Текст книги "Джовані Трапатоні"

Автор книги: Олекса Росич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 17 страниц)

– Ні-ні, я не можу! – перелякано захитав головою Джовані. – Це територія циганських воронів. На площі Ринок тільки циганські ворони можуть відривати ґудзики із костюмів львів’ян. Якщо я сунуся на їхню територію, мене як мінімум поб’ють.

– Джовані, не панікуй та не мели дурниць. По-перше, я сховаю тебе у валізу. По-друге, я не збираюсь відривати ґудзики з львів’ян. А по-третє, на площі Ринок є те, що нам потрібно.

– А що нам потрібно? – перепитав Трапатоні, вже залазячи до валізи.

– Крамничка «Ґудзики» – ось що нам потрібно!

Розділ третій

Вже за п’ятнадцять хвилин Лада залишила батьків маєток. Аби не ризикувати та не привертати до себе зайвої уваги, вона вирішила скористатися старим заднім палацовим виходом. Навіть дворецький Родман, який знав про палац усе і мав ключі від кожних дверей, уже давно не користувався цим входом до палацу. Років шість тому він необачно забув ключ у замку. А Лада його знайшла. І то знайшла зовсім невипадково. Бо доки вона не пішла до школи, її найпершою забавкою було повсякчасне стеження за дворецьким. Їй здавалося, що мовчазний кремезний Родман насправді ніякий не дворецький. Вона свято вірила в те, що він щурячий король, який спеціально зачарував себе у дворецького, аби втертися в довіру до її батька і згодом відібрати у них весь палац для свого щурячого народу, що нидіє у підвалах палацу. Саме тому цей невгамовний дворецький увесь час нишпорить палацом і так часто спускається до похмурого підземелля.

Так думала малесенька Лада. І не тільки думала, але й постійно намагалася переконати у цьому матір. Однак пані Барбара лише ніжно посміхалася у відповідь. І запевняла свою донечку, що дворецький Родман не має жодного стосунку ані до чар, ані до щурів. Він лишень сумлінно виконує свою роботу – старанно доглядає за палацом. Звичайно ж, мамині запевнення не мали жодного впливу на дівчинку. Не мали, та й не могли мати. Бо кожній малій дитині цілком зрозуміло, що за мовчазним та підозрілим завжди ховається якась страшна таємниця. Тож Лада, як нормальна дитина, повсякчас стежила за дворецьким, намагаючись його викрити. Саме тоді їй і вдалося викрасти той ключ, який дворецький необачно залишив у дверях чорного входу.

Звідтоді минуло довгих шість років, а Лада так і зберігала цей ключ серед улюблених іграшок. Він був дбайливо захований у гладенькому кролику, який мав на животику потаємний замочок-блискавку.

Згадавши про це, Лада вирішила скористатися саме цим чорним виходом із палацу.

Сховавши Джовані Трапатоні у невеличкій дорожній валізі, вона вийшла із замку та заднім ялиновим парком побігла до огорожі.

Саме сьогодні й саме зараз Лада вперше впіймала себе на думці, що аж ніяк не радіє з такого любого їй снігу. Сніг завжди здавався їй чарівним та казковим. Чомусь саме ці білосніжні кучугури нагадували їй про найтепліше та найзатишніше родинне свято – Різдво. Вона добре пам’ятала, як шість років тому батько відвіз її до Лондонського Ґранд-Коледжу, і як складно їй було звикнути до примхливої лондонської погоди. Адже лондонське сире літо так разюче відрізнялося від теплого та затишного українського літа. До того ж, вона довго не могла зрозуміти, чому те, що у Львові називається звичайною сльотою, лондонці гордо та захоплено звуть снігопадом. Певно, якби лондонець хоч раз побачив на власні очі, що таке справжня українська зима, з кучугурами та заметами, він неодмінно сприйняв би це за кінець світу. Або принаймні за початок другого льодовикового періоду.

– З такою швидкістю ми точно спізнимось на бал, – висунувши дзьоба з валізи, висловив своє невдоволення Трапатоні.

– Тихо будь… Не заважай… – захекано кинула Лада, старанно долаючи черговий сніговий замет.

– Ширше! Потрібно ширше робити мах крилами!

– Крилами не вийде. На жаль, у мене вуха замалі, інакше я б, мабуть, собі допомогла.

