Текст книги "Джовані Трапатоні"

Автор книги: Олекса Росич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 17 страниц)

Розділ чотирнадцятий

– Я поскаржуся! – волав зв’язаний сич, налякано кліпаючи очима після кожного слова. – Що ви собі дозволяєте?! Я поскаржусь на вас! Неодмінно поскаржусь!

– Цікаво-цікаво, – прошепотіла Лада. – І кому ти будеш скаржитися?

– Мерові! – з погрозою вигукнув пугач та знову кліпнув очима. – Самому мерові! А може, навіть вище!

– А ти знайомий з нашим мером? – хитро примружившись, запитала баба Ганя.

– Не смішіть мене! – завзято закричав сич. – Чи я знайомий з мером!? Ха-ха-ха! Та я знаю всіх! Усіх корисних людей з доброю репутацією! Вони всі, геть усі – мої боржники, аби ви знали!

– Слухай, Ганнусю, – розгублено мовила пані Лана, – я щось не збагну: воно сич чи людина?

– Я пан Урсуляк! – роздратовано прорік пугач. – Пан Урсуляк я! І я буду скаржитися, куди слід, попереджаю вас! Останній раз попереджаю!

– Ланусю, воно – потвора. Звичайнісінька потвора. – Вже трохи стомлено пояснила пані Ганна. – Ладо!

– Я тут, ба…

– Запам’ятай, онученько, краще розумно мовчати, ніж по-дурному говорити, як ось цей пан Урсуляк. Це я з приводу виховання, – збираючись з думками, додала вона.

– Я зрозуміла… Слухай, ба, може, все-таки викличемо швидку для пані Марії?

– Не треба. Я ж уже казала, що не треба! Це звичайні нерви. Вона полежить трохи, і сама відійде. Вона дихає?

– Дихає, – відповіла пані Дана, яка весь цей час обмахувала непритомну пані Марію своїм віялом. – Прекрасно дихає і має пристойний пульс.

– Ну й чудово, – підсумувала пані Ганна. – Перекладіть її на диван, і нехай вона собі полежить – відпочине. Бо на пояснення витрачати зараз час – безглуздо. Роботи – непочатий край, а ми вовтузимось уже хтозна-скільки… – відчинивши шафу та переглядаючи речі, бурчала баба Ганя. – Переклали?

– Авжеж, – захекано мовила малесенька пані Дана.

– Тепер, дівчатонька, зміняймо швиденько свої бальні сукні на оці спортивні костюмчики і мерщій стаємо до роботи. Бо пан Урсуляк нас уже добряче зачекався, – мовила пані Ганна, кинувши дівчатам два старомодних спортивних костюми, із лампасами на штанях і з великою літерою «Д» на кофтинках.

– Ганнусю, ти смієшся? – ображено запитала пані Лана. – Ти хочеш, аби я надягнула на себе костюмчик цього потворного Урсуляка?!

– Ганно, це не смішно, – ще більш ображено пробубоніла пані Дана.

– Дівчатонька, спокійно, без емоцій. По-перше, костюмчики, не належать цьому пану, як, зрештою, і вся ця квартира. Він лиш нещодавно видурив цю житлоплощу… І навіть, он, іще дипломники свої розвісити не встиг, – роздивляючись вишукані дипломи, що стосом лежали на столі, мовила баба Ганя. – По-друге, костюмчики, хоч і старомодні, але геть новесенькі. Он, подивіться, на них і етикеточки висять… Ось… Що тут написано? Львівська фабрика спортивного вбрання… Костюм спортивний, байковий, із логотипом товариства «Динамо»… Ціна: 17 грн 85 коп. Рік випуску 1991…

– І все-таки я не розумію, – роздратовано перебила подругу пані Лана. – Ну чому я не можу бути зараз вбрана в бальну сукню?

– Та тому, що бальна сукня – неодмінний атрибут вальсів. І він, цей атрибут, має бути просто бездоганним. І саме через це він аж ніяк не підходить для катування підлої тварини… Тобто птаха, – виправилась пані Ганна, по-змовницьки підморгнувши дівчатам.

– Для катування? – затинаючись, перепитала вкрай розгублена пані Дана.

– Звісно, – ще раз, по-змовницьки підморгнувши, відповіла баба Ганя. – Для жорстокого та жахливого катування. – Я сподіваюсь, ви не хочете змастити такі вишукані сукні кров’ю? Це буде зовсім нешляхетно.

– О-о, ні! Тільки не це! – знесилено простогнав сич-Урсуляк. – Я готовий! Шановні, я готовий до ділової, конструктивної розмови.

