Текст книги "Джовані Трапатоні"

Автор книги: Олекса Росич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 17 страниц)

Бравісимо, не знаючи, що відповісти, розгублено закліпав очима.

– Сміливіше, шановний, сміливіше, – підбадьорив його нахабний.

Бравісимо, геть знітившись, перелякано озирнувся довкола.

Зустрівшись поглядом із Джовані, він одразу потупив очі та став нервово колупати лапкою сніг.

– Ну то я допоможу вам, – лагідно та ніжно запропонував кажан. – Можливо, ви чули, як Трапатоні обзивав великого імператора облізлою сорокою? Бравісимо, я до вас звертаюсь… Ви таке чули?

Тоні, колупаючи лапкою сніг, швидко кивнув дзьобом.

– Отже, ви на власні вуха чули це жахливе обзивання?

Бравісимо, знову погоджуючись, закивав головою.

– А скільки разів Трапатоні дозволив собі обізвати імператора лайном собачим? Вісім чи десять разів? Тоні, я до вас звертаюсь!

– В… вісім… – не підводячи голови, ледь чутно мовив Бравісимо.

– Що ти робиш? – розгублено прошепотів Джовані. – Не роби цього, це – зрада…

– Ти перший мене зрадив, – ображено буркнув він.

– Слухай, ти, мерзотнику! – несміливо, але голосно гукнув Трапатоні до нахабного кажана. – Негайно поверни всі ґудзики назад! Вони належать Маріам!

Нахабний захихотів. Двоє інших кажанів, певно, не сподіваючись від Джовані такої сміливості, зніяковіло закліпали очима.

– Останній раз попереджаю! – ще менш сміливіше, але значно голосніше викрикнув Трапатоні.

– Джовані, схаменись! Отямся! Супротив боям – це ж одразу смертна кара! – прошепотів Бравісимо та смикнув товариша за крило.

– Не лізь до мене! – відштовхнув його Джовані. – Ці ґудзики належать Маріам! Віддай, останній раз попереджаю!

– Востаннє вже було, – єхидно зауважив нахабний кажан та поліз нишпорити по кишенях своєї жилетки. Діставши якусь чорну таблетку, він грайливо підкинув її вгору та просто в повітрі заковтнув. І щойно вона зникла в його пащі, він одразу обернувся на людину. Розгублено оглянув свої руки, ноги, помацав власний ніс і раптом закричав на кажанів:

– Яка тварюка нишпорила по моїх кишенях? Хто переплутав усі мої пілюльки?

– Ні-ні, шеф, ми не того…

– Того не ми… – виправдовуючись, забурмотіли кажани вдвох одразу.

– Людська подоба завжди лежить у мене тут! – щосили ляснув він себе у груди. – Ось тут, завжди, в кишеньці лівій! А зараз вона чомусь у мене виявилась в правій! Хто з вас учинив цю підлість? Хруня? Ти?

– Hi-ні-ні, Хруня на таке не здатен, – погладжуючи самого себе по голівці, виправдовуючись, затараторив кажан, який і був Хрунею. – Може, це Гуля? – вказав він головою на напарника. – Ви запитайте, шеф, у нього – він вам скаже чесно. Бо він оце саме в понеділок збирався сходити на чемпіонат Львова з боксу. То, може, таки мав потребу заздалегідь заготувати собі людську подобу…

– Гуле, твоїх лап справа? – грізно запитав у другого кажана дебелий та блідий чолов’яга.

– Моїх… – одразу погодився він та чомусь заусміхався. – Шеф, так кортіло на власні очі зиркнути на цей бокс, що я ні дихати, ні працювати вже не міг. Кажуть, що на цьому боксі люди нізащо товчуть одне одному мордяки. Так цікаво було подивитись…

– Гаразд, – роздратовано перебив його дебелий чолов’яга, – потім із цим розберемось. Він одразу заліз до іншої кишені свого дорогого чоловічого костюма і, діставши другу чорну пігулку, помпезно поклав її до рота. І тільки-но почав розжовувати її, як його тіло на очах почало перетворюватись та рости. Людський ніс невідомим чином перетворювався на жахливе рило. Людські невеличкі вуха набували загостреної подоби кажанячих вух з такою швидкістю, наче їх надував якийсь велетень-невидимка. Руки стрімко витягнулись у якісь неправдоподібно довгі жердини, які одразу почали стягуватись шкіряними перепонами, перетворюючи їх у кажанячі крила. Але найжахливіше враження справляли власне розміри новоутвореної істоти. Маючи більше десяти метрів заввишки, вона, якщо й нагадувала звичайного кажана, то віддалено і примарно. Уся її постать викликала не тільки відчуття жаху, але й страшної огиди. Пожежна машина, на якій стояв новоутворений могутній монстр, під шаленою вагою заскрипіла та пірнула в сніг по самі брандспойти.

