Текст книги "Джовані Трапатоні"

Автор книги: Олекса Росич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 17 страниц)

Неначе почувши це дивне зауваження, чорна дзиґа одразу почала стихати, набуваючи вже незмінних, але ще більш огидних рис.

Потвора, що утворилася із дзиґи, не мала ні рук, ні ніг, ні голови. Вона нагадувала велетенський міхур, що булькав якоюсь рідиною з жабуринням. Замість бульбашок із нього одразу виринали або мерзенна пащека, або око – яке звивалося на якомусь хоботі. Хоботи, на кінцівках яких стирчало по оку, то витягувались до самого обличчя Ши Бо, то знову пірнали у волохатий міхур, розбризкуючи мерзенну рідину потвори навкруги, аби за мить вже знову випірнути із бульбашки та потягнутися на хоботі до Ши Бо. Сотні очей потвори, неначе кобри, звивалися довкола нього. Вони, пульсуючи, розширяли свої чорні зіниці, і з них проглядала безодня. Безодня, що гіпнотизувала Ши Бо, намагаючись втягнути, поглинути його у себе.

– Сонечко, я радий, що ти нарешті визначився, хто ти є, – спокійно вимовив Ши Бо.

Хоботи одразу загрозливо вишикувались у півколо та стіною зависли над самим обличчям Ши Бо. Від їх всепоглинаючого погляду в гіпнотичну несвідомість уже, певно, впав би будь-хто. Але Ши Бо тільки посміхнувся.

І, можливо, саме ця усмішка і рятувала його від такого потужного гіпнозу та цілковитого паралічу.

– Мушу зауважити, сонечко, – незлобливо мовив Ши Бо, – виглядаєш ти вкрай кепсько. На жаль, не можу визначити твою хворобу, але за усіма симптомами це не грип і не ангіна. Я припустив би, що в тебе проблеми з головою, але, на жаль, ти не маєш такого вкрай необхідного та корисного органу, як голова.

Чорні зіниці, тисячі очей ще знервованіше запульсували, звиваючись на своїх хоботах. Здавалося, що ці бездонні очі заполонили собою весь існуючий простір довкола Ши Бо.

– Вибач, будь ласка, що заважаю тобі тужитись, – знову посміхнувся Бо, – але, можливо, не варто так немилосердно знущатись над собою? Це нищить нервові клітини, а вони, якщо ти не знаєш, на жаль, не відновлюються.

Тьма очей настільки наблизилася до Ши Бо, що тільки мізерна товщина найтоншої у світі волосинки відділяла їх зараз один від одного.

– Я, звичайно, перепрошую… – прошепотів Бо та просунув у цю мізерну щілинку лезо свого меча. Обережно, аби не штрикнути око, він відвів меч на витягнуту руку. І тьма очей відразу відсунулась від нього на відстань леза.

– Вибач, сонечко, в мої наміри не входить образити тебе… Але від тебе щось не дуже добре пахне. Можливо, вся ця стрілянина поглядами впливає на декого – я не знаю. Але, якщо ти сподіваєшся, що я упісяюсь від страху, то, чесне слово, це намарно.

Зіниці очей зненацька почали поглинати чорнотою самі очі. Ши Бо навіть здалося, що вони на якусь мить злилися в одне чорне неосяжне око. І саме тоді, коли він, дещо розгубившись, спостерігав за цим перевтіленням, уся тьма очей вистрелила в нього блискавками. Стіна блискавок вдарилась у Ши Бо, і одразу чомусь відскочила назад, вразивши потвору, що їх породила. Огидне чудовисько враз заціпило. Хоботи, очі, пащеки та навіть бульбашки – було паралізовано. І вони почали тліти, прямо на очах.

– Ну як так можна? – розгублено прошепотів Ши Бо, дістаючи із нагрудної кишені малесеньке дзеркальце. – Претендувати на роль всесвітнього зла і не знати таких простих речей…

Він задумливо подихав на дзеркальце, протер його об робу та знову поклав до кишені.

– Що породжуєш – те і маєш… Невже твоя мама, – звернувся він до тліючого Замори, – забула сказати тобі у дитинстві такі прості важливі речі? Чини із кожним так, як би тобі хотілося, аби чинили із тобою… Невже вона забула? Чи, може, ти забув?

