Текст книги "Джовані Трапатоні"

Автор книги: Олекса Росич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 17 страниц)

– О-о, панно Катерино, моє шанування, – щасливо промуркотіла у відповідь її рідна бабця. – Кажіть негайно, як ся має ваша бабця? Мені казали, вона занедужала на серце?

– Пані Фірсан, повірте, якби вона зараз побачила той шедевр, якій прикрашає вашу голівку, вона би негайно одужала. Я переконана, такого вишуканого капелюшка не має навіть англійська королева!

– О-о, панно Катерино, у вас бездоганний смак. Мені вкрай приємно мати за сусідів саме вас і всю вашу родину. До речі, зверніть увагу на якість кашеміру…

– Якість просто неймовірна!

– Визначення невірне! Я думаю, більш влучно буде визначити так: такої якісної якості ще не бачив світ! Можливо, слова дещо каламбурні… Але це припустимо, зважаючи на складність визначення цього казкового кашеміру.

– А мережива, пані Фірсан! Просто не віриться, що людська фантазія спроможна досягнути ніжності такої!

Саме після того, як пролунало слово «ніжність», увесь жіночий контингент крамнички одразу ж перестав дихати. У буквальному розумінні цього слова. Як ці пані змогли не дихати стільки часу, достеменно невідомо. Але до закінчення вистави жодна з відвідувачок так і не вдихнула в себе ані ковтка повітря. Вони тільки ледь чутно зойкали та зітхали. Як це можливо – ніхто не знає і, певно, не дізнається ніколи!

– А модель, пані Фірсан, модель! Яка гармонія та плавність ліній! Ця неосяжна досконалість всіх пропорцій – не геометрія, а творіння Боже.

Дивно, але чомусь саме після слова «геометрія» пристаркуватий дідусь втратив спокій та рівновагу. Він зненацька покинув розглядати у монокль вітрини і перевів свою прискіпливу увагу та оптичний пристрій на шедевр, якого й стосувалося це чарівне слово «геометрія».

– А цей ґудзик? – заплющивши очі, вигукнула пані Ганна, багатозначно вказавши внучці на великого ґудзика, що прикрашав її капелюх. – Його сметанковий колір неймовірно пасує до ніжно-фіолетової гами цього капелюшка!

– Невірне визначення, пані Фірсан! Я думаю більш влучно буде сказати наступне: ці кольори так один одному пасують, як ще ніщо нічому не пасувало в цьому світі! Можливо, як ви зазначали, слова дещо каламбурні… Але це припустимо, зважаючи на складність визначення неповторності цього ґудзичка!

Певно, зрозуміло, чому саме після слова «ґудзичок» власниця крамниці пані Брильська перестала не тільки дихати, але й бачити? Усе дуже просто. Незважаючи на фах та великий досвід, вона ще ніколи не бачила такого захоплюючого екземпляра. Тож її карі очі від сліз одразу помутніли. Зазвичай у світі такі сльози називають заздрістю. Та кажуть просто: «Я по-доброму тобі заздрю». Але у Львові не прийнято вживати таких прямолінійних слів. У Львові ці речі називають більш поетично. Тому слово «заздрість» усі толерантно замінюють на словосполучення «я в захваті!». Або «це просто неймовірно»! Але суть лишається одна й та сама. Тож запаморочення пані Брильської сформулюємо романтично: від споглядання ґудзика на капелюшку вона була у захваті до сліз!

Усе повітря невеличкої крамнички аж вібрувало від зачарованих поглядів. І це, безумно, не могло не вплинути на бабу Ганну. Адже вона була справжнісінькою пані. А жодна справжня пані, як відомо, не може встояти під шквалом захоплених зітхань. Тож сталося найстрашніше. Пані Ганна настільки захопилась виконанням своєї ролі, що забула геть про все. Вона вже цілком щиро не пам’ятала не тільки про пограбування, але й про те, як її звати. І невідомо, чим би все скінчилося, якби на допомогу Ладі зненацька не прийшов папуга Ара. Саме його відчайдушний вигук «КОРОЛЕВО, БУДЬТЕ МОЄЮ ДРУЖИНОЮ!» привів нарешті бабу Ганю до тями. Вона з острахом відчула, що, мабуть, дещо загралась. Саме це відчуття страху й допомогло їй нарешті почути те питання, яке знесилено повторювала Лада протягом останніх десяти хвилин.

