Текст книги "Джовані Трапатоні"

Автор книги: Олекса Росич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 17 страниц)

Розділ вісімнадцятий

Бой Гугль переляканими очима дивився на башту водокачки, із темних вікон якої валив чорний мутний дим.

– Що за мара? Пожежа? Так не буває… – знічено бубонів він собі під носа, не розуміючи ані того, що відбувається, ані того, що йому треба робити.

Зненацька він скривився та, ляпнувши себе по лобі, вигукнув:

– Пожежа! А там же… Там же, у моїй кімнатці, – людська подоба! А завтра танці! Як же я буду цілуватися з Анжелою, якщо згорять пігулки з людською подобою?! Ай-я-я-яй! – ще раз ляснувши себе по лобі, заверещав він і кинувся до дверей водокачки.

Ледь відсунувши вже гарячі засуви, він відчинив двері, і звідти одразу вирвалися полум’яні язики.

– Ай-я-я-яй! Який вогонь! Яке страхіття! Що ж робити?! Якщо я завтра не піду на танці, Анжела буде в страшному розпачі! Ще надумає цілуватися з іншими парубками – вона така романтична… Ні, це неприпустимо! – сам до себе рішуче прокричав переляканий кажан. Стрибнув у калюжу, добряче вивалявся в ній та, стікаючи багнюкою, відчайдушно залетів до палаючої башти водокачки.

– Анжело, я люблю тебе! – пролунало крізь потужні полум’яні язики, і одразу все стихло.

За мурами водокачки стояло справжнє пекло. Вогонь виривався із палаючого Замори, наче з печі. Ши Бо сидів на пожежній, біля пульту та гарячково тис на всі кнопки, намагаючись ввімкнути хоч один брандспойт. Задихаючись від диму, він уже наосліп намацав якийсь важіль, потягнув його на себе, і з брандспойта нарешті вистрелила піна. Ши Бо одразу направив струмінь на пожежну Мальви і, загасивши її, заходився гасити лебідку та колодязь. Тільки-но піна прибила полум’я, як із колодязя визирнув усміхнений ворон із блайзером на голові.

– Дякую, друже Бо! – стомлено вигукнув Горан. – Я бачу, ти без мене тут не гаяв часу! Що сталося?

– Та так, – Замора приходив. – Скромно відповів Ши Бо, прокладаючи із брандспойта доріжку від колодязя до пожежної Мальви. – Щось хотів, але що саме, я так і не зрозумів. Як у тебе?

– Кращого не може бути! Джовані, Маріам – усі живі здорові! Ану, кинь мені пігулку із людською подобою, бо моя недоречно скінчилась… Я крилами нездужаю потягнути лебідку!

– Горане, я не маю більше подоби! – крикнув у відповідь Ши Бо. – Лети до мене – поміняємось місцями! Ти гаси, а я лебідку потягну! Тільки швидше, друже!

– Я не сам! Зі мною ворон, що подужав сам піднятись. Як тебе звати? – звернувся Горан до ворона, що стомлено виліз на колодязь.

– Вазген, – прошепотів той, задихаючись від диму. – Я сам витягну лебідку.

– Вазгене, друже, не марнуй даремно часу! Його і так у нас вже не лишилось! – втрутився Ши Бо. – Перебирайся до пожежної машини! Там, ззаду, вхід до багажного відсіку!

– Ні! Я буду полум’я гасити! – категорично заперечив Вазген та з останніх сил заходився махати крилами на вогонь.

– Не роби дурниць! – зупинив його Горан, вхопивши за крило. – Ти ж роздмухуєш його ще більше!

– Я обережно, не турбуйся… Я зараз погашу вогонь… – марячи, прошепотів Вазген та знепритомнів, впавши у піну.

– Горане, – гукнув Ши Бо, – швиденько віднеси його до Мальви! І давай на моє місце!

– Добре, Бо! – прохрипів, закашлявшись від диму, Горан.

І, вхопивши на спину непритомного Вазгена, він перелетів із ним до багажного відсіку.