– Бой роздратувався, – перелякано прошепотів Бравісимо. – Це вже все.

– Ні, не все, – спокійно відповів Джовані і сам здивовано відзначив, що його голос ще ніколи не звучав так упевнено. – «Все» буде тільки тоді, коли Маріам стане вільною.

– Ти божевільний… Просто божевільний… – ледь чутно прохрипів Тоні, налякано відступаючи назад.

Припинивши рости, бой нахилив своє рило донизу та уважно придивився. Ялинки в яру були не такі високі, як у лісі, тож заважали велетню побачити, куди йому зробити крок. Бой схопив три ялинки, зламав їх, наче квітку, та пожбурив із яру в ліс. Усі, крім Джовані, одразу майнули в різні боки. Бой упевнено зробив крок. Від його шаленої ваги із сосен обсипались снігові лапи, заваливши всіх снігом.

Першими з-під завалів видряпались кажани. Їх чомусь страшенно розвеселив цей неочікуваний снігопад. Регочучи та борюкаючись у снігу, вони наввипередки кинулись до шефа.

– Шеф, шеф, жбурніть із яру цей кіоск на якусь базу металобрухту! Хі-хі-хі! – реготав щасливий Хруня.

– Шеф, швиденько дайте й мені таку пілюльку! – тараторив захоплено Гуля. – Я хочу букет із сосонок нарвати! Хі-хі-хі…

– Ну й де? Де поділись ці потворні чорні мухи? – дивлячись на завали, самозакохано мовив бой. – Де ці чаморошні комарі?

– Шеф, ми їх тепер аж до весни вже не знайдемо! Що ви наробили?! – хихикнув Хруня, і вони всі втрьох знову зареготали.

– Шеф, шеф, киньте й мені у хрульник чарівну пілюльку, мені також кортить розправити крильцята! – благально заверещав спітнілий Хруня.

– Ні-ні, шеф, не витрачайте пілюльки марно! – одразу запротестував Гуля. – Давайте заощаджувати. Заощадження – шлях до щастя! З цими немічними ви легко впораєтесь і самі. А заощаджені пілюльки ліпше виміняємо на людську подобу та гайнемо зиркнути на бокс!

– Шеф, я протестую! – заволав Хруня. – Видайте мені мою таблетку! Мені аж муляє побути страшним та зловісним! Зрештою, я маю на це право – це моя робота! Інакше я остаточно втрачу залишки своєї бойової форми!

– Хруня! Не дурій! – розважливо пробасив бой. – Гуля висунув кльову замануху, – сходити та позирити на людський бокс. Люди нізащо товчуть одне одному пики – хіба це не цікаво?

– Цікаво, – подумавши, згодився Хруня та чомусь одразу заходився колупатись у носі.

– Ну ось… – прохрипів бой, щасливий від порозуміння. – А тепер, хлопчики, знайдіть швиденько мені цього нікчемного італійця! – по-діловому наказав він та почав обережно розгрібати своїми велетенськими лапами снігові кучугури. – Ну, і де ж подівся цей шматок лайна?

– Шеф, він тут! Я його знайшов! – по-ідіотськи зареготав Хруня, витягуючи за хвіст із завалів Трапатоні. – Ну ж бо, нікчемне падло, вилазь на розправу.

– Я не нікчема… – захрипів ворон, приходячи до тями. – Я – Джовані Трапатоні, – уже гордо мовив він і, зібравши лапку в кулак, щосили торохнув Хруню по мордяці.

Кажан відлетів аж до «ПИВО-ВОДИ» та з гуркотом провалився у кіоск. І вже буквально за мить його перелякана голова визирнула назовні.

– Шеф, що це було? – загукав кажан, виплюнувши вибиті два ікла на долоню.

– Нізащо б’ють по мордяці… – розгублено прошепотів Гуля. – Це дуже схоже на чемпіонат Львова з боксу.

– Шеф, я ж вам казав, що втрачаю форму… – плачучи, вигукнув Хруня. – Швиденько видайте мені пігулку! Я все ж таки немилосердний і страшний бой… Мене не можна просто так ось по мордяці.

