Текст книги "Джовані Трапатоні"

Автор книги: Олекса Росич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 17 страниц)

Розділ одинадцятий

Падаючи на дно колодязя, Голота не знав і навіть не здогадувався, що чекає на нього внизу. Але він дуже добре уявляв собі, яка жахлива смерть очікувала би його згори, якби він не наважився стрибнути. Щоразу, стукаючись головою об тісну колодязну шахту, бой полегшено зітхав та механічно бубонів: «Негайно все буде з’ясовано та докладено… Все буде з’ясовано… І все буде докладено…»

Нарешті страшний удар по потилиці привів його до тями, і він, заплющивши очі, виголосив: «Здаюсь! Каюсь у своїх мерзенних діяннях та прошу милості у мудрих вірменських воронів!»

Волання, луною задзвенівши у його немічній голові, зникло так само зненацька, як і народилося. Ще тричі гупнувшись головою об вологу колодязну стіну, він мимоволі облизав пересохлі губи та прошепотів: «Вимагаю милосердя та гуманізму…»

Але й ця слушна вимога, на жаль, зосталася без відповіді. Тож боєві нічого не лишалось, як розплющити нарешті очі та остаточно прийти до тями.

Усвідомивши, що волання чуло лишень його налякане нутро, він із жахом озирнувся навкруги. Виявилось, що він зачепився своїм модним піджаком за якийсь гачок, що стирчав зі стіни. І саме через це не долетів до дна колодязя. Погойдуючись на гачку, бой уважно прислухався та раз по раз зиркав донизу, де ледь помітно проглядалася печера.

– Хтось не долетів, – пролунав із глибини чийсь голос.

– Артаку, брате, благаю, відійди звідти… Це могла гудіти звичайна каменюка, що обірвалася зі стіни, – почувся із печери стурбований дівочий голос.

– Якщо це справді каменюка, то вона вже мала впасти, – заперечив чоловічий голос.

Голота своїми гачкуватими пальцями гарячково видряпав із кам’яної кладки стін каменюку та пожбурив її вниз. Відлуння впало у печеру, і його враз поглинуло невеличке озерце, яке містилося під самою колодязною шахтою.

– Артаку, Вазгене, він знову знепритомнів! – почувся з печери збентежений дівочий голос.

Артак – стрункий ворон, з гордою осанкою і забинтованими крилами, переступив через непритомних Хруню та Гулю, що лежали біля самого озера, та рушив углиб печери.

Біля самої стіни, на єдиному сухому клаптику долівки, сиділа заплакана Маріам, тримаючи на своїх колінах голівку Трапатоні.

– Він виживе? – крізь сльози прошепотіла Маріам, ніжно погладжуючи його скуйовджене пір’ячко.

– Це невідомо, сестро. Але, поки він дихає, є надія.

– Принцесо, дайте нарешті спокій цьому нещасному! – незадоволено пробурчав ворон, що стояв трохи осторонь. – Йому треба спокій, а ви весь час його гладите…

– Вазгене, як ти можеш так казати? – здивовано мовила Маріам. – Невже тобі зовсім не шкода цього бідолаху?

– Мені його шкода! Але якою безмірною не була б ця жалість, не можна втрачати субординацію. Я думаю, принцесо, не варто забувати, що ви належите до прадавнього царського роду… В той час як цей бідолашний – звичайний підданий…

– Вазгене, – строго обірвала його Маріам, – ти говориш дурниці.

– Це не дурниці! – ображено вигукнув Вазген та, заклавши крила за спину, знервовано став ходити по колу, кульгаючи на обидві лапи. – Тут ще треба добре помізкувати, хто такий цей ворон… І чи не заслано його до нас із підступною метою? Ось, гляньте на цих непритомних! – махнув він крилом у бік двох боїв, що лежали біля самої води. – Кажан і цей, у робі, що має подобу людини… Це звичайнісінькі бої, призначення яких – катувати і вбивати… Як ви думаєте, чому вони тут опинились? Мовчите? Ну то я скажу вам… Поява цих мерзотників – це хитрощі Замори!

Хруня та Гуля, почувши, що про них іде мова, враз перестали підглядати крізь ледь примружені повіки. Вони старанно заплющили очі та ще правдоподібніше заходились удавати з себе непритомних.

– Тут криється якийсь підступ! – впевнено підсумував Вазген. – Усі вони хитрющі та підступні. Замора інших не тримає.