– Мальво! – гукнув він, відкривши відсік. – Потрібна допомога – він знепритомнів! – задихаючись, мовив Горан та, кинувши Вазгена на крила розгубленої, заплаканої Мальви, одразу зачинив дверцята.

– О, Джоні, я вже думала, ти загинув! – заридавши, виголосила Мальва та заходилась цілувати непритомного Вазгена.

У цілковитій темряві, що панувала у багажному відсіку, нічогісінько не було видно. Але дуже добре було чутно.

Чутно щасливий голос Мальви та зніяковілий тембр Вазгена, котрий після першого ж поцілунку таки прийшов до тями… Хоч і не остаточно.

– Джоні, любий, як ти мене налякав…

– Я… Я…

– Мовчи… Мовчи, коханий, не вибачайся… Я вже пробачила тобі усі твої безглуздя.

– Ні… Я…

– Ти кохаєш мене?

– Я…

– О, ти не уявляєш, як я скучила за тобою!

– Можливо…

– Неможливо! – знов категорично перебила Вазгена Мальва. – Неможливо відірватися від твоїх вуст!

– Я хочу пояснити… – задихаючись, прошепотів Вазген.

– Не треба! Не треба слів, коли панує ніжність… Нехай твої вуста розкажуть про твою любов…

– Але, зрештою, я маю щось сказати!

– Не варто, милий… Я все знаю… Знаю, як ти мене кохаєш…

– Ти помиляєшся, я кохаю іншу!

– Тобі тільки так здається…

– Ти думаєш? – вже не так категорично перепитав Вазген.

– Я не думаю, я знаю, – прошепотіла ніжно Мальва. – Я – твоя доля. Я – саме та, хто зробить тебе найщасливішим у світі.

– Правда? – розгублено запитав Вазген.

– Навіть не сумнівайся, любий…

– Я вже й не знаю, що мені робити… – ледь не плачучи, прошепотів Вазген. – Я не знаю, що мені робити…

– Розслабся, – прошепотіла вона ще ніжніше, і надалі у темному багажному відсіку стало не тільки нічого не видно, але й не чутно.

«Напевно, поцілунки ладні зупинити час», – лиш промайнула думка у Вазгена. І тут… Двері відчинились, і до багажного відсіку почали залітати знесилені ворони – звільнені полонені.

Ши Бо обережно поклав на долівку непритомного Джовані та допоміг піднятись до відсіку Маріам.

– Ши Бо, ти давав мені слово, що звільниш тільки мого Трапатоні! А притягнув сюди увесь непотріб! – незадоволено заверещала Мальва, розгублена від напливу гостей.

– Шановна Мальво, я би радив вам більш чемно добирати слова, – задихаючись від диму, відповів Ши Бо. – Інакше я не беруся гарантувати вашу безпеку.

– Але ти давав слово!

– Шановна, я давав слово, що зроблю усе можливе для порятунку Трапатоні. Тож я свого слова не зламав…

– Ви з Гораном, – перебила його Мальва, – жахливі брехуни! Ви не дотримали слова! І, можете не сумніватись, ви досить швидко пошкодуєте про це! Я слів своїх на вітер не кидаю!

– Без проблем, – посміхнувся Бо. – Але для початку нам треба вирватись із цього вогняного пекла. Інакше, шановна Мальво, вам буде досить складно дотримати свого слова, – додав він та причинив двері до відсіку.

Прожогом скочивши на пожежну, Ши Бо ввімкнув брандспойти і мерщій помчав до водійської кабіни.

І тільки-но він гримнув за собою дверима, машина полетіла крізь вогонь.

Брандспойти, що били піною поперед машини, не справлялись із вогнем. Вони лишень притушували ледь-ледь полум’яні язики, які з усіх боків кидались на машину.

– Горане, які в нас шанси вирватися звідси? – прошепотів Ши Бо, глянувши на ворона у блайзері, що крутив кермо, наче дзиґу, намагаючись вписатись у круті палаючі віражі.

– Ніяких, – спокійно відповів Горан.

– Ясно… Як завжди.

