Текст книги "Частина друга (СИ)"

Автор книги: Олександр Меньшов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 15 страниц)

Було важко побачити, чим конкретно займа╓ться той л╕совик. Мен╕ чомусь здавалося – якоюсь ворожбою. Нас з ним розд╕ляло близько тридцяти сажн╕в, вже ближче я п╕дповзти не м╕г, як не намагався. Тому зайняв зручну позиц╕ю б╕ля групки ялинок та спробував розглед╕ти ман╕пуляц╕╖ цього волхва.

Десь за п'ять хвилин зв╕дкись праворуч почулися тих╕ кроки й з заростей л╕щини вибралися ще два озбро╓них списами л╕совики. Вони п╕д╕йшли до свого сородича та почали про щось сперечатися. Вовченята заскавчали голосн╕ше, на що отримали сердитий окрик в╕д волхва.

До селища л╕совик╕в було недалеко. Для того треба лише спуститися вниз, в широкий л╕систий яр. Зв╕дси, з мо╓╖ зас╕дки, можна було розглед╕ти невеличк╕ хатиночки та землянки, вкрит╕ темними зв╕риними шк╕рами. Правда, чомусь серед буд╕вель не було пом╕тно н╕яких жител╕в. Зрозум╕ло, що доросл╕ особи мабуть зайнят╕ справами, але ж де д╕ти, де старики? Невже сидять безвилазно по сво╖х норах?

Я все ще лежав, дивився то вперед, то навколо себе... Добре, що п╕дстилка п╕д╕ мною тепла, хоча ╕ трохи вогкувата... Отже, – м╕ркував, – не застуджуся.

Поряд метушливо носилися чорн╕ л╕сов╕ мурахи. Одна з них лазила перед самим носом. Тягнула невеличку г╕лочку.

От дивлюсь на не╖ та пригадую розмову на л╕сопилц╕ ╕з Першосв╕том. ╤ д╕йсно, ц╕каво чи розум╕╓ оця мураха, що поряд з нею знаходиться якась велика ╕стота, яка може одним дотиком пальця розплющити ╖╖ до розм╕р╕в цяточки? Навмисно розплющити! Чи, наприклад, п╕дхопити та в╕днести бозна куди, зв╕дки ця комаха н╕коли не знайде дороги додому, га?

Думаю, що н╕... Вона м╕ж тим так ╕ буде б╕гати б╕ля ялинки, копирсатися в листян╕й п╕дст╕лц╕... Бо це ╖╖ св╕т, бо живе вона власними проблемами: знайти якусь яг╕дку, дохлого жука, принести в мурашник листочок або паличку... Як╕ в не╖ ще потреби? Вияснити, нав╕що л╕совики розводять вовк╕в? Нав╕що засилають ╖х до сус╕дського л╕су? Або вторгувати рибу у водяник╕в: купити ╖╖ задешево та подати на ринку втридорога?

Що ц╕й мурас╕ до под╕бних речей? Плювала вона на них з високо╖ г╕рки.

А, може, ╕ ми вигляда╓мо так само по в╕дношенню до бог╕в? Живемо якимись дурницями, з точки зору того ж Н╕хаза або Сарна. А н╕ щоб вир╕шувати долю св╕ту: де поставити гори, де простягнути р╕чки, викопати яри... наслати дощ╕в, або навалити сн╕гу по сам╕ вуха...

Що ж ми, люди, тут робимо? Що вир╕шу╓мо?.. Та й не т╕льки люди! Т╕ ж ельфи, г╕берл╕нги чи орки! Мурахи, метелики, жуки, комар╕ чи черв'яки... От хто ми для бог╕в! Лише др╕бн╕ ╕стоти, котрих нав╕ть не шкода, коли випадково розчавиш чоботом?

Тр╕сь! – я напружився. Вочевидь хтось рухався позаду мо╓╖ схованки. Долонь стисла рукоять сакса. Т╕ло напружилося. Я обережно обернувся.

Зда╓ться, мене висл╕дили. Якийсь невисокий л╕совик йшов по ледь пом╕тн╕й тропц╕, вглядаючись в землю. В╕н рухався саме там, де к╕лька хвилин тому я й проповзав. Ще трохи й стало зрозум╕ло, що цей мисливець вийде прямо на мою зас╕дку.

П╕дняти крик в╕н не встиг. Думаю, л╕совик не второпав до к╕нця, що трапилося. Я рухався, наче блискавка. Удар в кадик... захват... придушення... Н╕, не до смерт╕, а так щоб втратив св╕дом╕сть. Не вистачало мен╕ пот╕м проблем з л╕совиками!

Обережно затягнув т╕ло п╕д кущ╕ та дременув в гущавину, подал╕ зв╕дти, поки ╕нш╕ дикуни мене не розшукали...

Весла розм╕ряно плюхкали, заколисуючи мою втомлену св╕дом╕сть. Сот╕ впевнено гр╕б на протилежний берег, щось тихо насп╕вуючи соб╕ п╕д н╕с.

Я закинув голову назад, втупившись в с╕руватий небосхил.

От часом дивуюсь самому соб╕. Взяти оцей випадок ╕з л╕совиком... Схопився, накинувся, заховав – все це робив, наче ╕ не я! В╕дчуття, буц╕мто т╕ло зовс╕м не мо╓, й живе за ╕ншими правилами.

