Текст книги "Частина друга (СИ)"
Автор книги: Олександр Меньшов
Жанр:
Современная проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 15 страниц)
–Ти хто такий? – спитав я.
Незнайомець нервово покусував нижню губу, явно розм╕рковуючи над тим, чи встигне в╕дбитися, якщо в нього почнуть стр╕ляти з лука. Я пом╕тив, куди в╕н кинув обережний погляд: б╕ля торби лежав зовс╕м невеликий кулачний щит. Довол╕ простенький, без ус╕ляких в╕зерунк╕в чи узор╕в, але в╕д мене не сховалися затерт╕ в╕дм╕тини в╕д колишн╕х удар╕в мечем. Отже, ця р╕ч частенько використовувалася, ╕ ╖╖ власник зараз подумував про те, що було б непогано тримати цей щит в руц╕, н╕ж бачити на трав╕.
–Ти хто такий? – ще раз повторив я.
–Хмм... Нууу... Матв╕й... Матв╕й Шрам...
Голос хрипкий. В╕дчува╓ться легкий акцент... Де я такий вже чув?
–╤ зв╕дки ти, Матв╕ю?
–Хмм! – чолов'яга нервово оскалився та трохи здвинувся л╕воруч. – А тоб╕ що до цього?
–Ст╕й-но, де сто╖ш! – попередив я. – Не треба випробовувати долю... Так зв╕дки ти?
–З Умойру, а що?
–Чого тут хова╓шся?
–А це заборонено? – питанням на питання в╕дпов╕в Матв╕й. Сам уже весь стиснувся, наче готу╓ться б╕гти на мене.
Я трохи при п╕дняв лук ╕з стр╕лою та питливо втупився йому в оч╕.
–Це якось п╕дозр╕ло, тоб╕ так не зда╓ться? – п╕дморгнув я сп╕вбес╕днику.
–А ти сам хто такий, що шука╓ш п╕дозр╕лих особистостей?
–Скаж╕мо так – ╕з Розшукового приказу.
Обличчя Матв╕я раптом зм╕нилося. В╕н здивовано п╕дняв брови, на мить розслабився та якось глухо промовив:
–Рука допомоги?
–Е-е-е... так...
–Можливо це прозвучить нещиро, але я ╕ сам ╕з Розшукового приказу, – заявив чолов╕к.
В╕н прибрав меч та випрямився. Я все ще залишався стояти на м╕сц╕, тримаючи лук напоготов╕. Матв╕й неквапливо пол╕з в кишеню куртки ╕ за мить витягнув якусь р╕ч. Придивившись, я зрозум╕в що це була металева бляха у вигляд╕ овального щита з вибитим на ньому гербом – кан╕йським орлом. Зверху цей щит тримала кремезна людська долонь.
–Рука допомоги, – заявив Шрам.
Оце поворот! Виходить, я тут не один такий...
–╤ що ж ти тут робиш? – обережно спитав у Матв╕я.
–Мабуть, те ж саме, що ╕ ти: придивляюсь за водяниками... та л╕совиками...
–Ага... з кущ╕в? – у╖дливо посм╕хнувся я.
–Кожний працю╓, як навчений... Може, в╕дкладеш зброю? Поговоримо на р╕вних?
–Ти зна╓ш, а мен╕ н╕хто не казав, що тут ╓ хтось ╕з Розшукового приказу... Не чув н╕ про якого Матв╕я Шрама.
–Дивно! – схоже це були не пуст╕ слова. М╕й сп╕вбес╕дник явно розгубився в╕д под╕бно╖ заяви. Його величезн╕ жовна заходили ходором, немов ковальськ╕ м╕хи. – Дивно! Я ст╕льки вже тут знаходжусь!
–╤ ск╕льки?
–Ну... з к╕нця весни... Пост╕йно допов╕даю в столицю... а ти ось кажеш, що н╕хто не сказав...
–Ц╕кава ╕стор╕я! А мен╕ думалося, що в ц╕й частин╕ алоду н╕кого з Розшукового приказу взагал╕ нема╓, – повторив я, – тому мене сюди й в╕дправили... Може ти, друже, щось не то допов╕да╓ш?
Матв╕й нахмурився. Схоже, що в╕н трохи образився.
–А як ти зв'язок п╕дтриму╓ш? – спитав я у нього.
–Через жерц╕в Св╕тла... Тут трохи зах╕дн╕ше в╕д бол╕т ╓ невеликий скит. Живе там С╕вер Ф╕ларетов... Ось я через нього ╕ передаю послання... та через нього отримую ╕ накази...
Продемонстрований знак Розшукового приказу наче повинен був заспоко╖ти мене, але все одно всередин╕ щось невдоволено гризло св╕дом╕сть. З ╕ншого боку, п╕дстав для того, щоб продовжувати ц╕литися в Матв╕я не було. Якщо в╕н д╕йсно посланець ╤са╓ва, то непоганим буде в╕дверто з ним переговорити. Дек╕лька м╕сяц╕в спостер╕гання повинно дати якийсь результат.
Я прибрав стр╕лу та зробив к╕лька крок╕в вперед. Дистанц╕ю залишив таку, щоб встигнути вихопити меч та зайняти бойову ст╕йку. Береженого Сарн береже.
–╤ як спостереження? – запитав я. – Що ц╕кавого побачив?
–Хмм! – зда╓ться тепер Шрама охопив сумн╕в що до мене. – А ти не назвався...
–Бор... Головор╕з... Чув про такого?
