Текст книги "Частина друга (СИ)"

Автор книги: Олександр Меньшов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 15 страниц)

–В╕таю, доброд╕╖! – як можна м'якше промовив я.

–Д-д-добро╓ утро! – в╕дпов╕в гордовитий шляхтич.

В╕н подав якийсь знак застиглим прац╕вникам ╕ т╕ знову зайнялися сво╖ми справами. Я з╕скочив з коня ╕ неквапливо наблизився до крильця.

–Гостей чека╓те? – весело запитав я. – Чи просто прибира╓те?

–М-м-мож╓т ╕ ждйом... мож╓т ╕-╕-╕ н╓ ждйом.

В╕дпов╕дач пом╕тно хвилювався, тому ╕ почав за╖катися. Його мовчазний напарник, зовн╕шньо схожий на вояку, хмуро оглядав мою персону, при тому нервово покусуючи нижню губу.

–А-а-а ти кто такой? – спитав шляхтич.

–Я з Розшукового приказу, – п╕сля цих сл╕в обидва чолов╕ки застигли. – При╖хав дещо з'ясувати.

–К н-н-нам? Ну я слушаю.

–Як тебе звуть? – нахабно спитав у шляхтича.

–Хмм! – обличчя мого сп╕вбес╕дника натягнуло маску невдоволення. – Я Прохор Толстол╓с!

–Керуючий банею?

–Штааа? – шляхтич скип╕в. – Я управ╕тель Новоградскава столовова ╕м╓н╕я! Ти на Л╓п╓стковой економ╕╖! ╤л╕ н-н-н╓ зна╓ш, куда попал?

Ух! Щось не наладилась бес╕да. Зда╓ться, я поводжусь занадто нахабно.

Л╓п╓стковая економ╕я... Н╕, щось не пригадую, наче чув про не╖. Назва така, буц╕мто ╖╖ ельфи дали.

–Овва! Вибачайте, не знав! – ╕ на додаток, я ще трохи склонився. – Так все це належить М╕ському приказу? ╤ що ж тут робиться?

–Щас я т-т-т╓б╓ вйо так ╕ ра-а-аскажу! – сердився чолов'яга.

Вперед вийшов його товариш. Цей, судячи з усього, розмовляти не стане. Схопить за ком╕р та викине зв╕дси.

–Я ж не те щоб прямо палаю з ц╕кавост╕, – як можна б╕льш примирливим тоном заявив я Прохору. – Тут, кажуть, люди п╕дозр╕л╕ по л╕сах шастають. Ось ╕ послали перев╕рити...

Не знаю, можливо я все ж переконав управителя економ╕╖, чи можливо в╕н зрозум╕в, що силою з╕ мною не справитись, але Прохор в╕д╕звав свого охоронця назад та жестом покликав мене до себе.

–Ну на сщйот н╓знакомц╓в, – неголосно промовив управитель, – н╕ч╓во н╓ скажу. Н╓ в╕д╓л╕ н╕каво подозр╕т╓льнова... Однако м╓сни╓ хуторян╓ д╓йств╕т╓льно расказивают про н╓понятни╓ сл╓ди, про огн╕ в ноч╕... да всяко╓ дру╜о╓.

–Так ви на когось чека╓те? – знову запитав я.

–Хмм... Ну должон с╓водня-завтра Лазарь Полянков пр╕бить, – мен╕ здалось, що Прохор це сказав якось злякано.

–Глава М╕ського приказу?

–Угу, он самий... Да ╕ ╓щйо ко╓-кто, – неохоче додав управитель. – Сп╓х Оханов, Ратай Сажинов...

Я з╕щулився. Чи мен╕ зда╓ться, чи це все чиновники ╕з М╕ського приказу. ╤ що тут за зб╕говисько орган╕зову╓ться?

–Перев╕рка нам╕ча╓ться? – обережно спитав у Прохора.

–Екз╓куция, – мабуть це був жарт. Толстол╓с нахилився вперед та додав: – В конц╓ л╓та он╕ вс╓ с'╓зжаюца зд╓сь, в Л╓пе╓стковой економ╕╕.

Не було пом╕тно, що в╕н це каже охоче. Його обличчя трохи скривилося, наче у роздратованого кота. ╤ все ж не дивлячись на те, управитель продовжував розпов╕дати:

–Ето ч╕сто пр╕ватни╓ сбори для чл╓нов Городскова пр╕каза...

–Та╓мн╕ гульбища? – п╕дморгнув я.

–Ето такая трад╕ция! – сухо промовив Прохор. В╕д мене не сховалося, як в╕н судорожно ковтнув, очевидно розриваючись м╕ж страхом отримати "по шапц╕" в╕д начальства за довгий язик, та опаскою приховати щось в╕д Розшукового приказу.

–Ясно. А як тут взагал╕? Чуж╕ не заходять?

–Чужи╓? – управитель нав╕ть стороп╕в в╕д под╕бного питання. – Н╓т! – р╕шучо замотав в╕н головою.

–А Богдана... От Н╕хаз, забув пр╕звище! Ну медовар... Його зна╓те?

–Канешна! Ми у н╓во медуху для гост╓й б╓рйом.

–А в╕н щось розпов╕да╓? Ну про незнайомц╕в, про вогники в л╕с╕?

–Н╓ слишал╕...

–А далеко зв╕дси до його ма╓тку?

–На кон╓, поч╕тай, к полудню ╕ при╓д╓ш.

–Ну, гаразд! Бувайте, – я хитнув головою та попрямував до свого жеребця. – Може, заскочу ще.