Дивуюсь, як я все ж не вихопив меча. Ото б була заковика! Знайшли б дикуни в кущах т╕ло, такий би галас зд╕йняли, що хай Сарн милу╓! Ще б пак! У самому серц╕, так би мовити, ╖хнього "дому" ╕ таке трапилося! Можливо, все могло ск╕нчитися прямими з╕ткненнями ╕з кан╕йцями... Правда, лише у випадку доказу, що вбивство ско╓но з боку Л╕ги.

До реч╕, б╕йки я все одно не уникнув. На той час вже д╕стався астрального берега, який обмежував Озерне урочище на заход╕. Тут же випадково знайшов к╕лька дуб╕в з м╕тками г╕берл╕нгських корабел╕в. Поряд з деревами лежали ╕ржав╕ сокири, а трохи подал╕ видн╕лися сл╕ди давнього табору. Я об╕йшов це м╕сце, пот╕м виперся на пагорб.

О! Зв╕дси такий вид в╕дкрився, в мене аж дух захопило.

Уяв╕ть, що позаду вас розтягнувся звичайний л╕с, правда сьогодн╕ чар╕вно осяяний яскравим сонячним св╕тлом. Така соб╕ корона над кроною. Сл╕пуча корона.

В обличчя дмуха╓ в╕терець, сп╕вають птахи. Отже ц╕лком знайома при╓мна оку картина.

╤ ось поверта╓шся та раптом бачиш зовс╕м ╕нший св╕т: попереду, куди хвата╓ погляду, л╕воруч, праворуч, вгору, донизу – навкруги розкинулося астральне море, яке та╓мниче гра╓, миготить, перелива╓ться незвичайними фарбами. В ньому спалаху╓ тьмяним св╕тлом як╕сь "з╕рочки", пливуть "хмарки", вертяться невагом╕ "кульки"...

Н╕, астральне море я вже бачив та не раз. Нав╕ть плив по ньому, коли корабл╕ прямували сюди, в Св╕тол╕сся. Проте та картина, яка зараз в╕дкрилася мен╕, вражала раптовим переходом в╕д звичайного св╕ту до невимовного н╕якими словами. Ось тоб╕ блакитне небо, травичка, пагорби... ╤ тут же все це р╕зко зак╕нчу╓ться, перетворюючись на пурпуровий туман.

Св╕т, розд╕лений навп╕л. Дв╕ зовс╕м р╕зн╕ частини, не схож╕ одна на одну. ╤ ти отак зачаровано сто╖ш на меж╕, дивишся на все це та в╕дчува╓ш, як всередин╕ щось бурлить, як лоскоче в живот╕...

Л╕совики з'явилися, наче н╕зв╕дки. Я т╕льки встиг побачити, як серед кущ╕в винирнули потворн╕ голови. Пот╕м сердитий крик, туп╕т н╕г, виття.

Нападник╕в було тро╓. Вони неслися на мене кр╕зь зарост╕, абсолютно дико щось вигукуючи, закочуючи оч╕ та висуваючи назовн╕ св╕й потворний язик. ╥х супроводжувала зграйка молодих вовченят.

Л╕совики махали палицями, продовжували горланити, стр╕мко наближаючись до мене.

–Н╕хазове плем'я! – вирвалось само собою. Вже й забулося про астральне море, про меж╕ св╕т╕в, про чар╕вн╕ кра╓види.

Зда╓ться, те не погоня. Дуже на це спод╕ваюсь. Скор╕ш л╕совики випадково натрапили на мо╖ сл╕ди.

Я розвернувся, зайняв характерну позу, демонструючи готовн╕сть до б╕йки. ╤ тут же пом╕тив у одного з нападник╕в дивну зброю. Якась довжезна вигнута палка... Довол╕ дивно вигнута... Збоку – наче недороблена парод╕я на сокиру. Але б╕льше за те мене непоко╖в матер╕ал ц╕╓╖ р╕чч╕. Вона була зал╕зна...

Л╕совик загрозливо нею замахав, чим самим притягнув усю увагу до себе. Таку дивну пом╕сь палиц╕ й сокири мен╕ ще не доводилось бачити.

Взагал╕, що до збро╖ м╕сцевого народцю, то вони здеб╕льшого носили при соб╕ коротенький н╕ж ╕з широким лезом, спис та дерев'яну палицю ╕з плоским трохи загнутим к╕нцем. Як що до мене, оця крива палиця довол╕ незручна р╕ч, й треба мати достатн╕й досв╕д волод╕ння под╕бною збро╓ю.

–Оу! – прокричав я у в╕дпов╕дь, демонструючи, що в руках ан╕чого не тримаю. – Спок╕йн╕ше, доброд╕╖! Спок╕йн╕ше!

Л╕совики наблизились, продовжуючи м╕ж голосно перегукатися та показувати мен╕ язика. Я поки ще не став хапатися за меч╕ чи лук, але дав зрозум╕ти, що в будь-яку секунду готовий до в╕дс╕ч╕. Напевно, це й примусило дикун╕в зупинитися.

–Спок╕йн╕ше! – вкотре повторив я.

–Тиии! – л╕совик ╕з дивною збро╓ю тицьнув в м╕й б╕к довгим пальцем. – Ти шта д╓лать наша з╓мля...

От, Н╕хаз вас бодай! Що ж казати? Вибачайте – заблукав?

–Н╓т з╓мля... н╓т д╓р╓ва...

Л╕совик сердито тупнув ногою. Вийшло, чесно кажучи, см╕шно. Так дитина робить, коли у не╖ щось в╕дбирають.

–Я не за цим тут, – спробував заспоко╖ти дикун╕в. – Мен╕ ваш л╕с не потр╕бен.

–Ти красть... ти прятать... Кун╕ца!