– Прекрасно… Це прекрасно, шановний пане Урсуляк, – ще раз підморгнувши дівчатам, мовила пані Ганна. – Але… Дівчата, все ж таки, ви переодягніться. Це буде неабияк сприяти нашому порозумінню з конструктивним паном Урсуляком.

– Будемо за дві хвилини! – вже посміхнувшись, відповіли дівчата і, вхопивши спортивні костюми, вискочили із кімнати.

Сич перелякано провів поглядом активісток товариства «Ті, кому за 70». І коли ті зникли за дверима, зніяковіло подививсь на пані Ганну та заходивсь знервовано кліпати очима.

– Онученько, – повчальним тоном звернулась баба Ганя до Лади, – запам’ятай… Те, що зараз буде робити твоя бабця, тобі робити аж ніяк не можна. Ніколи й ні за яких обставин так знущатися із тварин не можна. Тобто я хотіла сказати, що взагалі знущатися з тварин не можна. А тим більше, не можна чинити так, як це зараз буде чинити твоя бабця.

– Ні-ні-ні! – жалісливо застогнав сич-пугач. – Благаю вас, не треба! Адже я готовий… Цілковито готовий до конструктивного порозуміння.

– Віриться важкувато, – строго відповіла пані Ганна. – Але, може, спробуємо – перевіримо вашу щирість… Де наші ґудзики?

– Я не знаю… – одразу заридавши, пронявчав пугач.

– Відповідь неконструктивна! – підсумувала баба Ганя та, підійшовши до зв’язаного сича, висмикнула з нього пір’їну.

– А-а-а-а-а! – відчайдушно заволав пугач, божевільно закліпавши очима. – Нанесення тяжких тілесних ушкоджень карається законом!

– А крадіжка карається законом чи не карається? – роздратовано вхопивши його за дзьоба, запитала пані Ганна.

– Карається, але більш гуманно і не так жорстоко, – хникаючи, відповів Урсуляк.

– Повторюю запитання. Де наші сто дванадцять тисяч ґудзиків? Де ти їх подів, свинюко?

– Ну, я не брав… Не брав і не крав ваші ґудзики! Даю слово честі!

– Відповідь нещира, – прошепотіла баба Ганя та знову висмикнула з сича пір’їну.

– О-о-о-о-о! – занив пан Урсуляк та спробував пустити сльозу. Але сльоза, на жаль, не вичавилась, через що йому знов довелося шукати конструктивного порозуміння. – Прошу, прошу, домовимося полюбовно! Ми ж із вами розумні люди! Назвіть ціну моєї недоторканності та безпеки… І я готовий негайно, негайно її сплатити! Ми ж із вами цивілізовані, розумні люди!

– Ціну, цивілізований ти мій, було оприлюднено вже двічі. Тож повторюю востаннє: для тугодумів. Поверни вкрадені тобою ґудзики.

– Але це… Це неможливо… – затинаючись, прошепотів пан Урсуляк.

– Це можливо, впертий мій, це можливо… – перекривляючи його, мовила баба Ганя та висмикнула з нього ще одну пір’їнку.

– А-а-а-а-а! Пече-е! О-о-о-о-о!

– О ні, я не можу на це дивитись! – стомлено вигукнула Лада та рушила до дверей.

Саме в цей вирішальний час до кімнати увірвались налякані активістки товариства «Ті, кому за 70» пані Лана і пані Дана.

– Що тут за дикі крики? – запитала Дана, підтримуючи на собі величезний, не за розміром костюм.

– Найцікавіше ми вже, певно, пропустили? – поцікавилась Лана, увесь час підтягуючи страшенно замалі спортивні штани.

– Ні, дівчата, усе найцікавіше ще попереду… Подальший розвиток подій – у кігтястих лапах ось цього жадібного та твердоголового птаха, котрий підло викрав наші ґудзички й аж ніяк не поспішає їх повертати, – відповіла баба Ганя, розгублено дивлячись на своїх подруг. – Слухайте, дівчата… Каюсь – неправа.

– Що таке?

– Ти чого? – підтягуючи та підтримуючи штани, разом ображено прошепотіли активістки.

– Видовище жалюгідне… – сумно мовила пані Ганна, збагнувши нарешті усю недоречність цього переодягання. – Ви хоч бірочки зніміть.

– Ну-ну-ну, – пробурмотіла пані Лана. – Красу нічим не спаплюжиш… Дано, правильно я кажу?

– Правильно, Лано, – шморгнувши носом та знову підтягнувши штанці, погодилась Дана.