– Допоки піна є в брандспойтах – трохи покатаємось, а далі… До речі, я просив тебе колодязь закрити люком… Ти не забув?

– Забув. А нащо його закривати?

– Там лишилось троє боїв: Голота та ще двоє – переляканих на все життя…

– А куди ми їдемо? – перебив його Ши Бо. – Ти що, дорогу пам’ятаєш?

– Яку дорогу? – посміхнувся Горан. – Я так надихався вже диму, що забувати став, навіщо ми сюди приперлися. Їду по дорозі вгору, а там подивимось, що буде…

– Як Трапатоні? Ти з ним говорив? – після чергового віражу, закашлявшись, запитав Бо.

– Прекрасно. Його кинули у центрифугу. Він нічогісінько не пам’ятає… Навіть забув, як його звати… Посміхається усьому…

– Якщо посміхається усьому, то прекрасного тут мало, – сумно зазначив Ши Бо.

– Ну, не скажи, друже, не скажи… Могло би бути значно гірше. Згадай себе після центрифуги… Ти теж усьому посміхався. Дай тільки час – і все минеться…

– Тоді, двадцять років тому, мені просто пощастило… Якби не ти, я б і досі посміхався. Ти був такою дбайливою доглядальницею, що я не міг тебе розчарувати.

– Повір мені, Бо, Джовані пощастило не менше. Маріам так труситься над ним, що в нього шансів значно більше, ніж було у тебе.

– Ти думаєш?

– Я це відчуваю. І можна зрозуміти Маріам. Трапатоні дійсно її вартий. До речі, не знаю, який супротив чинив Джовані, але він вже не чорний.

– Та ну?!

– Хіба ти не помітив, Бо?

– Горане, окрім диму і вогню, я нічого більш не бачив.

– Ну то доповідаю… Трапатоні став рожевим.

– Весь?! – захоплено запитав Ши Бо.

– Голова і груди, – гордо відповів Горан.

Він хотів був ще щось додати, але чотири потужних вибухи спинили його на півслові. Пожежну кинуло убік, і вона, чиркнувши боком по палаючій стіні, ледь не перевернулась.

– Що це було?! – закричав Ши Бо, як тільки Горан вирівняв машину.

– Колеса вибухнули, друже Бо! Гума вигоріла вщент! – додавши газу, пояснив ворон. – Тепер уже точно довго не протягнемо!

– Дивись, Горане! – задихаючись від диму, прошепотів Ши Бо. – У брандспойтах закінчилася піна!

– Бачу, друже Бо!

– Що будемо робити? Горане?!

– Давай заспіваємо пісню! – запропонував ворон, ледь вписавшись у черговий віраж.

– Давай! – погодився Ши Бо, спокійно дивлячись, як полум’я з усіх боків обгортає машину. – Ти давно обіцяв навчити мене тієї пісні, якої колись співала тобі мама! Нам усе було якось не до пісень! То давай хоч зараз заспіваймо твою улюблену пісню! Заспівуй, друже Горане, а я – підтягну!

– Зараз, друже Бо, зараз! – прокричав у відповідь Горан, намагаючись втримати пожежну машину, яка, черкнувши об стіну, полетіла боком. – Слухай, Бо! Знаєш, друже, мені дуже прикро! Прикро, що я так і не встиг побувати на твоїй Батьківщині! Мені так хотілося побачити Китай! Побачити ті гори, у яких ти виріс – мій друг і мій брат… Скажи, це правда, що ваші гори вищі за саме сонце?! Чи ти таки трохи прибрехав?!

– Якщо по-правді, то прибрехав… Але зовсім трохи! Напевно, наші гори все-таки не вищі за сонце. Але вони найкрасивіші. Ти знаєш, я багато мандрував по світу… Але такої дивної та ніжної краси, як моя Батьківщина, – я більш ніде не бачив. Ти віриш мені, брате Горане?

– Вірю, брате Бо, вірю, – прошепотів ворон, не змігши втримати машину на черговому віражі.

