Текст книги "Джовані Трапатоні"

Автор книги: Олекса Росич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 17 страниц)

Олекса Росич
Джовані Трапатоні

Казка для підлітків, їхніх батьків, дідусів та бабусь

Мамі… Татові… Дякую…

І одному ворону, що знає…

Розділ перший

Зазвичай у європейських сім’ях усім керують жінки. Але в родині Гай усе було навпаки. Пані Барбара, дружина всемогутнього банкіра Макса Гая, так захопилася вихованням своїх дітей, що навіть не мала часу замислюватись над тим, що у зразкових європейських сім’ях має керувати саме жінка. Тож пані Барбара не знала про цей дивовижний європейський звичай, і, можливо, саме ця необізнаність і перетворювала її на найщасливішу жінку у світі. Так-так, пані Барбара вважала себе найщасливішою жінкою у світі. Це дивне відчуття щастя оселилося в її серці дванадцять років тому, одразу після народження первістка, донечки Лади, і більше вже ніколи не полишало її. Навіть зранку…

Чому саме зранку, певно, здивуєтесь ви? Та тому, що всі ранки в родині Гай були схожими між собою до найменших дрібничок і вкрай одноманітними. Саме ця одноманітність і була неабияким випробуванням для найщасливішої жінки у світі, пані Барбари…

Сьогоднішній ранок у родині банкіра Гая розпочався так само, як і всі інші. Зазвичай рівно о восьмій відчинялися велетенські кришталеві двері Дзеркальної зали і до найбільшої зали палацу неквапливо входив голова родини Макс Гай. Він велично проходив до столу, за яким на нього вже чекала дружина Барбара, і сніданок розпочинався.

Щодня голова родини – Макс Гай – за сніданком з’їдав варене яєчко і десять ложечок вівсянки та запивав усе це склянкою теплого чаю. Його дружина Барбара не снідала ніколи, але завжди була присутня на ранковій церемонії сніданку свого чоловіка. Вона тихесенько сиділа на протилежному боці довжелезного столу й терпляче чекала, доки чоловік доїсть варене яєчко. Чомусь саме після вареного яєчка він мав звичку вітатись.

– Доброго ранку, люба, – завжди тихо промовляв він, щойно доїдав яєчко.

– Доброго ранку, любий, – відповідала пані Барбара чоловікові, і знову западала тиша.

Зазвичай у родині банкіра Гая сніданок проходив у цілковитій тиші. Пан Гай завжди був заглиблений у свої важкі думки, а пані Барбара чомусь ніколи не наважувалася заговорити до чоловіка першою. Вона покірно чекала на закінчення сніданку, аби провести чоловіка на роботу й нарешті зайнятися улюбленою справою – власними дітьми.

Отож, Макс Гай зосереджено жував вівсянку, спокійно розглядаючи своє строге обличчя у велетенських настінних дзеркалах Дзеркальної зали. А пані Барбара так само спокійно чекала, доки всю вівсянку нарешті буде з’їдено. Бо саме після десяти ложечок вівсянки Макс Гай мав звичку вдруге помічати свою дружину. «Сподіваюся, у нас все гаразд», – чи то запитував, чи то стверджував він, далі розглядаючи своє дзеркальне відображення.

Пані Барбара неодмінно відповідала: «Так, любий, у нас все гаразд», – і її чоловік одразу переходив до теплого чаю.

Але цього ранку, який не віщував нічого непередбачуваного та лихого, все сталося навпаки. Пані Барбара, почувши таке знайоме запитання, рішуче зітхнула та на одному диханні, скоромовкою прошепотіла:

– Лада відмовляється повертатися у Лондон.

– Що?! – похлинувшись, перепитав пан Гай і закашлявся.

Певно, саме кашель можна вважати ознакою несамовитого здивування пана Гая, бо останнє десятиліття цього банкіра, чесно кажучи, нічогісінько не дивувало.

– Лада не хоче повертатись до Лондона, – ледь чутно повторила пані Барбара, і в її очах заблищали сльозинки.

Макс Гай спокійно відставив від себе порожню тарілку і чомусь знову підсунув до себе підставочку для яєчка. Тільки після цього він нарешті відірвав погляд від свого дзеркального відображення та зосереджено почав розглядати шкаралупку від щойно з’їденого яєчка.

– Чому… Чому ти мовчиш? – розгублено дивлячись на чоловіка, запитала пані Барбара.

