Текст книги "Джовані Трапатоні"

Автор книги: Олекса Росич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 17 страниц)

– Я не знаю! Ну не знаю – слово честі! Клянусь усім, що маю: я ґудзики не крав! Збагніть же зрештою, що цей масштаб мізерний, просто не для мого польоту! Не для моєї висоти!

– Тоді чому машина з ґудзиками стояла під під’їздом?!

– Ну я не знаю! Я вже тисячу разів торочив вам, що не знаю, як цей казус пояснити!

– Так, усе! – закричала баба Ганя. – Я не можу вже цього терпіти! Лано, рви ту немічну пір’їну! Нехай лишається на все життя лисим та некрасивим!

– Даю цій потворі останній шанс, – рішуче мовила пані Лана та, підійшовши до общипаного Урсуляка, занесла руку над його останньою пір’їною. – Рахую до трьох і одразу рву! Один!

– Я не крав! Повірте, я не крав цей викуп!

– Два!

– Ну чесно… Ну чесно-чесно!

– Три!

– Він ґудзики не крав. Це – правда, – упевнено хтось мовив крізь вікно. І всі завмерли.

У кімнату через розбиту шибку заглядав скуйовджений Тоні Бравісимо.

– Цей мерзотник говорить правду. Він не знає, де викуп за принцесу Маріам… А я, Тоні Бравісимо, знаю!

Розділ п’ятнадцятий

У підземному колодязі Старої Водокачки панувала цілковита тиша. Можна тільки здогадуватись, про що думала зараз принцесам Маріам, її брат Артак та князь Вазген. Певно, що вони обмірковували неочікувану та вкрай цікаву пропозицію боя Голоти. Але хід їхніх думок та міркувань поки залишався невідомим – вони мовчали. Що ж до самого Голоти, то тут усе куди простіше. Йому будь-що та будь-як, але хотілося вижити… Вижити, а не загинути від гострого вірменського кинджала, що так загрозливо і страхітливо виблискував у лапі князя Вазгена. Зі страшного переляку, він не усвідомлював, як досягти свого спасіння, але відчував: будь-якою ціною треба затягнути час та збити першу хвилю ненависті, що палала в очах ув’язнених та приречених до страти. Його мозок одразу визначив ситуацію як безвихідну та безнадійну, тому негайно відключився. Тож надалі усіма діями Голоти керував його безмірний та неосяжний страх. І саме він, цей неосяжний та незбагненний страх, спонукав Голоту до такої ж неосяжної та незбагненної брехні.

– Стійте! Не вбивайте! – виголосив він, щойно зміг навести різкість і побачити ще щось, окрім чорної цятки, яка з’явилася в його очах після падіння. – Я врятую вас! Присягаюсь, я виведу вас звідси потаємним ходом! І ще! Я заплачу вам викуп за своє життя – десять мільйонів ґудзиків, клянусь! Звичайно, ви можете не вірити, що я маю такий скарб… Але присягаюсь! Присягаюсь, я маю цю фантастичну кількість! Я збирав! Збирав сто років – хотів купити собі тепленьке місце начальника якогось… Звичайно… Звичайно, весь цей казковий скарб здобуто мною нечесно, у ганебний спосіб! Але! Я готовий! Готовий усе віддати, аби спокутувати свої страшні гріхи! Десять мільйонів – я не брешу! Подумайте! Подумайте лишень, на який тривалий термін мої мільйони подарують свободу вашому народу! Адже вам не треба буде щомісяця збирати цю непосильну данину! Подумайте! Подумайте – не вбивайте! Десять мільйонів викупу – і ваш порятунок на додачу! Я виведу! Виведу вас із підземелля!

– Мовчи, – суворо наказав Артак Голоті та над чимось замислився.

– О-о, він говорить правду, – улесливо пронявчав Хруня, відчувши запах порятунку. – Я бачив… Клянусь, я бачив цю схованку казкову на власні очі!

– І ти помовч! – владно прохрипів Вазген. – Мовчіть, мерзенні бої!

Усі негайно стихли, і запанувала цілковита тиша.

Маріам поправила на непритомному Джовані свою шаль та благально глянула на брата. Артак помітив її погляд та знічено відвернувся. Закон честі забороняв вести будь-які розмови з огидним, підлим боєм. Але якесь невимовне потужне почуття душило його серце та заважало чинити так, як того закон вимагає. Що це за почуття і як його назвати – Артак не знав. Він силувався це збагнути або принаймні описати – і не міг. Можливо, це жалість до сестри та свого народу? А може, надія? Надія загинути в бою, а не бути безславно страченим при підлій та чужій йому юрбі? А що, як це страх? Звичайний страх загинути, померти? Невже це страх?! «Ні, страх неприпустимий для воїна», – сам до себе, ледь чутно прошепотів Артак та рішуче підійшов до Вазгена.