– Та невже ти не бачиш, що цього бідолашного ворона катували? – розгублено прошепотіла Маріам. – Яка підступність? Адже він і словечка не може вимовити… Він, щойно розплющить оченята, одразу непритомніє…

– Принцесо, чому ви говорите «оченята»? Чому ви не можете сказати просто «очі»? – ревниво вибухнув Вазген та ще знервованіше зашкутильгав по колу. – Коли я, захищаючи вас при арешті, ледь не втратив свої ноги… Ви не виявили до мене жалості ні на йоту!

– Синку, дуже тебе прошу, помовчи трохи, – знесилено прошепотів старий ворон, що лежав посеред юрби поранених воронів.

– А я не можу мовчати, тату! Адже Маріам моя наречена!

– Синку, чоловікові завжди варто триматись не тільки мужньо, але й мудро, – ще тихше прошепотів старий ворон.

– А хіба хтось може звинуватити наш княжий рід у боягузтві? – гордо запитав Вазген, обвівши всіх ображеним поглядом.

– Тихо, він знову розплющив очі! – вигукнула Маріам.

Джовані, ледь-ледь відкривши око, спробував підвести голову та озирнутись.

– Як тебе звати? – тихо запитала його Маріам.

Трапатоні уважно подивився на неї та, усміхнувшись, прошепотів:

– Я не знаю.

– Ти не знаєш, як тебе звати? – ніжно всміхнулась вона.

– Не знаю, – щасливо відповів Джовані. Знову зустрівшись поглядом із Маріам, він замислився, ніби щось пригадуючи.

– А тебе як звати? – нарешті запитав Джовані, уважно розглядаючи її красиві сумні очі.

– Мене звати Маріам.

– Гарне ім’я, – прошепотів Трапатоні та знову над чимось замислився.

– В тебе щось болить?

– Голова… – ледь чутно мовив Джовані та сильно затис крилами свою голівку. – В мене дуже болить голова.

– Це й не дивно, – ображено пробубонів Вазген. – Адже принцеса безперестанку гладила його по голові.

– Принцеса? – зненацька вигукнув Трапатоні, почувши до болю знайоме слово. – Принцеса… – ще раз задумливо прошепотів він та, розвернувшись до Маріам, уважно подивився на неї.

– А ти справді принцеса?

– Справді, – усміхнувшись із його безпосередності, відповіла Маріам.

– Захоплення цього ворона титулами зайвий раз доводить, що він звичайнісінький місцевий боржник, – сухо прокоментував Вазген вигук Джовані. – Тож якщо ви, мила Маріам, вважаєте, що вам нарешті поталанило зустріти безстрашного Горана, то ви глибоко помиляєтесь. Це звичайнісінький місцевий боржник, ось і все…

– Ні, цей ворон не звичайнісінький… – прошепотіла принцеса, дивлячись у розгублені очі Джовані. – Я це відчуваю… Коли я дивлюсь на нього, у мене в грудях стискається серце.

– У всіх жінок чомусь стискається серце саме тоді, коли вони дивляться на немічних та безпорадних, – парадокс, – безапеляційно зауважив Вазген.

– Вазгене, милий, що з тобою? Останні півгодини ти говориш речі, які зовсім тобі не властиві. Кожне твоє слово палає зверхністю та зневагою. Твій тон, милий, тільки мурує перешкоди до порозуміння.

– Принцесо, я лишень волію підкреслити найважливіше, – ледве стримуючись, відповів Вазген. – Якщо ви думаєте, що цей нещасний – славетний Горан, ви помиляєтесь… Ось і все.

– До чого тут Горан? – знизала плечима Маріам.

– Вазгене, по-моєму, ці бої прикидаються, – ледь чутно прошепотів Артак нареченому своєї сестри.

– Ти думаєш?

– Я весь час не зводив із них погляду. Вони мружаться, спостерігаючи за нами. А щойно… Щойно бой, який має людську подобу, щось прошепотів кажанові. І той йому відповів.

Вазген рішуче дістав із-під крила малесенький кинджал. І вони разом рушили до непритомних боїв. Присівши навшпиньки перед боєм у людській подобі, Вазген прискіпливо подививсь у його лице.

– Досить прикидатись, піднімайся! – наказав він, приставивши кинджал до серця боя.

Бой навіть не поворухнувся.

– Певно, цей негідник добре знає, що воронова князівська честь не дозволить убити будь-кого, хто не дивиться тобі в очі, – вимовив Артак. – Тому він так міцно заплющив очі.

