Текст книги "Джовані Трапатоні"

Автор книги: Олекса Росич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 17 страниц)

– Ні, не можу, – розгубилася Лада.

– І я не можу, – жалібно мовив Джовані. – Ніхто не може. І правильно. Ця жорстока вимога ДДТ не вкладається ні в які рамки здорового глузду! Ґудзики – це ж не сміття, яке можна мішками збирати на вулицях людських міст! – вигукнув він, знову обтерши з очей сльози.

– Так, а навіщо цьому ДДТ стільки ґудзиків? Він їх що, колекціонує?

– Та ні-і! – прохрипів Трапатоні. – Яка ж бо ти некмітлива. ДДТ сподівається серед зібраних воронами ґудзиків знайти той єдиний, чарівний ґудзик, за допомогою якого він зможе продовжити своє життя ще на триста років. Тепер зрозуміла?

– Зрозуміла. Але ти казав, що мусиш знайти аж вісімдесят вісім тисяч ґудзиків? Коли взяти до уваги, що кожен ворон у місяць має здавати по три тисячі ґудзиків, то виходить, ти вже три роки не здаєш жодного?

– Та ти що?! – ображено пирхнув ворон. – Та Джовані Трапатоні найперший у Європі здає всі ґудзики у повному обсязі! Я навіть маю дві відзначки від замканцелярії! – і він, вправно діставши з-під крила дві поламані виделки, хвалькувато продемонстрував їх Ладі. – Знаєш, що це таке?

– Як що? Дві поламані виделки.

– Що-що?! – ледь не заплакав від образи Джовані. – Як ти назвала мої відзначки?

– А це що, відзначки?! – посміхнувшись, запитанням на запитання відповіла вона.

– Так, все! – зневажливо буркнув їй Трапатоні. – Якщо не розбираєшся у відзначках… Якщо не розбираєшся – то так і скажи! І нема чого хіхікати! Тут плакати треба, а не хіхікати! Така доросла дівчина, а нічогісінько не тямиш у відзначках! А я… А я їй, дурень, ще почесний значок хотів показати. Але тепер – дзуськи, не покажу тобі свій почесний значок!

– Джовані, вибач, я не хотіла тебе образити. Чесне слово.

– Не Джовані! Не Джовані, а Джовані Трапатоні! Я ж тебе не називаю Ла?! Я тебе кличу повним ім’ям Лада, правильно?!

– Правильно.

– Ну, от і ти повністю називай моє ім’я! А то я теж буди кликати тебе образливо – Ла…

– Але ж Трапатоні – це прізвище, – спробувала вона ніжно йому пояснити.

– Я от не можу докумекати, – дратувався ворон, – от чого ти весь час сперечаєшся?! Ну невже ж тобі важко звати мене так, як я тебе прошу? Невже це важко, га?!

– Ні, це зовсім не важко.

– Ну, тим більше, що тобі це не важко! То зроби мені, будь ласка, таку приємність – клич мене повним ім’ям Джовані Трапатоні! Тобі все одно, а мені приємно.

– Добре, – всміхнулася його безпосередності Лада. – Джовані Трапатоні, по-моєму, твоя розповідь спинилася на найцікавішому?

– Моя розповідь спинилася на найжахливішому, – трагічно зітхнувши, виправив її Джовані Трапатоні. – Якщо я до сьогоднішнього балу не внесу за Маріам викуп у розмірі ста тисяч ґудзиків – її стратять.

– Як стратять?! За що? У чому її провина?

– Канцелярія ДДТ викрила Маріам у підступному обмані, – Джовані зненацька заплакав. – Розумієш, Маріам належить до царського роду вірменських воронів. У неї в крові закладена повага до її багатостраждального маленького народу. Коли вона бачила, що її піддані вже не можуть нести жахливий тягар данини, накладеної ДДТ, її серце обливалося кров’ю. Поміркуй сама, звідки вірменські ворони можуть діставати щомісяця по три тисячі ґудзиків? Адже Вірменія – це малесенька країна. Там, певно, і воронів більше, ніж людей. Тож звідки вони візьмуть таку купу ґудзиків?

– Я розумію. Це просто неможливо.

– І Маріам це розуміла, – вів далі Трапатоні. – Вона розуміла, що якщо не вигадає якогось чудернацького неймовірного ходу, то за короткий час увесь її народ буде знищено. Тож вона полетіла високо в гори й усамітнилась, аби в тиші та спокої знайти нарешті рятівне рішення. І вона його таки знайшла.

– A-а, я здогадуюсь, – перебила Джовані Лада, – певно, вона вирішила підняти свій народ на війну?

