Текст книги "Джовані Трапатоні"

Автор книги: Олекса Росич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 17 страниц)

– Що-що?! – скривившись, перепитала Лада.

– Церкву, – жалісно промимрив сирота. – Ми живемо у жорстокий, жахливий час. Людям катастрофічно не вистачає милосердя. Всіх поглинув розпач, безнадія та самотність. Подивіться навкруги – культура, освіта у страшному занепаді. Любов та доброта зневажені цивілізацією і викинуті на смітник! Над усім панують підступність, хитрощі та зрада! Люди остаточно втратили здоровий глузд! Вони безжалісно знищують матінку природу! Тривають повсякчасні війни – річками ллється братня кров! Усе вирішують та визначають гроші, і тільки гроші! Уся планета задихається від ненависті та злоби! Купка багатіїв купаються у розкошах та нудьгують! Вони мають усе! А решта! Решта – лишень завуальовані раби…

Пані Ганна нарешті прийшла до тями. Опанувавши себе, вона смачно гепнула оратора по голові вазоном. Вазон розлетівся вщент, і пан Урсуляк нарешті замовчав, обірвавши на півслові свою добряче відрепетирувану промову.

– Дякую, ба, – втомлено прошепотіла Лада.

– На здоров’я. До речі, а ти знаєш, що твій татко також колись працював сторожем на Личаківському цвинтарі? Як, зрештою, і листоношею… Треба буде запитати в нього, чи не знайомий він, бува, із цим жахливим паном.

Лада хотіла щось відповісти, але зненацька задзвонив телефон. І вона, не роздумуючи, механічно підняла слухавку.

– Алло…

– Урсуляче, ти що, хочеш довести мене до інфаркту? – затріщав у слухавці вкрай роздратований дівочий голос.

– Хто говорить? – якомога грубшим низьким голосом запитала Лада.

– Та Мальва! Мальва з тобою говорить, старий пройдисвіте!

Лада прикрила слухавку долонею та розгублено прошепотіла бабці:

– Ти не повіриш, але це дзвонить наша знайома пихата ворона.

– Добре хоч не гіпопотам… – прошепотіла у відповідь пані Ганна та прожогом кинулась до онуки, аби послухати, чи таки дійсно телефонує ворона.

– Ну? – ледь не басом нукнула Лада.

– Хто там нукає?! – обурено закричало у трубці. – Я зараз когось так нукну, що йому мало не здасться! Де там Урсуляк? Алло? Алло?! Що за божевільний день, розірви мене голодна кішка! – по-своєму, по-воронячому вилаялась Мальва, і в слухавці почулися короткі гудки.

– Вона кинула трубку, – спантеличено мовила Лада. – Може, треба було назватись?

– Може, треба, а може, й не треба, – незрозуміло відповіла бабця.

– Може би дізналися, з яких питань вона дзвонила.

– Відомо з яких, – стомлено зазначила пані Ганна. – Зі своїх мізерних, підленьких питаннячок. І деталізувати їх уже не варто. Інакше моя нервова система не витримає цього божевілля. Головне ми з’ясували: наші ґудзики вкрав або цей пастор, – кивнула вона у бік непритомного Урсуляка, – або Мальва… Або вони удвох разом. Отже, що з цього випливає?

– Нічого не випливає.

– Ні, онученько… З цього випливає моя цілковита впевненість, що нам таки вдасться повернути викрадені ґудзики.

– Головне не спізнитися. У нас майже не лишилось часу.

– Встигнемо, – стомлено мовила баба Ганя та одразу переконливо додала: – Зараз підскочать дівчата… І ми всі разом швиденько розколемо цей кокос – перетремо його у кокосову стружку.

– Я задихаюсь… задихаюсь… – очунявши, пробелькотів пастор. – Благаю… Молю вас, відчиніть вікно…

– О, до речі, ковток свіжого повітря не завадить і мені, – відказала пані Ганна, відчиняючи вікно.