– Дай мені кинджал, друже Вазген!

– Артаку, не роби цього! – стурбовано вигукнула принцеса.

– Маріам права, Артаку, не роби цього – це зроблю я, – спокійно мовив Вазген та рушив до зніяковілого боя Голоти, що так і сидів у центрі озерця.

– Вазгене, я забороняю вбивати цього боя! – владно наказала принцеса Маріам. – Чуєш чи ні?! Згадай, що заповідав твій батько, старий Арам, перед смертю! Не дозволяй пристрастям панувати над твоїм розумом. І думай… Завжди думай, що ти робиш, заради чого робиш, і які наслідки це буде мати! Вазгене!

– Принцесо, закон честі забороняє навіть спілкуватись із підлим та недостойним, – нагадав Вазген. – Його одразу треба було вбити і не паплюжити себе, слухаючи його лукавство.

– Вазгене, ти можеш не прислухатися до мене… Але, благаю, згадай, про що казав тобі твій батько.

– Він казав, що все своє життя вважав, що несправедливий мир кращий за справедливу війну. А це помилка… Це страшна помилка… Не повтори її, синку, – наказав він…

– Правильно, – схвильовано перебила його Маріам. – Але подумай… Подумай, якщо нас стратять, то хто тоді буде вести цю війну? Можливо, мудріше буде пристати на пропозицію цього нікчеми? Тоді ми зможемо повернутися додому, до наших гір, до свого народу. І тоді… Тоді в нас буде справжній шанс відстояти і нашу честь, і наші гори…

– Добре, принцесо, – вклонився їй князь Вазген. – Я визнаю, ваші зауваження вкрай слушні.

Він ще раз поважно вклонився принцесі, розвернувся та гукнув Голоті:

– Така пропозиція! Я зараз тебе не чіпаю. Ти негайно виводиш нас із цього підземелля, і тоді вже помираєш!

– І який же в цьому зиск для мене? – щиро розгубившись, перепитав Голота.

– Зиск – великий! Ти додатково зайву годину проживеш!

– Hi-ні-ні, я не згоден! – образився Голота. – Краще вже вбивайте мене зараз. А так… За якусь годинку зайву… Hi-ні-ні, я не згоден… Вбивайте мене зараз… А за годинку я не згоден!

– Добре, – рішуче мовив Вазген. – Така пропозиція. Ти зараз рятуєш нас. Потім три дні гуляєш… А через три дні я тебе знаходжу і вбиваю.

– Hi-ні-ні, я не згоден! – знову заходився ламатись бой Голота.

Але цього разу Вазген обірвав його:

– Або так, або ніяк! Іншого не буде – слово честі!

– Добре, добре, князю, згода… Тільки ви не гарячкуйте.

– Як вибратися звідси? – відразу перейшов до діла князь Вазген.

– Тут… Тут ось, під озером, є потаємний люк. Його треба відкрити, і вода стече… – думаючи над кожним словом, вкрай повільно відповів Голота.

– Ну і що далі?

– Н-ну і все… – затинаючись, мовив бой. – Водичка геть уся стече, і ви побачите той люк, за яким є потаємний вихід.

– Пірнай! – наказав Вазген.

– Я ще хотів вас запитати, милостивий князю, із приводу моїх ґудзичків… Ви відмовляєтесь від них чи…

– Менше слів! – втрутився до розмови Артак. – Пірнай та відкривай свій люк!

– Так-так-так, зараз пірну – прошу не гніватись… Я просто думав, можливо, ми ще зможемо поторгуватись? Можливо, за мої ґудзички ви ще подаруєте мені кілька деньочків життя?

– Доста базікати, нікчемо! – роздратовано вигукнув Вазген. – Пірнай негайно та шукай той потаємний люк!

– Так-так, тільки ви не гарячкуйте – я вже, – пробубонів Голота та пірнув під воду.

– Цікаво, – прошепотів Хруня до Гулі, – який люк він збирається шукати? Тут зроду не було ніяких люків.

– Та я це знаю, – пошепки погодився Гуля. – Але чого вже не зробиш, аби пожити зайвих півгодинки… Чим довше він шукатиме той люк, тим довше житиме – і він, і ми з тобою…

– Твоя правда, – зітхнувши, погодився Хруня й тихесенько заплакав.