Розділ сімнадцятий

– Ось так, – прошепотів Тоні Бравісимо та багатозначним поглядом обвів усіх присутніх.

Пані Ганна, Лада та активістки товариства «Ті, кому за 70» розгублено мовчали, недовірливо дивлячись на Тоні. Голий Урсуляк знервовано зиркав то у дзеркало на свою останню пір’їну, то на Бравісимо, що зручно вмостився на його письмовому столі. Сам Тоні Бравісимо стомлено підтягнув до себе лапкою рубіновий графин та, перехиливши його, задоволено промочив водичкою своє пересохле горлечко.

– Я так відчуваю, що мені не вірять, – знічено мовив він, сумно глянувши на Ладу. – Ти теж мені не віриш?

– Я не знаю, – тихо відповіла Лада.

– Слухай, Тоні, лапочко, розумієш, у чому справа… – нарешті заговорила пані Ганна. – Як би це тобі пояснити?… Ось дивись… Придумав ти все дуже гарно…

– Я нічого не придумував! – перебив її Бравісимо. – Я розказав саму лиш правду.

– Ну нехай буде так. Ти розказав правду. І розказав її украй красиво, як справжнісінький письменник.

– Як драматург, – виправила її пані Дана.

– Ну чи драматург – це вже не важливо, – вела далі баба Ганя. – Ти усе гарненько розповів, і ось, припустимо, Дана… узяла та зняла фільм за твоїм красивим та правдивим сюжетом – тобто за твоєю розповіддю…

– Цікаво, – замріяно прошепотів Бравісимо.

– Нічого цікавого, – досить грубо увірвала його пані Ганна. – Фільм за твоєю розповіддю приречений на провал.

– А чого це відразу на провал? – ображено пробубонів Тоні. – Ви гадаєте, із пані Дани нікудишній режисер?

– Та ні… У Дані я впевнена на сто відсотків. А ось драматургія… Твоя розповідь, хоч і правдива, але, на жаль, брехлива.

– Як це так? Правдива, але брехлива? Так не буває… Це каламбур якийсь. Правдива не може бути брехливою.

– Може, лапочко, може… – зітхнула баба Ганя, не зводячи із Бравісимо свого прискіпливого погляду.

– І як це може бути?

– Дуже просто, лапочко… Якщо ніхто із глядачів не вірить у правдивість правдивої історії, значить, вона – брехлива… Куди відвів очі? – командним тоном вигукнула пані Ганна. – Дивись на мене… На мене дивись – не відводь очей!

– Я до вас з усією щирістю, а ви он, значить, як… – шморгнувши дзьобом, прошепотів Тоні.

– Наші ґудзики дійсно ти вкрав чи, все ж таки, хтось інший? – строго запитала баба Ганя, гіпнотизуючи своїм поглядом Тоні.

– Я ж вам уже казав…

– Відповідай конкретно! Викуп Маріам ти викрав сам?

– Сам…

– За своїм бажанням?

– За своїм.

– І привіз сюди, аби продати його Урсуляку?

– Так. Я хотів, аби він допоміг мені з паспортом – я вже вам казав… Пан Урсуляк може все, але він любить гроші, хабарі… Це знають всі…

– Чому ж тоді ти не віддав Урсулякові викуп за Маріам? – втрутилась у розмову Лада.

– Ну та ж ви мені завадили із бабцею своєю! Тільки я під’їхав до під’їзду, а тут вже ви… Я і тікати…

– Дівчата, якби ви бачили, як цей правдивий драматург водить машину! Шумахер із заздрості помер би, – пробубоніла баба Ганя, буравлячи поглядом Бравісимо.

– Ну не знаю, хто такий Шумахер, – знічено прошепотів Тоні, – а я сьогодні вперше сидів за кермом. Я взагалі не вмію водити машину, і навіть не знаю, як вона заводиться… Допоки проїхав ці півкілометра з «Лямпи» та сюди – створив щонайменше із десяток добрячих аварій.

– Уявляю, що би було, якби ти вмів її водити, – мовила баба Ганя. – Тоді би ми, стовідсотково, із Ладою не встигли… – Продав би викуп Маріам цій лисій курці, – кивнула вона вбік Урсуляка, – і бувай здоровий.