Матв╕й нахмурився. Було пом╕тно, що в╕н щосили намага╓ться пригадати чи д╕йсно чув про якогось Бора Головор╕за. Якщо заявить, буц╕мто чув, то буде см╕х!
–А ти сам зв╕дки? Чи не з Форокса? – насупився Шрам.
–Ага... Як здогадався? – прибрехав йому у в╕дпов╕дь.
–Зовн╕ схожий... Та й вимова типова...
Що до вимови, тут в╕н явно лукавив. Або не роз╕брався.
–Так що ц╕каво знайшов? – знову спитав я.
–Та р╕зне, – Матв╕й знизав плечима. Очевидно не квапиться бути в╕двертим. Дали б ╕ мен╕ таку бляху, козиряв би нею праворуч-л╕воруч. Тод╕ й в╕ри було б до мене б╕льше.
–Я так зрозум╕в, що у л╕совик╕в з'явився новий вождь, – це була моя спроба розтопити недов╕ру м╕ж нами. Говорив спок╕йно, д╕ловито та в╕дносно в╕дверто. – Вчора розмовляв ╕з вождем Анчутою. В╕н каже, що той вождь... Брум, зда╓ться... пропонував водяникам травити рибу, яку вони продають в столицю.
–Л╕совики – то суц╕льний головний б╕ль, – захитав головою Матв╕й. – Я намагався спробувати посл╕дкувати за ними, але це занадто важко зробити. В Озерному урочищ╕ й кроку не ступити, щоб не натрапити на л╕совик╕в... А зна╓ш, як ревно вони спостер╕гають за власною землею? Як в╕дносяться до чужак╕в?
–Там, кажуть, ╕ муха без дозволу на лоб╕ цятку не поставить! – закивав я, хоча треба з╕знатися, що насправд╕ ан╕чого не знав про вибрики л╕совик╕в. Просто вир╕шив трохи злукавити, тому з д╕ловим видом пов╕домив про суперечку м╕ж г╕берл╕нгами й л╕совиками стосовно л╕су для буд╕вництва корабл╕в.
–Так, так, – погодився Матв╕й, озираючись навс╕б╕ч. – П╕сля того як вождем став той Брум, все зм╕нилося. ╤ не в найкращий б╕к!
–В чому ж проблема? Чого т╕ л╕совики так╕ колюч╕, буц╕мто ╖жаки?
–Та Н╕хаз п╕йме тих дикун╕в! – сердито в╕дмахнувся Шрам. – От коли починали тут будувати столицю, треба було вчинити так само, як з водяниками! ╤ все б налагодилося!
–Тобто?
–Виселити на хр╕н! А хто не погодився б.., – тут Матв╕й зробив характерний жест, який явно недвозначно натякав на вбивство. – Загнали б сюди к╕нноту та полк ре╓стровик╕в, спалили б пару поселень... особливо буйних пов╕сили б вздовж с╕вер╕йського тракту – ╕ була б тиша й благодать! Вважа╓ш, анчутки попервах не бунтували? Та ще пак! Але ╖м швидко роги обламали та зябра повисмикували! Мен╕ один старий ветеран розпов╕дав, як вони потрошили цих жаб прямоходячих. Як заганяли ╖х в болото... Ще б трохи й Св╕тол╕сся було б очищено в╕д цих потвор.
–А що ж з л╕совиками? Чого тод╕ не билися ╕з ними?
–Були сутички, проте не так╕... А взагал╕ кажуть Айденус був проти под╕бного... Наказував з ус╕ма домовлятися... А л╕са в Озерному урочищ╕, з╕ сл╕в г╕берл╕нг╕в, просто казка! Так╕ б корабл╕ побудували – хадаганц╕ в╕д заздрост╕ б повсиралися! Але домовитись з Брумом не вда╓ться, тепер приходиться ледь не з г╕вна судна робити!.. А прояви б ми в т╕ роки силу, мали б шовкових л╕совик╕в, на кшталт анчуток. Мало того, що л╕с для суден в╕льно б добували, так той же Брум сам би його нам ╕ рубав!
Шрам чомусь з╕тхнув та задумливо глянув кудись вб╕к.
–А справа т╕льки в Брум╕? – спитав я. – Мен╕ водяники казали, наче до л╕совик╕в як╕сь п╕дозр╕л╕ особистост╕ ходять.
–Ти зна╓ш, Боре, к╕лька раз╕в, – промовив Шрам, – мен╕ вдалось спостер╕гати, як до л╕совик╕в приходили як╕сь люди. От т╕льки простежити за ними до к╕нця не вдалося... В урочище просто так не зайдеш!
–П╕сля сл╕в Анчути про незнайомц╕в, з╕знаюсь тоб╕, я тебе за такого й прийняв. Так що вибачай, коли образив!
Насправд╕, це була не щира заява. Хоча я ╕ доброзичливо посм╕хався, проте все ж брехав Матв╕ю. Черв'ячок, який гриз св╕дом╕сть, дос╕ не м╕г вгамуватися.
–Та н╕чого! – в╕дмахнувся Шрам. – Бува╓... Ми, кан╕йц╕, завжди один з одним порозум╕╓мось...
–Слухай, друже, а що там кажуть про вовк╕в? Мовляв, тих розвелося на п╕дступах до Берестянки – тьма тьмуща! Чи так?
–О, ╓ таке! Сам бачив чималу зграю, та й таких здоровезних вовк╕в, що хай Сарн милу╓!
–Може це справа рук л╕совик╕в? Як ╕ з тими кл╕щами, що зараз обл╕пили Сх╕дну вирубку, га?