– Так, – погодився Вазген, – ці мерзотники старанно вчать наші звичаї та закони – аби користати з них… Ну, нічого… Ми почекаємо, доки їм не остогидне ця мізерна гра. Сідай, друже Артак, поруч…

Джовані, побачивши, що Вазген не збирається до них повертатись, полегшено зітхнув.

– Чому він такий злий? – щиро запитав він у Маріам.

– Ні-ні, Вазген не злий, – сумно всміхнувшись, відповіла вона. – Просто це підземелля пригнічує його, і він нервує. Сховати ворона, який звик до неба, під землею… Хіба це не жахливо?

– Жахливо, – погодився Джовані. – А він справді твій наречений?

– Так. Ми мали побратися, але… Перед самим весіллям нас арештували. Підступно схопили й кинули сюди. Мене мають стратити… Та коли саме, я не знаю… Тут, під землею, дні лічити неможливо…

– А чому? Чому тебе мають стратити? І хто? – схвильовано перебив її Джовані.

– Це довга й сумна історія, – прошепотіла Маріам. – Краще розкажи мені, як ти сюди потрапив?

– А я… Я н… не… знаю… – затинаючись, відповів Джовані та стих.

– Чому ти на мене так дивишся? – ледь чутно запитала принцеса.

– Як?

– Ну, я не знаю… Якось дивно.

– Просто… Просто я ще ніколи не бачив такої красивої дівчини, як ти…

– Ти перебільшуєш, – розгублено прошепотіла Маріам, і в її очах чомусь заблищали малесенькі сльозинки. – Я виглядаю кепсько.

– Ні-ні, – заперечливо захитав головою Джовані. – Ти найкрасивіша дівчина у світі! – якось сумно виголосив він.

Маріам нічого не відповіла. Вона дивилася на нього і мовчала. А з її очей чомусь текли сльози.

– Чому мовчиш? – трохи сердито запитала вона в Джовані, не сподіваючись такої безпосередності.

– Приймаю рішення, – серйозно мовив він.

– Рішення про що?

– Про подальшу нашу долю.

– І що?

– Вже нічого, – спокійно відповів Джовані. – Я вирішив з тобою одружитись.

– Ну, дякую, що попередив…

– Будь ласка.

– Ну ти й нахаба, – строго мовила принцеса.

– Сам собі дивуюсь, – погодився Джовані та, одразу ж отримавши ляпаса по носі, ввічливо зазначив. – Дякую за згоду.

– Прошу, – так само ввічливо відповіла принцеса.

– Можливо, ще будуть якісь зауваження? Готовий вислухати всі точки зору, – чемно, але зухвало запитав Джовані Маріам.

– Так, – погодилась принцеса, – певні зауваження є. Це, будь ласка, за нечемність, – прошепотіла вона, давши Джовані другий ляпас.

– Красно дякую…

– Це за виховання! – третій ляпас. – А це – за все інше… – додала вона, відчайдушно ляскаючи його по дзьобі.

– Дякую, – як ніколи чемно, подякував Трапатоні, мужньо витримавши усю зливу ляпасів. І вже після цього тихенько знепритомнів.

– На здоров’я… – відповіла Маріам, полегшено зітхнувши. – Теж мені, жених знайшовся! – чи то ображено, чи то щасливо вигукнула вона. – Ой, лишенько, він знову знепритомнів… Артаку, Вазгене, мерщій біжіть сюди, цей бідолашний знову помирає!

Розділ дванадцятий

– Що трапилось? – запитала Лада, щойно бабця поклала трубку телефону.

– Сталося те, що давно вже мало статись, – захекано відповіла баба Ганя, прискорюючи хід.

– А що вже давно мало статись? – ледве встигаючи за нею, запитала Лада.

– Твоя мати пішла від твого батька.

– Як пішла?… Коли?

– Дві години тому… Взяла Риту на руки та пішла. А він… – вигукнула бабця, роздратовано махнувши рукою. – Він, найбагатша людина країни, пошкодував навіть викликати їй таксі. Скупий нікчема! Вибач, онученько, що при тобі кажу такі слова про твого батька… Але… Але ніяк не можу стриматися. Стоп! – зненацька зупинилася вона, щойно звернувши на вулицю Ліста. – А це що за фокуси такі? – бабця заблимала очима. – Подивися, що це за мара… Це ж наше авто, яке ми лишили біля «Лямпи».

– Де?

– Ну, он, у кінці вулиці, біля рожевого будинку, припарковано наш джип, – спантеличено пробубоніла баба Ганя, закрила долонями лице та заходилася напружено терти очі. – Бачиш?