– Боже мій, бідолашні люди… І як же вам складно по землі ходити. Ось ми, ворони, у нас усе інакше… Махнув крилом – і вже там. Махнув крилом – і вже тут…

– Слухай, Джовані Трапатоні, вибач, друже, але зараз мене страх як усе дратує. Посидь спокійно, дуже тебе прошу, – Лада важко перевела дихання та обережно впхнула голову Джовані у валізу.

– Я просто думав, може, тобі потрібна допомога, – знову висунувши свого дзьоба із валізи, обережно промовив він.

– Зараз найкраща допомога – помовчати, – долаючи останній сніговий замет перед парканом, зауважила вона. Та знову обережно засунула голову Джовані до валізи.

– Я, звичайно, дико перепрошую, – несміливо прошепотів ворон, знову протиснувши дзьобика з валізи, – але ж мені треба чимось дихати… До того ж, чесно кажучи, страх як кортить поговорити про твій план, – мовив він, коли вже Лада пролізла через шпаринку в паркані.

– Джовані, друже, давай ми зараз доліземо до траси, і там уже поговоримо про план.

Озирнувшись назад, Лада вперше помітила, яку величезну площу займає їхній парк.

За віковічними ялинками ледь прозирав запорошений снігом палац. Його засніжені вежі аж ніяк не здавалися могутніми кам’яними спорудами. Вони чомусь нагадували смачні кремові тістечка з якоїсь дивовижної казки.

– Он, дивись, – Лада махнула вбік рукою, – за тим лісочком уже має бути траса. Отже, до міста рукою подати. Але, зважаючи на те, що ми рушили навпростець, по кучугурах, то нам ще доведеться добряче попотіти.

– Це все прекрасно. Але перед тим, як ти почнеш пітніти, благаю тебе, розкажи мені свій план.

– План простий. І план, на щастя, не один, а цілих два! Тож план перший: я маю найкращу у світі бабцю. Саме вона нам і допоможе. Моя бабця знайде необхідну суму, аби купити ті ґудзики, яких бракує.

– А де… Де вона її знайде? Вона що, має серйозну скарбничку?

– Ні, моя бабця не має жодної скарбнички. Але ми з нею маємо чудовий план, як боротися зі страшенною жадібністю мого тата.

– Ну-ну! – зацікавлено вигукнув Трапатоні. – Кажи нарешті, де ми дістанемо гроші!

– Мій тато має такий страшний характер, що в нього снігу взимку не випросиш, – розпочала Лада, рушивши по заметах у бік траси. – Він вважає, що гроші існують не для того, аби їх витрачати, а виключно для того, щоб їх накопичувати. Копійка карбованець береже – його улюблена приказка. Ти не повіриш, але іноді, коли він поставить собі мету за місяць, припустимо, відкласти десять мільйонів, а в нього це, з якихось причин, не виходить… Тоді вся наша родина переходить на самі хліб та воду… І доки він не досягне своєї цілі, вся сім’я буде їсти лишень хліб із водою. Чесно кажучи, таке буває вкрай рідко, та все ж таки буває.

– Ну-ну, кажи швидше, де ми візьмемо гроші?! – нетерпляче перебив її Джовані.

– Так ось… – вела далі Лада. – Тато вважає марним будь-яке витрачання грошей. Будь-яке, окрім мого виховання та освіти. Все, що стосується цих питань, він завжди фінансує щедро та першочергово. Усе, що стосується навчання в Англії, я не розповідатиму, бо тобі це нецікаво. А ось щодо родинного виховання, то можеш послухати. Тато вважає, що його теща, а моя чудова бабця Ганя – найжахливіше створіння в світі. За твердженнями тата, саме вона руйнує усі його титанічні зусилля, спрямовані на моє виховання. Тато ладен піти на будь-які витрати, аби тільки я не мала змоги спілкуватися з моєю бабцею.

– Стривай-стривай! Я, зрештою, збагнув! О, ні! Це неможливо! – вигукнув Трапатоні та, впавши на кучугуру, почав довбати головою сніг.

– Я тобі не заважаю? – поцікавилася Лада, здивовано дивлячись на те безглуздя, що він виробляє. – Може, зрештою, поясниш, у чому справа?

– Ти що, сподівалася добути необхідні гроші за допомоги своєї баби Гані?! Ти на неї сподівалась?! – роздратовано прокричав він.

– Ну так, я сподівалася на неї. Цей трюк у нас завжди виходив…

– Який трюк?! Яка баба Ганя?! – знову кинувшись у сніг, закричав Трапатоні. – Баби Гані немає! Немає! Її відіслано на Кіліманджаро! Її немає!

