Текст книги "Жменя вічності"

Автор книги: Олег Авраменко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 14 страниц)

6

Для втечі ми скористалися моїм флаєром, оскільки в машинах Аґатіяра та Ріти цілком могли стояти „жучки“. Флаєр вів професор, Рашель сиділа поруч з ним у пасажирському кріслі, а ми з Рітою розташувалися на задньому сидінні. Вона дала мені знеболювального, а потім медсканером зі свого кейса обстежила мою травмовану руку. Нарешті сказала:

– Нічого серйозного. Кілька свіжих мікротріщин. Ні вивихів, ні переломів немає. – Ріта обмотала моє зап’ястя еластичним бинтом і закріпила його. – Гадаю, цього вистачить. Тримайте руку в спокої й уникайте зайвих навантажень.

– Намагатимусь, – кивнув я. – До речі, професоре, куди ми летимо?

– До площі Дхавантарі. А там пересядемо на метро.

– Але ж станція є поруч з нашим будинком? – заперечила Ріта.

– Вона одна й ніколи не буває велелюдною. А біля Дхавантарі аж шість станцій з численними пересадками. Чужинцям доведеться переглянути записи кількох сотень камер, щоб відшукати нас і визначити, у якому напрямку ми поїхали.

– А ви певні, що Магдев не викликав підмогу? – запитав я.

– Майже на сто відсотків. Йому б не дозволили прийти самому за Рашеллю. На щастя для нас, він вирішив провести операцію самотужки.

Якийсь час ми летіли мовчки. Нарешті Ріта нерішуче мовила:

– Тату, я не зовсім розумію, що відбувається. Наскільки це серйозно?

– Дуже серйозно. Ти ж сама бачила, як поводився Магдев. Він кинувся до нас відразу, щойно отримав через свої „жучки“ інформацію, яку я зчитав з диска.

– Ви забрали його? – втрутилася Рашель. – Диск?

– Він у мене. І твій дистанційний пульт теж. Все гаразд.

– Ви дивилися лише фільм чи…

Аґатіяр похитав головою:

– На жаль, моя люба, не тільки фільм. Я зазирнув у файли специфікації… Сподіваюся, там не вказані координати?

– Ні, лише загальні технічні характеристики.

– Це вже краще, – полегшено мовив професор. – Але заради Бога, дитино! Навіщо ти взагалі взяла з собою диск?

– Щоб у мене були докази. Я боялася, що ви не повірите.

Аґатіяр зітхнув:

– Я б повірив. Я ж так довго чекав цього дня. Мріяв, вірив, сподівався… – Потім він на секунду повернув голову й винувато глянув на Ріту: – Мені дуже прикро, дочко. Якби я міг, то залишив би тебе в будинку, сподіваючись на милість Чужих. Але це неможливо. Вони не повірять, що Рашель звернулася до мене через ті давні події, тепер вони вважатимуть, що всі ці роки я брав участь в Опорі, а ти була моєю помічницею.

Ріта поклала руку на його плече.

– Не треба вибачень. Я б однаково не залишила тебе… А ти справді був причетний до тих подій?

– Так. Мене не даремно підозрювали, хоча нічого не змогли довести. А згодом… Через кілька місяців я дізнався, що стану батьком. І тоді злякався – за тебе, за себе, за твою матір. Вирішив відмовитися від боротьби, яку вважав даремною й безнадійною. – Він помовчав, відтак сумно підсумував: – Магдев назвав мене старим одороблом. Та насправді я просто старий боягуз.

Слухаючи їхню розмову, я нарешті зрозумів, про що йдеться. Це сталося понад чверть століття тому, коли я ще був десятирічним хлопчаком. Кількадесят вчених та інженерів з Ранжпурського інституту фізики потай від усіх створили п’ять ракет класу „земля – орбіта“ з потужними позитронними боєголовками. Якось уночі вони запустили їх і знищили дві станції Чужих. Після цього вся планета з острахом чекала на помсту чужинців, проте вони обмежилися тим, що зажадали від влади страти всіх причетних до диверсії осіб і наклали на Магаваршу одноразову контрибуцію. Обидві ці вимоги були негайно виконані, а остання ще й завдала великої шкоди планетарній економіці. Та, незважаючи на це, ще й дотепер на могилах усіх сорока трьох страчених змовників цілорічно лежать живі квіти…

Ми долетіли до площі Дхавантарі, Аґатіяр посадовив флаєр на стоянку біля великого торгового центру.