– Благаю вас, пані Фірсан, скажіть нарешті, у якому бутіку ви придбали таке диво?!

– Я вас прошу, панно Катерино! – старанно та голосно взялася виправлятись бабця. – Який бутік?! Це ж не комерція! Це творчість – отже, стан душі! А душа ціни не має! Цей капелюшок – творчий здобуток неперевершених майстринь пані Лани та пані Дани.

– Не може бути! – правдоподібно підіграла Лада бабці. – Просто не віриться, що людські руки здатні творити ось такі шедеври!

– Стривайте-стривайте! Панно Катерино, невже ви не знаєте пані Дану і пані Лану?! – емоційно вигукнула бабця. – Я в це не вірю! Цих майстринь знає кожна львів’янка, котра себе шанує.

Після цих немилосердних слів усі присутні у крамничці дами зашарілись. Але найбільше почервонів чомусь дідусь із моноклем. Можливо, замість слова «львів’янки» йому почулося «львів’яни»? Відомо лишень те, що після цього він одразу дошкандибав до пані Ганни та, галантно знявши капелюха, чемно пробасив.

– Пані Фірсан, вельмишановна, дуже прошу, чи не могли б ви говорити трошки голосніше? На жаль, мої старенькі вуха не почули адреси… Адреси, за якою можна, можна вибрати таку бездоганність…

– Адресу ще не називали… – усі разом, синхронно зауважили всі присутні пані.

– A-а, ще не називали? – вже спокійніше мовив він. – А я вже думав, що прослухав таку важливу та корисну річ… Пані Руто, – звернувся він до власниці крамнички, – дуже прошу, не пропустіть найголовніше: адресу цих майстринь! Інакше моя дружина мені цього не пробачить. Як постійний покупець, розраховую на ваше розуміння.

– Не турбуйтесь, пане Чміль, я сама уважність, – відповіла власниця крамнички, лагідно всміхнувшись.

– Ну то дуже добре, – пробубонів дідусь та одразу ж знову звернувся до неї: – Пані Руто, чи не здається вам, що моя пані Люба буде просто в захваті від такої витонченої геометрії?

– Та помовчіть, зрештою, хоч хвилину! – незадоволено вигукнула руда пані. – Перебивати розмову іншим – вкрай нечемно!

– А підслуховувати чемно? – ледь чутно запитала у рудої фарбована білявка. Вона одразу відчула в рудій сусідці конкурентку.

– Нечемно… – пошепки погодилась руда, змірюючи поглядом фарбовану білявку. – Нечемно… Але що робити?

– Та тихо вже… Завелись, наче на базарі, – підсмикнула їх чорнява пані.

– Пані Фірсан, будьте милосердні… – зібравшися з думками, вела далі Лада. – Скажіть нарешті, де саме міститься майстерня цих чарівниць? І в які години до них можна завітати?

– Краківська, 24, помешкання № 5… – тільки й встигла вимовити пані Ганна, як увесь жіночий контингент крамнички розтанув у повітрі. Ніхто навіть не дослухав до кінця… Грюкнувши дверима, жінки наввипередки помчали до бажаної цілі. До шедеврів гуртка «Вмілі рученята» товариства «Ті, кому за 70». Тож бабі Гані справді вдалося поєднати корисне із приємним. Навіть у такому незвичному питанні, як пограбування. Вона легко спромоглася одразу вбити двох зайців: випроводити з крамнички свідків та продати капелюшки, які вони з дівчатами пошили за минулий рік.

– Пані Руто, заради Бога… Як постійному покупцеві… Допоможіть якнайшвидше пересунути його старече тіло на Краківську, 24! Ви ж знаєте мою дружину, пані Любу… Вона не вибачить, якщо я не встигну! Я все життя мріяв дістати їй такого геометричного капелюшка! – благально мовив дідусь.

– Пане Чміль, ви можете покластися на мене, – запевнила старенького пані Рута, швиденько одягаючи пальто.

– Пані Руто, ви просто ангел, – з полегкістю всміхнувся він. – Я вам дуже вдячний, що у важку хвилину ви мені не пригадали, як строго ставилась до вас моя дружина, коли ви вчилися у школі. Адже з геометрії ви від неї мали лишень трійки… Не пам’ятати жахливої категоричності моєї дружини – це шляхетно. Мені є чому у вас повчитись…

– Пане Чміль, якщо ви пам’ятаєте, як і кого ваша дружина оцінювала з геометрії, то прийміть, будь ласка, мої щирі вітання. У вас геніальна пам’ять, – посміхнувшись, відповіла пані Рута. Накинувши на себе шалик, вона шанобливо звернулася до Лади та пані Ганни.

