Текст книги "Джовані Трапатоні"

Автор книги: Олекса Росич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 17 страниц)

Вона зручніше перехопила закутану Риту й рушила засніженою алеєю до кованих воріт. З віконця свого малесенького будиночка сумно визирав садівник Ши Бо. Родман стояв у Дзеркальній залі та, ледь відвівши гардину, здивовано дивився услід господині.

Раптом з вікна спальні пані Барбари визирнула руда котяча голова. Кіт Леопольд, зрозумівши, що господиня забула його, пронизливо занявчав та почав наполегливо шукати вихід. Ледь протиснувшись у шпаринку прочиненого вікна, він відчайдушно почав злазити з третього поверху донизу. Старанно чіпляючись кігтиками у самий камінь, Леопольд повсякчас видавав якісь приречені звуки, аж доки не зірвався з другого поверху та не гримнув на бруківку. Жалісно зойкнувши, він незграбно обтрусився та мерщій побіг наздоганяти господиню.

– Сама винна… За недбалість треба платити… – ображено пробубонів Макс Гай, спостерігаючи, як його дружина зникає за велетенськими кованими воротами паркану. – Могла попередити заздалегідь, аби я заклав таксі у видатки…

Пані Барбара, побачивши щасливого Леопольда, ледь помітно всміхнулась і обтерла сльозинки, які мимоволі котились по її щоках. Леопольд обігнав свою хазяйку та, виставивши хвіст трубою, радісно побіг попереду.

За п’ять хвилин пані Барбара побачила жовте таксі, яке, звернувши з траси, швидко помчало їй назустріч. Порівнявшись із нею, таксі зупинилось, і з нього вискочив схвильований водій, довге волосся якого було зібрано в косичку.

– Пані Барбаро, дозвольте підвезти вас! – вигукнув він та чемно відчинив задні двері, запрошуючи до машини.

– Вибачте, але я не маю чим розрахуватись… – розгублено прошепотіла вона змерзлими губами.

– Ні-ні, не хвилюйтеся. Жодного розрахунку не потрібно.

– Як це, не потрібно розрахунку? – здивовано запитала вона. – І звідки, перепрошую, вам відомо, що мене звати Барбара?

– Пані Барбаро, – відповів він, шанобливо зробивши наголос на слово «пані», – все просто… Мене попросив допомогти вам мій товариш – ваш садівник Ши Бо. А мені завжди приємно стати у нагоді моїм друзям. Тож ласкаво прошу до машини, бо ви, я бачу, вже добряче змерзли…

– Дякую, – трохи заспокоївшись, відповіла Барбара, та рушила до авта.

Леопольд, котрий увесь час старанно принюхувався, зненацька погрозливо занявчав на всміхненого таксиста. Знервовано розправивши пазурі, він ретельно готувався стрибнути на нього, аби вп’ястись кігтями у його довгу косичку. Але суворий голос господині вмить привів кота до тями:

– Леопольде, тихо будь, інакше не поїдеш з нами!

Невідомо, чи зрозумів кіт, про що мова. Але одразу став милим і пухнастим.

– Стрибай до машини! – скомандувала пані Барбара. – Вибачте, він узагалі-то сумирний… А це чогось рознервувався…

– Коти – вони такі… – відповів таксист і теж усміхнувся, поправивши свою косичку. – Прошу, пані Барбаро, сідайте.

– Дякую… А вас як звати? – уже сівши до машини, запитала вона у таксиста.

– Горан.

– Рідкісне красиве ім’я.

– Для вашої країни, може, й так… А в нас, у Сербії, мати ім’я Горан – це все одно, що не мати його зовсім, – знов усміхнувся таксист і, натиснувши на газ, помчав у напрямку Львова.

Розділ восьмий

У кав’ярні «Гасова лямпа», як завжди, було тепло й затишно. Дивовижний аромат щойно змеленої кави витав у повітрі.

Баба Ганя, незадоволено сопучи, допила третю філіжанку кави та роздратовано пробубоніла:

– Ну ось, де дівся цей Трапатоні? Скільки можна чекати?! Я зараз збожеволію від нудьги.

– Може, з ним щось сталося? – тремтливим голосом запитала Лада.

Баба Ганя тяжко зітхнула і так скривилася, що Ладі одразу стало зрозуміло: бабця роздратована не на жарт.

– Мої вітання найкращим мешканцям найкращого у світі міста, – раптом почувся чийсь хриплуватий голос з-під столу.