– Артаку, Вазгене! – раптом захоплено прошепотіла Маріам. – Мерщій летіть сюди! Вазген, Артак!

– Що сталося принцесо, вам погано? – стурбовано вигукнув князь Вазген, першим підлетівши до Маріам.

– Погляньте… Ви лишень погляньте… – стиха мовила вона, піднісши огарок свічки до сплячого Джовані. Шаль, якою його було вкрито, ледь сповзла… І можна було ясно бачити, що груди Трапатоні набули яскраво рожевого кольору.

– Це просто неймовірно… – прошепотів Артак. – Він справжнісінький герой.

– Він справжній цар, – поважливо мовив Вазген, вказавши своїм крилом на голову Джовані, на якій чорне пір’ячко просто на очах змінювало свій колір. Воно стрімко набувало дивного рожевого кольору, а за формою нагадувало корону.

– Мудрий Арам був правий, – задумливо вимовив Артак. – Саме вчинки роблять нас царями.

– І любов, – додала принцеса Маріам, ніжно дивлячись на Джовані.

Розділ шістнадцятий

У ту мить, коли Голота пірнув під воду, до високого паркану Старої Водокачки під’їхала червона пожежна машина. Зупинившись біля воріт, вона посигналила.

У шпаринку між штахетинами визирнуло чорне перелякане око. Роздивляючись номер машини, воно знервовано кліпнуло та зненацька зникло.

Кажаняче крило вправно відсунуло засув, і ворота зі скрипом відчинилися. Пожежна в’їхала на подвір’я, і кажан прудко кинувся причиняти ворота.

– Чому ти сам? – опустивши вікно, незадоволено запитав Горан у кажана. – Де решта?

– Годину тому вартові, десь у районі Брюховицького лісу, помітили божевільного Горана… Тож усіх одразу перекинули туди. Я один зостався…

– Щось я тебе раніше не бачив, – нарочито грубим голосом мовив Горан, поправивши свою косичку, що по-зрадницьки вискочила з-під блайзера. – Ти новенький, чи що?

– Та ні, пане бой, який же я новенький? Це ви просто мене не впізнали… Гугль я… Бой Гугль. Страшний пристріт спаплюжив мене, тож мене тепер ніхто і не впізнає. Такий жахливий пристріт маю, якого ще ніхто не мав, – перелякано відповів кажан.

– Що-що? – висунувшись у вікно, спробував єхидно запитати у Гугля Ши Бо, одягнутий у робу. – Що ти маєш?

– Пристріт, пане… – пробелькотів Гуль, примружуючи очі, аби розгледіти, з ким він розмовляє. – Вибачте, щось не можу вас пригадати… Як, зрештою, і вашого напарника…

– Менше було по людських дискотеках вештатись! – зі знанням справи хмикнув Ши Бо.

– Ні-ні-ні, – зніяковіло захитав головою Гугль, – я у людське товариство ні ногою, ні крилом. Все дбаю про роботу – час на танцюльки не марную.

– Якщо ти дбаєш про роботу, то чому ти зараз не в людській подобі? – строго запитав Горан та знервовано поправив косичку, яка знову вискочила з-під блайзера. – Де ти бачив, аби об’єкт комунальної власності міста, яким вважається ця водокачка, охороняли кажани? Я тебе питаю! Чому на чергування заступив не за уставом?!

– Шеф, а він людську подобу економе, аби потім на техно-дискарях танцюльки гарцювати! – спробував якомога грубіше зареготати Ши Бо. – У нього і діваха вже з’явилась – Анжела з кулінарного технікуму.

– Гугль, скотиняко, тобі нагадати, чим загрожує бою невиконання уставу? – рявкнув Горан на зніченого кажана і багатозначно витягнув свою долоню із вікна.

Гугль навшпиньках підбіг до машини, аби роздивитись, із ким він, зрештою, має справу.

– Вибачте, не розчув? – затинаючись, прошепотів він, уважно вдивляючись в обличчя Горона. – Що ви сказали?

– Пане Бабілонія, – нарочито голосно звернувся Ши Бо до Горана, – зверніть увагу, ця тварюка прогоцала на танцюльках не тільки свій зір, але й слух! Вимагаю, пане Бабілонія, нещадно покарати цього глухаря.

– О-о, так це вельмиповажний пан Бабілонія – начальник охорони Таємної канцелярії! – захлинаючись від поваги, пронявчав Гугль та почав завзято кланятися. – А я ж, сліпота, все думаю, ну хто… Хто господар цього приємного оксамитного басу.