– Боже, які ж ви злі… – заплакавши, вигукнув Тоні. – У вас, у людей, – все, як і в нас… І навіть гірше. Ви, люди, ще жорстокіші за нашого імператора ДДТ! Така мила з виду пані, а насправді… Насправді нутро ваше хитрюще і зле… Я розповів вам правду, а ви… Ви все спаплюжили та перекрутили з ніг на голову…

– Ба, стривай! – спинила Лада бабцю, яка вже збиралася відповісти. – Ти вже затисла своїм божевільним напором не тільки Тоні, але і всіх нас!

– Звичайно, що затисла, – погодилась баба Ганя. – Бо під напором усі одразу скидають свої маски… Оголюючи свої справжні обличчя. Невже ти не відчуваєш, цей Бравісимо все бреше! Хтось має щодо нас хитрий та підступний план. Ось і заслали брехуна цього у наше товариство…

– А хто Урсуляка нам допоміг впіймати? – теж із напором вигукнула Лада. – Якби не Тоні, Урсуляк би втік… І що би ми робили зараз?

– Онученько, рідненька, так це ж також дуже хитрий хід. Здати нам Урсуляка, який і так нам ні до чого… І цим втертися у довіру! А потім нас усіх він спокійнісінько заведе у пастку.

– У яку пастку?! Адже він одразу погодився іти з нами на бал!

– Лада каже діло, – погодилася Лана. – Якби Тоні задумав щось лихе, то він не рвався би на бал із нами.

– Шановні, не варто так турбуватися, – промимрив пан Урсуляк, і досі заворожено розглядаючи свою останню немічну пір’їнку, – балу все одно не буде.

– Сиди тихенько, – розлючено скомандувала баба Ганя, – бо вирву твою останню волосину… Чи то пак, пір’їну… Ладо, онученько, дівчата! Що ви говорите – схаменіться! Ви лишень збагніть, яку кількість підлості цей Бравісимо вчинив тільки за сьогодні! Підступно вистежив схованку Джовані – це по-перше. Таємно хтів викрасти викуп Маріам! І у кого?! У свого найкращого друга! Це по-друге! По-третє, навіть спроби не зробив вступитися за свого друга – коли його кидали в цю жахливу центрифугу! Хоча сам! Сам був причиною фактичної загибелі Джовані! По-четверте, вкрай зухвало та нахабно вкрав наші ґудзики, та ще із машиною разом! П’яте – навіть не замислився, мерзотник, що без викупу цього Маріам сьогодні ж стратять! Сьоме…

– Шосте, – флегматично виправив її пан Урсуляк, так і не відірвавши погляду від дзеркала.

– Шосте – це те, що він спілкується із такою потворою, як ти! – парирувала баба Ганя.

– Я уперше бачу пана Урсуляка ось так близько, – виправдовуючись, прошепотів Тоні. – Звичайно, що чув про нього я багато, але бачу його вперше.

Пані Ганна навіть не звернула уваги на слова Бравісимо. Вона упевнено та розлючено гнула далі:

– Збагніть! Ви лишень збагніть усі його вчинки! Вони ганебні та огидні, як їх не розглядай! Підступність, підлість, зрада! І це ще, дівчата, аж ніяк не все… Якби ви чули його заздрісні промови, які він виголошував сьогодні нам у «Лямпі», – вас би осінило! І після цього всього він повідомляє, що він, бачите, гепнувся нашою машиною у стовп та прозрів одразу! Збагнув, що далі жити так не можна! Усвідомив, бідолашний, усю свою нікчемну підлість та, бач, покаявся… Покаявся та кинувся мерщій виправляти все, що натворив… Ви вірите у це?!

– Я вірю… – прошепотіла пані Лана.

– І я вірю, – додала Лада.

– А я вагаюсь… Але дуже хочу вірити у це, – розгублено пробубоніла пані Дана.

– Я щось не збагну, ви що, жартуєте, дівчата? – зніяковіла баба Ганя. – Де хоча б якась логіка? Логіки ж, як не крути, – немає!

– Ганю, а що ти у логіку цю вчепилась? – перебила подругу пані Лана. – Не обов’язково, аби все було логічно.

– Тобто? – зовсім розгубившись, перепитала баба Ганя. – Як то так? Логіка неодмінно має бути! А її немає!