Мен╕ було трохи важко зрозум╕ти суть речення. Скор╕ш за все, цей л╕совик звинувачував мене в крад╕жки л╕су.

–В мене нав╕ть сокири нема╓! Який я, к Н╕хазу, л╕соруб? – роздратовано кинув у в╕дпов╕дь.

–Тии... ти сматр╓ть... ╕скать... Ан╕ пр╕хад╕ть... ан╕ красть... ан╕ как кун╕ца... Ти кун╕ца! – л╕совик наприк╕нц╕ щось вигукнув. Мабуть якусь лайку.

Я не звик по сто раз╕в повторювати одне й теж саме. Та й зараз не збирався.

Звичайно, л╕совик╕в зрозум╕ти можна. Кан╕йц╕ та г╕берл╕нги пер╕одично шастали ╖хн╕ми л╕сами, мабуть ще потроху цупили деревину... полювали... А кому те сподоба╓ться? Домовлялись же не залазити один до одного, н╕чого не шкодити, проте виходить хтось не дотриму╓ться слова.

Хоча, якщо так м╕ркувати, то й л╕совики не особливо чесн╕ в цих питаннях. Вони все ж шкодять людям. Взяти тих же вовк╕в, кл╕щ╕в... Можливо, це свого роду в╕дпов╕дь на наш╕ д╕╖.

Але мен╕ в цьому зараз розбиратися не хот╕лося. Та й в╕дпов╕дати за ╕нших також.

–Чого ви хочете? – прямо спитав у л╕совик╕в.

Дивляться, гарчать, оч╕ викачують, ледь не на лоба. Язик з рота випада╓. Слина бризка╓.

Це ж як старанно мене хочуть налякати! Нумо подивимось, хто з нас бздун.

–Ти ум╕рать! – крикнув другий дикун.

–╤ що дал╕? – насупився я. – Знайдуть т╕ло, прийдуть до вас у поселення... спалять все на х╓р!

–Кун╕ца вс╓гда нападать назад... на сп╕на... на слабий...

Зда╓ться нас, кан╕йц╕в, звинувачували в яко╖сь п╕длост╕.

–Я готовий битися лицем до лиця. Проте дивись, щоб за напад на людину вас вс╕х не пов╕сили.

–Ми брать... ми к╕дать ти... к╕дать в кон╓ц м╕ра...

Л╕совик махнув вб╕к астрального моря.

До реч╕, непогана ╕дея, щоб приховати сл╕ди вбивства.

–Ну йди до мене. Спробуй кинути, – я неквапливо витягнув меч╕.

Ось тоб╕ друга стад╕я нашо╖ бес╕ди. Якщо ╕ це не под╕╓ на дикун╕в, прийдеться битися. Та й по справжньому.

Л╕совики наче оч╕кували на м╕й вчинок. Кинулися вс╕ разом.

Щоб якось збити ╖хню пиху, я закрутив в╕яло. Фальш╕он та сакс злобно розс╕кали пов╕тря. Будь-хто б остер╕гся бездумно кидатися в б╕йку, а ц╕, наче мухи на г╕вно, закружили навколо мене.

Рухи нападник╕в були р╕зкими й якимись стрибкопод╕бними, а тому – прогнозованими. Добре було зрозум╕ло, що вони не зовс╕м звичн╕ до ратно╖ справи. А ось напасти гуртом, з гущавини й, скаж╕мо, розпороти чужинцю жив╕т сво╖м ножом, або розтрощити голову палицею – це легко.

Я рубився д╕ловито, з╕ знанням под╕бно╖ справи. Кров л╕совик╕в виявилась такого ж кольору, що ╕ наша, людська. Як╕сь п╕втори хвилини й все було ск╕нчено. Вовченята, зрозум╕вши, що залишилися наодинц╕ з╕ мною, побачивши свою безпорадн╕сть, тут же дременули св╕т за оч╕.

Слухай, Боре, – кляв я сам себе, – але ж можна було спробувати домовитись... не вбивати н╕кого... Продемонструвати свою миролюбн╕сть... в╕дступити... А ти ж, як той злод╕й... як найманець... головор╕з...

Ст╕й! А х╕ба я д╕йсно не головор╕з? Х╕ба той же Жуга не звав мене до приказу з под╕бними нам╕рами?

Дурн╕ думки! Дурн╕ та невчасн╕! Хто жал╕╓ться, коли вже справа зроблена? – я витер об рукав клинки та сердито труснув головою, раптом розум╕ючи, що виявля╓ться спав у човн╕ Сот╕.

Г╕берл╕нг на мить припинив гребти та роздратовано цикнув:

–Год╕ стрибати! Потопиш нас!

Уже зовс╕м стемн╕ло. З'явився бл╕дий погризений м╕сяць. Не дивлячись на в╕дносно чисте небо, в╕н сьогодн╕ св╕тив довол╕ кволо.

–Пливемо? – неголосно я спитав у г╕берл╕нга.

–А то! – сердився в╕н. – ╤ треба було рухатися вноч╕!.. Ти що ж там натворив, га?

–Н╕чого, чого не робив ран╕ше, – невизначено промовив у в╕дпов╕дь ╕ знову прикрив оч╕.

Щоб приховати сл╕ди бою, я скористався "пропозиц╕╓ю" л╕совика та скинув т╕ла нападник╕в у астральне море. Зал╕зну клюку (таку назву дав т╕й дивн╕й пом╕с╕ палиц╕ й сокири) залишив, бо мене насторожувала як╕сть под╕бно╖ р╕чч╕. Нав╕ть сл╕пцю було б ясно, що цю зброю л╕совики самост╕йно виготовити не могли. Треба буде ╖╖ показати Жуз╕. Хай також м╕зки посмажить.

