Текст книги "Джовані Трапатоні"

Автор книги: Олекса Росич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 17 страниц)

– Сподіваюся, що все, – відповіла Мальва. – Сподіваюсь, ви хоч щось збагнули.

– Я одразу збагнула, що треба негайно телефонувати професору Тарасюку. За вами, люба, просто-таки плаче університетська кафедра. На трибуні ви мали би шалений успіх.

– Знову за своє? – зневажливо посміхнувшись, мовила Мальва. – Ваше блюзнірство зайвий раз доводить, що вам правда очі коле.

– Це ви підмітили влучно, – погодилась баба Ганя. – Але ця правда не лишень мої очі коле. І серед ваших воронів є такі ж самі хворі… Той же Горан та Бо Ши… Думаю, їхні очі боляче пече… Пече, аж випікає теперішня несправедлива суспільна побудова… Завжди і всюди були і ті, кому пече, і ті, хто ходять у хутрах, і ті, кому байдуже це все… Ось така проста відповідь на ці складні питання… Ну, а тепер… Я думаю, ми, зрештою, вже вільні… Юрку, не в службу, а в дружбу, пригальмуй нам біля Оперного – далі ми самі.

– Юрку, зроби, як вона просить, – владно наказала Мальва.

– Буде зроблено, господине, – відповів чорнявий файний хлопець. І чорний лімузин майже відразу зупинився.

Юрко хутко вискочив з машини та чемно відчинив задні двері.

– Слухайте, Мальво, – звернулась Лада до ворони, – мені так кортить вас запитати…

– Ну, то запитайте, – дозволила Мальва.

– Про нас вам, певно, повідомив облізлий підлабузник? – випередивши онуку, стомлено запитала баба Ганя.

– Ви маєте на увазі Тоні Бравісимо?

– Так-так, саме цього нікчему я й маю на увазі.

– Ні-ні, це не він… Я взагалі спілкуюся винятково з князями та графами.

– Ясно, – буркнула пані Ганна, посміхнувшись із такої кострубатої брехні.

– А навіщо вам Джовані? – дочекавшись черги, запитала Лада. – По-моєму, він вам аж ніяк не підходить.

– Саме тому він мені й потрібен. Він має те, чого не має жоден ворон. Він наївний та безпосередній. Він смішний…

– Це правда, – погодилась Лада. – Але навіщо вам ця наївність та безпосередність? Ви така серйозна панна… І тут на тобі… Таке непорозуміння…

– Це моя особиста справа, – незадоволено буркнувши, відповіла вона. – Може, ви ще запитаєте, чи ми вже цілувалися?

– Переконана, що ні, – втрутилась у розмову баба Ганя. – Інакше нам не довелось би познайомитись із Джовані. Бо ви, шановна, неодмінно зацілували б його до смерті. Вам таки бракує, шановна, почуття міри. Це одразу впадає у вічі, – вже вилізши з лімузину, додала вона. – Ходімо, Ладусю, мені вже кортить посьорбати кавусі.

Юрко ввічливо подав Ладі руку, і вона легко вискочила з машини. Парубок причинив двері та обережно, потайки сунув їй до кишені якусь записку.

– Благаю, – ледь чутно прошепотів він до них, – перекажіть моїй мамі, що я живий. Нехай вона не побивається за мною. Передайте… Передайте їй, що ворон, якого вона іноді годує пшеницею на своєму підвіконні, – це її син…

– Адреса! – прошепотіла Лада. – Яка адреса?

– Ференца Ліста, 14, квартира 7… Записочку для мами я сунув вам у кишеньку.

– Я передам… Обов’язково передам…

– Дякую, – ніжно відповів Юрко. – Хоча ні! – розгублено додав він. – Записку викиньте – не передавайте… Мама не витримає усієї правди… Просто скажіть їй, що я живий. Він хутко скочив за кермо, і вже за мить чорний лімузин загубився у потоці машин. Лада й баба Ганя стояли на узбіччі та мовчали.

– Слухай, ба… – першою мовила Лада. – А тоді, два роки тому, під час вересневого зорепаду… Коли ти вперше почула розмову воронів… Що ти подумала тоді?

