Текст книги "Джовані Трапатоні"

Автор книги: Олекса Росич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 17 страниц)

Розділ сьомий

Весь день пані Барбару не полишало почуття тривоги. Передчуття чогось неминучого та страшного краяло їй душу та боляче стискало серце. Вона відчувала, що саме сьогодні має статися щось таке, що назавжди змінить і її саму, і її долю. Весь день усе просто валилося з її рук, нібито закликаючи лишити нарешті всі домашні клопоти та спокійно зазирнути у свою душу.

– Знову сніг. Білий-білий сніг, – задумливо промовила пані Барбара, зачаровано спостерігаючи, як красиво за вікном гарцює білосніжний пух.

Поруч із нею на килимі заклопотано бавилася дворічна Рита. Нібито відчуваючи, що мамусю зараз не варто відволікати, вона самостійно та серйозно вибудовувала з різнокольорових кубиків вежу. І лишень іноді, коли вежа падала, вона сумно зітхала й тихесенько шепотіла: «Ай… Ай-я-яй…» І одразу починала будувати нову. Ще вищу та кращу.

– Такої сніжної зими, напевно, не було вже двісті років… А може, навіть більше… – прошепотіла пані Барбара та, узявши на руки малесеньку Риту, ніжно притисла її до себе. – Подивися, донечко, яка краса… Колись, дуже-дуже давно, чотирнадцять років тому, твоя мама познайомилась із таточком… Тоді теж була зима і йшов сніг… Такий самий – білий-білий сніг. Бачиш, сніг анітрошки не змінився, він такий же білий… А все решта… Все решта чомусь поміняло колір.

Рита була ще надто маленькою, аби зрозуміти, скільки це – чотирнадцять років. І як це може бути – дуже-дуже давно? Вона ще не знала, чим саме відрізняється це «дуже-дуже давно» від звичайного «давно» або від «нещодавно». Хоча цього, зрештою, не знала і її мама. Пані Барбара, просто відчула, що чотирнадцять років – це чомусь дуже-дуже давно. І що це, можливо, навіть більше, ніж двісті років. Але чому саме їй так здавалося, вона не знала.

– Коли ми, донечко, познайомились із татом, – пригадувала вона, – усе здавалось білим-білим. Чарівним, наче цей снігопад… І навіть різні негаразди не змінювали колір щастя… Все завжди здавалось білосніжним, наче сніг. У книжках пишуть, що кохання має виключно червоний колір… Але в нас із татом усе було не так… Нам усе уявлялось білосніжним… Напевно, білий – колір надії… Так-так, донечко, білий – це колір надії… Коли в нас народилася Ладуся, білий колір враз перетворився на веселку. Ти, донечко, ще дуже малесенька, і тому, на жаль, іще не бачила веселки. Але коли тобі доведеться побачити її вперше… ти обов’язково відчуєш, що саме з таких чудернацьких кольорів складається щастя…

Рита уважно подивилась на пані Барбару. Звичайно, Рита не розуміла, про що мама так тихо їй говорить. Не розуміла, але якимось дивним чином відчувала: мама шепоче щось украй важливе. Щось таке, про що можна говорити тільки пошепки. Також Рита не знала, що малесенькі краплинки, що котилися по маминих щоках, називаються сльозами. Звідки вони беруться, ці сльози, і що вони означають, про це їй також нічогісінько не було відомо. Але якби вона вже вміла говорити і хтось запитав у неї, який найкращий у світі колір, вона би неодмінно відповіла: карий. Це – найяскравіший і найніжніший колір у всьому Всесвіті. Бо саме такого кольору очі її милої мами.

– Лягай, сонечко, лягай… Мама заколише свою доню, – пані Барбара ніжно пригорнула малу до себе. Сівши перед каміном у крісло-гойдалку, вона обережно закутала доню у свою шаль і тихесенько заспівала колискову. Рита відразу заснула. А разом із нею, стомлена переживаннями, заснула й пані Барбара.

В каміні палахкотів вогонь та потріскували дрова. В кімнаті було затишно і тепло.