Я завернув клюку в шматок тканини, яку знайшов серед пожитк╕в л╕совик╕в, та попрямував на п╕вн╕ч до неприступно╖ на вид г╕рсько╖ гряди, яка розд╕ляли Св╕тол╕сся та С╕в╓р╕ю.

Нав╕ть здалеку було пом╕тно, що скел╕, як╕ монол╕тною прямовисною ст╕ною п╕дн╕малися ледь не до самого до неба, ╕ тягнулися ╕з заходу на сх╕д, представляли собою суц╕льну неприступний кам'яний мур. В ньому не було пом╕тно нав╕ть натяку на як╕йсь прох╕д.

╤ тут я втрете натрапив на л╕совика. Скор╕ш за все то був ще один волхв. Одягнений в довгополу плетену сп╕дницю, та накинуту на плеч╕ вовчу шкуру, в╕н тягнув перед собою величезний полотняний м╕шок. Л╕совик вийшов на галявину, озирнувся та прис╕в на траву.

Волхв мене не пом╕тив, ╕ слава Сарну. Не хот╕лося б втрете битися з представником цього племен╕. ╤ так наворот╕в, ще приказу розплутувати прийдеться!

Л╕совик в╕дставив м╕шок, взяв в руки паличку та став щось креслити на земл╕. Я обережно наблизився, заховався за стволом одного з дуб╕в та взявся за лук. Волхв бурмот╕в щось соб╕ п╕д н╕с, ╕нод╕ постукував паличкою по худющим брудним стегнам, а за к╕лька хвилин зда╓ться взагал╕ заснув.

Пройшло трохи часу, коли раптом м╕шок заворушився ╕ з нього вибралася... величезна сива б╕лка. Вона була наст╕льки велика, що я в╕д здивування трохи позадкував. Взагал╕, спочатку здалося, що це вил╕зло якесь ведмежа-однол╕тка. Але побачивши обскубаний хв╕ст, характерн╕ китиц╕ на вухах... стрибкуват╕ рухи... мен╕ стало зрозум╕лим, що ця потвора -б╕лка.

Тваринка завмерла, принюхуючись до навколишньо╖ обстановки. ╤ вочевидь не знайшовши ан╕чого п╕дозр╕лого, вона л╕ниво поскакала в гущавину.

Я стояв на одному кол╕н╕, тримав лук напоготов╕. Л╕совик спав, опустивши голову на груди. Зда╓ться, треба зв╕дси вшиватися, поки в╕н не прокинувся та не почав розшукувати сво╓ "св╕йське зв╕рятко".

Крок за кроком, я обережно в╕дступив за пагорб та квапливо рушив геть. ╤ тут зарост╕ папорот╕ стр╕мко розверзлися, й перед╕ мною вискочила все та ж величезна б╕лка. Вона втупилася в мене дивним поглядом, зовс╕м не зв╕риним. Я б нав╕ть додав, що так не дивиться жодна жива ╕стота, яку знаю. Саме жива! Це не обмовка!

Якась мить ╕ ця потвора оголила довжезн╕ гостр╕ зуби-голки. В наступну секунду вона люто ощирилася та глухо загарчала.

Це тоб╕, Боре, не С╕рко з хазяйського подв╕р'я, – промайнуло в голов╕. – Така падлюка гавкати на всю вулицю не буде, кинеться при найменш╕й можливост╕, та вчепиться наче п'явка. В╕дгризе шмат ноги або в╕дкусить пальц╕. А там хоч плач!

Я обережно д╕став фальш╕он, ╕ скажу що зробив те вчасно. Дико блискаючи викоченими очима, б╕лка ринулася вперед. Мо╓ т╕ло знову здивувало незвичайною реакц╕╓ю. Я нав╕ть не встиг зрозум╕ти, коли рубанув потвору. Т╕льки отямився, то в╕дразу побачив лежачу окремо голову та т╕ло, яке с╕палося на трав╕.

Волхв, що сид╕в на галявин╕, раптом глухо зашип╕в та звалився на землю. В╕н трохи с╕пнувся ╕ застиг в дурнуват╕й поз╕, притискаючи руки до сво╓╖ ши╖. Я кинувся до нього, але ледь наблизився, то тут же второпав, що л╕совик помер.

Дива! – промайнула думка. – Це що ж виходить? Оця потворна б╕лка... ╕ н╕хаз╕в волхв... якось пов'язан╕ м╕ж собою? Невже л╕совик перетворився на волохате чудовисько?

М╕шечок знову заворушився, ╕ я тут же зан╕с меч для можливого захисту. Секунда-друга ╕ з нутра почали виповзати зеленуват╕ жуки... Здоровезн╕, розм╕рами десь з н╕готь...

Я обережно нахилився та за мить зрозум╕в, що ц╕ комахи дуже схож╕ на зб╕льшених в рази кл╕щ╕в.

–Псяче хутро! – голосно вигукнулось само собою.

╤ сховавши меч, я витягнув ╕з сагайдака зачаровану стр╕лу, скомандував "Вогонь" та п╕дпалив злод╕йський м╕шок. В╕н яскраво спалахнув та тут же густо задим╕в. Другою стр╕лою я п╕дпалив т╕ло колдуна.