Управитель знизав плечима, мовляв, мен╕ байдуже, чи заглянеш, чи н╕. Його охоронець взагал╕ н╕як не реагував. Лише напружено морщив лоба, роблячи вигляд людини, яка займа╓ться поважною справою. В╕н суворо поглядав в м╕й б╕к, все ще нервово покусуючи нижню губу.

Я заскочив на коня та рушив геть з економ╕╖.

Отже, М╕ський приказ не гребу╓ гульками, та й ще робить це подал╕ в╕д столиц╕, щоб не було чуток на цей рахунок. А то городяни почнуть к╕стки перемивати, мовляв, м╕ське начальство дурня кле╖ть, наш╕ грош╕ тринька╓. А те, що Полянков ╖х тринька╓ – було зрозум╕ло. Я коли вештався Торговим Рядом вс╕лякого наслухався.

Традиц╕я, каже управитель. А я додав би – гарненька традиц╕я, пропивати казенн╕ кошти. До реч╕, зда╓ться ╕ тому Прохору чимало перепада╓ з того.

Сонце вже добре п╕днялося. Я звернув на розвилц╕ л╕воруч, та рушив на п╕вн╕ч.

У пов╕тр╕ вис╕в характерний хвойний запах, але ╕ в╕н з часом почав зникати, поступившись запаху кв╕т╕в. Галявини м╕ж деревами ставали б╕льшими, кудись зникла похмура кропива та ╕нш╕ непри╓мн╕ оку рослини. К╕лька раз╕в мен╕ траплялися дерев'ян╕ вулики, зроблен╕ з великих колод дерев. ╤ ось коли вже було близько полудня, я нарешт╕ ви╖хав до величезного красивому будиночка. Тут пахло пас╕кою ╕ було чутно характерне гуд╕ння бдж╕л.

З-п╕д невеликого нав╕су вийшов м╕цний чолов'яга, котрий котив перед собою невеликий бочонок ╕ щось тихенько насп╕вував.

–Доброго дня! – прокричав я, в╕дмахуючись в╕д настирливих бдж╕л.

–╤ тоб╕... Та ти не махай так! А то ужалять, ╕ св╕т б╕лий милим не буде.

Я зл╕з з коня ╕ прив'язав того до дерева, а сам не посп╕шаючи попрямував до медовара.

–Богдан? Мене звуть Бором, – представився я.

–Радий безм╕рно! – сердито огризнувся чолов╕к. – Ти в╕д ╤са╓ва?

Говорив в╕н р╕зко ╕ уривчасто, н╕би наказував. Та ╕ взагал╕, збоку здавалося, наче я йому був чимось зобов'язаний. Суворе смагляве обличчя медовара носило печатку яко╖сь неприв╕тност╕.

–Так, в╕д нього, – в╕дпов╕в я. – Рука допомоги.

–╤ року не минуло... Ну, проходь в будинок, зараз будемо сн╕дати, – наказав Богдан.

В╕н в╕дкотив бочку в сторону ╕, витерши руки об сорочку, рушив до дверей.

–Скаж╕ть, чого ви кликали.., – почав було я.

–Давай краще в будинок зайдемо, а там ╕ побалака╓мо, – Богдан в╕дмахнувся в╕д мо╖х питань ╕ ув╕йшов всередину хати.

Судячи з усього, медовар в╕дносився до того типу людей, як╕ зазвичай кажуть: "Ми сам╕ соб╕ господар╕". При цьому вони завжди знають "правильне" р╕шення, яке, до реч╕, було ╓диним ╕ не п╕ддавалося критиц╕. Вс╕ ╕нш╕ вар╕анти були або пох╕дними в╕д нього, або навпаки – помилковими. Все залежало в╕д настрою.

Ми пройшли в св╕тлицю ╕ Богдан р╕зким жестом запросив, в╕рн╕ше вказав де саме прис╕сти за ст╕л.

Я побачив в красному кутку на ст╕н╕ образ Святого Тенсеса, який вис╕в над запаленими св╕чками. Всередин╕ дому було достатньо св╕тла, яке проникало сюди кр╕зь величезн╕ в╕дкрит╕ навст╕ж в╕кна. Тут також пахло медом ╕ воском.

Господар почав накривати на ст╕л. Робив в╕н те з явною насолодою та знанням справи. В╕дчувалось, що до всього в житт╕ Богдан ставився ╜рунтовно, покладаючись т╕льки на себе. Я не пом╕тив в хат╕ ан╕ натяку на ж╕ночу руку. Проте назвати його помешкання занедбаним – так це швидше образити господаря. Не у всяко╖ хазяйки в хат╕ так прибрано та чисто.

Медовар витягнув ╕з печ╕ горщик ╕з гарячою тетер╕ю, заправленою затовченим салом. Прин╕с ╕з льоху товстелезну гурку, яку швидко нар╕зав на др╕бн╕ шматочки. Наламав хл╕ба, склав його навколо с╕льнички. А пот╕м зв╕дк╕лясь з'явилась ╕ зелена пляшка медухи.

–Дуже корисно... якщо в м╕ру, звичайно, – пояснив Богдан. – Та ще з травками.

Я посм╕хнувся: ще один любитель випити.

–Ви говорили, що бачили в л╕с╕ чужих людей. Так? – нахилився до нього.

–Було, – кивнув Богдан. В╕н прис╕в напроти, протягнув мен╕ ложку, а пот╕м д╕ловито розлив гор╕лку по зеленуватих скляних чарках. – Уже дн╕в десять минуло. Та ╕ до цього траплялося бачити... Ти, друже, ╖ж! На голодне пузо ╕ розмова грузне!