– То тобі, нікчемо, нагадати, чим загрожує бою невиконання уставу, чи не треба? – перепитав Горан у захеканого від поклонів кажана і витягнув свою долоню ще дужче із вікна.

– Ні, дякую – не треба, – радісно вигукнув Гугль та відчайдушно помчав до добряче пом’ятого джипа, що стояв біля паркану. Судячи із напису, що прикрашав бік автомобіля – «Товариство „Ті, кому за 70“», саме цей джип було викрадено чотири години тому з-під дверей кав’ярні «Гасова Лямпа». Але хто саме вкрав його у баби Гані і яким чином він опинився у дворі водокачки, було невідомо. Як, зрештою, і те, чому він мав такий жалюгідний вигляд, ніби на ньому танцювала зграя божевільних слонів.

Гугль метушливо відкрив один із ящиків, якими був нав’ючений джип, відрахував двадцять ґудзиків та мерщій побіг назад до пожежної. Лестиво вклонившись, він ніжно висипав усі ґудзички на долоню Горана.

– Будь ласка, пане Бабілонія, прийміть від мене цей малесенький подарунок…

– Не малесенький, а мізерний! – незадоволено виправив його Горан, розсовуючи ґудзики по кишенях. – Певно, все-таки доведеться нагадати тобі, чим загрожує бою недотримання уставу.

– А-а-а, забув! Вибачте – забув! – кострубато ляснув себе по лобі кажан та знову помчав до нав’юченого джипа.

Загрібши повні крила ґудзиків, він захекано помчав назад та, скочивши на пожежну, старанно висипав їх у кабіну водія, прямо на коліна розгубленому Горану.

– Вітаю вас, пане Бабілонія, із Новим роком! – прогундосив Гугль, здивовано розглядаючи срібний меч, що лежав у ногах Горана.

– А що… Що це за дивний меч такий? – зніяковіло прошепотів він, читаючи написи, які прикрашали ефес меча. – «Сину Горану від батька»… «До кожного стався, як до брата. І кожного захищай, як брата».

Першим від такої несподіванки отямився Ши Бо. Він відчайдушно вмазав Гугля по лобі. І той, жалісно зойкнувши, відлетів на три метри від машини.

– Не пхай свого п’ятака у діла Таємної канцелярії! – з погрозою у голосі зауважив він.

– Невже… Невже божевільного Горана спіймали? – чухаючи носа, налякано пробелькотів Гугль.

– Ув’язнення Горана – це таємниця слідства! – таємничим голосом пояснив Ши Бо. – Про це відомо лишень імператору ДДТ та Головному інквізитору Зоморі… Можливо, тобі не відомо, що Таємна канцелярія чинить із тими, хто пхає носа у її таємні справи?

– Hi-ні-ні, мені відомо… – затинаючись від страху, відповів Гугль. – Але ж я… Я нічого не бачив… Нічого не чув… Я нічого не знаю – моя хата скраю!

– Добре, якщо так, – строго промовив Горан та знову заховав свою косичку під блайзер. – До речі, це, випадково, не хабар?! – зненацька грізно вибухнув він на Гугля, який і так уже був ледь живий від жаху. – Ґудзики – хабар?!

– Hi-ні-ні! Ну що ви, пане Бабілонія… Це вітання! Привітання із Новим 2010 роком! – захлинаючись від переляку, тараторив Гугль. – Вже другий тиждень, як минуло свято, а я все ніяк не міг привітати вашу вельми поважну особу…

– Ну добре… – посміхнувся Горан, перезирнувшись із Ши Бо. – Не переймайся так… Я ж розумію, твоя забудькуватість не від зневаги, а через заклопотаність роботою.

– Так-так-так… – полегшено зітхнувши, захитав головою кажан. – Я страшенно… Страшенно дбаю про роботу… Про саму лишень роботу.

– Ну гаразд – відчиняй ворота! – скомандував Горан та натиснув на газ.

– Так-так-так, дверцята відчиняю! – полегшено зітхнувши, вигукнув Гуль та мерщій заходився відчиняти двері у башту водокачки.

Велетенський чорний павук, що крізь дверну шпаринку підглядав за цією сценою, миттєво відскочив від дверей.

– Привіт Анжелі з кулінарного технікуму! – крикнув Ши Бо, і їх машина заскочила у башту.

Павук одразу стрибнув зверху на пожежну та причаївся.

– Із Новим 2010 роком вас, пане Бабілонія! – ще раз, навздогін, улесливо вигукнув Гугль та, стомлено зітхнувши, зачинив двері.