– Стривай, Джовані, що ти мелеш? – прошепотіла Лада, спантеличена його поведінкою. – Яке Кіліманджаро?! Ми вчора по телефону з нею говорили… І сьогодні в «Гасовій лямпі», як завжди, забили стрілку.

– Боже мій, що буде з Маріам?! – вигукував Трапатоні, увесь час стукаючись головою об сніг. – Що з нею буде?! Її стратять! Я вже не встигну зібрати цей клятий викуп! І її стратять! Мою Маріам стратять! І як?! Як я міг довіритись цій розбещеній дівчинці-багатійці?! І де?! Де ти взялася на мого дзьоба?!

Лада, обурена неадекватною поведінкою та несправедливими звинуваченнями Джовані, схопила його за хвоста та силоміць витягла із кучугури, в яку він під час своє істерики добряче встиг удовбатися.

– Ну, досить вже істерик! – строго крикнула вона йому під саме вухо. – Заспокойся! І тепер нормально, зрозумілою, людською мовою поясни, що сталося? Чому ти думаєш, що моя бабця вже на Кіліманджаро?

– Я не думаю, я знаю… – схлипуючи, відповів Джовані. – Сьогодні зранку, коли я безсилий лежав на твоєму підвіконні… Я чув… Чув, як твій тато, перед тим, як сісти до машини, наказував убивці, Родману, негайно вивезти твою бабцю на край світу. На Кіліманджаро. «Мій терпець урвався, – сказав він, – я більше не бажаю бачити це старе стерво у своєму домі, і взагалі, я її не хочу бачити ніколи. Здійсніть її мрію. Ця стара дурепа все життя мріяла побачити Кіліманджаро. То влаштуйте їй цю мандрівку. Але цього разу я не бажаю, аби вона поверталася. Якщо її з’їдять якісь аборигени, усім дарую щедру нагороду, але… – вже пошепки додав твій батько, – усе красиво має бути. Придумайте, як саме. Нехай її смерть буде красива, як моя вдячність за її доньку та онучок. Одним словом, я більше не маю ані бачити її, ані чути».

І тут Джовані по-страшному скривився і голосом Родмана додав: «Господарю, не турбуйтеся. Усе буде зроблено найкращим чином».

– Я тобі не вірю, – холодно мовила Лада, поклавши ворона на сніг та сівши поруч із ним. – Ти все вигадав. Усі твої слова – неправда.

– Хай буде так… – розчулено пробубонів Джовані та, підібгавши під себе ніжки (так само, як і Лада), задививсь у далечінь.

Згадавши щось, Лада занишпорила по своїх кишенях. Знайшовши телефон, вона швиденько набрала бабцин номер. У слухавці майже одразу почувся беземоційний, механічний голос: «Абонент не доступний, зателефонуйте, будь ласка, пізніше». Лада роздратовано жбурнула трубку в сніг, а потім зненацька різко розвернулася до Джовані, який сидів поруч із нею.

– Ах ти ж гад! – зневажливо прошепотіла вона до нього, штовхнувши його в плече. – А чому?! Чому ти одразу не розказав мені все, що почув?! Чому ти досі мовчав, гад ти такий?! – і вона знову штовхнула його в плече.

– А чому?! Чому я мав одразу це розповідати?! – налякано пробубонів ворон та обачливо відсунувся подалі.

– Як це чому? – розгубившись від такої нахабної підступності, перепитала Лада та, нахилившись до ворона, долонею ляснула його по дзьобу. – І ти ще питаєш, чому?!

– У нещасті – кожен сам за себе. Якби я одразу тобі все розказав, ти би кинулася рятувати свою бабцю. А мене і мою Маріам кинула б напризволяще, – Джовані напружив лапки і завбачливо проковзав себе по снігу на безпечну відстань.

– Ах, ось воно значить як… Значить, кожен сам за себе? – ледь стримуючись, перепитала вона, розгойдуючи у руці валізу. – А нащо ж ти, зараза така, до мене прибіг? Коли кожен сам за себе…

– Приповз, – виправив її Джовані, – і взагалі, ти мене неправильно зрозуміла, – перелякано забубонів Трапатоні, знову проковзавши від неї подалі. – Ладо, стривай, тваринок, тобто пташок бити не можна… Це негуманно!

– Ах, негуманно?! – крикнула вона, пожбуривши у Джовані валізу.

Трапатоні, ледь ухилившись, незграбно махнув крилами та спробував набрати висоту. Але марно. Перебинтоване крило не давало змоги піднятись у повітря вище, ніж на метр. Тож він, летячи над самою землею, відчайдушно намагався ухилитись від Ладиної розгойданої валізи.