– Бачу…

– І я бачу… Таки бачу, – затинаючись, повторила вона.

– А може, це не наша машина?

– Як це не наша? – обурилась баба Ганя. – Он же на ній напис: «Львівське товариство „Ті, кому за 70“.» Мої діоптрії ще ніколи мене не підводили! Хіба не бачиш, геть уся машина завантажена коробками з ґудзиками?

– Таки правда. Твої діоптрії тебе не підвели… Це наша машина. Але як вона тут опинилась?

– Цей казус, онученько, ми ось-ось з’ясуємо. Мерщій! – рішуче гукнула баба Ганя та, розштовхуючи перехожих, помчала до свого авто.

Дивно, але машина в ту ж мить почала втікати. Маневруючи вузькою вуличкою Ліста та намагаючись не зачепити припарковані автомобілі, вона стрімко попрямувала у бік вулиці Вороного.

– Ба, ми його не доженемо! – послизнувшись та гримнувши на бруківку, закричала Лада.

– Ніколи не здавайся! – повчально вигукнула баба Ганя та, допомігши підвестись онучці, знову рішуче кинулась наздоганяти ціль.

– Ой! – зойкнула Лада, знову гепнувшись на слизьку бруківку.

– Внученько, щось я не збагну, кому за сімдесят, мені чи тобі? – захекано пробурчала бабця та допомогла онучці піднятись. – Забилася?

– Ба, ми все одно не встигнемо за нею…

– Запам’ятай, сонечко, слова матеріальні… Те, що ти говориш, – обов’язково станеться. Тож завжди і говори, і думай позитивно! Біжимо! Давай, доганяй! – крикнула бабця та з оскаженілим виразом обличчя знову кинулась наздоганяти свій джип. – Я його дожену! Дожену і зроблю йому боляче… Ким би не був цей крадій, він пошкодує, що народився на світ!

– Ба, думай позитивно! – зауважила Лада, ледь устигаючи за нею. – Інакше ти матеріалізуєш жорстокість!

– Я матеріалізую справедливість! Але матеріалізую її жорстко! – виголосила баба Ганя та, відчайдушно стрибнувши, вчепилась у задню раму свого джипа.

Водій різко натиснув на газ, і джип, потужно заревівши, вискочив на вулицю Вороного. Баба Ганя не змогла витримати такої спритності. Вона відпустила раму та, за інерцією, стрімко покотилась по бруківці, аж допоки її не спинив світлофорний стовпчик.

– Ба, ти жива? – жалісно вигукнула Лада, кинувшись до бабці.

– Слухай, сонечко, – зніяковіло мовила бабця, – мені щойно пощастило придумати новий вид спорту – слалом попою по бруківці. І, судячи з реакції перехожих, цей вид спорту має всі шанси стати олімпійським. Ти тільки глянь, як усіх заціпило… Проходьте-проходьте, шановний, цирк уже скінчився! – звернулась вона до пана, що, роззявивши рота, остовпіло дивився то на неї, то на зігнутий стовпчик світлофора.

– Ба, у тебе зараз такий вираз обличчя, що всі просто бояться тобі співчувати, – прошепотіла Лада, підводячи бабцю із бруківки. – Ну ж бо, спирайсь на мене.

– Ладусю, внученько, спокійно… Твоя бабця у чудовій формі, – вже посміхнувшись, мовила баба Ганя. – Спочатку, звичайно, мої діоптрії серйозно помутніли, якщо не сказати більше… Але зараз усе гаразд… Ну, Мальво… Ну, сорока-білобока, стривай… Мій терпець урвався, і тепер тобі ніякий «Ґрінпіс» уже не допоможе…

– Ти думаєш, до викрадення причетна Мальва?

– А хто?! Подумай, зрештою, сама, кому потрібно, аби Джовані не викупив принцесу? Ой, як я шкодую, що не прибила її чоботом одразу…

– Ба, ти таке говориш… – розгублено прошепотіла Лада.

– Яке таке? – строго перепитала бабця.

– Ну, я не знаю… Твої слова не просто жорстокі, вони набагато гірші.