Пожежна тим часом, ревучи, летіла плутаним серпантином Старої Водокачки. Світло фар шалено стрибало по цвілих цегляних стінах, вихоплюючи то тут, то там тьму-тьмущу якихось дверей, за якими невідомо, що ховалось. За темними провулками, раз по разу, виринали яскраво освітлені зали якихось непомірних, велетенських розмірів.

– Цікаве поєднання тьми та сяйва, – по-філософськи прошепотів Ши Бо, роздивляючись усе, що потрапляло у світло фар. – Цікаво, як у цих лабіринтах ми будемо шукати Трапатоні? Адже тут дверей більше, ніж піску у морі… Зали таких неправдоподібних розмірів… І кожну з них можна обшукувати щонайменше рік.

– В’язнів у золотих залах не тримають, – слушно зауважив Горан, уважно вдивляючись у дорогу, яка кружляла так, що паморочилося в голові. – До речі, Ши, мені сьогодні знову наснився про тебе страшний сон…

– Горане, друже, ти мене лякаєш, – посміхнувся Ши Бо. – Навіть своїй покійній матусі я не снився так часто, як тобі. Звичайно, якби я був якоюсь симпатичною принцесою, то твої сновидіння можна було б досить легко пояснити. А так…

– Ти жартуєш, а мені не до жартів, – серйозним тоном перебив його Горан. – Ти знаєш, мої сни завжди збуваються… А мені вже вкотре сниться, що банкір Гай викрив, що ти ніякий не садівник… Сьогодні взагалі наснилося, що тебе стратили.

– Просто стратили, і все? – жартівливо запитав Бо. – І що, перед стратою навіть не покатували як слід?

– Знову жартуєш?!

– Не ображайся, друже, – сумно зітхнувши, прошепотів Ши Бо. – Мої жарти мені добряче помагають… Мені самому щоночі сниться моя страта. То що робити? Заховатися під ковдру та дрижати від страху?

– Не треба ховатися ні під яку ковдру, Бо… Просто треба бути устократ уважніше та обережніше.

– Горане, друже, якби якомусь дивакові спало на думку провести чемпіонат світу з уважності та обережності, то, повір мені, я би виграв цей чемпіонат. Бо обережніші за мене, певно, тільки покійники.

– Думаєш, цей Гай досі не здогадується, хто ти є насправді?

– Думаю, він просто мене не помічає. По-моєму, він взагалі нікого не помічає, окрім себе, – ледь чутно прошепотів Ши, спостерігаючи за тим, як їхня машина ледь-ледь вписалася у черговий віраж. – Друже, спробуй трохи пригальмовувати на поворотах! Бо на останньому віражі просто дивом не збувся твій страшний сон.

– Не хвилюйся, – посміхнувся Горан. – У моїх снах ти помираєш не так.

– Не так безглуздо?

– Не так легко.

– Горане, друже, я шаную твої віщі сни… Але все одно дуже тебе прошу: пригальмовуй хоч трохи на цих божевільних віражах. У нас із тобою на сьогодні ще купа надважливих справ… Чуєш, що кажу?

– Чую-чую, – задумливо пробубонів Горан, знову ледве вписавшись у поворот.

Покірно переживши черговий смертельний віраж, Ши Бо посміхнувся:

– Друже, якщо всі львівські таксисти літають, як ти, то мені шкода львів’ян та гостей міста.

– Бо, то що ти думаєш, банкір Гай ніяк не пов’язаний з імператором ДДТ? Га? – не відреагувавши на зауваження Ши, запитав Горан.

– Навіть не знаю, що тобі на це сказати, друже, – прошепотів Ши. – За ті три роки, що я працюю у їхньому маєтку, я не знайшов жодних підтверджень твоїх припущень. Жодних.

– Як це, жодних? А його казкові багатства? Його неймовірно миттєве збагачення? Повір мені, тут не обійшлося без ДДТ.

– Горане, це все припущення… Припущення, які осяяли твою світлу голову ще три роки тому. Але факти… Факти це ніяк не підтверджують. За увесь час, який я пропрацював у маєтку Гаїв, я жодного разу не стикнувся не тільки із ДДТ, але й взагалі із будь-ким хоч трохи підозрілим.

– Hi-ні-ні, Бо, я відчуваю… Просто шкірою відчуваю, що банкір Гай і ДДТ пов’язані між собою. Не знаю, як і в який спосіб, але пов’язані – повір мені… Що мовчиш?

– Друже, я схиляюся до думки, що це пастка.

– Не зрозумів, – розгублено пробубонів Горан. – Ти про що? Про маєток Гая?

