Текст книги "Джовані Трапатоні"

Автор книги: Олекса Росич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 17 страниц)

– Боже мій, бал! – замріяно прошепотіла баба Ганя. – Я вже років зо п’ятдесят не танцювала на балах. Бал, бал, бал – яке це диво! – заплющивши очі, проспівала захоплено вона.

– Пані Ганно, – дещо грубо присік її Джовані, – це не той бал! А у вашому людському розумінні це взагалі не може називатися балом. Це щось зовсім протилежне.

– Та ну?! У вас що, на балах не грають вальси, не танцюють, і кавалери не запрошують панянок?!

– У нас грають вальси на балах, – роздратовано спробував пояснити Джовані, – і танцюють, і кавалери запрошують панянок… Але я дуже сумніваюся, що вам сподобається побачений на власні очі бал воронів…

– Сонечко, ти мене заінтригував, – ніжно всміхнувшись до Трапатоні, мовила баба Ганя. – До речі, я сподіваюся, ти зможеш провести нас на бал?

– Це вкрай небезпечно, – перелякано зашепотів Джовані. – Варіанти взагалі-то є. Але… Але якщо вас буде викрито, вас одразу зачарують у ворон. І тут уже ніхто не допоможе. Ви цілих триста років будете воронами. І вам, як і всім, доведеться щомісяця сплачувати ґудзиками викуп за своє життя.

– Ні-ні… – аж засміялася від такої думки Лада. – Комусь платити данину – це принизливо й огидно. Ми з бабцею краще допоможемо Горану та Бо Ши.

– Це точно! – радісно підтримала онуку баба Ганя. – Отже, домовились? – звернулась вона до Джовані.

– Дивіться, ваша справа… Але я лишень вас проведу, а далі ви вже самі. Далі – я вас не знаю, ви – мене. Єдине: аби вас провести, треба боям дати хабара. По сто ґудзиків на дзьоб.

– А хто такі бої? – запитала Лада. – Це ворони?

– Бої – це зачаровані кажани. Вони мають десять метрів зросту. ДДТ навмисно їх зачаклував, аби вони його охороняли. Вони легко можуть перетворюватись навіть на людей! Їм для цього щоденно видають пігулки із подобою людською.

– Стривай, – перебила його Лада, – ти казав, що резиденція ДДТ міститься у старій водокачці біля ринку, так?

– Ну то так, – погодився Джовані.

– По-моєму, ти щось знову фантазуєш. Я не раз бачила ту водокачку. Тож мушу тебе знову розчарувати. В ній від сили може вміститися десь сотня ворон, не більше. І то звичайних, малесеньких ворон… То, як, по-твоєму, там можуть уміститися ці жахливі бої, завбільшки з десять метрів?

– Як? – зневажливо посміхнувшись, перепитав Трапатоні. – Легко! Стара водокачка біля ринку ладна вмістити в себе навіть весь ваш Львів! З усіма його костелами, площами та парками! І не один Львів, а десяток! Включаючи сюди усе передмістя! Адже ти зважай, що стара водокачка зачарована самим ДДТ!

– Ну, та менше з тим, – недовірливо посміхнувшись, мовила баба Ганя. – А скажи мені, сонечко, – обернулась вона до Трапатоні, – чому цей ваш жахливий ДДТ оселився у Львові? Якщо він такий могутній та багатий, то міг би собі куди краще місце підшукати? Париж, Москва, Венеція чи Лондон… Або хоча б Мальдіви чи Сейшельські острови? Навіщо йому здався наш старенький Львів, та ще й стара водокачка? Чому мовчиш?

– Я не знаю, – задумливо відповів Трапатоні, який, певно, і сам вперше замислився над таким простим питанням. – Можливо, йому подобається львівський клімат? А може, ще чогось – не знаю. Хоча ось я зараз пригадав… Це було десь років зо тридцять тому. На львівський бал до ДДТ прибув новий король французький – ворон Ля Сідо. То він зазначив, що Львів значно більше схожий на Париж, ніж сам Париж. Може, в архітектурі все питання? Одним словом – я не знаю… – аж спітнівши від роздумів, підсумував Джовані. – Повернемось до справи. Якщо ви хочете таємно побувати на балу, то вам доведеться дати боям хабара.

По сто ґудзиків на ніс. І ще до того дати за рожеві окуляри…

– За які рожеві окуляри? – посміхнулась Лада.

– За такі рожеві окуляри! – роздратовано передражнив її Трапатоні. – Ніхто не має права, окрім ДДТ, дивитися на бал без рожевих окулярів!