– Йдемо в супермаркет. Там є вхід до підземного пасажу, а звідти – на станції метро.

Так ми і вчинили. Рухаючись крізь юрбу людей, що заполонили вестибюль торгового центру, я нахилився до Рашелі, яка йшла поруч, міцно вчепившись мені в руку, і тихо запитав:

– То хто ж ти насправді?

Не вагаючись ані секунди, вона прошепотіла мені на вухо:

– Мене справді звати Рашель. Я з планети Терр-де-Ґолль. По-вашому, це Терра-Ґаллія.[1]1
  Латиною terra – це „земля“, у значенні як планети, так і окремої ділянки суходолу. Це слово запозичило багато інших мов, зокрема французька – terre. Назву Терр-де-Ґолль (Terre-de-Gaulle) можна перекласти як „ґалльська земля“.


[Закрыть]

7

У великих меґаполісах на кшталт Нью-Калькутти підземка була найзручнішим способом пересування, проте я завжди віддавав перевагу повітряному транспорту. Отож і не дивно, що через кілька десятків станцій і низки пересадок я зовсім втратив орієнтацію.

Під час останньої пересадки, коли ми проходили по тунелю з вітринами невеликих магазинів, Аґатіяр раптом зупинився біля одного з них, попросив нас трохи зачекати, а сам увійшов досередини. За хвилину він повернувся з двома новими телефонами і без пояснень один з них дав мені, а другий сунув собі в кишеню.

Проїхавши ще три чи чотири станції, ми вийшли з метро в якомусь тихому приміському районі й пішли тротуаром уздовж неширокої вулиці, праворуч якої розташовувалися особняки, а ліворуч тягнувся парк.

Ми пройшли близько сотні метрів, потім звернули в парк і зупинилися біля однієї з лавок.

– Ви залишитеся тут, – сказав Аґатіяр. – А я піду в розвідку. – З цими словами він показав на будинок наприкінці вулиці: – Там живе… словом, той, хто може допомогти нам.

– А якщо за ним теж стежать? – запитала Ріта.

– Не стежать. Цей чоловік – не я, він… А втім, у мене все одно немає інших варіантів. Але ми, звичайно, підстрахуємося. Тому спершу я піду сам – на розвідку. Ви все почуєте через телефон, що я дав містерові Матусевичу. Якщо потраплю в пастку, негайно викидайте апарат і біжіть назад до метро. Чесно кажучи, я не знаю, що вам робити далі. Заплутайте сліди, знайдіть якусь схованку, а потім… ну, щось придумаєте. Я покладаюся на вас, містере Матусевич. Ось, тримайте.

Швидко роззирнувшись, він передав мені пістолет Магдева, а Рашелі повернув диск і дистанційний пульт. Потім за допомогою телефонів ми встановили зв’язок. Аґатіяр підсилив до максимуму чутливість свого мікрофона, а я свого, навпаки, вимкнув.

– Вийшло щось на зразок „жучка“, – прокоментував він, поклавши свій телефон до кишені. – Та все ж я сподіваюся, що ця обережність зайва.

Поцілувавши на прощання дочку та Рашель, а мені міцно потиснувши руку, Аґатіяр рушив до ряду особняків. Коли він опинився на протилежному боці вулиці, з телефону пролунав його голос:

– Якщо ви добре чуєте, потріть чоло.

Я так і вчинив.

– Гаразд, – сказав професор. – Тепер сідайте на лавку і вдавайте, що просто відпочиваєте.

Ми сіли – я посередині, Ріта праворуч, а Рашель ліворуч, і стали вдавати родину, яка прийшла в парк відпочити. Проте скоса спостерігали за тим, як Аґатіяр дійшов до потрібного йому будинку, піднявся на ґанок і подзвонив у двері.

Відстань була чималенька, та й сутінки вже насувалися, тож ми не змогли роздивитися людину, що впустила професора досередини. А з телефону почувся насичений баритон:

– Здрастуйте, сер. Чим можу вам допомогти?