Ну прямо тоб╕ один до одного! – стрибали в голов╕ стривожен╕ думки. – Кл╕тки для розведення вовк╕в, м╕шки ╕з величезними кл╕щами... Хочеш, не хочеш – але все вказу╓, що до негаразд╕в в Берестянц╕ та на вирубц╕ причетн╕ л╕совики!..

–Чого ти там бурмочеш? – голос Сот╕ вирвав мене ╕з др╕мотного стану. – При╖хали! Вилазь!

Човен стукнувся об пом╕ст. Г╕берл╕нг хутко схопився за бруси та п╕дтягнув суденце поближче.

Я п╕дв╕вся та вискочив з човна.

–Слухай, друже, дозволиш у тебе переночувати? – спитав у г╕берл╕нга.

–Ну... добр╕й людин╕ важко в╕дмовити... Давай так, коли вип'╓ш з╕ мною та розкажеш чого ц╕кавого, то залишайся! – Сот╕ розсм╕явся.

В╕н вискочив сл╕дом за мною, прив'язав човник та ми з ним пройшли до берега. Тут я розрахувався за його роботу ╕ п╕шов перев╕рити коня. Коли повернувся до хатки, Сот╕ вже сид╕в на двор╕ й розводив багаття. Поряд, на товстому пеньку, стояла пляшка та щось ╖ст╕вне.

Мен╕ баз╕кати особливо не хот╕лося, я за ц╕лий день трохи втомився та й не полюбляю пустобайство. Але ╕ в╕дмовлятися було не чемно.

Ми зручно розс╕лися б╕ля вогню ╕ я вир╕шив схитрувати, почавши питати першим:

–А зв╕дки ти зна╓ш ельф╕йську мову?

–Тобто? – отороп╕в г╕берл╕нг.

–Ти прочитав напис на мо╓му акетон╕. Пам'ята╓ш?

–А-а-а! – Сот╕ хлопнув себе по лобу та посм╕хнувся в сво╖ пухнаст╕ б╕л╕ вуса. В╕н впевненим рухом в╕дкрив пляшку, розлив по глиняних кухлях медухи, ╕ вже пот╕м в╕дпов╕в: – Я ж не завжди був рибалкою... Кожен з нас сам вибира╓, на який розвилц╕ йому повернути. Хтось йде широким трактом, хтось тихою л╕совою стежкою. Хтось вибира╓ сам, хтось п╕д вагою обставин, як╕ не в силах подолати. ╤ на всьому сво╓му шляху ми збира╓мо деяк╕ знання. От я, наприклад, вивчив ельф╕йську мову.

Г╕берл╕нг та╓мниче посм╕хнувся, схопив св╕й кухоль та голосно додав:

–Давай, друже, вип'╓мо за те, щоб в к╕нц╕ шляху нас вс╕х чекала оч╕кувана нагорода.

–Овва! Оце ти закрутив!

Сот╕ одним махом осушив свою кружку, а я на мить задумався ╕ неквапливо всмоктав медуху.

От, псяче хутро! Ну й м╕цна, зараза! – знову горло стис колючий кашель.

В╕ддихавшись, я обережно спитав:

–Ти задоволений сво╖м... шляхом?

–Ц╕лком! Тиша, л╕с, озеро, яке кишить рибою... Спок╕й та свобода. Н╕хто не сто╖ть над тобою, не вимага╓ зд╕йснювати того, про що пот╕м можна пошкодувати. А ось ти, Боре?

–Ех, знати б напевно якою дорогою я йду – чи сво╓ю, чи чужою... Кругом ц╕лковитий туман.

–Дивись, не заблукай, – Сот╕ знову розлив медухи. Що-що, а пити в╕н був гаразд. – Зна╓ш, шлях людей завжди туманний... Свого часу я побачив багато, ╕ з╕знаюся тоб╕ чесно, так ╕ не зм╕г в╕дкритися вам вс╕╓ю душею.

–Чого?

Сот╕ в╕дпов╕в не в╕дразу. В╕н схопив св╕й кухоль, знову випив, голосно крякнув та втупився в мене, наче оч╕куючи поки я не осушу св╕й посуд. Прийшлось випити.

–А Н╕хаз тебе бодай! – в╕дкашлюючись, промовив я. – Де таку гидоту роблять?

Г╕берл╕нг сприйняв це за компл╕мент та його пика розтягнулася в дов╕льн╕й посм╕шц╕.

–Ти пита╓ш чого я не в╕дкрився? – промовив в╕н. – Не знаю... От чесно, не знаю. Люди чомусь здаються мен╕ г╕рше орк╕в... ╢ у вас якась така частинка, котра прагне зруйнувати все в цьому св╕т╕. Все, що колись створив Сарн.

–Ну, х╕ба т╕льки люди так поводяться?

–Ти так в╕дпов╕да╓ш, бо сам людина, – в╕дмахнувся Сот╕. – Спробував би уявити себе на м╕сц╕ ╕ншого...

–Я н╕кого не виправдовую. От в╕зьми ти х же л╕совик╕в. Я прекрасно розум╕ю, що ми, кан╕йц╕, ставимось до них ╕з зневагою. А тим же водяникам намага╓мось нав'язати наше уявлення цього св╕ту. Натом╕сть отриму╓мо спротив... ╤ н╕, щоб подолати його перемовинами, беремо та тиснемо силою.

–О! Невже це каже людина? – г╕берл╕нг в╕дкинувся назад. В╕н подивися на мене якось дивно. – Слухай, Боре, мен╕ зда╓ться ти лукавиш.

–Я ц╕лком в╕двертий!