На підвіконні, притиснувшись вухом до самої рами, сидів облізлий ворон Тоні Бравісимо. Він так старанно намагався підслухати, про що йде мова у квартирі, що навіть і незчувся, як відчинилося вікно. Остовпівши з переляку, Бравісимо заніміло дивився на пані Ганну, котра стояла зовсім поруч нього. Не помітити його було неможливо, адже він стояв на видноті, просто посередині вікна. Але всі були так приголомшені спогляданням неосяжної підлості пана Урсуляка, що сталось неможливе – Тоні Бравісимо ніхто не помітив. Тож, збагнувши, що його не викрито, він обережно пересунувся у кут підвіконня, аби дослухати до кінця розмову.

– Між іншим, пане брехло, якою гидотою ви надушились? – глибоко вдихнувши морозне повітря, запитала пані Ганна. – Запах просто нестерпний…

– Одеколон «Червона Москва», – ображено пробубонів пан Брехло та поліз нишпорити по кишенях своєї камізельки.

– Вибачте, – почувся у дверях схвильований жіночий голос, – шановний пане Урсуляк, я забула попросити вас… Іноді на підвіконня прилітає маленький чорний ворон… Тож, дуже прошу вас, не женіть його… Там, на кухні, у шухлядці є пшениця… І я, ось, ще трохи докупила… Подумала, ви ж бо вкрай заклопотана людина…

– Що?! Що ви тут робите? – перелякано прошепотів пан Урсуляк та, підскочивши до жінки у чорному монашому вбранні, почав метушливо виштовхувати її з кімнати. – Як ви опинились тут, адже вас іще в обід посадили в потяг?

– Я просто хотіла попросити вас за ворона…

– Як ви зайшли, і де взяли ключ?! Ви мені сказали, що здали геть усі ключі…

– Я… Я знайшла ще один ключ у сумці… Ось, прошу вас, візьміть…

– Добре, все, ідіть… Ось гроші на таксі… Швиденько їдьте на вокзал та першим же потягом вирушайте в Самбір…

І в ту саму мить, коли пан Урсуляк збирався вже виштовхати гостю за двері, баба Ганя раптово вхопила його за вухо та потягла до кімнати.

Пані Марія ледь не оклякла від такого розвитку подій. Вона миттєво зблідла та ледь чутно прошепотіла:

– Що? Що ви робите?! Пані, схаменіться!

– Спокійно, пані Маріє, все буде крем-брюле, – впевнено відповіла баба Ганя. – Зараз ми розкажемо вам дещо цікавеньке… – вона завзято підтягнула вухо зніяковілого Урсуляка впритул до себе та роздратовано спитала:

– Мерзотнику, га, мерзотнику… Ти все сам розкажеш цій нещасній пані, чи мені допомогти?!

– Сам-сам-сам… – забелькотів пан Урсуляк, дістаючи з кишені баночку з пігулками.

– Пані, я благаю вас, – співчутливо вигукнула пані Марія, – пустіть нарешті вухо пана пастора! Так не можна… Не можна… Неприпустимо так поводитись із людиною…

– Це не людина, це – потвора, – втрутилась у розмову Лада.

– Ну що, потворо, ти готовий розповісти цій бідолашній матері про всі свої гидотні вчинки? – знову підтягнувши його за вухо, емоційно запита пані Ганна.

– Г… Готовий… Я готовий… Тільки пігулку… Дозвольте ковтнути пігулку, інакше серце… Серденько розірветься від підлості моєї… Дозвольте, дуже прошу…

– Дозволяю!

– Дякую, о наймилосердніша у світі… – улесливо пробелькотів спітнілий Урсуляк та вкинув до рота якусь чорненьку пігулку.

– Боже, мені зле… – Ледь чутно прошепотіла пані Марія та знесилено обперлася на шафу. – Пані, благаю вас, припиніть знущатись із пана пастора. Негайно припиніть цю жорстокість. Неприпустимо так зневажливо ставитись до людини.

– Пані Маріє, не хвилюйтесь… Я вже кидаю його противне вухо. Тим більше, що воно немилосердно тхне цим жахливим одеколоном, – відповіла баба Ганя та з огидою відпустила його вухо.

Пан Урсуляк мав би добряче гепнутись об підлогу, але… Але не гепнувся… Він просто на очах у всіх перетворився на сича. Відчайдушно замахав крильми та кинувся до відчиненого вікна.

– Ба, тримай його, він тікає! – вигукнула Лада.

– Стій, зараза! – спробувала вхопити його пані Ганна, але промахнулась.