– Тоді? – задумливо перепитала баба Ганя. – Тоді ми з дівчатами вирішили регулярно робити зарядку, бігати крос та частіше бувати на повітрі… Що це за тріска в тебе на помпоні? – запитала бабця, діставши з Ладиного помпона пожовклу дерев’яну тріску. – Де ти її підчепила?

– Не знаю, – механічно відповіла Лада та, узявши тріску, кинула її на сніг. – Ба, я швиденько скочу на Ференца Ліста, а ти біжи до «Лямпи». Порадуй Джовані, що весь викуп ми вже маємо. Я хоч два слова скажу Юрковій мамі – заспокою її та одразу вирушаємо на бал…

– Класний план. Але на Ліста ми заскочимо разом…

– А Джовані? – перебила бабцю Лада.

– Джовані зачекає, – переконливо підсумувала пані Ганна. – Все, біжимо – не гаймо часу!

– То, може, вернемось до «Лямпи», заберемо машину? Так буде швидше…

– Онученько, яка машина? – баба Ганя захитала головою, – тут від сили триста метрів ходу. Біжимо швиденько! – І, вхопившись за руки, вони помчали по засніженій бруківці.

Пожовкла тріска, яку Лада кинула додолу, ледь поворухнулась та одразу перетворилась на сича, що стирчав просто з кучугури, зарившись головою у сніг. Він одчайдушно смикнув лапками та хутко виліз із кучугури. Налякано блимаючи очима, сич озирнувся навкруги. І, помітивши, куди попрямували бабця і Лада, він мерщій кинувся їх наздоганяти.

– Угу! Угу! – протяжно пролунав його глухий голос понад вулицею Театральною та зненацька зник у найближчому провулку.

Розділ десятий

Пожежна машина під’їхала до високого дерев’яного паркану, що зусібіч оточував Стару Водокачку. Темно-зелена фарба, якою колись був вифарбуваний паркан, уже давно полущилась та майже обсипалась. Дошки від негоди та часу поцвіли й перетворили паркан на оранжерею цвілого моху. Зупинившись біля воріт, машина посигналила.

У шпаринку між штахетинами визирнуло чорне заспане око. Розглядаючи номер машини, воно кілька разів кліпнуло та зникло. Кажаняче крило вправно відсунуло засув, і ворота зі скрипом відчинились. Пожежна в’їхала на подвір’я. Заспаний кажан прудко кинувся зачиняти ворота.

– Чому ти сам? – опустивши вікно, невдоволено запитав солідний дядечко у кажана. – Де решта?

– Годину тому вартові десь у районі Брюховицького лісу помітили божевільного Горана… Тож усіх одразу перекинули туди. Я один зостався…

– Щось я тебе раніше не бачив, – підозріливо примружившись, мовив бой. – Ти новенький чи що?

– Пане Голото, я ось не можу зрозуміти, ви це чи не ви? – запитанням на запитання відповів заспаний. – Анфас – нібито ви, а у профіль – нібито не ви…

– Шеф, це Гугль… Той, що все по танцюльках шльондрає, – прошепотів на вухо солідному Хруня та одразу заверещав на заспаного:

– Сонько, ти що, хворий, що пана Голоту вже не впізнаєш у профіль?

– Як це не впізнаю?! – перелякано вигукнув заспаний та заходився терти свої оченята. – Впізнаю… Дуже добре впізнаю…

– А я тебе не впізнаю, – суворо рявкнув солідний.

– Пане Голото, та ж Гугль я… Бой Гугль. Страшний пристріт спаплюжив мене… Тож тепер ніхто й не впізнає. Такий пристріт жахливий маю, що певно, такого ще ніхто не мав, – затинаючись, пояснив заспаний.

– Що-що? – висунувшись у вікно, єхидно запитав Гугля парубок у робі. – Що ти маєш?

– Пристріт, пане Хруня, страшний пристріт, – жалібно відповів заспаний кажан. – Зурочили мене так немилосердно, що я й очі продерти не годен – увесь час сплю та сплю…

– Менше по людських дискотеках вештатись треба! – хмикнувши, зауважив Хруня.