Раптом із самого полум’я вилізла чорна воронова голова. Вона уважно оглянула кімнату, ненависно всміхнулася та безшумно вистрибнула з каміна. І тільки тепер стало помітно, що це була не сама голова із довгим чорним дзьобом, а цілий ворон. Він підійшов до гойдалки, у якій спала пані Барбара, і, вхопивши своєю лапою шаль, умить висмикнув із неї усі кольори. Шаль навіть не ворухнулась, але одразу почорніла. Ворон недбало закинув багрово-зелені кольори у камін, знову всміхнувся та рушив по кімнаті. Все, до чого торкалася його кігтяста лапа, одразу втрачало свій колір та вмить чорніло. Усі повисмикувані кольори він одразу ховав до чорного мішка, який невідь-звідки взявся у його чорних крилах. Дитяча кімната швидко втрачала свої веселкові затишні кольори, допоки повністю не занурилась у чорноту. Все стало чорним, і навіть світло з палаючого каміна не могло осяяти цю неосяжну чорноту. Промінці, стикаючись із чорнотою, одразу ж згасали та чорніли, примножуючи тьму… І ця тьма зусібіч невблаганно повзла на пані Барбару, намагаючись поглинути її разом із дитиною.

Пані Барбара зненацька скрикнула та прокинулася. Налякано роззирнувшись по кімнаті, вона стомлено зітхнула… І навіть не помітила, як попід стіною жахливий ворон прожогом кинувся до каміна, тягнучи у чорних лапах свій мішок. Зненацька щось тріснуло, і вежа, яку нещодавно будувала мала Рита, розлетілась кубиками по всій кімнаті. Від несподіванки пані Барбара здригнулась. Скориставшись із її розгубленості, ворон кинувся до каміна. Стрибнувши у вогонь, він спробував затягнути за собою свій мішок. Але той по-зрадницьки зачепився за ковану решітку та порвався… Із нього безшумно висипалися викрадені кольори, які одразу розповзлися по кімнаті. І все вмить повернуло свій колишній колір, набувши свого власного тепла. Пані Барбара замружилася та знову розплющила очі. По кімнаті так само були розкидані кубики із поламаної вежі. Але, на щастя, вони вже не здавалися самою чорнотою, а розфарбувались у свої чудернацькі веселкові кольори. Ворон із ненавистю всміхнувся та пірнув у полум’я. Вогняний язичок, у якому зникла ця потвора, одразу згас, і в каміні зачорніла велика обвуглена головешка.

Пані Барбара ще кілька разів схвильовано примружувала очі, але вже ніщо не змінювало барви. Жоден колір не перетворювався на чорний.

Правду кажучи, пані Барбарі останніми місяцями досить часто з’являвся уві сні цей невідомий їй жахливий ворон. Більше того, вона іноді бачила на власні очі, як палацом, розглядаючи картини, зухвало ходить пихатий ворон. Та, щойно вона заплющувала очі, видіння зникало і наступні два-три дні вже не турбувало господиню. Коли ж минало кілька днів, ворон з’являвся знову, аби пихато походити палацом. Пані Барбара неодноразово скаржилася чоловікові на це нахабне походжання. На що той лиш грубо зазначав, що з такими фантазіями їй варто звертатись не до нього, а винятково до лікаря. І так ставалося щоразу, як тільки-но пані Барбара зверталася за допомогою до чоловіка. Не отримавши розуміння з його боку, вона одразу знічувалась та замикалась у собі.

Зрештою, вона покірно погодилась повірити, що все це лишень її фантазії, і більш нічого. Це щось нервове, і з часом все мине. Тим більше, пихатий ворон ніколи не дозволяв собі заходити до дитячої кімнати. А лишень прогулювався коридорами палацу.

Але сьогодні все сталося не як завжди. Сьогодні примара дозволила собі пробратись до дитячої кімнати! І це неабияк стурбувало й без того знервовану пані Барбару. Вона вирішила неодмінно розповісти чоловікові про це зухвальство, щойно він повернеться додому. Тут їй почулося, що до палацу під’їхала машина. Пані Барбара підвелась, обережно поклала Риту до ліжечка та рушила до вікна.

Під вікнами справді стояло чорне авто її чоловіка. Родман, вибігши з палацу, чемно відчинив задні двері та низько вклонився, вітаючи господаря.

Макс Гай неквапливо вийшов із машини, гордовито відсмикнув полу загнутого пальта і, церемоніально задерши носа, зайшов до палацу.