–Зна╓ш, сам про те думав! А ось у мене пару м╕сяц╕в тому була сутичка з л╕совиками... Хоча, як сутичка? Скор╕ш посварилися трохи, бо я, бач, без ╖хнього н╕хазового дозволу ходив по урочищу! Тод╕ одна з тих лярв прямо заявила, буц╕мто ми, люди, ще пошкоду╓мо, що в ╖хн╕й л╕с сунулися. Отже, може це вони ╕ творять ус╕ляк╕ злод╕йства! Чаклують, хай ╖м грець!
–Оттаке! – продовжував я грати свого хлопця. – Слухай, тод╕ вважаю, що ╖м хтось допомага╓? От╕ дивн╕ люди, котрих ти бачив в урочищ╕... Знати б, хто вони так╕.
–З╕знаюсь, що ╕ гадки не маю. Ск╕льки тут знаходжусь, дос╕ не можу визначитись з цим... Взагал╕, тут би поб╕льше людей треба, а в╕д нашого приказу окр╕м прочухан╕в – ан╕чого доброго не надходить. Кажу ж ╖м, давайте заг╕н солдат╕в... а л╕пше – роту... ╤ такий лад наведемо – замилу╓шся! А у в╕дпов╕дь лише – спостер╕гай, не вилазь... ╕ таке ╕нше! Жодно╖ людини на допомогу, наче ╖м там все одно... До реч╕, як почув, що ти з приказу, думав нарешт╕ прислали пом╕чника... А тебе, виходить, кинули мене перев╕рити, так?
–Можливо, – я зробив вигляд, наче зн╕яков╕в. – Кажу ж, що нав╕ть не знав про тво╓ ╕снування.
Якщо чесно, то цей Шрам мен╕ не подобався. Не люблю таких, хто наст╕льки вороже та неприязно сприйма╓ ╕нших ╕стот, ╕нш╕ народност╕. Н╕, звичайно бажання бути обережним ╕з чужинцями не варто засуджувати, бо це свого роду захисний механ╕зм. Але крайност╕, котр╕ призводять до появи люто╖ ненавист╕ спрямовано╖ на знищення або приниження того, хто не схожий на тебе, вказують на якусь душевну хворобу. ╤ оцей Шрам, вочевидь, вже встиг нею заразитися.
–╤ куди ти зараз? – спитав Матв╕й у мене, наче у старого друга.
–Говорили, що в Заозер'╖ ╓ якийсь медовар, – почав я здалеку. Треба було уникати прямих натяк╕в, нехай л╕пше цей Матв╕й мен╕ п╕дкаже, куди б╕гти.
–Так, там ╓ такий... Богдан Лютиков... Добра людина! Кажуть, з ветеран╕в. На Свят╕й Земл╕ з ╕мперцями бився.
–В╕н також допов╕да╓ про "дивних людей" в л╕с╕.
–Ну, чесно скажу, що Заозер'я – не моя параф╕я... От що, друже, (в╕н сказав "друже", а це явний прогрес в наших в╕дношеннях), тоб╕ треба у Сот╕ Смердючки запитати. В╕н також там мешка╓.
–Це хто? Водяник?
–Та н╕! Рибалка з г╕берл╕нг╕в... У нього ╓ човен, ╕ якщо вже хтось ╕з незнайомц╕в намагався попасти в урочище через озеро, м╕нуючи чуж╕ оч╕, то вони могли скористатися послугами Сот╕.
–╤ де ж знайти цього перев╕зника?
–Версти десь чотири, як йти в╕д селища водяник╕в на п╕вдень. Десь там ╕ шукати.
–Добре... схожу та й поговорю з ним. А ти, Матв╕ю, куди рушиш?
–У скит, бо треба запаси поповнити.
Це не було схоже на правду. Торба, яка лежала в трав╕, була вщент чимось набита. Але я лише посм╕хнувся та побажав удач╕.
Ми роз╕йшлися. Я потопав назад до коня, а сам прислуховувався до звук╕в, опасаючись, що цей Шрам кинеться на спину. Слава Сарну, н╕чого под╕бного не трапилося. Можливо, я даремно намовляв на Матв╕я... Хоча подивимось, що буде дал╕!
Десь за п╕вгодини д╕стався поселення водяник╕в. Б╕льш╕сть з них вже збиралися на риболовлю, ╕нш╕ копирсалися ╕з с╕тками. Побачивши мене з╕ сво╓╖ хатини вибрався Анчута.
–В╓рнулся? Зач╓м? – сердито пробубон╕в вождь.
–Та хот╕в пару питань прояснити.
–Ну, слушаю т╓бя.
–Зна╓те такого соб╕ Матв╕я Шрама?
–О-о! Скритний ч╓лов╓к. Постояно по л╓су да болоту брод╕т... На л╓сов╕ков гляд╕т. За нам╕ наблюда╓т... Дума╓т, ми ╓во н╓ зам╓т╕м!
–Чого ви з ним не розмовляли? Чого викликали ╕ншого з Розшукового приказу?
–Ми ╓му н╓ дов╓ря╓м! – в╕дпов╕в Анчута, стукнувши по земл╕ древком свого тризуба.
–╢ причини?
Водяник щось булькнув, зда╓ться якусь лайку та рушив по сво╖х справах.
Оце прийом! Вчора ледь не ц╕лувалися, а сьогодн╕ нав╕ть слова не удосто╖ли.
Отже, розмова зак╕нчена. Я не став фиркати, кивнув на прощання ╕ по╖хав вздовж берега на п╕вдень.
