Текст книги "Джовані Трапатоні"

Автор книги: Олекса Росич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 17 страниц)

Розділ двадцятий

Біля палацу Макса Гая зупинився чорний лімузин із чорними вікнами. Пан Гай, що, певно, очікував на цей візит, метушливо підбіг до авта й шанобливо відчинив дверцята.

– Радий бачити вас! – з пошаною вклонився він невідомому пасажиру і чемно розкрив парасольку, аби на гостя, коли той вийде із лімузина, не падали сніжинки. – Дуже прошу до палацу! Дозвольте вам допомогти! – ввічливо простягнув він руку, пропонуючи спертися на свою долоню.

– Ти сам? – запитав із машини хриплуватий та приємний чоловічий голос.

– Так, пане… В палаці більш нікого. Родмана я не рахую.

– Добре, – задоволено прошепотів басом невідомий. І, спершись на руку пана Гая своїм чорним крилом, повільно вийшов із лімузина.

Власником цього приємного басу виявився ворон. Вилізши з авта, він одразу стомлено заклав крила за спину та неквапливо рушив до палацу.

Макс Гай низько прогнувся, аби зручно втримати парасольку над головою ворона, і, кострубато переставляючи ноги, пішов за ним слідом.

Велетенські двері до палацу вже були відкриті. І біля них, шанобливо вклонившись, стояв дворецький Родман.

– Здрастуй, милий, – зупинившись, ласкаво привітався із дворецьким ворон.

– Прийміть моє всепоглинаюче шанування, – вельми вдячним голосом відповів Родман, так і не підвівши на дивного гостя своїх шанобливо опущених очей.

– Як ти тут – не ображають? – по-дружньому, зі щирою цікавістю запитав ворон.

– Ні-ні-ні… – захитав головою дворецький та, ще нижче вклонившись, прошепотів: – Дякую вам, господарю, за турботу… Такої милої родини, як родина пана Гая, в мене ще ніколи не було.

– Ну, то й добре, – задоволено всміхнувшись, мовив ворон. – Принеси-но, мені, друже, склянку молока… Максимку, – звернувся він до пана Гая, – ти будеш молоко?

– Я із задоволенням складу вам компанію, – шанобливо мовив Макс Гай.

– Прекрасно! Родмане – дві склянки молока!

– Накажете подати до Дзеркальної зали?

– Ні, друже, ми будемо у кабінеті, – лагідно відповів ворон та рушив мармуровими сходинками на другий поверх.

– Максимку, як тобі дворецький? Ти, як і раніше, задоволений з його роботи?

– Так, пане, – жодних нарікань. Він усе розуміє із півслова.

– Я радий, що догодив тобі, мій милий… Не пам’ятаю… Я тобі казав, що перед тобою Родман працював при англійському дворі? І королева неабияк тішилась із його старанної служби.

– Ні, не розповідали.

– Ну, то будеш знати… Мені, до речі, вкрай недешево обійшлося вмовити королеву поступитися тобі таким слугою.

– Повірте мені, я вельми ціную вашу ласку, – вдячно вклонившись, відповів пан Гай. – Давно хотів у вас спитати, а хто вам Родмана рекомендував? – скоріш із бажання підтримати розмову, ніж із цікавості запитав він.

– Ніхто, – трохи недбало кинув ворон, зупинившись біля однієї з картин, що прикрашали коридор палацу. – Якщо мені не зраджує пам’ять, я познайомився з ним у 1600 році. Родман тоді займався зовсім іншими справами і мав украй неприємну репутацію серед певного кола недоумків. Його звали тоді просто катом… Катом із Мілана. Саме він 1600 року, у четвер, о чотирнадцятій годині двадцять дві хвилини, своєю власною рукою підпалив багаття на Площі Квітів у Римі, на якому було спалено Джордано Бруно.

– Того, який проголосив, що Земля обертається навколо Сонця, а не навпаки?

– Не важливо, що він проголосив, – перебив ворон пана Гая, примружено розглядаючи картину. – Важливо, що він не зрікся… Що це за мазня? – незадоволено скривившись, хитнув він головою на картину.

– Це Ван Гог, – чемно пояснив пан Гай.

– А це що за гидота? – вказавши дзьобом на сусідню картину, якось ображено пробубонів ворон.

