Текст книги "Жменя вічності"

Автор книги: Олег Авраменко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 14 страниц)

25

Нашій подальшій розмові завадив черговий сиґнал тривоги. Бортовий комп’ютер сповістив про нове відкриття каналу в тій самій частині простору.

З’явилося блакитне мерехтіння. Я одразу прийняв рішення і запустив реактивну тягу з п’ятдесятикратним прискоренням. Одночасно віддав наказ:

– Операторе! Позитронні ракети. Дві одиниці. Приціл. Розрахунок виходу. Вогонь!

– Виконую! – озвався Шанкар, а наступної секунди від корабля одна за одною відокремилися дві позитронні ракети і з прискоренням 200 g помчали до ще не сформованої горловини каналу.

– Ще дві ракети на старт, – наказав я. – Плазмову зброю – до повної готовності.

– Дві ракети на старті, капітане, – негайно доповів Шанкар. – Плазмотрони до бою готові.

Перша із запущених нами ракет прилетіла зарано і пірнула в канал ще до того, як у ньому з’явився ворог. А оскільки вона не була оснащена резонансним ґенератором, то відправилась у вічну мандрівку в гіперпросторі, щоб колись, у нескінченно віддаленому від нас майбутньому, вибух її позитронної боєголовки приєднався до чергового Великого Вибуху, що має започаткувати новий Всесвіт.

Друга ракета мало не спізнилася і лише зачепила корму крейсера трохи більших ґабаритів, ніж наша „Зоря Свободи“, який вийшов з каналу, гордо розсилаючи в довколишній простір позивні про свою приналежність до флоту ґлісарів. Його командир почувався надто самовпевнено, вважаючи, що женеться за хистким неозброєним суденцем, тому був заскочений зненацька нашою атакою. І така недбалість дорого йому обійшлася.

Хоча значна частина енерґії вибуху другої ракети пішла намарне, однак і того, що отримав ворожий крейсер, виявилося досить, щоб уся його хвостова частина запалахкотіла сліпучим жовтим полум’ям.

– Ушкоджений головний ходовий двигун, – тут-таки поставив діаґноз Шанкар. – Почалася неконтрольована термоядерна реакція.

Втім, конструкція крейсера враховувала таку можливість, і автоматика негайно від’єднала задню частину судна, де розташовувалися ходові двигуни і баки з основним запасом дейтерію. Тепер ворожий корабель мав для маневрів лише ґравітаційний привод. А також, ясна річ, всіляке озброєння, за винятком найнебезпечніших для ближнього бою плазмових гармат: їх обслуговував головний термоядерний реактор, а його ми знищили першим же пострілом.

– Відставити ракети, – скомандував я, оскільки ми наблизилися до ворога мало не впритул за космічними мірками. – Плазмотрони, вогонь!

Супротивник якраз випустив у наш бік ракету, у відчайдушній надії, що ми проґавимо її. Проте вона миттю згоріла в потужних потоках плазми, що вогняним вихром налетіли на „огризок“ ворожого крейсера. Його силові екрани, позбавлені енерґетичної підтримки від головного реактора, протрималися лише кілька секунд. Врешті вони відмовили, і беззахисний корабель охопило полум’я температурою в сотню мільйонів градусів.

– Ось, маєте! – захоплено вигукнула Рашель. – Ящірки кляті! Гарний ґлісар – смажений ґлісар.

Я дав бічну тягу, щоб ухилитися від зіткнення з палаючими останками ворожого крейсера і направився слідом за яхтою „Валькірія“, яка чимдуж мчала до найближчого каналу першого роду.

На екрані зовнішнього зв’язку й досі залишалося зображення Лайфа Сіґурдсона. Він дивився трохи вбік – очевидно, стежив за підбитим кораблем ґлісарів. Загибель переслідувача принесла йому відчутне полегшення, та разом з тим він ще не міг оговтатися від шоку, що його викликала названа мною дата. Запитання „хто такі ґлісари?“ свідчило про те, що він був аж ніяк не звичайним ван-вінклем. Наші епохи розділяло щонайменше сімсот років.

Краєм вуха я почув, як Ріта запитала в Рашелі, що таке ван-вінкль.

