Текст книги "Частина друга (СИ)"

Автор книги: Олександр Меньшов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 15 страниц)

В Торговому Ряду знайшли тихе м╕стечко, де прис╕ли на лаву.

–Ну що? – дозволив я соб╕ сердито прикрикнути на хлопця. – Що з тобою робити?

–Оххх! – важко з╕тхнув Першосв╕т, випускаючи з╕ сво╖х леген╕в такий ядрений вихлоп, що мен╕ аж самому погано стало.

–Гаразд! П╕шли до мене... В╕д╕спишся, а вранц╕ поговоримо... Може в баню сходимо.

–Спасиб╕, брате, – вичавив з себе парубок. – Я так ╕ не второпав, чого в╕д нас т╕ г╕берл╕нги хот╕ли?

–Судячи з усього, ти ╖м добре напакостив! Вони, бачу, взагал╕-то не полюбляють кан╕йц╕в... Мабуть м╕сцев╕ ╖м немало лиха роблять. А тут ти, ведм╕дь драний, ╖м кв╕тники пошкодив! Що ти хот╕в у в╕дпов╕дь? Меду ╕з молоком?

Першосв╕т хот╕в посм╕хнутися, але на обличч╕ в╕добразилась така потворна маска, що хоч плюй в не╖, аби вноч╕ не наснилася. Хлопець спробував встати самост╕йно, трохи похитнувся, проте втримався на ногах.

╤ ми з ним пов╕льно поплентались до Портових вор╕т...

4

...Ледве я замкнув двер╕ та спустився сходами, як до мене п╕д╕йшла Зая Корчакова. Ж╕ночка витерла руки забруднен╕ борошном об св╕й фартух ╕ мило посм╕хнулася. Ямочки на ╖╖ щ╕чках стали б╕льш виразними, роблячи обличчя таким, наче воно св╕титься зсередини. Я нав╕ть на мить завмер, любуючись хазяйкою трактиру.

–А вами, Ратмире, сьогодн╕ ц╕кавилися, – неголосно сказала Зая. – П╕сля ранково╖ колотнеч╕, приходили з М╕ського Приказу.

–Стражники?

–Як╕йсь молодший урядник...

–Один?

–Та н╕... ╕з парочкою пом╕чник╕в... Я ╖х покормила, заспоко╖ла. Вони й п╕шли геть.

–Я вибачаюсь за ту дурну б╕йку, – пробубон╕в у в╕дпов╕дь, в╕дчуваючи, як починаю червон╕ти. – ╤ що ж вони хот╕ли?

–Питали хто та що... зв╕дки... Але я ж ╕ сама не знаю, – чомусь загадково посм╕хнулася ж╕ночка.

–Якщо вам ц╕каво, я можу в╕дпов╕сти.

–Ну це не обов'язково... Я н╕ на чому не наполягаю, – Корчакова потерла к╕нчик свого носа, в результат╕ забруднила його мукою. – А у вас, Ратмире, довол╕ жорсткий... нав╕ть ч╕пкий погляд. Не думаю, що ви матрос торг╕вельного флоту... чи вантажник, яким прикида╓тесь... Я в цьому вже набила руку.

От ╕ кажи п╕сля цього, що ж╕нки не водяться з Н╕хазом. До реч╕, в╕н, кажуть, покровитель кабак╕в, трактир╕в та шинк╕в... Тому ╕ не дивно, що у За╖ такий нюх на людську природу.

–╤ ви н╕чого не сказали тому уряднику? – обережно запитав я.

–Н╕чого... А варто було б?

–Хто зна╓, що та чого варте, – знизав я плечима. – У мене до вас прохання. В к╕мнат╕ залишився в╕дпочивати м╕й товариш. Чи не могли ви приглянути за ним?

–Добре, – хитнула головою Зая. В ╖╖ очах я прочитав ж╕ночий ╕нтерес. – А ви куди ж?

–Треба повернутися до столиц╕... Дещо не зак╕нчив.

–Так вже вечор╕╓. Я б не радила вештатись Торговим Рядом, як зовс╕м стемн╕╓.

–А мен╕, чесно кажучи, не туди... Я до Ратного двору, – сказав, а сам смикнув себе за язика. Ну якого, пита╓ться, б╕сика, ти, Боре, про це сказав? От дурень!

Корчакова н╕як не показала, що ╖й н╕бито це ц╕каво. Вона знову почухала к╕нчик носика ╕ ми з нею мовчки розпрощалися. Я вийшов з трактиру ╕ рушив вб╕к Портових вор╕т.

Ну що, Боре? – питав сам себе. – Спробував перетворитися на непом╕тного "крота"? Всюди встиг в╕дм╕титися, хай йому грець! Бернар тебе ж колись попереджав, що сл╕д спочатку думати, а пот╕м вже д╕яти. А ти лопух ще той!

Але лайся, чи не лайся, в╕дтепер зробленого назад не повернеш. Так що ╖ж насл╕дки ложкою!

Я довол╕ хутко д╕стався брами, минув втомлену стражу, та рушив вже нап╕впустими вуличками Торгового Ряду. В╕дчуття тисняви повернулось, ледь ноги пройшли сотню крок╕в. М╕сце собак та к╕шок зайняли пацюки... Так-так, саме вони боягузливо проб╕гали понад ст╕нами та ховалися в п╕двалах.