– Люба, розмови про виховання дітей не сприяють травленню, – тихо відповів він та заходився колупати яєчну шкаралупку ложечкою. – Якщо я не помиляюсь, ми з тобою дванадцять років тому вже з’ясували це питання.

– Я… Яке питання? – вкрай розгубившись, перепитала пані Гай.

– Дванадцять років тому, одразу після народження Лади, ми з’ясували, що розмови за столом про виховання дітей не сприяють травленню, – льодяним голосом, роблячи наголос на кожному слові, пояснив пан Гай. – Сподіваюся, що твоя необачна емоційність не зашкодить сьогодні моєму травленню. Але надалі, люба, я просив би тебе бути уважнішою, – додав він і, певно, остаточно опанувавши себе, відсунув підставочку для яєць зі вщент розтрощеною шкаралупкою.

– Ні-ні, любий, я жодним чином не хотіла нашкодити твоєму чудовому травленню, – виправдовуючись, затараторила пані Барбара, – просто, на жаль, різдвяні канікули скінчилися, і Лада вже сьогодні опівдні має вилітати до Лондона. Вона має повертатися до Ґранд-коледжу, але… Але вона відмовляється. Я всі канікули намагаюсь поговорити з тобою про цю проблему, але ти, любий, увесь час настільки заклопотаний, що просто не помічаєш мене.

– Я слухаю тебе, – роздратовано промовив Макс Гай і нарешті перевів погляд на свою заплакану дружину. – Ну, про яку проблему нам варто поговорити під час мого сніданку? Голосніше, люба, – я не чую! Про що ти намагалася поговорити зі мною всі різдвяні канікули?

– Лада категорично відмовляється повертатися до Лондона… – крізь сльози ледь чутно вимовила пані Барбара.

– Це все? – чомусь усміхнувшись, запитав він та знову подивився на своє дзеркальне відображення.

– Все… Тобто ні, – одразу виправилась вона. – Лада просила передати тобі, що якщо ти будеш наполягати на її поверненні до Лондона, вона втече з дому.

– Тепер усе?

– Усе, любий…

– Ну, зрештою, в цьому немає нічого дивного, – замислено розглядаючи у велетенському дзеркалі своє відображення, сказав він. – Передай їй, що її тато теж не в захваті від примхливої лондонської погоди, так само як і від пихатих лондонців…

– Ні-ні, любий… Ані жахлива погода, ані бідолашні лондонці тут ні при чім. Лада терпимо ставиться до їхньої погоди і поважає усіх цих бідолашних лондонців, приречених жити в цих погодних умовах. Справа аж ніяк не в цьому… Вона… Вона просто не може більше терпіти цей жахливий Лондонський Ґранд-Коледж, з усіма його викладачами-підлабузниками та учнями-недоумками…

– Барбаро! – незадоволено присік Гай дружину, так і не відвівши погляду від свого дзеркального відображення. – Барбаро, Ґранд-Коледж – найдорожчий коледж у світі! У цьому коледжі виняткові діти! Сподіваюся, тобі відомо, що Лада навчається в одному класі з племінником американського президента та сином прем’єр-міністра Великої Британії! Я вже не кажу про дітей усемогутніх арабських шейхів та королів! І якщо її тато – Макс Гай, – гордовито та самозакохано вимовив він власне прізвище, – спромігся подарувати своїй доньці щастя навчатися саме в такому… вибраному та вишуканому колі, то нехай, зрештою, ця нерозумна дитина – яка, до речі, цілком вдалася у твою матір! – нехай вона навчиться цінувати та поважати можливості свого батька – Макса Гая!

– Любий, ти тільки уяви собі, племінник американського президента не знає, що Гімалаї – це гори! Бідолаха, маючи дванадцять років, вважає, що Гімалаї – назва чіпсів! А син прем’єр-міністра заявив учителеві, що великий фізик Альберт Ейнштейн – це власник футбольної команди «Манчестер Юнайтед»… Альберт Ейнштейн – власник «Манчестер Юнайтед»! Ти можеш собі це уявити?!

– Даремно, люба… Даремно ти так… На мою думку, цей славний хлоп’яга – просто вундеркінд, бо я, наприклад, навіть не підозрював, що «Манчестер Юнайтед» – це футбольна команда… Я би швидше схилився до думки, що це назва якогось англійського банку. А цей розумник, бачиш, знає, що «Манчестер Юнайтед» – це футбольна команда.

– Я не розумію, ти жартуєш?! – пані Барбара вкрай спантеличилася.