Побачивши, що Лада не може втриматись від сміху, він ображено засопів:

– А будеш хіхікати, то взагалі не візьму тебе на бал! – мовив він і по-діловому закинув ногу на ногу. – Це не жарти! Крок вліво, крок вправо – і все! Приречена до страти! Або будеш каркати усі свої останні дні! Останній раз попереджаю!

– Добре, добре, – вже трохи серйозніше мовила Лада.

– Сонечко, – тепер вже посміхнулась баба Ганя, – ти коли-небудь стикався з товариством «Ті, кому за 70»?

– Ні, – розгублено буркнув Трапатоні.

– А хоч здалеку бачив активісток цього товариства, пані Лану та пані Дану?

– Не бачив, – ще тихше буркнув він.

– Ну то й добре. Бо всі твої бої у зрівнянні із моїми дівчатами – немічні глисти, перепрошую на слові. Ти, сонечко, головне не бійся. Твоє завдання – провести нас на бал непоміченими. І тоді вже можеш танцювати соньку-дриньку… А ми з дівчатами самі вже їм покажемо всі львівські па-де-де. Включаючи залізне болеро і усілякі різновиди танго.

– Ба, ти мене лякаєш…

– Не бійся, внученько, – все буде крем-брюле. А тепер, шановні, менше з тим. Пропоную перейти до справи. Обговоримо план дій. Скільки нам потрібно ґудзиків на викуп вірменської принцеси?

– Сто тисяч! – захоплено дивлячись на бабу Ганю, прошепотів Джовані. – Але 11 тисяч 657 ґудзиків я вже назбирав.

– Ага, так ось хто нівечив гардероб палацу Гая?

– Ні-ні, це не я, пані Ганно! – перелякано затараторив Трапатоні. – Даю чесне благородне слово, це не я!

– Добре, це дрібниці. Отже, ми маємо 11 тисяч ґудзиків.

– 11 тисяч 657, – уточнив Джовані.

– Не дрібни! – скомандувала баба Ганя. – Тут і так заплутатись неважко… Отже, маємо 11 тисяч, а треба сто.

– Нам не вистачає вісімдесят дев’ять тисяч, – втрутилася Лада.

– Правильно, Ладусю… – замислено промовила вона. – Джовані, сонечко, ану підбий швиденько, скільки нам на хабарі потрібно?

– Багато, – жалібно протягнув Джовані.

– Цікавий підхід, – серйозно мовила баба Ганя. – Одним словом, нам потрібно тисяч сто?

– Та ні, ба, менше.

– Краще матимемо решту… – по-діловому підсумувала бабця. Можливо, когось іще доведеться виручати. То вже, якщо по-людськи не зможемо домовитись із сорокою цією, ДДТ… То викупимо. Хоча я переконана, що до торгів не дійде. Ми зможемо домовитися. Ладусю, дай-но мені телефон!

Лада простягнула бабці трубку.

– А куди? Куди ти збираєшся дзвонити?

– Як завжди, – відповіла вона, всміхнувшись, онучці. – Алло, сонечко, це «Гай-банк»? Це баба Ганя… З’єднай-но мене з Максимком. Що ти кажеш, сонечко? Його немає, і не буде цілий рік? Він у відрядженні – ну, то ясно… Бувай здорова, сонечко, не кашляй, – невдоволено пробубоніла баба Ганя, роздратована з такої нахабної брехні.

– Ба, ти ось даремно поспішаєш… Не варто було дзвонити. Я переконана – він більше не дасть ні копійки.

Із заднього сидіння почулося схлипування. Баба Ганя озирнулась на Джовані, потім уважно подивилася на онуку та прошепотіла:

– Спокійно, я маю стовідсотковий план.

– Кажи.

– У центрі є крамничка «Ґудзики»… Її можна того…

– Що того?

– Ну, того… – багатозначно прошепотіла бабця та знервовано засопіла. – Зрозуміла?

– Що зрозуміла?

– От, яка ти… чесне слово… Її, цю крамничку, можна того… Ну, того… Того, розумієш?! – на всі лади протогокала вона.

– Та ти можеш нормально сказати, чого того?

– Не можу! Нормально сказати не можу!

– Чому?

– Тому що з точки зору виховання бабця не може… Не має морального права таке пропонувати внучці!

– Яке таке? – зовсім спантеличено запитала Лада, та, побачивши її рішучу фізіономію, одразу додала: – Слухай, ба, ти мене лякаєш.