– Нікчемо ти мізерна, ти що це з себе тут малюєш нам китайця? – з огидою пробасив велетенський бой, певно, натякаючи на повсталого китайського ворона Бо Ши.

– Сам ти мізерний! І всі твої залякування – нікчемні! – сміливо викрикнув Джовані. Він стиснув кігтики в кулачки і відчув, як сніг під лапками одразу став гарячим. – Всі ґудзики належать Маріам, і ти не маєш права торкатися до них своїми лапами брудними! Негайно зарахуй усі ґудзики як викуп! Даю тобі три секунди!

– По-моєму, цей ворон на голову добряче хворий… – промямлив Гуля. – Цей дурило наважується лякати самих боїв!

Джовані відчув, що він не знає, що йому робити далі. Тому він рвучко та голосно вигукнув перше, що спало на думку:

– Я рахую до трьох! Один!

– Шеф, пропоную здатись, – одразу заскиглив Хруня, перелякано визираючи з кіоску. – Він, певно, знає якісь страшні чари, якщо дозволяє собі такі слова геройські. Пропоную здатись…

– Якщо здамось, то в понеділок гарантовано не потрапимо на чемпіонат Львова з боксу, – зауважив Гуля.

– А якщо не здамось, то гарантовано приймемо жахливу смерть… – рюмсаючи, мовив Хруня.

Десятиметровий бой розгублено мовчав та знервовано кліпав очима. Було помітно, що він уперше в житті стикнувсь із таким небаченим нахабством. Стовідсотково – він вперше на власні очі бачив вияв непокори, і його вуха вперше почули такі страшні погрози. Звісно, він чув про вчинки Горана і Бо Ши, але… То були лишень жахливі оповідки його товаришів. А ось так просто побачити цей жах на власні очі… Ні, він був не готовий до такого розвитку подій.

– Два! – голосно вигукнув Джовані та сам ледь не заплакав від страху, що стис його усього.

– Шеф, майте, зрештою, хоч краплю милосердя, – знову заскиглив Хруня, – здавайтесь швидше… Інакше буде пізно! Він зараз розпочне бити нам мордяки.

– Як на чемпіонаті Львова… – чи то запитав, чи то ствердив Гуля, уже ледь живий від страху.

– Два на ниточці! – зненацька прохрипів Джовані, відчувши, як по його дзьобику покотилась перша зрадницька сльозинка.

На щастя, велетенський бой цього не помітив, бо його очі вже затьмарювали власні сльози страху.

– Два на голочці! – прокричав Джовані, як тільки-но відчув на дзьобику другу зрадницьку сльозинку.

– Шеф, не будьте боягузом! Знайдіть хоч краплю мужності в собі та давайте вже здаватись! – істерично просипів Хруня, який від нервів та страшного переляку заходився гризти залізну стіночку кіоску.

– Заспокойся, ми готові здатись… – жалісно завив Гуля. – Але як це зробити? Я ще ніколи в житті не здавався… Я навіть не уявляю собі цю процедуру. Ти знаєш, як треба по-нормальному здаватися?

– По-нормальному – не знаю, – відповів, ниючи, Хруня. – А по-ненормальному, я думаю, робити треба так: різко розвернутися та тікати що є сили…

– Дожене, – вперше вставив у суперечку своє мудре слово велетенський бой та покірно заплющив заплакані очі.

– Два на павутинні! – вигукнув Джовані та одразу зробив те ж саме, що і велетенський бой – перелякано заплющив очі.

– Шеф, я зрозумів – ви божевільний! Ви любите страждання. Тому й прагнете прийняти мученицьку смерть… – плачучи та затинаючись, приречено виголосив Хруня. – Отямтеся, благаю! Терміново, негайно здайте нас в полон та швиденько здавайтеся самі! Інакше всі ми помремо в стражданнях і муках!

– Три! – прошепотів Джовані, і запала цілковита тиша. Все завмерло, і навіть сніг під лапами вже не скрипів. Джовані чув лиш стукіт власного серденька. Воно, бідолашне, так гупало у грудях, що, здавалося, ще трохи – і вискочить назовні. Зненацька неймовірну тишу прорізав істеричний лемент Хрюні:

– Ні-і-і! Ні, я не хочу помирати! Я не хочу, я не хочу! – заволав він та заходився битись головою об кіоск.