Сонце вже п╕днялось над кронами. Вода набула насиченого зеленуватого в╕дт╕нку. Поверхню озера вкрили численн╕ маленьк╕ хвил╕, як╕ настирно напирали на берег.
Плюх! Плюх! Плюх!.. Шурх! Шурх! Шурх!.. Хвил╕ лижуть п╕сок... шеберхне очерет, щ╕льно притиснутий стовбурами один до одного... В╕тер з води. З кожною хвилиною в╕н ставав б╕льш р╕зким, наче чимось невдоволеним.
Якщо дивитися на Б╕ле озеро зверху, то було легко пом╕тити його яйцевидну форму. Причому гоструватий носик цього "яйця" приходився як раз на поселення водяник╕в, а тупа частина зак╕нчувалася горами. Саме озеро було чималого розм╕ру. Його протилежний берег можна було побачити лише в ясну погоду.
Судячи ╕з в╕домого Рибного ринку, у м╕сцевих водах було д╕йсно багато р╕зноман╕тно╖ риби: карас╕в, окун╕в, щук, судак╕в ╕ нав╕ть сом╕в. Промислом в основному займалися дек╕лька арт╕лей, здеб╕льшого г╕берл╕нгськ╕. Вони рибалили в зах╕дн╕й частин╕ озера, ближче до Горба – ╓диного л╕систого острова, що височився посеред водойми. Кан╕йц╕ ж л╕нувалися рибалити та скупляли улов у водяник╕в, ╕ при тому довол╕ задешево, бо т╕ не полюбляли та не вм╕ли торгуватися.
Уявляю, як гендляре дурять "старшого брата". Мабуть скуповують у нього тих же щук або судак╕в по ц╕н╕ верховодок, а з╕ столичних мешканц╕в здирають по три шкури. Ось чому, мабуть, м╕сцев╕ хазяйки все ж частенько б╕гають на Рибний ринок до г╕берл╕нг╕в, бо там в╕дносно чесно.
Десь за годину я опинився б╕ля невеликого мису. З нього вглиб озера сажн╕в на десять, може трохи б╕льше, тягнувся дерев'яний пом╕ст, б╕ля якого був прив'язаний човник. На берез╕, на невеличкому пагорб╕ видн╕вся акуратний кур╕нь ╕з очеретяним дахом, зовн╕ перемазаний глиною та розфарбований червонобрунатною вохрою.
Я зл╕з з коня ╕ не посп╕шаючи та нарочито голосно тупаючи п╕д╕йшов до будиночка, зв╕дки кр╕зь розчинен╕ навст╕ж двер╕ доносилося потужне хроп╕ння.
–Гей, господарю! – гаркнув я у всю м╕ць сво╖х леген╕в.
Вс╕ звуки митт╓во зникли. К╕лька секунд тиш╕, а пот╕м почулися чи╖сь кроки. В отвор╕ з'явилася кудлата голова на як╕й стирчали жмутки нечесано╖ шерст╕ з╕ сл╕дами забутих реп'ях╕в.
–Доброго ранку! – проволав я.
–Ну ти ╕ галасливий хлопець! – пробурчав г╕берл╕нг. В╕н неквапливо вийшов назовн╕, потягнувся та почав розминати маленьк╕ пальц╕ сво╖х босих н╕жок. – ╤ чого тоб╕ треба в таку рань?
–Ти Сот╕ Смердючка?
–Я Сот╕... так... А ось ще раз назвеш мене Смердючкою, то клянусь вашим Сарном, наб'ю тоб╕ пику. Допетрав?.. Я взагал╕ в╕льний рибалка, маю справу ╕з рибою, а вона, як в╕домо, здобою не пахне. Але обзиватися на те – викус╕! – г╕берл╕нг ощирився та стиснув сво╖ невеличк╕ кулачки.
–Я вибачаюсь, – щиро промовив у в╕дпов╕дь. – Не хот╕в образити.
–Вибачення прийнят╕, – махнув Сот╕. В╕н прис╕в на колоду, що лежала б╕ля ст╕ни, й став натягувати на ноги шк╕рян╕ чоб╕тки. – Чого тоб╕ в╕д мене треба?
–Мене звуть Бором. Я з Розшукового приказу. Хот╕в про дещо поговорити.
–Ммм! Отаке? – г╕берл╕нг завмер та втупився в мене. До носа долинув такий запах перегару, що останн╕й п'яничка з Новограду буде здаватися кв╕тучою трояндою. Сот╕ гучно видихнув та п╕дв╕вся. – Фухххх! Котра година?
Г╕берл╕нг р╕шуче п╕д╕йшов до води, прис╕в б╕ля не╖ та п╕рнув головою по сам╕ вуха. Секунд двадцять ╕ Сот╕ вискочив назад.
–Ох, добре! – рибалка трусонув сво╓ю мак╕трою, розкидаючи в ус╕ боки купу бризок. Ну тоб╕ натуральна собака, яка т╕льки-но вистрибнула на сушу. Сот╕ повернувся до мене та хрипло промовив: – Говори, я тебе слухаю... Як там, кажеш, тебе звати?
–Бор! – я прив'язав коня до г╕лки верби. – Як тут живеться?
–Ох! От не пов╕рю, що тебе ╕ справд╕ ц╕кавить, як мен╕ тут живеться! – г╕берл╕нг по-доброму розсм╕явся. – Давай без передмов. Я не люблю сюсюкання. Говори, не соромся. Що тоб╕ треба? Пливти на той берег?
–А що, часто про таке просять?
–Бува╓ приходять добр╕ люди. Чому не в╕двезти, тим паче, коли за те ще грош╕ дають?