– Шановні, дуже прошу не поспішати… З вашого дозволу, я лишу вас на хвилинку. Вибирайте все, що вам потрібно. Навіть можете попити кави, я маю чудову каву… Я ж розумію, творчі люди не люблять поспішати. Та я й не наважусь підганяти… Хіба ж я не розумію…

– Можливо, ми… – хотіла мовити щось Лада, але пані Рута одразу її перебила.

– Hi-ні-ні, навіть не турбуйтесь – вибирайте… А тоді просто лишіть гроші та обережненько причиніть за собою двері. Я маю ключ…

– Ні, ми… – знову щось спробувала сказати Лада, але її відсмикнула баба Ганя.

– Помовчи…

– Але ж, за роллю… – ледь чутно прошепотіла Лада. – По плану…

– Імпровізація – вища за всі плани, – буркнула онуці баба Ганя та одразу всміхнулася власниці крамниці: – Дуже дякую за довіру.

– Що ви, що ви… – схвильовано захитала головою пані Рута, – навіть не турбуйтесь.

– Я перепрошую, шановна, але хіба ви не пані Брильська? – трохи затинаючись, запитала пані Ганна.

– Ні-ні, крамничка пані Брильської ось тут, на стометрівці… Зовсім поруч.

– Пані Руто, – не витримали нерви у старого, – я побіг. Якщо це можна так назвати… А ви, благаю, не баріться.

– Добре-добре, вже біжу.

– Головне, запам’ятайте… – захекано виголосив дідусь, ледь дійшовши до дверей, – ви все одно мене, старого, в бігу випередите враз… Відкладіть для пані Люби виключно чорну гаму… І виключно геометричну форму, – не дуже зрозуміло визначив він фасон та щез нарешті за дверима.

– Виходить, це крамничка не пані Брильської… – сумно пробубоніла баба Ганя.

– Так-так, це моя крамничка, – ніби виправдовуючись, ще раз пояснила пані Рута. – Крамничка Брильської на стометрівці.

– Дуже прикро, – зовсім знітившись, прошепотіла пані Ганна.

– Що ви сказали? – не розчувши, перепитала пані Рута.

– Та ні, нічого… Просто мені розповідали, що пані Брильська має величезний вибір. Не знаю, чи це правда, але казали, що в її крамничці – сто тисяч ґудзиків, не менше.

– О, то ви про це, пані Фірсан… – посміхнулась пані Рута. – Не хвилюйтесь… Якщо мова йде про кількість, то, завітавши до мене, ви аж ніяк не програли. Не знаю, чи має Брильська такий асортимент, як ви сказали. Але про свою крамничку можу вам сказати напевне – в наявності на цю мить у мене, згідно з паперами, – сто двадцять тисяч п’ятсот сорок ґудзиків! А це не мало.

– Правда?! – не втримавшись від здивування, вигукнула Лада.

– Даю чесне слово, – щасливо та щиро усміхнулась пані Рута.

– Це якраз те, що треба, – ще щасливіше від пані Рути виголосила баба Ганя. – Такий асортимент не може не зачудувати!

– Буду щаслива, коли ви знайдете щось до вашого смаку… А тепер, із вашого дозволу, я відлучусь на півгодинки.

– Ні-ні, не варто поспішати, шановна пані Руто. Капелюшок варто обирати якнайдовше – повірте моєму досвіду. Хто спішить – той людей смішить, – багатозначно висловила свою філософську думку пані Ганна. – А за крамничку не турбуйтесь. Ми не тільки щось собі оберемо, але й зробимо вам гарний виторг. Будьте певні.

– Дякую вам, шановна пані Фірсан. Повірте мені, такого капелюшка, як у вас, я ще не бачила ніколи. Прийміть мої захоплення… Я миттю… – наостанок мовила пані Рута й вискочила з крамнички.

Лада, залишившись наодинці із бабцею, сумно зітхнула:

– Боже, і ця жінка займається моїм вихованням… Скажи принаймні, навіщо треба було говорити, що ми їй зробимо чудовий виторг? Це ж справжнісіньке знущання!