– Зовсім ні… – спокійно відповів пан Гай та, дивлячись у дзеркало, зосереджено зробив ковточок чаю.

– Любий, ти тільки уяви: хлопець у дванадцять років свято вірить у те, що римський Колізей – це найбільший футбольний стадіон у світі, на якому італійський «Мілан» вперше у своїй історії виборов кубок Європейських чемпіонів. Римська імперія зародилася не як аграрна чи ще якась там держава, а винятково як футбольна. Мікеланджело – це перший італієць, якому п’ять разів поспіль присуджували «Золотий м’яч» як найкращому футболістові Європи! Але найнепристойніше та найогидніше те, що викладач з історії навіть не намагається сперечатися, а, як підлабузник, погоджується з цим бовдуром!

– Ну все, досить! – різко перебив дружину пан Гай. – Досить пустої балаканини! Не намагайся переконати мене, що наша донька навчається в одному класі з бовдурами та нікчемами.

– Чому? – розгубилася пані Барбара. – Ти вважаєш, що саме це мізерне середовище та оточення Лондонського Ґранд-Коледжу здатне чомусь навчити нашу доньку?

– Я вважаю, люба, – перевівши на дружину свій упевнений погляд, промовив він, – що ти ще занадто високої думки про це вишукане коло вибраних дітей. Насправді ці вибрані діти – справжнісінькі виродки. Але… Але саме ці розумники за п’ятнадцять-двадцять років будуть керувати своїми державами та визначати шляхи розвитку людства. Тож нашій любій донечці, хоче вона того чи не хоче, доведеться з ними порозумітися! Тож нехай повертається до Лондона і вчиться шукати спільну мову зі своїми однокашниками.

– Але, любий… – спробувала заперечити пані Барбара.

– Я ще не закінчив, – роздратовано зауважив пан Гай та знову перевів строгий погляд на своє дзеркальне відображення. – Із сумом мушу констатувати, що спілкування твоєї матері з нашою донькою призводить до катастрофічних наслідків. Занадто вільні погляди моєї тещі руйнують усі мої титанічні намагання щодо виховання нашої дитини. Саме через це від сьогоднішнього дня, саме з цієї миті, я забороняю твоїй матері спілкуватися з Ладою.

– Але ж, любий, хіба ми можемо заборонити бабці спілкуватися з її улюбленою онукою?

– У цьому вже немає жодної потреби, – багатозначно відповів пан Гай.

– Вибач, Максе, але я не розумію тебе, – підвівшись, схвильовано промовила пані Барбара та рушила до вікна. – Ковток холодного повітря – це якраз те, що допоможе мені не втратити свідомість, – прошепотіла вона сама до себе, відчиняючи велетенське вікно.

На широкому підвіконні, вкритому білосніжним снігом, лежав чорний ворон. З його пошматованого крила стирчала дротикова стріла, а під очами висіли малесенькі бурульки сліз, замерзлих на морозному повітрі.

– Господи, що це?! – схвильовано вигукнула пані Барбара, дивлячись воронові в очі, що благально витріщалися на неї. Ворон знесилено підвів крило до свого чорного дзьобика та ледь чутно прохрипів: «Тс-с-с!»

Від такої несподіванки пані Барбара зойкнула, перелякано затуливши долонями лице. Майже одразу вона розтулила долоні і, мружачись, знову подивилась на підвіконня. Воно було порожнім. Тільки малесенькі червоні краплинки яскраво виблискували на засніженому підвіконні. Але й вони, ці червоні цяточки, зникали майже на очах, вкриваючись пухнастими сніжинками, що рясно сипалися з неба. І вже за мить сніг усе запорошив.

Пані Барбара ще раз уважно подивилася на підвіконня. Потім ще раз… І ще… Але даремно. На підвіконні, крім різдвяного пухнастого снігу, нічогісінько не було.

– Боженько, мені вже мариться… Тільки цього бракувало, – прошепотіла вона й почала нервово масувати скроні, аби хоч трохи прийти до тями.

Може, через гігантські розміри Дзеркальної зали або просто через заглибленість у свої думки, але пан Гай не почув переляканих вигуків дружини. Він спокійнісінько продовжував пити теплий чай, уважно розглядаючи своє дзеркальне відображення.

– Вибач, любий, на чому ми спинилися? – запитала пані Барбара, глибоко вдихаючи морозне повітря, що плинуло у залу з привідчиненого вікна. – Ах, так, згадала… Спочатку ти говорив про намір заборонити моїй матері спілкуватися з нашою донькою, а потім одразу заперечив сам себе.