– Ой, не кажи… – погодилась бабця. – Мене саму аж жах проймає. Кажу чесно – мені страшно, але іншого виходу я не бачу.

– Фух, – зітхнула Лада. – Ти мене вже геть втомила. Невже не можна нормально, по-простому пояснити свій план?

– Не можна, – ображено буркнула баба Ганя та відвернулась до вікна.

– Та про грабіж! Про грабіж вона говорить! – прогорланив Джовані. – Невже не зрозуміло?!

– A-а, так ось ти про що! – аж сплеснула руками Лада. – А я-то думала…

– І немає тут про що думати! – рішуче перебив її Джовані. – Досить вже! Надумались достатньо! Треба їхати на діло!

– Онученько, ти нічого такого не подумай… – виправдовуючись, затараторила баба Ганя. – Якби не така безвихідна ситуація, я б ніколи… Ніколи, навіть подумки… Hi-ні-ні і ще раз ні! Навіть подумки ні-ні-ні…

– Ну й даремно, – вставила своє слово Лада у її примовляння. – Класна ідея! Це, зрештою, був мій другий план – запасний. Я обома руками за…

– Як це за?! – баба Ганя загрозливо взяла руки в боки. – Щось я не зрозуміла… Що означає ось це твоє «я обома руками за»?! Як ти можеш бути за, якщо мова іде про звичайний грабіж?! І це говорить моя онука?! Ганьба! Страшна ганьба і тобі, внученько, і твоїй бабці!

– Ба, щось я не збагну, чого ти завелася? – розгублено перебила її Лада. – Що я не так сказала?

– Все! Ти все не так сказала! – обурено вигукнула баба Ганя. – Як це можна так легко погоджуватись на заздалегідь дурну та огидну справу?! Як це можна, я тебе питаю?! Ти мене чуєш?

– Слухайте, я вас благаю! – аж завив Джовані. – Лишіть це голосіння та поїхали вже на пограбування! Адже час невблаганно плине…

– Помовчи! – грізно зупинила Трапатоні баба Ганя. – Теж мені знайшовся, розбійник з великої дороги! Ладусю, моя люба, хіба можна так одразу погоджуватись на такий жахливий злочин? – аж заплакавши від такої несподіванки, пошепки запитала бабця. – Так не можна, внученько… Ти це розумієш?…

– Стривай, стривай, – геть збентежилася Лада. – Я щось не збагну. А ти що, збиралася просто пограбувати цю крамничку і навіть не відшкодувати їхні збитки?

– Тобто? Відшкодувати збитки? – зніяковіло перепитала баба Ганя.

– Ну, я подумала, що ти пропонуєш сьогодні їх пограбувати… А з часом, коли з’явиться можливість, обов’язково компенсувати їхні матеріальні та моральні збитки, – спокійно пояснила Лада. – Чи я не так зрозуміла? Ти це пропонувала?

– Так… – зашарівшись, такнула баба Ганя. – Саме це я й пропонувала.

– Ну тоді я не збагну, до чого тут усі твої виховні тиради. Ти що, збиралася просто так пограбувати цю крамничку?

– Hi-ні-ні! Як можна?! Та я б ніколи не наважилася підбивати свою онуку на такий жахливий злочин. Як це можна? – знову, ніби сама у себе, емоційно запитала вона та ще більше зашарілась. – І матеріальні, і моральні збитки ми обов’язково їм відшкодуємо.

– Я вас благаю! – знову заскиглив Джовані. – Киньте нарешті ці балачки і поїхали вже швидше на пограбування! Часу майже не лишилось…

– Спокійно, Трапатоні, – мовила Лада, ніжно посміхнувшись із його рішучості. – Зараз вже рушаємо.

– До речі, Ладусю, сонечко моє, ти не подумай нічого такого… – сором’язливо почала баба Ганя. – Але… Мушу тобі дещо цікаве розказати. Це звичайно, жахлива випадковість, але… Але, за моїми даними, господинею крамнички «Ґудзики», яка на площі Ринок, є така собі пані Брильська – рідкісна пройдисвітка і свиня. Ти ж знаєш, що у Лани в мерії похресниця працює… Тож саме вона надала нам інформацію, що вся мерія завалена скаргами львів’ян на таку собі пані Брильську, власницю крамнички, яка безжально і жорстоко труїть наших львівських голубів та собак. Голуби, бачите, обгиджують їй усю вітрину. І через те вона годує їх отруєною пшеничкою, аби ці бідолахи повиздихали всі. І собак вона, кажуть, терпіти не може. Бо колись, іще в дитинстві, вона хотіла вирвати хвоста якомусь песику… А той, бач, їй не дався і вкусив за руку. Тож тепер вона нещадно мститься всім бездомним песикам. Каже, що вони відлякують їй покупців. І саме через це вона годує їх отруйними сардельками. Ти можеш собі уявити, яка вона свинюка, га?!