– До справи, – рішуче запропонувала Лана.

– До справи! – підтримала подругу Дана.

– Дівчата, ця огидна пташка вкрала наш викуп за принцесу Маріам – сто дванадцять тисяч ґудзиків. Їх треба якомога швидше повернути, – поставила завдання баба Ганя. – Від цього залежить не тільки життя вірменської принцеси, але й наші з вами танці.

– Докази крадіжки? – по-діловому запитала пані Лана.

– Наша машина з ґудзиками стояла прямісінько біля його під’їзду.

– Ще що? – поцікавилась пані Дана.

– Намагались узяти машину на абордаж. Але намарно… Та втекла, – пояснила баба Ганя. – Я отримала травму голови, ґулю та ще й пошкодила світлофор – комунальну власність міста.

– Ясно! – разом вигукнули активістки.

– Прекрасно! – підсумувала пані Ганна. – Працюйте, сподіваюсь на швидкі результати… До речі, пане Урсуляк, де дарча на квартиру?

Почувши запитання, пан Урсуляк знову повівся вкрай нерозумно. Він перелякано кліпнув очима та в енний раз вдав із себе непритомного.

– Дівчата, тут роботи непочатий край, – сумно зітхнула баба Ганя та підняла руку над Урсуляком. – Повторити ще раз?

– Ні, не треба, я все розчув! – жалісливо занив у відповідь пугач. – Верхня шухлядка у столі, папка «Нерухомість» за номером 4.

– Дякую за розуміння, – рушивши до столу, мовила пані Ганна.

Діставши з шухлядки товстелезні теки, вона здивовано прочитала їхні назви: «Кляузи», «Наклепи», «Перспективи», «Боржники»… Важкенька папка «Боржники» чомусь мала дві назви. Згори красувався напис «Боржники», а під ним одразу друга назва – «Суди, народні депутати, мер, тощо».

– Що означає слово «тощо»? – з цікавістю запитала птаха пані Ганна.

Сич, почувши запитання, одразу чомусь задоволено всміхнувся та хвалькувато пробелькотів:

– «Тощо» – слово із занадто широким змістом… Аби пояснити його всепоглинаюче та всеохоплююче значення, знадобиться надто багато часу.

– А що означає папка з написом «Залякування й теми панічних настроїв на 2010 рік»?

– Що написано, те й означає… – по-діловому, якось пихато прошепотів пан Урсуляк.

Пані Ганя розв’язала папку та пробіглася очима по сторінках «Свинячий грип – загроза цивілізації», «Сонце – убивця», «Природа викликає смертельну алергію».

– Що за маразм? – розгублено пробубоніла баба Ганя, витерши піт, що проступив на її чолі. – Це твоя писанина, кострубатий?

– Моя, – погодився писака, задоволено кліпнувши очима. – Я веду серйозну дослідницьку діяльність. Я дійсний та почесний академік Академії наук України… Я почесний професор дев’яноста семи академій світу: Бостонської, Нью-Йоркської, Паризької, Московської, Берлінської, Міланської, Брюссельської тощо…

– Дівчата! – перебила академіка пані Ганна. – Значить, носа цьому академіку не ламайте… Тобто дзьобика… Лишіть його мені. Я сама проведу дослідницьку діяльність із його сопливим носом.

– А за що?! – перелякано заверещав пугач. – За що дослідницьку діяльність?!

– За те, що ти сонечко убивцею обізвав… Дослідник ти мерзотний.

Пані Ганна врешті дістала з папки «Нерухомість № 4» дарчу на квартиру та розірвала її на клаптики.

– Дівчата, гукніть, коли буде результат. Ми з Ладусею зачекаємо на кухні. Бо вже немає сил споглядати цих нікчем – надивилися за день, аж нудить, – сердито буркнула баба Ганя та, обнявши розгублену онуку, вивела її з кімнати.

– Знаєш, ба, після сьогоднішніх пригод, мені страшенно захотілося назад – у Лондон… – прошепотіла Лада, щойно вони зайшли до кухні. – Пришелепуватий Джон, у зрівнянні з Урсуляком, виявляється, – просто ангел.

– Що за Джон?

– Племінник американського президента, – пояснила Лада. – Тобі чай чи каву?

– Чай… Сядь, відпочинь – я сама заварю… Краще скажи мені, що там у тебе з Махмудом Четвертим?

Баба Ганя рушила до плити ставити чайник, а Лада, сівши до столу, заходилася стомлено масувати скроні.