І тут посеред підвіконня зненацька виникнув Тоні Бравісимо. Він одчайдушно вхопився крилами за віконну раму та щосили потягнув її на себе, намагаючись причинити вікно.

– Не втечеш, мерзотнику! – захекано виголосив він та захряснув раму перед самим дзьобом сича-пугача.

Сич Урсуляк так гепнувся об віконну раму, що вниз, на вулицю, із дзвоном посипались шибки. А сам він, приголомшений, упав на паркет.

– Ба, це був Бравісимо! – здивовано прошепотіла Лада, кинувшись до бабці допомагати зв’язати пугача.

– Кинь, я сама, – наказала пані Ганна. – Подивись краще, де цей Бравісимо. Чи не прибило його скалкою.

– Його ніде не видко, – висунувшись у вікно, відповіла Лада, уважно роздивляючись навколо.

– Не висовуйся так із вікна, бо ще гепнешся вниз! Покинь уже, чуєш чи ні?! Немає то немає… Подай мені ще якусь стрічку, аби добряче перев’язати цього нікчему.

– Так, а яку… Яку стрічку?

– Поясок свій дай! – сердито пробурмотіла бабця, перевіряючи вузол на хустинці, якою вона зв’язала крила. І мерщій, не барися!

– Вибачте… – зніяковіло прошепотіла пані Марія, ледь не втрачаючи свідомість. – А де? Де пастор? Де шановний пан Урсуляк?

– Ось він, будь ласка… – відповіла баба Ганя, кинувши у крісло зв’язаного сича-пугача.

– А що… Що прокричав той ворон із підвіконня? – ще тихше запитала пані Марія, розгублено розводячи руками.

– Не втечеш, мерзотнику, – спокійно мовила Лада та одразу пояснила:

– Це він мав на увазі знайомого вам пана Урсуляка.

– П… Пана Урсуляка? – затинаючись, перепитала пані Марія.

– Так-так, саме пана Урсуляка.

Лада хотіла ще щось сказати, але не встигла. Не встигла, бо пані Марія втратила свідомість.

– Не зрозуміла… – спантеличено прошепотіла баба Ганна, перевівши розгублений погляд з непритомної пані Марії на двох вишуканих пань, що розгублено стояли у дверях.

Пані були вдягнуті у приголомшливі вечірні довгі сукні. І до того ж, кожна тримала у руці витончене віяло. Напевно, порізно ці бездоганні дами неодмінно виглядали би блискуче. Але разом… Разом, так, як вони з’явилися – під ручку – це було неприпустимо…

Не припустимо та недоречно… Разом вони виглядали не тільки вкрай дивакувато, але й жах як кумедно. І все лишень через таку дрібничку, як різниця у зрості. Судіть самі: пані Лана мала зросту два метри та три сантиметри і справедливо вважалася найвищою жінкою у Львові. А пані Дана мала метр тридцять сім. І хоча й не вважалася найнижчою жіночкою Львова, але все одно, у порівнянні з пані Ланою, виглядала просто ліліпутом. Звичайно, всі ці метри-сантиметри – дурня і більш нічого. Адже будь-якому мудрецю і так зрозуміло, що міряти жінку сантиметрами – це безглуздя та неправильний підхід. Також мудрецям відомо, що правильний підхід полягає у тому, аби взагалі жодним чином не вимірювати жінку.

Жінка – це таке створіння, таке диво, така краса й таємниця… що будь-який мудрець, навіть не дуже мудрий, відчуває, що до жінки варто підходити лишень із захопленням або з усепоглинаючим захопленням… А з усілякими там метрами, сантиметрами та міліметрами – ані руш!

Тож зауважимо ще раз: пані Лана і пані Дана у своїх бальних сукнях виглядали приголомшливо, витончено та бездоганно. Але… Але трохи смішно…

– Дівчатка, це що за маскарад? – спантеличено прошепотіла баба Ганя, здивовано розглядаючи їхні сукні та віяла. – Ви це чого?

– Як це чого? – обурилась пані Лана. – Того…

– Чого того?

– Ну, того – на бал… – пояснила пані Дана. – Ти ж нас запросила?

– Ну, запросила, – пробубоніла баба Ганя.

– Ну, ось ми й тут… Я вже тридцять років не танцювала вальсів… – сумно всміхнувшись, мовила пані Лана.