Лада з бабцею здивовано перезирнулись, намагаючись зрозуміти, звідки голос.

– Я тут, під столом, – знову прохрипів хтось кволим від страху голосом.

Лада обережно зазирнула під стіл. Там, втиснувшись у табуретку, сидів украй облізлий ворон.

– Доброго дня, о-о, найдобріша дівчинко у світі! – нерішуче вимовив він. – Напевно, це саме ви Лада Гай? Наймилосердніше створіння у світі. Джовані казав мені, що у вас і вашої бабці Ганнусі найдобріші, найкрасивіші обличчя, які коли-небудь бачив світ.

– Мою красу Джовані явно перебільшив, – трохи сердито мовила баба Ганя. – Але, я сподіваюсь, він не забув вам сказати, як ставиться баба Ганя до підлабузництва?

– О, наймудріша бабо Ганю, пробачте, але я жодним чином не хотів розсердити вас, – прошепотів облізлий ворон та змахнув із дзьобика сльозинку.

– Ясно, тут роботи з виховання – непочатий край, – сумно зітхнувши, мовила баба Ганя, вже з жалем дивлячись на заплаканого ворона. – Щось сталося?

– Ви хто? – втрутилась у розмову Лада.

– Я Тоні Бравісимо, – жалібно відрекомендувався ворон. – Ви, певно, знаєте, що нам, воронам, заборонено говорити з людьми… Порушення цієї заборони карається в нас смертю. Але я не міг не попередити вас про жахливу та невдячну підступність.

– Шановний Тоні Бравісимо, – ледь не залізши під стіл, пробубоніла баба Ганя, – чи не буде ваша ласка висловитись нарешті без усіляких зайвих промансів.

– Добре. Повірте, мені жодним чином не хочеться вас образити… Але я не маю вибору… Тому я хочу вам запропонувати вигідну взаємодопомогу. Я рятую вас, а ви рятуєте мене. Згода?

– А як ми можемо вас врятувати, і від чого? – запитала Лада.

– Ви можете дати мені грошей. Сто тисяч обов’язково мають врятувати мене.

– Скільки-скільки? – здивовано перепитала баба Ганя.

– Сто тисяч. Цим ви врятуєте мене… А я, із вдячності, врятую вас.

– А що вам заважає врятувати нас просто так? Без будь-якої вдячності? – посміхнувшись на мізерну пропозицію, запитала баба Ганя.

– Не зрозумів? – украй спантеличено перепитав облізлий ворон.

– Я питаю, що саме заважає вам врятувати нас просто так, без усіляких умов?

– Ну, я не знаю… А ви взагалі можете дати мені хоч трохи грошей?

– Взагалі, можемо, – вже трохи роздратовано відповіла Лада.

– А скільки можете дати? – пожвавішав ворон.

– Ніскільки, – буркнула спересердя баба Ганя. – До побачення, шановний. Ви мені не подобаєтесь.

– Добре-добре… – перелякано затараторив ворон. – Не ображайтеся, я врятую вас просто так… За ту одну тисячу кишенькових грошей, яку панна Лада має у своєму гаманці.

– О, це вже цікаво… – здивовано мовила Лада, знову зазирнувши під стіл, аби глянути на ворона. – І звідки вам відомо, що в моєму гаманці зараз саме тисяча?

– А мені Джовані сказав, – винувато пояснив Тоні Бравісимо. – Будь ласка, панно, дайте мені чесне слово, що подаруєте мені цю тисячу, і я одразу розкажу вам геть усю правду про Джовані і про його підступний план. Я його найкращий друг, тому він одразу чесно розказує мені всі таємниці. Дайте чесне слово, що подаруєте мені ваш гаманець, і я вам розповім усі його таємниці.

– Боже, найкращий друг! Невже ви не розумієте, що те, що ви говорите, – це жахливо! – схвильовано мовила Лада.

– Так-так, я знаю – це жахливо, – погодився облізлий ворон. – Але ж я не маю вибору… Якби ви знали, панночко, які страшні борги по ґудзиках я маю перед канцелярією… Які борги… – знесилено повторив він та знову заплакав. – Я просто… Просто не маю вибору…

– Ми даємо вам слово, шановний, що ви отримаєте цю тисячу. Кажіть, – рішуче втрутилась у розмову баба Ганя.