В цей час із вулиці, з підвіконня до кухні обережно зазирнула чорна воронова голова. Уважно роздивившись, що діється на кухні, вона швиденько перемістилася в куточок підвіконня та сховалась за віконною рамою. Це був ніхто інший, як Тоні Бравісимо.

– Ладусю, чуєш, що бабця питає?

– Що? – механічно перепитала Лада, зосереджено про щось розмірковуючи.

– Я питаю, що там у тебе з Махмудом Четвертим? Щось серйозне?

– А ти звідки знаєш про Махмуда?

– Барбара зранку дзвонила, – ніжно всміхнувшись, відповіла бабця. – Сказала, що ви вже двічі цілувались.

– А-а-а-а-а! – несамовито заволав у сусідній кімнаті пан Урсуляк та знову усе стихло.

– Чого мовчиш? – запитала бабця.

– А що казати?

– Ну, що-що… Цілувалися чи ні?

– Та так, було один раз… І то не по-справжньому…

– А не по-справжньому – це як? – здивувалась пані Ганна.

– Ну так… Я просто цмокнула його у щічку… Один разочок, ось і все… Про другий поцілунок я збрехала.

– А чому лишень один разочок? Він, цей принц, що, не вміє цілуватись?

– Ну, ба… Ти таке питаєш…

– Яке таке? – образилась бабця. – Нормально все питаю. Може, тобі потрібна якась допомога чи підказка – я ж не знаю…

– О-о-о-о-о! – заверещав фальцетом із сусідньої кімнати пан Урсуляк, і у вікнах задрижали шибки. Згодом знову стало тихо.

– Ні, ба, не треба допомоги, – всміхнувшись із безпосередності своєї бабці, мовила Лада та відсьорбнула чаю.

– Ти що, образилась?

– Зовсім ні… Просто не знаю, що казати.

– Я тебе розумію, – серйозно прошепотіла пані Ганна та по-змовницьки додала. – У мене таке саме було із твоїм дідом. Він теж страх який був нерішучий…

– Ба, ну що ти, чесне слово…

– А що? – збентежилась бабця. – Ти мене неправильно зрозуміла… Я не звинувачую цього несміливого принца… Просто констатую, що він такий же сором’язливий та нерішучий, як твій покійний дід… Повір моєму досвіду: ця прикрість – привід не для розпачу… Це привід для детального розбору ситуації…

– Ба, ти таке говориш?! Яка прикрість, який розпач?!

– У-у-у-у-у! – заволало через стінку, і у склянках із чаєм напружено задрижали ложечки.

– Стривай, стривай, – схвильовано прошепотіла пані Ганна. – Головне – не хвилюйся… Ти мені сказала, що ви поцілувалися лишень разочок, правильно?

– Правильно.

– Ну от! – чомусь радісно вигукнула бабця. – Поцілувалися один разочок і все – баста! Питається, чому? Які на те причини, що продовження немає? Причина ж якась має бути!

– Ну та яка причина… Просто на другий поцілунок принц іще не заслужив.

– Н-н… не заслужив? – затинаючись, спантеличено перепитала пані Ганна.

– Поки що не заслужив, – всміхнувшись, відповіла Лада, зробивши багатозначний наголос на слові «поки що».

– А… А як? Як він це? Того… Тобто цього… – розгублено бубоніла бабця якісь незв’язані слова, допоки онука не прийшла на допомогу.

– Ти, певно, хочеш запитати, як принц заслужив перший поцілунок? – ніжно всміхнувшись із цілковитої розгубленості бабці, запитала Лада.

– Ні… Тобто так… Або ні… Я не знаю…

– Ні-ні-ні-ні-ні! – зненацька знервовано завібрувала стіна до сусідньої кімнати, і з неї, захитавшись, впав настінний календар.

Лада підняла з підлоги календар та кинула його на стіл. З яскравого фото щасливо посміхався зализаний солідний дядечко у сірому костюмі та краватці. Підпис під ялинкою, яку тримав на долоні цей дядечко, повідомляв: «Депутат Європарламенту пан Урсуляк вітає усіх львів’ян та громадян демократичної Європи з Новим 2010 роком! Щиро бажаю усім щастя, здоров’я та наснаги!»

Лада з огидою скривилася, взяла календар та кинула його до смітника.

– То на чому ми спинились?

– Ти збиралася розповісти, як принц Махмуд заслужив твій перший поцілунок, – підказала бабця.

– Ага… Ну, в принципі, тут усе дуже просто. Коли у нас виникла серйозна суперечка з Майклом, Махмуд чемно прийшов мені на допомогу і добряче надавав цьому телепню по шиї.