–Якщо це так, то ти мене дв╕ч╕ здивував! – Сот╕ потягнувся до пляшки, але я його зупинив, та попросив зробити невеличку паузу. – Добре, – кивнув той. – Отже, ти кажеш, що бачиш несправедлив╕сть, так? А хочеш я в╕дкрию тоб╕ одну ц╕каву р╕ч? Н╕ л╕совики, н╕ водяники не вважають вас, кан╕йц╕в, такими, що були б р╕вними до них.

–Це як?

–Ну все те, що ви вважа╓те з ╖хнього боку проявом ненавист╕, скор╕ш можна назвати в╕дразою... Або – гадлив╕стю. Водяники та л╕совики бачать в вас щось на кшталт пацюк╕в...

–Куниць?

–Або куниць, котр╕ спотворюють все, що бачать навколо. Неоправдана жорсток╕сть ╕ неймов╕рна ненажерлив╕сть! Ти ж, спод╕ваюсь, зна╓ш, як куниц╕ хазяйнують на подв╕р'ях?

Я неохоче кивнув в знак згоди. Г╕берл╕нг роз╕йшовся та гаряче затараторив:

–Т╕, яких ви звете дикунами, насправд╕ бачать варвар╕в серед вас! Так що нема╓ чому дивуватись, коли м╕ж ними та вами трапляються... е-е-е... назвемо це пом'якше – непорозум╕нням. Бо л╕совикам доводиться думати про власне самозбереження.

Ми обидва замовкли. Мен╕, чесно кажучи, не подобалась тема розмови. Зда╓ться ми занадто глибоко зал╕зли в хащ╕ ф╕лософських розм╕рковувань.

Я взяв згорток та витягнув з нього зал╕зну клюку.

–Кажеш, багато де бував, – спробував зм╕нити тему, демонструючи г╕берл╕нгу зброю л╕совик╕в. – А таке колись бачив?

Сот╕ взяв зал╕зяку, довго ╖╖ крутив, розглядав, нав╕ть нюхав. А пот╕м заявив:

–Хадаганська сталь!

–Що? Як це? Зв╕дки...

–...знаю? – перебив Сот╕. – А от так! Це справжня хадаганська сталь. М╕ж ╕ншим, ╕ сама сокира зроблена десь в ╤мпер╕╖... На в╕дм╕ну в╕д нас, там добре знаються на тому, як виливати зброю. Саме виливати! Ти тут нав╕ть не побачиш сл╕д╕в кування...

–╤ зв╕дки тут хадаганська сталь?

–Так це ти ж, зда╓ться, з Розшукового приказу!

–Ну... ну...

Що тут скажеш? – я розгублено розв╕в руками. Проте в наступну мить мене осяло:

–А ти кого перевозив, кажеш?

–Куди?

Г╕берл╕нг скорчив здивовану пику.

–Яких людей ти возив до л╕совик╕в? Що у них ╕з собою було? – накинувся я.

–О! Згадав! – Сот╕ схопився за пляшку та, як мен╕ здалося, трохи роздратовано, розлив медуху по кухлям. – Вже ж тоб╕ в╕дпов╕дав, що ан╕чого не пам'ятаю... Бо був нап╕дпитку.

–╤ як тод╕ гр╕б?

–Веслами, – буркнув г╕берл╕нг.

Ми з ним знову випили. ╤ вже п╕сля третьо╖ в голов╕ почало трохи кружитися.

Я нал╕г на ╖жу, намагаючись чимось набити шлунок.

–Ти пам'ята╓ш розпов╕дь про Астрального Рибака? – спитав Сот╕. Тепер тему зм╕нив в╕н. – Так ось кажуть, що це м╕й предок...

–Зда╓ться, тяга до пияцтва тоб╕ д╕сталась в╕д нього, – спробував я пожартувати.

Г╕берл╕нг не образився, а нав╕ть розреготався. В╕н глянув кудись в темне небо, в якому блимали цяточки холодних з╕рочок, та п╕ддатим голосом сказав:

–Першими, з ким п╕сля Катакл╕зму, так би мовити, з╕стикувалися г╕берл╕нги, були ельфи. Пот╕м орки з алоду ╤зун... Проте через кривав╕ сутички, ми б╕гли зв╕дти, ╕ потрапили на Кватох, – Сот╕ п╕дкинув у вогнище дров. Полум'я яскраво спалахнуло та жадно накинулася на нову порц╕ю "╖ж╕". – Але ви, люди... кан╕йц╕, – продовжив г╕берл╕нг, – теж поставились до нас не дуже дружньо. ╤ т╕льки коли ельфи пов╕домили, що, мовляв, наш народ волод╕╓ та╓мницею перем╕щення в астрал╕, ви сприйняли нас серйозно... майже, як р╕вних... Тод╕шн╕й нам╕сник Кватоху, м╕ж ╕ншим, вир╕шив було силою оволод╕ти знанням про астральн╕ корабл╕, й тому нам довелося зв╕дси б╕гти.

–Прямо так? – здивувався я.

–Тебе це диву╓? – посм╕хнувся Сот╕. – М╕ж ╕ншим, ви тому ╕ взяли нас в Л╕гу, що ми знали про астральн╕ мандр╕вки. А вс╕ ц╕ гаряч╕ розпов╕д╕ про ун╕ю трьох народ╕в, про р╕вн╕ можливост╕ для вс╕х, будь то ельф, людина чи г╕берл╕нг, та таке ╕нше, що солодше меду, насправд╕ не варт╕ й тухлого курячого яйця!

–Мен╕ зда╓ться, це переб╕льшення.