– Отже… – втомлено зітхнувши, мовив ворон. – Джовані Трапатоні насправді ніякий не Джовані, і тим більше не Трапатоні. Це знають геть усі. Його справжнє ім’я Лука, а прізвища він узагалі немає. Він звичайнісінький бездомний італійський ворон. Лука – найбідніший ворон в усій Європі. Його ніхто не любить, і всі мають за нікчему. Він народився у Римі на площі Квітів, але ніколи не знав ані хто його батько, ані хто його мати. Усі кому не лінь його дурили, забираючи у нього всі ґудзики. Хто силоміць, хто хитрощами, але забирали геть усе. Його заборгованість в Італії складала більше ста тисяч ґудзиків. І його би вже давно італійський вороновий князь Манчіні видав канцелярії ДДТ, якби не легка вдача Луки…

Саме Лука тричі знаходив ґудзики, якими особисто зацікавлювався ДДТ… І хоч ті три ґудзики згодом виявилися все ж таки не тими ґудзиками… Але, все-таки, імператор ДДТ нагородив відзначками нашого «князя»… Манчіні добре знав, що бездомного Луку за страшні борги канцелярія оголосила в розшук. Він мав одразу видати Луку головному інквізитору. Але він не зробив цього. Звичайно, не через своє милосердя, а виключно через холодний та цинічний розрахунок. Хто ж видасть квочку, яка несе золоті яйця?

Лука наївний, на ньому завжди їздили усі кому не ліньки. Коли ж він, дурило, ще в Італії закохався у вірменську принцесу, то його життя взагалі стало нестерпним. Він у розшуку, права жити не має… Манчіні увесь час шантажує його тим, що видасть інквізиції, якщо не отримуватиме від нього потрійну кількість ґудзиків щодня! А як же він їх назбирає, коли весь час має переховуватись? Тож Джовані вирішив тікати. І мене вмовив тікати разом з ним… Пообіцяв, що за мене, як за друга, завжди буде збирати всі ґудзики. Казав, що знає, де треба шукати Справжній Ґудзик… І що коли ми знайдемо цей ґудзик, то ДДТ із вдячності призначить нас князями. Весь час базікав, що якщо ДДТ живе у Львові, значить, і ґудзика загублено саме тут… Я й піддався на його вмовляння. А тепер не знаю, як звести кінці з кінцями. У мене за викупом страшна заборгованість. Луці, звичайно, легше, у нього закохалась Мальва – донька місцевого воронового князя… Вона навіть виклопотала йому дві відзначки від завканцелярії та почесний значок! Мальва, користуючись зв’язками, робить для нього неможливе! Вона за хабар купила йому справжній паспорт! І тепер він уже не Лука нікчемний, а Джовані Трапатоні – інтелектуальний емігрант! А хіба це справедливо, що він тепер має документальний папірець, а я, як боржник, увесь час ховаюсь?! До того ж, ім’я Джовані Трапатоні вигадав я. Саме я знайшов у передмісті Рима віллу, на який жив розкішний дядько у білому костюмі. Саме цього блискучого сеньйора звали Джовані Трапатоні. У нього був найрозкішніший гардероб у Римі. А ґудзики?! Які ґудзики він мав на сорочках! Просто блиск! Тільки у містера Джовані Трапатоні я крав такі перли! Діамантові, смарагдові, рубінові ґудзики – це просто казка… Саме я показав Луці віллу цього сеньйора та його чарівний гардероб. А він, невдячний, обдурив мене і перший почав у Львові називати себе Джовані Трапатоні. То, звичайно, Мальва одразу звернула увагу на Джовані Трапатоні, а не на мене. Назвись я перший Трапатоні, і вона би закохалася у мене…

– Стривайте, шановний… – роздратовано перебила його палку промову баба Ганя. – Щось я не збагну… Ви казали на початку про якийсь підступний план Джовані. Але зараз я бачу тільки вашу заздрість – більш нічого.

– Як це так, нічого? – розгубився облізлий ворон. – Я ж вам щойно прокаркав усю правду, як на сповіді. Джовані насправді не Джовані, а Лука нікчемний! Він вас дурить, невже ви цього не розумієте?! Ви купите усі ґудзики, він викупить Маріам і разом з нею утече!

– Ну, втече… – погодилась із ним Лада. – Ну, то що? Що ж у цьому поганого?

– Як це, що? – зовсім спантеличено перепитав він. – А Мальва? Він же одразу її кине!

– А вони хіба одружені, шановний? – посміхнувшись запитала баба Ганя.

– Звичайно ж, ні! – емоційно вигукнув облізлий ворон. – Як можна? Лука – бідняк… Він порожнє місце! Батьки не дозволять Мальві вийти заміж за нікчему!