– Це Катерина Білокур, «Букет весняних квітів», – розгублено прошепотів Макс Гай. – Наша народна художниця – усе життя малювала квіточки.

– Максимку, ти мене дивуєш, – знизавши крилами та вп’явшись своїми чорними оченятами у пана Гая, пробасив ворон. – Хіба ти не відчуваєш, наскільки ця мазня потворна? Ці божевільні кольори просто ріжуть очі – по живому! Ці каракулі створені лишень з метою дратувати. Хіба ти цього не відчуваєш?

– Відчуваю, – почервонівши, пробелькотів Макс і, ніби виправдовуючись, додав: – Все збирався викинути на смітник. Але стало якось шкода. Вони коштують шалених грошей… Це подарунки прем’єр-міністрів…

– Навіть і не думай, – перебив його ворон. – Спали – і полегшено зітхни! Повір мені, ти вартий значно більшого мистецтва, ніж ця мазня, яка лишень паплюжить стіни.

– Може, краще вже продати? – нерішуче запитав пан Гай та ще більше зашарівся.

– Ні-ні-ні, – безапеляційно захитав головою ворон. – Спалити – значно краще. Я знаю, ти, як мудрий чоловік, неабияк любиш гроші… Але це той випадок, коли треба жорстко переступити через себе. Тіш себе думкою, що ти цим мужнім вчинком рятуєш людство. Рятуєш усіх від несмаку… Такий напрямок думок тобі, Максимку, допоможе. Він багатьом вже допоміг. Ти – рятуєш людство! І ніяк не менше! Згоден?

– Згоден, – знічено погодивсь Макс.

– Ну, то й добре, – задоволено всміхнувся ворон. – Родмане! Родмане!

– Слухаю вас, повелителю, – вигукнув Родман, миттю вискочивши сходами на другий поверх.

– Милий, негайно кинь цю мазню у камін, – ніжним тоном наказав ворон та, стомлено оправивши крила, що були складені за спиною, неквапливо покрокував до кабінету. – Як перетвориться все у попіл, одразу подаси нам молочко!

– Буде зроблено, о наймудріший! – захоплено промовив Родман та, зірвавши зі стіни картини, старанно потягнув їх до каміна.

Перед самим кабінетом пан Гай обігнав ворона і чемно відчинив перед ним двері.

– Дякую, друже, – ввічливо промовив ворон та, пройшовши до кабінету найбагатшої люди світу, зручно вмостився у його крісло. – Сідай, Максимку, – по-хазяйськи запропонував він власнику кабінету. – О! А у тебе, я дивлюсь, і немає на що сісти? – здивовано прошепотів ворон, оглянувши велетенський кабінет, у якому, окрім крісла господаря, не було ані дивана, ані стільця, ані табуретки.

– Не хвилюйтесь, я постою, – заспокоїв розгубленого ворона Макс та, підійшовши до каміна, підкинув у багаття трохи дров.

– Мені приємно, – по-батьківськи лагідно пробасив ворон, – що ти навіть цю свою дитячу мрію – мати по каміну в кожній кімнаті – реалізував.

– Так, – задумливо погодився пан Гай. – У моєму палаці камін є у кожній із кімнат… У вас прекрасна пам’ять.

– Можливо, – свердлячи поглядом Макса, відповів ворон. – Як сім’я, Максимку? Як діти? Всі живі-здорові?

– Так, все гаразд… І сім’я, і діти… Барбара все клопочеться з малою. Лада сьогодні повернулася в Лондон. Канікули, на жаль, скінчилися… Тож треба вчитись далі.

– Максе, ти дійсно не знаєш, що твоя донька так і не повернулась до Лондона? Чи просто за дзьоба мене водиш?

– Як це не повернулась? – здивовано пробелькотів пан Гай. – Це просто неможливо. Вона сама сьогодні зранку замовила літак… Якщо не помиляюсь – на сімнадцяту годину…

– Помиляєшся… – перебив його ворон. – Ти помиляєшся, мій милий, – ще раз повторив він, ледь стримуючи роздратування.

– Мої накази виконуються завжди і одразу, – впевнено промовив Макс. – Хоча… – вже вагаючись, прошепотів він, – я дійсно сьогодні вперше це не проконтролював… Я зараз негайно у Родмана все з’ясую.