– Не сміши мене, – чомусь ображено пробурчав Трапатоні. – Яка війна?! Ти просто не уявляєш собі шаленої могутності ДДТ! Кинути такий маленький народ у війну – це просто знищити його. Ти тільки уяви: якби навіть таке сталося, то на кожного вірменського ворона припадало б по мільйону воїнів імператора ДДТ! На одного – мільйон! Ти можеш собі таке уявити?! До того ж ти зовсім не береш до уваги жахливі магічні здібності ДДТ. Цьому потворному чаклунові, щоб ти знала, підвладне не тільки вороняче царство, але й безліч звичайних людей!

– Людей?! – недовірливо перепитала Лада.

– Так, людей. І не простих людей, а переважно тих, яких постійно показують по ваших телевізорах.

– Ні-ні, Джовані, я переконана, що ти занадто перебільшуєш. Або просто фантазуєш, – посміхнувшись, мовила вона.

– Все, я зрозумів, – теж чомусь посміхнувшись, відповів Трапатоні. – Ти хочеш від мене почути те, що звикла чути. А я кажу тобі так, як воно є. Через це тобі й здається, що я фантазую й перебільшую.

– Ну, знаєш, ти, звичайно, вибач, але якось у мене в голові все це не в’яжеться… Спочатку ти говориш якісь дурниці про відзначки, потім одразу про глибокі чуттєві, філософські речі. Все це суперечить одне одному.

– Усе в’яжеться, – спокійно мовив Джовані. – Я намагаюся говорити з тобою щиро. А щирість не завжди гладенька. Вона різна: іноді кострубата, іноді смішна, часом різка, а то й зовсім сумна. Просто… Просто в мене немає вибору. За якусь мить я помру і, на жаль, уже не зможу сам порятувати Маріам. Мені важливо, вкрай важливо пояснити тобі все. Усю серйозність становища. Я знаю, що в мене вже немає жодних шансів. І я розумію, що тепер тільки ти, зовсім випадкова дівчинка, можеш допомогти мені. Тому я намагаюся бути щирим. Хоча, напевно, моя щирість і виглядає смішною. Але це, зрештою, вже не важливо. Важливо тільки те, що ти, якщо схочеш, зможеш врятувати мою Маріам. Благаю тебе, молю, викупи мою Маріам у ДДТ!

– Джовані, я даю тобі слово, що зроблю все можливе і неможливе, аби врятувати цю вірменську принцесу Маріам, – серйозно мовила Лада. – Але ти не доказав до кінця, у чому провина цієї принцеси? Чому її мають стратити? У чому полягає її злочин?

– Її злочин лишень у тому, що вона хотіла врятувати свій маленький народ від знищення. Усвідомлюючи, що жоден вірменський ворон не зможе здавати до канцелярії ДДТ по три тисячі ґудзиків щомісяця, вона домовилась із китайським воронячим володарем. Згідно з цією таємною угодою, китайські ворони мали побудувати у своїх горах фабрику з виготовлення ґудзиків. На цій фабриці вони мали виробляти новенькі ґудзики та продавати їх у необхідній кількості вірменській принцесі, яка, своєю чергою, розраховувалася б цими новенькими ґудзиками за весь вірменський народ.

– Слухай, Джовані, та це просто супервигадка! Ця Маріам надзвичайна розумниця! Але в чому ж усе-таки її злочин?

– Яка ж ти некмітлива! – обурився Трапатоні. – Невже ти не розумієш, що одразу ж знайшлася купа підлабузників, які залюбки виказали ДДТ, як саме ошукує його Маріам?! Невже ти не знаєш, що підлабузників у наш час більше, ніж пилюки у ваших людських містах?!

– Ні-ні, усе, що стосується підлабузників та їхніх мізерних вчинків, мені відомо. Я не можу зрозуміти, в чому завинила Маріам? Адже вона, наскільки я зрозуміла, вчасно розраховувалась ґудзиками за весь свій народ?

– Але ж ґудзики! Ґудзики були несправжніми! – Джовані вже остаточно урвався терпець від Ладиних наївних запитань. – Новий, щойно вироблений ґудзик не може вважатися справжнім! Адже чудово зрозуміло, що серед нових ґудзиків аж ніяк не може знайтися той потрібний справжній ґудзик, за допомогою якого ДДТ колись чаклував своє перенародження! Тільки відірваний, знайдений або викрадений ґудзик може вважатися справжнім! Хіба це не зрозуміло?!

– Зрозуміло. Але в такому разі навіщо ти збираєшся купувати нові ґудзики?