Медовар нахилив голову. Пробурмот╕в якусь молитву Святому Тенсесу, а пот╕м прийнявся за юшку. Я не став в╕дставати та ухопився за ложку.

Хвилина-дв╕ ми ╖ли мовчки. Тако╖ смачно╖ тетер╕, з╕знаюсь, не куштував. Чи то може я так зголодн╕в... Проте налягав на юшку, як свиня на брагу.

–Я з лугар╕в, – пов╕домив мен╕ Богдан. – У нас тетерю нав╕ть д╕ти вм╕ють готувати. А ти зв╕дк╕ля? Бачу, що не м╕сцевий, не св╕тол╕ський.

–╤нгос... Грьонефьелт-ф╕орд...

–Не бував, – захитав головою медовар.

Я вир╕шив повернутися до розмови, стосовно чужинц╕в.

–Тут недалеко проляга╓ С╕в╓р╕йський тракт, – говорив Богдану, одночасно ковтаючи юшку, – так, може, т╕ люди це лише як╕сь подорожн╕...

–Ось що, Боре, я тоб╕ скажу: купц╕в, або ╖м под╕бних, я за версту чую. ╤ на мисливц╕в вони теж мало схож╕.

–Тод╕ хто?

–Чужинц╕... Це були чужинц╕!

Сказано явно ╕з знанням справи. Богдан втупився мен╕ в оч╕, наче щось там вишукував.

–А вчора, – промовив в╕н згодом, – на п╕вденному сход╕, на передг╕р'ях, я бачив клуби чорного диму. Знаки, значить, комусь подають... Так╕, що ╕ сл╕пий побачить. Зда╓ться мен╕, що це темноводинц╕.

–А ви таке колись бачили? – я розгорнув зал╕зну клюку, котру в╕д╕брав у л╕совик╕в.

Богдан завмер та уважно поглянув на зброю. За мить в╕н потягнувся до не╖, подряпав н╕гтем ╖╖ поверхню, ╕, поцокавши язиком, промовив:

–Добра р╕ч!

–Мен╕ кажуть, що вона з хадагансько╖ стал╕.

–Хто тоб╕ те каже – не бреше! Але це не зброя ╤мпер╕╖.

–А хто ж ╖╖ зробив?

–Спитай щось полегше... Хоча, не виключено, що ╕ в ливарнях самого Н╓з╓бграду. ╤нше питання, яка мета... Тобто, кому потр╕бн╕ под╕бн╕ "╕грашки".

–Я знайшов це у л╕совик╕в.

–Оттаке! – Богдан здивовано хлопнув долонею по столу. – Ц╕каво!

–Отже, ви кажете, що навкруги вештаються та╓мнич╕ особи.

–Так, вони багато насл╕дили в л╕с╕... б╕ля озера...

–Ви ╖х в обличчя бачили?

–Вони були далеченько... Зна╓ш, Боре, у мене чомусь склалося таке враження, буц╕мто т╕ люди... т╕ чолов╕ки – воювали... Або мали в╕дношення до ратно╖ справи.

–Що вас наштовхнуло на под╕бну думку?

Богдан в╕дразу не в╕дпов╕в. В╕н взяв чарку, пот╕м кинув погляд вб╕к образу Тенсеса, ос╕нив себе святим знаменням, одночасно бурмочучи щось про спас╕ння, а пот╕м повернувся до мене ╕ хитаючи головою на чарку, промовив:

–Нумо, друже, будьмо!

Я п╕дхопив чарку та приклався до медухи. На в╕дм╕ну в╕д вчорашнього напою, цей був б╕льш лаг╕дним. Н╕чого горло не стискало, та ╕ дух не забивало.

–Для розб╕йник╕в, – заговорив Богдан, одночасно налягаючи на гурку, – занадто п╕дготовлен╕...

–Тобто, вони ветерани?

–Можливо... ц╕лком можливо. Я б ╕ до приказу не пов╕домляв, та ц╕ гади мен╕ бдж╕л потру╖ли. Видно т╕ вулики ╖м "гуляти" заважали. Мо╖ бдж╕лки, м╕ж ╕ншим, чужих не люблять... Ти, Боре, давай розберися. Треба, щоб все було чин чином!

–Розберуся, – кивнув я у в╕дпов╕дь. – А що скажете про Сот╕?

–Смердючку? А що про нього говорити? Баз╕ка та п'яниця.

–В╕н розпов╕да╓, що воював на Свят╕й Земл╕...

–Та облиш ти! Хто зараз цим не хизу╓ться! Воював! – Богдан в╕дкинувся назад ╕ ляснув долонею по столу так, немов муху прибив. – Знаю я цих вояк╕в. Були часи, ╖х з╕ Свято╖ Земл╕ натовпами прибувало. Хто спився, хто в люди вибився...

–А ви?

–А що я? Мен╕ в╕йна без потреби. У мене он – бдж╕лки. Справа прибуткова!

Тут Богдан знову розлив по одн╕й чарц╕ й махом випив свою порц╕ю. Його обличчя якось в╕дразу осунулось ╕ постар╕ло.

–Ти не думай, наче я скнара якийсь! – сухо промовляв медовар. – Я в С╕в╓р╕╖ у Вертишському остроз╕ сво╓... в╕дслужив... ╤ з орками, ╕ з гобл╕нами, та й ╕ншо╖ гидотою стикатися доводилося. ╤ смерть бачив часом таку, що не т╕льки д╕тлахам, а ╕ зр╕лому мужику не розкажеш.