Розділ дев’ятнадцятий

Невідомо із яких причин, але за квартал від Старої Водокачки всі дороги було перекрито. Таксист, що віз Ладу та бабу Ганю із подругами, спробував вискочити до водокачки по вузеньких провулочках. Але намарно. Навіть дворові провулки було перекрито полісменами.

– Що за дурня, – незадоволено пробубоніла баба Ганя, розглядаючи скупчення дорогих машин, якими були заставлені вулички за огороджувальною стрічкою, – дванадцята година ночі, а тут такий аншлаг!

– Дівчата, ви тільки гляньте, яка купа неймовірних тачок! – захоплено прошепотіла пані Дана, дивуючись із дорогих автомобілів, що були припарковані за спинами у полісменів. – Ладо, ти бачила у Лондоні такі круті машини?

– Бачила, але дуже мало, – відповіла Лада, розгублено спостерігаючи за полісменами, які самі із здивуванням розглядали ці ексклюзивні автомобілі, що всі чомусь, як на підбір, мали винятково чорний колір. – Далеко не кожен мільйонер може дозволити собі таке авто.

– Дівчата, я вже у бальному передчутті! – замріяно вигукнула пані Лана та схвильовано обмахнула себе віялом. – Сюди, певно, з’їхались найкращі танцюристи світу!

– Дано, не сміши мене! – чомусь ображено буркнула баба Ганя. – Усім найкращим танцюристам разом узятим і на одне колесо не вистачить від такої тачки… Слухайте, шановний, – звернулася вона до мовчазного таксиста, – ану, пригальмуйте біля полісмена. Я з’ясую, як нам проїхати через ці кордони.

Таксист, що весь час подриґував головою, не звернув жодної уваги на прохання пані Ганни. Він порожніми очима дивився на дорогу, безглуздо мотаючись від одного перекритого провулочка до іншого.

– Шановний, я до вас звертаюсь! – роздратовано смикнула його за плече баба Ганя.

– Що?! – отямившись, перелякано перепитав таксист, витягнувши з вуха малесенький навушник.

– Куди ви їдете, шановний?! – грубо запитала його пані Ганна.

– Як куди? Прямо, – відповів він, подриґуючи головою у такт кожному слову.

– Прямо? – спантеличено прошепотіла баба Ганя, дивлячись у його порожні очі.

Таксист, певно, не бачив не тільки розгубленої пані Ганни, але і взагалі нічого. Він лишень кивав головою і задоволено кліпав очима.

– Як ви себе почуваєте, шановний? – строго прохрипіла налякана пані Дана. – Вам зле?

– Ні, мені дуже добре, – щасливо прошепотів таксист і чомусь заходився ніжно гладити кермо свого автомобіля.

– Ану, зупиніть-но нам, будь ласка, шановний… Шановний… Шановний! – обережно посмикала його за плече баба Ганя.

– А?! Що?!

– Зупиніть, будь ласка…

– У якому сенсі? – щиро здивувавшись, перепитав він.

– У прямому… Зробіть пр-р-р… – наче до кобили, тпрукнула пані Лана. – Тпр-р-р – розумієте?

– А, тпр-р-р?

– Саме так, – спробувала спокійно відповісти пані Лана, про себе відзначивши, що останні п’ять хвилин таксист дивиться будь-куди, тільки не на дорогу. – Можеш зробити тпр-р-р?

– Нема питань, – відповів таксист і зупинив машину.

Потім він повільно розвернувся до пані Ганни. Обтер сльози, що котились по його щоках, і тихесенько прошепотів:

– Скажіть, будь ласка, мила пані… Ви не знаєте, як пройти до бібліотеки?

– Дано, швиденько викликай швидку! – стурбовано наказала баба Ганя.

– Вже викликаю, – знічено буркнула пані Дана та, діставши мобільний, вийшла із таксі.

– Ви не моя мама? – знов обтерши сльози, серйозно запитав таксист у пані Ганни.

– Ні, сонечко, я – не твоя мама, – співчутливо відповіла вона.