– Фух, як ти мене втомила… На будь-яке правило є виняток, це по-перше. А по-друге, у мене немає вибору. Тому я просто виваляю усі ґудзики у пилюці.

– А де це ти на Різдво, коли все засипано снігом, знайдеш пилюку?

– Треба знати місця, дівчинко, – стомлено відповів Джовані.

Лада навіть не встигла нічого мовити, як у двері її дитячої кімнати зненацька голосно постукали і почувся стурбований голос садівника Ши Бо:

– Панночко, відчиніть! Це я – Ши Бо, панночко!

Лада кинулася до дверей і швидко відчинила.

– Господи, пане Ши Бо, що сталася? – запускаючи до кімнати садівника, розгублено запитала вона.

– Ні-ні, нічого. Не турбуйтеся, панночко, все чудово, – садівник поправив на голові жовту хусточку. – Просто… Просто забарився. А мені страшенно не хотілося, аби ви мене так довго чекали.

І саме тоді, коли пан Ши Бо збирався приязно всміхнутись, як то він завжди робив, розмовляючи з кимсь, саме в цю мить у двері знову хтось постукав.

– Хто там? – Лада прислухалася до якогось дивного сопіння за дверима.

– Це я, панночко, Родман, – пробасив дворецький.

– Що сталося, Родмане? – навмисно намагаючись позіхати, сонним голосом запитала вона.

– Панночко, до вашої кімнати щойно залетіла ворона!

– Не ворона, а ворон… – обурено прошепотів Джовані. – Гидотний убивця не може відрізнити ворона від ворони. І то вже аж ніяк не щойно залетів, а добрячих півгодини тому.

– Що-що? – позіхаючи, перепитала Лада.

– Ворона, панночко, ворона, – лагідно пояснив дворецький. Буквально мить тому у ваші двері залетіла ворона з жовтою пов’язкою на голові. Я, панночко, звичайно, страшенно перепрошую за клопіт. Дуже вас прошу, дозвольте мені, будь ласка, оглянути вашу кімнату.

– О ні-i, тільки не це… – непритомно вигукнув Трапатоні та, одразу втративши свідомість, звалився під стіл.

Ши Бо здивовано провів поглядом незграбний політ Джовані зі столу та знову поправив жовту хустинку на своїй голові. Подивившись на Ладу, він заперечливо захитав головою:

– Не впускайте його, панночко… В жодному разі не впускайте…

– Я зрозуміла, – прошепотіла Лада у відповідь. – Допоможіть цьому воронові, пане Ши Бо. І, благаю вас, швидше, а я поки розберуся з цим занудою Родманом.

Садівник Ши Бо кинувся підіймати з-під столу бідолашного Джовані, а Лада, награно позіхнувши, знову підійшла до дверей.

– Родмане, як ви думаєте, якщо мій тато дізнається, що ви нахабно дозволили собі розбудити його улюблену доньку, що він може з вами зробити?

– Але ж, панночко, я намагаюся виконувати свою роботу якнайкраще… – винувато забубонів дворецький за дверима.

– Родмане, не треба якнайкраще, треба правильно, – вже строго мовила Лада. – Відчувши у голосі дворецького цілковиту розгубленість, вона мимоволі посміхнулася та ще впевненіше запитала:

– Ну, то як ви думаєте, коли тато довідається про нахабну поведінку свого дворецького, чи буде з цього щось добре для самого дворецького?

– Ні, панночко, нічого доброго із цього не буде, – здавленим голосом мовив за дверима Родман.

– Більше того! Я сподіваюся, Родмане, що ви не забули останнє попередження мого батька з приводу вашого хобі? По-моєму, він погрожував заборонити вам збирати вашу колекцію сувенірів. Саме через те, що ваше хобі відволікає вас від ретельного виконання обов’язків дворецького?

– Але ж, зрозумійте, панночко…

– Я все розумію, Родмане, – перебила вона його. – І саме з мого цілковитого розуміння випливає наступна пропозиція. Ви зараз же біжите на кухню та робите для мене свій фірмовий сирний пудинг. А я зі свого боку обіцяю вам, що мій тато нічогісінько не дізнається про те, що ви сьогодні таки спромоглися споганити ранок його улюбленій доньці. Як пропозиція, пане Родмане?

– Панночко, вже за п’ятнадцять хвилин усе буде зроблено, – щасливо озвався дворецький. – Куди накажете подати сніданок? До Дзеркальної зали?

– Ні, лишіть його на кухні. Я сьогодні маю добряче відіспатись. Та додивитись до кінця свій сон, який ви так необачно перервали своїм ґвалтом.