– Добрий вечір, – відповів Аґатіяр. – Я хотів би побачити пана Вадьяпаті.

– Ви домовлялися про зустріч?

– Ні. Але я впевнений, що він погодиться мене прийняти. Передайте йому ось це.

Зависла пауза. Очевидно, Аґатіяр вручив візитку або написав на папері своє ім’я. Певніше останнє – навряд чи професор носив у своєму домашньому одязі візитні картки. А втім, хто його знає…

– Добре, сер. Зачекайте хвилинку.

Чекати й справді довелося не більше хвилини. Потім власник баритона повернувся і промовив:

– Ідіть за мною, сер. Пан Вадьяпаті вас прийме.

Далі почулося тихе шарудіння: під час ходи телефон терся об тканину кишені. Тихо клацнули двері, розчиняючись, і пролунав хрипкий старечий голос:

– Дякую, Бімале. Тепер лишіть нас удвох.

Знову клацання дверей – той, кого звали Бімал, вочевидь, вийшов.

– Ну от ми й зустрілися, Свамі, – промовив хазяїн. – А я сподівався, що тоді ти не впізнав мене.

– Та все ж упізнав, – шанобливо відповів Аґатіяр. – Але в цьому не винен пластичний хірург – обличчя у тебе геть інше. І голос також. І навіть манери. Тільки от очі ті ж самі, незважаючи на зміну їх кольору. Погляд неможливо змінити – він віддзеркалює душу. Того разу мені вистачило секунди, щоб упізнати тебе, ґуру.

Відтак запала тиша. Ріта здивовано прошепотіла:

– Він назвав його „ґуру“! Невже…

– Вам знайоме це ім’я? – запитала Рашель.

– Це не ім’я. „Ґуру“ означає „вчитель“. А вчителем батька був… – Вона замовкла, бо цієї миті розмова Аґатіяра зі своїм ґуру поновилася.

– Ти вчинив необачно, Свамі. Тобі не слід було приходити сюди. У мене є свідчення, що за тобою досі стежать.

– Знаю. Увесь цей час мій будинок прослухувався, а інформація з комп’ютерів зчитувалася. Стежив за мною один з моїх асистентів. Зараз він мертвий. Я його вбив.

І знову тиша. Ріта, яка нетерпляче чекала на продовження розмови, не стала пояснювати, хто був учителем її батька, та я вже й сам зметикував що до чого. Після того гучного диверсійного акту чужинці вимагали страти сорока чотирьох змовників, проте одному з них, найголовнішому – Раджіву Шанкару, директорові Ранжпурського інституту фізики, – вдалося втекти з в’язниці. Йому допоміг один з наглядачів, що зник разом з ним. Подейкували, що тут не обійшлося без сприяння влади, якій зовсім не всміхалося позбавити життя найвидатнішого вченого Магаварші…

– То ти врешті вирішив приєднатись до нас? – запитав Раджів Шанкар.

– Мені довелося, ґуру. Я був змушений.

– Чому?

– Я зробив важливе відкриття… Ні, – квапливо уточнив Аґатіяр, – не наукове, а… Словом, до мене потрапила інформація. Надзвичайно важлива. Така гаряча, що аж пече. Впевнений, що найближчим часом на Магаваршу чекають великі зміни.

– І що ж це за інформація?

– Зачекай, ґуру, не все відразу. Передовсім я маю переконатися, що ти зможеш дати нам надійний притулок.

– Вам? – перепитав Шанкар. – Кому це „вам“?

– Мені, моїй дочці і ще двом людям, за яких я можу поручитися.

– Вони знають, що ти пішов до мене?

– Знають. Але не бійся, вони не зрадять. За ними теж полюють і…

– У тім-то й річ, Свамі, – досить грубо перебив його Шанкар. – Ти просто дурень! Знаючи, що їх розшукують, розповів їм про мене! А що як їх уже схопили і зараз допитують?

– Їх ще не схопили, це точно, – відповів Аґатіяр. – Втім, я визнаю, що піддав тебе небезпеці. Але будь певен: людина, через яку я так вчинив, цінніша за твоє прикриття.

Секундна пауза.

– Добре, годі балачок, – сказав Шанкар. – Що сталося, те сталося. Давай адресу, де ти ховаєш своїх утікачів. Обіцяю, що про них зразу ж подбають.