– А я просто обожнюю танго… Усі його види, – замріяно заплющивши очі, зазначила пані Дана.

Розділ тринадцятий

Саме в цей час у колодязній печері діялося щось неймовірне. І все лишень через те, що брату Маріам, воронові Артаку, спало на думку запропонувати «непритомним» боям Хруні та Гулі прийти нарешті до тями та розповісти усе, що їм відомо про понівеченого ворона (Джовані Трапатоні). В обмін на правду Артак гарантував їм збереження їхнього нікчемного життя та безпеку. І все було би прекрасно, якби розлючений Вазген не додав свої п’ять копійок: «Чим правдивішою буде ваша розповідь, тим у більшій безпеці буде ваше життя».

Саме ця необачна фраза Вазгена і призвела до того божевілля, яке стали чинити Хруня та Гуля. Кожен із них прагнув розповісти якнайбільше правди, аби заробити більшу безпеку. Тож вони так завзято почали колошматити один одного, відстоюючи одноосібне право на правду, що навіть у мужнього Вазгена по тілу побігли мурашки. І якби Гуля мав зараз таку ж людську подобу, як і Хруня, то цей мордобій сміливо можна було б назвати чемпіонатом Львова з боксу. А так… Коли людина, тобто Хруня, нівечить тваринку, тобто Гулю, та ще й із таким жахливим виразом обличчя… то це, вибачте, просто злочин. Добре, що Артак хоч іноді робив спроби розтягнути цих правдолюбців, інакше все могло скінчитись убивством. Але, зрештою, все своєю чергою…

– Брехун смердючий! – вже десяту хвилину поспіль волав Хруня, знущаючись із кажанячого Гулиного крила. Вхопивши свого найкращого товариша за крило, Хруня відчайдушно розкручував його у повітрі та раз по раз бамкав ним по підземному озерцю. Після кожного бамкання Хруня неодмінно викрикував улюблену фразу: брехун смердючий! Та знову осатаніло заходився розкручувати друга у повітрі, увесь час вигукуючи одне і те саме: «Я тобі покажу, що таке центрифуга, смердючка ти смердюча!»

Безумовно, далеко не кожен здатний витерпіти такі дикі катування і не померти. Але Гулі, як не дивно, це вдавалось. І навіть більше. Треба віддати йому належне – він не тільки терпів, але й огризався.

– Сам брехло! – бекав він після кожного бамкання та відразу переходив до залякування: – Не візьму тебе із собою на чемпіонат Львова з боксу – аби знав!

Це «аби знав» Гуля завжди вигукував тричі поспіль. А потім знову починав усе спочатку: «Сам брехло!» – і далі вже за текстом…

Таку його надзвичайну живучість пояснити досить просто. Гуля мав мрію. А мрії, як відомо, дають силу жити, боротися та ніколи не здаватися.

Звісно, багатьом його дивакувата мрія могла здатись нікчемною, безглуздою чи навіть просто смішною… Але це лишень сторонній погляд, якому не відомі потаємні внутрішні хімічні процеси, які й призводять до народження такої неймовірної сили, як-от мрія. Різні мрії наділені різною силою та потужністю… Але будь-яка мрія, якою смішною і безглуздою вона б не виглядала для стороннього ока, – це таїнство. Таїнство та незбагненне диво, яке примушує та надихає жити. Будь-що, за будь яких обставин та перешкод.

Тож звичайнісінький нікчема бой Гуля також мав мрію. Він справді щиро та захоплено мріяв побувати на чемпіонаті Львова з боксу та побачити, як люди нізащо товчуть одне одному пики. І саме ця безглузда та смішна мрія надавала йому силу не помирати від страшних знущань свого найкращого друга.

– Я тобі покажу, що таке центрифуга, смердючко!

– Сам брехло! Не візьму тебе з собою на чемпіонат Львова з боксу – аби знав! Аби знав! Аби знав!

– Тихо! – щосили заволав Артак, не в змозі вже витримувати це божевілля. – Інакше вас обох негайно, зараз же, Вазген заріже!

– І заріжу, – розгублено прошепотів Вазген. Та, трохи помовчавши, прислухаючись до тиші, додав, уже більш рішучо: – Аби знали!

– Ти! – вказав Артак крилом на захеканого та ледь живого Гулю. – Кажи ти! Хто цей понівечений ворон?