– Hi-ні-ні, пане Хруня, – налякано захитав головою Гугль, – я в людське товариство ні ногою, ні крилом. Все дбаю про роботу – час на дурні танцюльки не марную.

– Якщо ти дбаєш про роботу, то чому зараз не в людській подобі? – строго запитав Голота. – Де ти бачив, щоб об’єкт комунальної власності міста, яким вважається ця водокачка, охороняли кажани? Я тебе питаю! Чому на чергування заступив не за уставом?!

– Шеф, а він людську подобу економе, аби потім на технодискарях танцюльки гарцювати! – зареготав Хруня. – У нього й діваха вже з’явилась – Анжела з кулінарного технікуму.

– Гугль, скотиняко, тобі нагадати, чим загрожує бою невиконання уставу? – рявкнув Голота зніченому кажанові і багатозначно витягнув свою долоню з вікна.

– Ні, пане Голото, дякую – не треба, – тяжко зітхнувши, відповів Гугль та поклав Голоті на долоню дві якісь пігулки. – Будь ласка, прийміть від мене цей малесенький подарунок…

– Не малесенький, а мізерний! – грубо виправив його Голота, сунувши пігулки людської подоби до кишені. – Певно, все-таки доведеться нагадати тобі, чим загрожує бою недотримання уставу.

– А, ось, іще забув! – недоладно ляснув крилом себе по лобі кажан та дістав десь із-під крила ще сім ґудзичків. – Вітаю вас, пане Голото, із Новим роком, – прогундосив Гугль, поклавши ґудзики Голоті на долоню.

Солідний дядечко, кривлячись, перерахував цю немічну купку, огидно скорчив рота та прохрипів:

– Ще тринадцять штук.

– Не маю, чесне слово! Клянусь, не маю більш нічого!

– Будеш винен! – вигукнув Хруня.

– На днях віддам… Клянусь – віддам! – схвильовано пообіцяв він, по-підлабузницьки зазираючи Голоті в очі.

– Добре, вмовив – почекаю, – зневажливо кинув Голота, засовуючи ґудзики до кишені. – До речі, це випадково не хабар?!

– Hi-ні-ні! Ну що ви, пане Голото… – Це – вітання! Привітання з Новим 2010 роком! – захлинаючись від переляку, тараторив Гугль. – Уже другий тиждень як минуло свято, а я все ніяк не міг вас привітати…

– Ну, то файно... – задоволено посміхнувся Голота. – Не переймайся так… Я ж розумію, твоя забудькуватість не від зневаги, а через заклопотаність роботою.

– Так-так-так… – полегшено зітхнувши, закивав головою кажан. – Я страшенно… Страшенно дбаю про роботу… Про саму лишень роботу.

– Ну то добре – відчиняй ворота! – скомандував Голота, притиснувши на газ.

– Так-так-так, дверцята відчиняю! – радісно вигукнув Гугль та мерщій заходився відчиняти двері у башту водокачки.

– Привіт Анжелі з кулінарного технікуму! – крикнув Хруня, і їхня машина заскочила у башту.

Китаєць Ши Бо, що підглядав за цією сценою у шпаринку між штахетинами, простежив, як авто зникло в башті, та хутко помчав до найближчої підворітні. Пожежна тим часом, ревучи, летіла по плутаному серпантину Старої Водокачки. Світло фар чудернацько стрибало по цвілих цегляних стінах, вихоплюючи то тут, то там могутні ковані двері, біля яких горіли смолоскипи. Спідометр показував нереальну цифру – 220 кілометрів на годину. І це ще треба зважити на те, що стрілка бідолашного спідометра увесь час зашкалювала. За темними провулками раз по раз виринали яскраво освітлені зали якихось непомірних велетенських розмірів. Невідомо, як такий неосяжний простір та безліч перехрещених доріг могли вміститись у звичайнісінькій башті. Адже вона була тільки трохи вища за старі львівські кам’яниці. Також незрозуміло, як усепоглинаюча темрява та цвіль могли співіснувати тут із розкошами та сяйвом вишуканих зал палацу. Волохатий болотяний мох, що звисав зі стін водокачки, плавно заповзав на золото, мармур та кришталь палацових зал. Потім золото, мармур та кришталь так само проникали із зали на волохаті стіни провулків. Темрява так химерно перепліталась із сяйвом, що годі було визначити, що саме панувало у цьому неосяжному просторі – морок чи світло.