Богдан знову квапливо налив соб╕, кинув "Будьмо", випив ╕ голосно крякнув. Його величезн╕ жовна заходили ходором. Медовар п╕дпер сво╖м кулачищем голову ╕ втупився в мене.

–Чого не п'╓ш? Не подоба╓ться? – прямо спитав в╕н.

–Та н╕... просто слухав, – ╕ тут же випив, щоб не ображати господаря. Трохи в╕ддихавшись, я у нього запитав: – ╢ як╕сь припущення, стосовно того, що ц╕ люди робили б╕ля озера?

–А я х╕ба з Розшукового приказу? – Богдан п╕дв╕вся та п╕д╕йшов до в╕кна. – Нема╓ н╕яких припущень... Та ╕ чого мен╕ ╖х роботи? Чи те моя турбота загадки розгадувати?

Ну, хоча б чесно, – посм╕хнувся я. ╤ тут же промовив: – Ще одне питання дозволите?

–Спробуй.

–Кажуть, у Б╕лому озер╕ якийсь Зубар з'явився. Ваших качок краде.

–Ой! Брехня все це! Водяники, засранц╕ лупат╕, балують.

–Нав╕що ╖м це?

–Щоб рибку по-дорожче продавати! Придумали отаку байку... наче с╕тки ╖м хтось рве! А столичним купцям розпов╕дають про страшного Зубаря... Те, що в мене качки почали зникати, вважаю, вина отих двоногих жаб.

–Давно цей Зубар тут з'явився?

–Кажу ж тоб╕, нема╓ н╕якого Зубаря... А байка ця ходить десь... десь... ну пару м╕сяц╕в... Та казки це все! Зв╕дки тут чудовиську взятися? З Вертиша припливти? Так в╕н би порог╕в не пройшов!

–А якщо зав╕з хто?

–Хто? – повернувся до мене Богдан. – ╤ нав╕що?

–А ось це ╕ незрозум╕ло... поки...

–Невже, вважа╓ш, ц╕ гади лупат╕ його притягнули? – запитав медовар, втупившись в мене. – Вони в С╕в╓р╕╖ людям жити не дають. В Молот╕вц╕ пост╕йно скаржаться на водяник╕в. Т╕, на в╕дм╕ну в╕д св╕тол╕ських, пост╕йно шкоду роблять. Не вистачало, щоб ще м╕сцев╕ анчутки пакостити почали! – Богдан п╕д╕йшов до образу Тенсеса.

К╕лька хвилин в╕н тихо про щось молився, пот╕м повернувся за ст╕л, налив гор╕лки та раптом сердито промовив:

–Спогади... щоб вони скисли! У тебе ╓ спогади?

–Так, вони ж ╓ у вс╕х! – посм╕хнувся я.

–Мова йде про так╕ спогади, як╕ рвуть тебе зсередини... Про них зазвичай говорять, щоб ╖х н╕коли не ╕снувало. У мене ось таких повно! З╕знаюся, що часом думаю, краще н╕чого не пам'ятати. Н╕-чо-го! Кожен день, як новий!

–А якщо спогади несправжн╕? – несм╕ливо запитав я, ╕ тут же себе подумки ляснув по лобу. От якого, пита╓ться, астрального б╕сика, мене смикнуло за язика?

–Це як? – Богдан нав╕ть завмер, здивовано поглядаючи на мене.

–Та так... просто подумалось... Бува╓ ж у житт╕, коли раптом кажеш: "Я таке бачив, в╕дчував", однак при тому не пам'ята╓ш де ╕ коли. Начебто якийсь сон.

–Бува╓ й так, – погодився медовар. – А ти в╕дчува╓ш щось под╕бне?

Що йому сказати? Що я абсолютно не можу згадати сво╓ минуле? Що вс╕м кажу, н╕би при╖хав з ╤нгосу, а самого роздирають сумн╕ви? А якщо мо╖ спогади д╕йсно сон? Або марево? Ото б було диво!

–Хмм! Спогади – не наше життя! – р╕шуче заявив я, намагаючись уникнути в╕дверто╖ розмови. – Вони не наша суть. А от те, що знаходиться всередин╕ – ╓ ним.

–Ким? – не второпав медовар.

–Нашою суттю.

–Овва! Та ти, хлопцю, бачу зарозум╕лий... аж страх бере! – зда╓ться, Богдан жартував. – Я тоб╕ одну ╕стор╕ю розпов╕м... а ти вже вир╕шуй, що з цього наша суть... ╕ як вона форму╓ться.

Медовар насупився, втупившись в ст╕л. Якась мить-друга ╕ в╕н неголосно почав:

–Якось довелося нам плисти з Молот╕вки до Гравстейну, великого селища г╕берл╕нг╕в, що в С╕в╓р╕╖. Було то п╕зньою-п╕зньою ос╕нню. Отже зупинилися заночувати за Оленячими мохами. Вранц╕ встали, бачимо – нема╓ одного з наших. Зник. Н╕ сл╕д╕в, н╕... ну н╕чого нема╓. Кричали, звали, б╕гали. Весь день витратили, але так його ╕ не знайшли. А дн╕в за п'ять ╕нший заг╕н проходив тудою, та б╕ля берега, за Крутим рогом, знайшли нашого товариша прив'язаним за ноги до дерева...