– Шкода, – тихесенько прошепотів парубок та зненацька посміхнувся. – Анжела сьогодні сказала, що вона мене не любить… Не любить і ніколи не любила. Вона за іншого зібралась заміж… Анжела каже, він, хоч і не красивий, зате куди багатший, аніж я.

– Яка Анжела? – ледь чутно запитала пані Лана.

– Із кулінарного технікуму, – знов заплакавши, пояснив таксист. – Випускниця… Найкрасивіша дівчина усього Львова… Вона вже три роки поспіль виборює титул «Міс кулінарний технікум»… Чесне слово…

– Не хвилюйся, милий, – заспокійливо мовила пані Ганна. – Ми згодні, що Анжела ця – найкраща. Лано, – гукнула вона подругу, – ти лишаєшся з ним! А ми, аби не гаяти часу, рушаємо до водокачки. Лікарі приїдуть – і ти нас доженеш. Добре?

– Добре, Ганю.

– Швидка вже виїхала, – зазирнувши до машини, повідомила пані Дана. – Ой, дівчата, гляньте, а цей хлопчик, таксист, вже заснув, – здивовано додала вона.

– Дійсно, заснув, – прошепотіла Лада, розглядаючи змучене обличчя сплячого.

– І скільки це треба випити пива, аби впасти у таку несвідомість, – незадоволено буркнула пані Лана.

– Це не пиво, пані Лано, – сумно зазначила Лада. – Це значно гірше.

– Тобто? – спантеличено запитала пані Лана. – Що ти маєш на увазі?

– Ланочко, я тобі потім розтлумачу, що до чого, – досить грубо увірвала подругу баба Ганя. – А зараз всі тихесенько виходимо з машини.

– То мені залишатися чекати на швидку? – розгублено перепитала пані Лана.

– Ні, сонечко, рушаємо всі разом, – відповіла баба Ганя, вилізши з машини. – Он, вже швидка їде, – хитнула вона головою у бік дороги. – Вони самі тут розберуться…

– Обережно, не грюкайте дверима! – скомандувала пані Дана та побігла до швидкої, яка зупинилася навпроти, по той бік дороги.

– Дано, доженеш! – гукнула баба Ганя і, поправивши капелюшок, рушила до полісменів, що стояли біля червоної огороджувальної стрічки.

– Що сталося? Що за затримка? – запитав Бравісимо, висунувши дзьобика із Ладиної сумки.

– Вже нічого. Сиди тихенько, не вилазь, – прошепотіла Лада та обережно знову засунула Тоні в сумку.

– Ладусю, подивись, я не пом’яла бальну сукню? – схвильовано запитала пані Лана, розправляючи прим’яте плаття.

– Ні, пані Лано, – у вас бездоганний вигляд, – ледь посміхнувшись, відповіла Лада, і вони помчали доганяти бабцю.

– Дівчата, стривайте, я за вами не встигаю! – захекано пробубоніла пані Дана, наздоганяючи їх.

– Дано, ти там розібралась з лікарями?

– Так, Ланочко, я їм все гарненько пояснила.

Пані Ганна озирнулась і, переконавшись, що всі її дівчата в зборі, звернулася до полісменів.

– Шановний пане, чи не могли б ви пояснити нам це жахливе неподобство?

– Що пані має на увазі? – запитав рудий полісмен, чи то не зрозумівши, чи то просто не розчувши запитання.

– Я питаю, чому всі дороги перекрито? – ледь стримуючи роздратування, перепитала пані Ганна. – Ви можете нам пояснити, чому закриті всі під’їзди до Старої Водокачки? Чи це державна таємниця?

– Жодної таємниці, – посміхнувшись, відповів полісмен, та потер свій замерзлий, червоний ніс. – У Старій Водокачці проходить Всесвітній астрономічний з’їзд.

– Який з’їзд?! – розгублено всі разом перепитали дівчата.

– Астрономічний, – офіційно та незадоволено повідомив другий полісмен – блондин.

– Ви жартуєте, шановний? – прошепотіла пані Лана. – Який всесвітній з’їзд?! Ніч надворі… Усі порядні люди вже давно відпочивають.