– Згодна, – мовила пані Ганна та, зупинившись, серйозно подивилася в очі внучці. – Розумом я усвідомлюю, що жорстокість є неприпустимою та гидкою. Але… Коли я стикаюся з підлістю, жорстокістю, мізерністю та зарозумілістю, мені просто серденько рветься, так хочеться надавати по мордяці. Ось так, просто і жорстоко… Взяти і надавати по нахабній, розбещеній мордяці! Ось такий парадокс, онученько… Розум говорить одне, а серденько – зовсім інше… Жінка більше до серця прислухається, а літня людина – до розуму. Ось і змагається серденько з розумом усе життя… То один візьме гору, то інший. І як цю вічну боротьбу припинити, ніхто не знає. Багато є таких, що говорять, буцімто їм усе достеменно відомо. Але говорити, онученько, і знати – це не одне й те саме. Я думаю, ті, хто говорить про знання, насправді нічогісінько не знають.

– Ти плачеш? – ледь чутно прошепотіла Лада.

– Та ні… Просто упріла, поки бігла… Ось і все… Якщо ти зараз запитаєш мене, чи ми врятуємо принцесу Маріам, то моє серце скаже тобі: так. Якщо ти запитаєш, як саме ми врятуємо її? То розум мій відповість: я не знаю… Не-зна-ю, і навіть не здогадуюсь про це.

– А тобі не здається дивним, що наша викрадена машина чомусь стояла саме біля будинку № 14? Біля того будинку, у якому живе мама цього нещасного Юрка – водія Мальви.

– Не знаю, – трохи роздратовано відповіла пані Ганна. – Я вже нічого не знаю… Взагалі-то, юнак здався мені дуже світлим. Але, як тут не крути, все одно не можу все зв’язати докупи. Питань тьма-тьмуща, а відповіді жодної нема. Добре, ходімо… Яка, він казав, квартира?

– Сьома, – відповіла Лада та рушила за бабцею до під’їзду.

Піднявшись на четвертий поверх старого австро-угорського будинку, пані Ганна подзвонила в квартиру № 7.1 зсередини одразу, наче їх чекали, заходились відчиняти замок. Поскрипуючи, двері відчинились, і у вузеньку шпаринку між дверима визирнула всміхнена руда голова якогось дядечка.

– Я вас слухаю. Ви чого хотіли? – безтямно посміхаючись, запитав невідомий та заповзявся знервовано терти своїми пухкенькими пальчиками дверний ланцюжок.

– Шановний, ми до господині, маємо термінову справу, – трохи розгублено мовила баба Ганя, здивовано перезирнувшись із Ладою.

– Ви помилились, пані… У цій квартирі я господар, – перелякано кліпаючи очима, гаркаво повідомив дядечко та знову якось огидно посміхнувся.

– А господиня де ж поділась? – підозріло примружившись, запитала баба Ганя.

– А немає… І не було ніколи… Тож, ви, пані, помилились, – прицмокуючи, повідомила руда голова, та, ще раз посміхнувшись, щезла за дверима.

Пані Ганна кинула погляд на номер квартири, потім на Ладу та на зачинені двері. Стомлено зітхнула та прошепотіла:

– Цей рудий так посміхався, що мені весь час кортіло дати йому в пику… Щось тут не так…

– Маєш рацію, – пошепки погодилась Лада. – Він занадто підозрілий.

Баба Ганя зосереджено стисла губи та знову подзвонила в двері.

– Хто там? – задзвенів за дверима переляканий голос рудого.

Пані Ганна, не відповівши, рішуче подзвонила вдруге.

– Нікого немає вдома, – ще більш налякано повідомив гаркавий голос за дверима.

– І давно нікого немає? – роздратовано запитала баба Ганя.

– Із вчорашнього дня, – якось зовсім уже недоречно відповів голос.

– Слухайте, шановний, вам ще не набридло клеїти із себе дурня? – втрутилась у розмову Лада.

– Не набридло, – затинаючись, повідомив ображений голос. І за дверима почулося якесь шарудіння. – Я ось беру телефон і негайно телефоную до поліції. Ось, телефон уже в моїй руці. Ось, я набираю номер… І дзвоню… Тримаю телефон… Набираю номер… І телефоную до поліції… Ось, телефон уже в моїй руці… Ось, я набираю номер…

– Шановний, вас заціпило, чи що? – буркнула баба Ганя. – То відчиніть, я вам надам швидку медичну допомогу! Глибокий масаж усіх м’язів обличчя – це якраз те, що вам потрібно!

– А я вже викликав поліцію… – хвалькувато, але налякано прошепотів голос. – Поліція буде вже за п’ять хвилин…

– Ну то дуже добре, – втомлено мовила пані Ганна, – мені вистачить п’яти хвилин. Не дратуйте мене, відчиняйте двері, інакше буде гірше! Своєю впертістю ви тільки шкодите собі!

– Я вас боюсь… – почулося за дверима.