Тут Богдан раптом затнувся ╕ чомусь закрив рот рукою. Мен╕ здалося, наче медовар зараз заплаче. Але в╕н швидко опанував себе, р╕зко видихнув ╕ сухо сказав:

–В╕н... в╕н... в╕н був весь голий. А вже морози почались... Взагал╕, зна╓ш, яки зими в С╕в╓р╕╖? П╕деш посцяти, ╕ тв╕й струмочок на ходу замерза╓. А т╕ курви рибоок╕, роздягли хлопця ╕ водою обливали, поки... поки... Ну ти сам зрозум╕в... Мен╕ один бувалий чолов'яга говорив, що смерть ця страшна ╕ бол╕сна. Людина в╕д холоду кричить не сво╖м голосом. Б╕ль просто нестерпний.

–╤ нав╕що вони так? – запитав я.

Богдан злобно схопив шматок гурки та впився в нього зубами. Прожувавши його та з╕бравшись думками, в╕н роздратовано в╕дпов╕в:

–Хто цих дикун╕в зрозум╕╓! За весь час мо╓╖ служби в нашому загон╕ двадцять один чолов╕к загинув. Хто як... хто як... хто як.., – медовар ляснув себе по кол╕ну. – Одне скажу тоб╕, Боре, що в╕рити н╕кому не можна!

Я вир╕шив зм╕нити тему ще раз спитав Богдана, де в╕н бачив чорний дим.

–Це на сход╕, – в╕дпов╕в той. – Д╕станешся передг╕р'я... ╕ ось там на одному з пагорб╕в...

–Там ╓ як╕сь поселення?

–Не зовс╕м... Через той край пролягають к╕лька стежок, що ведуть до Темноводдя... Правда не вс╕ можуть ними скористатись. М╕сцев╕ гори дуже небезпечн╕. Дуже! Без досв╕дченого пров╕дника там не пройти...

Розмовляти було вже н╕ про що. Я розгублено крутив в руц╕ чарку, намагаючись второпати сво╖ подальш╕ кроки. Пора, мабуть, збиратися в дорогу.

–А ви тут один... Н╕ роб╕тник╕в, н╕ дружини, – промовив я, п╕дн╕маючись з-за столу.

–А що? – набундючився Богдан.

–Не бо╖тесь нападу злод╕╖в?

–Не боюсь, – з викликом в голос╕ в╕дпов╕в медовар.

–Слухайте... а ви Заю Корчакову зна╓те?

–А то! Я ╖й мед поставляю.

–╤ все?

–Що "все"? – Богдан насупився. – Ти про що?

–Ходять чутки, наче ви з нею одружитися хочете?

–А це тут причому?

–Просто питаю... ╕з ц╕кавост╕...

–Н╕, не збираюсь одружуватися! ╤ не збирався! – Богдан насупився, а я зрозум╕в так, що Зая, швидше за все, йому в╕дмовила. Аж-но на серц╕ легше стало.

Хочеш, не хочеш, але я в╕дчував до цього медовара свого роду ревнощ╕. Не знаю, як буде в мене складатися в подальшому ╕з За╓ю, але знаходитись ╕з потенц╕йним женихом, м'яко кажучи, не до вподоби.

Я подякував господарю за частування та рушив до виходу. В╕н мовчки хитнув головою, та почав прибирати з╕ столу.

Сонце вже здорово прип╕кало. Я вийшов з будинку, д╕стався до коня, напо╖в його, а вже пот╕м вил╕з в с╕дло та й рушив назад.

В голов╕ пов╕льно, але досить упевнено складалася досить ц╕кава ╕стор╕я. Не вистачало якихось пари деталей до ╖╖ завершення.

Отже, ми ма╓мо наступн╕ п╕дозр╕л╕ реч╕. По-перше, кл╕щ╕в на вирубц╕, котр╕ нападають на роб╕тник╕в л╕сопилки. По-друге, в Берестянц╕ завелися вовки... Все так ╕ вказу╓ на л╕совик╕в... немов навмисно. Невже т╕ наст╕льки нетямущ╕, наст╕льки недалекоглядн╕, що не розум╕ють насл╕дк╕в под╕бних д╕й?

╤ м╕ж тим, як бути з дивними незнайомцями, котр╕ крадуться до Брума та його племен╕? Як пояснити гостро заточену зал╕зну клюку, тим б╕льше коли з'ясову╓ться, що вона ╕з хадагансько╖ стал╕? В╕дчуття, н╕би хтось п╕дштовху╓ до думки про ворож╕сть з боку л╕совик╕в. Н╕би навмисно хоче нас пересварити.

Все це дуже ц╕каво... та незрозум╕ло... Але поста╓ ще одне питання: хто я, щоб розгадувати загадки? Що мен╕ з цього всього? Чим туп╕ше буду виглядати перед Жугою, тим менше в╕н буде на мене тиснути... Та ╕ з ельфами так само треба поводитися.

Л╕воруч щось тр╕снуло... Нав╕ть не знаю, що мене до того спонукало... зда╓ться, хтось прошепот╕в на саме вухо: "Стережись"... ╕ ось в наступну мить я притиснувся до конячо╖ ши╖. Над головою щось п╕дозр╕ло просвист╕ло, ╕ все той же вкрадливий тихий голос прошепот╕в: "Стр╕ла"!

Я хутко сплигнув вниз, прикриваючись конем. Стр╕ляли з боку кущ╕в густого ял╕вцю. Хитання г╕лок стало п╕дтвердженням цього припущення.

Лук... тятива... Натягнув ╖╖ в одну мить... Вихопив зачаровану стр╕лу, ╕ довго не ц╕лячись, скомандував "Вибух" та пустив ╖╖ в зарост╕. За пару секунд гримнуло так, що аж дерева повикорчовувало. К╕нь встав на дибки, ледь не затоптавши мене. Я ухопив його за вузду та потягнув вниз, наш╕птуючи заспок╕йлив╕ слова.