– Погоджуюсь, – мовила пані Дана. – Я теж логіки не дуже бачу… Але ж… Те, що ми не можемо її знайти, ще не означає, що її немає. Думаю, що логіка у діях Тоні, все ж таки, існує… Просто словами висловити її не можна – ось і все…

– Дівчата, – втрутилася пані Лана, – цей ворон намагався бути щирим. Принаймні, я повірила йому… А коли щось намагаєшся зробити щиро, то багато-що чомусь виходить нелогічно… Чому – не знаю… Але, зазвичай, так завжди: або логічно, або щиро.

– Лано, вибач, але це якась дурня, – ображено пробубоніла баба Ганя. – Ти говориш каламбурами.

В житті, на щастя, все куди простіше. Цей Бравісимо підлості чинив?

– Чинив, – погодилась пані Лана.

– Часто, за натхненням, чи так, раз у квартал?

– Часто, – ще спокійніше погодилась Лана. – Він чинив їх регулярно. Але хіба це унеможливлює прозріння? Згадай, як ти у школі хіхікала із мого зросту… При хлопцях, при усьому класі. Пам’ятаєш?

– Ну, ти згадала, – розгублено прошепотіла баба Ганя. – Шістдесят років уже минуло, а ти ще пам’ятаєш.

– Звичайно, пам’ятаю. Мене це хіхікання твоє так ранило тоді… Так боляче було – не передати… Найкраща подруга, і ось так, на тобі, при всіх хлопцях.

– Ланусю, я чинила некрасиво і огидно, – перебила подругу пані Ганна. – Але ж я іще коли вибачилась перед тобою? Із часом я усвідомила, що це було…

– Підло, – підказала Лана.

– Ну так, це дійсно було так, як ти сказала… Але я не збагну, навіщо про це згадувати? Шістдесят років тому я образила тебе… Тоді ж, шістдесят років тому, щиро вибачилась перед тобою, і ти пробачила мене. Після того ми вже шість десятиліть маємо непересічне, просто унікальне порозуміння.

– Більше того, ми найкращі подруги із тобою, – додала Лана.

– Ну так, – закивала головою баба Ганя. – Стривай, ти що, проводиш певні паралелі між мною і цим Бравісимо? Ну ти, Лано, вибач мені, і зараза, – ображено насупилась пані Ганна.

– Ганнусю, не ображайся, сонечко… Я іду лишень за логікою твоїх слів. Ти, хоч і шістдесят років тому, але чинила підло?

– Але я ж вибачилась!

– Так, ну все, дівчата, – досить! – сердито втрутилася пані Дана. – Ганю, ти ось даремно так… їй же Богу, даремно. Я вірю Тоні – і підтримую дівчат. Ти у меншості – здавайся.

– Добре, я здаюсь. Але маю останнє запитання до шановного Тоні Бравісимо.

– Ганнусю, ти вже замордувала цього бідолашного хлопця своїми запитаннями!

– Я не хлопець, я – парубок. Мені вже сто п’ять років. Для воронів – це парубочий вік, – несміливо зазначив Тоні.

– Тоні, лапочко, ось скажи мені… – повела баба Ганя, не звернувши уваги на його зауваження. – Якби тобі, ну припустимо, та ж пихата Мальва або ще хтось повідомив, що він спочатку вкрав сто тисяч ґудзиків – неймовірний скарб, за який у вас можна купити будь-яку посаду, та будь-що… – а потім передумав… Передумав і здав їх до канцелярії, як викуп за якусь невідому йому принцесу Маріам, яку він навіть жодного разу в житті не бачив. Ось якби тобі таке сказали, ти би особисто повірив цим словам?

– Ні, – чесно відповів Бравісимо та чомусь всміхнувся. – Я знав, я здогадувався, що ви можете не повірити мені… Тому і взяв у самого Замори офіційну довідку з печаткою.

– Не зрозуміла, – спантеличено прошепотіла пані Ганна. – Ти здав ґудзики та узяв офіційну довідку, що за принцесу Маріам внесено викуп?