– Вибачте, панночко.

– Родмане, ви ще досі тут?!

– Ні-ні, панночко, мене вже немає! – перелякано вигукнув він, і коридором одразу пролунали його важкі кроки.

Лада прислухалась. Кроки стихли. За дверима панувала цілковита тиша. Вона одразу кинулася до письмового столу, на якому лежав непритомний Джовані.

– Пане Ши Бо, його ще можна врятувати?

– Не хвилюйтеся, панночко, все буде добре, – обтерши з чола піт, відповів садівник.

– Ця стріла, – Лада вказала на дротик, який Ши Бо намагався дістати з крила ворона, – вона отруєна. Родман змастив її страшною отрутою кураре.

– Ні-ні, панночко, – посміхнувся садівник, – це не отрута. Це звичайнісінька обліпиха.

– Що?!

– Обліпиха. Це сік із ягід садової обліпихи. І повірте моєму досвіду, ці прості плоди мають бездоганні цілющі якості.

– Але звідки… Звідки вам це відомо? – затинаючись від хвилювання, запитала вона. – Чому ви думаєте, що це не отрута?

– Та тому, що пан Родман саме в мене замовляв її, цю кураре. А я, панночко, маю погану звичку – завжди думати перед тим, як щось зробити. Тож я і подумав… Ну навіщо у Львові, в самісінькому центрі Європи комусь здалася така жахлива отрута кураре? Для чого, для яких цілей вона буде використана? Найменша крапелька цієї отрути здатна вбити стадо велетенських африканських слонів. А хіба тут, у вашому Львові, водяться слони? Ні. Чи, може, тут водяться зграї страшних диких буйволів? Також ні. Тож для чого комусь здалась кураре? На кого з нею збираються полювати?

– Стривайте-стривайте, пане Ши Бо! – обірвала його Лада. – А чому саме вам Родман замовив цю кураре?

– Ну, в європейських аптеках, на щастя, не продають таку сильнодіючу отруту, як кураре, – лукаво посміхнувся Ши Бо і, розрізавши ножицями дротикову стрілу навпіл, обережно дістав її з воронового крила. – Цю гидоту просто неможливо купити у ваших аптеках. А в нас, у Китаї, все можливо. На моїй батьківщині лікарі здатні навіть лікувати отрутою.

– А-а-а… – жалібно застогнав Джовані, щойно Ши Бо почав змащувати різнокольоровими мазями його крило.

– Ой, пане Ши Бо, – прошепотіла Лада на вухо садівнику, – ви не повірите, але цей ворон вміє говорити справжнісінькою людською мовою.

– Ну, якраз у це мені не складно повірити, – загадково всміхнувся садівник і заходився вправно бинтувати воронове крило.

– Маріам… Добра дівчинко, врятуй мою Маріам… – марячи, белькотів Джовані. – Ні-ні, мені не можна помирати… Джовані, ти маєш жити… Ти маєш боротися… Ніколи не здавайся Джовані, ніколи, – сам до себе незв’язно шепотів він.

– Маріам – це його кохана, – розчулено пояснила Лада панові Ши Бо.

– Я знаю, – співчутливо відповів він. – Мені відома дивна історія цього кохання.

– Тобто? – здивувалась Лада. – Як вам може бути відома історія цього кохання?

– Ні-ні, панночко, ви мене неправильно зрозуміли… Або, краще сказати, я неправильно висловився, – розгубився садівник. – Я лишень хотів сказати, що мені відомо: справжнє кохання спроможне на справжнє диво, – він стомлено обтер піт, що рясно проступив на його чолі. – Ну, ось і все, – обережно вправивши перебинтоване крило, підсумував він.

Діставши зі свого саквояжа помаранчевий флакончик, пан Ши Бо підніс його до дзьобика Джовані. І як тільки-но ворон вдихнув випари цієї рідини, одразу ж прийшов до тями.

– Добра дівчинко, я зараз помру. Благаю тебе, врятуй мою Маріам… – прохрипів він, щойно розплющив очі. – Окрім мене ніхто не зможе викупити Маріам… А я помираю… Добра, найдобріша дівчинка у світі, молю тебе, врятуй мою Маріам…

– Джовані, спинися хоч на хвилинку! – скоромовкою прокричала Лада, аби встигнути вставити слово у його одноманітне скиглення.

– А ти дай слово, що коли я помру, ти врятуєш Маріам! – відчайдушно прокричав у відповідь Джовані.

– Даю тобі слово, я врятую її.