А ще на вулиц╕ виповзли пов╕╖. Не треба мати багато розуму, щоб вияснити що то за д╕вки, як╕ солодкаво поглядали на перехожих чолов╕к╕в. Поки сьогодн╕ вештався цим кварталом, встиг почути розц╕нки на ╖хн╕ послуги. Найдешевш╕, кажуть, починалися десь з п'ятнадцяти с╕в╓р╕йських коп╕йок.

–Але за ц╕ грош╕ так╕ пики пропонують, що хай Сарн боронить! – гоготав опов╕дач, ляскаючи себе по боках.

Сонце ще не заховалось, було достатньо св╕тла, проте завелик╕ будинки наводили морок. В╕рн╕ше, т╕нь, яку вони в╕дбивали, робила вуличку схожою на печерний тунель... Я згадував сво╖ мандри на остров╕ Без╕менного, вештання в темних проходах могильних грот╕в, де нас оч╕кувала нежить, ╕ в╕д того нервово смикав себе за одяг, бо руки так ╕ тягнулися до меч╕в, котр╕ начебто повинн╕ були вис╕ти збоку... Лише на площ╕ до мене повернулось в╕дчуття легкост╕ та свободи.

Я знову д╕стався пам'ятника, в╕ддихався та потопав до наступно╖ брами, яка вела в головний квартал, де знаходилась Башта Айденуса. Ворота, в╕рн╕ше про╖зд, на в╕дм╕ну в╕д Портового проходу був зроблений б╕льш акуратно. Та ╕ виглядав пристойн╕ше. Тут не воняло тухлятиною, лайном та ╕ншими "кв╕тковими ароматами". Моза╖ки сцен ╕з життя Святого Тенсеса чергувались ╕з видами давн╕х м╕ст.

Я не затримувався та в╕дносно швидко проскочив прох╕д, вибираючись на величезну площу. ╤ перше, що в╕дразу кинулось в оч╕, це вежа, яка здавалося зд╕ймалася до самих хмар.

Невже, – думаю, – ось там десь наверху знаходиться той Айденус? Ц╕каво, а в╕н взагал╕ виходить до людей, чи сидить, наче арештант?

О, Сарне! Як╕ ж дурн╕ думки в мо╖й голов╕ рояться.

Я приклав до очей долоню та витр╕щився на шпил╕. Навколо головного пов╕льно хороводили величезн╕ пов╕трян╕ л╕хтар╕, як╕ ярко осв╕тлювали прилегл╕ вулички та площ╕.

Буд╕вля мала восьмикутну форму ╕ була складена з гладеньких г╕гантських камен╕в. Вони були так ч╕тко п╕д╕гнан╕ один до одного, що аж-но не в╕рилось. Нав╕ть не уявляю, яким чином можна було присунути до столиц╕ под╕бних велетн╕в. Скор╕ш за все лише маг╕чним засобом... Та ну! От не пов╕рю, що шматок скел╕ можна просто так п╕дняти та перенести... Та нав╕ть перевезти! Це не можливо!.. Т╕льки чаклунство! Т╕льки так! ╤ до шептухи не ходи! – я хлопнув себе по ляшц╕ та рушив дал╕.

Ця частина м╕ста разюче в╕др╕знялася в╕д попередньо╖. По-перше, тут було чист╕ше, а вулиц╕ набагато ширш╕, ╕ вже так не тисло на м╕зки. А по-друге, м╕сцева публ╕ка здавалась б╕льш поважною. Ан╕ галасливих торговц╕в, ан╕ ╕ншо╖ брат╕╖. Все довол╕ чемно, розм╕ряно... По вулицях гуляло чимало франтуватих ельф╕в та не менш хизувато разодягнених людей... Були й г╕берл╕нги. Вони ходили невеличкими групками, демонструючи повну в╕дсторонен╕сть ╕ байдуж╕сть, наче навкруги н╕кого окр╕м них ╕ не було.

Взагал╕, мене Новоград починав... Як би це пом'якше сказати? Дивувати? Н╕... н╕... Скор╕ш розчаровувати. Зам╕сть того, щоб по╓днувати, це м╕сто народжувало ще б╕льш╕ протир╕ччя та поглиблювало розколи.

М╕сцев╕, та ╕ т╕, що прибули сюди за кращою долею, стрибали один перед ╕ншим, наче блохи. Топили сус╕д╕в в "багнюц╕", аби самим вибратись вище них... Тьху! Н╕хазове плем'я!

В╕дразу пригадалось п╕дслухане в Торговому Ряд╕, коли якийсь чванливий товстун ганив вб╕к тих же г╕берл╕нг╕в.

–Будинки? – нахабно посм╕ювався в╕н. – Ой не см╕ши! От╕ дивакуват╕ бочки? Ти ╖х назвав будинками? Так собаки в кращих будках живуть, н╕ж т╕ г╕берл╕нги!

Або розмова двох ж╕ночок б╕ля яко╖сь крамнички, де одна з них повчала подругу, як п╕дчепити "багатого мужичка".

Чуж╕сть... хизування... груб╕сть... черств╕сть... честолюбство... чванство... Так можна стояти та перел╕чувати ус╕ вади, що ╕снують в св╕т╕, аж до ноч╕. ╤ отже вс╕ вони будуть тут, в столиц╕, ледь не у кожного третього.

Я озирнувся та побачив в к╕нц╕ одн╕╓╖ з широких вуличок довол╕ гарну буд╕влю. Скор╕ш за все, то був собор. Ц╕каво, чи не про нього тод╕ розпов╕дала ельф╕йка в каплиц╕? – промайнуло в мо╖й голов╕. – Може д╕йсно туди варто сходити?