– Ба, мені здається, що ти занадто перебільшуєш її жорстокість, – стомившись від почутого, мовила Лада. – Я думаю, це все лишень чутки.

– Ні-ні-ні! – замахав крилами Трапатоні. – Усі ворони чудово знають цю хитрющу вбивцю пані Брильську! Вона куди жахливіша, ніж про неї розповіла пані Ганна! Про собак не знаю, то й не скажу. Але все, що стосується отруйної пшенички, – щира правда. Від її сніданків страждають не тільки голуби, але й горобці, і навіть ми – ворони… Ви єдине, пані Ганно, помилились, сказавши, що її крамничка знаходиться на площі Ринок. На площі Ринок крамничка «Ґудзики» належить найдобрішому створінню в світі – пані Руті. А Брильської крамничка «Ґудзики» – зовсім поруч, на «стометрівці».

– Я, звичайно, можу помилитися, – ображено відповіла баба Ганя. – Але моя подружка Лана не помиляється ніколи. А саме вона та її похресниця, яка в мерії працює, надали цю інформацію. Лана має феноменальну пам’ять. Вона навіть Конституцію та весь кримінальний кодекс дослівно, із комами та крапками, переказати може.

– Пані Ганно, крамничка Брильської на «стометрівці», – впевнено перебив Джовані бабу Ганю. – Ваша Лана помилилась.

– Лана – унікум стовідсотковий, аби ти знав. Вона – єдина мешканка нашого Львова, яка запам’ятала всі передвиборні обіцянки мера!

Усе, що відбувалося надалі, описати складно. А сказати точніше – просто неможливо. Звичайні львівські сварки та суперечки мають неперевершений колорит і зазвичай позбавлені здорового глузду та почуття міри.

Надмірна львівська емоційність ладна з будь-якої дрібнички легко роздмухати не тільки галасливу сварку, але й справжнісіньку війну. І то слава Богу, що у Львові категорично заборонено продаж та носіння зброї; інакше – за якихось пару тижнів це чудове місто повністю збезлюдніло б. Усі мешканці гарантовано перестріляли би один одного; і то аж ніяк не через злобливість, а виключно через свою неосяжну емоційність. Тому ті, хто жодного разу не був у Львові, не здатні уявити межі цієї емоційності. Принаймні, аби хоч трохи збагнути цей масштаб, уявіть собі: італійці, яких справедливо називають найемоційнішою нацією у світі, приїжджаючи до Львова, просто губляться, і вже наступного дня, пошепки й захоплено, називають усіх львів’ян божевільними. А вам, може, відомо, що в Італії слово «божевілля» має виключно теплі та ніжні підтексти. І самі італійці сприймають його винятково як комплімент. Тож баба Ганя, як яскравий представник цього львівського божевілля, натхненно та емоційно розповіла Джовані, що вона думає про нього самого та про його зауваження… На жаль, жодному представникові організації «Ґрінпіс» не довелося почути ті яскраві перли, які баба Ганя, ображена недовірою, вихлюпнула на необачного Трапатоні. Представники цієї поважної організації відкрили би для себе не тільки багато цікавого, але й нового.

Також треба зазначити одну дивну річ… А саме… Жоден львів’янин під час сварки вже після першої хвилини взаємних звинувачень не пам’ятає причини, з якої саме розпочалася сварка. Коли ж хтось пам’ятає цю причину, то це не справжній львівський пан або панянка. Не вірите? Ну то самі перевірте… Коли вам доведеться стати свідком палкої львівської суперечки, підійдіть та спитайте: що трапилось, шановні? Чи: з якої причини, шановні, такий галас? Запитайте так – і ви збагнете, що вони не пам’ятають, із чого все розпочалося і яка тому причина. Бо це вже неважливо, їй-богу! Головне у Львові – не причина, а, зрештою, сам процес! І то, якщо ви необачно наважитесь втрутитись у цей процес взаємних звинувачень, то неодмінно пошкодуєте, шановний. Вас одразу зроблять крайнім і швиденько, залюбки переключаться сваритися з вами, при цьому дивуючись вашому вихованню та поганим манерам.