– Корабель, що загубився в часі, – відповіла Рашель. – Інколи, дуже рідко, трапляється так, що при гіперпереході ґенератор починає „захлинатися“, збиватися з нормального ритму. Тоді корабель застрягає в каналі на роки, десятиліття, а то і сторіччя ґалактичного часу. Найдревнішим з відомих в історії ван-вінклів був…

Я перестав слухати її пояснення, бо й так знав усе про ван-вінклів, і звернувся до пілота яхти:

– Містере Сіґурдсон, ви певні, що вас переслідував лише один патруль?

– Здається, так. У дром-зоні Барнарда були й інші кораблі, але за нами погнався тільки один з них. Та й, зрештою, хіба для нашої беззбройної яхти цього замало?… – Його обличчя набуло офіційного вигляду. – Капітане Матусевич, ми дуже вдячні вам за допомогу. Сподіваюся, тепер ви дозволите нам летіти далі?

– Що?… – Зізнатися, цього я не чекав. – І куди ж ви збираєтеся?

– На Землю, звичайно.

– На Землю?! Та ви з глузду з’їхали! Адже Земля… – тут я розгублено замовк. Сіґурдсон та інші люди, що були на яхті, прилетіли до нас із далекого минулого, і отак відразу, без підготовки, ошелешити їх всією неприхованою правдою про нинішнє становище людства було б надто жорстоко. Та й хтозна, як би вони повелися тоді. – Зараз іде війна, містере Сіґурдсон. Велика війна. І ми не маємо даних, що в Сонячній системі все спокійно. Крім того, по дорозі до неї ви можете втрапити в таку ж халепу, як біля Зорі Барнарда. Подорожувати космосом на вашому суденці рівнозначно самогубству. У будь-якій населеній системі вам може зустрітися ворог.

– А ви, виходить, друзі? – скептично запитав Сіґурдсон.

– Ми ж врятували вас від ґлісарів.

– Гм-м… Але тут така справа, капітане… перед цим і ваші повелися з нами не найкращим чином.

– Наші? Які ще наші?

– Ну, ґаллійці. Ми вийшли до Псі Козерога, збираючись зробити останній стрибок до Землі, і натрапили на ваш флот… Чи, радше, то був навіть не флот, а ціла армада – тисячі й тисячі кораблів. Вони, втім, не стали відкривати по нам вогонь, проте наказали лягти в дрейф і приготуватися до прийому інспекції.

Рашель тихо зойкнула. Шанкар щось невиразно забурмотів. А в мене важко загупало серце: Псі Козерога сполучалася з Сонячною системою каналом першого роду, і концентрація таких величезних сил на підступах до Землі могла мати лише одне пояснення…

– І що було потім? – нетерпляче запитав я в Сіґурдсона.

– Ми втекли. Тим же каналом, яким прийшли. Треба віддати вашим належне – нам услід вони не стріляли.

– Але чому? – здивувався я. – Навіщо було тікати?

Сіґурдсон завагався.

– Розумієте, капітане Матусевич… Словом, даруйте за грубість, але ви – не ви особисто, а всі ваші співвітчизники загалом, – кляті расисти. У мене ж на борту чорношкіра жінка. До того ж француженка. А ви страшенно не любите „кольорових“…

Тут Рашель вже не стрималася. Всупереч правилам вона підхопилася з місця другого пілота, підбігла до мого крісла і, ставши поруч, обурено заявила:

– Це паскудна брехня! Колись, давно, у нас справді існувало обмеження на імміґрацію за расовою ознакою. Це було неправильно, і ми його скасували. Але ніколи, ніколи ми не кривдили людей через колір шкіри.

Не встиг пілот „Валькірії“ висловити своє здивування з того приводу, що на борту військового корабля перебуває дванадцятирічна дівчинка, як інший член моєї команди, Шанкар, також порушив правила – переключив без мого дозволу зв’язок з яхтою на себе.

– Містере Сіґурдсон, – сказав він, знявши свій шолом. – Подивіться на мене. Я, звісно, не чорношкірий – у тому сенсі, що не належу до неґроїдної субраси. Проте шкіра в мене темна. Досить темна, щоб будь-який білий расист назвав мене „кольоровим“. Однак я належу до складу команди корабля. Можливо, колись на Террі-Ґаллії не любили „кольорових“, але відтоді збігло багато часу… До речі, коли застрягли в каналі?