– А за що? За що він йому надавав?

– За те, що він, тобто Майкл, обізвав мене вкрай непристойними словами.

– Та ну! А за що ж він тебе обізвав?

– За те, що я дала йому у вухо, – спокійно пояснила Лада.

– А чому ти дала йому у вухо?

– Розумієш, цей пихатий недоумок Майкл при всьому класі вкрай брутально обізвав Батьківщину Маріуша… Маріуш – це син президента Польщі. Спокійний вихований хлопець… А виховані – вони завжди трохи нерішучі. Тож поки Маріуш переживав образу та збирався із силами, аби відповісти, я не стрималась і добряче вмазала Майклу у його велике вухо… Майклу стало соромно… А ти ж, певно, знаєш – хлопці соромитись не люблять. Тож він, аби швидше здолати свій сором, вирішив обізвати мене…

– Ну і?

– Ну й обізвав мене… Брутальними та вкрай непристойними словами. Я кинулася битись… Але принц Махмуд випередив мене. Він так красиво надавав Майклу по мордяці та інших частинах тіла, що наступного дня Сполучені Штати ледь не розірвали дипломатичні відносини із Саудівською Аравією, звинувативши її у недемократичності. Може, ти читала про це в газетах?

– Так-так-так, щось таке було… Здається, восени минулого року «Львівська» писала, що Штати звинуватили Саудівську Аравію у жахливій недемократичності?

– Все точно – восени минулого року. Потім, звичайно, все дуже швидко заспокоїлось… Махмуд казав, що цей спокій його татові обійшовся у сто танкерів нафти… Але чого вже не зробиш заради демократії, правда ж?

– Правда, – зніяковіло погодилась бабця, потроху приходячи до тями від Ладиної розповіді. – Ну, знаєш, онученько, що я тобі скажу… Спочатку, звичайно, мені кортіло запитати тебе, якими словами обзиваються американські діти, але потім… Потім мені якось зненацька перехотілося…

– Ну й правильно, – посміхнулась Лада.

– Ти думаєш? – вагаючись, запитала баба Ганя.

– Переконана. Ходімо краще до твоїх активісток, подивимось, що там коїться. Бо щось Урсуляка вже давно не чутно. Сподіваюся, що з ним усе гаразд.

Бабця задумливо відсунула від себе невипиту склянку чаю та зітхнула – мабуть, і досі переварюючи почуте від онуки.

– Ба, ну, ти йдеш чи ні? – вже з коридору гукнула її Лада.

– Йду-йду… – прошепотіла пані Ганна та навшпиньки рушила у зовсім протилежний бік – до вікна.

– Ба, ти чого? – здивовано спитала Лада, спостерігаючи, як бабця крадеться до вікна. – Ба, щось сталося?

– Тихо, – буркнула пані Ганна. – На підвіконні ховається якась ворона… Зараз я її впіймаю, – тільки і встигла мовити вона, як із підвіконня піднявся ворон та чкурнув так, що за мить його і видко вже не стало.

– Що це було? – перелякано вигукнула Лада.

– Що-що – ворон! Підслуховував, зараза… – вилаялася спересердя бабця. – І, судячи з його неохайності, це був ніхто інший, як наш давній знайомий – Тоні Бравісимо.

– Та ну…

– Ось тобі й та ну…

– Якийсь він, цей Бравісимо, дивний.

– Та не дивний він, а хитрий… А це зовсім різні речі.

– Ганю! – стомлено гукнула подругу пані Лана, що стояла у дверях. – Вибач, сонечко, але я вже не можу! В мене вже терпець урвався! Скажи мені, де ти знайшла цього типа?

– Тобто? – спантеличено перепитала пані Ганна. І з її обличчя одразу стало зрозуміло, що в такому гніві вона ще свою подругу не бачила.

– Ладо, закрий вуха! – наказала пані Лана та заходилась щось таке кричати, що Лада, навіть із закритими вухами, зрозуміла: тітонька Лана говорить щось украй непристойне.

Викричавшись досхочу, пані Лана підскочила до столу та одним духом спорожнила усі склянки з недопитим чаєм. Разом із заваркою з заварничка. Добряче промочивши пересохле горло, вона скомандувала Ладі:

– Ладо, тобі такого чути ще не можна! Зараз же закрий вуха!

Лада, що так і стояла з закритими вухами, зніяковіло дивилася на те, що коїть розгнівана активістка товариства «Ті, кому за 70».