– Ладо, стривай! Хворих не чіпають! Поранених не б’ють! – захекано тараторив він, ледве ухиляючись від помахів валізи.

– Філософ ти гидотний! Сорока боязлива! – ображено вигукувала Лада, стрибаючи по кучугурах за Джовані. – Гад! Зараза ти летюча!

– SOS!.. SOS! Пташка – друг людини! Людина – вінець природи! Наймилосердніше створіння! Ладо, зупинися! Поранених не б’ють – це знають навіть діти!

– Правильно, – відчайдушно заволала Лада, роздратована з такої мізерної філософії, – мерзотників не б’ють – їх убивають!

– Ну все, – виголосив Джовані, – триматися немає більше сили! Єдине, Ладо… Я маю виголосити своє останнє побажання! Кожен перед смертю має право на останнє побажання! Навіть таке нікчемне пташеня, як я! Останнє побажання – це святе! Ладусю, чуєш мене, ні?! Перед тим, як ти позбавиш гидотного мерзотника життя… Залиш йому принаймні право на передсмертне побажання!

– Кажи! – вже спокійніше вигукнула Лада, не припиняючи спроб його наздогнати.

– Коли… – жалібно занив Джовані. – Коли ти врешті мене приб’єш… Благаю тебе, врятуй мою Маріам! – голосно гукнув він та з розмаху лупнувся усеньким тілом об лобове скло велетенського джипу, який невідь-звідки виник на його шляху.

– Добре, обіцяю… – механічно відповіла Лада, розгублено зупинившись перед самісінькими колесами позашляховика.

– Все, кінець… – промайнула у Лади в голові думка. – Родман помітив, як я вибиралась із палацу, й одразу доклав батькові про мою втечу.

Раптом передні двері Джипу відчинилися і з машини визирнуло здивоване обличчя баби Гані.

– Господи, Ладусю, онученько, та по тобі «Ґрінпіс» плаче.

– Ба… – зненацька заплакавши, знесилено прошепотіла Лада.

Вона похапцем підбігла до неї та стрибнула їй на руки. І вони разом гепнулись у замет.

– Ти жива… Слава Богу!

– Ну-ну, – лагідно посміхнувшись, прошепотіла баба Ганя, обтираючи теплими долонями із онуччиного лиця сніг. – Не варто плакати, Ладусю…

– Я… Я так злякалася за тебе… – затинаючись від сліз, мовила вона. – Я… Я тебе… Я тебе дуже люблю… Дуже-дуже, – повторила вона вдруге та, притиснувшись до бабусиних грудей, заплакала ще сильніше.

– Ну-ну, сонечко… Все буде добре, ось побачиш, – тихесенько прошепотіла їй на вушко баба Ганя.

Тільце Джовані нечутно сповзло по склу вниз…

Розділ четвертий

У машині було тепло. Лада зняла шапку, розв’язала шарфик та розстібнула куртку. Вона задумливо дивилась, як легко їх машина долає снігові замети, механічно крутила в руках помпон своєї плетеної шапки та неспішно розповідала бабці про всі сьогоднішні події та пригоди. Так уже сталося, що за сьогоднішній ранок з нею відбулося всілякої дивини стільки, скільки не траплялося за всі попередні дванадцять років. Вона розповіла про все: і про дивного пораненого ворона; і про жахливого імператора ДДТ; і про те, як він обернув усе царство воронів у чорний колір; і про те, що був загублений чарівний ґудзик, за допомогою якого ДДТ кожні триста років продовжує своє життя; і про нестерпні ґудзикові викупи, які щомісяця має сплачувати кожен ворон; і про чарівну вірменську принцесу та її трагічну долю. Про неправдоподібну, хворобливу підступність її власного батька, про дурнуватого Родмана і про дивного садівника Ши Бо, та про його ще більш дивну лопату…

Баба Ганя впевнено вела машину, уважно слухаючи свою любу онуку. Вона здивовано поглядала то на захоплену розповіддю Ладу, то на мовчазного Трапатоні, що лежав на задньому сидінні.