Я розгублено зробив пару крок╕в та тут же отримав поштовх в плече в╕д якогось перехожого. В╕н сердито пробурчав якусь лайку та п╕шов соб╕ дал╕. Я на мить розгубився, та ледве в╕дступив вб╕к, як ╕ сам в свою чергу налет╕в на якусь ж╕нку. Вона голосно зойкнула ╕ сердито втупилася на мене.

–Вибачте, – промовив я. – Тут така штовханина...

–А ти рота не роззявляй! – р╕зко в╕дпов╕ла ж╕нка.

╥╖ обличчя було довол╕ красивим. Але ця красота скор╕ш примушувала напружуватись, н╕ж доброзичливо посм╕хатися. М╕дно-руде розпущене волосся, що спадало на плеч╕... тонк╕ брови, суворий погляд холодних очей... горда постава... ╕ б╕ла-б╕ла шк╕ра... Тако╖ ще не бачив. Наче молоко.

Я позадкував ╕ знову пробубон╕в вибачення.

–Дай мен╕ руку! – раптом наказала ж╕нка. – Нумо!

Чомусь послухався та простягнув ╖й свою бруднувату долоню.

–Хм! – ж╕нка примружилася, розглядаючи ╖╖. Вона ще рази три хмикнула, а пот╕м заявила: – Тво╓ майбутн╓ дуже туманне...

Овва! Ще мен╕ цього не вистачало!

–А ви хто така? В╕щунка? – запитав я, дивлячись в темно-с╕р╕ ж╕ноч╕ оч╕.

Зараз почне грошики вимагати, мовляв, а давай погадаю. Балагана вистава, хай йому грець! От не можна ходити по новоградським вуличкам, щоб не зустр╕ти якусь халепу.

–Хм... Не спод╕вайся, що компас Покровителя вкаже тоб╕ в╕рний шлях, – бурмот╕ла ж╕нка. – Ти гра╓ш з╕ сво╓ю долею.

–╤ все це видно на долон╕? – ╕рон╕чно спитав я.

–Майже... майже, людина без шрам╕в...

╤ ось тут я завмер. Як вона мене назвала?

–╢лизавета Баришева! – заявила ж╕ночка, в╕дпускаючи мою долонь. – Це мо╓ ╕м'я. А тебе як звуть?

–Б-б-б... Ратмир...

╢лизавета чомусь хмикнула та з╕щулилась. В н╕й в╕дчувалася якась нервозн╕сть... якась напружен╕сть... Може це через ╖╖ погляд? Була в ньому якась ненормальн╕сть...

Раптом з╕ниц╕ Баришево╖ неймов╕рно розширилися. Ох, скажу, ╕ перелякало це мене. Невже людина здатна сама керувати сво╖ми з╕ницями?

Ж╕нка гордовито посм╕хнулася ╕ промовила:

–Отже, ти Ратмире... Рат-ми-ре... Нехай так... хоча це ╕м'я тоб╕ не пасу╓... То з яких брат╕в будеш? З Умойру? ╤нгосу? Темноводдя?

–Брат╕в? – мен╕ здалось, що я почув саме це слово.

–Так, брат╕в...

Скор╕ш за все мова йшла про земляцтва. Вона мабуть вважа╓ мене членом одного з них.

–Я сам по соб╕! – заявив Баришев╕й.

–Сам?.. Хмм... Отже, Ратмире... ти сам по соб╕...

Уривчаст╕сть ╖╖ фраз виглядали схожою на накази. Пухк╕ червон╕ губи ╢лизавети некрасиво скривилися ╕ вона раптом заявила:

–Я – пров╕сник. Проте говорю тоб╕ прямо, що не кожному розпов╕даю його майбутн╓... не кожному допомагаю з його шляхом...

–А х╕ба можна знати чи╓сь майбутн╓? Зда╓ться мен╕, нав╕ть Велик╕ маги цього не вм╕ють.

Нарешт╕ я себе трохи опанував.

–В╕рити мен╕, або не в╕рити – тво╓ право! – заявила ╢лизавета. ╥╖ з╕ниц╕ повернулись до нормальних розм╕р╕в. – Але заковика в тому, що насправд╕ ми вс╕ здатн╕ передбачати майбутн╓... власне майбутн╓... ╕ корегувати св╕й житт╓вий шлях... Просто в силу деяких обставин не завжди те розум╕╓мо.

–╤ я також можу? – ╕рон╕чно спитав у пров╕сниц╕.

–Можеш! ╤ робиш! – з викликом заявила ╢лизавета. – Ти кожного дня плану╓ш як╕сь д╕╖... кожного дня ╕нту╖тивно робиш те або ╕нше, а пот╕м поясню╓ш друзям, що тоб╕ пощастило... що це доля посм╕хнулась... А насправд╕ несв╕домо користу╓шся власними силами, як╕ прихован╕ в тво╖й природ╕... Це ╓ у вс╕х нас!

–Ну, можливо... Проте не раз, ╕ не два, ╕ нав╕ть не три бува╓ таке, що мене сп╕тка╓ невдача. Чи то бува щось втратив, або сталася якась неоч╕кувана непри╓мн╕сть... Горе, нарешт╕! Як в такому випадку бути? Де мо╓ передбачення? Куди воно дивилося?

–Невдач╕ не завжди невдач╕! Якщо треба зал╕зти в р╕чку, щоб перебратися на ╕нший б╕к, то так треба ╕ зробити...