– Слухайте, шановний… – стомлено мовила баба Ганя. – То вже не наша справа. Повірте моєму досвіду, закохані самі у всьому розберуться. Вирішать тікати, долі кращої шукати – то нехай шукають. То їх священне право…

– А я? – заплакавши, прошепотів облізлий. – А як же я?

– Ах ось у чому справа! – зметикувала Лада. – То ж ти так і кажи, що дбаєш за самого себе… Боїшся, що Джовані вже не буде збирати за тебе ґудзики?

– Ні-ні… – захитав головою облізлий ворон. – Я не боюся… Просто це нечесно. Лука все видурив у мене… Ім’я моє забрав собі. Мальву закохав у себе. Геть усе в мене вкрав…

– Бачиш, онученько, – звернулася до Лади баба Ганя, – в них усе, як у людей. Підступність, заздрість, зрада…

– Ну, та гаразд… Зрештою, мені вже час летіти, – ворон перелякано подивився на те, як баба Ганя взяла руки в боки. – Панно Ладо, ви обіцяли мені те, що у вашому гаманці. То я вирішив вам нагадати, аби ви не забули…

– Я не дам тобі жодної копійки, – спокійно вимовила Лада. – Усі твої вчинки, Бравісимо, мерзенні. Ти зрадив друга, а це – підло.

– Але ж ви дали чесне слово, – зніяковіло промовив Тоні.

– Я забираю назад своє слово, – стримано відповіла вона.

– Ні-ні, внученько, віддай йому ті гроші, – втрутилась у розмову баба Ганя. – Він ще молодий і не розуміє, що гроші, зароблені на зраді, ніколи користі не принесуть. Тож як хоче, то нехай бере. – І вона, узявши в Лади гаманець, простягнула його облізлому ворону. – На, бери… Але запам’ятай, нечесні гроші не принесуть тобі щастя.

Тоні Брависімо нерішуче підійшов до простягнутого гаманця та знервовано витягнув його з рук баби Гані. Сховавши гаманець під крилом, він незграбно заліз під сусідній столик. І буквально за мить уже виліз із протилежного боку, біля привідчиненого вікна. Стрибнувши на підвіконня, він озирнувся й ображено прошепотів: «Це ви, багатії, тільки й думаєте про щастя… А нам, бідним, не до ваших примх. Ми думаємо не про щастя, а про те, як вижити».

Він прослизнув у вікно надвір та, збивши з підвіконня сича-пугача, який їх підслуховував, миттєво зник.

Пугач дивом устиг кігтем вчепитися за краєчок підвіконня, аби не гепнутись на бруківку. Перелякано кліпаючи очима, він знову видряпався на підвіконня та обережно зазирнув до кав’ярні.

Баба Ганя стомлено зітхнула.

– Може, він по-своєму правий, – мовила Лада.

– Внученько, повір мені, Горан та Бо Ши аж ніяк не багатші за цього Бравісимо. Гроші ніколи не визначають долі. На жаль, багатьом здається, що саме у грошах уся справа. Але, якщо придивитися уважно, то стане зрозуміло, що це не так. Зрада – справді, найлегший шлях до збагачення. Але за таким збагаченням непомітно ховається смерть.

– А чому тоді це не стосується того ж імператора ДДТ? Адже, наскільки я зрозуміла, у нього все – повне крем-брюле, як ти любиш говорити.

– А чому ти думаєш, що його це не обходить? Хіба тобі відомо, чим закінчиться вся ця казка?

– Ну, я не знаю… Єдине, мені здається, що ти занадто вже недооцінюєш усю цю злу казку. Можливо, не варто так легковажно ставитися до всього.

– Та хіба я легковажна? – здивувалась баба Ганя. – Чесно кажучи, коли Джовані розповідав про цього ДДТ та його потужні чари, у мене мурашки бігали по шкірі.

– Просто ти постійно жартувала… Я й подумала, що ти ставишся до цього, як до гри.

– Стривай, а ти як хотіла? Аби я всім цим воронам зізнавалась, що в мене від страху вже повнісінькі штани?

– Та ні, – аж засміялася з її красномовних пояснень Лада.

Саме зараз баба Ганя помітила, що до зали зайшов красивий чорнявий парубок. Гарно, навіть блискуче вдягнутий, він одразу привертав до себе увагу. На його ногах аж блищали чорні лаковані туфлі на підборах. Ідеально зшитий чорний костюм вдало підкреслював його красиву статуру. А чорний метелик та чорні рукавички чудово завершували стиль справжнього джентльмена. Він уважно огледів зал. І, побачивши за крайнім столиком у куточку Ладу та її бабцю, впевнено рушив до них.