– 2619 року.

– О великі боги! – Навіть Шанкар був приголомшений. – Як це ви примудрилися?

– Через власну дурість, – чесно визнав Сіґурдсон. – За специфікацією наша яхта розрахована лише на звичайні стрибки, але мій бортінженер Шелестов удосконалив ґенератор і запевнив мене, що він витримає й затяжний. Я піддався на його умовляння, погодився на експеримент, а в результаті…

– У результаті, – підхопив Шанкар, – ви провели в гіперпросторі майже ціле тисячоліття. За цей час світ змінився, сер, дуже сильно змінився! Тому я раджу вам слухатися в усьому капітана Матусевича.

З цими словами Шанкар знову переключив зв’язок на мене, і я вже без особливих зусиль переконав Сіґурдсона загальмувати і дочекатися нашого корабля. Ми обговорили деталі майбутнього зближення, переконалися в цілковитій сумісності наших стикувальних вузлів, а відтак деактивували аудіовізуальний контакт, встановивши натомість прямий зв’язок між бортовими комп’ютерами, щоб вони погоджували маневри обох кораблів.

Коли на яхті вже не могли нас почути, Рашель збуджено випалила:

– Наш флот біля Псі Козерога! Ви розумієте, що це означає?

– Авжеж, – сказав я. – Атака на Землю.

– І не тільки на Землю, – докинув Шанкар. – У мене від самого початку була підозра, точніше сказати, надія, що ґаллійці не мають наміру обмежуватися однією лише Магаваршею, що вони завдадуть удару відразу в кількох напрямках, по всіх головних людських світах.

– Але ж на Землі більше немає людей, – зауважила Рашель, усе ще приголомшена недавнім відкриттям. – Її заселили ґаббари.

– Це несуттєво, люба моя. Земля є ЗЕМЛЯ – і всі літери в її імені заголовні. Вона – колиска людства, вона – наш символ, ми всі почуваємо ґенетичний зв’язок з нею. Її звільнення стане епохальною, переломною подією, це поверне людям надію на відродження нашої раси… – Шанкар на хвилю замовк, щоб трохи вгамувати своє хвилювання. – Скільки ж років ви готувались до цього, Рашель? Десять, двадцять, п’ятдесят?

– Я не знаю, сер, – розгублено відповіла вона. – Я навіть не здогадувалася, що відбувається… відбувається таке! Та й інші не здогадувалися – адже в нас свобода слова, і якби репортери щось пронюхали… Певна річ, у нас є багато політиків-радикалів, що повсякчас закликають зібрати величезний флот і звільнити кілька найближчих людських планет. Але їх підтримує незначний відсоток виборців, а більшість голосує або за лібералів, або за християнських демократів, що завжди дотримувалися поміркованої позиції і казали, що не можна квапити події.

– А самі потай готували те, до чого галасливо закликали радикали, – підхопив Шанкар. – Знайома ситуація, вона не раз повторювалася в історії людства. Я навіть наважуся стверджувати, що більшість радикальних партій тією чи іншою мірою підтримувала ваша правляча коаліція. Може, навіть „підгодовувала“ їх. Класичний розподіл праці в політиці: одні викрикують войовничі гасла, привертаючи до себе увагу, а інші нишком роблять свою справу.

У розмову втрутився Аґатіяр, який чув усе по інтеркому. Між ним та Шанкаром виникла суперечка щодо того, на які ще планети може бути спрямований удар. Потім вони вдвох накинулися на Рашель і таки зуміли витягти з неї інформацію, про важливість якої сама вона навіть не підозрювала. Виявляється, десь за тиждень до відльоту „Зорі Свободи“ у провідних ґаллійських ЗМІ, наближених до урядових джерел, почали з’являтися ненав’язливі натяки на те, що, згідно з останніми розвідувальними даними, Чужі мають намір почати наймасованішу за весь час блокади атаку.