– Так, – полегшено зітхнув Тоні, щасливий, що його зрештою зрозуміли. – Ось, будь ласка… – мовив він, діставши з-під крила охайно складений папірець. Тут-ось чорним по білому написано, що канцелярія прийняла викуп за принцесу Маріам у розмірі ста тисяч ґудзиків. Викуп внесено – Джовані Трапатоні. Ось, подивіться, яка красива печатка тут стоїть… – протягнув він папірець бабі Гані. – І підпис самого Замори – головного інквізитора… Так що сьогодні, під час балу, принцесу Маріам звільнять…

– Ніхто нікого не звільнить, – знову флегматично пробурмотів собі під ніс пан Урсуляк. Він замріяно повернув свого голівку та заходився роздивлятися, як його дзеркальне відображення виглядає у профіль. – Адже балу все одно не буде…

– Стривай-стривай, Тоні… – розгублено вигукнула баба Ганя, навіть не звернувши уваги на бурмотіння пана Урсуляка. – А ти… Ти читав, що написано у цій довідці?

– Ні… Я не вмію читати, – сором’язливо відповів Бравісимо та одразу трохи хвалькувато додав: – Цю довідку сам Замора виписав у моїй присутності.

– Лапочко, – перебила його вихваляння пані Ганна, – тут написано, що принцесам Маріам – клишонога курка… І немає жодного словечка про її викуп.

– Що? – стрепенувся Тоні. – Що ви сказали?

– Ось, читаю дослівно, – відповіла баба Ганя, окинувши багатозначним поглядом усіх присутніх. – «Я, кажан Гугль, категорично стверджую та заявляю… Ворони – гидотні падлюки та нікчеми. Принцеса Маріам – клишонога курка та лайно…»

– А Трапатоні?! – затинаючись, втрутився Тоні. – Там… Там є слова «Джовані Трапатоні»! Я пам’ятаю… Я знаю, як виглядають літери у цьому слові… Джовані при мені вчився розписуватись… Він мільйон разів писав ці літери, із яких складається його ім’я… Там… Там написано Джовані Трапатоні, – прошепотів він, захлинаючись від сліз.

– Тут написано: «Джовані Трапатоні – лох. А без лоха – життя було сумна…»

– Сумне, – виправила бабцю Лада.

– Та ні, онученько… – зітхнувши, мовила пані Ганна. – Тут написано якраз так, як я прочитала, – вкрай безграмотно. Видно, цей кажан Гугль – досить примітивна пташка.

– Тоні, – звернулась Лада до ридаючого Бравісимо, – а з чого ти узяв, що ти здав викуп саме голові інквізиції – Заморі? Тоні, чуєш мене?

– Він сам… Він сам мені сказав, що він Замора… – затинаючись та шморгаючи дзьобом після кожного слова, проплакав Бравісимо. – Я під’їхав до Старої Водокачки… Посигналив… Ворота відчинилися… Я заїхав… До мене підбіг якийсь кажан… Запитав, хто я і з якого питання… Я кажу, так і так… Ось, привіз викуп за принцесу Маріам – сто тисяч ґудзиків… Хочу здати їх самому Заморі, аби не було обману… Чи не підкажете, шановний, як мені знайти начальника інквізиції Замору… Бо я тут у вас уперше… Нічогісінько не знаю… І дуже боюся, аби бої силоміць не забрали викуп Маріам собі… Тож, прошу, підкажіть мені, ласкавий пане, як знайти Замору… Я ще й недоказав кінця, а він як закричить на мене: як ти розмовляєш із самим Заморою?! На коліна, прищ смердючий! Я перелякався… Упав на коліна… Вибачте, кажу, так і так – не знав…

– Та хіба ти не знаєш, як виглядає цей Замора?! – вигукнула баба Ганя і чомусь спересердя вдарила себе по лобі. – Хіба не знаєш?

– Я знаю, що Замора може мати будь-чию подобу… Він навіть прищиком прикинутися може… Звичайним прищиком, таким-он, як на дзьобі в Урсуляка. Усе залежить від його бажання та намірів… Імператор ДДТ та його права рука Замора можуть усе… Навіть таке, що ніхто не може… – знічено повторив Тоні та заридав іще дужче.

– Все ясно, – сердито підсумувала пані Ганна. – Можеш далі не розповідати. Бо мене зараз просто тіпати почне від цього безглуздя!

– Ба, трохи спокійніше, – увірвала її Лада. – Зважай все-таки, що він хотів як найкраще.

– Та ну його! – буркнула сердито баба Ганя. – Хотів він як найкраще… Не треба як найкраще, а треба – як правильно! Так твій батько любить говорити? Чи як?