– Ні-ні, так не годиться, – одразу оживившись, по-діловому відповів він. – Скажи по-нормальному.

– Тобто? – не зрозуміла Лада. – Як це по-нормальному?

– А так це… – серйозно, але трохи кумедно прохрипів Джовані. – Я така-то, така-то, даю чесне, благородне слово, що після смерті Джовані Трапатоні я врятую Маріам…

– Значить, так, – строго перебила Лада ворона. – По-перше, стріла, якою тебе було поранено, зовсім не отруйна. І твоє крило загоїться швидше, ніж подряпинка на твоєму дзьобику. Це по-перше…

– Брехня! – перебив її Джовані. – Я сам чув, як Родман вихвалявся, що змастив стрілу кураре.

– По-друге, – знову обірвала його Лада, – якщо ти зможеш помовчати хоч хвилинку і не будеш перебивати мене, то ми встигнемо врятувати Маріам. Якщо ж ти скиглитимеш і далі…

– Я не скиглю! Я просто намагаюся розтлумачити тобі усю трагічність становища!

– По-третє… Куди саме і до котрої години ми маємо сплатити викуп?

– Сьогодні останній день. Сьогодні опівночі спливає останній термін. Усі ґудзики до початку балу мають бути здані до імператорської канцелярії.

– Ця канцелярія знаходиться у Львові?

– Звичайно, що у Львові. А де ж іще? Головна канцелярія міститься в головній резиденції ДДТ.

– А де знаходиться головна резиденція ДДТ?

– Ну як це де? – роздратувався Джовані. – Там, де й завжди – у старій водокачці!

– У тій старій водокачці, що біля костелу? – зацікавлено запитав Ши Бо, який усю розмову мовчки простояв за спиною Джовані.

– Та ні, у тій, що біля ринку, – автоматично відповів Трапатоні та одразу перелякано зойкнув.

Тільки зараз він помітив, що за його спиною стояв садівник Ши Бо.

– Ой, а хто це ви такий будете? – зніяковіло прошепотів ворон.

– Це пан Ши Бо, він справжній чарівник… – спробувала пояснити Лада. Але не встигла. Бо щойно Джовані почув слово чарівник, одразу ж утратив свідомість.

– Нічого не розумію. Пане Ши Бо, можливо, це все-таки дія якоїсь отрути? Адже він постійно непритомніє?

– Ні, панночко, це не отрута, – спокійно відповів садівник. – Просто у свідомості цього ворона слово чарівник невідривно пов’язано зі злом. На жаль, він у своєму житті не натрапляв на жодного доброго чарівника. Тож цілком зрозуміло, що за таких обставин йому складно усвідомити, що існують не тільки злі чарівники.

– Пане Ши Бо, невже ви справді вважаєте, що якесь одне слово, яке б воно не було, може призвести до втрати свідомості?

– Я переконаний, що не тільки слово, а навіть літера, вимовлена відповідним тоном та у відповідний час, спроможна як зцілити, так і знищити.

– Ши Бо! – зненацька загорлав знадвору оскаженілим голосом Родман. – Ши Бо! Мерзотний неробо, де ти?!

Лада підійшла до вікна й обережно визирнула у двір.

– Що там? – пошепки запитав садівник.

– Родман перечепився через лопату, якою ви прибирали сніг, та грякнувся у самісіньку кучугуру, – теж пошепки відповіла Лада.

– Ну, то мені вже час іти, – закривши свій саквояж, мовив Ши Бо. – Панночко, я лишаю вам флакончика. Якщо ваш новий друг знову надумає втратити свідомість, дайте йому понюхати з нього, і він одразу прийде до тями.

– Ши Бо-о-о! Тварюко ледаща, де ти?! – знову загорлав Родман, лежачи в кучугурі.

– Стривайте, пане Ши Бо, – гукнула його Лада. – Спочатку я трохи заспокою нашого неврівноваженого дворецького, аби вам не дісталося від нього на горіхи.

– Ні-ні, панночко, не хвилюйтеся, у цьому немає потреби, – спокійно мовив Ши Бо та рушив до дверей.

Але Лада вже не слухала його. Вона відчинила вікно та строго крикнула до дворецького:

– І як то вам не холодно, пане дворецький, лежати у кучугурах в самісінькому смокінгу?

– Холодно, панночко… Страх, як холодно, – ще жалібніше проскиглив він.

– Ну, як холодно, то вставайте вже – не лежіть на холодному.

– Не можу, – зарюмсав Родман. – Ніяк не можу. Цей нероба Ши Бо кинув посеред двору свою лопату… І я, перечепившись через неї, зламав собі ногу!