– Слухайте, шеф, а давайте цього героя кинемо до принцеси? Га?! – задоволено хіхікаючи, запропонував Хруня. – Подивимось, чи впізнає він її після центрифуги?

– Впізнає… Ой впізнає! – задихаючись од сміху, відповів шеф. – Після центрифуги – і впізнає?!

– А що? Може, й упізнає – він же герой?

– Ой, герой-герой… – ще дужче зайшовся реготом шеф. – Хрунечко, не сміши мене, бо я зараз лусну зі сміху.

– А чого? – задумливо мовив Хруня. – Герої ж чимось мають вирізнятись серед решти, га?

– Звичайно, що мають… – регочучи, пронявчав шеф. – Вони завжди помирають набагато кумедніше від решти… Ой, ой… Ну ти, чудило, насмішив мене…

– Шеф, ви це… не того… тобто не цього… – ображено пробубонів Хруня. – Я просто подумав… Може, вони, ці герої, складені з чогось іншого? Може, в них кров не така або мозок якийсь не такий? Можливо, в них замість крові – свинець, а замість мозку – якийсь міцний сплав? Може, сталь чи ще щось міцніше? Щось же їх спонукає до непокори?

– Брак глузду, милий Хруне, брак глузду й тупість усьому виною, – знову зайшовся сміхом шеф.

– Згоден, шеф… Просто мені подумалось, а раптом це, ця… Як там її? Вічна любов? О… Я чув такі заманухи, що ця хвороба також призводить до божевілля, і можна враз перетворитись на героя.

– Ану, зупиняй біля колодязя, – скомандував шеф, обтираючи зі спітнілого обличчя сльози, що виступили від несамовитого реготу.

Хруня різко загальмував біля поіржавілої труби, чорна діра якої ледь виглядала з кам’яної долівки.

– Ходімо, я покажу тобі, що таке вічна любов, – кинув, вилазячи з машини, шеф. – Діставай із центрифуги цього героя. Зараз ти переконаєшся, що любов – це лишень придуркуваті казки і більш нічого.

Хруня вміло відкрив у машині якусь кришечку та, сунувши руку в ящик, намацав у ньому непритомного Джовані.

– Шеф, щось мені здається, що його геройське тіло не витримало нашої центрифужки, – розгублено пробубонів Хруня, діставши з ящика бездиханного Трапатоні. – По-моєму, цьому герою вже гаплик… Ось, подивіться, шеф, він навіть не дихає.

– Дай сюди, зараз я приведу його до тями, – пробасив Голота.

Вхопивши непритомного Джовані за лапку, він підніс його до бочок, що стояли попід стіною. І, відкривши одну з них, із головою занурив його у воду.

– Не смикається? – прошепотів Хруня.

– Від центрифуги ще ніхто не помирав, – зі знанням справи прохрипів у відповідь шеф та знервовано занурив Трапатоні ще глибше.

– Цей буде перший, – розчаровано буркнув Хруня.

– Не буде, – радісно вигукнув бой, відчувши, як заворушився під водою Джовані. – Просто якийсь слабенький герой попався, – посміхнувшись, додав він, висмикнувши нарешті Трапатоні з води.

Джовані, висячи головою донизу, судомно хапав дзьобиком повітря і навіть не робив спроб вирватись. Шеф грайливо підкинув його вгору та, підставивши долоні, впіймав у них Джовані.

– Сонечко, скажи-но дяді: дядечку, пробачте мені мою поведінку. Я звичайна нікчема й потвора. Ну, скажи-бо дяді такі слова.

Джовані ледь підвівся та спробував озирнутись навколо. Побачивши, що він сидить на здорових долонях якогось дядечка, Джовані стомлено посміхнувся.

– Сонечко, скажи дяді: я нікчема і потвора. Ну-бо!

– Я нікчема і потвора… – затинаючись, прошепотів Джовані та посміхнувся.