– Не мели дурниць, – ображено буркнула баба Ганя та прожогом кинулася зачиняти вхідні двері. – Запам’ятай, у будь-якій справі приклад завжди треба брати зі справжніх професіоналів! А хто неперевершений знавець у питаннях пограбування?

– Злодії?

– Не сміши мене! Злодії – це найдрібніші, найнікчемніші представники мистецтва грабування, – зі знанням справи, упевнено відповіла баба Ганя та заходилася швиденько збирати ґудзики в коробки, що стояли під прилавком. – Не стій, наче та Барбі, допомагай! Справжні фахівці у пограбуванні, – захекано вела вона далі, – це політики! Вони безмежно багато обіцяють – чим приколисують увагу… Не лізь до моїх ящиків – збирай у свої! Он, глянь, скільки ящиків, під тим прилавком, бачиш?

– Бачу.

– Ну, то давай, ворушись, бо ще заснеш!

– Не засну, я просто тебе заслухалась, ось і все…

– А ти збирай і слухай… О, правильно – молодець! Зсипай із дрібних ящичків у великі.

– Ну, і? – прошепотіла Лада, розгублена від почутого. – Обіцяють і цим приколисують увагу, а далі?

– А далі все просто до не можу… Отримавши довіру, політики швиденько, до ниточки обкрадають тих бідолах, які їм довірилися. І роблять вони це завжди вишукано, безпосередньо та вкрай щиро. Ось так приблизно, як ми з тобою зараз обкрадаємо довірливу пані Руту. О, до речі, треба дівчатам передзвонити! – згадавши про щось, вигукнула баба Ганя та кинулась до телефону. – А то ми справді нічим зараз не відрізняємося від політиків… Алло, Лано! Так-так, це я на дроті! У нас усе добре, навіть краще, ніж ми сподівалися. Слухай мене, сонечко, не перебивай… Останньою добіжить до вас така собі вкрай мила білявочка – пані Рута… Так ось… Усі наші гроші непомітно підклади їй у сумку. Зрозуміла? Ну то добре… І ось, ще… Там, у моїй спальні, шухлядка біля ліжка… В шухлядці скринька, а в скриньці мої золоті сережки та три коронки золоті… їх також підкладіть у сумку. Ясно? Що ти кажеш!? Уже прибігло більше трьох десятків?! Дано, сонечко, я не винна… У крамничці було лишень шестеро людей. Ти бачиш, що робить із людьми солідарність?! Ну, нічого – тримайтесь, можете продати геть усе з моїх шаф. Бо мені таки страх як перед Рутою незручно… Ти уявляєш, племінниця Дани помилилась! Крамничка Брильської на стометрівці! Гаразд, бувай… Зустрічаємось у «Лямпі». І не впадайте в розпач! Ви ще нічогісінько не пропустили! Найцікавіші па-де-де заплановані на вечір. Ви з Даночкою все надолужите на балу! Повір мені, на нас чекає роботи непочатий край…

– Ба, все готово! – стомлено вигукнула Лада та почала зіштовхувати докупи набиті коробки. – Я ось навіть скотч на столі знайшла. Треба все заклеїти, аби не розгубити.

– Стривай, а он скільки всіляких коробочок угорі, на стінах! І всі набиті під зав’язку. Зараз я тобі їх усі подам! – мовила баба Ганя та рішуче кинулась на стіни. Як по сходинках, ступаючи на полиці, вона швиденько видряпалась під саму стелю. І тут… Тут виявилося, що полички були прилаштовані виключно під ґудзики, і аж ніяк не під вагу такої емоційної пані. Ці бідолашні полички одразу би скрипом натякнули про це бабі Гані. Але швидкість цього несамовитого видряпування не лишила поличкам шансу навіть натякнути. Ця швидкість лишень залишила шанс на катастрофу. І катастрофа сталося негайно, щойно пані Ганна досягла своїм тілом самої гори.

– Ні-і-і-і! – тільки й встигла заволати Лада, затуливши долонями очі. Її бабця, на жаль, не встигла навіть цього. Потрощивши при падінні все, що можна було потрощити, вона дзвінко приземлилась на скляний прилавок. Прилавок навіть не пручався, він просто миттю склався до підлоги. Баба Ганя, мужньо прийнявши на голову весь потужний різнокольоровий ґудзиковий водоспад, нарешті злякалася та сильно заплющила очі.