– Даремно. Побоювання ваші марні… Солдат дитину не образить, – прислів’ям спробувала заспокоїти рудого баба Ганя, але, вочевидь, налякала його цим іще більше. Рудий не озивався, і за дверима все зненацька стихло.

– Рахую до трьох і знімаю ці нікчемні дверцята з петельок! – серйозно вигукнула пані Ганна та одразу розпочала відлік. – Один. Два, – швидко, без усіляких пауз почала вона лічити.

– Стривайте-стривайте, не поспішайте! – пробубоніло за дверима. – Краще скажіть, ви до мене з яких питань?

– З багатьох, – суворо відповіла баба Ганя. – Попервах питаннячко було лишень одне. Але зараз обставини змінились…

– Тут колись жив Юрко… – прокричала Лада, відсунувши свою бабцю від дверей, які вона вже збиралась ламати. – Ви знали Юрка?

– Юрка?! – зненацька радісно вигукнув рудий та заходився відчиняти двері. – Юрка… Боже мій, Юрка… Хто ж не знав цього вихованого, чемного хлопчика?! Чом?! Чом же ви одразу не сказали, що ви з приводу Юрка?! – зі скрипом відчинивши двері, прицмокуючи, виголосив він.

Лада з бабцею здивовано перезирнулися.

На порозі стояв низенький, вкрай кострубатий дядечко, голова якого взагалі не мала шиї. Здавалося, що вона якимось дивним чином росте із самих плечей. Пролисини, що виблискували крізь його рідке, скуйовджене волосся, сяяли, наче новий, добряче натертий паркет. З потилиці рудого, на самі плечі, звисало з два десятки довгих та недоречних волосин, які з невідомих причин були пофарбовані в сіро-коричневий колір. Ріденька щетина, що прикрашала його пухкенькі щічки, виглядала вкрай неохайно та бридко.

А посмішка… Посмішка надавала його всміхненому обличчю такого неприємного виразу, що вмить кортіло дати її хазяїну по морді.

При своєму низенькому зрості він мав досить довгі тонкі ніжки та коротеньке, гладеньке тільце. На його ніжках висіли спортивні, не за розміром великі, штани з білими лампасами, потерті і розтягнуті на колінах. Кругле черевце пана було немилосердно затягнуте в малесеньку, навіть крихітну, камізельку бордово-червоного кольору. Усе це, включаючи серйозну колекцію значків на камізельці, мало би викликати посмішку, але викликало чомусь винятково відразу.

– Хто? Хто ж не знав цього вихованого, чемного хлопчика, Юрка?! – ледь не заплакавши, ще раз виголосив дядечко та недолугим помахом руки запросив Ладу та бабу Ганю до оселі. – Вам, шановні, треба було одразу… Одразу повідомити мене, що ви з приводу Юрка… – затараторив він, сумно зітхаючи після кожного слова.

– Я, звичайно, шановний, перепрошую… – рішуче промовила баба Ганя, вже добряче втомлена його причитаннями. – А хто ви Юркові?

– Я?! – голосно перепитав рудий та чомусь умить заплакав.

– Ви, ви… – стримано повторила пані Ганна. – Хто ви Юркові?

Це простеньке питання настільки вразило дядечка, що він негайно поліз до спортивних штанів, дістав пожмакану хустинку та заридав іще жалібніше та голосніше. – Я… Я… – затинаючись, якав він, незграбно обтираючи сльози зі своїх щічок. – Я пан Урсуляк…

– Ви родич? – співчутливо запитала Лада.

– Ні-ні-ні, – чи то налякано, чи то спантеличено захитав головою пан Урсуляк та відчайдушно зашморгав носом. – Я набагато більше… Значно більше, ніж родич…

– Невже ви його батько? – здивовано прошепотіла Лада.

– Ні-ні-ні! Я ж вам кажу… Я набагато більше, ніж там усілякі родичі та рідний батько. Я друг… Друг сім’ї… Найкращий друг найнещаснішої сім’ї у світі… – чомусь трохи ображено пояснив він, а потім зненацька вигукнув: – Ох, Юрчику, Юрчику! Який хлопець був! Згадаєш – і заплачеш! Завжди допомагав мамі! Регулярно загартовувався та робив зарядку! Відмінник, активіст – непересічна особистість! А яку зразкову поведінку мав?! – сам у себе емоційно запитав рудий і трагічно обхопив голову руками.

– Слухайте, шановний…

– Пан Урсуляк.

– Так-так… Шановний пане Урсуляк, нам треба побачити Юркову маму. Вона коли буде?