– Клас! – аж запищав від задоволення Хруня. – Ой, шеф, дайте я… – заверещав він, втиснувшись між шефом та його руками, на яких сидів Трапатоні. – Слухай сюди! Скажи: я найсмердючіша смердючка у світі… Ну, кажи!

– Я найсмердючіша смердючка у світі, – мовив Джовані, щасливо посміхаючись на кожному слові.

– Я смердючий смітничок… Кажи!

– Я смердючий смітничок, – радісно прошепотів Трапатоні, безтямно дивлячись на Хруню.

– Ну, доста вже! – незадоволено гаркнув шеф та стукнув Хруню коліном під зад!

– Шеф, ну, чого ви… – ображено занив той. – Це ж смішно…

– Дивись сюди, клоуне! Я тобі зараз покажу справжній цирк – нарегочешся! – пихато виголосив солідний дядечко-бой та підніс усміхненого Трапатоні до свого нахабного обличчя. – Сонечко, скажи дяді… Маріам – клишонога жахлива потвора.

– Маріам – клишонога жахлива потвора, – прошепотів Джовані та знову щасливо всміхнувся.

– Ось, тобі, Хруню, і вся любов, – повчально мовив шеф та, знявши з колодязя важку чавунну покришку, недбало кинув у нього ворона. Всміхнений Джовані зник у поржавілому отворі. І в колодязі, наче від падаючої каменюки, почулося довге та протяжне відлуння.

– Нехай тепер посмішить принцесу. Адже він, бідолашний, так старався заради неї, – пробасив шеф, і вони разом із Хрунею зареготали.

– Ну що, посміялись, а тепер час до роботи, – заспокоївшись, промовив Голота та діловито рушив до машини.

– Шеф, а може, того… Одразу ґудзички поділимо? – наздоганяючи шефа, прошепотів Хруня.

– Можна, – погодився той.

– Але перед цим, шеф, я вам маю дещо сказати… Таке сказати, що вам такого ніхто й ніколи не скаже, – озираючись, затараторив Хруня та, підбігши до шефа, улесливо зашепотів йому щось на вухо.

– Та ну? – здивовано вигукнув бой.

– Та я вам кажу, – скорчивши ображену міну, захитав головою Хруня та знову почав шепотіти.

– Не може бути!

– Даю чесне благородне слово, – багатозначно пробурмотів Хруня, по-підлабузницьки дивлячись на шефа. – І пігулки… Пігулки теж просто так ніколи не губляться. Він регулярно підступно викрадав людську подобу та збував її якомусь пану Урсуляку.

– І ти знав про цю зраду і мовчав? – льодяним голосом запитав шеф і знервовано затягнув краватку на своїй сорочці.

– А що я міг зробити? – затинаючись, запитав Хруня. – Він мене страшно залякав… Коли я випадково дізнався, що він краде людську подобу, яка потім потрапляє до цих мерзотників Горана та Бо Ши… Я одразу… Одразу зібрався бігти до головного інквізитора Замори… І все чесно та благородно йому розказати. Але… Але Гуля так жорстоко мене настрахав, що я не наважився…

– Чим він тебе настрахав? Сказав, що не візьме з собою на бокс?!

– І це також… Але найжахливіше, він дав мені чесне слово, що, якщо видам його, він буде дивитись на мене, коли я сплю… А я… Я не можу, як на мене хтось дивиться, коли я сплю…

– Дурило, та як би він на тебе дивився, адже його б одразу стратили?!

– Шеф, я вам, як мамусі рідній, усе виклав, а ви на мене кричите, – занив Хруня та заходився незграбно витирати рукавом роби своє перелякане обличчя. – Давайте швиденько, поки він до тями не прийшов, скинемо його в колодязь. А його долю… Ґудзички цього зрадника порівну поділимо між собою.

– А чи відомо тобі, милий Хруню, що головний інквізитор Замора – уся інквізиція! – ночами не сплять, шукаючи того зрадника, через якого людська подоба опиняється у лапах Горана та Бо Ши?! Га?

– Добре, шеф, я згоден. Вам від частки цього зрадника сімдесят п’ять відсотків, а мені двадцять п’ять.