– Ні, я ось про цю водокачку… По якій ми мчимо вже невідомо-скільки і невідомо-куди… Це пастка, друже…

– Можливо, брате Ши Бо, можливо… – задумливо прошепотів у відповідь Горан.

– Що будемо робити?

– їхати вперед… Дорогу назад ми вже просто не знайдемо. Так що вибір у нас невеликий.

– Дивись, ця… Як її?

– Мальва, – підказав другу Горан.

– Так, Мальва… – механічно повторив Ши Бо. – Звідки вона взнала, що ти будеш везти пані Барбару саме на Краківську, 24? Чому вона чекала на тебе саме за цією адресою?

– Я не знаю, – ледь чутно відповів Горан. – Єдине, що вона сказала мені, це те, що вона мене ненавидить. І тільки непередбачувані обставини примушують її звернутися за допомогою до таких мерзотників, як я і ти. За її твердженнями, в тій жахливій ситуації, що склалася, зарадити їй можуть тільки такі потвори, як ми з тобою. Хабарами звільнити Трапатоні вона не може. Виявивши супротив владі, він прирік себе до страти. Тож, якщо не витягнути його сьогодні, завтра буде пізно. Його стратять на сьогоднішньому балу, разом з іншими злочинцями.

– Вона дійсно закохана в Джовані?

– Ну якщо пішла заради нього на такі страшні ризики – то що там казати? До речі, зверни увагу, їй першій за стільки років вдалося відшукати нас… А це вже про щось свідчить.

– Це свідчить про те, що ми занадто самовпевнені з тобою, – мовив Ши Бо. – І саме через це ми залізли у цю пастку. Подумай… Звідки, навіть у багатої ворони, може бути сто пігулок людської подоби, які вона нам запропонувала? Людська подоба контролюється виключно головою інквізиції Заморою.

– Не факт, – заперечив Горан. – Це для нас із тобою ці сто пігулок на вагу золота – бо ми примушені переховуватись. А для неї, багатійки, це лишень десяток перснів із діамантами, які вона, зі своїми зв’язками, може легко обміняти на будь-яку подобу. Для великих грошей не тільки людська подоба не є проблемою, але й будь-яка інша… Хоч крокодиляча, хоч слоняча, хоч свиняча. До того ж, зваж, вона живе у зовсім інших вимірах… І ці її виміри навіть не припускають, що можна допомогти комусь просто так, без вигоди, без грошей. Даю сто відсотків, ця пихата Мальва переконана, що все продається, і все можна купити. Так думають усі багатії, розбещені грошима. Вона, бідолашна, навіть не уявляє собі, яке щастя дарує нам через можливість допомогти Трапатоні…

– Я не бідолашна! – невідомо-звідки пролунав роздратований голос Мальви.

Горан та Ши Бо здивовано перезирнулися.

– Негайно припиніть свої зневажливі обзивання! Інакше, не отримаєте від мене жодної пігулки з людською подобою! – істеричним тоном зазначила Мальва та завзято засопіла на усю водійську кабіну.

– Вона нас чує, – спантеличено прошепотів Горан Ши Бо, який уважно роздивлявся кабіну, аби зрозуміти, звідки лине голос Мальви.

– І не просто чую, а дуже добре чую! – розгнівано додав голос Мальви та ще дужче засопів. – Шукайте пожежну машину із написом «Дар Львову від колег із Техасу», із номером: 9669 ДДТ! Скоріш за все, вона в підземеллі водокачки.

– Ми вже півгодини кружляємо по цьому підземеллю. Тут тисячі дверей і тисячі якихось бальних залів. Ще жодної машини і жодної душі живої не зустріли, – розгублено промовив Горан.

– Спускайтеся ще нижче! – наказав голос.

– Ми не спускаємось, ми летимо, – посміхнувшись, зазначив Ши Бо. – Ще трохи і, певно, вилетимо з іншого боку земної кулі.

– Шановна Мальво, – перебив Горан Ши Бо, – цікаво було б дізнатися… Яким саме чином вам вдається чути нас? Адже ви аж у багажному відсіку. Це магія чи якісь чари?

– Це ваша недолугість! – грубо відповіла Мальва. – Хтось із вас натиснув кнопку «Потаємні вуха». Ця кнопка дозволяє підслуховувати, про що говорять полонені.

– А якого кольору ця чарівна кнопочка, шановна Мальво? – запитав Горан, роздивляючись купу різнокольорових кнопок.

– Якого треба! – ще жорсткіше відповіла львівська багатійка. – Досить патякати! Швидше шукайте мого Джовані! Ще година – і ми не зможемо вже вибратися звідси, тут буде океан гостей.