– Родмане, ви зламали собі ногу? – недовірливо перепитала Лада.

– І ногу панночко, і руку.

– Пане дворецький, я, звичайно, перепрошую, але подивіться на цю лопату і погляньте на себе… Мені здається, що навіть якби хтось навмисно вмазав вам по шиї цією лопатою, то навряд чи ви би це відчули. Адже будь-кому одразу помітно, що Бог не обділив вас ані статурою, ані м’язами. Мені здалеку навіть здалося, що то не лопата, а прутик, щоб мушок відганяти.

– Я, панночко, спочатку теж так подумав, – проскиглив дворецький. – Але насправді ця лопата виявилася геть уся із чавуна! Або навіть гірше. Вона з якогось невідомого надважкого сплаву. Я навіть підняти її не можу!

– А як же з нею порається пан Ши Бо?

– Панночко, та хіба їх зрозумієш, цих китайців?

– Пане Ши Бо, – пошепки звернулась Лада до садівника, – дворецький жартує про лопату?

– Та ні, панночко, не жартує, – чомусь засоромлено мовив пан Ши Бо. – Це я так… Тренуюся потроху, аби м’язи не всихали.

– Ну то гаразд. Чесно кажучи, я нічого не зрозуміла, але менше з тим. Ідіть, тепер дворецький вам нічогісінько не зробить.

– Дякую, панночко.

– Вам дякую, пане Ши Бо. Я можу сподіватися, що все залишиться в таємниці?

– Панночко, ви можете уявити, що подумають люди про того, хто розповість їм про ворона, який уміє говорити? Та ще й прагне врятувати вірменську воронову принцесу?

– Думаю про таку людину нічого доброго не подумають…

– Я теж так вважаю… Моє шанування, панночко, – садівник Ши Бо обережно причинив за собою двері.

– Родмане! – гукнула Лада до дворецького у відчинене вікно. – Щойно Ши Бо допоможе вам, негайно відпустіть його. Він має допомогти мені зібрати валізи!

– Буде зроблено, господине!

Лада зачинила вікно та стомлено зітхнула. Раптом вона помітила, що ворон через примружені повіки уважно спостерігає за нею.

– Ти що, прикидаєшся?

– Ти брехала, що допоможеш мені врятувати Маріам? Кажи чесно.

– Ти знову за своє?

– Щойно ти сказала цьому мерзотнику дворецькому, що Ши Бо має допомогти тобі зібрати валізи, – докірливо промовив Джовані, дивлячись Ладі прямо у вічі. – Я чув сьогоднішню сварку між твоїми батьками – ти сьогодні маєш повертатися до Лондона. Ти не допоможеш мені врятувати Маріам…

– Не мели дурниць. Невже ти не розумієш, що якщо я зараз категорично відмовлюся повертатися до Лондона, то мій тато, разом із ватагою своїх охоронців, силоміць посадить мене у літак? І тоді вже я не матиму жодного шансу на втечу.

– Так-так, я бачив твого тата – він страшна людина, – з розумінням промовив Джовані.

– Страшніший, ніж ваш імператор ДДТ?

– Та ні, страшнішого та безжаліснішого за ДДТ немає нікого, – печально відповів ворон.

Лада уважно подивилась на Джовані, який лежав на столі, підперши голову здоровим крилом. Раптом вона закрила долонями лице та заходилася напружено терти кулачками очі.

– Ти чого? – від здивування ворон ледь підвівся та зручніше вмостив голову на крило.

– Ану, вщипни мене, – попросила Лада, простягнувши руку до Джовані.

– А навіщо? Навіщо тебе щипати?

– Ну, вщипни, вщипни… Я тебе прошу.

– Ну, коли просиш, то будь ласка, – розгублено відповів Джовані та ледь чутно щипнув її в руку. – Достатньо? Чи, може, ще раз дзьобнути?

– Достатньо… – замислено прошепотіла Лада. – Ти справжній. Я подумала, може, це все просто марево, і тебе насправді не існує… Можливо, це просто різдвяні чари або просто щось із нервовою системою.

– І що? – з цікавістю запитав Джовані.

– Ти справді існуєш, – ледь чутно мовила Лада. – Ворон, що говорить людською мовою, – не галюцинація.

– Хм, – Джовані картинно гепнувся головою об стіл. – Взяла, обізвала мене галюцинацією. А спитай тебе, за що, то ти, певно, й сама не знаєш…

– Ладо, донечко… – почувся за дверима ніжний голос пані Барбари, і в двері одразу постукали.