–Щось складнувато для мого розум╕ння... Як╕сь с╕м м╕шк╕в гречано╖ вовни, не ╕накше!

–Хочеш прост╕ше? Ну от уяви, що ти зламав ногу, впавши з коня. При тому звичайно почнеш скаржитися, кажучи вс╕м про нещасний випадок... або щось на кшталт того... А дивлячись б╕льш ширше, ти зможеш побачити дещо ╕нше. Наприклад, що тебе не забрали на в╕йну через кульгав╕сть...

–Ох! Ну ╕ похмуру ж картинку ти намалювала! А взагал╕ в народ╕ в таких випадках кажуть, що нема╓ лиха без добра... бо ми вс╕ схильн╕ шукати як╕сь при╓мн╕ш╕ реч╕, нав╕ть в поганих справах... Ось так! – п╕дв╕в я риску.

–Правда буття в тому, що ми сам╕ в усьому винн╕... До реч╕ бува ╕ так, що ╕нод╕ потр╕бно якби стр╕ла ворога встромилася в тво╖ груди, – ╕ ╢лизавета раптом тицьнула пальцем мен╕ в ребра. ╤ тицьнула так боляче, наче д╕йсно в груди встромилася стр╕ла. – В такому випадку з коня не падають, ╕ ноги не ламають.

Вона п╕дморгнула та дивакувато посм╕хнулась.

–Якого б╕су? – вирвалося в мене. – Ти про що таке кажеш?

–Про виб╕р шляху, – ╕ ж╕ночка знову чомусь тицьнула мен╕ в груди.

–Отже, ти хочеш сказати, наче пад╕ння з якогось там примарного... з того клятого коня було... було заплановано саме мною? ╤ ногу я зламаю навмисно? – нахилився до Баришево╖. ╤ тут же роздратовано видав: – Та то дурня якась! Це хто ж при здоровому глузд╕ стане шкодити самому соб╕? ╤ до чого тут передбачуван╕сть? Якщо я все ж залишився живий, звалившись з коня... або даху... то зазвичай в тому вс╕ бачать руку Сарна... або прихильн╕сть Покровителя. Тод╕ кажуть, що це вони в╕двели б╕ду.

╢лизавета н╕чого не в╕дпов╕ла. Вона прибрала руку, що зображувала стр╕лу та знову з╕щулилася. ╥╖ з╕ниц╕ на мить розповзлися та швидко повернулися до нормального стану.

–Це дурн╕ розмови! – повторив я.

╤ чого, думаю, зчепився з ц╕╓ю Баришевою? Вибачився б та йшов би соб╕ дал╕ по власних справах.

–Ти так кажеш, бо бо╖шся визнати мою правоту! – заявила ж╕нка.

–Хм! Ще чого!..

–Ти сл╕по слуха╓шся натовпу, який на╖вно вважа╓, наче все добре, що з нами трапля╓ться, це воля Сарна, а погане ж приписують Н╕хазу. А м╕ж тим, ще раз повторюся, все лише обумовлено нашим вибором... нашою волею...

–Та всратись не встати! – чомусь розсердився я. Верземо один одному казна що! – Ну добре, от наша зустр╕ч це тод╕ що? Те ж м╕й план? Чи тв╕й? Хто його передбачував, га?

–Очевидно, так було треба, щоб ти знайшов мене.

–Тобто? Кому треба?

–Тоб╕...

–╤ нав╕що? – у╖дливо запитав я.

–Бо бажа╓ш д╕знатися напрям власного шляху...

–Отаке! Я що ж, виходить заблукав, раз прошу допомоги? – мен╕ чомусь стало см╕шно. Зда╓ться, я натрапив на м╕сцеву божев╕льну. – Якось це не зроста╓ться з розпов╕дями про передбачуван╕сть. Тоб╕ так не зда╓ться?

–Чи заблукав, чи розгубився... Хтозна! Проте скажу тоб╕, як зазвичай в╕дпов╕дають г╕берл╕нги: "Твоя Нитка ще тчеться".

–В тво╖х словах чу╓ться якась невизначен╕сть! – я хот╕в йти геть, бо не бачив сенсу в╕д подальшо╖ розмови.

Баришева очевидно теж не збиралась мене затримувати. Вона все ще дивакувато заглядала в мо╖ оч╕, а пот╕м неголосно додала:

–Тв╕й талант, Ратмире, знадобиться вс╕м: ╕ людям, ╕ ельфам, ╕ нав╕ть г╕берл╕нгам. Вс╕ вони тебе попросять про щось важливе... Якщо ти ризикнеш та викона╓ш ╖хн╕ прохання, то д╕зна╓шся про власне минуле.

–Овва! Так я ще ╕ свого минулого не знаю! – кинув ж╕нц╕, а сам, чесно кажучи, вкрився липким потом. Треба не подавати виду, що я розгубився. – Слухай... слухай... а це не забагата платня за таку та╓мницю, як мо╓ минуле? Вс╕м допомагати... то мене на под╕бне не вистачить.

–Жартуй, жартуй! Але з часом ти згада╓ш мо╖ слова...

Баришева розвернулася ╕ п╕шла дал╕.

–До реч╕, – вона на мить зупинилася ╕ кинула в м╕й б╕к, – Церква тоб╕ не допоможе. Можеш поки не посп╕шати до покаяння.

Я стояв ошелешений. Мало того, що вона назвала мене людиною без шрам╕в, натякнула про загадкове минуле, так ще ╕ про церкву сказала. Треба все ж спитати ╖╖ прямо, що це д╕╓ться!