Джовані, напівлежачи, старанно вдавав із себе непритомного ворона. Іноді він обережно ледь розплющував повіки, аби потайки розгледіти бабу Ганю… Дивну бабу Ганю, яка так упевнено керувала такою велетенською машиною. Джовані щосили намагався зібрати докупи свої думки. Але вони, не слухаючись, розлітались в усі боки й не давали можливості зосередитись на головному питанні: як порятувати Маріам…

– Ти мені віриш, ба? – серйозно запитала Лада, довівши свою розповідь до кінця. – Тільки чесно кажи… Ти віриш в усе те, що я тобі розповіла?

– Звичайно, вірю.

– І у ворона, який вміє говорити, теж віриш? – не зводячи очей з бабці, знову запитала дівчинка.

Баба Ганя різко загальмувала та уважно подивилась на онуку.

– Якщо вже так стало питання, – пошепки мовила вона, – то я тобі зараз таке розкажу, що тобі такого ніхто і ніколи не розкаже. Значить, так… – зручніше вмостившись на сидінні, ще тихіше прошепотіла баба Ганя. – Я тобі ніколи про це не розповідала, бо боялася, що ти подумаєш, буцімто я не зовсім того… Мені, звичайно, кортіло тобі все розповісти, але страх, що моя улюблена онука подумає, наче в її бабці «куку зайшло на муню», був сильніший. Отже, все по черзі. Ти знаєш моїх подружок Дану та Лану?

– Ну звісно, знаю… Вони – твої приятельки з товариства «Усі, кому за 70»… Ти ж мене знайомила із ними…

– Менше з тим, – зосереджено мовила баба Ганя. – Так от, це трапилось позаминулого літа. Тоді, якщо ти пам’ятаєш, у серпні мав бути зорепад, який добряче було видно майже по всій Європі… Тож ми з Даною та Ланою виперлись на дах, аби уважно роздивитися це диво. Так от, сидимо, чекаємо на зорепад… І раптом чуємо – якісь дивні, хриплуваті голоси. Ми прислухалися. Розмовляли десь зовсім поруч. За тембром – двоє чоловіків. Уся їхня балачка крутилася навколо десяти легіонів якогось ДДТ. Дивна абревіатура, правда?

– Правда. Але ба, молю тебе, не спиняйся – кажи швидше!

– Отже, ці три літери одразу вкарбувалися мені у пам’ять. Один хриплуватий голос казав другому про те, що шлях до Європи через Карпати перекритий десятьма легіонами ДДТ.

«Горане, – стурбовано хрипів голос, – ти поранений… Ти втратив занадто багато крові. Ми не зможемо здолати Карпати. Усі шляхи на південь також перекриті. Єдина можливість вирватися звідсіля – це йти на північ. Горане, нам треба спробувати прорватися до Російського Сибіру…»

«Ні, Бо Ши, – відповів Горан, – до Сибіру я не долечу. Лети сам, я спробую прорватись до Карпат».

«Горане, я самого тебе не залишу. Твоя рана небезпечна. Ти навіть зі Львова не зможеш вибратися сам… О, а це зрештою, цікава думка – залишитись у Львові. І перечекати… Чуєш, Горане, може, спробуємо сховатися у Львові – під самим носом ДДТ?»

«Але ж, Бо Ши, ми зовсім не знаємо цього міста».

І тут, уяви собі… – сердито вигукнула баба Ганя та спересердя ляснула долонею себе по лобі, – в найцікавіший момент Дана починає лізти за димар!

– За який димар?

– Ну, то ж ми на зорепад чекали на даху, біля димаря… Воно ж як вийшло… Ми з дівчатами сиділи з одного боку димаря, а хриплуваті голоси чулися з іншого. Второпала?

– Ну-ну?! Що було далі?!

– Ну так от. Дана каже: «Дівчата, я вже років із п’ятдесят не чула таких мужніх голосів! Страх як кортить побачити, яким саме чоловікам вони належать…»

І далі ми, всі гуртом, поперлися за димар – дивитись, кому належать такі мужні голоси.

– І що?!

– А те що ці мужні голоси належали не чоловікам і навіть, онученько, не людям.

– А кому?

– Вони належали двом воронам. Причому не звичайним воронам, а таким, яких ані я, ані мої дівчата ще в житті не бачили. Зазвичай ворони геть чорні, як смола. А ці мали не чорні голови. В одного з них голова мала яскраво-жовтий колір, а в іншого – благородно-помаранчевий…

– Правда?! – захоплено прошепотіла Лада.

– Якщо брешу, то не зійти мені із цього місця. І ще… Зазвичай усі ворони мають чорні очі. А ці обоє мали очі кольору небесної блакиті…

– Оце так-так! – задумливо мовила Лада, зауваживши, що під час розповіді ненавмисно відкрутила помпон зі своєї шапки. – Стривай, ба. А що було далі? Ви полізли за димар, і що?