– Так, Джовані, ану давай швиденько заховайся! – наказала Лада. – Мамі зовсім не варто бачити тебе…

– А куди? Куди мені сховатися? – розгублено прошепотів ворон, механічно залазячи під стіл.

– Ти лізеш у правильному напрямку, – відказала Лада та, переконавшись, що Джовані не видно, рушила відчиняти двері.

– Не забудь узяти в мами вісімдесят вісім тисяч на ґудзики, яких нам бракує, – визирнувши з-під столу, благально мовив Трапатоні.

– Джовані, тихо, я не забуду.

– Донечко, це мама… Відчини, будь ласка, – знову почувся за дверима мамин голос.

– Так-так, вже відчиняю, – позіхаючи, відповіла Лада і відчинила двері.

Зайшовши до кімнати, пані Барбара ніжно всміхнулася та поцілувала Ладу в щічку.

– Доброго ранку, донечко.

– Доброго ранку, ма… – теж поцілувавши матір, привіталася Лада.

– Як тобі спалося? – пані Барбара шукала, з чого розпочати розмову.

– Чесно кажучи, погано, – стрибнувши у ліжко, відповіла вона.

– Щось сталося?

– Та ні… Нічого… Просто, знаєш, я довго думала… І все ж таки вирішила повернутися назад до Ґранд-Коледжу.

– Ти жартуєш? – розгубилась пані Барбара. – Чи серйозно?

– Серйозніше не буває, – спокійно та впевнено відказала Лада. – Розумієш, я все зважила й вирішила не здаватись… Чому це я маю залишати Лондон? Тим більше, що я вже звикла до цього міста та до його непередбачуваної погоди.

– Звикла до погоди? – зовсім спантеличено перепитала мати, певно, зовсім не сподіваючись на такий розвиток подій.

– Ну, так… Уже звикла… Вона мені навіть подобається.

– Що подобається, донечко?

– Як що? Погода їхня.

– Правда?

– Правда, – впевнено відповіла Лада.

– Але ж ти казала мені, що в тебе геть не склалися стосунки із твоїми однокласниками! Особливо з цим химерним хлопцем. Як його? Забула… Ну цим, племінником американського президента?

– Джоном?

– Так-так, Джоном, який не дає тобі проходу.

– Ну то й що? Знаєш, я подумала, він цілковито хворий хлопець, а на хворих ображатися гріх. До того ж, я не можу кинути бідолашних англійців напризволяще.

– Тобто? – зовсім розгубилася пані Барбара. – Що ти маєш на увазі?

– Я маю на увазі, що, попри всі недоліки мого характеру, англійцям буде значно краще, коли в їхній країні на певний час залишуся саме я, а не таке недоумкувате створіння, як Джон. Якщо ми вже так заважаємо один одному, то нехай саме він валить додому.

– Доню, що ти таке говориш? – прошепотіла мати.

– Ти просто уяви собі, що станеться з бідолашною Великою Британією, – вела далі Лада, – якщо туди з усього світу з’їдуться такі багаті нероби, як Джон? Якщо вже всіляким президентам та прем’єр-міністрам так кортить відправити подалі своїх чад, то нехай відправляють їх до Сибіру. Що це вони всі вчепилися у цю бідолашну Англію? Це нечесно. Англія так довго не витримає… Словом, – натхненно підсумувала вона, – я вирішила не кидати цю країну напризволяще. Я вирішила залишитись.

– Ладо, доню, я ціную твоє почуття гумору, але… Але тато наказав тобі повертатися до Лондона. Я розумію, донечко, як тобі складно і що ти відчуваєш… Але тато, на жаль, має інші погляди, ніж ми з тобою.

– Ну, то в чому, зрештою, проблема? Хіба я сказала, що не буду повертатися до Ґранд-Коледжу? Навпаки… Ти мені не віриш? – після довгого незручного мовчання запитала вона.

– Не те що не вірю… Просто… Просто я розумію, що ти можеш відчувати.

– Добре, – рішуче видихнула Лада та, підвівшись із ліжка, підійшла до вікна. – Я скажу тобі правду. Я хочу лишитися у Ґранд-Коледжі лишень через Махмуда.

– Через кого? – розгублено запитала пані Барбара.

– Я хочу лишитися через Махмуда Четвертого, сина Махмуда Третього.

– Вибач, будь ласка, Махмуда якого? – мама від здивування навіть припинила плакати.

– Махмуда Четвертого, єдиного сина Махмуда Третього – короля Саудівської Аравії. Він мені подобається.

– Хто подобається? – ледь чутно прошепотіла пані Барбара.