Кущ╕ полихали, гор╕ла й сосонка, яка нахилилася аж до земл╕.

Я прислухався. Зда╓ться, н╕чого п╕дозр╕лого. Але про всяк випадок витягнув ще одну стр╕лу та обережно пробрався до м╕сця зас╕дки. В╕рн╕ше до того, що в╕д не╖ залишилось. Нападника роз╕рвало навп╕л. Т╕ло – худорляве, цибате, з к╕шками, що випали назовн╕ – лежало в неприродн╕й поз╕ б╕ля обпаленого стовбура старо╖ сосни. У правиц╕ мертвяк стискав зламаний лук, а його л╕ва рука... в╕рн╕ше та ╖╖ частина, що нижче л╕ктя, валялася осторонь. Ноги залишилися б╕ля здоровезно╖ ями.

Оце рвонуло! Зда╓ться, ран╕ше бахало тих╕ше та не так масштабно.

–Псяче хутро! – розсердився я. – ╤ як тепер вияснити, хто це був та чого в╕н хот╕в?

В╕рн╕ше, "чого в╕н хот╕в" – уже було зрозум╕ло. Але нав╕що?

Я озирнувся, намагаючись зрозум╕ти чи були у цього нападника напарники. Зда╓ться, все було спок╕йно. Наче н╕кого б╕льше не видно. Я наблизився до вбитого та оглянув його т╕ло б╕льш уважно.

Обличчя зовс╕м незнайоме. Принаймн╕ не пригадую цього чолов'ягу. Та ╕ якихось прим╕ток, на кшталт шрам╕в чи родимих плям, не знайшов. Шк╕ра обв╕трена, присмалена сонцем. Отже, це не якийсь тоб╕ зн╕жений ельф.

Темн╕ щ╕льн╕ штани, шк╕рян╕ чоботи з гострими носками, стьобана куртка чорного кольору, п╕д якою видн╕лася стара сорочка. З╕ збро╖ лише лук та довгий н╕ж, що вис╕в на простенькому ремен╕. Ан╕ яко╖сь характерно╖ бляхи, клейма чи кольорового капюшону, котрий би вказував на чиюсь приналежн╕сть.

П╕дв╕вшись на ноги, я ще раз об╕йшов м╕сце зас╕дки та знайшов сл╕ди, котр╕ вели кудись вб╕к озера. Скор╕ш за все, цей вбитий незнайомець, рухався зв╕дти.

Повернувшись до коня, я заскочив на нього та рушив по сл╕дах. Прийшлося добряче полазити кущами та ярами, перш н╕ж знайшов чергове м╕сце стоянки нападника. Було пом╕тно, що в╕н тут ночував: присипане землею багаття, прим'ята трава.

Шкода, що нема╓ Стояни. Вона б б╕льше розпов╕ла.

Я ретельно обнишпорив навколо цього м╕сця та виявив ще одну стежечку, спрямовану на п╕вдень. Ще десь п╕вгодини ╕ вона привела на узл╕сся, зв╕дки легко проглядалася столична економ╕я. Я побачив на подв╕р'╖ близько десятка коней та купу народу, який прямував до ма╓тку. ╤ серед них вс╕х не пом╕тно жодно╖ озбро╓но╖ людини.

Так... так... Думай, Боре! Добре думай! – я озирнувся, наче це могло чимось допомогти.

Висновок напрошувався один: вбитий чолов'яга був спостер╕гачем. Зв╕дси на економ╕ю такий пречудовий вид, що л╕пше не вибрати! Хр╕н пом╕тиш... Шкода, що той нападник загинув... Тепер не допита╓ш...

Спостер╕гач... за столичним ма╓тком... ╤ нав╕що в╕н йому? Невже щось поцупити збирався?..

Ст╕й! А чи не на голову М╕ського приказу в╕н тут оч╕кував? – ╕ д╕йсно, ця думка б╕льш п╕дходила до того, що трапилось. – Слухай, а чого тод╕ напав на мене? Залишався би спостер╕гати ╕...

Чекай, чекай, чекай! – мене наче осяяло. – Так в╕н м╕г почути, що я з Розшукового приказу... А якщо це так... якщо йому стало зрозум╕лим про мо╖ пошуки незнайомц╕в, котр╕ вештаються л╕сом... то напад ц╕лком оправдана д╕я.

Так тут взагал╕ нам╕ча╓ться якась змова! Л╕совики з ╖х кл╕щами ╕ вовчими розпл╕дниками; Зубар в озер╕, щоб "лякати" добропорядних водяник╕в, котр╕ в╕дмовляються розривати умови договору з людьми... п╕дготовка нападу на М╕ський приказ, можливо зроблений таким чином, щоб подумали на л╕совик╕в...

Оце я накрутив! Оце завернув! ╢дине, що поки не зрозум╕ло – хто за вс╕м цим сто╖ть. ╤ по-друге, нав╕що воно ╖м?..

11

...Свята Земля.

За цей величезний алод, котрий дос╕ н╕як не под╕лений м╕ж Л╕гою та ╤мпер╕╓ю, точилося страшне протистояння. Ск╕льки вже загинуло живих душ, одному Сарну в╕домо! ╤ все, на мою думку, через дурнувату примарну байку в╕д адепт╕в Тенсеса про воскрес╕ння.