– Нічого. Зовсім трішки подивились, і тут Лану, як на зло, боляче вкусив у ніс комар. Ну, Лана і не витримала – ляснула його як слід. Ворони одразу піднялись в повітря. І тут, невідомо звідки, на цих бідолах накинулася тьма вороння. Просто-таки тьма. Те, що почалось у небі, складно навіть бійкою назвати. Це було якесь божевілля. Ще на початку, коли можна було хоч щось розгледіти, я помітила, що ці двоє, Горан та Бо Ши, у лапах мали бронзові мечі. Але за мить я вже не бачила нічого, окрім самої чорноти. Воронів було стільки, що вони закрили собою небо. Можливо, ти пам’ятаєш, що наступного дня і «Львівська», і «Високий Замок», і всі інші газети писали, що вересневий зорепад спричинив у Львові страшне вороняче божевілля. «Високий Замок» навіть написав, що за ніч на старий Львів упало три тисячі мертвих воронів? Пам’ятаєш?

– Ні-ні, у вересні я вже в Лондоні була. Це ж початок навчального року.

– Ну, то менше з тим… Так от, а зранку, щоб ти знала, Міністерство надзвичайних ситуацій вивезло зі старого міста сорок дві тисячі мертвих воронів! У Лани в мерії похресниця працює – то вона брехати вже не буде. Ти уявляєш, що за битва це була?! Сорок дві тисячі загиблих!

– Двісті сорок дві тисячі… – виправивши її, прохрипів із заднього сидіння Джовані.

– Що?! – аж здригнулася від несподіванки баба Ганя.

– Двісті сорок дві тисячі мертвих, – спокійно повторив Трапатоні. – Якби ви знали, пані Ганно, як я заздрю вам. Вам довелося побачити те, про що потайки мріє кожен ворон. Горан і Бо Ши – єдині, хто наважилися без страху вимовити жахливе ім’я ДДТ! Вони перші і єдині, хто голосно заявив, що імператор ДДТ – звичайнісінька потвора і нікчема. Вони наважилися виступити проти всього світу! Ці двоє не побоялися вимовити, що теперішній світ – це лишень потворне відображення Творіння… І в цьому потворному світі все побудовано на брехні, лицемірстві та страху. Ви, пані Ганно, правильно зауважили, що в Горана та Бо Ши навіть колір змінюватись почав. Але ви трохи недогледіли. У Горана не тільки голова має благородний помаранчевий колір. Але й одне крило! А у Бо Ши не тільки яскраво жовта голова, але й правий бік! І навіть майже увесь хвіст!

– Ні-ні, сонечко, – захитала головою баба Ганя. – Це диво розгледіли мої старечі очі. Просто ще жодна бабця в світі нічого подібного не розповідала своїй онучці. Тож зрозуміло, що я хвилююся і намагаюся не налякати мою Ладу. Зрештою, Ладусю, якщо ти не будеш вважати свою бабцю дальтоніком божевільним…

– Ба, ну як тобі не соромно?

– Соромно. Каюся. Більше не буду! – і баба Ганя ніжно подивилась на онуку.

– Добре, проїхали, – всміхнулась Лада бабці.

– Я, звичайно, перепрошую, – вже повністю оживши, втрутився в розмову Трапатоні, – але ви, пані Ганно, помилилися аж двічі. За перше ви вже вибачилися. Але друге… Друге ми ще не з’ясували.

– Тобто друге? Я боялася лишень розказати всю правду про кольори. А все решта було розказано правдиво.

– Ні-ні, стривайте, пані Ганно… – по-діловому, зі знанням справи зупинив він її. – Ви не сказали головного! Я не почув ані словечка про шалені розміри наших героїв.

– Шалені розміри чого або кого? – не зрозуміла баба Ганя.

– Шалені розміри героїв. Ви не сказали, що Горан та Бо Ши за своїми велетенськими розмірами навіть не схожі на жалюгідних воронів. Вони за статурою подібні до тигрів уссурійських. А може, навіть більші.

– Та ну тебе, – відмахнулась баба Ганя. – Горан такий самий за статурою, як ти. А Бо Ши, так той взагалі майже вдвічі за тебе менший. Які там уссурійські тигри. Вони нічим не відрізняються від тебе.