Цей г╕берл╕нг мен╕ подобався. Його прямота, в╕дверта хлопчача бравада й простота чимось п╕дкуповували.
Проте я не м╕г не в╕дм╕тити, що в╕н тут один. Ан╕ брат╕в, ан╕ сестер... живе десь на околиц╕ цив╕л╕зац╕╖... подал╕ в╕д ╕нших сородич╕в... Цей Сот╕ довол╕ ц╕кава особист╕сть.
–Слухай, – п╕дморгнув я, – а це ти ж мого товариша Матв╕я Шрама возив до урочища?
–Кого? Матв╕я? Та в╕н води бо╖ться, як той домашн╕й к╕т. Яке там в човн╕ плисти!
–Тю! А кого ж ти перевозиш?
–Та приходили тут... одн╕... Хто так╕ не знаю, – хитрувато з╕щулився г╕берл╕нг. – Грошей дали. Медухи принесли. А я ╖х за це туди-сюди звозив. Мен╕ не шкода!
–Медухи?
–Так! М╕цненька... з ╕мбиром... Мабуть у Богдана-медовара д╕стали. В╕н таку славну медуху робить! Днями до нього ходив, на рибу м╕няв... До реч╕, дещо залишилося. Дати спробувати?
╤ не оч╕куючи на в╕дпов╕дь г╕берл╕нг поб╕г в кур╕нь й незабаром притягнув пляшку ╕з зеленого скла. Я прийняв ╖╖ та оглянув з ус╕х бок╕в, в╕дзначаючи характерне клеймо в нижньому правому кут╕ у вигляд╕ бдж╕лки. На запах вм╕ст пляшки був начебто н╕чого, нав╕ть при╓мним. Я зробив потужний ковток ╕ ледь не вдавився. Горло стис сухий кашель.
–Ох, ╕ м╕цна зараза! – це все, що зм╕г вичавити ╕з себе, при тому протираючи оч╕, як╕ нещадно сльозилися. – Таку на учту не в╕зьмеш!
Г╕берл╕нг розреготався ╕ теж приклався до пляшки.
–Так той Богдан торгу╓ цим, чи що? – запитав я у Сот╕.
–Угу... Хоча в основному в╕н поставля╓ до Новограда мед.
–А т╕... його друз╕, яких ти перевозив...
–Чому друз╕? Та н╕! Вони точно не його, Богданов╕, знайомц╕.
–Чого так вир╕шив? Зв╕дки у них тод╕ пляшка?
–Можливо придбали... А взагал╕ у Лютикова друз╕в нема╓! В╕длюдний в╕н... Все сам та сам.
–Сам? Н╕ дружини, н╕ д╕точок?
–Богдан як був одинаком та бурлакою, таким, видно, й помре.
–Слухай, а що до Корчаково╖? – обережно спитав я. – До За╖ Корчаково╖? Чув в м╕ст╕, що в╕н до не╖ свата╓ться.
Це мен╕ згадались чутки д╕вчаток. Першого дня, пам'ятаю, як вони з╕бралися в зграйку та про За╖них жених╕в теревенили. Серед них ф╕гурував ╕ Лютиков, якщо не помиляюсь.
–Ха! Ось см╕х-то! З Корчаковою у нього чисто д╕лов╕ стосунки: в╕н ╖й мед заганя╓, а вона, кажуть, славне пиво з нього робить. Та ╕ так використову╓... у стравах вс╕ляких...
–Так, пиво у не╖ що треба! – посм╕хнувся я. – Так ти пропону╓ш з'╖здити на той б╕к озера?
–Що це значить "пропону╓ш"? Коли треба, то можу ╕ в╕двезти.
–Слухай, Сот╕, а ти давно тих незнайомц╕в перевозив?
–Останн╕й раз це було десь дн╕в п'ять тому.
Останн╕й раз? Виходить цей вони тут були ╕ ран╕ше.
–А ти чого розпиту╓ш? – хитрувато примружився Сот╕. – Натворили б╕ди?
–Та хто його зна╓... Сам розум╕╓ш, що з л╕совиками справи мати – це якось дивно.
–А чого тут дивного? Там, в Озерному урочище, л╕си так╕, що ого-го!
–Та чув... Для суден, кажуть, саме те! Ваш╕... тобто – г╕берл╕нги – ходили до Брума домовлятися.
–Було таке! – погодився Сот╕. – Хот╕ли порозум╕тися. Але де там! Л╕совики хлопц╕ безкомпром╕сн╕!.. Боре, може посн╕да╓мо? А то в шлунку так гуде, в Новоград╕ мабуть чутно.
Г╕берл╕нг не чекав на мою згоду, пол╕з всередину буд╕вл╕. За хвилину в╕н з'явився з в'яленою рибою ╕ сухуватими коржиками. В╕дмовлятися я не став ╕ ми з ним нашвидкуруч по╖ли. Сот╕ наостанок прополоскав горло медухою, витер рукавом замурзаний рот ╕ п╕шов в кущ╕ подзюрити.
Я тим часом стриножив коня та п╕дготував дек╕лька звичайних стр╕л, навернувши на них наконечники.
–Овва! – здивувався Сот╕, побачивши мене ╕з луком. – Тебе-то хоч пот╕м чекати на тому берез╕? Чи в╕дразу повертатися?
–Коли до вечора не прийду, то повертайся... А коня в такому випадку можеш соб╕ забрати.
–Як ти кажеш тебе звуть? – г╕берл╕нг якось дивно подивився на мене.
–Бор. Бор Головор╕з.