– Не треба! – знову увірвав його ворон.

– Родман завжди опікується питаннями її прильоту і відльоту. Зараз ми з’ясуємо це непорозуміння…

– Я сказав не треба! – вибухнувши, заверещав ворон на спантеличеного пана Гая. Але, миттєво опанувавши свій бурхливий гнів, одразу лагідно додав: – Не треба даремно витрачати час. Його і так у нас обмаль.

– Просто… Просто мені самому вже цікаво, як таке могло статись, – знічено пробелькотів Макс Гай. – Опівдні мене повідомили про ваш візит… І я… Я якось випустив усю решту питань із поля зору…

– Я це чудово розумію, милий… Через що і не гніваюсь на тебе… Ти був надто стурбований моїм візитом.

– Ну, я навіть не знаю… – прошепотів Макс, знервовано підшукуючи, як саме і що йому відповісти на цю правду.

– Як її навчання? – милосердно перевів тему розмови ворон.

– Що? – перепитав Макс Гай, ще й досі не отямившись.

– Я питаю, як вона вчиться? – ніжним тембром повторив ворон своє запитання.

– Хто, вона?

– Твоя донька – Лада.

– A-а, Лада… – пробелькотів пан Гай. – Лада – добре… У неї все прекрасно… Вона – відмінниця, і взагалі… – незв’язно пояснив він.

Ворон стомлено скривився і, розмірковуючи про щось, заглибився у себе. Зависло довге незручне мовчання. Макс кинув погляд на годинник. І здивовано відзначив, що його серце б’ється утричі швидше за секундну годинникову стрілку.

Зненацька ворон полегшено зітхнув та прошепотів ледь чутно:

– Тут, зрештою, є і моя вина… Треба буде підказати директору коледжу, містерові Честерону, аби він ввів щомісячні батьківські збори. Звичайні батьківські збори, які проводять у звичайних школах. Це неабияк допоможе процесу виховання.

– А що сталося? – чи то здивовано, чи то перелякано нерішуче запитав пан Гай. – У Гранд-коледжу якісь проблеми?

– Милий, ти мене дивуєш… – відповів ворон, буравлячи своїм важким поглядом співрозмовника. – Людина, що легко може прорахувати у фінансах триста кроків уперед, не бачить того, що відбувається під її власним носом! І це у таких примітивних питаннях, як то його власні родинні справи! Любий мій, треба більше уваги приділяти вихованню діточок. Це – наше майбутнє.

– Ви хочете сказати, що моя донька має якісь проблеми із навчанням? – затинаючись, спантеличено прошепотів пан Гай.

– Діти занадто безпосередні, аби усвідомлювати, мають вони проблеми чи не мають, – льодяним тоном пояснив ворон. – Милий, Гранд-коледжа має трьох недоумків, які украй складно піддаються вихованню… Махмуд, Маріуш і цей німець… Як його, у біса? – пригадуючи, кривився він. – А, згадав – Томас! Тож Махмуд, Маріуш та Томас… Троє калік, що не мають жодних перспектив! І саме з ними! Із цими безперспективними тварюками злигалась твоя люба донька! Про що це говорить, любий мій?

– Звідки ви так обізнані у цих питаннях? – вкрай здивовано запитав пан Гай. – Невже у вас вистачає часу на такі дрібнички?

– Ціле складається із дрібничок, – відповів ворон та, стомлено зітхнувши, запитав: – Із чого складається океан?

– Який океан? – розгублено перепитав пан Гай.

– Індійський, – незадоволено вигукнув ворон, – Атлантичний, Тихий, будь-який! Що утворює океан?

– Вода…

– Не вода, а крапельки води! Дрібні краплинки складаються докупи і перетворюються в неосяжний океан! Ціле завжди набуває кольору дрібничок. Бо воно складене із них! Твоя дрібничкова неувага до виховання власної дочки призвела до великої незручності… І змусила мене перенести мій щорічний бал… Твоя донька, любий, укупі з твоєю тещею за день спромоглися причинити мені більше проблем, ніж усі царі світу цього за ціле століття. Безпосередні та наївні завжди приносять мені клопіт…

– Я нічогісінько не розумію, – знічено прошепотів Макс Гай.

– Не розумієш, бо не знаєш! – грубо увірвав його ворон.