Пані Барбара заворожено споглядала цю театральну сцену прибуття. І раптом здивовано впіймала себе на думці, що цей самозакоханий бовдур, який щойно виліз із машини, з її чоловіком не має нічого спільного. Ця пихата потвора, яка щойно зайшла до палацу, навіть віддалено або приблизно жодним чином не була схожа на її любого Максимка. Вона механічно кинула погляд на підвіконня, на якому лежав розгорнутий фотоальбом зі старими фотокартками. Цей альбом вона чи не щодня переглядала, і сьогодні також. Провівши вранці чоловіка на роботу, вона цілих дві години просиділа над цими дивовижними картками, задумливо вдивляючись у радісне обличчя її Максимка. Цим фотокарткам було лишень якихось тринадцять-чотирнадцять років. Але зображення на них разюче відрізнялися від того Макса, якого вона щоранку бачила під час сніданку.

Пані Барбара стомлено заплющила очі та сильно стиснула скроні долонями. Вона раптом пригадала, що саме тринадцять років тому вони вперше й востаннє посварились із Максимком. Вона саме була вагітна – ось-ось мала народитись Лада. Їм катастрофічно бракувало грошей. Максимко тільки закінчував університет й, аби хоч якось зводити кінці з кінцями і, крім макаронів, купувати якісь фрукти, він влаштувався на Личаківський цвинтар нічним сторожем. Сама Барбара влаштувалась листоношею, але пропрацювала тільки день, бо як тільки про це дізнався Максимко, то відразу категорично заборонив їй будь-яку самодіяльність. Вона мала сидіти вдома, у їхній малесенькій кімнаті університетського гуртожитку, й берегти свій животик, у якому зростав їх майбутній первісток – Ладуся. Роботу листоноші Максимко також перебрав на себе. Невідомо, як він встигав учитись на «відмінно», ганяти містом, розносячи кореспонденцію львів’янам, не спати уночі, сторожуючи найстаріший Львівський цвинтар, та ще при цьому встигати підбадьорювати свою любу Барбару. Він щоранку залітав до кімнати із торбинкою фруктів і впевнено та ніжно переконував її, що в них усе буде добре. Все налагодиться, вони будуть мати купу грошей, і він неодмінно подарує їй справжнісінький королівський палац, у якому будуть зростати їхні щасливі діти. Барбара ніжно намагалась пояснити йому, що їй не треба ніяких палаців. Головне, аби він завжди був поруч із нею… Але Максимко відразу ж ображався та сердито бубонів, що іншого шляху немає… Адже він так красиво все придумав, що, зрештою, їй залишається лишень змиритися та стати королевою. Він награно надягав собі на голову каструлю та демонстрував на різні голоси, як він щоранку буде кликати їх дворецького. «Родмане! Родмане! (Саме так звали дворецького в останньому фільмі, який вони разом переглядали у кінотеатрі „Львів“). Родмане, трясця б узяла тебе, неробо! Де мій біфштекс?!» – смішно копіював він англійського короля, який щоранку вимагав від свого дворецького подати йому біфштекс у ліжко. – «Родмане, якщо за хвилину я не отримаю свій законний біфштекс, я зроблю з тебе котлету, жалюгідна свинюко!»

Невідомо чому, але саме від цього дурнуватого «зроблю із тебе котлету, свинюко» вони просто заходилися від сміху.

Ось так, у турботах, але весело, й жили вони доти, доки Барбарі не спало на думку перед самим Різдвом затіяти в кімнаті генеральне прибирання. Саме така безневинна річ, як генеральне прибирання, і призвела до першої в їхньому подружньому житті сварки. І не якоїсь звичайної сварки, після якої закохані швидко миряться та ще ніжніше ставляться один до одного… А до такої, яка лишає рубці непорозуміння на все життя. Саме така жахлива сварка і сталася між ними тринадцять років тому, за два дні до Різдва. Барбарі потрапила на очі якась непримітна з вигляду книжечка, яка або була схована, або просто завалилася в отвір між шухлядками письмового столу. Вона нізащо не почала б її переглядати під час такого грандіозного прибирання. Але її страшенно здивувало та зацікавило те, що ця чорна книжечка не мала на обкладинці ані назви, ані прізвища автора, ані підпису видавництва. Нічогісінько. Просто чорна книжечка, і все. Звичайно, Барбара одразу заходилася її розглядати. І її одразу ж здивувала нумерація сторінок. Вона дуже любила читати, і читала вкрай багато. Але такої дивної книжки не бачила ніколи. Перша сторінка була пронумерована дивним, великим числом 6999. Наступна була пронумерована ще дивніше: 66999. Третя ж сторінка мала взагалі неправдоподібну кількість цифр 99969699969699… Барбара розгубилася. Вона навіть не знала, як це грамотно прочитати. Що це? Мільйони, мільярди, трильйони або трильярди? І як узагалі таке може бути? Але далі було ще цікавіше. Вона спробувала прочитати перший рядок, але не змогла. Літери, з яких складалися слова, були цілком звичайні, і всі їх назви та звучання вона, безумовно, знала… Але прочитати, навіть не вголос, а про себе, не могла. Літери просто не складалися у слова. Як тільки Барбара пробувала зв’язати їх докупи, вони одразу починали метушитись на сторінці, наче зграя тарганів. І навіть простесенькі склади не можна було відтворити. Барбара намагалася прочитати хоча б словечко, аби зрозуміти, про що книжка… Але всі її старання були марні. Вона лишень відчула страшний гул у вухах, головний біль та одразу ж втратила свідомість.