– А скільки невинних боїв катували та стратили через підозру в зраді?! Скільки невинних полягло, га, милий Хруню?

– Я зрозумів вас, шеф… Згоден на мізерні десять відсоточків. Уся решта зрадника – ваша.

– Неси його сюди, – холодно скомандував солідний дядечко – пан бой.

Хруня мотнувся до кабіни водія та, вхопивши за крило непритомного кажана Гулю, вмить притягнув його до шефа.

– Зрадника доставлено під ваші справедливі очі, шеф! – радий піддобритися, доклав Хруня, витягнувшись струнко. – Що накажете зробити з цієї смердючки?

– Менше слів, – суворо промовив шеф, насторожено озирнувшись. – В нас дуже мало часу і дуже багато роботи.

– Смердючці смердюча смерть! – вигукнув він свої улюблені слова та, відчинивши покришку колодязя, скинув у шахту непритомне тіло свого найкращого друга.

– Уявляю, що з ним зараз зроблять гарячі вірменські ворони, – по-ідіотському всміхнувся Хруня. – Вони покажуть йому, що таке чемпіонат Львова з боксу… Хі-хі…

– Дурило, хто так кидає?! Подивись, он він іклом зачепився за якийсь гак! – прогорланив шеф та ледь нахилився до колодязя.

– Де? – розгублено прошепотів Хруня, зазирнувши в чорноту шахти.

– Та он! Он там! Дивись трохи нижче! – емоційно пояснив солідний дядечко та, вхопивши Хруню за ноги, скинув його у колодязь.

– За що-о-о-о, ше-е-е-ф?! – луною загуло у шахті зникаюче волання.

– Смердючці – смердюча смерть, – передражнив шеф підопічного. – Уявляю, що з вами зараз зроблять гарячі вірменські ворони. Чемпіонат із боксу просто відпочиває, – голосно додав він та, озирнувшись, рушив до колодязної лебідки, яка стояла попід цвілою кам’яною стіною.

– Моє шанування, ваша милосте, – шанобливо прошепотів він, низько вклонившись величезному чорному павуку, що сидів на лебідці. – Щойно мною було виявлено двох підступних зрадників. Саме через них пігулки з людською подобою просочувались до Горана та Бо Ши.

– Як ти впізнав мене? – чавунним басом запитав павук, не зводячи прискіпливого чорного погляду з боя.

– Погляд, ваша милосте, – ще нижче вклонившись, відповів солідний дядечко. – Ваш погляд ломить спину… Від нього стигне в жилах кров. Так можуть дивитись лишень двоє: ви, ваша милосте, і наш незбагненний імператор ДДТ…

– Хто такий пан Урсуляк? – басовито прохрипів павук, перебивши його мову.

– П… пан Урсуляк? – затинаючись, перепитав бой, відчувши, як миттєво це питання кинуло його в піт. – Ц… це… той негідник, через хитрі схеми якого людська подоба потрапляла до лап Горана та Бо Ши.

– Хто такий пан Урсуляк? – ще раз запитав чорний павук, не зводячи свого магнетичного погляду з переляканого боя.

– Ц… Це – негідник. Підла, нікчемна особистість…

– Хто такий пан Урсуляк? – знову прохрипів павук, роблячи наголос на кожному слові. І після кожного слова його чорні бездонні очі наливалися ще більшою чорнотою.

– Я… Я забув… Забув це запитати…

– Хто… такий… пан… Урсуляк?!

– Я зараз… Зараз це дізнаюся… Все дізнаюся… – зніяковіло затараторив бой, позадкувавши до колодязної труби. – Я негайно це з’ясую та докладу вам, пане Заморо, – бубонів він, відкриваючи кришку та незграбно залазячи до колодязя. – Н-н… Негайно все буде з’ясовано та докладено, – ще раз перелякано прошепотів він та стрибнув у чорну прірву шахти. У колодязі лунко загуло, та вже за мить знов запанувала тиша.

Велетенський чорний павук, нібито готуючись до стрибка, підняв і розчепірив свої мохнаті лапи. Враз перетворившись на чорного ворона, він змахнув крилами та щез у безмежних чорних коридорах водокачки.