– Коли всі відпочивають – астрономи працюють, – знову потерши замерзлий ніс, чемно пояснив рудий полісмен. – Вони ще навіть не розпочинали. Тільки ось з’їжджатись почали… А програма в них велика. Заявлено не тільки з’їзд, але й конференцію на тему «Чи є життя на Марсі».

– Ясно… – осягаючи таку неочікувану відповідь, ледь чутно мовила пані Ганна.

– А ми тут живемо! Он у тому жовтому будинку, – збрехала Лада, махнувши рукою на будиночок, що стояв поодаль, за спинами полісменів. – Я сподіваюсь, нам не доведеться ночувати на бруківці?

– Ну що ви, панно? – не давши договорити Ладі, вибачливо пробубонів рудий. – Пішоходам прохід не перекрито… Тільки автомобілі за перепустками заїжджають… Просто багато іноземних представництв, через що і рух автотранспорту тимчасово перекрито.

– Ну, спасибі і на цьому, – полегшено зітхнула пані Лана та першою пролізла попід загороджувальною стрічкою. – Дівчата, за мною! Швидше, бо я вже неабияк змерзла!

– Прошу пані! – чемно піднявши стрічку, мовив рудий полісмен та знову потер долонею свій замерзлий ніс.

– Дякую, шановний! – шмигнувши попід стрічкою, вигукнула пані Ганна. – Приємно, що навіть у такий мороз ви, як справжній джентльмен, тримаєтесь достойно та вкрай чемно. Чого, на жаль, не скажеш, про вашого замерзлого колегу.

– Якби ви, шановна, виконували таку безглузду роботу, як ми… То я би подивився, чи замислювалися б ви над чемністю! – ображено крикнув блондин навздогін панні Ганні.

Але жінки так відчайдушно дременули до водокачки, що навіть не розчули ані його першого вигуку, ані усіх подальших.

– Добре, що мій зять не бачить цих шикарних авто, на яких їздять звичайні астрономи! – захекано пробубоніла баба Ганя, пролазячи крізь затори вишуканих автомобілів. – Інакше він би, бідолашний, помер із заздрощів!

– Ганю, стій! – зненацька заверещала пані Дана. – Ми Урсуляка забулись у таксі! Ганю, чуєш, ні?!

– Та чую, чую… – зупинившись, буркнула пані Ганна. – Хто ніс його до таксі, той і вертається по нього! Так що, Даночко, швидесенько мчи назад, потім нас наздоженеш!

– А чого я?! – образилась пані Дана. – По-моєму, цього лисого ти несла…

– Я?! – розгублено перепитала баба Ганя.

– Ти-ти, – підтримала пані Дану Лада. – Так що давай, сама мчи!

– Дівчата, водокачка горить! – зніяковіло вигукнула пані Лана, першою домчавши до повороту, з якого вже видно було башту водокачки.

– Ой, вона горить… – прошепотіла Лада, дивлячись на чорний густий дим, що здіймався над баштою.

– А як же бал? – ледь не плачучи, запитала пані Дана.

– Я так розумію, що танців вже не буде, – розчулено пояснила подрузі пані Лана та знервовано заходилася обмахувати себе віялом.

– Лано, на вулиці мінус десять – сховай, будь ласка, своє віяло! – заплакавши спересердя, в’їдливо зауважила пані Дана.

– Невже мінус десять?! – здивовано перепитала пані Лана, не відводячи погляду від палаючої башти.

Навкруги водокачки купчився справжній натовп. Дивний натовп джентльменів у чорних блискучих смокінгах та панянок у вишуканих вечірніх сукнях. Вони захоплено дивились на пожежу, радісно щось вигукували та щасливо зойкали.

– Ладо, ти англійську краще знаєш… Поясни мені, чому вони всі так радіють? – строго запитала в онуки баба Ганя.

– Вони думають, що це – спеціально влаштоване шоу, – відповіла Лада.