Коли вона прокинулася, книжки вже ніде не було. А напроти неї мовчки сидів украй зблідлий Максим.

– Максимку, що це була за книжка? – знесилено запитала вона.

Він нічого не відповів. Підвівся та мовчки відійшов до вікна.

– Максимку, ця книга не може нести світло… Де ти її взяв, і навіщо? Максимку, чуєш, що я питаю? Хто тобі дав цю книжку? Максимку?

– Мала, я не можу сказати правду, а брехати тобі не хочу… Тож не питай мене ні про що… Давай краще повечеряємо… Я ось тут наварив макаронів, – спокійно відповів він та, відкривши каструлю, заходився накладати у тарілки переварені макарони.

– Максимку, любий, благаю тебе, давай викинемо цю книжку.

– Я вже викинув її. Сідай до столу. Давай поїмо, бо я ще сьогодні й не снідав.

– Максимку, ти сказав неправду… Ти ж не викинув її.

– Викинув, – буркнув він. – Сідай вечеряти.

– Максимку, я відчуваю, ти не викинув її, а заховав…

– Не вигадуй… Якщо я сказав, викинув – значить викинув. Прошу дуже, сідай до столу, я страх який голодний.

– Вечеряй, я не хочу, – прошепотіла Барбара та одразу заплакала. – Максимку, благаю – викинь… Спали її! Це – чорна, зла книга… А зло ніколи не приносить щастя. Молю тебе, спали її…

– Вона не горить, – знічено прошепотів він, і Барбара помітила, що на його очах проступили сльози.

– Давай я викину її сама. Максимку, чуєш? Давай мені цю книгу… Я викину її…

– Я вже викидав.

– Я зараз же одягнусь та віднесу її на смітник… І все знову буде добре.

– Не можна…

– Чому?

– Вона знов повернеться… І це буде набагато гірше.

– Як це повернеться? Максимку, якщо я занесу її далеко, то як вона зможе повернутись? Адже вона не має ніг… Максимку?

– Та що ти завелася, наче квочка! Максимку, Максимку! – збліднувши від злості, загорланив він, передражнюючи її. – Я сказав – не можна! Значить, не можна! Все, закрили цю тему!

– Я… Я… Ти… – спробувала щось відповісти Барбара, але не змогла. Її цілковита розгубленість та сльози завадили їй вимовити навіть слово.

– Не плач… Тобі не можна хвилюватись… Ось уже маєш народжувати, а так розхвилювалась… Вже треба думати не тільки про себе, але й про нашу дитинку.

– А ти… Максимку, а ти думаєш про нашу дитину? – ридаючи, прошепотіла вона.

– Так, – спокійно та впевнено відповів він. – Я думаю… Увесь час думаю про наших дітей. І я не хочу… Не хочу і не дозволю, аби вони стикалися у своєму житті з тим, із чим я стикаюся щодня. Я не дозволю, аби мої діти принижувались, намагаючись заробити собі на кусень хліба… Скажи мені, хто такий Супрун?

– Я… який Супрун? Твій однокурсник? – затинаючись, перепитала його Барбара.