– Це брехня, – ображено пробубонів Джовані. – Усім воронам відомо про неймовірну фізичну силу Горана і Бо Ши. Самі подумайте, як вони можуть бути такі, як я?! Якщо вони тільки у Львові в позаминуле літо вистояли проти трьох легіонів?! Ви ж самі казали, яка дика кількість чорних була знайдена зранку… А ви знаєте, що Горан три роки тому сам-один цілий тиждень тримав облогу всього повсталого Парижа?! А Бо Ши?! – захоплено вигукнув він. – Та Бо Ши на Сході таке робив, що такого ніхто ніколи не робив! Він один-однісінький наважився кинути виклик усій об’єднаній армаді чорних! Імператор ДДТ за голову Бо Ши пообіцяв винагороду в мільйон алмазів! Бо Ши сам визволив усіх нікарагуанських повстанців, яких уже було приречено до страти! Бо Ши знищив самого Дайоту!

– А хто такий Дайота? – з цікавістю перебила його Лада.

– Дайота був головним інквізитором ДДТ, – емоційно пояснив Трапатоні. – Дайота міг вільно обертатись на людину! Дайота своїх воронових дітей одружував на дітях багатьох ваших президентів. На Дайоту таємно працювало майже половина ваших людських держав!

– Сонечко, ну це вже занадто… А що занадто – то не здорово, – спокійно підсумувала баба Ганя.

– Не хочете вірити, то не вірте! Але це правда, – ображено буркнув ворон та картинно бухнувся на спинку заднього сидіння. – Все, більше нічого вам не розповім.

– Джовані, те, що ти розповідав про шалені розміри Горана та Бо Ши, – це просто смішно. Це називається: у страху очі великі. А тепер ти ображаєшся, що ми, м’яко кажучи, не дуже серйозно сприйняли твої чергові балачки – про те, що якийсь там Дайота одружує своїх воронів на людях і примушує людські держави на нього працювати. Погодься, що у нас із бабцею є достатньо підстав поставитись до цього вкрай скептично. Джовані, чуєш мене, ні?

– Не чую. І взагалі, мене це не обходить. Окрім Маріам, мене нічого не цікавить. О, до речі! Я придумав, де на ґудзики дістати гроші.

– Ну, то кажи.

– Давайте швиденько продамо це чудо техніки, – і він поплескав по автомобільному сидінню своїм здоровим крилом.

– О, бабцю… Я так і не спитала, де ти взяла цей танк? – здивовано подивившись на бабу Ганю, запитала Лада.

– Мерія надала цей «танк» нашому товариству «Ті, кому за 70», – з гордістю відповіла баба Ганя.

– А навіщо тим, кому за сімдесят, такий бульдозер?

– Усе просто. Буквально вчора мексиканські вчені знайшли докази того, що людина все-таки походить не від мавпи. Вони у прадавньому місті майя Чічен-Іца знайшли докази того, що люди походять від самого Бога.

– Ну, нарешті… – з полегшенням зітхнула Лада. – Мене завжди страшенно дратувало безглузде твердження, що ми походимо від мавп.

– Керівник тієї експедиції Руссо – мій давній друзяка. Ми в молодості разом навчались у Московській археологічній академії. Тож він одразу зателефонував мені, бо боїться, аби здобутки експедиції не були знищені.

– Як це знищені?! Хіба хтось хоче знищити ці здобутки дивовижні?

– Звичайно, внученько. Охочих знищувати більше, ніж достатньо. Керує ж ними завжди винятково офіційна влада.

– Як це?

– А так це… Запам’ятай: будь-якій владі значно легше керувати нащадками мавпи, ніж Божими дітьми. Тож Руссо, добре знаючи, що я, окрім себе, нікого в цьому світі не боюся, негайно зателефонував до мене з проханням приїхати до Мексики у Чічен-Іцу та допомогти йому зберегти все знайдене. Я швиденько беру своїх дівчат – і ми мчимо у мерію з вимогою негайно посприяти товариству «Ті, кому за 70» добратися до Чічен-Іци. Виявляється, нашому меру теж відомо, що прадавнє місто народу майя знаходиться високо в горах, у мексиканських джунглях. До того ж, він, бідолаха, вже добре знає, що йому дешевше буде допомогти мені одразу, ніж мати потім на свою голову те, що він завжди має, – і тут баба Ганя надала своїй фізіономії такий вираз мужності та рішучості, що Лада одразу зрозуміла: її бабця не церемониться у спілкуванні з мером. – Тож мер м’яко відмовив нашому товариству у наданні гелікоптера. Але одразу ж люб’язно запропонував цього джипа. Ось, значить, як… – стомлено перевівши дух, мовила баба Ганя. – Я думала провести тебе сьогодні на літак і негайно вирушати до Мексики у Чічен-Іцу. Оце ж уранці до мене на кавусю забігли Дануся та Лануся. Я заварила файну каву, і ми сіли визначатись із планом подорожі до Руссо. Аж раптом, без запрошення, до мене в гості преться якийсь немічний очкарик. Зайшов, відрекомендувався редактором «Львівської»… Із звісткою, що я, як велика шанувальниця кефіру, виграла подорож до Кіліманджаро. Нібито, виявляється, «Львівська» і торгова марка «Кефірчик» проводили опитування, аби визначити, хто у Львові за рік найбільше кефіру споживає. Виявилося, що баба Ганя… Тобто я…