– Ви говорите просто неможливі речі… Я просто не уявляю, яким чином моя Лада могла нашкодити вашим планам? Про тещу взагалі не може йти мова, бо вона на Кіліманджаро… Із сьогоднішнього дня її просто не існує. Скоріш за все, вам надали якусь невірну інформацію. І саме вона, ця невірна інформація, призводить до таких жахливих непорозумінь… Я хочу ще раз підкреслити та наголосити, що ті неймовірні речі, про які ви говорили, є просто неможливі…

– Немає нічого більш можливого за неможливі речі, – знову увірвав його виправдання ворон. – Але, зрештою, милий, це вже – неважливо. Я списую усі твої провини на хвилювання, пов’язані з моїм сьогоднішнім візитом… – ласкаво промовив він та, буравлячи його своїм чорним, прискіпливим поглядом, додав. – Я сподіваюся, тобі відома ціль мого візиту?

– Я… Я навіть не знаю… – затараторив пан Гай, відчайдушно намагаючись приховати своє схвилювання. – Скажу чесно; я здивований. Мені, звичайно, вкрай приємно бачити вас в гостях… Це, безумовно, – велика честь для мене… Але, говорячи по-правді – а з вами неможливо говорити у якийсь інший спосіб – я дійсно таки здивований із вашого візиту… Приємно здивований, – виправився він, затинаючись від хвилювання. – Я думав, ми зустрінемося, як завжди… На вашому Львівському щорічному балу…

– Максимку, – по-батьківськи прошепотів ворон, – здивований ти був чотирнадцять років тому – під час нашого знайомства. А зараз, любий мій, ти не здивований… Ти розчавлений.

– Ну… Ну, я не знаю, – знічено пробелькотів пан Гай. – У мене, певно, щось із тиском…

– Так, тиск у тебе зараз дійсно позахмарний. Пульс теж неймовірний – 327 ударів на хвилину. Таке твоє хвилювання мені тільки шкодить. Тож негайно перейдемо до справи… Милий мій, – мовив ворон, по-діловому склавши крила на животі, – ти знаєш, я ніколи не турбував тебе через дрібнички. Я завжди прискіпливо дотримувався нашої угоди…

– Так-так, це – щира правда, – завзято підтвердив воронові слова переляканий Макс Гай.

– Максимку, милий, не перебивай мене, будь ласка, – спокійно зауважив ворон. – Ти знаєш – я цього не люблю. Просто слухай і мовчи. Коли я в тебе запитаю – відповіси. Коротко та лаконічно… Твій пульс уже збільшився до 336 ударів – мене це не влаштовує, мій любий, – вже строго додав він та розважливо повів далі. – Талановиту, обдаровану людину безпомилково можна визначити по тому, що при її появі усі бездарності кидаються влаштовувати змову проти неї… Ти, як непересічна талановита особистість, завжди був мішенню для нікчемних тугодумів. Я, за нашою угодою, гладенько розчищав твій широкий шлях, старанно прибираючи з нього шалені, заздрісні натовпи нездар. Саме через мою роботу ти зміг зосередитись на справі. І не розпилювати себе у нещадній боротьбі із тупістю та заздрістю людською. Ти згоден з цим, мій любий?

– Так, – знічено прошепотів пан Гай та незграбно обтер піт, що рясно проступив на його чолі.

Ворон задоволено хитнув головою та задумливо, ніби пригадуючи щось, промовив: – Я поважаю людей, які точно знають, чого вони хочуть. Усі біди світу відбуваються винятково через те, що люди недостатньо точно розуміють свої цілі…

– Я перепрошую, але, з вашого дозволу, я би записав цей ваш блискучий мудрий вислів, – пробелькотів пан Гай та одразу рушив до письмового столу, аби записати все на папірець.

– Не варто, Максе! Не витрачай даремно часу! – строго наказав ворон. – Тим більше, що це не мій вислів, а негідника Гете.

– Кого?

– Гете, – скривившись від огиди, повторив ворон. – Цього мерзотного німця, вперту тварюку, іноді осяювали справжні перли… – зло прошипів він та, нібито пригадавши щось огидне, знову скривився. – Тож на чому ми спинились?

– Ви слушно зауважили, – по-підлабузницьки пробубонів пан Гай, – що Гете – вперта тварюка.