Велетенський бой із силою заплющив очі та покірно очікував на смерть. Гулі пощастило найбільше – він одразу рішуче втратив останні залишки свідомості та з усього маху гримнувся на сніг. Тому, що було далі, він не пам’ятає…

А надалі, на жаль, усе складалося непередбачувано та трагічно. На жаль, надалі Джовані припустився найбільшої помилки у своєму житті. Він кинувся фізично доводити свою перевагу. А цього нізащо і ніколи не можна допускати. Намагатися фізично вплинути на опонента – неприпустимо. Це справжнісіньке безглуздя і найпряміший до поразки шлях. На жаль, так сталося, що Джовані не знав цього залізного життєвого закону. А поруч не знайшлось нікого, хто міг би йому це підказати. Тож Трапатоні сам обрав найгірший розвиток подій – він кинувся у бійку. Підлетівши до боя-велетня, він відчайдушно заходився лупити його по мордяці. Треба віддати належне старанності Джовані – робив він це натхненно, не шкодуючи ні сил, ні часу. Але… Певно, Джовані дуже здивувався, якби якимось дивним чином опинився зараз на місці цього боя… Він би збагнув, що всі його потуги – просто сміх та марне витрачання часу. Для велетня, який вище сосен, удари воронового крила – це навіть менше, ніж клопоти від комара. Але сталося вже те, що сталося. Назад немає вороття. Тож Трапатоні на мордяці монстра добряче познущався над власними крильми. Потім він знесилено опустився нижче, до грудей, та заходився старанно ламати свої кігті на дебелій шкірі боя. Після кожного удару велетень лиш задоволено порикував та блаженно млів. Певно, йому ці удари були як лоскотання. Очевидно, він сприймав усе як ніжне та приємне погладжування п’яток. А може, навіть більше. Можливо, він порівнював це блаженство лишень із тим задоволенням, коли хтось пір’ячком неспішно водить по обличчю? Як би там не було, а велетенський бой отримав стільки неочікуваного мління, що його тепер легко можна вважати справжнісіньким обранцем долі.

Хруня, миттєво заспокоївшись, захоплено дививсь на шефа та заздрісно прислухався до його блаженного гарчання. Що стосується Джовані, то, віддамо йому належне, він протримався досить довго. Коли ж останні сили покинули його, він, втративши свідомість, безсило ляпнувся у сніг.

Велетенський бой розплющив очі та сумно позіхнув. Обережно, двома кігтиками, підняв Джовані з землі та підніс упритул до свого обличчя його тільце. З ніжністю подививсь на нього, зітхнув та рушив до пожежної машини. Однією лапою схопившись за брандспойти, витягнув її зі снігу. Потім відчинив якийсь відсік, усередині якого містилась клітка.

– Шеф, шеф, стривайте! – отямившись, прогорланив Хруня та мерщій поліз на пульт, до брандспойтів. – Не кидайте його у центрифугу! Треба творчо ставитись до роботи! Підкиньте цього нікчему вгору, а я на льоту його заарканю!

Шеф іще, певно, досі не міг відійти від конфузу, тому він мляво озирнувся на Хруню та здивовано знизав плечима.

– Все, шеф, я готовий! – заверещав захоплено Хруня, вмостившись за брандспойт. – Тепер підкидуйте героя якомога вище, і я зроблю йому приємно! – виголосив він, зареготавши, та ретельно прицілився.

Велетень іще раз здивовано глянув на непритомного Джовані, а потім щосили зафутболив його в небо. Тільце Джовані підлетіло чи не до самих хмар та звідти почало падати на землю. Хруня, старанно сопучи, прицілився та стрельнув. Із брандспойту вилетіла сітка, складена у кулю. Вона мішком ухопила непритомного Джовані та сама одразу затягла його у брандспойт.

Щасливий Хруня аж зайшовся від реготу:

– Не довго смердючка смерділа, бо помста її наздогнала, поста її наздогнала і хвацько її упіймала. Хі-хі-хі! Ха-хі-хі!

– Заткни пельку! – привів до тями Хруню строгий голос дебелого дядька у строгому костюмі. – На, швидше жери цю подобу! – наказав він, недбало кинувши йому пігулку. – Ще купа роботи на сьогодні, а треба ж поділити ці ґудзики.

– О, шеф, ви вже при параді? – захоплено вигукнув Хруня та ковтнув таблетку. – А як будемо ділити ґудзики? По-чесному чи як завжди?