Розмахуючи своїми довжелезними руками, тітонька Лана увесь час хапалася за голову. То за свою, то за голову баби Гані, то за Ладину (перевіряючи мимохідь, чи не підслуховує Лада її страшних лайок).

Лада, звичайно, спочатку навіть і не думала прислухатись. Лише спостерігала німе й трагічне кіно – ось і все. Але коли вже, зовсім випадково, розчула кілька слів… То їй стало цікаво. Ще б пак! Вона зі здивуванням зауважила для себе, що арсенал лайок у тітоньки Лани куди потужніший за банальні непристойності Майкла.

І то невідомо, чим би скінчилось несамовите роздратування пані Лани, якби баба Ганя, вельми вчасно, не бризнула на неї водичкою з крану. Відтак підслуховувати, на жаль, стало нічого. Але від цього, як не дивно, стало ще цікавіше. Бо тепер уже можна було вловити певну логіку в словах. Хоч і невелику… Та спробувати хоч якось стягнути в купу весь цей каламбур, яким сипала пані Лана.

– Я йому торочу: ти де, мерзотнику, ґудзики подів?! А він мені знов про Ладиного батька… Такі вже казки меле, що навіть Шахразада померла би із заздрості, якби його почула!

– А що, що він говорив про мого батька?

– Ладо, сонечко, та яка вже там різниця, що воно мололо? – сердито вигукнула баба Ганя. – Воно ж брехло! А брехло молоти може що завгодно! Язик же без кісток!

– А мені цікаво! – ображено заперечила Лада та знов звернулася до пані Лани: – Ну, що він там брехав?

– Брехав, що батька твого знає вже хтозна-скільки… Що разом вони працювали на Личаківському цвинтарі, сторожами… Розповідав, як батько твій колись голодував, і він підгодовував його «дрогобицькою» ковбасою… А потім перекинувся на те, що коли батько довідається, як знущалися з його друга-побратима, то мало місця всім од його гніву буде… Докази наводив, що він знається із самим чортом!

– Хто знається?

– Як хто? Батько твій! – емоційно пояснила пані Лана.

Лада засміялась:

– Ну це вже просто смішно… Якщо не сказати більше. Звичайно, мій тато не ангел… Але молоти таку дурню – це вже занадто.

– Ладо, він таке розповідав, що придумати такого аж ніяк не можна!

– Ну то й не придумуйте, пані Лано, – грубо увірвала її Лада. – Прошу зважити, що це мій рідний батько… І як би ми з ним не сварились, я його люблю… І мені неприємно та вкрай огидно, коли у моїй присутності так непристойно відгукуються про мого тата… Прошу зважити на це! І надалі не дозволяти собі таку неповагу до мого батька! Бо зневага до батька – це ганьба для дітей. Так ти мені колись казала? – строго запитала вона в бабці.

– Онучко, сонечко, не кожну дурницю, яку я казала, варто повторювати, – розгубившись від такої промови, зазначила баба Ганя.

– Будемо вважати, що я не почула твоєї недоречної іронії, – серйозно мовила Лада. Але, помітивши посмішку на обличчі бабці, вона одразу жорстко додала: – І тебе, до речі, теж стосуються усі мої зауваження!

– Ладусю… Ти, певно, забула, що сьогодні твоя мама не витримала «ангельського» характеру твого татка та пішла від нього.

– Я не забула… – прошепотіла Лада, і з її очей побігли сльози. – Я не забула… Але всі ці негаразди – суто сімейні справи. І ми самі… Самі розберемось у всьому… І самі всьому дамо лад. У мами з татом – свої стосунки… Стосунки жінки і чоловіка. А у мене, з татом свої… Відносини доньки і батька… Він мій тато… І який би він не був, – я його люблю. Я люблю його. Бо він мій тато… Ясно вам? Я питаю, ясно вам чи ні?!

– Ясно, – знічено прошепотіли разом бабця і пані Лана.

– Ось і все… І не смійте… Не смійте у моїй присутності зневажливо ставитись до нього!

– Добре… Вибач… – знічено перепросила бабця.

І у кухні зависла цілковита тиша.

Невідомо, скільки би тривало це мовчання, якби вся квартира знову не здригнулась від волання шановного Урсуляка.

– А-а-а-а-а! У-у-у! Є-є-є-є! – несамовито та без передиху верещав він на весь світ.

– От гад! – вилаялась баба Ганя. – Ще розбудить пані Марію… Ну, ходімо! – рішуче скомандувала вона, і вони всі разом побігли до сусідньої кімнати.

Увага! Наступні декілька рядків не рекомендовано читати представникам громадського об’єднання із захисту тварин товариства «Ґрінпіс»! А також людям із хворим та чутливим серцем!