–Геть з дороги! – заволав чийсь незадоволений бас.

Я ледве встиг притиснутися до кам'яно╖ ст╕н╕, як повз проскакав якийсь заг╕н озбро╓них людей. Вони нав╕ть не скинули швидкост╕, наче навколо н╕кого ╕ не було.

Ледь отямився, як зрозум╕в що Баришево╖ вже н╕де не видно. Я сердито плюнув та спитав у найближчого перехожого, куди йти, щоб потрапити до Ратного двору.

–Куда? – нахабно посм╕хнувся той. – А ти отк╓ль?

–А що? – не второпав я.

Чолов'яга оглянув мене з н╕г до голови. Пот╕м голосно розреготався та п╕шов соб╕ дал╕, так ╕ не сказавши де шукати Ратний дв╕р. Я стояв, наче обпльований, дивлячись чолов'яз╕ в спину. А в╕н демонстративно поправив св╕й плащ, на якому були вишит╕ меч ╕з орлом, що сид╕в на рук╕в'╖, та гордовитою ходою потопав вб╕к далекого собору.

–Останн╕й лег╕он Кан╕╖, – проговорив ╕нший чолов'яга, який стояв осторонь та чухав потилицю. Його також ледь не збив той нахабний заг╕н.

Судячи з одягу, це був один ╕з столичних глашата╖в.

–Що ти кажеш? – наблизився я до нього.

–Кажу, що тв╕й сп╕вбес╕дник з в╕домо╖ в Новоград╕ г╕льд╕╖... Вона зветься "Останн╕й лег╕он Кан╕╖". У них, м╕ж ╕ншим, непоганий флот... потужн╕ корабл╕... Ти не звертай уваги, що в╕н так до тебе. Просто побачив... е-е-е... просту людину, яка шука╓ Ратний дв╕р, от ╕ приндиться.

Глашатай явно хот╕в сказати не "проста людина", а дещо б╕льш образливе, проте вчасно втримався.

–А ти п╕дкажеш, де Ратний дв╕р шукати? – спитав я у нього.

–П╕деш за р╕г, там ще з п╕вверсти уздовж вулиц╕, ╕ притопа╓ш прямо до здоровезних вор╕т. Це ╕ ╓ Ратний дв╕р... А ти, друже, чого там шука╓ш?

–Та так... хочу спитати про навчання...

Глашатай посм╕хнувся. Йому, мабуть, також було дивно бачити простецького хлопця, який буц╕мто збирався всунутися до Ратного двору. Зараз почне розпов╕дати, мовляв, туди важко потрапити... або – не вс╕х беруть... треба багато грошей... зв'язки...

Але ж я туди йшов не власну долю влаштовувати, а Першосв╕тов╕. Хто ж винен, що цей лопух в перший же день потрапить в халепу. Спробую д╕знатися що до чого, а там може ╕ поталанить.

–Ну давай, друже, – хитнув головою глашатай.

–Слухай, – нахилився я до чолов'яги та неголосно запитав: – А що кажуть, н╕бито в Гор╕шку якась б╕да трапилась?

Глашатай напружився.

–Е-е-е... а ти зв╕дки... е-е-е.., – замекав в╕н, боягузливо озираючись навс╕б╕ч.

–Знайом╕ вояки розпов╕ли, – п╕дморгнув я.

–Ну... е-е-е... мало хто зна╓, що там д╕йсно ко╖ться...

–А в приказах що ж? Мовчать? Н╕чого не кажуть?

Глашатай знизав плечима. Я бачив, що в╕н хоче втекти в╕д мене, бо вочевидь тема розмови не дуже при╓мна.

–Ти це... йди-но, – махнув рукою м╕й сп╕вбес╕дник. – А то вже темн╕╓.

Сказав, ╕ сам жваво рушив на протилежний б╕к вулиц╕, а вже зв╕дти попрямував до головно╖ площ╕. Я озирнувся, в╕дм╕тив, що вже д╕йсно почина╓ сутен╕ти, тому поквапився д╕статися Ратного двору. Десь за чверть години д╕йшов до невеликих арочних вор╕т, б╕ля яких несли службу четверо солдат.

–Куда прьош, б╓столоч? – один з них став у мене на дороз╕.

–Ст╕й-но, друже! – прип╕дняв я руки, демонструючи миролюбн╕сть. – Я т╕льки дещо д╕знатися.

–Ч╓во т╓б╓? – горланив вояка. – Тракт╕р? Так он сл╓ва, за углом...

–Та до чого той трактир? Скаж╕ть, хлопц╕, з ким можна ╕з начальства поговорити з приводу вступу до...

Охоронники розреготались, так ╕ не дав мен╕ зак╕нчити фразу. Мабуть, все ж я д╕йсно виглядаю дурнувато, тим паче б╕ля цього м╕сця.

–Провал╕вай! – зло кинув другий охоронець. – У т╓бя д╓н╓г н╓ хват╕т сюда попасть! Тут н╓ вс╓м дворянам по карману...

–╤ ск╕льки ж воно кошту╓?

–Дорого!.. Слушай, а ти шо ж, в начальсвующ╕╓ люд╕ р╓ш╕л подаца? – насм╕шкувато спитав перший чолов'яга. – Пр╓дставляю ету карт╕ну: голожопий засран╓ц команду╓т полком!

╤ знову регочуть, аж за животи хапаються.

Боре, чим ти взагал╕ думав, коли перся сюди? От на╖вна душа!.. Та н╕, скор╕ш дурень безмозкий!