– По-чесному – як завжди, – незадоволено буркнув у відповідь шеф та, піднявши зі снігу непритомного Гулю, закинув його у машину. – Його пігулку зекономимо… Хоча я не уявляю, як цей боягуз збирається дивитися на боксерський мордобій.

– А він буде дивитись із за заплющеними очима, – невдало пожартував робітник у пожежній робі, хихикнувши голосом Хруні. Зненацька з-під снігу виліз промерзлий до кісток Бравісимо. Він обтрусився та підбіг до дядька в строгому костюмі.

– Мільйон разів перепрошую на слові, вельмиповажний пане бой, але ви щойно щось казали про розподіл чесний… То, я подумав, може, мені варто нагадати вашій милості про себе та про моє нікчемне існування?

– Ні, не варто, – недбало кинув дядько та рушив до водійської кабіни.

– Але ж ви обіцяли розподілити все на рівні частки… – захлипав Бравісимо. – То чи можу я мати надію, вельмишановний пане бой, що ви дотримаєтесь слова?

– Ні, не можеш, – ледачо, з огидою відповів той.

– Але чому? – розгублено та затинаючись, занив Тоні.

– Тому що ти бездарна та нікчемна особистість, – голосом Хруні, посміхнувшись, мовив робітник у робі. – Йди звідси геть, смердючко! – додав він та зневажливо зафутболив Тоні у кіоск «ПИВО-ВОДИ».

– Благаю, милосердні, зарахуйте хоч крапельку цих ґудзиків мені! Хоч що-небудь подайте, із ласки до нікчемності моєї!

– На, не плач! – задоволено хмикнувши, буркнув шеф та кинув одного ґудзика у сніг.

– Шеф, – радісно заволав робітник Хруня, залазячи до того у машину, – дозвольте і його закинути до центрифуги! Він, певно, вже дуже скучив за своїм найкращим другом…

– А хіба ця смердючка іще тут?

– Ні-ні, мене вже тут немає… – виголосив перелякано Бравісимо та кинувся тікати геть.

У машині голосно та щасливо загиготіли два чоловічих тембри.

Пожежна завелась та рушила з яру.

Досить швидко вона вибралася з лісу на дорогу. І вже за мить діставшись траси, розвернулась та помчала у напрямку до Львова… До старої водокачки…

Розділ шостий

Шановні, якщо вам хтось колись скаже, що Париж – столиця моди, знайте – ця людина ніколи не була в Парижі. Це чарівне місце – годі й сперечатися. Шкода того, хто хоч разочок не побачив його казкові закуточки. І вкрай нечесно не бути в захваті від Парижа. Але – столиця моди? Це вже, їй же Богу, неправда!

А хто думає інакше, той, знову ж таки, або не був у Парижі, або користується винятково застарілими чутками, або просто людина вкрай нечесна.

Також треба зауважити, шановні, якщо вам хтось колись скаже, що Львів – не столиця моди, знайте – ця людина ніколи не була у Львові. А хто думає інакше, той або не бував у Львові, або користується застарілими чутками, або просто нічогісінько не тямить у моді (і таке, на жаль, буває). Але львів’ян це не обходить. Усі львів’яни діляться на дві категорії: ті, котрі тямлять у моді, і ті, хто краще за всіх тямлять у моді. До першої категорії належать тільки троє. Пані Рута – власниця магазину «Ґудзики», її папуга пан Петро та ще якась бабця з околиць Львова. Усі інші львів’яни вважають себе яскравими представниками саме другої категорії. Саме до неї, безперечно, належала і баба Ганя, якій, звісно, було відомо те, про що зараз дізнаєтесь і ви.

Шановні, якщо вам колись доведеться почути, що хтось обзиває капелюшок ДЕТАЛЛЮ туалету… Знайте, ця людини ніколи не була ані в Парижі, ані у Львові! І ця людина – справжнісінький невіглас! Капелюшок – це не ДЕТАЛЬ! Це лебедина пісня моди… Це – сама мода! Її серце, нерви, капіляри… І навіть щось значно більше. Запам’ятайте, у Львові геть гола людина не вважається голою (перепрошую на слові), якщо має на собі файний капелюшок. Тож якщо вам пощастить бути у Львові… і ви (мало що трапляється!) десь загубите свій одяг… одягайте капелюшок та сміливо рушайте у своїх справах. І, повірте, людина, яка справді тямить у моді, не кине у ваш бік жодних зауважень – лишень захоплення та щирі зойки. А вам уже відомо, що всі львів’яни діляться лишень на дві категорії – ті, що тямлять, і ті, які краще за всіх тямлять у моді.