Коли ж ви стримаєте свою цікавість і, ставши осторонь, просто дослухаєте львівську сварку до кінця, то вашому здивуванню не буде меж. По-перше, сварка скінчиться зненацька – так само, як і почалась. По-друге, максимальне продовження цієї сварки не може перевищувати трьох хвилин. (Справжньому львів’янину цього досить, аби добряче випустити пару). Коли ж хоч на секундочку цей термін перебрали, знайте – сваряться не львів’яни, а гості міста. І по-третє, якщо після сварки ті, що сварилися, не вирушили одразу до найближчої кав’ярні на кавусю, – це також не справжні корінні львів’яни… Це ті, що просто так собі мешкають у Львові.

Тож баба Ганя, як справжня львівська пані, бездоганно дотрималась усіх трьох правил: зненацька почала, не перебрала ліміту в три хвилини та на завершення запропонувала каву. Але, зауважила, на кавусю не одразу, а тільки після пограбування. (Що зрештою, зважаючи на обставини, припустимо).

Отже, баба Ганя, випустивши пару, рішуче завела машину і впевнено рушила до траси. Усі мовчали. Після занадто емоційної промови баба Ганя раз по раз полегшено зітхала. Лада, із завмиранням у серці, думала про перше у її житті пограбування. А Джовані, як завше, думав тільки про Маріам.

Досить швидко здолавши всі замети, їхнє авто виїхало на трасу. Але, на жаль, одразу ж зупинилось – на дорозі, в обидва боки, був затор.

– Десь попереду аварія, – зітхнула баба Ганя.

Ніхто не відповів – усі напружено мовчали. Зненацька почулось неприємне гудіння і по правій бровці, по самих кучугурах, об’їжджаючи затор, потужно промчала червона пожежна машина.

– Певно, аварія серйозна, – провела поглядом пожежників баба Ганя. – Хоча диму я не бачу.

Проїхавши метрів зо двісті, пожежна раптом звернула вбік, на вузьку заметену дорогу, що вела до Брюховицького лісу.

– Може, ліс горить? – запитала Лада, вдивляючись туди, де з горизонту виглядав краєчок запорошеного снігом лісу.

Джовані, примружившись, старанно намагався прочитати чорний напис, що виблискував на червоній поверхні пожежної машини. Її бік дійсно прикрашав украй дивний та незрозумілий напис «Дар Львову від колег із Техасу». Трапатоні, мружачись, аж скривився, розгледівши номер цього дару: 9669 ДДТ…

– Господи, це ж Брюховицький ліс… – прошепотів Джовані.

– А то ж який, – буркнула баба Ганя. – Звичайно, Брюховицький.

– Ах ти ж, зраднику… Він вистежив мене! – вигукнув Трапатоні, осягаючи тільки йому відомі припущення. – Відчиніть, швиденько відчиніть ці кляті двері! – стукаючи крилами об дверцята, прогорланив він. – Цей зрадник вистежив! Вистежив мою таємну схованку!

– Яку схованку? Хто вистежив? – спантеличено перепитала Лада.

– Цей мерзотник! Ця нікчема… Та відчиніть же нарешті ці двері! – фальцетом вигукнув він та заходився битись голівкою об скло. – Ладо! Ладо, швидше відчиняй, інакше буде катастрофа! Він викраде всі ґудзики з моєї схованки!

– Добре-добре, я вже відчиняю, – налякано мовила Лада й одразу вискочила з машини, аби відчинити воронові дверцята.

– Стривай, божевільний, – схопила його за крило баба Ганя, – а пограбування? Ми не можемо чекати!

– Я встигну! Чесне слово, встигну! Я тільки туди та одразу ж і назад! Я миттю, миттю повернуся! Та пустіть же! – голосив Джовані та, рвучко видерши своє крило, стрибнув у відчинені дверцята.

– Ну дивись, ми розпочинаємо без тебе! – крикнула йому навздогін баба Ганя.

– Я встигну! Я обов’язково вас наздожену! – важко набираючи висоту, прокаркав він та кинувся наздоганяти пожежну, яка була вже майже біля лісу.

– Джовані, якщо не встигнеш, то зустрічаємось у «Лямпі»! Що б не трапилось, о п’ятій чекаємо на тебе у «Гасовій лямпі»! Джовані! – прокричала Лада.

– Я обов’язково встигну! – ледь чутно пролунала відповідь Джовані. І вже за мить він перетворився на маленьку чорну цяточку, не більшу за сніжинку, яка повільно щезала у напрямку лісу.