– Може, це дійсно тільки шоу? – прошепотіла пані Дана. – Може, вона горить не по-справжньому? Може, це спецефекти?

– Яке ж це шоу?! Які, з біса, спецефекти?! Це – справжнісінька пожежа! – перебила подругу пані Ганна. – Жахлива пожежа! Подивіться, Стара Водокачка – пам’ятка дев’ятнадцятого століття, зараз просто згорить вщент!

– А чому ж тоді вони радіють? – вагаючись запитала пані Дана.

– Та бовдури вони, ці американці, хіба не ясно? – впевнено пояснила пані Лана. – Вони і кінець світу побачать – радіти будуть! Сприймуть це за шоу… Нікчеми!

– Лано, що ти верзеш?! – вибухнула баба Ганя. – Хіба можна ось так усіх американців під один гребінець?! Таке невігластво – неприпустимо!

– Так ти ж сама… Сама мені те саме говорила! – ображено пробубоніла пані Лана. – Говорила навіть гірші речі!

– Ну, то не кожну дурню, яку я говорю, треба повторювати, – розгублено заходилась виправдовуватись баба Ганя. – Тим більше, при моїй онуці! Ти ж підриваєш мій авторитет! І як після цього я буду займатись її вихованням?

– Та досить, ба, проїхали вже! Не сваріться… – втрутилась у суперечку Лада. – Он, подивись краще, де заховано твій джип! – і вона вказала рукою у бік башти, де стояла її жахливо пожмакана машина.

– Що?! Джип?! – захоплено прошепотів Бравісимо, висунувши дзьобика із сумки.

– Ой, лишенько! – сплеснула руками баба Ганя. – Дівчата, це ж наша покража!

– І ящики з ґудзиками – всі на місці, – здивовано додала Лада.

– Ура, ґудзики на місці, – щасливо посміхнувся Тоні.

– Ганю, поясни, що із нашим джипом? – ледь чутно прошепотіла пані Дана.

– Цікаво, як на цій драчці ми будемо долати мексиканські гори? – запитала пані Лана.

– І що тепер нам скаже мер? – ще трагічніше мовила пані Дана.

– Я її врятую! Хоча б заради того, аби повернути ґудзики бідолашній пані Руті! Я витягну її із цього вогняного пекла! – рішуче вигукнула баба Ганя та, розштовхуючи вишукане товариство, помчала у бік палаючої водокачки.

– Ба, стій! – спробувала зупинити її Лада. – Стій, туди не можна!

– Ганю, схаменися! – вчепилася у неї пані Лана. – Отямся! Будь-якої миті башта може завалитись!

– Тихо будьте – я знаю, що роблю! – командним тоном виголосила бабця і, відштовхнувши від себе пані Лану, відчайдушно побігла до вогняного пекла.

– Ганю, я з тобою! Може, треба буде підштовхнути… – пробубоніла пані Дана та мерщій помчала за нею.

– Ладо, ми чекаємо їх тут! – безапеляційно вигукнула пані Лана, вчепившись у Ладу.

– Правильно, – схвильовано підтримав Бравісимо пані Лану та налякано втиснувся у сумку.

– Такого не може бути… Такого просто не може бути… – бубонів він, кліпаючи очима, час від часу визираючи із сумки.

Зненацька вишукана юрба зааплодувала. І її захоплені оплески миттєво переросли у справжні овації.

– Що відбувається? – спантеличено прошепотіла пані Лана. – Чому вони заплескали в долоні?

– Ці джентльмени і пані вважають, що порятунок пожмаканої драчки – це лишень яскраве продовження шоу, – презирливо промовила Лада. – Вони вважають, що все це – заради їхньої розваги.

– О-о, недоумки… – прошепотіла пані Лана. – Нещасні, убогі створіння.

Тим часом баба Ганя, розштовхавши усіх на своєму шляху, підбігла до машини та одразу вскочила за кермо. Пані Дана прилаштувалась іззаду і чомусь заходилася відчайдушно та старанно підштовхувати джип, хоча той і без її допомоги не тільки одразу завівся, але й досить легко вирулив із-під палаючої водокачки.