– Так, він мій однокурсник. Але хто він такий? Що це за людина? Мовчиш? Ну то я тобі скажу. Він тупе ледащо та нероба! Синочок свого татка! Розбещена, самозакохана та нагла потвора! А татко хто? А татко його – депутат… Людина, яка хитро та брехливо дорвалася до влади і, прикриваючись благими намірами та красивими словами, перетворює свій власний народ у рабів… У рабів, які щодня тільки й думають, як прогодувати родину та вилізти з вічних кредитів. А в цей же час ці вибрані негідники, що відрізняються від решти лишень своєю надмірною хитрістю та підступністю, жирують! Саме вони, ці вибрані потвори, створили такий суспільний лад, у якому чесна людина відчуває себе немічною та непотрібною… Чому я – талановитий, розумний, старанний – увесь час ламаю собі голову, як купити своїй вагітній дружині якісь примітивні фрукти? А в це же час Супрун, який навіть не робив спроби чомусь навчитись, має все!

– Максимку, ми з тобою тільки починаємо жити… У нас іще все попереду. Повір мені, з часом ти досягнеш усього, про що мрієш…

– Я не про мрії! – досить грубо обірвав він її. – Я про справедливість… Я не хочу весь час думати, як і чим годувати своїх діточок! Це мізерно і принизливо! Ти це розумієш?! Бідність принижує людину! Вона поступово, непомітно перетворює її на пристосуванця та підлабузника! Бідність – це рабство. Звичайне, примітивне рабство!

– Прошу тебе, не хвилюйся так, – спробувала заспокоїти його Барбара. – Я розумію твої почуття. Я тебе люблю і поважаю… І щиро вважаю тебе найталановитішим, але… Але ж, Максимку, треба чесно зауважити, що ти ще не встиг зробити щось суттєве… Ти тільки закінчуєш університет…

– Це правда, – вже спокійніше відповів він. – Але це не вся правда… А вся правда полягає в тому, що я… що б я не робив і як би не старався… ніколи не зможу зробити щось суттєве.

– Чому?

– Та тому… Тому що розбещені владою потвори будь-яку талановиту людину сприймають як загрозу. Жахливу загрозу їхній абсолютній владі. І вони, ці посередні, сірі бездарності, будуть при корені вирубувати все, у чому відчують хоч краплю здібностей та таланту… Хоч крапельку того, чого самі не мають, причому робитимуть вони це дуже вишукано та геніально. Жодних суперечок, жодних чесних битв… Талановитих, виняткових людей нікчеми нищать благородним, цілковитим ігноруванням. Хоча у брехливому та несправедливому суспільстві це, зрештою, стосується всіх не наділених владою та багатством. Максимум на що може сподіватися працьовита старанна людина, – це безпомічність, безнадія та кредитний зашморг на додачу… І найжахливіше в цьому те, що люди, в пошуках кращого життя, так уже морочаться, що геть не помічають свого рабства. Вони вже навіть не замислюються над цими дрібничковими питаннями.

– Вибач, Максе, але я з тобою не згодна, – спробувала заперечити вона.

Він її одразу перебив.

– Я ще не договорив! Збагни нарешті, Барбаро… Ще два тисячоліття тому Олександр Македонський вигукнув: «Якщо хтось думає, що людина – це розумне, милосердне та безхитрісне створіння, той глибоко помиляється!» Як ти думаєш, чому він так сказав?

– Гадаю, він просто помилявся.

– Hi-і, він не помилявся… – захоплено прошепотів Максим і долонями витер піт, що рясно виступив на його обличчі. – Він влучно підмітив сутність людини та всього суспільства, яке здатні побудувати ці самі люди!

– Максимку, благаю, зупинися… Ти говориш жахливі речі… І говориш їх настільки безапеляційно, що це просто огидно слухати… Вибач…

– Я кажу правду, – ледь стримуючись, відповів він.

– Ні, Максимку, це не правда… Це лишень те, що саме ти вважаєш правдою… Усе це просто не тримається купи. Говориш одне, одразу перескакуєш на інше. Вибач, але зараз у тобі говорить звичайна злість і заздрість.

– Це не заздрість! Це почуття справедливості! – ображено вигукнув він та спересердя скинув тарілку зі столу. Макарони, що мали форму сердечок, ураз розсипалися по підлозі.

– Твоє роздратування, – заспокійливо промовила Барбара, – зайвий раз підтверджує, що ти не правий. – Згадай, як Бог сказав…

– А Бог нехай узагалі помовчить! – вибухнув він. – Базікати твій Бог мастак, а створити хоч краплю справедливості – дзуськи! Не дочекаєшся від нього!