– Доброго дня, – ввічливо привітався незнайомець. – Перепрошую за клопіт, але з вами хоче поговорити одна особа, яка зараз, на жаль, не може бути тут особисто. Вона просила передати вам, що мова йде про вашу безпеку та життя.

– Шановний, вельми дякую за запрошення, – мило усміхнувшись, відповіла баба Ганя. – Але мені здається, ви нас із кимсь сплутали.

– Ні-ні, шановна пані Ганно, я не помилився, – вклонившись, мовив стрункий незнайомець.

– Ну, якщо вже вам відомо, що я пані Ганна, – вже серйозно відказала баба Ганя, – то, може, таки й не помилились.

– Мене просили, – ще нижче нахилившись, прошепотів незнайомець, – особливо наголосити на тому, що мова йде про життя. Про ваше життя та життя вашої онуки.

– Хочете кави? – розмірковуючи про щось, запитала в незнайомця баба Ганя.

– Дякую, але, на жаль, у нас обмаль часу.

– Ну добре-добре, ми вже згодні, – втрутилась у розмову Лада. – Кажіть, що треба робити?

– Унизу, біля дверей кав’ярні, на вас чекає лімузин. Зненацька, ніби щось пригадавши, баба Ганя зашепотіла онуці в саме вушко:

– Це може бути небезпечно… Це може бути пов’язано з твоїм татом…

– Hi-ні-ні, люб’язності – це не його метод. У тата завжди все значно простіше. Під’їжджає машина, тебе хапають, заштовхують усередину, везуть в аеропорт, силоміць заносять у літак і все… Ніяких тобі усі-пусі… А ось це, – кивнула вона в бік стрункого незнайомця, – це стовідсотково не його методи.

– Ну, то добре… – вже спокійно підсумувала баба Ганя та одразу посміхнулась гарному незнайомцю. – Шановний, ну, то де ваш лімузин?

Розділ дев’ятий

Пугач, сидячи на підвіконні третього поверху кав’ярні, уважно витріщав свої булькаті очі, аби розгледіти, що відбувається біля входу. Помітивши, що Лада з бабцею виходять із «Гасової лямпи», він заплющив очі, щось буркнув собі під ніс та стрибнув із підвіконня головою вниз. Прямо в повітрі пугач перетворився на маленьку тріску, яка приземлилася точнісінько на Ладину плетену шапочку.

На жаль, ані бабця, ані Лада цього не помітили. Вони лишень відзначили, що незнайомець казав правду. Біля самісіньких дверей кав’ярні «Гасова лямпа» був припаркований чорний лімузин. Усі його вікна відблискували дзеркальною чорною поверхнею. І якби хтось намагався зазирнути всередину, то, крім свого відображення, нічого не побачив би.

Незнайомець чемно відчинив задні двері та ледь помітним помахом долоні запросив сідати до машини.

– Дякую, – невдоволено буркнула баба Ганя, помітивши, що її дзеркальне відображення на голові має не вельми охайну зачіску. – Час іти до перукаря, – порадила вона сама собі та першою полізла до авта.

Незнайомець обережно причинив за Ладою двері та швиденько сів на місце водія.

Лімузин одразу рушив і хутко помчав вузенькими вуличками Львова. Баба Ганя та Лада ошелешено дивились на ворону, що мовчки сиділа навпроти них, на протилежному сидінні лімузина. Масивне коралове намисто, яке прикрашало її груди, недвозначно підкреслювало, що перед ними саме ворона, а не ворон. Вона напружено мовчала та уважно розглядала своїми чорними оченятами гостей.

– Напевно, ви саме та особа, яка не мала змоги одразу відрекомендуватись особисто? – ледь стримуючи посмішку, запитала у серйозної ворони баба Ганя.

– Так, це я, – владно мовила ворона.

І знову запала тиша.

– Ви нас покликали, аби помовчати? – здивовано посміхнувшись, запитала Лада.

– Слухайте, шановна, – втрутилася бабця, звернувшись до мовчазної ворони. – Ви добре почуваєтесь? Вас не вкачало? Може, вас таки нудить? То ви не соромтеся – кажіть.

– Так, мене нудить, – ледь відкриваючи дзьоба, відповіла ворона. – Мене нудить тоді, коли хтось пхає свого дзьоба у чужі справи.