– Так, це – правда, – збираючись з думками, погодився ворон. – Але мова зараз не про нього… Я хотів сказати, що я завжди поважав тебе через те, що ти, як ніхто інший, точно і конкретно розумів та формулював свої цілі. Твоя сміливість у формулюваннях завжди викликала в мене захоплення. Що ж стосується самих твоїх цілей… то саме їх приголомшливий масштаб призвів до нашого знайомства. Та до нашої взаємовигідної угоди. Тож… Із усього вищесказаного мною цілком логічно випливає ціль мого візиту. Я прийшов привітати тебе, мій любий. Я радий, що тобі вдалося обскакати росіян і придбати контрольний пакет акцій газети «Нью-Йорк Таймс». Прийми мої щирі привітання.

– Д… Дякую… – затинаючись, прошепотів пан Гай.

– Я неабияк тішуся з твоїх успіхів, любий мій. Уже чотири години та шістнадцять хвилин, як ти вважаєшся… Цілком справедливо та заслужено, – багатозначно уточнив ворон, – вважаєшся найбагатшою людиною у світі. До речі, ти вже бачив верстку завтрашнього номера твоєї «Нью-Йорк Таймс»?

– Ні… Я не бачив, – майже нечутно відповів пан Гай та знову незграбно обтер піт із свого побілілого чола.

– Макс Гай – найбагатша людина на планеті Земля! – чи то пихато, чи то радісно заволав ворон. І, неприємно посміхнувшись, запитав: – Як тобі, милий, такий яскравий заголовок? Чому мовчиш?

– Я… Я не знаю…

– Все ти знаєш, – безапеляційно та строго прошипів ворон, – через те і шкодиш моє тіло своїм пульсом у 357 ударів на хвилину.

Ворон рвучко скинув догори своє крило. І в ньому, невідомо-звідки, опинився якийсь пожовклий папірець зі звичайного зошита у клітинку.

– Я – Максим Несторович Гай! – виголосив він, розпікаючи поглядом зблідлого господаря замку. – Народжений 12 липня 1974 року у другому Львівському пологовому будинку!

– Припиніть! Не треба! – вибухнувши ненавистю, закричав пан Гай.

– Приймається до уваги! – куди потужніше за зніченого співрозмовника виголосив ворон. – Не будемо розбирати ці парубочі каракулі. Далі – все по суті! Бажаю стати найбагатшою людиною у світі! Згоден поміняти усе, що маю, на сто мільйонів! Далі! Цифру в сто мільйонів закреслено чотирма рисками! І великими літерами написано триста мільйонів! Потім і цю цифру закреслено дванадцятьма рисками та трьома каракулями! І далі, друкованими літерами: хочу бути просто найбагатшим у світі! Як тільки-но отримаю стільки грошей, що буду мати титул найбагатшого на планеті, клянусь віддати все найдорожче за першою ж вимогою пана ДДТ! 18 січня, 1996 рік! Підпис та печатка! Печатка – друга група крові, резус – позитивний!

– Я… Я передумав… Це – несправедливо… – затинаючись, прошепотів пан Гай.

– Я виконав усі вимоги, – вже не звертаючи уваги на ледь живого співрозмовника, вів далі ворон. – Вимагаю за свої послуги – твоє тіло!

– Ні, будь ласка, ні… – тільки і встигнув пробелькотіти пан Гай та одразу обернувсь на ворона.

Він зніяковіло подивився на свої чорні крила. Розгублено підняв кігтясту лапу та, піднісши її до самого дзьоба, перелякано роздивився її сіру, зморщену шкірку.

Потім знічено перевів свій погляд на стіл, за яким мить тому сидів імператор ДДТ, і заплакав.

У його кріслі сидів він – найбагатша людина світу Макс Гай.

До кабінету постукали.

– Так, Родмане! – гукнув пан Гай, уважно розглядаючи свої красиві чоловічі руки.

– Господарю, – шанобливо прошепотів Родман, зайшовши до кабінету, – ваше молоко.

– Дякую, милий, – відповів пан Гай, узявши із таці склянку молока.

– Цьому нікчемі, певно, молочко вже не потрібне? – прислужливо всміхнувся Родман, кивнувши головою у бік заплаканого ворона.

– Не потрібне, – недбало кинув пан Гай. Спорожнивши свою склянку молока, він одразу випив другу та полегшено зітхнув.