– Я не заперечив сам себе! – зненацька вибухнув криком пан Гай. – Я ніколи не заперечую сам себе! Двадцять три секунди тому я заборонив твоїй матері мати будь-яке спілкування з моєю донькою! І я не бачу жодної потреби двічі повторювати свої накази!

– Але ж, Максе… – крізь сльози спробувала мовити вона, та, не договоривши, одразу голосно заридала.

– Подивись! Поглянь на це варварство! – знервовано смикаючи за поли свого піджака, вів далі пан Гай. – Знаєш, що це таке?

– Не знаю, – навіть не глянувши на чоловіка, схлипнула Барбара.

– Не знаєш?! Ну то я тобі скажу! У мене на піджаку знову повиривані всі ґудзики! По-варварськи, на всіх моїх піджаках та сорочках відірвані усі ґудзички! І знаєш, чия це робота?!

– Не знаю…

– Ну то я скажу тобі. Це варварство, люба, – робота моєї тещі!

– Максе, що ти таке кажеш? Ну подумай, зрештою, сам, навіщо моїй мамі щодня відрізати ґудзики з твоїх піджаків?

– Не відрізати, люба, не відрізати… А виривати їх із корінням! – ледь стримуючи гнів, прогарчав пан Гай. – Теща просто-таки видирає ці бідолашні ґудзики зі шматками цієї бідолашної матерії!

– Максе, схаменися, я благаю тебе. Любий, заспокойся. Заспокойся і просто подумай: навіщо моїй мамі таке робити?! Адже це – цілковите безглуздя.

Пан Гай узяв зі столу серветку, нервово протер своє спітніле чоло й тихо промовив:

– Барбаро, твоя матір чинить це безглуздя з ненависті до мене. Вона мене не зносить, і саме через це вона таємно нівечить мій гардероб. І зараз я тобі це доведу.

Він спокійно поклав використану серветку на стіл та владно вигукнув:

– Родмане!

– Я тут, господарю, – прохрипів здоровань, що весь сніданок, наче статуя, простояв за спиною пана Гая.

(Правду кажучи, необізнані люди, вперше натрапляючи на Родмана, приймали його за сучасну скульптуру. І були не тільки здивовані, але і вкрай налякані, коли виявлялося, що ця скульптура може говорити. Зрештою, тут немає нічого дивного, бо на обличчі гранітних скульптур можна було розгледіти куди більше емоцій, ніж на цьому незворушному титані. Родман, мабуть, був єдиною людиною у світі, яка не мала жодних емоцій. Але про це трохи пізніше…)

– Родмане, двадцять три години тому я наказував тобі знайти докази злої підступності моєї тещі. Тож слухаю тебе.

– На вашій тещі вини немає, господарю, – механічно промовив Родман. – Ґудзики з ваших костюмів та сорочок відривала звичайна ворона, яка занадилася через вікно лазити до вашої гардеробної кімнати.

– Хто?! – розгублено перепитав пан Гай.

– Звичайнісінька ворона, – спокійно повторив Родман.

«Не ворона, а ворон! Гидотний убивця не може вже відрізнити ворона від ворони», – ображено прошепотів ворон, запорошений снігом, що сидів у самому куточку підвіконня і крізь відчинене вікно чув усю розмову. «Нікчемна, мізерна особистість», – вилаявся він на Родмана, спробувавши дзьобом дістати з крила дротикову стрілу. Але всі намагання ворона були марними через страшний біль, завданий стрілою, якою було наскрізь пробито крило.

Пан Гай протер новою серветкою своє здивоване обличчя, підвівся з-за столу і почав ходити залою. Туди – сюди… Сюди – туди. Тук-гук, гук-тук, – луною відгукувались його підбори від важкої ходи.

– Нічого не розумію, – нарешті промовив він, зупинившись напроти Родмана. – Ти кажеш, що мій гардероб нівечила звичайнісінька ворона?

– Саме так, господарю, – схиливши голову, відповів Родман.

– А теща? – підозріло приплющивши око, прошепотів пан Гай. – Що в цей час робила моя теща? Можливо, вона стояла на «шухері», поки ця мерзотна ворона відривала мої ґудзики?

– Ні, господарю, – спокійно мовив Родман. – Вашої тещі в цей час взагалі не було в палаці.