– А ти можеш ґарантувати, що разом з твоїми людьми цю адресу не отримають Чужі? Ти точно знаєш, що за тобою не стежать?

– Я живий, Свамі, я ще досі живий. По-моєму, це найкращий доказ.

– Гаразд. – У телефонній трубці почувся якийсь шум, відтак пролунав голос Аґатіяра, він говорив голосно й виразно: – Містере Матусевич!

– Так, – відповів я.

– Все гаразд, приєднуйтесь до нас. А телефон негайно вимкніть і викиньте в найближчий утилізатор.

Останнє, що я почув, перш ніж Аґатіяр розірвав зв’язок, було Шанкарове буркотіння:

– Але ж ти хитрун, Свамі! Я мусив здогадатися…

8

Раджів Шанкар виявився саме таким, яким я уявляв його, коли вперше почув голос: немічним старим років за дев’яносто з ріденьким сивим волоссям, малим зморщеним лицем і обтягнутими пергаментною шкірою тонкими кощавими руками. Коли Бімал завів нас до кабінету, він сидів у кріслі за робочим столом і вельми енерґійно, як на свій вік, промовляв у слухавку комунікатора:

– …Так, усі. Не окремі записи, не на окремих станціях, а всю базу даних метрополітену. Геть-чисто, без можливості відновлення… Джей-сімнадцатий, я знаю, що роблю. Це надзвичайна ситуація. Негайно виконуйте. Але спершу з’єднаєте мене з Ар-Ті дев’ятим… Так, через ваш хост – у нас обмаль часу. Все одно цю лінію доведеться знищити.

В очікуванні наступного з’єднання Шанкар подивився на нас. Очі його, на відміну від зморщеного, майже неживого обличчя, були жвавими, блискучими, пронизливими.

– Здоровенькі були, молоді люди. Сідайте, будь ласка.

Ми розсілися на стільцях попід стіною, де вже сидів Рітин батько. Бімал лишився стояти біля дверей, стежачи за кожним нашим порухом. На вигляд йому було років п’ятдесят, але його атлетична фіґура й чітка координація рухів свідчили про неабияку фізичну силу та блискавичну реакцію.

Очевидно, Аґатіяр уже повідомив своєму ґуру, хто з нас становить найбільшу цінність, позаяк Шанкарів погляд одразу зупинився на Рашелі.

– Ну, дівчинко, заварила ти кашу! Сподіваюся, твоя інформація варта нашого клопоту. Свамі відмовляється будь-що говорити, поки я не ґарантую тобі повну безпеку. Я добре знаю його, даремно він не метушився б, однак…

Тут почувся звуковий сиґнал. Шанкар знову заговорив у слухавку:

– Ар-Ті-дев’ятий, це Ей-другий… Саме так, мій хлопчику, це я. Але не варто називати імена. Слухай мене уважно – ти маєш виконати дуже важливе завдання. Поруч з тобою живе Саїд Магдев. Знаєш де? Тоді спорядись відповідним чином і рушай до його будинку. Спочатку просвіти дім сканером, перевір, чи є там хтось. Якщо є, відбій. А коли нікого не буде, проникни досередини й зітри всі дані з його комп’ютерів… Потім заклади кілька бомб і прямуй до будинку сто вісімнадцять… Авжеж, я знаю чий він. Також перевір, чи хто є. Нічого не торкайся, просто замінуй його, як і дім Магдева. Активуй вибухові пристрої – і негайно забирайся геть… Так, звісно, евакуація. Катеґорія „екстра“…

Закінчивши розмову, Шанкар відкинувся на спинку крісла.

– Як бачиш, Свамі, я виконав твої умови. Чужинці в базі даних метро ще не рилися і дістатися до неї вже не встигнуть. Вони не знатимуть, де ви вийшли.

– Гаразд. – Аґатіяр повернувся до Рашелі: – Дай мені диск, люба. Спершу переглянемо фільм.