Але!

Наступні рядочки наполегливо рекомендовано переглянути тим, хто, маючи людську подобу, дозволяє собі чинити несправедливості та підлості.

І, можливо, ці істоти з людською подобою – адже трапляються дива у світі! – глибше переосмислять народну мудру приказку: як вірьовочці не витись, все одно їй прийде край.

Тим, хто все розуміє, але вагається, рекомендовано перечитати двічі.

Тим, у кого, цей відступ викликає іронічну посмішку, – тричі.

Якщо, перечитавши тричі, маєте ті ж проблеми, відкладіть книжку та відтисніться від підлоги щонайменше сто разів (можна в декілька підходів. Але перерва між підходами не більше двох хвилин!).

Знов перегляньте. Якщо така ж морока, плюньте на ці літери та й живіть собі далі, як і жили. Життя саме все розставить по місцях. І сперечатись із ним намарно. Життя – найсправедливіша штука у світі. Коли ж трапиться, що воно здасться вам несправедливим, знайте: саме тоді воно справедливе, як ніколи!

Чи так само, чи трохи інакше подумали Лада та її бабця, забігши до кімнати, – невідомо. Але те, що вони тяжко замислились над чимось, – стовідсотково.

Вони розгублено спинились у дверях та зніяковіло завмерли в спогляданні. У спогляданні того, що неможливо чи, принаймні, досить складно описати. Але спробуємо… Мерщій спробуємо це зробити.

Геть уся кімната була встелена пір’ячком та підпушком. Від холодного повітря, що дмухало крізь розбиту шибку, воно колихалось по підлозі, наче хвилі. Раз по раз здіймалось у повітря та, гарцюючи, кружляло по кімнаті.

Перед кріслом стовбичила вкрай стомлена пані Дана. Вона обома руками ледь тримала перед собою старе настінне дзеркало, іноді роблячи недолугі спроби підтягнути завеликі штани, що постійно спадали.

У дзеркалі відбивалось щось украй незрозуміле та страшне. Воно, роззявивши пащеку, весь час волало так несамовито, що у всіх присутніх дзвеніло у вухах та паморочилось у голові. Коли ж, зрештою, волання припинилось і пащека стулилася, стало зрозуміло, що віддзеркалюється не якесь невідоме чудовисько, а геть общипаний пугач – пан Урсуляк.

Одне-однісіньке немічне пір’ячко на голові – ось і все, що лишилось від його колишнього шляхетного вбрання. Решта кружляла по кімнаті.

Стомившись від волання, пан Урсуляк одразу впав в іншу крайність. Він, уважно і з цікавістю, заходився розглядати в дзеркалі своє голе білесеньке тільце.

– Дано! – чи то сердито, чи розгублено гукнула баба Ганя. – Це що за крем-брюле?

Пані Дана зненацька розревілась та знову спробувала підтягнути штани. Через що ледь не впустила дзеркало додолу.

– Пані Дано, прошу вас, не відволікайтесь… – чемно зазначив голий Урсуляк. – Коли дзеркало тремтить, у мене втомлюються очі. Прошу дуже, тримайте його впевнено та рівненько…

– Даночко, поясни, будь ласка, що тут сталось?

– Ганнусю, – заридала пані Дана, – цей гад і не збирається колотись, де він сховав викуп за Маріам! Більше того, ця свинюка вже договорилася до того, що балу ніякого не буде!

– Даночко, вибач, а чому пан Урсуляк такий… Такий цілком голий?

– Як це чому? – прийшла на допомогу подрузі пані Лана. – Тому що він не хоче зізнаватись, де заховав викуп за принцесу Маріам. Хіба це не ясно?

– Ясно, – зніяковіло прошепотіла баба Ганя.

– Ну, ось і все! – роздратовано підтримала Лану пані Дана. І, ще дужче заридавши, знову спробувала підтягнути штани.

– Пані Дано, попрошу дзеркальце трохи ближче, – пробубонів зв’язаний пан Урсуляк, задумливо споглядаючи свою останню пір’їнку.

– Данусю, – обережно мовила пані Ганна, – дозволь тебе спитати, а навіщо ти тримаєш дзеркало перед цією пташкою?

– Я попросив… – флегматично повідомив сич-пугач. – Аби переконатися, що кати говорять правду.

– Дано, – вже строго та ледь стримуючись, мовила баба Ганя, – ти можеш, зрештою, пояснити, що це за цирк? Нащо ти надриваєшся з тим дзеркалом?