– Тепер ясно, – сказав Аґатіяр. – Людей готували до оголошення загальної мобілізації. Десятки тисяч кораблів та бойових станцій можна ховати у глибинах космосу як на складі, але десятки мільйонів солдатів – ні. Їх призвали на службу в останній момент, буквально за день до виступу. Думаю, для Терри-Ґаллії це не проблема.

– Ще б пак, – підтвердила Рашель. – У нас всі чоловіки та більшість жінок мають військову підготовку. Для чоловіків це взагалі обов’язково. Правда, наші закони дозволяють ухилитися від служби – з усяких там пацифістських міркувань, із реліґійних переконань і таке інше, – але майже ніхто цим не користається.

Шанкар посміхнувся:

– Бачу, за останнє сторіччя ви стали нацією мілітаристів. Та попри все ви не скотилися до військової диктатури. І в цьому ваше щастя. У цьому щастя всього людства – що ви, схиляючись перед своїми захисниками, не допускаєте їх до керування державою. Якби люди в погонах прийшли у вас до влади, вони б років за десять занапастили Терру-Ґаллію.

Зосередивши увагу на керуванні кораблем, я, однак, дослухався до їхньої розмови. Особливо мене зацікавив один момент, пов’язаний із планетами – кандидатами на звільнення. Коли мені випала вільна хвилинка, я запитав у Шанкара:

– Сер, ви казали про головні людські світи. Вам не здається, що Магаварша… ну, не зовсім підпадає під цю катеґорію? Я, звичайно, люблю нашу планету, але не схильний перебільшувати її значення. Вона завжди була другорядним світом і не претендувала на якусь провідну роль у ґалактичному співтоваристві.

– До війни, безумовно, так. Але це було до війни, коли й Терра-Ґаллія не претендувала на лідерство. Але відтоді багато змінилося, і Магаварша набула для людства величезного значення.

– Якого?

– Але ж це очевидно, капітане! Якби ви уважно ознайомилися з інформацією по всім контрольованим Чужими людським світам, то й самі б усе зрозуміли.

– Я читав усі звіти, що були в базі даних. Про всі тридцять сім планет.

– Так, читали. Проте не аналізували. Інакше б звернули увагу, що лише на п’ятьох планетах з усіх тридцяти семи чисельність населення не зменшилася порівняно з довоєнним часом. А на всіх інших відразу після капітуляції почався різкий демоґрафічний спад, деякі вже перебувають на межі повного вимирання. Цього ніяк не скажеш про Магаваршу. Зараз нас п’ять мільярдів – це більше, ніж на Террі-Ґаллії, більше, ніж на будь-якій іншій планеті, за винятком дев’ятимільярдної Країни Хань.

– Отже, ви вважаєте, що передовсім ґаллійці спробують звільнити найбільш населені планети?

– Певна річ. А ви пропонуєте якісь інші критерії?

Я нічого не відповів. По-перше, не мав що сказати, а по-друге, наш корабель нарешті наблизився до яхти, і я відновив аудіовізуальний зв’язок з пілотом Сіґурдсоном.

Стикування пройшло без жодних проблем. Коли яхта намертво пришвартувалася до нашого крейсера, я разом з Рашеллю та Рітою подався зустрічати гостей з минулого, а Шанкар залишився за головного в рубці і стежив за нами через монітори внутрішнього зв’язку.

Біля люка нас уже чекав професор Аґатіяр – від реакторного відсіку до цього швартового модуля йти було ближче, ніж з верхньої палуби корабля.

– Ну то що? – запитав я з удаваною безтурботністю. – Готові до зустрічі з далекими предками?

Крізь ілюмінатор внутрішнього люка ми побачили, як до шлюзової камери ввійшло двоє людей: сам Лайф Сіґурдсон (він виявився ще вищий і кремезніший, ніж на екрані) та струнка чорношкіра жінка років тридцяти, яка видавалася зовсім мініатюрною поруч зі своїм велетнем-супутником.

Коли детектори встановили, що ніякої зброї в наших гостей немає, я розблокував внутрішній люк і впустив їх на борт корабля. Сіґурдсон міцно потиснув мені й Аґатіярові руки, чемно вклонився Ріті та Рашелі, а потім представив нам свою супутницю – Мелісу Ґарібальді.