– Це Джовані Трапатоні, – по-підлабузницьки відповів Гуля, не забувши зверхньо глянути на Хруню.

– Так-так-так, – ображено втрутився в розмову Хруня, – це Джовані Трапатоні.

– Ну я ж казав, що це не Горан, – мовив Вазген, багатозначно глянувши на Маріам.

– Він італійській князь? – чи то запитала, чи то ствердила принцеса.

– Володар італійських воронів – князь Манчіні, – категорично, зі знанням справи, повідомив Вазген. – Прізвище Трапатоні взагалі не належить до княжих родів.

– Ну і що? – тихесенько сама у себе запитала Маріам та непомітно, ображено показала Вазгену кінчик язика.

– Цей Трапатоні – звичайнісінький боржник! – улесливо дивлячись на Вазгена, прокричав Хруня.

– Це правда, він – боржник, – погодився Гуля.

– І саме за це ви кинули його до центрифуги? – сердито вигукнула Маріам.

– Боржників у центрифугу не кидають, – підтвердив припущення сестри Артак. – Центрифугою катують винятково тих, хто наважився чинити супротив владі. Їх катують, аби вони забули не тільки те, що таке гордість та почуття власної гідності, але й своє ім’я.

– Двісті років тому, – знесилено прошепотів старий ворон – батько Вазгена, – холуї тодішнього начальника інквізиції Дайоти підступно упіймали німецького повсталого ворона Амадає… Вони кинули його до центрифуги, після якої цей безстрашний, сміливий ворон назавжди забув, як його на ім’я… Ці нікчеми брешуть – заріж їх, синку.

– Добре, батьку, не хвилюйся, – чемно заспокоїв Вазген свого тата і дістав кинджал.

– Ні-ні-ні, тільки не це! – жалісливо занив Хруня. – Ми все… Все скажемо та геть усе розкажемо! Даю чесне благородне слово! Отож… Цей Трапатоні – страшний герой! Він кинув виклик не тільки начальникові інквізиції Заморі, але й самому імператору ДДТ! Він, один-однісінький, бився з десятьма легіонами Замори!

– З двадцятьма! – виправив його Гуля.

– Так-так-так, з двадцятьма! – негайно погодився Хруня. – Спочатку, звичайно, було лишень десять легіонів… Але коли стало зрозуміло… Коли Замора збагнув, що цей Трапатоні страшний герой, ще гірший, ніж Горан та Бо Ши разом узяті… Він кинув на підмогу ще десяток легіонів…

– А потім іще п’ять! – перебивши друга, перелякано додав Гуля.

– Правильно! – підтвердив Хруня. – А після цих п’яти – ще вісім легіонів на додачу!

– А чи не брешеш ти? – загрозливо махнув кинджалом роздратований Вазген.

– Даю чесне благородне слово! – ображено заволав Хруня.

– Вазгене, – вигукнула принцеса Маріам, – заспокойся! Вони не брешуть, я це відчуваю.

– Ти, нікчемо! – звернувся Вазген до Хруні. – Ти хочеш мене переконати, що цей кострубатий ворон, навіть не княжого роду, спроможний на такі геройства?! Навіть Горан та Бо Ши не змогли би вистояти проти тридцяти трьох легіонів! Це неможливо!

– Згоден, неможливо! – перелякано заволав Хруня. – Це аж ніяк не можливо! Але цьому безумству та безглуздю є просте пояснення!

– Яке? – строго запитав Вазген.

– Таке… – затинаючись, пробелькотів Хруня… Це, як її? Забув… На «Л»… На «Л» починається! Як же її, цю заразу?

– Любов? – прошепотіла Маріам.

– О! Правильно – любов! – радісно вигукнув Хруня, ляснувши себе по лобі.

– Я в це не вірю, – безапеляційно заявив Вазген. – Любов любов’ю, але ж не треба забувати про здоровий глузд! Є речі неможливі…

– Синку, – зненацька простогнав старий ворон, – я помираю…

– Тату… – ніжно прошепотів Вазген, кинувшись до батька.