Тож треба тепер зауважити, що коротка, але важка дорога з передмістя до площі Ринок не минула для баби Гані марно. Вона вигадала прекрасний план пограбування. Цей план був настільки геніальний, що викликав захоплення її онуки Лади. Неймовірний захват також обійняв її подружок пані Лану і Дану, яким вона по телефону все розповіла. Що стосується самої баби Гані, то їй навіть у такому незвичному питанні, як пограбування, із легкістю вдалося поєднати корисне із приємним. Єдине: досить складно було переконати активісток пані Дану та Лану утриматися від імпровізацій. На жаль, за планом їм були відведені другорядні ролі. Але обіцянка компенсувати цю несправедливість на сьогоднішньому балу остаточно їх переконала. Найбільш щасливою з-поміж усіх виявилася Лада. Їй у плані відводилася визначальна роль. Найголовніша акторська роль у виставі «Пограбування серед білого дня, або Як це робиться у Львові». Тож від правдоподібності зіграної нею ролі залежав успіх чи провал вистави.

Коли вже все було продумано до дрібниць, а ролі всім розтлумачено, головний режисер – тобто баба Ганя – розпочала виставу.

Отож, шановні, дійство почалось.

Велетенський джип під’їхав до будинку № 4, що на площі Ринок. Саме в цій рожевій кам’яниці перший поверх займає одна з найліпших крамничок ґудзиків у Львові.

І тільки-но джип припаркувався біля входу, як до нього одразу ж підійшли двоє полісменів. Постукавши по машині, худорлявий поліцейський жестом наказав опустити скло. Швидка поява полісменів не входила до сценарію головного режисера – баби Гані. Але, досить швидко опанувавши свою розгубленість, вона приязно всміхнулась та опустила скло.

– Моє шанування, – кокетливо мовила баба Ганя і багатозначно примружила повіки.

– Шановна, прошу ваші документи, – серйозно мовив худорлявий полісмен.

– А в чому, зрештою, проблема? – ще загадковіше примружившись, запитала вона.

– Проблема в тому, шановна, що площа Ринок – пішохідна зона, проїзд по якій, а тим більше паркування, заборонено категорично, – суворо, на одній ноті відчеканив худорлявий полісмен. – Ваші документи!

– А чому ж тоді машина мера стоїть під ратушею, он – у самому центрі площі? – втрутилась у розмову Лада, красномовним жестом вказавши на скупчення машин, що стояли зовсім поруч із ними. – Меру та народним депутатам, значить, можна, а звичайним людям ні?

Полісмен зробив вигляд, що не почув це безглузде та наївне запитання.

– Помовч, – ледь чутно, але категорично прошепотіла онучці баба Ганя.

– Я сказала правду! – ображено буркнула Лада та показала язика товстенькому полісмену, який весь час мовчки уважно роздивлявся їхнє авто.

– Мовчи, все буде крем-брюле… Я це гарантую… – ніжно прошепотіла онучці баба Ганя.

– Ви почули мій наказ? – досить грубо запитав у пані Ганни роздратований марнуванням часу полісмен. – Ваші документи!

– Так-так, шановний, прошу, – самовпевнено відповіла баба Ганя та, діставши якесь посвідчення, простягнула його худорлявому.

Полісмен, узявши до рук червоне посвідчення, уважно заходився його вивчати, раз по раз здивовано та розгублено зиркаючи на бабу Ганю.

Пані Ганна, заповнюючи паузу, красномовно нахилилась до вишуканої брошки, що прикрашала її кофтину, та багатозначно пробубоніла: «Сьомий, я вже на місті… Прикриваю тебе ззаду…»

Худорлявий полісмен, уважно дослухавши кінець бубоніння баби Гані, ще раз розгублено кинув погляд у посвідчення та захоплено простягнув його хазяйці.

– Маю честь! – шанобливо козирнув він, витягнувшись струнко.

– Дуже добре, – не за уставом відказала панні Ганна та, повернувшись до Лади, тихо додала: – Запам’ятай, мати честь і казати, що ти її маєш, це зовсім не одне й те саме. Зрозуміла?

– Ба, це ти до чого?

– Це я з приводу виховання, – серйозно пояснила бабця. – А то з цими клопотами і пограбуваннями про головне геть забуваєш, – сама себе посварила пані Ганна та знову розвернулася до полісмена.