–Можливо ╕ так, – неохоче погодився г╕берл╕нг. В╕н протягнув мен╕ коржик з рибою. – Але все-таки п╕сля того випадку, ми стали обережними... Та ╕ взагал╕, бажання бути самост╕йними та незалежними в╕д вас, н╕куди не зникло. Наша Рада громад наполяга╓ на пошуках Батьк╕вщини. Це прямий шлях до свободи. Розум╕╓ш?

–Розум╕ю, – кивнув я. – Свободу н╕яким медяником не зам╕ниш... ╤ ще я розум╕ю, що ╕деали Л╕ги давно протухли, як несв╕жа риба.

–Тут ти ц╕лком ма╓ш рац╕ю! Але вс╕ ми без виключення сам╕ винн╕ у власних гр╕хах, ╕ тому нема чого на когось нар╕кати. Помилки породжують лише помилки... Зна╓ш, – сумним голосом промовив г╕берл╕нг, – у мене колись було дв╕ сестри. ╤ загинули вони через дурну примху одного сотника. До реч╕, людини. Пам'ятаю, як на зауваження, мовляв, що п╕д час штурму Павучого схилу на Свят╕й Земл╕, загинуло дв╕ третини ре╓стровик╕в. А з них половина – це г╕берл╕нги. ╤ та червонопика сволота в╕дпов╕да╓, що, мовляв, наш народ занадто добре розмножу╓ться. Тому, каже ви в╕дновите свою чисельн╕сть... У мене тод╕ перед очима наче якась б╕ла пелена з'явилася... Вбити я його не встиг, бо товариш╕ в╕дтягнули... Пот╕м був суд... Ех!

╤ це "ех" було таким пронизливим, зо в мене мороз проб╕г по шк╕р╕. Я завмер, так ╕ не дожувавши коржа, втупившись в г╕берл╕нга, котрий розгублено дивився кудись в землю, та нервово шаркав ногою.

–Гаразд! – голосно промовив Сот╕. – Щось я втомився сьогодн╕. П╕ду спати.

В╕н кинув ще одну порц╕ю дров та поплентався до хатинки.

У мене на душ╕ щось недобре заскреблось. Я дивився на маленьку ф╕гуру г╕берл╕нга, намагаючись зрозум╕ти, що трапилось... що не так...

Ветеран... воював за Л╕гу... а вона його не прийняла... Або в╕н ╖╖... Скор╕ш, в╕н ╖╖... та ╕ вс╕ його одноплем╕нники стороняться Л╕ги... Вс╕ ╖хн╕ думки, вс╕ ╖хн╕ спод╕вання лише про втрачену Батьк╕вщину... Свобода та незалежн╕сть – ось що ╖м треба. А вся ця метушня ╕з Л╕гою, особливо з кан╕йцями, лише тимчасовий етап.

Сот╕ ма╓ рац╕ю... та й водянки також... Ми, люди, дуже дивн╕ ╕стоти. Можемо, под╕бно соснов╕й смол╕, затягувати в себе вс╕х, кого зловимо. Можемо бути тим "кле╓м", що з'╓дну╓ во╓дино нав╕ть те, що, здавалося, ╕ не з'╓дну╓ться... А ╕нод╕ можемо бути й причиною розриву найб╕льш дружн╕х в╕дносин, як╕ легко переходять у в╕йну... в руйнування... в смерть...

Я до╖в залишки коржа, пот╕м знайшов соб╕ сухе м╕сце, кинув п╕д голову с╕дло й прил╕г.

В неб╕ тихо переморгувались ср╕бляст╕ точки з╕рок. Провалюючись в сон, я раптом згадав Бернара, якого хвилювало, де все ж знаходяться ц╕ сам╕ з╕рки. От же часом дивн╕ бувають у нього думки... дивн╕... дивн╕...

10

...У рот╕ був такий присмак, немов там миш╕ насрали. Голова була важкою, як кам╕нь. Все через вчорашню медуху, хай вона скисне!

Я п╕днявся та попрямував до озера. Роздягнувся, заскочив у воду. Ну тоб╕ справжн╓ парне молоко! Я занурився ╕з головою, розслабився, намагаючись прийти в себе.

О, Сарне! Як же бува╓ здорово просто поплавати.

В╕дкрив оч╕, але кр╕зь воду мало чого зм╕г побачити. ╤ тут наче щось перемкнулося...

Ядовито-зелене св╕тло... аж виклика╓ в╕дразу... щось гудить десь на задньому план╕... наче за спиною, чи за ст╕ною... Зда╓ться, я у вод╕... або ще в як╕йсь р╕дин╕... Буц╕мто кр╕зь якусь пелену чуються голоси... Але це не просто пуста розмова... Зовс╕м н╕! Зда╓ться, хтось команду╓, в╕дда╓ ч╕тк╕ накази... проте я не можу зрозум╕ти ан╕ слова...

–Кам╕-╕-╕... йовкхаан...

Що це? Хтось тисне на груди... Я не можу поворухнути ан╕ рукою, ан╕ ногою...

–Кам╕! – знову команду╓ чийсь тр╕скучий голос. ╤ вже б╕льш ч╕тк╕ше. – Адх╕к!.. Драйган ка д╕л л╓ ло!

"Драйган"? Зда╓ться, почулося саме це... тобто... тобто... тобто "дракон"... Дракон? – мене наче кинули в бочку ╕з льодяною водою! – Псяче хутро! Та невже мене хтось схопив? Що в╕н, чи вони, роблять? Чому мене так пече в грудях? – думки перелякано притислися по куточках св╕домост╕. А в наступну мить я винирнув ╕з води...