–Ага... Головор╕з з Дому д╕ Даз╕р╓? – посм╕хнувся Сот╕. – Так у тебе на акетон╕ написано.
–А ти, виходить, ельф╕йську розум╕╓ш?
Г╕берл╕нг не в╕дпов╕в й п╕шов збирати сво╖ пожитки в човен. Пара хвилин ╕ ми з ним в╕дправились на далекий зах╕дний бер╕г.
Сонце вже п╕днялося високо. Небо набуло яскраво-блакитного кольору... н╕жного-н╕жного... пробуджуючого як╕сь тепл╕ спогади. У нас, на ╤нгос╕, теж таке небо...
Ст╕й-но! Ти сказав "у нас, на ╤нгос╕"? – мене наче громом вдарило. Але кр╕м цих сл╕в ан╕чого ╕ншого не пригадалось. От дивина!
Я черпнув рукою води з озера та обтер обличчя. Спод╕ваюсь, сонце мен╕ мак╕тру не напекло, а то мало чого ще в мозку вистрибне.
–А ти, доброд╕ю, зв╕дки? – раптом спитав мене г╕берл╕нг.
–Е-е-е... З ╤нгосу.
–Пом╕тно... Я так в╕дразу ╕ подумав.
–Й чим же пом╕тно?
–Сказав "учта"... Так зазвичай, у вас кажуть.
–А ти бував на ╤нгос╕?
–Та як сказати.., – г╕берл╕нг з╕щулився. В╕н явно не хот╕в розпов╕дати про власне минуле. – А ти давно зв╕дси ви╖хав?
–Не рахував... проте, мабуть, давненько... давненько.., – сказав це, а сам раптом зрозум╕в, що взагал╕ не пам'ятаю, коли покинув той алод.
Весла розм╕рено плескали водою. Цей звук заворожував, заманював у тенета спогад╕в.
П╕зня весна... ще толком не жарко, але й не холодно... Зелений бережок... Неширока р╕чечка... Вже вечор╕╓, й тому холодн╕ша╓ пов╕тря ... Над водою дзижчать зграйки комар╕в... Десь тьохкають птахи...
–Ой-но, п╕ду я до броду по воду, – линуло зв╕дкись здалеку. То в╕тер прин╕с стрункий хор ж╕ночих голос╕в. Я п╕дскочив, озирнувся. Чую чийсь сп╕в: – Гей-но вези мене, в╕зничку, до роду!
╤ тут раптом врива╓ться ╕нший голос, густий, наче патока:
–А крич, не крич, д╕вчинонько, моя, Одреклася родинонька твоя...
–Що ти кажеш? – марево на мить розв╕ялося одним питанням г╕берл╕нга.
Я дивлюсь на нього ╕ не можу второпати, що ко╖ться. В вухах лине той пронизливий голос... аж мурахи по шк╕р╕ б╕жать...
╤ в╕н знову затягу╓:
Ой-но, п╕ду я до броду по воду:
-Гей-но вези мене, в╕зничку, до роду.
-А ти к рич, не крич, д╕вчинонько, м оя,
Одреклася родинонька твоя.
Широка р╕ка береги позаймала,
Скр╕зь селом йшла - родина не в п╕знала.
Чи тим не взнала, що головонька сива,
Чи тим не взнала, що доля нещаслива?
Не тим не взнала, що головонька сива,
Т а тим не взнала, що доля нещаслива ...
-Ти чого посмутн╕в? – спитав Сот╕. В╕н старанно гр╕б вперед. – Занудьгував за батьк╕вщиною?
–Що? – я в╕дчув себе, наче чумний. – Та н╕! Просто задумався... просто...
–А ти зна╓ш, Боре, хто вперше в╕дправився в астрал? – раптом запитав в╕н мене.
–Не знаю, – в╕дпов╕в я, знизуючи плечима.
–Чув про Астрального Рибака?
–Н╕. А це хто?
–О-о-о! – Сот╕ загадково посм╕хнувся. – То ц╕кава ╕стор╕я... Розпов╕сти? – ╕ не оч╕куючи на в╕дпов╕дь, в╕н почав п╕д скрип ключиць: – Давно це було... Жив тод╕ один г╕берл╕нг на ╕м'я Свен, хоча вс╕ навкруги прозивали його все Свином, бо в╕н дуже любив посид╕ти в таверн╕, випити кухоль-другий елю, або ще чогось м╕цн╕шого. ╤ набирався цей Свен до такого стану, що вранц╕ перехож╕ знаходили його в брудн╕й калюж╕.
Одного разу з╕брався в╕н на риболовлю, але посварився з дружиною. Вона йому каже, мовляв, ти сьогодн╕ знову нап'╓шся, ╕ зам╕сть того, щоб д╕йсно риби принести, присунешся вщент п'яний. Забрала його рибальськ╕ снаст╕ та замкнула в ком╕рчин╕. А Свен, парубок впертий! Вислизнув з дому ╕... напився вщент! – Сот╕ весело розреготався. – Трохи п╕зн╕ше, звичайно, до нього д╕йшло, що його чека╓ вдома, ╕ щоб уникнути розплати, в╕н зважився на те, щоб наловити риби, ╕ без не╖ до сво╓╖ суджено╖ не повертатися.
Добр╕в до р╕чки, зр╕зав соб╕ вудилище, спорудив волос╕нь. ╤ржавий цвях став гачком, а грузилом вибрав кам╕нь з бережка. Зал╕з той Свен в човен, закинув вудку ╕... захроп╕в. Заснув мертвецьким сном.