– А її не буде, – кліпнувши очима, радісно повідомив рудий.

– Як це так, не буде? – втрутилась у розмову Лада. – Сьогодні її не буде чи як?

– І сьогодні, і завтра, і післязавтра… Ви вже взагалі ніколи не зможете її побачити…

– Вона померла? – зніяковівши, прошепотіла Лада.

– Так, – печально відповів пан Урсуляк та, діставши свою пожмакану хустинку, знову витер сльози. – Пані Марія померла для цього самотнього життя та для цієї мерзенної суєти.

– І давно вона померла? – узявши руки в боки, роздратовано запитала пані Ганна.

– Нещодавно, – відповів рудий та, сівши на стілець, знову голосно заридав.

– Ба, мені здається, цей плаксивий говорить нам неправду.

– Тобі, онученько, правильно здається, – погодилась бабця, з огидою спостерігаючи, як пан Урсуляк прислухається до їхньої розмови.

– Пане брехло, – гукнула пані Ганна до рудого, – я щось не збагну, як можна так голосно ридати і підслуховувати одночасно?

– Га? Ви щось сказали, мила пані?

– Так, пане брехло, я сказала, що ви – звичайнісіньке брехло.

– Я?! – пан Урсуляк знервовано закліпав оченятами. – Я – брехло?!

– Так-так, саме ви, – спокійно повторила пані Ганна. – Хіба маєте якісь заперечення?

– Ні-ні, жодних заперечень, – зненацька, вкрай спокійно відповів пан Урсуляк.

Він зосереджено заховав свою пожмакану хусточку до спортивних штанів, підвівся зі стільця, підійшов до підвіконня та став спокійнісінько поливати кактуси. – Заперечувати жінці – вкрай нерозумно, а заперечувати розумній жінці – просто безглуздо, – повільно зазначив він, певно, і сам не визначившись, кому були адресовані його слова: присутнім, чи йому самому.

Поливши кактуси, пан Урсуляк, задумливо поправив значки на своїй недолугій камізельці та пройшов до старовинного письмового столу, що стояв у темному куті кімнати.

– Прошу, шановні, до справи, – цілком урівноважено та навіть чемно мовив він. – Я до ваших послуг!

Лада, приголомшена такою дивною разючою переміною у поведінці рудого, розгублено перезирнулась із бабцею.

– Ви, певно, актор драмтеатру? – спитала Лада перше, що прийшло їй на думку.

– Онученько, цей цирк до акторства не має жодного відношення. Цей клоун ніякий не актор, він звичайнісінький мерзотник, – промовила пані Ганна, ледь стримуючи своє роздратування. – Де Юркова мама? – строго запитала вона в рудого, який майстерно удавав, що не почув її попередніх образливих слів.

– Сподіваюсь, вам відомо, люба пані, що таке материнське серце? – запитанням на запитання відповів пан Урсуляк та картинно зобразив почуття неосяжного співчуття та розуміння на лиці. – Материнське серце – це найміцніший та найпотужніший м’яз людського тіла. Але й він… На жаль, і він не спроможний витримати болю самотності та туги за своїм передчасно загиблим дитятком. У мене просто краялось серденько, коли я дивився, як страждає пані Марія.

І як страшно вона побивається за своїм любим синочком…

– Менше слів! – грубо перебила його пані Ганна.

Пан Урсуляк спробував удати, що він не розчув цього слушного зауваження. Але, зрозумівши, що нервове кліпання безжалісно видало його розгубленість, він знову поліз по свою пожмакану хустинку та знову заходився витирати спітнілі щоки, якими, за його припущенням, вже мали текти ріки сліз.

– Болюча та пекуча втрата, але в стократ гірша невідомість… Невідомість та надія. Тож я, як найкращий друг сім’ї, не міг лишитись осторонь цих страждань… Я все покинув та рішуче кинувся на допомогу… Користуючись певними зв’язками, я дістав для Марії відповідний папірець… У якому стверджувалось та гарантовано підтверджувалось, що Юрко загинув і шукати його марно.

– Конкретніше! – знову перебила його красномовство баба Ганя. – Де зараз пані Марія?

– Пані Марія у монастирі… Я, користуючись певними зв’язками, улаштував її до прекрасного монастиря. Вона з радістю полишила мирську огидну суєту, яка повсякчас нагадувала їй про синочка, й усамітнилась в обителі Божій, де, бідолашна, і знайшла нарешті спокій.

– У якому вона монастирі? – строго запитала пані Ганна.