– Господи, Максимку, що ти верзеш? – знічено прошепотіла Барбара та обтерла сльози, що котилися по її щоках. – Як ти можеш? – І вона рішуче рушила до нього.

– Книгу! – простягнувши руку, наказала Барбара. – Я сказала – книгу!

Макс не чекав від дружини такої рішучості. Певно, саме через це він одразу розгубився.

– Востаннє кажу: віддай мені цю огидну та мерзенну книгу! А інакше…

– Інакше що? – вже більше за інерцією, ніж від бажання сперечатись, запитав він.

– Інакше я негайно піду звідси. І ти вже ніколи… ніколи не побачиш ані мене, ані свою дитину… Книгу!

Максим витримав довгу паузу, з викликом дивлячись в очі своїй дружині. Але Барбара навіть не думала відводити свого рішучого погляду від його прискіпливих очей.

– Добре, – нарешті знічено прошепотів Максим та потупив погляд. – Я віддам тобі книгу. – Він підвівся, підійшов до вішака та, діставши з внутрішньої кишені пальта книгу, тремтячими руками простягнув її дружині. – Але знай – це вже не допоможе…

– Це допоможе! Це обов’язково допоможе! – Вхопивши книгу, вона підбігла до вікна і щосили жбурнула її у відчинену кватирку.

Книга відлетіла аж до дороги та впала на бруківку. Опинившись у калюжі з талого снігу, вона одразу зникла під колесами машин.

– Ось і все, – стомлено вимовила Барбара та полегшено зітхнула. – За якусь годину колеса перетруть цю потвору на багнюку… І вона вже ніколи і нікого не спокусить та не ошукає… А тепер, Максимку, лягаємо спати. Завтра буде новий день та нові клопоти.

Вона підійшла до свого чоловіка, ніжно пригорнула його до себе та поцілувала.

– Не хвилюйся, любий, все минеться. Це все від утоми… Хочеш, я почитаю тобі на ніч казку?

– Ні-ні, – захитав він головою. – Не треба… Я страх як хочу спати, а завтра вдосвіта вже прокидатись… Лягай, люба, – поцілувавши її, прошепотів Максимко. – Лягай, а я швиденько приберу ці сердешні макарони й також ляжу…

– Ні, макарони приберу я! – жартівливо вигукнула Барбара, вхопивши віника. – Ти їх розкидав – отже, я прибираю! Все ділимо порівну! І щастя, і нещастя!

– Ні-ні, Барбаро, це щастя я наробив сам – тож сам і приберу, – кинувся забирати в неї віник Максимко. – І взагалі, не підлизуйся – шоколадки все одно сьогодні не дістанеш.

– Ах, так ось, значить, який ти… – кокетливо нахнюпившись, мовила Барбара. – А я ж думала… Я ж думала, ти друг…

– Друг… – ніжно всміхнувся Максимко. – Але ж лікар учора суворо-пресуворо заборонив тобі солодке…

– Стривай-стривай… Ти кому друг – лікарю чи мені?

– Тобі я чоловік. А другом, сподіваюсь, буду нашій дитинці… Лікар сказав, що не можна, – значить, не можна.

– Добре, вмовив, – грайливо погодилась вона та по-змовницьки прошепотіла: – Слухай, Максимку, щось я призабула, а лікар цілуватись нам заборонив?

– Ні, на таку жорстокість він наважитись не зміг, – відповів він, і подружжя щасливо засміялось.

Уже за кілька хвилин Барбара, натомлена днем, міцно спала.

Максимко, прибравши макарони та вимивши підлогу, стомлено сів на ліжко. Механічно зняв светр і, не роздягаючись, ліг спати.

Але щойно його голова торкнулась подушки, він зойкнув та одразу підскочив. Обтерши піт, що враз проступив на його обличчі, Максим тихенько зазирнув під подушку. Там лежала та сама викинута чорна книга. Яким дивним чином і чому знову вона повернулась, він, на жаль, не знав.

– Не люди обирають книжки, а книжки обирають людей, – ледь чутно прошепотів чи він сам, чи хтось інший – невідомий.

Максим безсило зітхнув, накрив книгу подушкою та ліг спати. За вікнами раз по раз дзижчали машини. Торохкочучи бруківкою порожньої нічної дороги, вони зникали так само швидко, як і з’являлися. Сніг спинився, і на небі знову засяяв місяць.