Жінка трималася насторожено і явно нервувала, перебуваючи на борту корабля з Терри-Ґаллії. Я подумав, що, можливо, в минулому ставлення ґаллійців до представників інших людських субрас було різкішим і нетерпимішим, ніж це зображали автори історичного нарису. А може, причина була в самій Мелісі, у її комплексах. Можливо, вона мимохіть відчувала провину: адже „нові французи“, нащадки вихідців з Африки, поступово витіснили „старих французів“ з рідної країни і, по суті, змусили їх до еміґрації…

– То вас лише двоє? – запитав я. – А в мене склалося враження, що з вами був ще й бортінженер… забув як його звати.

– Шелестов, – нагадав Сіґурдсон. – Григорій Шелестів. Він з нами, але трохи запізнюється. Оце тільки помолиться і прийде.

– Помолиться? – перепитав я.

– Ага. Зараз наш Гриша пристрасно славить Бога за порятунок від переслідувачів. – Сіґурдсон усміхнувся. – Ви ж знаєте, всі альви такі побожні!

– Альви?! – вражено вигукнув я. – Ваш бортінженер – альв?

– Так, альв. А що?

Зависла довга пауза.

26

За півгодини по тому Лайф Сіґурдсон і Меліса Ґарібальді сиділи поруч на дивані в кают-компанії, геть приголомшені нашою стислою, але жорстокою розповіддю про теперішнє становище людства. Окрім них, тут були всі члени нашої команди, за винятком надміру запального Арчібальда Ортеґи, у якого так і свербіли руки негайно порішити чужинця, тож я мусив відправити його чергувати в рубку. Останнім з присутніх був бортінженер яхти „Валькірія“ Григорій Шелестов – альв з породи рудих альвів, що належав до етнічної ґрупи альвів російськомовних, православного віросповідання.

У більшості книжок про неземні раси альвів класифікували як гуманоїдів, хоча з біолоґічного погляду це було некоректно. За всіма науковими канонами до гуманоїдів належали лише дві раси: нереї-п’ятдесятники та карлики-дварки (видові назви nirius hominoidus[3]3
  Nirius hominoidus – нерей людиноподібний.


[Закрыть] і homo nanos[4]4
  Homo nanos – людина карликова.


[Закрыть]). Іноді до цієї ґрупи зараховували ще й ґаббарів – представників ряду приматів, родини людиноподібних мавп.

Альви ж під цю класифікацію ніяк не підпадали. Вони були яскравими представниками ряду комахоїдних (щоправда, не гидували м’ясом звірів та рослинною їжею) і зовні скидалися на покручів звичайної кошлатої дворняги з кротом та невеликим кенґуру. Проте, як не дивно, психолоґічно альви були найближчим до людей видом розумних істот. Вони з легкістю інтеґрувалися в людське співтовариство, сприйняли нашу культуру, традиції, етику й естетику. Навіть до контакту з землянами їхня система цінностей майже нічим не відрізнялася від тієї, якої дотримувалися наші далекі предки з бронзового віку, а альвійські леґенди дуже нагадували міфи Давньої Греції, Індії, Єгипту чи Вавілону. Коли люди вперше прибули в систему Бетельґейзе і ступили на поверхню восьмої від світила планети, згодом названої Альвією, то були надзвичайно вражені тим, що такі відмінні від землян істоти зуміли створити таку схожу на нашу культуру. Люди та альви, незважаючи на всі свої видові відмінності, швидко знайшли спільну мову і майже відразу пройнялися глибокою симпатією одне до одного…

Проте зараз на обличчях людей у кают-компанії крейсера „Зоря Свободи“ не було навіть натяку на симпатію до присутнього тут альва. Шанкар, сидячи в кріслі, тримав бортінженера Шелестова під прицілом лазерного пістолета; його палець тремтів на гашетці, ладен будь-якої миті натиснути її. Рашель дивилася на альва з глибокою відразою, Ріта – з бридливою цікавістю, а Аґатіяр був похмурий і замислений. На колінах у професора лежав паралізатор.