Ши Бо навмання натиснув якусь червону кнопочку та, озираючись, прошепотів:

– Вельми чемна, вихована Мальво, ви мене зараз чуєте?

– Ні, не чую! – іронічно хмикнув голос Мальви.

– А зараз? – натиснувши зелену кнопочку, запитав Ши Бо.

– Зараз тим більше!

– А ось так? – натиснув на блакитну кнопку Горан.

– Не ламайте машину! – роздратовано вибухнула Мальва. – Ця пожежна знаходиться у комунальній власності Львова! А за пошкодження комунального майна мій батько відриває голови!

– Ваш тато працює катом? – ледь стримуючи посмішку, запитав Ши Бо, навмання натискаючи кнопочки.

На жаль, таке цікаве питання лишилося без відповіді. Ким працює її тато, Мальва не відповіла. Чи він працює у вороновому комунальному господарстві Львова, чи у людському, або на два фронти одразу, цього Ши Бо із Гораном так і не почули.

Ши Бо смикнув за рукав Горана, вказуючи на помаранчеву кнопочку:

– Ось, «потаємні вуха».

– Може бути. Зараз перевіримо, – прошепотів Горан та голосно додав: – Гарна дівчина, ця Мальва, але некрасива. Страхітливо, вкрай некрасива.

– Гарна, але некрасива? – перепитав Ши Бо. – Ти, певно, хотів сказати – чемна, але некрасива?

– Так-так, саме це я і хотів сказати, – погодився Горан, прислухаючись, чи не буде відповіді на таке жахливе зухвальство, як-от назвати дівчину некрасивою.

Відповіді не прозвучало. Тож цілком зрозуміло, що «потаємні вуха» було відключено. Інакше реакція була б негайною та бурхливою. І чим більш негайною, тим більш бурхливою. А так – усе було спокійно. Окрім реву двигуна та стомлених зітхань Ши Бо, нічого чутно не було.

Горан пригальмував, аби вписатися у черговий крутий віраж. Але, вдало пролетівши поворот, зненацька різко втиснув гальма. Колеса запищали і машина рвучко зупинилась. Прямо перед ними стояла пожежна, увесь бік якої прикрашав або, краще сказати, паплюжив здоровенний непропорційний напис: «Дар Львову від колег із Техасу».

Світло фар дрижало на цьому написі, яскраво освітлюючи його нові, свіжопофарбовані поверхні. Ані в машині, ані поруч із нею нікого видно не було.

– Слухай, Горане, друже, ти класно водиш, – полегшено зітхнув Ши Бо.

– А ти думав… – всміхнувся, переводячи дух, Горан. – Не даремно я три роки таксував.

– Твоя правда, – погодився Ши Бо, уважно розглядаючись навколо. – Не знаю, чи вижили би ми з тобою після зіткнення такого… Але батько Мальви точно би помітив, що його люба донька, не спитавшись, користувалась комунальною власністю міста.

– Нібито нікого, – прошепотів Горан, узявши меч. – Он якийсь колодязь… Спитай у Мальви, що воно таке. А я поки огляну тут усе.

З їхньої машини зістрибнув велетенський чорний павук та швидко заховався серед бочок, що стояли попід стіною.

Горан вискочив із кабіни й обережно, озираючись, рушив до дарунка «колег із Техасу».

– Шановна Мальво, – мовив Ши Бо, натиснувши помаранчеву кнопку, – ми знайшли пожежну. Дверцята до кабіни відчинені, але поруч і навкруги – нікого.

– Мають бути якісь двері, – пролунав у відповідь голос Мальви.

– Жодних дверей. Понад стінами розставлені якісь величезні бочки. А в центрі – колодязь…

– Це в’язниця. Джовані має бути там, – схвильовано мовила Мальва, і її голос задрижав. – Швиденько спускайтесь у колодязь! Але, окрім мого Джовані, нікого більше з полонених не торкайтесь… Ти чуєш мене, китайцю божевільний? Я забороняю рятувати будь-кого із злочинців, окрім мого Джовані! Чуєш, ні?!

– Спокійно, панночко, без нервів. Злочинців рятувати ми не будемо, – всміхнувшись, відповів Ши Бо та відключив «потаємні вуха». – Справжніх злочинців, на жаль, у тюрмах не тримають, – додав він, узявши до рук меча, що був захований в ногах, і вискочив із машини.

– Горане, що в нас поганого?

– Поганого – нічого, але й доброго поки що катма, – відповів Горан, оглядаючи бочки.