– Місяць однаково світить і бідним, і багатим, і злим, і добрим, – промайнуло у нього в голові. І на його очах одразу виступили сльози. Він заплакав. Тихо й непомітно…

Ось такою була перша і остання сварка в їхньому подружньому житті.

Уже за тиждень у їхній родині з’явився такий бажаний та довгожданий первісток – Лада. Саме це дивовижне народження вмить перетворила Барбару на найщасливішу жінку у всій Європі.

А за два тижні до їхньої маленької кімнатки увірвався захеканий Максимко, аби, затинаючись від захоплення, вигукнути: «Я виграв! Я виграв у лотерею! Мільйон!»

Саме цей дивовижний виграш умить перетворив його на найщасливішого чоловіка усієї Сонячної Системи. А може, і всього Всесвіту.

Чи справді він виграв мільйон у лотерею, чи здобув його в якийсь інший спосіб, цього ніхто не знає… Достеменно відомо лишень те, що рівно за місяць від появи мільйона у Львові з’явився новий банк. І цей банк, на честь Максимкового прізвища, було голосно названо – «ГАЙ-БАНК».

У мізерний термін, за якихось півроку, «ГАЙ-БАНК» набрав такої потужної сили, що всі беззаперечно визнали його найкращим та найбільшим банком у країні. Така стрімкість здивувала всіх, не тільки в Україні, але й у всій Європі. Бо за якийсь там рік «ГАЙ-БАНК» уже було визнано найбільшим банком світу! Цьому дивувались усі! Усі, крім Барбари. Вона, як і кожна закохана жінка, щиро вважала свого чоловіка найрозумнішими та найталановитішим у світі. Тож усі блискучі перемоги Макса ніколи не викликали в неї здивування. Барбара сприймала все як прояв найвищої справедливості та Божого благословення. І навіть більше. Вона, як і кожна мудра жінка, ніколи не дозволяла собі захоплюватись багатством. Ставлячись до нього байдуже, вона сприймала його винятково як щасливу нагоду купити дитині черговий пакунок підгузків.

Дивно, але їй ніколи не спадало на думку придбати золото та діаманти. Вона була щиро переконана, що найкращою прикрасою жінки є її діти. І тому, окрім срібної каблучки, яку колись давно подарував їй покійний батько, не мала жодної прикраси. Окрім дивного ставлення до прикрас, пані Барбара мала ще одну, не менш дивну, рису. Вона легко й невимушено розчинялась у своїх дітях, щомиті живучи їхніми турботами. Чи добре це, чи погано – судіть самі. Зрештою, всі люди трохи диваки, і кожен має власні примхи…

Тож почуття материнства перетворювало пані Барбару на найщасливішу жінку у світі. Але відчуття постійної, льодяної неуваги її чоловіка (яке щойно чомусь так боляче її штрикнуло) враз усе поміняло. Немовби спали якісь чари, і вона побачила навколишній світ геть інакше.

Уже звична безапеляційна категоричність її чоловіка здалася їй неприпустимою та гидкою. Його самозакоханість видалась просто смішною. А жорстокість до Ладиних прохань – безглуздою примхою самодура.

Кинувши погляд на фотокартку, з якої їй щасливо посміхався Максимко, пані Барбара прошепотіла: «Як таке може бути?»

Ці чотири слова вона повторила ще раз, і ще… Вони болісно стискали її душу та нав’язливо бриніли у скронях, щоразу примушуючи повторювати одне й те ж: «Як таке може бути?» Намагаючись упоратися з цим божевільним болем, пані Барбара сильно стисла голову руками та заплакала.

«Нам треба поговорити… Нам треба все з’ясувати… Нам неодмінно треба усе з’ясувати… Далі так тривати не може…» – затинаючись, бурмотіла вона, підшукуючи правильні слова.

Зненацька пані Барбара стихла, механічно поправила на голові розкуйовджене волосся, рішуче зітхнула та рушила в кабінет пана Гая.

– Максиме, нам треба поговорити, – впевнено мовила вона, уперше зайшовши до кабінету чоловіка, не постукавши.

– Це неможливо, – байдуже відповів він, майстерно замаскувавши своє здивування. – Будь ласка, причини двері з того боку.