– Перепрошую, то це серйозні симптоми, – ввічливо мовила баба Ганя. – Не можна так недбало ставитись до власного здоров’я. Ви зарядку робите щоранку? Чи абияк?

– Я не роблю зарядку взагалі, – ледве стримуючи гнів, прошепотіла зла ворона.

– О, будь ласка! Ось і результат! – плеснувши в долоні, вигукнула баба Ганя. – А недбальство – пряменький шлях до грипу! Професор Тарасюк так і говорить: зарядка – це антибіотик проти грипу! А із загартовуванням у нас що? Порядок чи така ж морока? Якщо морока, то професор Сорока радить починати гартування саме з обтирання. А щоденне обтирання має плавно переходити в купання…

– Та помовчіть нарешті хоч хвилину! – не витримавши глузувань, прогорланила ворона.

– Тихо! – зненацька крикнула баба Ганя. – У вас тіпається праве око, – вже пошепки додала вона. – Це нервове чи просто класний фокус? Ні-ні… – знову зненацька сплеснувши в долоні, радісно скрикнула баба Ганя. – Це ви демонструєте нам фокус! Стовідсотково – фокус! Нервами сіпати так оком неможливо! Ви знаєте, мій давній друзяка професор Тарасюк теж виробляє неймовірні фокуси. Уявіть собі, він легко може махати своїми вушками! Не чіпаючи їх руками! Уявіть собі! Сидить, виписує рецепт і одночасно махає вухами! Туди-сюди! Сюди-туди! Фантастика! Це, я вам скажу, такий фокус, що тут і цирк відпочиває! Бо професор Тарасюк цей трюк завжди робить ненапружено та грандіозно! Так само, як оце і ви… – І тут баба Ганя чомусь перейшла на шепіт. Вона багатозначно нахилилася до нервової ворони і таємниче прошепотіла:

– Сподіваюся, ви знайомі з професором Тарасюком?

– Ні, – намагаючись приховати роздратування, буркнула ворона.

– Не переживайте, – баба Ганя по-змовницьки підморгнула оком, – я вас познайомлю. Він, як людина широкої натури, люб’язно відкриє вам секрети свого трюку… А це, я вам скажу, вже зовсім інший, професійний, рівень! Уявіть собі, ви легко тіпаєте оком та ще й махаєте вухами! Два в одному! Фантастика! Це ж справжнє крем-брюле! Та будь-який цирк одразу забере вас з ногами та руками… Тобто з крилами, – чемно виправилась вона. – Ну, як пропозиція – перспективна? Я просто зараз можу передзвонити Тарасюку…

– Дякую, іншим разом… – льодяним голосом відповіла трохи розгублена ворона. – Пропоную не гаяти більше часу на дурниці, а відразу перейти до справи, – вже зосередженіше мовила вона. – Мушу зазначити, що вам, шановні, не пощастило: ви вляпались у вкрай неприємну історію. Те, до чого ви ставитесь як до забавки, дуже швидко стане для вас драмою. Жодна нормальна людина, будучи на вашому місці, не ризикнула б лізти туди, куди її не просять. Але ви – яскраві представниці вибраного класу багатіїв. Ви розбещені своїм безпроблемним, затишним життям. І ваша нездатність відчувати небезпеку зіграє з вами злий жарт. За свою самовпевненість ви будете покарані. І якщо зараз вам забракне глузду зупинитись, то вже потім буде пізно. Повірте, вам ніхто не допоможе. Ані ваш усемогутній батько, ані його великі гроші. У вас немає жодних варіантів.

– Це погроза? – спокійно запитала Лада.

– Ні, це – дружня порада, – довірливим голосом відповіла ворона.

– О, до речі… – вигукнула баба Ганя, ніби щось згадавши. – А ви, шановна, випадково не місцева багатійка Мальва?

– Так, це саме я, – пихато задерши дзьоба, велично промовила вона. Потім, нахилившись у бік Лади, багатозначно їй прошепотіла:

– Сподіваюсь, вам відомо, що у Львові я маю майже таку саму владу, як і ваш батько – банкір пан Макс Гай?

– Ні, мені це невідомо… – грубо відповіла Лада, роздратована тим, що її батька було згадано саме в такому порівнянні.

– Ну, то майте на увазі, – посміхнувшись, мовила ворона.

– Так-так, ми візьмемо це до уваги, – втрутившись до розмови, награно чемно викрикнула баба Ганя. Потім вона нахилилась до Лади та навмисне голосно прошепотіла:

– Май на увазі: у присутності цієї строкатої сороки не можна гризти нігті та колупатися в носі… Запам’ятала?

