Текст книги "Жменя вічності"

Автор книги: Олег Авраменко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 14 страниц)

31

Рівно за десять хвилин після виходу з дром-зони я запустив бічні маневрові двигуни і відхилив корабель на тридцять з гаком градусів від напрямку його руху. Тепер вектори його швидкості та прискорення не збігалися, і він мчав уже не по прямій, а по плавній дузі, яка за п’ять з половиною годин мала привести нас до підсистеми Сатурна.

Оскільки космос попереду був чистий, Шанкар дозволив собі зняти шолом і сказав:

– Капітане, я пропоную вивести на головний оглядовий екран зображення дром-зони. Якщо мій здогад правильний, скоро там розпочнеться дещо цікаве.

Мені теж так здавалося, тому я без зволікань скористався Шанкаровою порадою. Приблизно через хвилину датчики зареєстрували збурення континууму, а на екрані спалахнули нові червонуваті зірки – спочатку маленькі та тьмяні, мов жаринки, але з кожною секундою вони дедалі яскравішали, аж поки не затьмарили решту зірок на екрані. Відповідно до інформації комп’ютера, що постійно розраховував паралакс усіх найближчих об’єктів, ці рукотворні зорі перебували в районі дром-зони.

– Ми ще надто близько й не бачимо всієї картини, – сказав Шанкар. – Зменшіть зображення.

Я збільшив кут огляду до ста п’ятдесяти градусів і ввімкнув спеціальні фільтри, покликані відсіювати плазмові спалахи за кормою корабля. Тепер екран вміщав усю дром-зону цілком, що перетворилася на величезну червону кулю, виткану з безлічі дрібних іскор.

– Заради Бога! – вражено мовив Сіґурдсон. – Та їх там, мабуть, мільярди.

– Насправді понад сто мільярдів, – уточнив Шанкар. – Якби капітан Матусевич не зменшив чутливість датчиків, ми б побачили суцільний червоний диск.

На підтвердження його слів я на кілька секунд збільшив яскравість і продемонстрував їм цей самий суцільний диск, потім знову повернув на екран виткану з іскор кулю.

– О!!! – нарешті збагнув Лайф. – Таж це світяться канали?!

– Ага, – кивнув я. – Всі до єдиного канали першого та другого роду.

Протягом наступної години ми спостерігали за тим, як зменшуються розміри кулі. Відбувалося це не тому, що ми віддалялися від неї з чимраз більшою швидкістю – бортовий комп’ютер враховував наше зміщення і по ходу змінював масштаб зображення. Просто сама дром-зона під впливом невідомих нам процесів повільно, але невблаганно стискалася.

Коли її розміри зменшилися вдвічі, чорна порожнеча між іскорками зникла, і ми знову побачили суцільний червоний диск.

– Покажіть її на весь екран, – порадив Шанкар.

Так я й зробив. Розміри кулі збільшилися, і між іскорками знову з’явилися порожнини. Втім, існували вони недовго і хвилин за десять зникли назавжди – чи то нашим оптичним приладам вже бракувало роздільної здатності, чи то канали повністю перекрили один одного. Найпевніше, друге.

За даними комп’ютера розміри дром-зони вже складали півмільйона кілометрів у діаметрі і продовжували зменшуватися далі. Показники радарів свідчили, що протягом усього цього часу загороджувальні станції рухалися в радіальному напрямку назустріч один одному, тримаючись на відстані кількох тисяч кілометрів від найближчих каналів-іскор. Поза будь-яким сумнівом, саме від них виходили ті загадкові сили, що змушували канали переміщатися в просторі, а всю дром-зону – стискатися.

– Ґуру, – долинув з інтеркома голос Аґатіяра. – У зв’язку з побаченим виникає кілька цікавих висновків та припущень…

– Авжеж, Свамі, авжеж, – перебив його Шанкар. – Щодо припущень, краще зачекаємо, поки вони підтвердяться, а от стосовно висновків… Капітане Матусевич, ви не помітили тут нічого незвичайного?

Я задумався.