– Ага! – захоплено вигукнув Макс Гай, зрадівши новонародженій думці. – Значить, вона натренувала ворону і керувала нею здалеку! Правильно?!

– Правильно, – погодився Родман.

– Прекрасно, – задоволено посміхнувся пан Гай і, розвернувшись до дружини, переможно запитав:

– Ну, що ти на це скажеш, моя люба?

– Це неперевершено, Максе, – сумно відповіла пані Барбара. – Просто неперевершено. Особливо вражають твої припущення щодо стояння на «шухері». Певно, якби я не знала тебе стільки років, мені було би складно повірити в усе, що я бачу і чую. Але нехай буде так. Зрештою, кожна людина має свої недоліки. Тож, зважаючи на всі твої чесноти, любий, я спробую з розумінням ставитись до твоєї хворобливої ненависті до моєї матері.

– Чесно кажучи, люба, я мало що зрозумів з твоєї довгої промови. Але я сподіваюся, що загалом ти хотіла сказати мені щось приємне. Так, люба?

– Так, любий, – стримано відповіла пані Барбара та одразу перейшла до того, що її найбільше хвилювало: – Максе, вибач, але, можливо, ти спробуєш більш гуманно поставитись до прохання нашої доньки…

– Не спробую, – невдоволено перебив її чоловік.

– Ну, ти можеш зрозуміти…

– Не можу!

– Але, можливо…

– Неможливо! – знову перебив він дружину.

– Ну, принаймні, нехай дитина ще тиждень побуде вдома, – скоромовкою проказала пані Барбара, аби її не обірвали на півслові.

– Ні. Вона має негайно повертатись у Лондон. Все, це питання знято, – роздратовано відрізав пан Гай та, ніби щось згадавши, знову підійшов до Родмана. – Вона була сама?

– Хто вона? – не зрозумівши, перепитав Родман.

– Натренована ворона, – рознервувався пан Гай. – Натренована ворона, яка відривала мої ґудзики, була сама чи ні?!

– Сама, – впевнено відповів Родман. – Одна, але скажена.

– Що ти з нею зробив?

– Господарю, вона отримала по заслузі. Спочатку, звичайно, я хотів впіймати її та посадити в клітку. Але потім вирішив не ризикувати.

– Господи! – вигукнула пані Барбара. – То це було не видіння? Я бачила… Буквально десять хвилин тому бачила на нашому підвіконні ворону з пораненим крилом, а в очах… В очах у неї були сльози, – ледь чутно договорила вона й сама заплакала.

– Господине, вам привиділось, – спокійно забасив Родман. – Я змащую свої дротикові стріли отрутою кураре. Крапелька цієї отрути за лічені секунди здатна вбити стадо велетенських африканських слонів. То що вже казати про якусь облізлу ворону?

– Ні-ні, тільки не це… – прошепотів ворон, почувши безжалісну правду про отруту кураре, якою була вимащена дротикова стріла, що стирчала з його пораненого крила. – Ні-ні, мені не можна помирати! Я не маю права померти… – хрипів він, щосили намагаючись видерти стрілу зі свого крила. – Джовані, ти не маєш права! Якщо ти загинеш, хто врятує Маріам? – знесилено вигукнув ворон та, змахнувши крилами, відчайдушно кинувся вгору. Зробивши три незграбні помахи, він піднявся над палацом. Але раптом його крила обм’якли, і він каменюкою полетів до землі.

– О ні, Максе, я не можу цього чути! – закричала пані Барбара. – Накажи цьому безжалісному бовдуру забратися геть! Нехай цей убивця негайно залишить не тільки цю залу, але й наш маєток! Ти чуєш мене, Максе?!

– Чую, – спокійно відповів пан Гай і, розвернувшись, рушив до кришталевих дверей Дзеркальної зали. – Родмане, ходімо – проведеш мене.

– Слухаюсь, господарю.

– Запам’ятай собі, Родмане, ніколи не варто говорити жінкам усієї правди. Жінки живуть у вигаданому ними казковому світі. На жаль чи на щастя, цей казковий світ не має жодного відношення до реального світу, в якому живуть чоловіки.

– Я запам’ятаю це, господарю, – пробубонів Родман. І перед тим, як зачинити за собою двері, він протиснув голову до зали та винувато пробасив:

– Господине, я ж того… не того… Тобто не знав того, що ви не того…

– Родмане, йди вже, лиши мене саму, – стомлено промовила пані Барбара та відійшла до вікна.

Двері зачинилися.