– Свого часу мені знадобився цілий рік, аби навчитися тримати склянку у вороновій лапі. Цьому нікчемі, я думаю, знадобиться куди більше часу. Хоча, зрештою, йому це і не потрібно. На смітниках не п’ють зі склянок, – розважливо зазначив пан Гай та жестом випроводив Родмана за двері.

– Збиратись у дорогу? – вже вийшовши із кабінету, запитав Родман.

– Знову за своє? – незадоволено зашипів на дворецького хазяїн. – Знову мотлоху якогось назбирав? Скільки можна тебе вчити – не прив’язуйся до речей!

– Ну хоча б одну валізку із львівськими сувенірами на пам’ять, – жалібно простогнав Родман.

– Я бачу, тебе тут розбестили добряче.

– Ну, будь ласка, – ще жалібніше застогнав дворецький, скрививши благальну міну. – Ну хоча би пару вишиваночок – на пам’ять.

– Я сказав – ні! – строго мовив хазяїн та жестом показав, що усі благання марні. – Чекай за дверима!

Як тільки Родман причинив двері, пан Гай підвівся і з цікавістю пройшовся по кабінету.

– Дивне відчуття, – прошепотів він, зробивши пару кроків. – Три тисячі років не ходити ногами… І ось, на тобі, будь ласка… Таке щастя. До речі, Максимку, я забув запитати про твоє останнє бажання? Кажи, любий, – лагідно мовив він, підійшовши до заплаканого ворона. – Ти маєш право на останнє побажання.

– Що… – ледь чутно прошепотів ворон, перелякано прислухаючись до свого нового голосу. – Що… Що означає ДДТ?

– Милий мій, твої масштаби мене тішать, – посміхнувся хазяїн. – Але тобі вже варто відвикати від таких масштабних запитань. Тепер твій максимум – прожити день наступний і не померти з голоду на смітнику.

– Що означає ДДТ? – механічно повторив ворон, обливаючись сльозами. – Що це означає?

– Любий Максимку, – знову посміхнувся він, – знати код імені, значить, володіти силою. Хто знає коди – той вершить долі. Я, на жаль, не вершу долі… Але знаю певну мізерну кількість кодів. Ці знання дають мені можливість жити. Навіть мізерні знання потаємного надають велетенську силу – велетенську владу. Ось такою буде тобі моя відповідь.

– Ви так і не сказали…

– Так і не сказав, – задумливо погодився хазяїн та ніжно погладив ворона по голові. – Дякую тобі, милий, за все. Ти дійсно був страшенно обдарованою особистістю у всьому. Щиро дякую тобі за наше спілкування.

– Я… Я більше так не буду… Будь ласка, благаю вас, віддайте… Я не буду… Чесне слово… – слізно забубонів ворон.

– Язик твій забираю – німим тебе нарікаю! – владно вигукнув пан Гай, і ворон одразу стих. Він старанно намагався ще щось сказати, пояснити… Але його дзьоб тільки шипів та булькав. Ані слів, ані благань не було чутно.

Хазяїн схопив ворона за шию і, відчинивши вікно, викинув його на вулицю. Потім з огидою глянув на руку, дістав хустинку та прискіпливо протер долоню.

– Родмане!

– Я тут, хазяїне! – Дворецький забіг до кабінету.

– Час у дорогу!

– Куди накажете летіти?

Макс Гай кинув погляд на глобус, що стояв на столі, та недбало штрикнув його каблуком. Глобус дзиґою завертівся, і контури материків миттєво змішались у суцільну пляму.

Гай, прибравши ноги зі столу, підвівся та навмання ткнув пальцем у земну кулю. Земна куля рвучко зупинилась, і материки знову набули своїх тонких контурів.

– Знову Європа? – з огидою поморщившись, прошепотів Макс Гай. Він зневажливо дивився на материк, у який вп’явся його кістлявий палець, і кривився. – А я сподівався в Америці погостювати… А тут такий казус…

– Господарю, – услужливо прошепотів Родман, – а ви крутоніть його ще разочок… Адже все у вашій владі…

– На жаль, не все… – замислившись, промовив Гай, підвівши на Родмана свій важкий погляд. – Запам’ятай, ідіоте, перекручувати – не можна… Це на невдачу.