–Так ви когось покличете? – сердито спитав я. Рука потяглась до пояса, але зупинилась, ледь пригадав, що ходжу без збро╖.

–╤д╕, м╕л ч╓лов╓к! – промовив трет╕й охоронець, подивившись на мою застиглу руку. – ╤д╕ от гр╓ха...

Сперечатися ╕ нариватися я не став. Зрештою так н╕чого не вир╕шити... Треба ╕накше... Як само, поки не знаю... але придумаю...

Я розвернувся та п╕шов було назад, але раптом зрозум╕в, що зголодн╕в. Тому рушив за р╕г, аби повечеряти в трактир╕.

Ото, скажу вам, м╕сце! На в╕дм╕ну в╕д закладу Корчаково╖, т╕сне та ще й душне. В╕конця, що в казематах. Народу, правда, поб╕льше, але у вс╕х так╕ п╕дозр╕л╕ пики, що т╕льки й приглядай за гаманцем. Д╕вки, як╕ обслуговували в╕дв╕дувач╕в, були б╕льш "виразн╕". Я б додав – аж занадто "виразн╕". Це в╕дчувалося не т╕льки в повед╕нц╕ та мов╕, але й в одяз╕.

Мен╕ раптом спало на думку: чи не тут Першосв╕т випивав? Якщо так, то не дивно бачити насл╕дки под╕бного його "в╕дпочинку". З таких м╕сць можна не т╕льки без штан╕в вибратися.

Хоч у трактир╕, як то кажуть, яблуку н╕де було впасти, я все-таки примудрився знайти невеличке м╕стечко б╕ля сход╕в. Обережно опустив св╕й зад на криву лаву, слухаючи як вона жал╕бно заскрип╕ла. Тут було темнувато, нав╕ть не дивлячись, що на ст╕н╕ гор╕ла св╕чечка... Ст╕л був якийсь липкий, наче на нього пролили мед. А ще трошки смерд╕ло чимось кислим.

–Чо подать? – нахилилась до мене одна ╕з гарячих рум'янощоких д╕вчат. ╥╖ дебел╕ цицьки ледь не вивалювалися з-п╕д вир╕зу на платт╕.

–Ковбаси... смажено╖.., – я втупився в ж╕ноч╕ принади. – Пива...

Д╕вчина оглянула мене сво╖м вишколеним очком, оц╕нюючи ступ╕нь платоспроможност╕, ╕ шмигнула геть. Я тим часом огляд╕вся та пом╕тив в дальньому куточку знайоме обличчя. Там сид╕в м╕й старий знайомий – рудий молодий десятник, який збирався у нас з Першосв╕том рекв╕зувати оленя, ╕ якому я пот╕м розбив н╕с. На ньому вже красувалась г╕льд╕йська накидка.

"От встигають же деяк╕! – г╕рко посм╕хнувся я сам соб╕. – ╤ пару дн╕в не минуло"!

–Я ╕ кажу, – почувся голосний бас якогось чолов╕ка, що сид╕в за сус╕дн╕м столом, – що мен╕ поставляти, коли солдати нав╕ть до Гор╕шка не д╕сталися?

Товариш цього червонопикого баз╕ки зробив знак говорити тих╕ше, але той все одно продовжував казати довол╕ голосно:

–Та ну! Завтра про те весь Новоград гуд╕ти буде!.. Як то кажуть, ховай, чи не ховай погане, а воно ж таки гляне!.. Отже я йому одне кажу, а в╕н на мене бичиться... горланить... Мовляв, начебто, терм╕ново перекидають з╕ Свято╖ Земл╕ якийсь полк... ╕ буц╕мто завтра той вже буде стояти б╕ля фортец╕! В одну мить! Ха-ха-ха! Ти таке чув?

Обидва чолов╕ки розреготались.

–Каже мен╕, мовляв, давай, щоб на той час там уже були обози ╕з харчами! – скаржився червонопикий. – А сам руку тягне...

–Чого? Щось треба? – спитав ╕нший чолов'яга.

–Тю! Ну ти да╓ш! Чого хоче, чого хоче... Хабара! – гаркнув цей мужичок. Було пом╕тно, що в╕н вже добряче нап╕дпитку.

Червонопикий продовжував невиразно обурюватися, клянучи якогось столичного чинушу, та чомусь поминаючи недобрим словом то якихось л╕совик╕в, то водяник╕в. Мовляв приндяться та чинять перешкоди, тому приходиться ╕з г╕берл╕нгами зв'язуватись. Та ще через канцеляр╕ю усе проводити.

–От дурн╕! – захитав головою другий. – Невже т╕ г╕берл╕нги не розум╕ють сво╓╖ вигоди?

–Та де! Вперлися рогами... ╕ н╕ в яку! Приходиться угоду оформляти... а ти ж зна╓ш, як в приказах... т╕льки зав'яжись з ними.

Чолов'яга скрушно замотав головою та потягнувся до свого кухля.

Я ж раптом в╕дчув б╕ль... ╕ саме в тому м╕сц╕, куди тицяла Баришева.

Стр╕ла в груди... Ну ╕ н╕сен╕тниця! Взагал╕, та вся розмова з ж╕нкою суц╕льна маячня. Казна-що напатякала, а я ╕ вуха розв╕сив... От х╕ба ми д╕йсно можемо передбачати сво╓ майбутн╓? Х╕ба можемо вибирати напрям власного шляху? А як же обставини? Як же воля бог╕в?