– Ба, ти жива? – кинулась до неї Лада.

– Не знаю, – ледь чутно пробурчала бабця.

– В тебе щось болить?

– Не знаю, – знову буркнула вона та несміливо спробувала відкрити очі.

– А рухатись можеш?

– Не знаю…

– Та що ти завела зі своїм «я не знаю»?! – розлютилася Лада. – Ну, вставай! Може, ти собі щось зламала…

– Собі не зламала, – прошепотіла баба Ганя, озираючись навколо, – а пані Руті зламала все, що можна. Добре хоч стіна не впала, а то був би казус… Запам’ятай, онученько, у будь-яких негараздах завжди шукай зернятко якоїсь користі.

– І яка користь із того, що ти ледь не вбилась?

– Користь суттєва. Усі ґудзики вже брудні, і їх не треба вивалювати у пилюці, – вже посміхаючись, відповіла бабця і стала рішуче підводитися з підлоги.

– Користь, користь! – раптом знервовано вигукнув папуга, що нишком сидів у клітці. – Всі базікають, я корисний! А я тут ні при чім! Мені дають – я й беру!

А що мені робити, якщо мені усі дають?! – ображено тараторив він, емоційно перебираючи у лапках жердину, на якій сидів.

– Ти що, теж умієш говорити? – розгублено запитала у папуги Лада.

– Ні, не вмію! – буркнув він та одразу повернувся до Лади спиною.

– Як це не вмієш? Ти ж щойно говорив? Ти чого відвернувся?

– Ладо, дай йому спокій! Усі папуги говорять, але самі не знають що… Так ото, несуть різні каламбури. Ліплять докупи все почуте, – мовила баба Ганя та заходилася змітати розсипані ґудзики. – Швиденько скочуй усі коробки!

– Ба, це ти даремно так про нього… Він тебе нещодавно королевою назвав і навіть запропонував одружитись! А ти до нього так нечемно.

– Одружитись на папузі – це ти називаєш компліментом? Кинь цього базікала негайно! Часу обмаль, допомагай мені швиденько!

– Зараз-зараз, – відказала Лада та знову розвернулася до папуги. – Мене звати Лада, а тебе як? – пошепки запитала вона.

– Мене – пан Петро, – не обертаючись, відповів папуга.

– У тебе красиве ім’я, – щиро зазначила Лада.

– Правда? – несміливо перепитав він.

– Правда.

– Ну, не знаю, не знаю… Я не в захваті, скажу чесно.

– Чому? Тобі не подобається це ім’я?

– Мені не подобається бути подарунком! Розумієш?! Скажи мені, що доброго в тому, що ти подарунок?! Що доброго в тому, що тебе всі дарують і ніхто тебе не любить?

– А чому ти думаєш, що тебе не люблять?

– Елементарно! Якби мене любили, мене б не дарували! А так мене всі дарують – мене ніхто не любить. Ніхто…

– Вибач, а що, пані Рута збирається тебе комусь подарувати?

– Та ні, ти що?! Ще зарано! Мене тільки вчора їй подарували…

– Ладо, кинь нарешті ці дурниці! – суворо гукнула бабця. Ти тільки гаєш час! Швидко скочуємо, я вже все зібрала, – захекано пробурмотіла баба Ганя та, ставиш на коліна, заходилася скочувати коробки.

– Ну все-все, ба! Зараз уже іду! – Лада знову розвернулась до папуги. – Слухайте, пане Петро, а вас що, справді тільки вчора їй подарували?

– Ну, то так… – сумно відповів папуга, і в його очах заблищали сльозинки. – Тільки вчора… Хіба ти не помітила, що крамничка пані Рути найкраще прикрашена до Різдвяних свят?

– Помітила. Вертеп, гірлянди, срібний дощик… Її крамничка наче вистрибнула з казки.

– Так, цілком справедливо. Тож і мерія визнала найкраще прикрашеною саме її крамничку… А я – подарунок. Цінний подарунок від мерії – щасливому переможцю. Тобто пані Руті.

– А чому саме папуга? Я цього не розумію… У нашого мера що, забракло фантазії на якийсь більш гуманний подарунок?

– Мер тут ні при чім. Він сам бідолаха – найнещасливіша людина в світі, – схлипнувши, прошепотів у відповідь пан Петро та ще тихіше пояснив. – Він підкаблучник. Хіба ти не знаєш, що у європейських сім’ях усім керують виключно жінки?