– У найкращому, вже можете мені повірити, – трохи хвалькувато відповів пан Урсуляк та якось недоречно та незрозуміло додав. – Я звик користуватись лишень найкращими речами. І спілкуюся винятково з тими, хто має бездоганну репутацію…

– Вас запитали не про найкращі речі та бездоганну репутацію! – з огидою вигукнула Лада.

– Тебе, мерзотнику, спитали, у якому зараз монастирі пані Марія, – перейшовши на «ти», повторила запитання пані Ганна.

– Шановні! Шановні, немає потреби так серйозно хвилюватись. Запам’ятайте, пан Урсуляк ніколи слів на вітер не кидає. Якщо пан Урсуляк сказав, що це найкращий монастир, то так воно і є… Інакше це ніяк не може бути! Дивіться, у всіх монастирях триразове харчування… А у пані Марії чотириразове! Та ще й булочка з компотом, на додачу, перед сном…

– Так, Ладо! – гукнула бабця до онуки, перебивши маразматичну промову рудого. – Тут усе серйозно. Давай, дзвони дівчатам, нехай беруть таксі і швидко мчать сюди… Цей персик ми без них не вичавимо. А спізнитися на бал через цей гнилий фрукт було б украй прикро.

Лада рушила до телефону, а баба Ганя, узявши зі столу графин, спокійнісінько випорожнила його на спітнілу голову пана Урсуляка.

– Що?! Що ви собі дозволяєте?! – пробубонів плішивий. – Зі мною так не можна! Я заслужений пенсіонер! Я чемпіон Львова із шашок! Я учасник бойових дій та інвалід дитинства! Я почесний ліквідатор Чорнобильської аварії, аби ви знали! Та в мене вся рідня загинула, захищаючи незалежність нашої держави! Я сирота! Круглесенький сирота! Я герой боротьби за незалежність! Та я депутат міськради врешті-решт… Та припиніть же нарешті це знущання!

Він спробував відскочити, але пані Ганна елегантно махнула рукою та якимось дивним прийомом враз швякнула його на стіл. Безшиє тільце Урсуляка обм’якло та повільно сповзло на підлогу.

– Ба, що це було? – вигукнула Лада, здивована небувалою спритністю бабці. – Карате?

– Краще – бойовий гопак, – стомлено відповіла пані Ганна та, піднявши однією рукою пана Урсуляка з підлоги, кинула його у крісло.

– Чемпіонат Львова із шашок у якому році виграв? – спокійно запитала баба Ганя переляканого рудого.

– У… У 1983-му… – затинаючись, пробелькотів пан Урсуляк.

– Брехня! У 83-му чемпіонат виграв Івасик Маркевич – мій друзяка. Всі твої слова, мерзотнику, – брехня і більш нічого. Ладо! – зненацька гукнула вона до онуки.

– Я тут, ба…

– Запам’ятай, онученько, базікати про жертовність та геройство і мовчки, щодня наполегливо працювати на благо своєї Батьківщини – це не одне й те саме.

– Це ти з приводу виховання?

– Це я з приводу твого розуміння! – трохи ображено уточнила баба Ганя. – І нема чого підсмикувати! І взагалі, я вже коли просила тебе викликати дівчат?!

– Активістки товариства «Ті, кому за 70» вже у таксі. І за п’ять хвилин з’являться перед твої ясні очі… За свої попередні слова – перепрошую… Була неправа, – відрапортувала Лада та кивнула бабці на рудого, який заповзявсь картинно удавати з себе непритомного.

Пані Ганна стомлено зітхнула, узяла з підвіконня кактус та вколола ним спітнілий ніс Урсуляка.

– Де пані Марія?

– У Старому Самборі! У Самборівському монастирі! – завив брехливий і почухав свого носа.

– А ти що робиш у її квартирі?

– Це моя… Моя квартира… Пані Марія виписала мені дарчу. Їй не треба така велика квартира у самому центрі. Цілих сім кімнат – що вона буде з ними робити?

– Ти хто такий?

– Пан Урсуляк – найкращий друг…

Баба Ганя роздратовано зітхнула та знову вколола кактусом зачуханий і червоний ніс Урсуляка.

– Ще раз питаю, хто такий?

– У-у-у! – ображено занив рудий та висмикнув із носа дві кактусових колючки. – Я сирота! Чесне слово – сирота! Виріс у бідності і нужді… Усе життя пропрацював сторожем на Личаківському цвинтарі… Підробляв листоношею… Коли нарешті заробив трошки грошенят, відкрив власну церкву.