– О, я запам’ятаю цю вашу мудру думку, – улесливо пробубонів Родман.

– Краще записати. Ти знаєш – я не люблю повторювати двічі, – вже більш спокійно порадив Гай і нарешті зняв свій палець із земної кулі. Він здивовано та незадоволено примружився, аби прочитати назву міста.

– Цей жадібний дурко, що, мав поганий зір? – зло запитав він чи то у Родмана, чи то сам у себе.

– Мінус дві діоптрії на кожне око, – пошепки повідомив Родман. – Але окулярами не користувавсь… Із невідомих причин колишній господар ігнорував цей свій недолік…

– Певно, йому просто шкода було на себе витратити зайву копійчину? – знову-таки чи то запитав, чи то ствердив хазяїн та нахилився, аби прочитати назву міста, на яке вказав його палець.

– Що, хазяїне, Росія? – із цікавістю запитав дворецький, дивлячись, з якою огидою скривився його господар.

– Гірше, – зневажливо відповів пан Гай.

– Невже? – здивовано прошепотів Родман. – А ось львів’яни вважають, що гірше за Росію нічого бути вже не може.

– Вони помиляються, – строго буркнув хазяїн та рвучко розвернувся до дворецького: – Ти німецьку знаєш?

– Жодного слова, – сором’язливо відповів Родман.

– Доведеться вивчити, мій любий! Ми летимо у Мюнхен!

– А там є якісь сувеніри? Ну, вишиванки, глечики чи там писанки?

– Родмане, не дратуй мене своїми сувенірами! У Мюнхені я знайду тобі інше хобі! – нервово вигукнув пан Гай та, підвівшись, рвучко рушив до дверей. У шпаринку між якими старанно намагалося протиснутись воронове крило.

– Максимку, милий, вибач! – зло прошипів хазяїн, вхопивши ворона за горло. – Я трохи схибив… Із твоєю гординею тобі куди легше померти, ніж тинятися по смітниках! Тож віддамо все на розсуд долі!

І він підніс ворона до каміна, підпалив йому хвоста й викинув у коридор.

– Лети, Максимку, політай по своєму палацу! У тебе там багато різної мазні на стінах! Спали ці шедеври, друже, – зроби мені приємне. Якщо виживеш – радій! Значить, твоя доля не померти, а нидіти на смітниках!

Палаючий ворон божевільно кинувся метатись по палацу, намагаючись збити полум’я з хвоста. Де би він не пролетів, вогнем займалося усе – горіло та палахкотіло. І вже за мить палац родини Гай нещадно нищила пожежа.

Із палацу вийшло двоє у чорних кашемірових пальтах.

– Знову сніг, – стомлено промовив хазяїн, вдихнувши на повні груди морозне січневе повітря.

– Світає, – прошепотів Родман.

Він розкрив парасольку, аби на хазяїна не падали сніжинки, і вони рушили до авта.

Дворецький хутко відчинив задні двері лімузина.

– Мерзотник, от мерзотник, – посміхнувся ДДТ, сідаючи до машини, – я так розумію, ти користаєш із мого прекрасного настрою? І робиш геть усе, аби споганити мені його?

– Ні-ні, я не того… Тобто не цього… – винувато забелькотів дворецький, перелякано потупивши свій погляд. – Чесне слово, не того… Тобто не цього…

– А скажи-но мені, колекціонере паршивий, що за гидота виглядає з-під твого пальта?

– Так це ж, того – вишиванка… Львівській сувенір, – затинаючись, ображено пояснив Родман. – Ну не летіти ж мені голим?

– Голим, звичайно, не треба. Німці цього не зрозуміють, – погодився ДДТ та грубо вдарив своїм ціпком дворецького у груди. Строката вишиванка враз перетворилася на чорну шкіряну сорочку. – Але як долетимо до Мюнхена, одразу будеш покараний за свою впертість. Ясно?

– Ясно, – покірливо пробубонів дворецький та, причинивши двері за хазяїном, скочив за кермо.

Лімузин завівся і, плавно рушивши, злетів у повітря. Він, наче велетенський чорний птах, граційно набирав висоту, чорніючи посеред світанкового морозного неба. Сягнувши краю небосхилу, лімузин змахнув чорними крилами та, перетворившись у чорного ворона, розтанув наче марево.