За вікном усе було запорошено снігом. Уздовж паркової алеї ще й досі горіли ліхтарі. Біля кованих воріт порався прудкий садівник – китаєць Ши Бо. Він вправно розкидав лопатою на два боки кучугури наметеного за ніч снігу, встигаючи навіть пританцьовувати. З палацу вийшов пан Гай. Він неквапливо пройшов до свого величезного чорного авто, припаркованого біля самого палацу. Родман відчинив дверцята. Пан Гай сів до машини, яка уже за мить зникла за парканом запорошеного снігом маєтку.

Ліхтарі у парку згасли.

Розділ другий

Хтось несамовито грюкав у вікно дитячої кімнати. Лада прокинулась і заспано протерла очі, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Вона розгублено провела поглядом по кімнаті, прислухаючись, звідкіля долинає наполегливий стук. Було зрозуміло, що грюкають у вікно. Але ж за вікном аж ніяк нікого не може бути, адже спальня міститься на третьому поверсі палацу. Хто би стукав у шибу на третьому поверсі і яким чином? Вискочивши з ліжка, Лада підбігла до вікна й одразу ж побачила причину цього дивного гуркоту. На підвіконні, лапками догори, лежав чорний поранений ворон. Лежачи на спині, він відчайдушно колошматив кігтиками по шибці. Лада швиденько відчинила вікно й обережно, намагаючись не зачепити стрілу, що стирчала з пробитого крила, узяла ворона до рук і занесла його до кімнати.

– Дівчинко, – знесилено прохрипів ворон, – ти найкраще, найдобріше створіння у світі! Тільки така гарна дівчинка, як ти, може врятувати мою Маріам…

– Ти… Ти вмієш говорити? – здивовано прошепотіла Лада.

– Із секунди на секунду я помру. Благаю тебе, о найдобріша, врятуй мою Маріам! – наче крізь сон, бубонів знесилений ворон. – Зрозумій, о наймудріша, що, крім мене, Маріам ніхто не зможе викупити в ДДТ… Якщо я не викуплю Маріам до сьогоднішнього балу – її стратять! А я… Я помираю… Благаю, молю тебе, найдобріша дівчинко, врятуй мою Маріам.

– Добре-добре, не хвилюйтеся. Я зроблю все, що зможу, – мовила Лада. – Тільки скажіть, що? Що саме я маю зробити, аби врятувати вашу Маріам?

– Ти маєш скарбничку, добра дівчинко? – з надією в голосі запитав ворон.

– Яку скарбничку? – не зрозуміла Лада.

– Та звичайну. Звичайну скарбничку, в яку діти збирають гроші.

– Ні, скарбнички я не маю, – спантеличено прошепотіла вона.

– Чесно-чесно? – недовірливо перепитав ворон.

– Чесно-чесно…

– А гроші, гроші в тебе є?

– Гроші є… – вже радісніше мовила Лада.

– Скільки, скільки ти маєш грошей, добра дівчинко? – ворон пристав на одне здорове крило й з цікавістю подивився на Ладу.

– Я не знаю, але приблизно десь біля тисячі. Якщо вам треба точну суму, то я можу швиденько перерахувати.

– Це неправда, – зневажливо примруживши око, ображено прошепотів ворон.

– Що неправда? – розгубилася Лада.

– Така дівчинка, як ти, не може мати за кишенькові гроші таку мізерну суму.

– Тисяча – це зовсім не мізерна сума, – спробувала пояснити вона, але ворон одразу її перебив:

– Дівчинка, що живе у справжнісінькому палаці! Дівчинка, тато якої має в гардеробі п’ять тисяч костюмів та сім тисяч сорочок, повинна мати хоча би вісімдесят вісім тисяч триста сорок три гривні кишенькових грошей.

– А чому саме вісімдесят вісім тисяч триста сорок три гривні? – геть збентежившись, перепитала Лада.

– Та тому, що саме стільки грошей потрібно, аби купити вісімдесят вісім тисяч триста сорок три ґудзики! – обурившись Ладиній некмітливості, пояснив ворон. – Кожен ґудзик коштує одну гривню. А мені, аби викупити Маріам, треба ще вісімдесят вісім тисяч триста сорок три ґудзики. Ну, тепер зрозуміла?

– Починаю розуміти, – оговтавшись, відповіла вона. – Маріам, певно, ваша наречена?