– Запам’ятала, – підігравши бабці, вслужливо відповіла вона, настільки голосно, аби добряче було чути вороні. – Ба, а це… Як його… Коли підступить метеоризм, що робити? Випускати чи триматись?

– Триматись! – теж підігруючи внучці, прошепотіла баба Ганя.

– А коли вже сил не стане тримати той метеоризм? – перелякано запитала Лада. – Що тоді робити?

– Тоді вже випускай, – зі знанням справи порадила внучці бабця. – Випускай, але тихесенько… Так, аби ця поважна пані не почула…

– Зрештою… – рішуче перебила ворона їхнє блазнювання. – Зрештою, ситуація навіть гірша, ніж я уявляла. Ви не просто розбещені своїм безпроблемним життям – ви ним цілковито спаплюжені. Саме через це ви й не відчуваєте смертельної небезпеки… Запам’ятовуйте… По-перше, ваша допомога Джовані – це даремно витрачений час. Я вам гарантую, що нікчемну Маріам все одно сьогодні стратять. Жодна потвора жодним чином не зможе забрати мого Трапатоні. Хто спробує чинити опір – той помре у муках.

– У страшних муках? – із цікавістю перебила її баба Ганя. – Чи так, просто, у звичайних, пересічних муках?

– У достатніх, – не змигнувши оком відповіла Мальва. – По-друге… Жодна людина, яка побачить Великий Бал імператора ДДТ на власні очі, вже не зможе лишитися людиною. Вона назавжди буде обернена в перевертня. Юрку! – гукнула вона до водія, навіть не озирнувшись на нього. Юрку, обернись! Своєю подобою покажись!

І, щойно вона договорила фразу, водій, чорнявий, файний хлопець, одразу обернувсь на ворона. Від несподіванки Лада здригнулася. Бабця взяла її долоню до своїх рук та ніжно стисла, аби заспокоїти онуку.

– Слухайте, це справді класний фокус! – награно всміхнувшись, мовила вона. – Треба буде спитати професора Тарасюка, чи може він виробляти такі трюки…

– Лишіть у спокої вашого Тарасюка! – суворо наказала Мальва. – Він на таке не здатен.

– Ну-у, – значуще заперечила баба Ганя, – ви недооцінюєте професора Тарасюка…

– Юрку! – тепер уже звернулась вона до водія-ворона, який вправно керував автомобілем. – Покажися перед нами не чарівними ділами, а очима своєї мами!

І ворон-водій одразу, прямо на очах, знову перетворився на файного хлопця.

Баба Ганя відчула, як у Лади побігли по спині мурашки.

– Слухайте, – звернулась вона до пихатої ворони, – маю висловити вам щирий комплімент. За все своє життя неодноразово бачила, як легко люди перетворюються на скотину. Але… Щоб із скотини, тобто, перепрошую, з тварини, так легко обернутись на людину… Таке вперше бачать мої старі очі. Це, мушу визнати, справжнє диво.

Роздратована Мальва, не звернувши жодної уваги на її компліменти, зверхньо вела далі.

– Ще позаминулого року Юрко був звичайним хлопцем. І його життя, окрім райдужних перспектив, не віщувало більш нічого. Він навіть школу закінчив зі срібною медаллю. Того ж року вступив до Львівського університету… Все й надалі у його житті складалося б чудово, якби не його дивна пристрасть до малювання. Він необачно поліз до Старої Водокачки, аби з неї, з самої гори намалювати етюд старовинного Львова. Він випадково опинився не в тому місці і не в той час. І зовсім випадково побачив те, чого не мають права бачити людські очі. І тепер він уже ніколи не зможе повернутись до людей. Він триста років має нидіти у тілі ворона. До того ж… Прошу зважити на те, що Юрко ніколи не належав до тих пустунів, які тиняються без діла по дворах із хворобливим наміром будь-що вчинити шкоду. І навіть він, чемний медаліст, вихований студент-першокурсник, втрапив у такий конфуз. Тож його приклад має вам допомогти усвідомити всю небезпеку… Та всі жахливі наслідки… А вони неминучі, якщо такі розбещені нероби, як ви, шановні, будуть і далі пхати дзьоба туди, куди не просять… Юрку! – голосно гукнула вона водія. – Скажи шановним, чи в моїх словах була хоч крапелька брехні?