Н╕, я взагал╕ в╕рю в удачу... Як без не╖? Проте вона не така часта гостя в мо╓му житт╕... ╕ вважати ╖╖ неусв╕домленим почуттям передбачуваност╕ майбутнього... таким соб╕ п╕дкажчиком напряму мого руху... Та ну! Ти хоч сам, Боре, не верзи казна-що!

–Та чи де бачене таке? – знову почувся голос обуреного постачальника харчу. В╕н почав занадто р╕зко розмахувати рукою. – Дерти ц╕лу "новоградку"! Там т╕╓╖ риби – з мишачу б╕дницю! А прикажчики аж п╕дстрибують... страх, як ╖м грошик╕в хочеться...

–Так скоро мито за торг п╕двищать! – п╕дтакнув його товариш. – ╥й-богу! Сам вчора чув, мовляв, в казн╕ недобори за недоборами. От п╕двищать мито, клянусь Тенсесом!

–Та Н╕хаз з тими недоборами й митами. Все терпимо, коли б не ╖хн╓ хабарництво трекляте!

Тут мен╕ принесли здоровезний кухоль пива та смажену ковбасу. Пахло все непогано, та ╕ з виду було н╕чого. Проте варто було спробувати того пива, щоб зрозум╕ти – р╕дк╕сна кислятина.

Не встиг я зробити й ковток, як зрозум╕в, що мене пом╕тив рудий хлопчина. В╕н ляснув свого товариша по плечу ╕ голосно прокричав:

–О-о-о! Глянь-ка, ╓щйо одного н╓лйогкая зан╓сла!

А Н╕хаз би тебе забрав! От падлюча пика, пом╕тив таки!

Схилившись один до одного, компан╕я рудого нахаби довго щось обговорювала, при тому ╕нод╕ голосно регочучи. Я зробив вигляд, наче ╖х не пом╕тив та взявся за ковбасу. Пару раз╕в укусив – не сподобалось. Занадто багато жил... Та ╕ з прянощами перебрали.

См╕х став голосн╕шим. Я кра╓м ока пом╕тив, що з-за столу встало четверо чолов╕к╕в разом ╕з рудим заб╕якою. Побрязкуючи збро╓ю, вони попрямували до мене.

Всяк╕й людин╕, в тому числ╕ нав╕ть бандиту, для того щоб зробити що-небудь мерзенне, потр╕бний прив╕д. Хоч ╕ формальний. Така вже природа людей: ╖м завжди необх╕дно виправдання власних д╕й. Ударив когось, наприклад, то вс╕м кажеш наче захищався. Ну ╕ в такому ж дус╕.

Ось ╕ зараз ця четв╕рка в╕дразу в б╕йку не пол╕зе. Я в тому впевнений. Спочатку почнуть задиратися, а вже пот╕м скористуються нагодою.

Отже, б╕йки, мабуть, не уникнути... Слухай, Боре, а от ц╕кава р╕ч: щоб зараз сказала Баришева? Невже все також натякала, наче це я запланував б╕йку? – в╕д под╕бно╖ думки ледь не розреготався.

Чолов╕ки наблизились, стали навколо мене. Дво╓ розташувалися з бок╕в, трет╕й – за спиною. А попереду, звичайно ж, рудий десятник.

–Ну, здарова! – бадьоро вигукнув в╕н. Зда╓ться хлопчак прийняв неабияку дозу гор╕лки. В╕дразу хоробр╕сть в дуп╕ заграла. – Помн╕ш м╓ня?

Якщо я якимось чином викручусь, не дам приводу, то ця зграя випивох не зможе в╕дкрито напасти в трактир╕. А швидше за все п╕дстереже мене в темному провулочку, де не буде св╕дк╕в ╖хн╕м падлючим справам. Мабуть, все ж л╕пше мен╕ бити ╖м пики на людях... бо хтозна, як воно пот╕м повернеться.

Я в╕дпив пива (в╕рн╕ше т╕╓╖ кислятини, що звалося пивом), при тому вдаючи наче слухаю пот╕шну п╕сеньку м╕сцевого грошового музики.

–Ей! Я к т╓б╓ обращаюсь! – стукнув рудий по столу. В╕н хот╕в надати сво╓му голосу мужност╕, а зам╕сть того нав╕ть пискнув в к╕нц╕ фрази.

Зараз я знову зроблю вигляд, буц╕мто його не чую... ╕гнорую... В╕н схопить мене за грудки, тим самим вже на крок виявиться ближче до сво╓╖ мети, тобто – набити мен╕ пику. Неповага це реальний прив╕д для сутички. А якщо додати сперечання, то шанс╕в отримати стусан╕в буде б╕льше.

–До мене? То ж я чую, хтось пищить... думав миша проб╕гла, – кинув хлопцю.

–Помн╕ш м╓ня?

–А повинен?

–Дурачка валя╓ш?.. Ну-ну! Уж╓ забил, как мясо олен╓й крал? – рудий поставив руки в боки.

Отже, в╕н ма╓ нам╕р мене звинуватити. Судячи з усього, я повинен "закип╕ти".

–У кого? – спок╕йно питаю у хлопця.

–Что "у кого"? Ти у нас мясо воровал!

–Де це "у нас"? – в╕дпов╕даю питанням ╕ майже йому в тон, але спок╕йно, наче н╕чого ╕ не трапилось.

–Бляяя! На остров╓!

–Чи╓му остров╕? Тво╓му, чи якому?