– Ти маєш виконати моє остання побажання…

– Тату, я…

– Мовчи, синку, не перебивай… Запам’ятай: прожити коротке, але чесне життя куди краще, ніж довге та ганебне… Я прожив чесне життя, але припустився однієї помилки… Однієї страшної помилки, яка випікає мені серце. Я не хочу, аби мій син повторив цю помилку.

– Кажіть, тату, я слухаю вас…

– Усе своє життя я вважав, що несправедливий мир кращий за справедливу війну. Це – помилка, синку… Це страшна помилка… Не повтори її.

– Я зрозумів вас, тату.

– Добре, синку… Добре, якщо так. І ще. Запам’ятай, синку: за титулами родовими – царів та князів багато. Але справжній цар – лиш той, хто має почуття власної гідності, мужність та милосердя. Не той справжній цар, у кого більше підданих, а той, хто робить своїх підданих царями. Нахились-но до мене, синку, – мовив батько, старий ворон. І коли Вазген чемно нахилився до вуст батька, той пошепки спитав:

– Окрім того, що ворон Трапатоні не княжого роду, чим він ще завинив перед тобою?

– Нічим… – ледь чутно відповів Вазген та потупив очі. – Просто… Просто це брехня, одному вистояти проти тридцяти трьох легіонів неможливо.

– Синку, не важливо, проти скількох легіонів б’єшся… Проти одного, сімнадцяти чи тридцяти трьох… Головне, що ти б’єшся. Запам’ятай це, синку. Це вкрай важливо. І якщо доля подарує тобі щастя зустрічати на твоєму шляху тих, хто хоч разочок здолав свою байдужість… Хто хоч раз заступився за слабшого… Хто хоча б єдиний раз не дав відбутися несправедливості… То вклонися їм низенько. Знай: перед тобою справжній цар. Вчинки, синку, саме вчинки, безкорисливі та непоказні вчинки ладні перетворити будь-кого на царя… Вчинки і ніщо інше.

– Вибачте, тату, – прошепотів Вазген. – Мені соромно за свої вчинки.

– Все добре, синку, не вибачайся… Твої помилки не від злого серця, а від юної, гарячої крові… Молодість не можна судити строго, тож не вибачайся. Але на майбутнє не дозволяй пристрастям панувати над розумом. І думай… Завжди думай, що ти робиш, заради чого робиш, як це виглядає і які має наслідки. Це украй важливо… Ось і все, синку, – прошепотів старий ворон та заплющив свої старечі мудрі очі.

У печері запанувала цілковита тиша. Лише зрідка чулося скрапування води, що подекуди просочувалася крізь кам’яні мури стелі.

– Трапатоні спить? – тихо запитав Вазген у Маріам.

– Спить, – плачучи, відповіла вона та, знявши свою червону гаптовану золотом шаль, укрила нею сплячого Джовані.

– Коли він прокинеться, принцесо, прошу вас, гукніть мене.

– Я не сплю, – прошепотів Джовані. – А хто такий Трапатоні?

– Джовані Трапатоні – це ти, – намагаючись стримати сльози, пояснила йому принцеса.

– Правда? – здивовано перепитав він. – Джовані Трапатоні – звучить дуже красиво. Але… Але я не Джовані Трапатоні. Напевно, можна було би скористатись ім’ям цього славетного героя, про якого розповідали ці шановні, – і він сумно хитнув головою у бік мовчазних, розгублених боїв. – Напевно, можна було б… Але мені не хотілось би, принцесо, обманювати вас. На жаль, принцесо, я не маю не тільки такого красивого імені, але й будь-якого взагалі.

– Бідолашний, – ще дужче заридала Маріам, – він вже ніколи… Ніколи не згадає свого імені. Хоча… Можливо, це й добре… Адже все одно нас усіх стратять.

– Сестро, будемо сподіватися на краще, – спробував заспокоїти її Артак.

– Джовані, друже, пробач мені, будь ласка, мою недостойну поведінку, – підійшовши до Трапатоні, щиро промовив Вазген.

– Вазгене, це достойний вчинок, – прошепотіла Маріам. – І я горда з того, що маю такого благородного ворона, як ти, за свого друга.

– Дякую, принцесо, – вклонившись, відповів Вазген.

– Вельмиповажна панно принцесо, вельмишановні пане Вазгене та пане Артак, – дурнувато посміхаючись, пробелькотів Хруня, – дозвольте мені, нікчемі, доказати вам усю правду-матінку. Адже Гуля не розповів вам усього… А я… Я знаю геть усе і навіть більше.