–Коли прокинувся, – тут Сот╕ зробив невеличку паузу та хитрувато хихикнув, – то тут же поклявся соб╕ не пити б╕льше ан╕ крапл╕ елю. Чому? Бо його човен вис╕в в дек╕лькох кроках в╕д краю водоспаду, що виливався прямо в астральне море. Б╕дного Свена такий страх взяв, що в╕н вже було думав, наче збожевол╕в. Але головне, що цей г╕берл╕нг все ще залишався живим у цьому самому астрал╕! Живим! А в╕д грузила, яке бовталося на волос╕н╕ та переливалося дивним св╕тлом, виходили дивн╕ промен╕, як╕ огорнули човен ледь пом╕тною оболонкою, захищаючи в╕д згубного астрала.
Г╕берл╕нг припинив гребти та втупився в мене хитруватим поглядом.
–Ледь д╕ставшись берега, – продовжив Сот╕, – цей Свен перел╕з через борт ╕ помчав додому, розмахуючи тим та╓мничим каменем... метеоритом... Ось так почалася ера астральних подорожей. З тако╖ дурнувато╖ на перший погляд под╕╖.
–Це, як я зрозум╕в, всього лише... казка... легенда.., – сухо кинув сво╓му сп╕вбес╕днику.
–Ха! – той схопився за жив╕т та розсм╕явся. – Легенда! Ось Зубар – це легенда... це казка, байка... А ось Астральний Рибак – чиста правда. В житт╕ часто бува╓ так, що неймов╕рн╕ ╕стор╕╖ виявляються куди б╕льшою д╕йсн╕стю, н╕ж ц╕лком реальн╕ опов╕д╕. Х╕ба ти не згодний з цим?
–А х╕ба суть в тому, чи погоджусь я, чи н╕? – знизав у в╕дпов╕дь плечима. – До реч╕, а що за Зубар?
–Та водяники кажуть, н╕би в цьому озер╕ з'явилася величезна рибина. Вони ╖╖ Зубарем звуть. Вона частенько ╖хн╕ с╕тки рве. Та й балакають, бува на них одинак╕в напада╓.
–Чого ж не зловлять цього монстра?
–Хитра, кажуть, потвора. Не да╓ться. А взагал╕.., – Сот╕ скорчив кислу пику.
–Тобто ти в те не в╕риш?
–Н╕, – хитрувато п╕дморгнув г╕берл╕нг. В╕н знову взявся за весла. – Водяники брешуть, звичайно... Хоча, мен╕ якось медовар казав, що у нього качки пропадати стали. Йдуть до озера попастись, а повертаються не вс╕. Богдан думав, що краде хто, нав╕ть чергував б╕ля озера. Але ось ув╕йде у воду з десяток птах╕в, а у вечор╕ одн╕╓╖ не дораху╓шся. А н╕хто ж не приходив, на човн╕ не плавав.
–╤ що в╕н? Через це пов╕рив в ╕снування Зубаря?
–Пов╕рити, може, ╕ не пов╕рив, але на вус намотав! Пот╕м, до реч╕, якось сам╕ собою припинили й качки зникати...
–Значить Астральний Рибак ╕снував, а Зубар – вигадка? – нахилився я до води та знову змочив лоба.
–Чесно тоб╕ скажу, що я тут вже к╕лька рок╕в мешкаю, але н╕чого дивного не пом╕чав. Так що Зубар – це точно легенда... Або байка.
–Так ти в╕риш в його ╕снування, чи н╕?
–Я вже казав, що сумн╕ваюсь.
–Отаке... Тод╕ дивись – ми зараз майже на середин╕ озера.
–╤ що? – Сот╕ нав╕ть озирнувся навколо себе.
–Глибина тут, мабуть, ой-ой-ой, так? Раптом той примарний Зубар переверне човен ╕ утягне нас на дно? А ти все так ╕ не будеш в нього в╕рити...
–Ти до чого, Боре?
–Що будь-яку байку можна ж ╕ перев╕рити. Було б бажання... От скажи, ╓ м╕сця, де той Зубар найчаст╕ше бува╓?
–Ну-у-у... знайдуться. ╤ що?
–Взяти, наприклад, качку. Звичайно мертву... Розпороти ╖й черево ╕ всередину вкласти роз╕гр╕тий шматок зал╕за. Роз╕гр╕тий так, щоб аж до червоного. Кинути в тому м╕сц╕, де та рибина сновига╓. У воду напустити рибних та качиних потрух╕в, щоб запашок був... щоб приманити чудовисько...
–╤ що пот╕м? – зда╓ться Сот╕ зац╕кавився.
–Як проковтне Зубар приманку... а я впевнений, що в╕н ╖╖ проковтне, ╕ пережовувати не буде... Так ось, як станеться под╕бне, то чекай, що за п╕вгодини спливе догори пузом.
–Та ну! Дурниц╕ як╕сь.
–Як зна╓ш, – я знизав плечима. – Але розмови про чисту правду та видумку н╕як не вплинуть на стан д╕йсност╕. Вона залишиться собою, незалежно в╕д того, чи в╕риш ти в щось, або не в╕риш.
–Так розм╕рковувати, значить все перев╕ряти.
–Все, чи не все, але категоричним в таких випадках бути не можна... Хоча з ╕ншого боку, ще нев╕домо, яка нас буде оч╕кувати "нагорода" за знання "чисто╖ правди".
Подальший наш путь вже пролягав в суц╕льн╕й тиш╕. Зда╓ться, Сот╕ надовго про щось замислився. Нав╕ть не пом╕тив наближення берега ╕ ми з розгону влет╕ли в п╕щаний берег.