– Ні-ні, ну що ти! Як можна?! Маріам зі справжнього царського роду, а я так собі… Ой, я не те хотів сказати! – перелякано виправився ворон, і спересердя на самого себе тричі вдарив себе по дзьобу здоровим крилом. – Звичайно, що я не так собі. І навіть більше! Я походжу з дуже відомого княжого роду Трапатоні! Мій прапрадідусь, князь Трапатоні – засновник найславетнішої воронячої династії в усій Італії! А я… Я його щасливий нащадок – Джовані Трапатоні! – трохи хвалькувато, задерши дзьобика догори, виголосив він. Але, зненацька втративши свідомість, гепнувся на стіл.

Лада розгублено дивилася на непритомного, понівеченого ворона, намагаючись збагнути, що їй зараз треба робити, аби врятувати його. Вона прислухалася – прямо під її вікнами хтось розчищав сніг, тихесенько наспівуючи якусь веселу китайську пісеньку.

– Ши Бо! – промайнула в неї рятівна думка. – Ну звісно, мені потрібен садівник Ши Бо! Адже він чудово розуміється на тибетській медицині та всіх лікарських травах!

Вона прожогом кинулася до вікна.

– Пане Ши Бо, – пошепки погукала вона садівника. – Пане Ши Бо!

– Панночко, доброго ранку! – вклонившись, привітався садівник, помітивши Ладу у вікні на другому поверсі. – Моє шанування…

– Пане Ши Бо, дуже вас прошу, мені негайно потрібна ваша допомога, – Лада намагалася підібрати необхідні слова, аби пояснити усю складність та дивність того, що тільки-но відбулося.

– Панночко, не хвилюйтеся, – ніжно всміхнувся садівник. – Ви завжди можете розраховувати на моє розуміння та допомогу. Я до ваших послуг.

– Пане Ши Бо, я не знаю, як це пояснити. Одним словом, візьміть, будь ласка, свій лікарський саквояж і негайно піднімайтеся до мене в кімнату. Тільки благаю вас, не баріться!

– Я зрозумів, панночко. Не хвилюйтеся, я швиденько, – прошепотів у відповідь Ши Бо і, кинувши лопату, помчав по свої лікарські причандалля.

Лада стояла, намагаючись хоч якось опанувати свою цілковиту розгубленість. І тут, щось пригадавши, вона кинулася до графина з водою. Набрала в рот води та відчайдушно порснула на бездиханного Трапатоні. Ворон миттєво підскочив, наче його щойно ошпарили окропом.

– А-а-а! – заверещав він, перелякано кліпаючи очима.

– Ну, слава Богу! – радісно вигукнула Лада. – А то я вже подумала, що ви померли…

– Що це було?! – приходячи до тями, прошепотів Трапатоні.

– Я оббризкала вас водою – так завжди роблять, коли хтось непритомніє.

– Хто тобі сказав таку дурницю? – ображено запитав ворон, обтираючи здоровим крилом воду та залишки бурульок.

– Ніхто не казав, я просто читала про таке у книжках. Коли хтось втрачає свідомість, його неодмінно збризкують холодною водою, і він одразу очунює…

– Жах… – прошепотів Джовані, ледь стримуючи гнів і, зірвавши у себе з носа велику бурульку, щосили жбурнув її на підлогу. – Ну сама подумай, добра дівчинко, якщо я так скачанів, що перетворився на суцільну бурульку, то хіба мені допоможе холодна вода? – І він спересердя знову зірвав із себе бурульку та шпурнув її через плече.

– Але ж холодна вода все-таки допомогла, – ніжно всміхнувшись його безпосередності, мовила Лада. – І до того ж, повір мені, Джовані, я зовсім не хотіла тебе ображати.

– Якщо ти не хочеш мене ображати, то не називай мене Джовані, – пробубонів ворон і зірвав із себе останню бурульку. – Невже ти не відчуваєш, що одне слово Джовані само по собі звучить некрасиво?

– Чому некрасиво?

– Та тому що Джовані Трапатоні звучить набагато краще! О, до речі, а тебе як звати?

– Лада, – тихо відповіла вона, співчутливо дивлячись на його поранене крило, з якого почала крапати кров. – Як твоє крило?

– Що? Крило? – ворон витріщився на своє крило, наскрізь пробите стрілою. – О, ні-і, – знесилено прошепотів він. – Отрута кураре миттєво вбиває стадо африканських слонів. Я цього не переживу, – жалібно простогнав Джовані та, втративши свідомість, знову гримнувся на стіл.