– Щось серйозне? – по-змовницьки нахилившись до неї, ледь чутно запив він.

– Шпигунські терористи – вкрай незрозуміло, зате багатозначно, прошепотіла у відповідь пані Ганна.

– Нас не попереджали… – розгублено чи то запитав, чи то ствердив худорлявий полісмен.

– Вас попередять… – безапеляційно мовила вона і, загадково повівши бровою, додала:

– Якщо у цьому виникне потреба.

– Я зрозумів… – перелякано погодився полісмен.

Зненацька баба Ганя знову нахилилась до брошки та пробубоніла:

– Буран, я Ластівка… Сьомий зайшов у будинок… Дванадцятий веде теля…

Досі невідомо, чому саме ця фраза «Дванадцятий веде теля» так приголомшливо подіяла на полісмена. Але саме після цих незрозумілих слів він остаточно впав у несвідомість. Став знервовано озиратись та підозріло вдивлятись у перехожих.

– Може, це… Того… Як його? Потрібна допомога? – ледь сформулював він несвідомий потік своїх думок.

Пані Ганна, певно, не знаючи, що відповісти на цю недоречну пропозицію, знову нахилилася до брошки:

– Буран, прикрий дванадцятого… резидент рушив на Астру… Сиріус просить допомоги… – по-діловому прошепотіла вона, але, збагнувши, що від полісмена так легко не відчепишся, суворо запитала:

– Зброя є?

– А то ж як… – трохи ображено, але рішуче відповів худорлявий. – Усе як має бути – і зброя, і бойові набої…

– Ваше прізвище? – запитала баба Ганя.

– Прапорщик Пасько! – з готовністю відрекомендувався полісмен.

– Значить, так, прапорщик Пасько… Негайно переміщуйтесь у зону залізничного вокзалу, – впевнено скомандувала баба Ганя та знервовано забарабанила пальцями по брошці. – Можливо, вони спробують захопити уночі вокзал…

– Та ну… – перелякано прошепотів Пасько, і його обличчя негайно відобразило осягнення жахливої підступності підлих терористів. – Невже таке можливо?!

– Візьміть себе в руки! – підбадьорливо, але трагічно наказала баба Ганя. – Якщо на вокзалі все спокійно, обережно переміщайтесь на Головпоштамт…

– Невже й Головпоштамт?! – геть знітився Пасько.

– Візьміть себе в руки! – знову, вже категорично, наказала пані Ганна. – Глобальний тероризм – це вам не трамвайні безквиткові зайці! Це – ого-го що! І навіть більше! Ясно вам?

– Ясно, – приречено відповів Пасько та витер рясний піт з чола.

– Виконуйте! – скомандувала баба Ганя. – І ось що… Ось цей мікроскоп, – вказала вона на товстенького, що весь час розглядав її машину, – цей мікроскоп теж з собою прихопіть! Бо він вже дірку проглядів у нашому конспіративному авто!

– Це сержант Ясько, – схлипуючи, пояснив худенький полісмен. – Відмінник стройової… Чудово грає на баяні, має другий розряд по шашках…

– Баян – це прекрасно… – стомлено відповіла баба Ганя прапорщику. – Тож беріть баяніста з собою та рушайте. І пам’ятайте: Батьківщина вас не забуде!

– Сержант Ясько, за мною! – рішуче скомандував прапорщик Пасько. Потім іще раз кинув захоплений погляд на чарівну брошку, пустив скупу сльозу та прошепотів:

– Служу Вітчизні!

– Дуже добре, – знову не за уставом відповіла пані Ганна. Але її вже не почули. Прапорщик Пасько та сержант Ясько миттєво зникли в напрямку вокзалу.

– Запам’ятай, онученько, служити своїй Вітчизні – священний обов’язок кожної людини, – повернулася бабця до Лади. – Але служити, а не прислужуватись.

Це не одне й те саме… Це по-перше, а по-друге: суди про людину не за її словами, а за її вчинками. Те, що і як вона робить, визначає її суть. За красномовством майже завжди ховається нікчема і зрадник.

– Це ти до чого? – розгублено запитала Лада.

– Це я знову задля виховання.

– Що за посвідчення ти йому показала?

– ГРУ – головне розвідувальне управління, – сумно відповіла бабця.

Лада узяла посвідчення, аби роздивитись, та одразу чомусь розсміялась.

– Тут написано, що ти генерал ГРУ! Це ж безглуздя цілковите! Просто сміх!