Отже, Свята Земля... ╥╖ серце – Асее-Тепх, величезна малодосл╕джена територ╕я, вкрита дикими джунглями, п╕дступними болотами, повними жахливих ╕стот та невил╕ковних хвороб, та зруйнованими давн╕ми м╕стами. Ця частинка Сарнаута пам'ята╓ ╕ расу джун╕в, ╕ народ Зем, ╕ розкв╕т, ╕ занепад... Вона сповнена та╓мничих загадок, м╕стичних м╕сць, пронизаних давньою забутою маг╕╓ю, й саме тут розташована легендарна П╕рам╕да Тепа, яку нин╕ називають Храмом Тенсеса. Саме навколо нього ╕ точиться жорстока боротьба Церкви Св╕тла та Три╓дино╖ хадагансько╖ церкви.

Чесно кажучи, мен╕ й дос╕ було не зрозум╕ло в чому поляга╓ р╕зниця м╕ж цими рел╕г╕йними теч╕ями, котр╕ почалися з одного джерела. ╤ чи варто губити ст╕льки житт╕в, щоб досягнути примарних спод╕вань на безсмертя?

П╕рам╕да Тенсеса... Колись вона захопила ╤скру загиблого Великого Мага, та стала ╖╖ останн╕м притулком. В╕дтепер ця споруда ╓ свого роду колискою великого Дару Тенсеса, тобто можливост╕ переродження... Це – джерело Свято╖ Маг╕╖...

В╕рування в м╕ць Св╕тла насаджали з обох бок╕в – як на алодах Л╕ги, так ╕ на алодах ╤мпер╕╖. ╤ всюди завзято придушувалися стар╕ рел╕г╕╖, давн╕ спов╕дування. Все це позначалося отруйним терм╕ном "язичництво"...

–Чому П╕рам╕да Тепа? – спитав я у Бернара, який неквапливо розпов╕дав про Святу Землю.

Ми сид╕ли в "Янтарному грот╕", потягували винце та дивились, як бешкету╓ Першосв╕т, котрий поб╕г до ельф╕йських сп╕вачок.

–Тобто? – не зрозум╕в паладин.

–Чому вона ран╕ше так звалася?

–А ти що ж, н╕коли не чув хто такий був Теп?

Я розсм╕явся. Ельф буркнув щось на кшталт: "Ну як завжди". А пот╕м знову спитав про людей племен╕ Зем.

–Хмм, чесно в╕дпов╕м, що не дуже багато про них чув... Зда╓ться ╕ ти щось намагався розпов╕сти... на тому остров╕... Але я не второпав.

Обличчя Бернара знову говорило про те, що ми, люди, а особливо я – повн╕ бовдури, раз не ц╕кавимося ╕стор╕╓ю.

–Люди племен╕ Зем довгий час сп╕в╕снували разом ╕з расою джун╕в, але були, так би мовити, в ╖╖ т╕н╕, – ельф нахилився до мене та якимось вкрадливим голосом додав: – На п╕вдн╕ Сарнаута знаходились величезн╕ пустел╕, широк╕ степи... Ось там ╕ з'явилася держава зем╕вц╕в – Х╕кут. Коли вс╕ джуни неспод╕вано загинули, то люди племен╕ Зем стривожилися... Це був для них удар...

–Чому?

–Уяви, що вони в╕дчули, коли побачили пад╕ння могутн╕х джун╕в, тобто тих, кого на той час вважали ледь не володарями св╕ту... Х╕кутц╕ доклали вс╕х сво╖х зусиль, щоб розгадати секрет безсмертя. Вони не хот╕ли пок╕нчити так само безглуздо, як джуни. Та ╕ взагал╕ вир╕шили упод╕бнитися богам та жити в╕чно. Спочатку вони припускали, що ключем до всього ╓ некромаг╕я. Вони старанно ╖╖ досл╕джували та здобули чималих усп╕х╕в. Нав╕ть в дечому об╕гнали нас, ельф╕в. Але виявилось, що н╕яка маг╕я не здатна вир╕шити питання в╕чного життя. Що вона лише дозволя╓ на якийсь час подовжити терм╕н свого ╕снування.

–Я так розум╕ю, люди Зем знайшли ╕нший вих╕д?

–Так, вивчаючи природу, вони згодом добре просунулися в так зван╕й механ╕ц╕.

–Що? Меее... що?

–Механ╕ка... Невже слово незнайоме?

–Еее... це... просто не розчув, – збрехав я Бернару.

Той це легко зрозум╕в, тому спробував пояснити. Переконавшись, що я начебто второпав суть механ╕ки, в╕н продовжив свою розпов╕дь:

–Х╕кутц╕ стали думати, як зам╕нити сво╖ частини т╕ла на штучн╕ механ╕зми. Роки наполегливих пошук╕в ╕ поступово люди племен╕ Зем навчилися це робити. ╥хня плоть була зам╕нена на сукупн╕сть металевих деталей. Потреба в некромаг╕╖ в╕дпала сама собою... Але як бува╓ – знаходиться один, котрий не прийняв нових в╕янь ╕ продовжив маг╕чн╕ вишукування. Звали його Тепом.

–О! Нарешт╕ ми й д╕сталися до ц╕╓╖ особи, – посм╕хнувся я, допиваючи черговий скляний бокал вина.

–Нарешт╕, – хитрувато хмикнув ельф. – Проте скажу тоб╕ наперед, що цей персонаж довол╕ суперечливий. Отже, в╕н, вивчаючи природу смерт╕, раптом д╕знався одну ц╕каву та╓мницю: у будь-яко╖ ╕стоти ╓... ╓ така соб╕ житт╓ва основа. Назвемо ╖╖ ╕скрою. Вона схована в наших т╕лах, ╕ покида╓ ╖х п╕сля смерт╕.