– Тихо, Ганю! – таємничо буркнула пані Лана та, нахилившись до самого її вуха, тихесенько пояснила. – Це наш останній шанс… Остання надія довідатися, де він заховав викуп за Маріам…

– Тобто? – геть спантеличено запитала баба Ганя.

– Ну-ну-ну… – прошепотіла Лада.

– Ми одразу з Даною відчули, що цей крадій дуже дбайливо ставиться до свого зовнішнього вигляду…

– Я б так не сказала, – одразу перебила її Лада.

– Ти помиляєшся, онученько, – втрутилась у розмову пані Ганна. – Ти, просто плутаєш саме ставлення з почуттям смаку. Цей тип переконаний, що він, його гардероб та ці його значки дурнуваті виглядають вишукано і шляхетно. Хоча будь-якій людині, навіть із мізерним почуттям смаку, одразу зрозуміло, що камізелька зі спортивними штанами виглядає гидко. Аби не сказати більше… Тож Лана має рацію: він самозакоханий до нестями.

– Тож ми, – повела далі пані Лана, – й вирішили зачепитись за його самозакоханість.

– Слухайте., шановна пані командир, – звернувся Урсуляк до баби Гані, – ваші кати лякають мене… Говорять, що якщо вирвуть мою останню пір’їнку, то я вже назавжди залишуся лисим та некрасивим. Кажуть, що треба неодмінно лишити хоч пір’їнку на розвід…

– Це знають навіть малі діти! – посміхнувшись, упевнено перебила його Лана та смикнула за руку Ганну. – Розкажи йому історію, як друзяка твій Маркович засперечався з Тарасюком… Нехай знає, що його чекає, коли не скаже, де подів наш викуп… Розкажи, розкажи, як засперечались твої друзяки. Як Маркович програв суперечку і як вимушений був поголитись… І як тепер страждає, бідолашний, без волосся…

– Ні-ні-ні… – підморгнувши дівчатам, заперечила баба Ганя. – Ви таки добряче наплутали. Не минулого, а позаминулого року вони засперечались. І не Маркович, а Тарасюк та Панасюк. Побились об заклад, хто з них більше любить Батьківщину. Хто програє, має поголитися «під нуль». Тож сперечались вони довго – майже рік. Тарасюк тримався мужньо – не здавався. А Панасюк, той узагалі божевільний – ніколи не здається. Тому, наговорившись до нестями, вирішили запросити суддю, аби той по-чесному визначив переможця. Тут, дивляться, іде Маркович – із песиком своїм гуляє. Вони до нього: так і так, Івасику, розсуди – хто з нас більше любить Батьківщину.

– Ну і? – затинаючись, запитав Урсуляк, жалібно дивлячись у дзеркало на свою останню пір’їночку. – Що було далі?

– Що-що, поразку присудили бідолашному Тарасюку. І він по-чесному зголив із себе все волосся. Зголив, бо, думав, відросте. А воно не відросло. Бо він, принциповий наш, не лишив собі і волосини на розвід. Тепер мучиться та страждає, адже лисому жити – ой як не красиво. Звичайно, Тарасюк сам винуватий, бо його попереджали і Маркович, і всі решта, що неодмінно треба лишати волосинку на розвід. І Панасюк же дозволяв лишити волосинку… Навіть три… Але він, бач, упертий… То ось тепер і має таке щастя, що всі сміються з нього. До того ж, шановний Урсуляче, зважте, що лиса людина завжди виглядає підозріло. А з вашими талантами до шахрайства виглядати підозріло – це неприпустимо… Ну то чому ми мовчимо? Що обираєте, шановний? Трагічну помилку Тарасюка чи здоровий глузд?

– Здоровий глузд, – заплакавши, пробубонів пугач.

– Ну, то де? Де ти сховав викуп Маріам? – уже відчувши перемогу, запитала баба Ганя.

– Я… Я благаю, – занив пан Урсуляк, – давайте запросимо суддю!

– Ні, свідки нам не потрібні, – категорично заперечила пані Лана. – Вони нам ні до чого.

– Ну хоча б вашого Марковича! Якщо він має якісь принципи, то нехай і нас розсудить! Нехай відкриє вам очі на вашу негуманну поведінку! Вимагаю Марковича до слова! Ви, бездушні, жорстокі та немилосердні! Ви не можете мене судити!

– Слухай ти, справедливий наш! – перебила його пані Дана та нарешті поставила дзеркало на підлогу. – Машина з викраденими ґудзиками стояла під твоїми вікнами! Як це можна пояснити?!