– Супер! – захоплено прошепотіла Лада.

– Який там супер?! Все брехня! – емоційно вигукнула баба Ганя. – Звичайно, я люблю кефір – тут марно сперечатись. Але ж моє захоплення кефіром – це просто забавка у порівнянні із захопленнями Дани. Вона за день споживає літри три – не менше. Я вже не кажу про Лану! Лана, крім кефіру, нічого іншого не визнає. Тож я як мінімум не перша… Стовідсотково в цих змаганнях чемпіонка – Лана! А приз мені… Про що це говорить? – пошепки спитала вона та одразу сама відповіла. – Це говорить про якийсь підступний план…

– Ти так думаєш? – теж пошепки перепитала Лада.

– Я не думаю, я знаю. Дивись… Тільки ти приїжджаєш на канікули до Львова, я одразу виграю якусь мандрівку. Хіба не так?

– Так…

– Питається, чому?

– Тому… – багатозначно посміхнувшись, відповіла Лада.

– Правильно! – погодилась баба Ганя. – Нам з тобою це чудово вже відомо. Твій тато не хоче, аби ми з тобою спілкувались! Адже все лежить на поверхні, не треба глибоко копати. Згадай, скільки вже разів він допомагав товариству «Ті, кому за 70». Відриває, бідолашний, від свого серця, прямо із м’ясом ті гроші і дає… І все заради того, аби я кудись запропастилася і не спілкувалася з тобою. До того ж, зваж, ми з дівчатами одразу приперли до стіни цього представника «Львівської». І він в усьому нам зізнався. Конкурсу ніякого не було, і бути не могло – про нагородження прийшла згори вказівка. А «згори» – це хто?

– Не знаю…

– Згори – це твій тато, – вже спокійніше пояснила баба Ганя. – Усім відомо, що власником майже всіх журналів та видань є мій зять. Хазяїном одноосібним харчової промисловості та й узагалі всього, що виробляється та продається, є Макс Гай! Тож цілком зрозуміло, що саме він стоїть за усім цим неподобством. До того ж, зранку мені передзвонила Барбара і, плачучи, розповіла таке страхіття, що мені незручно навіть тобі говорити. Одним словом, твій тато остаточно вже заборонив нам спілкуватись. Але я не могла втриматись, аби не поцілувати тебе на прощання… Тож я надумала заїхати до маєтку з тилу, аби мене ніхто вже не помітив. Долаю кучугури, і тут раптом ти. Це просто якесь диво, що ми не розминулись.

– Але ж ми з тобою забивали на сьогодні стрілку. Забула? – запитала Лада. – Ми опівдні, у «Гасовій лямпі», мали пити каву…

– Ой, Ладусю, я сумніваюся, що тебе би випустила з маєтку охорона. Барбара казала, що твій тато сьогодні просто скаженів. До речі, мені трохи сумно, що мій зять настільки вже мене недооцінює. Надіслала ти до люблячої бабці якогось немічного редактора… Це просто смішно. Правдоподібно, але смішно. Я так хотіла сказати тобі на прощання, як я тебе люблю, що мене й десяток Родманів не втримав би. А тут… На тобі, якийсь очкарик кострубатий. Смішно, її же Богу.

– Я, звичайно, дико перепрошую, – втрутився в розмову Джовані, якому вже добряче набридли їхні балачки. – Але вже дванадцята година. До балу лишилися якісь жалюгідні, немічні годинки… А в нас і досі не вистачає ґудзиків усіх! Хочу особисто підкреслити, що ти, Ладо, обіцяла мені і навіть давала справжнє чесне слово, що ви врятуєте мою Маріам. Уже бал на носі, а ви розвели всілякі усі-пусі!