Рашель віддала професорові свій диск, і той вставив його у зчитувач настінного терміналу. На великому стереоскопічному екрані з’явилася об’ємна картинка всіяного зорями космосу, а в центрі виднілася маленька, завбільшки з тенісний м’яч, зелено-блакитна куля планети. Вона почала збільшуватися, і крізь серпанок атмосфери стали помітні обриси материків. Утім, я ще раніше збагнув, що це не може бути Магаварша: надто вже мало зірок оточувало планету. У порівнянні з нашим реґіоном Ґалактики та частина космосу видавалася суцільною пустелею.

– Світ, у якому ми живемо, називається Терра-Ґаллія, – почувся за кадром приємний жіночий голос точнісінько з таким акцентом, як у Рашелі. – Це напрочуд гарний, благодатний край, освоєний людьми понад тринадцять століть тому. Тут багато родючої землі, що дає нам високі врожаї; у ріках, морях та океанах живуть тисячі видів їстівної риби; тваринний та рослинний світ суходолу вражає своїм розмаїттям; а надра багаті корисними копалинами. У нас є все необхідне для людського життя. – З плином розповіді зображення планети дедалі збільшувалося, і тепер ми вже бачили розкидані там і там міста, містечка та селища. – Наша промисловість процвітає, ми розвиваємо науку, культуру та соціальну сферу, нещодавно чисельність населення Терри-Ґаллії перевищила трьохмільярдний рубіж. Але найголовніше, що ми маємо і що цінуємо найбільше, – це свобода. Ми самі господарі своєї планети і всієї системи Дельти Октанта. На нашу землю не ступала нога загарбника, на орбіті над нами не висять кораблі та станції чужинців, ми цілком контролюємо весь навколишній простір, включаючи ворота нашої системи – дром-зону.

Камера різко пішла вгору, і за лічені секунди планета знов перетворилася на зелено-блакитну кулю в оточенні зірок. Потім ракурс змінився, планета перемістилася до нижнього краю екрана, а вгорі запроменіло сліпуче жовтогаряче сонце. Воно швидко почало віддалятися, зменшуватись у розмірах і потроху тьмяніти. Спершу планета перетворилася на яскраву цятку, потім – на ледь помітну серед зірок жаринку, а незабаром і зовсім згасла, розчинилась у глибинах космосу.

Камера ще раз повернулася, і екран заполонила велетенська космічна станція, вся поверхня якої була втикана жерлами плазмових гармат і продірявлена шахтами ракетних установок. Далі, на задньому плані, виднілося ще щонайменше десяток станцій, між якими сновигали кораблі.

– Тут розташована наша дром-зона, – знову заговорила коментаторка. – Вже понад сто років наші космічні війська успішно охороняють її й дають рішучу відсіч усім спробам ворога проникнути в локальний простір Терри-Ґаллії. Понад сто років чужинці намагаються скорити нашу планету, як скорили інші людські світи. Вони кидають проти нас величезні сили, на них працюють військово-промислові комплекси багатьох планет, за їхніми плечима – об’єднана потуга дев’яти цивілізацій. А ми самотні, ми можемо покластися лише на себе, нам нізвідки чекати допомоги. Однак ми не здаємося. Ми боремося – і перемагаємо.

Тепер камера перемістилася на борт однієї зі станцій. Ми побачили панораму просторого командного центру з величезними оглядовими екранами й рядами пультів, за якими сиділи зодягнені в сіро-блакитну військову форму люди. В усій їх поведінці відчувалася гранична зібраність, готовність будь-якої миті перейти до активних дій.

– Це звичайна бойова вахта на загороджувальній станції „Вермандуа“, – пролунав закадровий коментар. – Одна з тих вахт, що їх наші захисники несуть упродовж усіх цих років, щохвилини очікуючи чергової атаки ворога. Вони ще не знають, що напад почнеться за кілька секунд.

Щойно ми почули ці слова, як у чорній глибині космосу на головному екрані з’явилося слабке блакитне мерехтіння. З фільмів та віртуальних реальностей на космічну тематику я знав, що це мерехтіння означає відкриття одного з гіперканалів у дром-зоні.

Тієї ж миті завила сирена, а хтось вигукнув:

– Attention! – і це слово, хоч його й вимовили як „атансьйон“, не потребувало перекладу.

Кожен військовий, не виказуючи жодних ознак паніки, зайнявся своєю справою: хто заговорив щось у мікрофон, хто став маніпулювати клавішами й перемикачами на пульті, а кілька чоловіків та жінок негайно надягли ментошоломи, що забезпечували прямий контакт мозку з комп’ютером. Я здогадався, що то були оператори артилерійських систем.