Лада одразу рішуче набрала у рот води та, не роздумуючи, знову випорснула її на бездиханного Трапатоні. Джовані миттєво прийшов до тями. Він знесилено витер здоровим крилом дзьоба і прошепотів:

– Слухай мене уважно, я зараз помру…

– Ні-ні, Джовані, все буде гаразд, – схвильовано перебила його Лада, – наш садівник Ши Бо – справжній чарівник. Він настільки добре розуміється на лікарських травах, що навіть мертвого ладен повернути до життя. У минулому році мамин улюблений кіт Леопольд упав із самісінької вежі палацу. То Ши Бо за лічені хвилини спромігся поставити його на ноги!

– Не перебивай мене, – ледь чутно прохрипів ворон. – У мене обмаль часу. Просто слухай і запам’ятовуй. Так давно, що ніхто вже не знає і коли, жив на землі, серед людей, могутній чорний чаклун. Усе, чого торкалися його руки та погляд, перетворювалось на суцільне безмежне зло. І так багато було породжено ним зла, що коли настав час помирати, великий страх обійняв його. Страх потрапити після смерті на Суд Божий був такий безмежний, що він відчайдушно почав міркувати, як йому уникнути справедливого суду. Мало хто з людей доживає до ста років, але тобі, певно, відомо, що ворони живуть по триста?

– Так, звичайно, я чула про це, – прошепотіла Лада. – Але я не була певна, чи це правда…

– Так, це правда – ми живемо по триста років і навіть більше. Саме цим і вирішив скористатися злий чаклун. Перед самою смертю він своїми могутніми чарами спромігся перенести свою чорну душу у воронове тіло. І тим самим відтягнути Суд Божий ще на триста років. Перетворившись на ворона, це чудовисько одразу ж, за допомогою чарів, завоювало все вороняче царство. Усі наші закони і традиції було спаплюжено і знищено. І навіть наші тіла було спотворено до невпізнання. Як і весь різнобарвний навколишній світ, ми, ворони, – Творіння Боже. І коли ти думаєш, що Бог у любові своїй створив воронів чорними негарними птахами, що харчуються падаллю, то ти глибоко помиляєшся. Чорний колір не є кольором Бога. Ти бачила колись веселку?

– Ну, звичайно, бачила, – трохи навіть образившись за таке просте запитання, відповіла Лада.

– То знай, що саме ці сім кольорів, із яких створена веселка, і є справжніми кольорами воронячого царства. Колись ворони були помаранчевими, червоними, жовтими, блакитними і навіть фіолетовими. На безбарвних потворних птахів нас перетворив чудовисько ДДТ.

– Хто-хто?

– ДДТ, – пошепки повторив Трапатоні. – Саме так звуть воронячого імператора. А чи справжнє це ім’я, чи не справжнє – ніхто не знає. І як цього чорного чаклуна звали тоді, коли він іще був людиною, теж нікому не відомо.

– ДДТ – це якась зашифрована абревіатура, а не ім’я, – вголос розмірковувала Лада.

– Це жахливе ім’я жахливого імператора воронячого царства. Слухай далі. Нікому не відомо, яким чином злий чаклун зміг перетворитися на чорного ворона. Та саме він був першим чорним вороном, який згодом зміг перетворити всіх на чорних та потворних нікчем. Ніхто не знає, як саме у перетворенні ДДТ був задіяний ґудзик. Достеменно відомо тільки те, що саме якийсь ґудзик допомагав йому в чарах. Через кожні триста років ДДТ за допомогою цього чарівного ґудзика продовжував своє життя ще на триста років. Але треба ж було статися такому нещастю, аби двісті років тому цей чарівний ґудзик щез…

– Щез? – здивувалася Лада.

– Ну, щез… чи був загублений… або викрадений – це вже, окрім самого ДДТ, ніхто не знає. Що б там не було, але факт залишається фактом. Чарівного ґудзика, за допомогою якого ДДТ щоразу продовжував своє життя ще на триста років, зараз у нього немає. І саме це трагічне зникнення перетворило життя воронів на суцільне пекло. Щомісяця кожен ворон має знаходити та здавати до канцелярії ДДТ три тисячі ґудзиків. Ти можеш собі це уявити?! Кожнісінького місяця по три тисячі! – прохрипів Трапатоні та витер крилом сльозинки, що мимоволі покотилися з його очей. – Три тисячі щомісяця – це ж виходить по сто ґудзиків щодня! Ти це можеш уявити?!