– Ні, хазяйко… – чемно відповів файний хлопець. – Усі ваші слова правдиві.

Він сумно подививсь у дзеркало, на мовчазну Ладу та її бабцю і додав:

– Усе, що ви почули, – правда. Ще півтора року тому я жив звичайнісіньким людським життям. Ходив до школи, потім – до університету… І раптом, в одну мить, усе перетворилася на пекло. Хоча мені ще пощастило. Мене подарували пані Мальві, а це неабияке везіння. Моя господарка – вкрай милосердна пані. Іноді вона навіть дозволяє мені літати до моєї мами. Я прилітаю на вулицю Ференца Ліста, до нашого будинку № 14. Сідаю на підвіконня і годинами дивлюсь на свою маму. Це таке щастя… Таке неймовірне щастя дивитись на свою маму… Бачити її…

І тут він стих. Лада подивилася у дзеркало на лобовому склі. У ньому добре було видно його очі. Він плакав. Тихо, тихо плакав.

– Будь ласка. Ви бачите на його обличчі сльози каяття. Але, на жаль, уже нічого змінити неможливо, – зверхньо вела далі Мальва. – Тож, сподіваюся, вам перехочеться мати таку сумну перспективу. І бути перетвореними на ворон або гадюк чи жаб.

– А що, у вас насправді такий гарний асортимент перевтілень? – поцікавилася баба Ганя.

– Так, у нас вражаючий асортимент, – хвалькувато відповіла ворона. – Все залежить від настрою та натхнення імператора ДДТ.

– Слухайте, як на мене, на стару бабу, то це класний варіант! – радісно посміхнулась баба Ганя. – Перевтілитись на якусь троянду чи на чарівну орхідею для такої старої, як я, – це гарна перспектива!

– В асортименті ДДТ таких романтичних варіантів немає, – серйозно пояснила Мальва. – Тож ваше блазнювання знову недоречне… І ще одне. Я, як хазяйка міста, в якому останні двісті дев’яносто дев’ять років живе імператор, нікому не дозволю зіпсувати сьогоднішній Великий Бал. Тож попереджаю вас востаннє. Не смійте пхати дзьоба до чужих справ. Я не дозволю зіпсувати вам Великий Бал!

– Ой, матінко рідна, і що воно так муляє мені ту ногу… – скривившись, прошепотіла баба Ганя та, нахилившись, заходилась йорзати свій чобіт. – Ти глянь, таки натерла новими чоботами мозолі… – заклопотано пробубоніла вона собі під ніс. – О, до речі! Шановна Мальво, а вам ніколи ще не доводилося чоботом отримувати по мордяці? – ніжно запитала у ворони баба Ганя.

– Ви, правдолюбна, – з ненавистю прошипіла до неї Мальва, – погляньте у вікно! Там, за вікном, нічого не пече ваші правдиві очі?! Чи під власним носом ви бачите лишень досконалість? Несправедливості там, за вікном, у людських містах, немає?! Гляньте, гляньте! Гарненько придивіться! Все місто прикрашене різдвяними зрубаними ялинками! Росла собі ялиночка, прийшли ви, милосердні люди, і жахнули її під самий корінь! І все лишень для того, аби вона два тижні милувала ваші правдолюбні очі! А потім – на смітник! Ось ваше справжнє милосердя і гуманність. Тож виправляйте ту несправедливість, яка під самим вашим носом, і не лізьте під чужий! Подивіться! Гляньте, гляньте у вікно! Майже на кожній панянці хутряна шуба! Чоловіки, через одного, носять хутряні шапки! І це – у цивілізованій Європі! Чи, може, ваші милосердні голови та гуманні душі не знають, яким чином ви дістаєте це хутро?! То я можу вам сказати, звідки і в який жорстокий спосіб ви, цивілізовані люди, його маєте! Або ось цей ваш чобіток… який ви з ненавистю зіжмакали в своїх руках… Знаєте, з чого він пошитий? Що, теж не знаєте?! Ну то я, зла і брутальна ворона, зараз вам це розповім. Це милосердні люди забили телятко, зідрали з нього шкіру та й пошили для вас, правдолюбна пані, чобітки. Що витріщились на мене? – сміливо та зневажливо вигукнула Мальва. – Виправляйте те, що під вашим носом! А не лізьте… Не лізьте зі своєю жалістю рятувати якусь вірменську ворону, яку ви навіть не бачили! І Джовані… Джовані ваша гуманність не потрібна!

– Все? – спокійно запитала у ворони баба Ганя, щойно та змовкла.