Я з╕скочив на землю та кинув гребцю, щоб чекав мене до вечора.
–А ти повернешся? – озирнувся г╕берл╕нг.
–Не сумн╕вайся, адже я не вигадка... не байка...
╤ я став п╕дн╕матися по ледь пом╕тною стежкою вгору по крутому схилу...
9
...Л╕с все ж був якимось недобрим. Може, звичайно, це лише моя упереджен╕сть, адже, врешт╕-решт, я м╕г п╕дсв╕домо налаштувати себе на ту думку, що зараз перебуваю на чуж╕й земл╕, причому роблю те крадькома, а зв╕дси й страхи, зв╕дти й оця насторожен╕сть. Хоча не можна сказати, що все навкруги прямо дихало сувор╕стю та похмур╕стю. Н╕, й птахи сп╕вали, та ще й солодко сп╕вали. ╤ кв╕ти на галявинах пахнули, аж-но в голов╕ паморочилося. Сновигали бабки, пурхали метелики, в трав╕ проб╕гали др╕бн╕ тваринки – ╖жачки, мишки, серед г╕лочок стрибали б╕лочки...
Отже л╕с, як л╕с. Н╕ тоб╕ непроходимих зарост╕в, н╕ похмурих вкритих в╕ков╕чним мохом дерев. Сонця достатньо... Нав╕ть в╕тер м╕сцями в╕льно прогулю╓ться...
Чому ж мен╕ тут не подоба╓ться? Чому я в╕дчуваю якесь напруження, бажання поскор╕ше залишити урочище?
Ледь спустився з чергового пагорба, як тут же опинився перед величезними заростями папоротей. Вони здималися доверху, наче дивн╕ долоньки, котр╕ чогось випрошували у неба. Йдеш серед цих лапищ, ╕ в╕дчува╓ш себе маленькою комахою.
Повертатися назад до озера виявилося важче, н╕ж до цього шастати по бору. Не знаю нав╕ть чому. Зда╓ться ╕ не так далеко зал╕з, а тепер не можу пройти до човна. Невже цей л╕с мене не в╕дпуска╓?
Пов╕тря пом╕тно охололо. Стало нав╕ть сиро, вогко. Я минув папоротеву улоговинку ╕ вил╕з на черговий пагорб. Внизу розкинулися тих╕ темно-син╕ води св╕тол╕ського озера. У веч╕рньому сонц╕ воно ласкаво хлюпалося об велик╕ валуни, котр╕ розкидало вздовж берега.
Я довол╕ швидко спустився вниз до загасаючого багаття, б╕ля якого сид╕в нап╕всонний г╕берл╕нг.
–О-о-о! – з робленою рад╕стю п╕дхопився в╕н, ледь мене побачивши.
–А ти вже й не чекав? – я наблизився до вогню та почав його гасити. – Давай поквапся! Треба зв╕дси вибиратися.
–Н╕ч на нос╕! – вигукнув Сот╕. – Будемо плисти, можемо в темряв╕ заблукати...
╤ все ж не дивлячись на ц╕ слова, г╕берл╕нг почав засипати п╕ском вогнище.
–Вважаю, що скоро сюди заявляться л╕совики! – кинув я.
–Ти що ж, розтормошив ╖хн╕й сонний р╕й? – г╕берл╕нг тицьнув пальцем в б╕к мого рукава, трохи заляпаного чужою кров'ю.
–Ага... дуже сонний, – ╕рон╕чно промовив я, ╕ тут же заскочив в човен. Кинув на дно лук та завернуту в тканину зал╕зну клюку.
–Що то ти притягнув?
–Ц╕кавинку! – огризнувся я. – Гайда вже!
Сот╕ п╕дхопив сво╖ нехитр╕ пожитки, штовхнув човен, одночасно застрибаючи всередину нього. В╕н п╕дхопив весла, прим╕рявся ╕ ми попливли геть.
–Як я зрозум╕в, – важко дихаючи промовив в╕зниця, – що там трапилося... в урочищ╕... ти мен╕ не розкажеш?
–Було б про що баз╕кати, – сердито в╕дмахнувся я, роблячи вигляд, наче хочу подр╕мати.
Ледь прикрив оч╕, як перед внутр╕шн╕м поглядом швидесенько постали недавн╕ под╕╖.
За п╕втори години шастання л╕сом, я нарешт╕ вже натрапив на самих л╕совик╕в, а не на сл╕ди ╖хнього перебування, як╕ де-н╕де траплялися мен╕ на дороз╕. Це був один ╕з дикун╕в. Ледь я його пом╕тив, тут же п╕рнув у найближч╕ зарост╕, перетворившись на нерухому зм╕ю, котра спостер╕га╓ за сво╓ю жертвою.
Л╕совик – те ще зеленошк╕ре волохате страх╕ття, одягнене в незрозум╕лий шк╕ряний балахон – сид╕в б╕ля дерев'яно╖ кл╕тки, в як╕й жал╕бно скавчали маленьк╕ вовченята. В╕дразу ж пригадалися розпов╕д╕ про згра╖ хижак╕в, котр╕ рискали по Берестянц╕. От ц╕каво, а чи не спостер╕гаю я свого роду розпл╕дник цих зв╕р╕в? – промайнуло в голов╕. До реч╕, под╕бн╕ кл╕тки, правда пуст╕, мен╕ вже попадалися. Я н╕як не м╕г зрозум╕ти, кого в них тримали, а ось тепер все стало на сво╖ м╕сця.