В╕ддихався, озирнувся. Та н╕, н╕якого зеленого св╕тла... Б╕ле озеро... берег... хатинка г╕берл╕нга...

Фух! Оце мене щось т╕пнуло! Треба поменше гор╕лки жерти! – ╕ я рушив назад, до берега.

К╕лька хвилин плавання привели мене до в╕дносного ладу. Марення швидко розв╕ялося. Голова вже не задавалась важкою. Та ╕ взагал╕ настр╕й нав╕ть п╕дбадьорився.

–Полегшало? – почувся веселий голос Сот╕.

В╕н стояв на помост╕ та возився з човном. Г╕берл╕нг виглядав так, н╕би вчора зовс╕м ╕ не пив.

–Ти куди вже зрання? – запитав я, вибираючись на берег.

–У рибалки одна потреба, – посм╕хнувся Сот╕. – Це риба! А ти б л╕пше в баньку сходив, н╕ж тут плескався.

–╤ де ж тут баньку знайти?

–Якщо п╕деш дал╕ уздовж озера, то версти за дв╕ до не╖ й д╕йдеш. Там ╓ добрий ма╓ток, який належить м╕ськ╕й управ╕. Можна домовитися ╕з наглядачем, а краще ╕з банщиком, та попаритися, – г╕берл╕нг чомусь хитрувато п╕дморгнув та пол╕з у човен.

Я отряхнувся, пот╕м прил╕г на трав╕ й деякий час н╕жився в пром╕нцях вран╕шнього сонця, дивлячись, як Сот╕ гребе по озеру.

Отже, – м╕ркував м╕ж тим, – сьогодн╕ треба д╕статися до медовара, переговорити з ним, а к вечору повернутися до умовленого м╕сця зустр╕ч╕ з Першосв╕том.

Тому не став звол╕кати, нашвидкуруч посн╕дав, напо╖в коня, запряг його ╕ не посп╕шаючи рушив у дорогу. Об'╖хавши др╕бн╕ озерця, затягнут╕ бл╕до-зелено╖ пл╕вкою якихось смердючих водоростей, я д╕стався березняку, а зв╕дти вибрався на ледь пом╕тну стежку, що йшла хвилястою зм╕╓ю в напрямку п╕вн╕чного заходу. Поява на деревах ранн╕х жовтуватих листочк╕в характерно вказувала про наближення осен╕. Мабуть ще якихось пару тижн╕в ╕ почнуться част╕ др╕бн╕ дощики. Вечори та ранки похолодн╕шають.... Може вже попруть гриби...

Раптом запахло супом... ╕ саме грибним... духмяним... наваристим... А ще потягнуло св╕жою вип╕чкою...

Думки тут же в╕дкотились до За╖.

Ранок... т╕льки-т╕льки почало св╕тати... затишна к╕мнатка... св╕жа пост╕ль... Я бачу як тихенько по ст╕н╕ крадеться пром╕нчик сонця... В╕н насиченого пивного кольору...

Я в╕дв╕в в╕д нього оч╕, уперся поглядом в оголене ж╕ноче плечико... У За╖ незвичайно н╕жна, бархатна шк╕ра... Торка╓шся ╖╖ пальцем ╕ бо╖шся залишити подряпину... або синець... А в мене така загруб╕ла долонь... ╕ к╕нчики пальц╕в шершав╕ та м╕сцями поколот╕...

Я притиснувся до За╖, в╕дчуваючи жар ╖╖ тенд╕тного ж╕ночого т╕ла... а ще – дике бажання... сл╕пуче дике бажання... Нав╕ть тому здавлено загарчав...

К╕нь перелякано брикнувся, почувши м╕й рик.

От, Н╕хаз тебе крути! – мовчки вилаявся я. Щось занадто розмр╕явся.

–Цить! – гаркнув коняц╕ та пришпорив його, тим самим прискорюючи б╕г.

М╕сце бер╕з потроху зайняли могутн╕ сосни й пухнаст╕ смереки. Вони явно потрапили сюди з с╕в╓р╕йсько╖ тайги. Зелений трав'яний килимок також зм╕нився на висок╕ стебла борщ╕вника та кропиви. Стежка к╕лька раз╕в вильнула ╕ вивела мене до старого кам'яного тину. Вглибин╕ чимало╖ галявини на крутому пагорб╕ проглядалась величезна дерев'яна садиба. З виду – гарненька, двохповерхова.

Трохи дал╕ не╖, майже б╕ля озера, стояла старенька рублена хатинка, поряд ╕з якою лежали березов╕ пол╕нця. Зда╓ться, це ╕ ╓ та сама банька.

На подв╕р'╖ видн╕лися люди – ╕ ж╕нки, ╕ чолов╕ки. Кожен з них був чимось зайнятий, але побачивши, як у в╕дкрит╕ ворота в'╖жджа╓ якийсь незнайомець, вони раптом зупинилися та втупились в мене.

Я попрямував прямо до ма╓тку. Якась хвилина ╕ опинився на широкому двор╕. Тут же скрипнули вх╕дн╕ двер╕ й на крильце вийшло ще дво╓ чолов╕к╕в. Той, що стояв попереду, мав акуратну стрижену бор╕дку, закручен╕ вуса та був одягнений в довгополу ельф╕йського покрою куртку. В╕н поводився довол╕ гордовито, наче якийсь шляхтич. Другий чолов'яга виглядав по-проще, ╕ кр╕м того був озбро╓ний коротеньким мечем.