– Принц Махмуд четвертий мені подобається. Ми з ним сидимо за однією партою. Саме заради нього я й вирішила залишитись у Лондоні.

– Не може бути! – перелякано вигукнула мама та заперечливо захитала головою.

– Чому не може бути? – ображено вигукнула Лада. – Хіба я не можу закохатись?!

– Ні-ні, донечко, я зовсім не те хотіла сказати, – затараторила пані Барбара. – Просто… Просто це так несподівано…

– А що тут несподіваного? Ти так реагуєш, ніби я сказала тобі, що закохалася у дівчинку, – засміявшись зі свого жарту, мовила вона.

– Ні-ні, вибач, ти мене неправильно зрозуміла, – і, певно не знайшовши, що сказати далі, вона підвелася зі стільця. – Я… Я хотіла сказати… Це… Як його… Словом, вибач, що потурбувала тебе. Я, певно, вже піду. Бо час годувати твою сестричку… Риту… – мовила вона, рушивши до дверей. – Стоп… А чому я заходила?

– Ти, мабуть, хотіла запитати, на котру годину замовити мені літак, – ледь усміхнувшись, підказала Лада.

– Так-так, саме це я й хотіла в тебе запитати, – механічно відповіла пані Барбара та одразу вийшла з кімнати.

– Ма! – Лада голосно гукнула їй навздогін. – Ма!

– Що? – мама знову зазирнула до кімнати. – Ти мене гукала? Чи мені здалося?

– Ні-ні, мамусю, тобі не здалося, – стримуючи посмішку, мовила Лада. – На шосту годину, ма. Замов, будь ласка, літак на шосту вечора.

– Ага, значить, на шосту вечора, – мама витерла хустинкою сльози, що мимоволі текли з її очей. – Ладусю, донечко, а ось цей Махмуд Четвертий… Як би це сказати… Ну, у вас це серйозно?

– Звичайно. Ми з ним навіть уже двічі цілувалися.

– Скільки?!

– Двічі, – спокійно повторила Лада.

– Правда?

– Ну так… По-справжньому… А що в цьому поганого?

– Ну, я не знаю… Просто я не чекала… – сама собі пояснила вона та причинила за собою двері.

– Ма, стривай! – гукнула Лада. – Ма?

Пані Барбара знову зазирнула до кімнати.

– Донечко, ти мене гукала?

– Ма, я хотіла сказати тобі… Я хочу, аби ти знала… Аби ти знала, що я люблю тебе. Одним словом, що б не сталося, пам’ятай, будь ласка, що я люблю тебе. Ти найдорожча мені людина. Добре?

– Добре, – розгублено відповіла пані Барбара.

– Ну, тепер все. Біжи, годуй мою сестричку. Вона й так уже, певно, зачекалася.

– Так-так, я вже біжу… До обіду, люба…

– До обіду, матусю.

Щойно пані Барбара зачинила за собою двері, Лада одразу кинулася до столу, під яким ховався Трапатоні.

– Джовані, вже безпечно. Вилазь, мама вже пішла… Ой, а чому ти плачеш?

– Ти забула взяти гроші на ґудзики, – рюмсав ворон. – А нам не вистачить твоїх накопичень. Ти мені обіцяла – і забула.

– Ну, по-перше, у моєї мами немає грошей. Ані кишенькових, ані будь-яких.

– Я тобі не вірю!

– Твоя справа, – холодно мовила Лада, – вірити чи ні, – це, зрештою, нічого не міняє. У мами ніколи не було власних грошей. А тато, за моєї пам’яті, жодного разу не дав їй ні копійки.

– Невже твій батько такий жадібний? – спантеличено запитав Джовані, не забувши при цьому недовірливо примружитись.

– Мій тато не просто жадібний, а найжадібніша людина у світі. У це, певно, складно повірити, але це правда. Загалом у нашій родині діється багато чого дивного та неправдоподібного.

– А я все одно тобі не вірю! – не вгавав Трапатоні. – Людину, яка має у своєму гардеробі п’ять тисяч костюмів та сім тисяч сорочок, аж ніяк не можна назвати жадібною.

– Боже, Джовані, ну який же ти наївний, – зітхнула Лада. – Є пропозиція… Не витрачати зараз дорогоцінний час на з’ясування всіх тонкощів життя нашої родини. А одразу вирушити по ґудзики.

– Але ж ти не маєш достатньо грошей!

– Зате я маю пречудовий план, де їх дістати.

Лада рішуче дістала з шафи валізу й кинула її на стіл.

– Мерщій лізь у валізу. Ми їдемо на площу Ринок.