– Так-так… – відповіла Лада та, підійшовши до ридаючого Тоні, ніжно погладила його по голівці. – Ну все, все… Щось придумається, Тоні.

– А мені навіть подобається такий розвиток подій, – упевненим голосом зазначила пані Лана.

– І мені! – одразу підтримала подругу пані Дана. – Згадайте, як професор Тарасюк говорив нам колись: немає безвихідних ситуацій, є лишень нові можливості!

– Правильно, Даночко! – погодилась із подругою пані Лана. – А пригадайте, як друг Тарасюка, Панасюк, зазначив у своїй промові, присвяченій Дню Перемоги, головне – ніколи не здаватись. Борітесь – і поборете!

– Це правда… Тарасюк та Панасюк – чолов’яги з досвідом, мудрі люди, з ними сперечатися марно, – підсумувала баба Ганя. – Ладусю, котра там уже година?

– За п'ятнадцять дванадцята, – мимохідь відповіла Лада, заспокійливо гладячи по голівці геть зніченого Тоні.

– Через п’ятнадцять хвилин бал, а ми вовтузимося досі, – заметушившись, пробубоніла баба Ганя. – По конях, дівчатонька, бо часу обмаль! Ладо, швиденько зателефонуй до швидкої! Виклич лікарів до пані Марії! Лано, подивись, сонечко, як там вона!

– Дихання спокійне, рівне, – відповіла Лана, вимірюючи пульс пані Марії. – Пульс прекрасний! Виною усьому нерви, як і передбачалося… Стривай-стривай, Ганнусю! – спинила вона бабу Ганю, яка вже рушила до дверей. – Я не можу в спортивному костюмі з’явитися на бал! Як я буду танцювати менует?

– І я у цьому страхітті на бал не поїду! Треба переодягнутись! – підтримала Лану Дана.

– Ой, дівчатонька… Ну як це все невчасно! – зітхнула баба Ганя, розгубившись від таких вимог. – Давайте вже, швиденько! Дві хвилини вам на маскарад!

– Це не маскарад! – заперечила пані Лана.

– Це правила хорошого тону! – додала пані Дана, і вони вискочили до сусідньої кімнати.

– Даремно поспішаєте, – прошепотів пан Урсуляк, який і досі не міг відірвати погляду від свого дзеркального відображення. – Балу все одно не буде.

– Як це так, не буде? – шморгнувши дзьобом, розгублено запитав Бравісимо. – Такого бути аж ніяк не може.

– Та слухай ти його! – роздратовано буркнула до Тоні баба Ганя. – Воно ж брехло! Ця потвора просто фізично не може сказати ані слова правди! Його слухати – себе не поважати.

– Ну тож і я про це… – погоджуючись, закивав головою Тоні. – За двісті дев’яносто дев’ять років Великий Львівський Бал ще жодного разу не відмінявся! Не відмінявся, не переносився та не затримувався навіть на хвилинку! Рівно о дванадцятій, і не секундочкою пізніше, оркестр заграє першу частину «Марлезонського балету» – і бал розпочнеться… Я, звичайно, жодного разу не бачив це видовище на власні очі, але мені Джовані так розповідав… Він частенько споглядав це чудо. Хоч і через шпаринку, але на власні очі. Мальва спеціально таємно проводила його на бал, аби він бачив, як вона гарцює менуети із князями та графами… Хотіла, аби він ревнував її… Третя частина «Марлезонського балету» – це її коник… Вона такі па-де-де там виробляє, що французький вороновий король просто плаче!

– Від сміху плаче? – посміхнувшись, запитала Лада.

– Від захоплення, – по-діловому, зі знанням справи відповів Бравісимо та знову звернувся до Урсуляка. – Дивно, що такого мерзотника, як ти, не запросили на це дійство. На щорічному балу імператора ДДТ таких створінь паскудних – море. З’їжджаються з усієї Європи… А тебе, бач, цього разу не запросили… Видно, ти щось недопаскудив…

– Я допаскудив, – зневажливо передражнив Бравісимо пан Урсуляк. – І мене запросили. Але балу все одно не буде. Не буде, бо три години тому пан Макс Гай купив із потрухами газету «Нью-Йорк Таймс»… І тим самим збільшив свої активи ще на триста мільйонів. Таким чином, Макс Гай уже третю годину як вважається найбагатшою людиною у світі.