Зупинившись у якомусь міліметрі від волохатої павучої ноги, яка ледь виглядала із-за бочки, він уважно прислухався та озирнувся. Прямо навпроти його грудей зирили два чорні велетенські ока. І, певно, якби не їх цілковита чорнота, то він би неодмінно їх помітив.

А так… Поправивши косичку, що знову вискочила з-під блайзера, Горан опустив меч та рушив до лебідки, що стояла поруч.

– Тут ось лебідка! – гукнув він до Ши Бо. – Треба спускатись у колодязь.

– Цікаво, де поділися ті бої, які привезли сюди Джовані? – запитав Ши Бо, оглядаючи «дар колег із Техасу». – Чому лишили тут машину? Самі питання, а відповіді жодної нема.

– Якщо є питання, то і відповіді є, – мовив Горан, підтягуючи лебідку до колодязя. – Я спускаюсь у колодязь, а ти страхуєш мене зверху.

– Класна думка. Але пропоную все зробити навпаки. Я спускаюся, ти страхуєш.

– Слухай, Бо, невже ти думаєш, що бої, які привезли сюди Джовані, теж пострибали у колодязь? – встановивши лебідку та кинувши у колодязь цебро, запитав Горан. – Я у цьому сумніваюсь.

– Стривай, то ти хочеш сказати, що вони десь тут поховались?

– Думаю, що це більш вірогідно. Принаймні, самим стрибати у в’язницю – це безглуздя, – відповів Горан, здивовано прислухаючись до такого довгого та гулкого падіння цебра.

– Ага, значить, ти знову все легесеньке собі… – посміхнувшись, пробурчав Ши Бо. – А мені підсовуєш найважче?

– Як завжди, – теж посміхнувся Горан. – Ти ж знаєш, Бо, ми, серби, – найхитріші у світі.

– Ви на другому місці після нас, китайців, – жартома зазначив Ши Бо.

– Бо, аби не сваритись, пропоную поділити перше місце з хитрощів порівну – на двох.

– Гаразд, уламав, – засміявшись, погодився Ши Бо, і вони обнялися. – До речі, Горане, колодязь не мілкий – цебро і досі ще не впало. Так що дійсно, лізь вже краще ти у цю безодню, – знову жартівливо мовив він.

– Ти що, друже, став боятись висоти? – підіграв йому Горан. – Скільки тебе знаю, ти ніколи і нічого не боявся.

– Тільки хворі нічого не бояться, друже Горан.

– Бо, невже ти когось боїшся? Нізащо не повірю!

– Звичайно, боюся, – вже серйозно відповів Бо Ши. – Та ще й як…

– І кого?

– Себе самого.

– І це все, Бо?

– Цього достатньо, Горане, – всміхнувшись, зазначив Ши Бо. – Навіть забагато…

– О, нарешті цебро впало! – вигукнув Горан, заправивши меча за пояс. – Все, я поліз!

– Давай, друже, обережно…

Горан вистрибнув на лебідку, обхопив мотузку руками, як канат, та ковзнув по ній униз.

Як тільки-но Горан зник у колодязній шахті, велетенський павук виліз зі своєї схованки. Не зводячи погляду зі спини Ши Бо, він миттєво почав наближатися до нього.

– Обережно, друже! – ще раз, вже у колодязь, гукнув Ши Бо та, стиснувши у руці меча, різко обернувся.

Павук стрибнув йому на спину. Але, побачивши, з якою прудкістю Ши Бо завертів над своєю головою мечем, якимось неймовірним чином підлетів у повітрі ще вище та, промайнуши над ним, приземлився з іншого боку колодязя. Гупнувшись на свої могутні лапи, павук дзиґою завертівсь навколо себе. Швидкість, із якою крутилось його волохате тіло, була настільки божевільною, що за якусь мить Ши Бо вже перестав вирізняти його контури. Павук перетворився у суцільний чорний вихор, у якому нічогісінько не можна було розгледіти, окрім самої чорноти. Раз по разу вихор набував форм якихось неймовірних чудовиськ, які зникали так само зненацька, як і з’являлись. І кожна наступна подоба, в яку трансформувався вихор, була огиднішою та мерзеннішою за попередню. Ши Бо зосереджено спостерігав за цим водоспадом жахливих перевтілень. З виразу його обличчя було видно, що він іще ніколи не був свідком подібного видовища.

– І що ж тебе так нудить, сонечко? – чи то у себе, чи то в потворного вихору запитав Ши Бо, стомившись від яскравих, але затягнутих фокусів Замори – а це був саме він.