Розділ п'ятий

Знову пустився сніг. Білосніжні пушинки плутано кружляли в морозному повітрі, не поспішаючи лягати на товстий сніговий килим, який вкривав усе довкола. Джовані поспішав. Перебинтоване крило заважало. Але він раз по раз уперто намагався вирівняти висоту. Сніжинки, що на льоту врізалися в бинт, одразу танули. Перетворившись на воду, вони вмить поглиналися марлевою тканиною. І досить швидко звичайна перев’язка на крилі стала чавунним важелем, який тягнув Джовані до землі. Саме через це його політ виглядав страшенно немічним та кульгавим. Червона машина вже давно зникла в лісовій гущавині, і він марно намагався її наздогнати. Важко дихаючи, Джовані набрав добру висоту та одразу заходився розмотувати забинтоване крило. За його припущеннями, повільне падіння з набраної висоти дозволить йому виплутати з тенет поранене крило – і йому не доведеться спеціально сідати для цього на землю та гаяти безцінний час.

Він вдало впорався з цим завданням. Розв’язав та скинув із себе просочений водою бинт, що загарцював у повітрі, наче повітряний змій. І звільнений Джовані стрімко залетів до лісу.

Достеменно не відомо, якими саме мазями садівник Ши Бо змастив зранку поранене крило Джовані. Але їхні дивовижні властивості здивували би кожного, хто побачив би зараз на власні очі божевільний політ Трапатоні. Цілком можливо, що такої шаленої швидкості до цього дня не досягав не тільки жодний ворон, але й будь-який інший птах. На жаль, Брюховицький ліс був порожнім. Окрім запорошених ялинок та снігу, довкола нікогісінько не було. Навіть горобці подалися до міста, налякані цьогорічною морозною та сніжною зимою. Тож чудуватися цьому летючому шаленству було нікому.

Разів із п’ять гепнувшись об задубілі смерекові стовбури, Джовані нарешті домчав до Чорного яру, розкинутого майже посередині лісу. Зненацька склавши крила, він з усього льоту врізався в замет. Провалившись у сніг, Трапатоні хутко заходився буравити дзьобом сніжний тунель, який швидко вивів його до краю яру. Пробивши в кучугурі малесеньку дірочку, він обережно визирнув з-під снігу.

У самісінькому центрі яру гарчав потужний двигун пожежної машини. Прямо біля неї, з-під снігу, виглядав зіржавілий кіоск, перевернутий догори дриґом. Майже вся фарба була злущена. І, крім однієї намальованої повітряної кульки та напису «ПИВО-ВОДИ», нічого іншого видко не було. Хто, коли та чому скинув цей кіоск до яру, невідомо. Скільки часу він тут лежить і скільки ще буде лежати – хтозна… Достеменно відомо і не підлягає сумніву лишень те, що зараз біля цього металобрухту вправно поралися двоє кажанів. Розмотавши пожежну трубу – брандспойт, вони жваво заходилися затягувати її всередину кіоску «ПИВО-ВОДИ». Трохи осторонь від них стояв іще один кажан та вкрай обдертий шолудивий ворон. До блиску вилизаний кажан щось ретельно записував до великої чорної книги. А пожмаканий та обдертий ворон по-підлабузницьки невідомо що шепотів йому на вухо. Дописавши, вилизаний закрив книгу та зневажливо поплескав пожмаканого по плечі. Потім з огидою подивився на своє крило, яким щойно поплескував співрозмовника, скривившись, здув із нього бруд та рушив до машини. Обдертий улесливо побіг за ним. Саме в цей час двоє заклопотаних кажанів завершили затягувати кінець брандспойту всередину кіоску.

– Все, готово! – разом вигукнули вони, вилазячи з «ПИВО-ВОДИ».

– Ну, нарешті, – недбало кинув зализаний кажан та, залізши на машину, відчинив покришку якогось пульту. – Обережно – я вмикаю! – крикнув він та здоровенним кігтем натиснув на червону кнопку.

Брандспойт потужно заревів, і з кіоску миттю бризнув фонтан різнокольорових ґудзиків, змішаних зі снігом.

– Альо, шеф! Збавте оберти! – загорланив один із тих, що порались із брандспойтом. – Машина всмоктувати не встигає!

– Більше розкидає, аніж смокче, – додав другий та обережно поправив пульсуючу трубу брандспойту.

– Нема проблем! – по-діловому відповів зализаний. Ще раз щось натиснув, і машина почала смоктати більш повільно. Фонтан одразу зник. Пожмаканий ворон схвильовано впав на коліна та, повзаючи навкарачки, заходився збирати розкидані по снігу ґудзики.