–╤скра? – перепитав я. – Та сама ╕скра... Тобто, така р╕ч, що хова╓ться в середин╕ нас?

–Так, вона, – погодився ельф, явно отримуючи насолоду в╕д мо╖х "наукових знань". – Дос╕ вважа╓ться, що це першооснова нашо╖ сутност╕... що це частка св╕тла, навколо яко╖ форму╓ться все ╕нше... все те, що склада╓ особист╕сть... ╕ндив╕дуальн╕сть... ╤ Теп, треба в╕ддати йому належне, завзято вивчав цей феномен. В╕н витратив багато рок╕в, намагаючись "зловити" ╕скру. ╤, кажуть, через його досл╕ди загинуло чимало людей...

–Досл╕ди? В╕н що ж, навмисно вбивав сво╖х одноплем╕нник╕в, щоб знайти та схопити ╕скру?

–Скор╕ш за все – так. Принаймн╕ про те кажуть давн╕ манускрипти. Вс╕ сво╖ досл╕ди Теп проводив в ц╕лковит╕й тайн╕. ╤ ось, нарешт╕, йому все ж вдалося зловити ╕скру ╕ншо╖ людини.

–╤ що дал╕?

–Дал╕? В╕н зрозум╕в, що за допомогою ╕скор зможе забезпечити соб╕ безсмертя, якщо використовувати ╖х як сво╓р╕дне "паливо"... як витратний матер╕ал... Щоб п╕дтримати власне життя, подовжити його терм╕н, Теп вир╕шив з╕брати в ╓дине м╕сце величезну к╕льк╕сть ╕скор. А пот╕м використовувати ╖х при потреб╕.

–П╕рам╕ди? – осяяло мене.

–Так, Теп та його пом╕чники розпочали буд╕вництво п╕рам╕д. Н╕хто зараз не зна╓, ск╕льки ╖х взагал╕ ╕сну╓. – Ельф на мить задумався, а пот╕м додав: – Багато... багато...

–╤ де ж в╕н наловив ╕скор?

–Де?.. Зна╓ш, Боре, в ход╕ досл╕д╕в Теп виявив один ц╕кавий факт: ╕скри постар╕лих людей були малопридатн╕ для п╕дтримання безсмертя, тому що занадто швидко згасали. ╤ тод╕ в╕н, п╕сля буд╕вництва п╕рам╕д, наслав на св╕й народ чуму. До реч╕, першими ж, хто туди потрапив, були саме пом╕чники Тепа, адже в╕н не жадав д╕литися безсмертям. Сховища почали швидко заповнюватися ╕скрами загиблих людей племен╕ Зем. Дуже швидко... так що, як бачиш, той Теп досить падлюча натура.

–Так в╕н, виходить, винищив власний народ? Це ж яким треба бути покидьком... якою хворою людиною, щоб под╕бне утворити!

–Угу... Х╕кутц╕ м╕ж тим все ж зрозум╕ли в чому справа ╕ вийшли на сл╕д Тепа. Жменька знев╕рених хворих людей п╕шла в св╕й останн╕й б╕й. Це в╕дбувалося в одн╕й з г╕гантських п╕рам╕д. В ход╕ ц╕╓╖ битви Теп, який м╕г помирати та воскресати ск╕льки завгодно раз╕в, врешт╕-решт перем╕г сво╖х одноплем╕нник╕в. Але... але в╕н заразився сво╓ю ж власною насланою хворобою, проти яко╖ л╕к╕в не було, бо в╕н ╕ не подумав ╖х створювати. Кажуть, що Теп, запертий в п╕рам╕д╕, воскресав та помирав в страшних муках знову ╕ знову... Сотн╕ рок╕в суц╕льних страждань...

Мен╕ здалося, наче Бернар казав про те ╕з якоюсь насолодою. Мовляв, перепало Тепу на гор╕хи, так йому ╕ треба.

–Коли Катакл╕зм зруйнував Сарнаут, – продовжив паладин, – то в╕н також ╕ пошкодив к╕лька п╕рам╕д. Купа ╕скор вирвалася на свободу та кинулася до сво╖х справжн╕х вм╕стилищ, тобто до нап╕вмехан╕чних т╕л людей племен╕ Зем... Отак ╕ з'явилися т╕ сам╕ Повстал╕, про яких я тоб╕ колись розпов╕дав. А найц╕кав╕ше, що х╕кутц╕ все ж знайшли свого роду безсмертя: вони в╕дтепер не стар╕ють, а одн╕╓╖ ╖хньо╖ ╕скри вистача╓ для п╕дтримки життя в уже мертвому т╕л╕ на дуже ╕ дуже довгий терм╕н.

–Щось мен╕ така картина безсмертя не до душ╕. ╤снувати в нап╕взотл╕лому т╕л╕-механ╕зм╕, нехай ╕ при повн╕й пам'ят╕ та ясному розум╕, проте не в╕дчувати н╕яких звичайних речей...

–Це яких?

–Яких? Наприклад ранкового в╕терця, який лоскоче обличчя... Таких, як гаряча ж╕ноча плоть, що пульсу╓ п╕д тво╖ми пальцями... Та багато чого! Х╕ба зараз все пригада╓ш?

Паладин задумався. Мабуть все ж мо╖ слова його чимось збентежили. Було пом╕тно, що в╕н стриму╓ хвилювання.

–А якщо б, припустимо, ти все це м╕г в╕дчувати, – почав ельф, – тод╕ б погодився на под╕бне безсмертя?