– Я не доказав, бо мене спинили! – вигукнув Гуля, ляснувши своїм кажанячим крилом друга по мордяці. – Зараза ти брехлива!

– А ти смердючка!

– Тихо! – строго наказав Артак. – Ти, що маєш людську подобу… Казати будеш ти. А ти, – і він вказав крилом на кажана, – слухай уважно. І якщо почуєш щось брехливе, то повідом нам усім негайно.

– Дякую за довіру, – щасливо пронявчав Гуля та картинно настовбурчив вуха. – Ану, кажи всю правду! – єхидно звернувся він до друга.

– Отже… – по-діловому розпочав Хруня. – Цей страшний герой, Джовані Трапатоні, збирав викуп, аби викупити вас, шановна Маріам.

– Щира правда, – погодився Гуля, хитнувши головою.

– Він героїчно переховував цей викуп у таємній схованці, у передмісті Львова, в Брюховицькому лісі.

– І це правда, – знову підтакнув Гуля.

– Але його друг – нікчемна та мізерна особа на ім’я Тоні Бравісимо – підступно вистежив таємну схованку…

– Так-так, підступно вистежив, – співчутливо захитав головою Гуля.

– Цей зрадник, смердюча особа, викрав увесь викуп. Він, смердючка, сподівався погасити перед канцелярією свої жахливі борги… Але страшний герой, Джовані Трапатоні, вельми вчасно став на перешкоді.

– Так-так-так, Джовані Трапатоні – страшний герой! Він так геройськи кинувся захищати викуп, що всім одразу стало дуже лячно… І навіть більше того… – перелякано додав Гуля.

– Зав’язалась битва – безжалісна і жахлива. Наш шеф – бой Голота – попросив підмоги. І канцелярія направила у Брюховицький ліс одразу десять легіонів…

– Брехня! – перебив його Гуля. – Двадцять легіонів, і ні вороном менше.

– Згоден, – погодився Хруня. – Двадцять легіонів, та ще п’ять на додачу.

– А потім іще вісім…

– Щира правда, – трагічно вигукнув Хруня та чомусь заплакав. – А згадай… Згадай, як він кричав: «Ці ґудзики належать Маріам! Поверніть усе, негайно!»

– Якби не хитрощі та підступність шефа нашого Голоти, Джовані виграв би ту битву… А так…

– Хто такий Голота? – запитав Вазген.

– Шеф наш – рідкісна падлюка, – заридавши, відповів Гуля. – Безжалісна жахлива особистість.

– Смердючка смердюча, – ображено додав зі свого куцого лексикону Хруня, заплакавши ще дужче. – За те, що ми вступились за Джовані… За те, що ми хотіли, щоби все було по-чесному, а не як завжди… Він і кинув нас до вас… Аби ви нас безжалісно прибили…

– А згадай… Згадай, як ця підлота обзивала принцесу Маріам! Куркою, сорокою облізлою, як там ще?

– Смердючкою…

– О-о-о, точно! А пам’ятаєш, як він про всю Вірменію сказав? Не люблю, каже, я цю Вірменію… Страх як не люблю… Гидотна країна – ні краєвидів, ані клімату – нічого.

– Смердючка! Так прямо і сказав.

– Як-як? – роздратовано та ледь стримуючись, вигукнув Вазген та вихопив кинджал.

Хруня хотів було щось сказати, якісь останні слова у своєму нікчемному житті… Але в колодязній шахті, на щастя, поламався гак, на якому вже годину тихенько гойдався їхній шеф. Тож, зрештою, Голота опинився там, де й мав опинитись, – у малесенькому озері посеред печери. Гупнувся він так зненацька, голосно та недолуго, що всіх одразу заціпило. Усіх, разом із самим Голотою. Його заціпило найдужче. Він навіть не спромігся кліпнути очима. Лишень дивився в якусь невідому точку та не дихав. Усім одразу стало зрозуміло: він усе чув.

– Це хто такий? – суворо запитав Вазген, дивлячись на очманілого.

– О, то це ж наш шеф – бой Голота! – перелякано прошепотів Гуля.

– Атож… Це він і є… – ще тихше погодився з другом Хруня.