А втім, поки що ці запобіжні заходи були зайві. Альв Шелестов не виказував жодних ознак аґресії, не намагався ні напасти на нас, ні втекти. З зовнішнього вигляду чужинця мені важко було напевно судити про його почуття, але з того, як він сутулився і кліпав близько посадженими очима, як відстовбурчувалася його шерсть і тремтіли ніздрі на видовженій морді, можна було здогадатися, що він вражений почутим не менше за своїх супутників-людей.

– Ні, це неможливо, – нарешті заговорив альв. – Я не можу в це повірити. Щоб мої брати повстали проти людей, своїх благодійників… Ні, тут якась помилка!

– Ніякої помилки, – жорстко відповів Шанкар. – Твої одноплемінники зрадили людей. Не ви розпочали цю війну, але згодом приєдналися до наших ворогів. Ви фактично вдарили нам у спину. Люди довіряли вам як самим собі, а в результаті виявилося, що ми пригріли на своїх грудях гадюку… чи то пак цілий клубок гадюк, які, зміцнівши й набравши сил, почали нас кусати.

Альв затулив лапами морду. (Хоча, оскільки йшлося про розумну істоту, правильніше було б сказати „затулив руками обличчя“ – але я навіть подумати так не міг.)

– Це жахливо! – хрипко проказав він. – Це… це наруга над нашою святою дружбою! Як могли мої брати таке вчинити? Як могли вони забути, скільки добра ви для нас зробили? Адже ми геть усім завдячуємо вам! Коли ви прийшли, ми обробляли землю дерев’яними плугами, а ви дали нам унікомбайни, навчили нас меліорації, гідропоніці, селекції. Ви пересадили нас з колісниць на ґравікари та флаєри, допомогли нам побудувати тепле і затишне житло, пояснили, як правильно орґанізувати державу. Ви відкрили нам таємниці своєї медицини. До вас ми повсякчас воювали один з одним, виборюючи жалюгідний клаптик землі чи лісового угіддя, а ви взяли нас за руку, вивели в космос і сказали: „Дивіться, як багато навколо зірок. Якщо вам тісно на одній планеті, шукайте собі інші й заселяйте їх. У Ґалактиці вистачить місця усім“. До вас ми молилися жорстоким богам, що вимагали кривавих жертв, і одні альви різали на вівтарях інших, щоб задобрити своїх злих богів. А ваші місіонери сказали: „Це неправильні, погані боги. Жодна мисляча істота не повинна убивати іншу, це невгодно справжньому Богові. Забудьте своїх облудних богів, шануйте істинного Господа – доброго та милосердного, він любить усі свої створіння й не вимагає від них жертв“… Ви змінили наше життя на краще і за одне сторіччя перетворили нас на космічну расу. А тепер…

Альв забрав лапи, і я побачив, що його очі повні сліз, а шерсть навколо них мокра.

„Боже мій!“ – подумав я розгублено. – „Він плаче! Він справді плаче…“

– Світ збожеволів, – тим часом продовжував Шелестов, і в його голосі забриніли чисто людські нотки горя та відчаю. – Мої брати втратили пам’ять, вони підняли руку на людей. Господь покарає їх за це…

Альв знову закрив морду лапами і тепер уже розридався по-справжньому.

Шанкар поставив свій пістолет на запобіжник і відвернувся.

– Не можу… – пригнічено проказав він. – Це понад мої сили. Він не той чужинець, якого б я із задоволенням пристрелив. Не треба було стримувати Арчібальда, хай би порішив його ще на початку…

Я цілком поділяв Шанкарові почуття. Після недовгих роздумів покликав до себе Сіґурдсона і запитав:

– Ви ще можете доторкнутися до цього… цієї істоті?

Він кинув швидкий погляд на заплаканого альва і ствердно кивнув:

– Так. Це ж мій… – Сіґурдсон явно хотів сказати „друг“, але вчасно прикусив язика. – Це зовсім інший альв, ніж… ніж ті, яких ви знаєте.

– Я це розумію. Проте для мене, для всіх нас, він залишається ворогом. Треба відвести його в шосту каюту, це в нас щось на зразок каземату. Там уже сидить прислужник Чужих. Думаю, він буде радий компанії альва.

– Та чи зрадіє альв його товариству? – тихо мовив Аґатіяр. – Сумніваюся…