– Це не сміх, онученько. Це – трагедія.

– Звідки воно в тебе?

– Купила, – сумно буркнула баба Ганя. – У крамничці приколів, ось прямо тут, на площі Ринок. Там у мене в торбі купа подібного сміття… Ось… – відкривши сумку, показала вона Ладі: мати-героїня, член ОБСЄ, ліквідатор Чорнобильської аварії, інвалід першої групи, співробітник ЦРУ, офіцер ФСБ…

– А навіщо це тобі?

– Це допомагає мені заощаджувати на квитках до Театру опери та балету. Ось наприклад, мати-героїня має право щодня безкоштовно насолоджуватись балетом…

– Та ну? – здивовано перебила її Лада. – Це жарт?

– Зовсім ні. Це постанова нашого Міністерства культури за номером 278-У… Але менше з тим, – незадоволено спинила вона саму себе. – І без того вже змарнували купу часу. – О, ти за мене менша… Дістань-но мені мої капелюшки. Он там, на поличці, за заднім сидінням… Тільки обережно, вони надзвичайно ніжні!

Лада хутко дістала капелюшки та подала їх бабці.

– Ба, а навіщо ти їх із собою возиш?

– Онученько, пані завжди має виглядати бездоганно. Запам’ятай, це вкрай важливо. – Бабця вибрала собі найліпший капелюшок, а решту повернула Ладі. – Поклади на місце. Тільки, благаю, обережно, вони неймовірно ніжні.

І поки Лада повертала надзвичайну та неймовірну ніжність на місце, баба Ганя велично прикрасила свою голівку вишуканим фіолетовим капелюшком.

– Ба-а, – захоплено прошепотіла Лада. – Як добре, що тебе не бачить зараз англійська королева… Вона би просто із заздрості померла.

– Ну-ну, не варто випускати пару передчасно. Залиш усі захоплення для справи. Чим щирішими вони будуть, тим легше пройде це пограбування. Нумо, ходімо… Ти за мною. І не забудь перевернути на дверях табличку.

– Не хвилюйся, – впевнено відповіла онука та одразу за бабцею вискочила з машини.

Зайшовши до крамнички, Лада непомітно перевернула на скляних вхідних дверях табличку. І з вулиці тепер можна було прочитати яскраво-червоне слово ЗАЧИНЕНО.

Лада відразу перерахувала всіх покупців. На жаль, їх виявилося забагато. Шестеро, окрім баби Гані та власниці крамнички, пані Брильської. П’ятеро жінок та якийсь підстаркуватий дідусь. Усі уважно та заклопотано роздивлялися ґудзики на вітринах.

Хоча, це тільки на перший погляд здавалося, що відвідувачі роздивлялися те, за чим і завітали до крамнички. Коли придивитись більш уважно, то неможливо було оминути той факт, що жіночки, геть усі, вже розглядали винятково чарівний капелюшок баби Гані. Єдиний, хто вже хвилину не помічав цієї казки, був пристаркуватий дідусь. Але, судячи з того, що він розглядав вітрини через монокль, пробачити йому цю неувагу можна.

– О, так, ця пані Брильська, дійсно, ще та штучка… – відзначила про себе Лада, помітивши за вітриною клітку, в якій сидів великий папуга Ара. Вона терпіти не могла тих людей, які примушують живі створіння сидіти в клітках. Ця жорстокість завжди викликала у неї почуття огиди. Вона дуже добре запам’ятала слова, сказані їй бабцею, коли Лада була ще маленька: користати з чужої довірливості, безпосередності та щирості – підло. Лада цього не забула. Саме тому в неї ніколи не було ані папужок, ані хом’ячків, ані дельфіна (саме такий вишуканий подарунок збирався подарувати їй тато на її семиріччя. І тільки справжнісінька істерика, яку вона тоді вчинила, примусила її спантеличеного тата відмовитись від жорстокого наміру дарувати дельфіна).

– Треба буде не забути звільнити цього бідолаху, – подумала Лада.

Папуга, з морквиною у лапці, завмер, щойно пані Ганна зайшла до крамнички. Він був єдиний, хто відразу оцінив бабин королівський капелюшок. Лада посміхнулась із щирої розгубленості папуги та рушила до бабці.

– Пані Фірсан! – за чужим прізвищем звернулася вона до своєї бабці. – Пані Фірсан, я, звичайно, страшенно перепрошую за свою нечемність… Але я просто не можу стримати свого захоплення від вашого нового капелюшка!