– Ні, не знаю…

– Ну, то будеш знати. Але меру взагалі не пощастило… Його дружина, пані Луїза, взагалі не людина…

– Як не людина? – здивовано перебила його Лада. – А хто ж вона?

– Вона деспот, – озираючись довкола, майже нечутно прошепотів пан Петро. – Справжнісінький деспот у спідниці. Вона щовечора вимагає, аби мер її поцілував… А мер просто не має сил… Він усі сили витрачає на служіння місту…

– Ти думаєш?

– Я знаю… Я цілий тиждень спостерігав за їхньою родиною! Цілий тиждень, аж поки мер не винагородив мною пані Руту… А мер – людина честі і справжній лицар: він до останнього не хотів мене дарувати. Так і казав: Луїзо, схаменися! Цей папуга коштує п’ять тисяч баксів! Нащо його дарувати? Це занадто жирно! За планом подарунок визначено – телевізор. Благаю, схаменись. Але пані Луїза ввімкнула істеричний тон і таки переконала чоловіка, що їм у будинку конче треба сьомий телевізор. Тож так і вирішили… Телевізор залишили собі, а мене подарували.

– Слухайте, пане Петре, а хочете, я вас відпущу на волю?

– Та ти що?! – аж перестав із переляку плакати папуга. – Зима на дворі! Мінус 15 – вдень! Мінус 22 – вночі!

– Ладо! – роздратовано гукнула онуку баба Ганя. – Ти хочеш, аби ми ніч провели не на балу, а у тюрмі?!

– Все-все, я вже біжу!

– Ну то допомагай вантажити! Вже все готово! – покректуючи, мовила бабця та, узявши три величезні коробки, рушила до дверей.

– Давайте так домовимося, пане Петре… Я незабаром повернусь, аби компенсувати пані Руті цей страшний гармидер. Повернусь і вас куплю. А коли настане літо, я відпущу вас, і ви будете вільний. Повернетесь на свою батьківщину…

– Правда? – недовірливо перепитав пан Петро.

– Правда.

– Дай чесне слово.

– Чесне слово, – сумно усміхнувшись, пообіцяла Лада.

– А я тобі що за це? – розгублено перепитав папуга.

– Нічого.

– Що, просто так?

– Просто так…

– Задарма?!

– Задарма.

– Так не буває! Я в це не вірю! Я коштую п’ять тисяч доларів, і тому знущатися з мене будуть до останку. Я так і помру у клітці. Просто так, задарма – мене не звільнять. Так не буває…

– Буває. Так буває… І я тобі це доведу. Даю тобі чесне слово.

– Ладо, не драконь мене! – виголосила спітніла баба Ганя, беручи до рук останні три коробки. – Попереджаю: у гніві я страшна! Невже ти хочеш позбавити свою бабцю можливості потанцювати на балу?

– Ну то кинь ці коробки – я їх зараз винесу сама. Заводь машину – я біжу!

– Ой, онученько, з таким бігом я швидше добіжу до інфаркту, ніж до балу. Давай швиденько, я чекаю у машині! – І, забравши останні коробки, пані Ганна винесла їх до авто.

– Ти мені віриш? – дивлячись в очі панові Петру, серйозно запитала Лада.

– Поживемо – побачимо, – сумно відповів він. Біжи – тебе чекають…

– Добре, я біжу – вже час.

– Прощай! – втерши сльозинку, прошепотів пан Петро.

– Я не кажу тобі прощай. До зустрічі – так буде краще! Дуже прошу, не видавай нас поки пані Руті. Ми швидко компенсуємо все. Просто ці ґудзики вкрай потрібні, аби викупити від страти воронову принцесу… А в нас немає зараз грошей, тож ми вчинили весь цей жах.

– Не хвилюйся… Я вже знаю, що робити. Я розкажу, що це пограбування вчинила пані Брильська! І я все бачив!

– Ти знаєш, хто така пані Брильська? – вже відчинивши двері, здивовано перепитала Лада.

– А хто ж її не знає? Вона труїть голубів пшеницею, аби вони не обгиджували їй вітрину…

З двору засигналила машина. Лада вискочила надвір та одразу знову зазирнула до крамнички.

– Я повернуся! Обов’язково повернуся!

Але пан Петро вже не зміг відповісти. Він плакав…