Баба Ганя завзято сигналила, вимагаючи захоплену юрбу розступитися і дати їй дорогу. А пані Дана, навіть не помічаючи, що її допомога марна та непотрібна, так само емоційно і натхненно продовжувала штовхати джип іззаду.

– Кретини, розступіться! – відкривши вікно, прогорланила джентльменам розлючена баба Ганя. – Дайте нарешті дорогу!

– О-о-о! – щасливо вигукнула юрба на її вигук та зааплодувала.

– Пані! Пані, я до вас звертаюся! – закричала баба Ганя до якоїсь блискучої леді, яка вже ледь не помирала від реготу. – Кобило, я тобі кажу! Досить іржати! Відійди з дороги! – Але її відчайдушні обзивання знову потонули в оваціях юрби.

– Ладо! Ладо! – заверещала бабця з машини у той бік, де, за її припущенням, мала знаходитись її онука. – Ладо, вони не розуміють, що я їм кажу! Скажи! Крикни їм по-англійськи: ідіоти, розступіться! Ладо, онученько, чуєш, ні?! Особливо ось цій корові в діамантах! Скажи їй, що вона свинюка!

Лада стояла в обіймах пані Лани і плакала. Тихо плакала, дивлячись на усе це божевільне шоу.

Невідомо, чи збиралася вона перекладати на англійську фразу «ідіоти, розступіться», чи не збиралася. Також залишилось невідомим, чи знала вона переклад цих простих та страшних слів, чи не знала. Як, зрештою, і те, чи чула вона взагалі, слова та благання своєї бабці, чи не чула.

Можливо, вигукни бабця ці образливі слова ще зо три рази – і Лада б їй відповіла. Але жахливий вибух, що розтрощив ущент дах башти, гіпнотично притягнув до себе увагу всіх присутніх.

Дах Старої Водокачки зненацька пробила палаюча пожежна машина, яка на шаленій швидкості ринула просто у нічне небо. Пожежна мала таку неймовірну швидкість, що летіла у повітрі й навіть не думала падати на землю. Вона палала, наче сонце, пливучи над прозорим, морозним львівським небом. Осяювала своїм вогнем шпилі старезних костьолів та куполи церков, череп’яні, різнокольорові дахи львівських кам’яниць та скляні новобудови банків.

Раптом з неї почали вилітати ворони. Вони здіймалися над палаючою машиною та кружляли над нею, очікуючи, допоки всі ворони не приєднаються до їхньої зграї. Останніми машину покинули два ворони, що вилетіли із кабіни водія. Вони знесилено злинули ще вище в небо і повели усю зграю за собою. За собою – до обрію.

– Це… Це Джовані! Він живий! – радісно вигукнув Бравісимо та вискочив із сумки.

– Як це звідси можна бачити, Джовані то чи не Джовані? – розгублено запитала у Лади пані Лана.

– Стривай, Джовані! Я з тобою! – закричав Тоні та зринув у повітря. – Друже, я з тобою-ю-ю! – пролунав у небі його щасливий голос.

– Хіба можна так далеко бачити очима, Ладо? – здивовано пробубоніла пані Лана, заворожено спостерігаючи, як Тоні наздоганяє зграю та повільно перетворюється у малесеньку чорну цяточку.

– Не знаю, пані Лано, як очима… А серцем, певно, можна, – прошепотіла Лада.

І вже за мить зграї не стало видно. Вона зникла.

Пожежна вибухнула, осяявши високий шпиль Ратуші. І її палаючі уламки зорепадом впали на дрімаючий нічний Львів.

Від такого видовища велетенська юрба блискучих джентльменів та вишуканих панянок вибухнула неймовірними оваціями та шаленими зойками.

Хто знає, можливо, із часом ці овації увійдуть в літопис історії під назвою «Львівські овації» як найпотужніші та найгучніші овації у світі. Хто знає… В історію часто записують події, не варті навіть уваги базарних баб.

І ще частіше в неї не записують дивні та непересічні вчинки – звичайних, але дивних…