За кілька секунд з-за кадру швидким кроком вийшов чоловік років на десять старший за мене, у мундирі з широкою золотою окантовкою на обшлагах рукавів і зірками на погонах. Він явно був старший за званням у цій команді.

– L’indіcatif incorrect, contre-amiral! – доповів йому один з офіцерів. – Ce sont les Etrangers!

Адмірал коротко кивнув, влаштувався в кріслі за центральним пультом і став віддавати якісь накази.

З мерехтливої блакиті виринули перші непрохані гості. Це був величезний лінкор у супроводі цілого косяка катерів. Ще минаючи горловину каналу, чужинські кораблі вели масований вогонь на випередження.

– Feu! – скомандував контр-адмірал, і на лінкор з катерами обрушився вогненний шквал.

Зображення збільшилося, і тепер у кадрі залишалися одні оглядові екрани. На допоміжних було видно, що вогонь ведеться не лише з „Вермандуа“, – стріляли також гармати всіх інших станцій. А ті катери із супроводу лінкора, що не потрапляли під плазмовий залп, були атаковані ракетами. Втім, деяким з них таки вдалося вислизнути за межі головного екрана, але Рашель пояснила:

– Зараз ними займуться наші винищувачі. Звідси цього не видно.

Тим часом лінкор повністю охопило полум’я, і він розвалився на частини. Проте це був лише початок масованої атаки Чужих. Услід рушила ціла армада лінкорів, крейсерів, дредноутів, есмінців і легких бойових кораблів. Загороджувальні станції зустрічали їх безперервними залпами плазмових гармат і зливою позитронних ракет.

За хронометражем фільму бій продовжувався десь півгодини, але численні купюри свідчили, що тривав він набагато довше – може, навіть добу. Автори відібрали найнапруженіші епізоди, використовуючи записи не лише зі станцій, а й з кораблів другого ешелону оборони.

Як виявилось, найнебезпечнішими супротивниками були кораблі середніх ґабаритів. Маючи досить потужний захист, вони водночас були швидкі й маневрені, що дозволяло їм вийти із зони перехресного вогню станцій. У бій з ними вступали корвети, фреґати та есмінці – і тут втрати обох сторін були приблизно однаковими. Якби не шквальний вогонь загороджувальних станцій, ворог просто зім’яв би оборону своєю чисельністю. А так переважна більшість чужинських кораблів були знищені ще на виході з гіперпростору.

Я бачив чимало фільмів про космос, зокрема й про космічні бої. Там батальні сцени були ефектніші– барвистіші, динамічніші, не такі сумбурні. Однак запис на диску Рашелі вражав своїм натуралізмом, суворою, не завуальованою правдивістю. На цих кадрах гинули справжні кораблі, і разом з ними згоряли у вогненному пеклі живі, мислячі істоти – хай навіть здебільшого не люди…

Бій закінчився, і тепер на екрані демонстрували його наслідки. Ворожий флот був розбитий вщент, зате захисники Терри-Ґаллії зазнали незначних втрат. Жодна загороджувальна станція не була знищена, лише дві з них мали помітні зовнішні пошкодження. Втрати серед кораблів та катерів-винищувачів виявилися значно серйознішими, проте це були справжні дрібниці порівняно з тими втратами, що їх зазнали чужинці.

– Це була дев’ятсот сорок друга повномасштабна атака Чужих з початку війни, – повідомила коментаторка. – У середньому вісім разів на рік нашим військам доводиться стримувати масовані навали на зразок цієї. А менш чисельні вторгнення трапляються майже щотижня. Їх кількість сягає багатьох тисяч. Ворог прагне виснажити нас психічно, знищити наш промисловий потенціал, довести до руйнації нашу економіку. Проте ми тримаємося, ми боремося, ми живемо! – На екрані знову з’явилася зелено-блакитна планета, і голос проникливо запитав: – А ВИ?

Ці ж слова яскраво-червоними літерами спалахнули на тлі Терри-Ґаллії – єдиної людської планети в Ґалактиці, яка зберегла свою свободу та незалежність.