– Максиме, ти маєш вислухати мене… І я прошу та наполягаю, аби ти негайно змінив свій зневажливий тон… І більше ніколи… ніколи не дозволяв собі говорити зі мною цим огидним непристойним тоном.

– Не примушуй мене двічі повторювати накази…

– А чому це? У тебе що, язик відсохне? Чи сил не вистачить поворушити ним удруге?

– Я цього не люблю, – ледь стримуючись, прошипів він.

– А мене не обходить, що ти любиш і чого ти не любиш! Усі твої зауваження нечемні. Твоє поводження з Ладою та зі мною брутальне… І надалі тривати це безглуздя не може. Це неприпустимо. Тож, хочеш ти цього чи не хочеш, але нам усе одно доведеться з’ясувати всі питання та непорозуміння.

Пан Гай, дещо розгублено, нишпорив по шухлядках свого велетенського письмового столу.

– Люба, – ледь чутно та повільно мовив він, – післязавтра зранку, о дев’ятій тридцять п’ять, я зможу приділити тобі чотири хвилини.

– Ні, ми маємо все з’ясувати зараз! – рішуче обірвала його Барбара. – І знай, твоє зауваження з приводу чотирьох хвилин я сприйняла винятково як прояв твоєї надмірної самозакоханості.

– На жаль, зараз я не маю часу, аби вислуховувати твою істерику… На сьогодні в мене запланована важлива вечірка… Тобто зустріч… І я маю дещо ретельно підготувати. Тож прошу тебе ще раз, люба, причини, будь ласка, двері з того боку.

– І це все? Чи, може, ще щось бажаєте?

– Ще, – недбало відповів він, уже остаточно опанувавши свою розгубленість. – Прошу надалі заздалегідь повідомляти про свої відвідини нашому дворецькому. До мого кабінету ти можеш заходити тільки тоді, коли я тобі це дозволю. Про мій дозвіл або заборону тебе, як і завжди, повідомить Родман.

– Господи, Максиме, ти збожеволів… – розгублено прошепотіла Барбара. – Ти просто не відаєш, що твориш…

– Люба, ти вийдеш сама, чи мені попросити Родмана, аби він допоміг тобі нарешті залишити мене у спокої?

– Якщо ми зараз не з’ясуємо всі непорозуміння, я візьму Риту і негайно піду звідси… Ти чуєш мене? Максиме!

– Я думаю, тобі дійсно не завадить подихати свіжим повітрям. Сходи, люба, і перевітрись… Сподіваюся, це тобі допоможе.

– Не блазнюй. Ти чудово розумієш, про що я веду мову. Я даю тобі слово… Я піду і більше ніколи не повернуся в цю жахливу в’язницю.

– Якщо ти розраховуєш побачити за парканом маєтку щось менш жахливе, то помиляєшся… Немає нічого жахливішого та потворнішого, ніж світ, створений людьми. У людському суспільстві ти не знайдеш нічого, окрім підступності, нікчемності, жорстокості, байдужості, нехлюйства та зради.

– Ти помиляєшся… – знічено прошепотіла Барбара, відчувши, як по її щоках потекли гарячі жаринки. – Це ти так сприймаєш людей… Ти наділяєш усіх своїми власними вадами… Тому і сприймаєш людей як нікчем… Вибач, але я йду від тебе.

– Я так розумію, що всі ці тиради заради того, аби я дав тобі на таксі? – по-діловому запитав пан Гай та неохоче заходився переглядати якісь папери. – Вибач, люба, але… Ось, я дивлюся, в паперах у мене не закладено таксі. Якщо хочеш, на наступний місяць я закладу у видатки виклик таксі…

– Ні, дякую, – спокійно відповіла Барбара. – Ми з Ритою доберемось до моєї мами пішки… Прощай.

– Усього найкращого, – недбало мовив він та знову заходився заклопотано нишпорити по шухлядках столу.

Барбара обтерла сльозинки, що мимоволі котилися по її обличчю, і вийшла з кабінету. Вже за п’ятнадцять хвилин вона, з Ритою на руках, вийшла з палацу та рушила до маєткового паркану.

– Люба, будь ласка, не забудь щільно зачинити ворота, – спокійно попросив дружину пан Гай, визирнувши з вікна свого кабінету.

– Не хвилюйся… Я не забуду… – озирнувшись, гідно відповіла пані Барбара.