– Це мої! Це мої ґудзики! – не витримавши цього видовища, загорлав Джовані та, вискочивши із засідки, покотився по кручі в яр.

– А це що за мара? – здивувався зализаний, дивлячись на незграбне падіння Трапатоні.

– Ти, крадій! Бездарна, нікчемна, підла особистість! – захекано вигукував Джовані, лупцюючи пожмаканого. – Ти мене нишком вислідив! Підступно знайшов мою схованку!

– Шановні, він усе бреше! Це мої ґудзики! Моя сумлінна праця! – стійко витримуючи всі удари, прокричав облізлий у бік зализаного кажана.

– Брехня! Брехня! Брехня! – тричі прогорланив Трапатоні, щоразу відвішуючи ляпаси брехуну. – Це ґудзички для Маріам! Для Маріам, а не для тебе, нікчемна, підла особистість!

– Сам брехун! – прохрипів пожмаканий та, вирвавшись з-під ударів, спробував злетіти.

– А-а-а-а-а-а! – не по-воронячому й не по-людськи, а якось по-звіриному заревів Джовані та тут же наздогнав утікача. Вхопивши пожмаканого кігтями за дзьоба, він осатаніло заходився розкручувати його над собою та раз-у-раз бамкати ним по кучугурі. І так спромігся видовбати цим бідолашним глибоченьку яму. Уже за мить їх обох і видно не було. Лишень під снігом не стихали жахливі вигуки та волання:

– На!

– Ой!

– На-на-на!

– Ой-ой-ой!

Всі подальші божевільні зойки, які чулися з-під снігу, не мають аналогів у людський мові. Тож і передати їх аж ніяк не можливо. Звідти було чути безперервні удари та падіння. Але найдивніше все-таки діялося на поверхні. Кажани чомусь майже одразу втратили цікавість до страшної бійки. Більше того, вони взагалі не звертали жодної уваги на той жах, який виробляв розлючений Трапатоні з пожмаканим вороном. Складалося враження, що вони, окрім своєї справи, більше нічогісінько не бачать. Зализаний кажан, що сидів на машині, біля пульту, байдуже дивився на лічильник, який із шаленою швидкістю рахував усмоктані ґудзики. Двоє інших тинялися навкруги, збираючи розкидані по снігу ґудзички. Усе зібране одразу ж опинялося в кишенях їхніх жилеток.

– Брехло! Бездарна та нікчемна особистість! – зненацька знов почулося з ями зрозуміла мова. Зрештою, треба зауважити, що фраза «бездарна та нікчемна особистість» виголошувалась Джовані так часто, що не вистачить усіх чорнил у світі, якщо записувати її щоразу, як він її викрикував. Тож, певно, буде більш гуманно у ставленні до читача надалі пропускати цю улюблену фразу Трапатоні. Кому ж вона таки до вподоби, то прошу дуже, самі сміливо додавайте її до кожного рядочка. Можливо, вийде надто кострубато, зате правдиво.

– Хто брехло!? Я брехло?! – ображено, старанно виокремлюючи кожне слово, прокричав пожмаканий.

– Так, ти брехло! Брехло Брехлович! – ще раз переконливо повторив своє звинувачення Джовані.

– Ах, то ти так! Ану, згадай, зараза, хто мене підбив емігрувати в цей смердючий Львів? Хто обіцяв, що буде за мене щомісяця здавати ґудзики? Хто обіцяв, що я буду жити, як кіт у маслі? Хто?! Хто все це обіцяв?!

– Я, – спокійно відповів Трапатоні. – Я обіцяв, це правда… Але ж обставини…

– Знову за свої відмазки?! – грубо перебив його пожмаканий. – Наша пісня гарна й нова, заспіваймо її знову! Доста вже! Дістало! Твої обставини довели мене до краю! Я весь у боргах як у шовках! За півроку ти жодного ґудзика не здав за мене. Я від усіх ховаюсь, по смітниках тиняюсь!

– Тоні, повір мені, скоро все це скінчиться, – вже співчутливо спробував заспокоїти його Джовані. – Я врятую від страти Маріам й одразу швиденько кинусь повертати всі твої борги.

– Я вже тобі не вірю! – голосно заридавши, прохрипів пожмаканий.

– Тоні, даю тобі чесне слово, – жалісливо поклявся Трапатоні. – Ми викрутимось – і все буде добре, ось побачиш…

– Ти вже мільйон разів давав мені ці обіцянки, – ще голосніше заридав той.