– Ну, не знаю – не знаю… – пробубоніла баба Ганя. – Може, мій зять і найбагатший у світі – це мені не відомо. Але те, що він найжадібніший – це цілком точно.

Лада стрімко рушила до зв’язаного Урсуляка. Роздратовано вхопила його за останню немічну пір’їну та висмикнула її.

– Якщо ти, потворо, ще хоч раз дозволиш собі пригадати ім’я мого батька – я тобі всі вуха повідриваю!

– У нього немає вух! – вигукнув Тоні Бравісимо, скривившись від пронизливого крику пана Урсуляка. – У нього незвичайні вуха – їх не можна відірвати!

– Я знайду, що йому відірвати! – безапеляційно зазначила Лада.

Вона схопила пугача за дзьоба, і пронизливе волання припинилося.

– Кажи! Швидко кажи, як зняти чари із сина пані Марії?! Як його розчарувати?!

– Мг! Мгу-у-у-у! – спробував щось мовити крізь стулений дзьоб переляканий Урсуляк.

– Не зрозуміла! – роздратовано викрикнула Лада. – Останній раз питаю, як зняти чари із Юрка?!

– Мг-е-е-е! Мга-а-а! Мгу-у! – зніяковіло тужився пугач, емоційно пояснюючи щось та безперестанно кліпаючи очима.

– Голосніше, я не чую!

– Ладо, та пусти ж йому дзьоба! – втрутилась бабця. – Інакше як же він тобі скаже? І взагалі, яка різниця, що воно пробелькоче – все одно, збреше!

– Із Юрка не можна зняти чари, – ридаючи, вигукнув пан Урсуляк. – Ви ставитись до всього, як до казки… Як до казки, в якій змінити можна все, що завгодно… А це не казка, це – життя!

– Воно просто фізично неспроможне казати правду, – підсумувала пані Ганна. – Воно би, може, і хотіло вже, із переляку, мовити якесь правдиве слово – але ж язик не повертається! Ну не знає воно, бідолашне, і не уявляє навіть, як це можна не брехати… Невже ти досі ще не розумієш, Ладусю?

– Після сьогоднішніх пригод я нічого вже не розумію, – знесилено мовила Лада та, закривши долонями обличчя, заридала.

– Ну, все-все, буде… – притуливши її до себе, ніжно мовила бабця. – Все владнається, ось побачиш… Все буде добре… Ну, не плач…

– Я… Я не плачу… – крізь сльози відповіла Лада. – Просто… Просто я втомилась… Чомусь на душі важко-важко… І якесь страшне передчуття крає серце…

– Активістки Львівського товариства «Ті, кому за 70» до балу готові! – щасливо сповістила вбрана у бальну сукню пані Лана та кокетливо замахала вишуканим віялом.

– Ну що, покружляємо у вальсі? – радісно запитала пані Дана, виробляючи з віялом такі віртуозні речі, які, певно, не може виробляти й сама англійська королева.

– Не знаю, дівчатонька, чи складеться із вальсами у нас, – зітхнула баба Ганя, – але залізне болеро я вам гарантую.

– Ганнусю, ти мене лякаєш, – посміхнувшись, мовила пані Лана.

– Ланусю, чесно кажучи, самій трохи лячно, – теж усміхнувшись, відповіла пані Ганна. – Але сподіватимемося, що все буде крем-брюле!

– Під’їхала швидка! – визирнувши у вікно, вигукнула Лада. – Треба вже рушати! За хвилину розпочнеться бал!

– Без паніки – ми встигаємо! – зазначила баба Ганя, шукаючи щось у шафі.

Знайшовши наволочку від подушки, вона підійшла до крісла, узяла лисого пана пугача та кинула його у наволочку.

– Урсуляка візьмемо із собою! – зав’язуючи наволочку, пробубоніла вона.

– Навіщо нам із ним тягатись? – скривившись, із огидою запитала пані Лана.

– Знадобиться! – зі знанням справи відповіла баба Ганя, і вони вийшли до під’їзду та побігли сходинками донизу.

– Стривайте, а мене забули! – налякано вигукнув Бравісимо та кинувся їх наздоганяти.