–Н╓ строй тут дурачка!

–Та я серйозно не можу зрозум╕ти, у кого ╕ де я м╕г вкрасти м'ясо... Це по-перше. А по-друге, зв╕дки в тебе власний остр╕в? Ти що, типу Айденус? Великий Маг?

Я в╕дпив пива, перифер╕йним зором в╕дзначаючи д╕╖ п╕дручних рудого десятника. Вони все ще чекали наказу, чи якогось знаку, щоб кинутися на мене. А навкруги, дивлюсь, вже м╕сцев╕ босяки та голодранц╕ почали збиратися. Оч╕кують на виставу.

Рудий, зам╕сть того, щоб лаятися, чомусь почав пояснювати, при тому довол╕ довго й плутано, що я неправий. В╕н так намагався довести власну точку зору, що аж розчервон╕вся. А я все попивав смердючу кислятину та продовжував робити вигляд, наче слухаю музику.

–Ей! – хлопчина смикнув мене за плече. – Я с к╓м тут говорю? Ти шо ж, м╓ня н╓ уважа╓ш?

О! Почалось! Нарешт╕ хоч щось народив. Тепер треба оч╕кувати на...

Не встиг я додумати, як дво╓ чолов╕к╕в, що стояли ╕з фланг╕в, схопили мо╖ руки ╕ щосили притиснули ╖х до столу. Трет╕й, який ховався за спиною, нал╕г на плеч╕, не даючи мен╕ можливост╕ п╕днятися.

Оце я про╜авив початок б╕йки... Зараз рудий мен╕ н╕с розквасить. Юшкою заллюся, це як пити дати!

Я не чинив опору ╕, по-мо╓му, це змусило нападник╕в трохи занервувати. Зробивши вигляд, що тиск на плеч╕ змушу╓ мене опускатися до столу, я нахилив голову ╕ потягнув чолов╕ка позаду себе вниз. В╕н п╕ддався та нал╕г сильн╕ше. Рудий тепер не м╕г вдарити по обличчю, бо заважав ╕ ст╕л, ╕ його напарник, який тримав мене за руку.

–А ну-ка, подн╕м╕т╓ етого засранца! – бадьоро прокричав хлопець, при тому закачуючи рукав на правиц╕.

Я вперся ногами ╕ вскочив, одночасно в╕дкинувши голову назад. Потилиця глухо луснула у щось м'яке. Пролунав хруск╕т та майже ж╕ноче: "Ай-й-й!" Зда╓ться вмазав по носу... Я знову р╕зко нахилився ╕ також р╕зко вскочив, в╕дкидаючи голову назад. Цього разу удар вийшов потужн╕шим ╕ чолов'яга, голосно лаючись, з╕скочив з мо╖х плечей. Боковим зором я пом╕тив його ногу ╕ з ус╕╓╖ сили в'╖хав в кол╕но. Жал╕ти не став: зламаю так зламаю!

Ох в╕н ╕ заверещав! Наче свиня перед смертю.

Це в╕двол╕кло ╕нших нападник╕в. Я скористався ╖хньою розгублен╕стю та вр╕зав по кол╕ну тому, що був праворуч. В╕н зойкнув, звалився на дерев'яну п╕длогу... Отже, м╕й правий кулак зв╕льнився.... В╕н ╕з смачним плямкаючим звуком влет╕в в н╕с чолов'яз╕, що стояв л╕воруч.

П╕д ним щось при╓мно хруснуло. Це, зда╓ться, передн╕ зуби...

Я схопив св╕й кухоль та жбурнув в обличчя рудому. В╕н влет╕в йому в л╕ву брову ╕ в╕дразу розколовся на дв╕ частини. Хлопець рухнув, наче м╕шок. Стрибок, я опинився б╕ля т╕ла та жорстким ударом п'яти зламав йому ключицю.

У трактир╕ повисла така тиша, що було нав╕ть чутно, як б╕ля в╕конець дзижчать мухи. Народ розступився ╕ тут мен╕ назустр╕ч вийшли ще тро╓ чолов╕к╕в, товариш╕ оцих стогнучих нападник╕в.

–Непогано, – сказав один з них. Чорна борода, коротке волосся, кривий н╕с. Мабуть, переламаний у давн╕х б╕йках. – Непогано... Я ж казав, що в╕н не отой темновод╕нський лопух... Було в╕дразу пом╕тно.

Судячи з останн╕х сл╕в, "темновод╕нський лопух" м╕г оказатися Першосв╕том. Отже, це йому тут пику начистили.

–Ну? – чолов'яга закотив рукава та вийшов наперед. – Правил нема╓?

Ох-ох-ох... А з цим бороданем запросто так не впора╓шся. Видно, що бита голова. Одне мене радувало, що в╕н не хапався за зброю.

Перший удар я пропустив. Кулак влет╕в в жив╕т, вибиваючи пов╕тря з леген╕в. Я рефлекторно закрив руками обличчя ╕, треба сказати, вчасно, бо кол╕но бороданя стр╕мко попрямувало в мо╓ п╕дбор╕ддя. Я покотився по п╕длоз╕, ч╕пляючи лави ╕ н╕жки столу. Щось звалилося на голову, ляснуло по спин╕ та плечах.

Фух! Головне, Боре, п╕днятися на ноги... Нумо, зараза ти така! Вставай!

В╕ддихатися було важко. Удар був достатньо м╕цним... Щоб виграти час, я прослизнув п╕д сус╕дн╕м столом ╕ схопився на ноги.