– Послухай… Та послухай ти… Я познайомився з дівчинкою… У неї тато справжній цар! Уяви собі, у нього в гардеробі п’ять тисяч костюмів і сім тисяч сорочок! – намагався заспокоїти його Джовані. – Його донька Лада кишенькових грошей має цілу тисячу! А мене, аби ти знав, вона має за справжнісінького друга! Вона обіцяла подарувати мені… безплатно подарувати сто тисяч, уявляєш?! Сьогодні опівдні вони зі своєю бабцею, пані Ганею, чекають на мене у «Гасовій лямпі», аби задарма віддати мені ці скарби!

– Замовкни, я все одно тобі не вірю! – перебив його пожмаканий. Він ображено обтер сльози і зненацька знов заголосив:

– Яке брехло! Обіцяло щодня робити мені масаж на п’яточках?! На кожній п’яточці по п’ятнадцять хвилин – не менше! Хто?! Хто мені обіцяв цей рай?! Ти? Чи мені усе наснилося?

– Який масаж на п’яточках, Тоні, схаменися! Якщо я не викуплю сьогодні Маріам – її стратять… Ти це розумієш?

– Ха-ха-ха, тримайте мене, бо я вмру зі сміху! – награно засміявся пожмаканий ворон. – Божевільний, ти остаточно втратив глузд! Та хто така ця Маріам? Ти ж бачив її тільки на листівці! Клоун ти нікчемний! І взагалі, хто ти такий, аби наважуватися мріяти про принцесу? Ти ж Лука бездомний – бездарна та нікчемна особистість, як ти любиш говорити…

– Я – Джовані Трапатоні!

– Та добре вже, Джовані Трапатоні… – перекривив він його. – Це ти іншим будеш заливати, а мені не треба – я тебе вже сто п’ять років знаю… Ти Лука… Лука бездомний, ще гірший у мільйон разів за мене… Я хоч маму свою знав, а ти сирітка безталанна… І лиши фантазії свої! Не треба цих фантазій! Ти – ніхто! Лука бездомний, ось і все!

– Я її люблю, – сумно й тихо мовив Джовані.

– А що? Що тобі дала ця любов?! – щиро здивувався пожмаканий і сам же одразу відповів. – Дурня це все… Любов – це вигадки багатих та забавки царів.

У цей же час біля кіоску «ПИВО-ВОДИ» уже все було готово. Всі ґудзики засмоктані та пораховані, а брандспойт змотаний; Кажани, позіхаючи, очікували закінчення цієї галасливої багатослівної комедії. Першим терпець урвався нахабному кажанові, що так і сидів на машині біля пульту.

– Агов, нікчеми! – зневажливо гукнув він. – Ану до мене! Швидко!

Джовані та пожмаканий одразу стихли та покірно почали вилазити із ями.

– Вельмишановне, поважне панство, – затараторив облізлий, обтрушуючи з себе щойно вискубане пір’я, – дуже прошу дати мені папірець та оформити все за правилами. Що я, Тоні Бравісимо, здав до канцелярії відповідну купу ґудзичків…

– Це брехня! – сміливо перебив його Джовані. – Ця схованка була моєю. Тож прошу зарахувати всі ці ґудзики як частину викупу за вірменську принцесу Маріам. Уся решта буде здана мною перед балом.

– Я маю пропозицію значно цікавішу, – по-діловому мовив нахабний кажан. – Нас тут п’ятеро. Тож пропоную розділити все на п’ять рівних частин. Аби кожний дістав свою частку.

– Я згоден! – одразу вигукнув Бравісимо. – Такого найсправедливішого рішення світ іще не бачив!

– Я не згоден! – рішуче заперечив Джовані. – Ці всі ґудзики належать Маріам. І жоден ґудзик не може бути зарахований інакше як її викуп.

– Ну, коли так… – презирливо всміхнувся нахабний, – то, зважаючи на те, що канцелярська машина була викликана саме Тоні Бравісимо, ми й зараховуємо всі ґудзики саме йому.

– Це нечесно! – відчайдушно вигукнув Джовані. – Адже ви самі чудово знаєте, що Бравісимо не має до цих ґудзиків жодного стосунку! Якщо ви зараз не зробите все по-чесному, я поскаржуся на вас новому інквізитору Заморі.

– Залякування прийняте, – спокійно мовив нахабний кажан та одразу ж звернувся до облізлого, – Тоні Бравісимо, чи не доводилось вам, як сумлінному, зразковому ворону, чути колись із дзьоба шановного Трапатоні якісь образливі звинувачення на адресу імператора ДДТ?