– Власне кажучи, все, що зараз відбувається, досить незвичайне явище, радше, навіть надзвичайне. Проте мене зацікавили два моменти. По-перше, корабельні детектори не фіксують ніяких критичних збурень у фізичному вакуумі, хоча ми знаходимося не дуже далеко від дром-зони. Підвищення загальної напруженості поля, звичайно, є, та лише в межах звичайнісінького резонансного впливу на канали. А по-друге, мені здалося, що порожнини між каналами зберігалися надто довго. Схоже, що вже на початковій стадії всі канали були стиснуті до кілометра в діаметрі. А далі стискалися ще дужче. Проста оцінка площі ефективного розтину свідчить, що…

– Все правильно, капітане, – зупинив мене Шанкар. – Ви дійшли тих же висновків, що й ми з професором Аґатіяром. Проте я сподівався почути від вас інше. Ви аналізуєте це явище як науковець. А я хотів би знати вашу оцінку як військового, адже віднедавна ви офіційно перебуваєте на службі в ґаллійському флоті.

– З погляду військового, – трохи збентежившись, відповів я, – тут теж не все гаразд. Крім чотирьох десятків станцій і пари сотень катерів з легкими корветами, в околицях дром-зони наші радари не виявили жодного великого корабля. Бойові станції – це, звісно, велика сила, але вони геть-чисто позбавлені маневреності; образно кажучи, мають стільки ж грації, скільки гіпопотам, а тому потребують потужного прикриття. Ми на власні очі бачили це у фільмі про атаку чужинців на Терру-Ґаллію. А тим часом весь флот, розгромивши чужинські сили в районі дром-зони, відразу попрямував углиб системи і навіть не став чекати, поки переґрупують канали. Складається таке враження, що командування цілковито впевнене у своїх тилах і навіть не припускає можливості, що до ґаббарів прийде допомога з інших систем. Безперечно, за кілька годин неможливо зібрати й перекинути сюди великі сили. Однак це не пояснює тієї безтурботності, з якою ще незаблокована дром-зона була залишена під опіку величезних неповоротких станцій під прикриттям кількох з’єднань легких кораблів.

Шанкар поважно кивнув:

– Саме це я й хотів почути від вас у першу чергу. А те, про що ви казали на початку, і є поясненням дивної поведінки ґаллійців у дром-зоні. Втім, зачекаємо ще трохи, щоб остаточно переконатися.

На цей час розміри дром-зони зменшилися до десяти тисяч кілометрів. Від неї відокремилися кілька іскор, у супроводі двох станцій віддрейфували трохи вбік і там погасли. Безсумнівно, серед тих іскор був і канал другого роду, що вів до Терри-Ґаллії.

Решта каналів стискалися далі, діаметр сяючої кулі зменшився до тисячі кілометрів, потім – до сотні, а досягши двадцяти кілометрів у поперечнику, вона яскраво спалахнула й згасла.

– От вам і підтвердження, – резюмував Шанкар. – Сто мільярдів каналів у чотирьох тисячах кубічних кілометрів. По сорок кубометрів на кожен канал. Діаметр повністю відкритої горловини такого каналу не може перевищувати семи метрів. Через таку вузьку щілину не протиснеться жоден корабель.

Очі в Рашель округлилися від подиву:

– Невже наші навчилися закупорювати канали?

– Виходить, навчилися. Тому станції не потребували потужного прикриття. Для підготовки до закупорювання всіх ста мільярдів каналів їм знадобилося кілька годин, але один окремий канал вони, мабуть, могли перекрити за лічені секунди. Нас врятувало тільки те, що при виході ми надсилали позивні.

Дівчинка мерзлякувато зіщулилась.

– А якби… якби канали вже закупорили? Якби ми хоч на годину спізнилися?

– На це запитання мені важко відповісти. У кращому разі нас рикошетом відкинуло б назад до Псі Козерога, а в гіршому – перемололо б як у м’ясорубці. – Шанкар сухо прокашлявся. – Тепер, постфактум, коли ми вже тут, я сподіваюся на другий варіант. Дуже сподіваюся, бо незабаром інші чужинці оговтаються й відправлять своїм союзникам підмогу. Цікаво, скільки кораблів вони втратять, поки не второпають, у чім річ?

Уперше за час нашого знайомства я почув, як Шанкар зловтішно хихоче.

32

Напевно, Клод Брісо сам підкинув командуванню ідею направити нас до Сатурна, а не посилати навздогін за головною ударною ґрупою, що прямувала до Землі та Марса. Він явно розраховував, що на час нашого прибуття база ґаббарів на Титані буде захоплена, а нам залишиться взяти участь у полюванні за рештками ворожих сил.

Загалом його план спрацював, хоча він, мабуть, не сподівався, що недобитих чужинців виявиться так багато і вони чинитимуть такий запеклий опір. Коли ми досягли Сатурна, орбітальний оборонний комплекс Титана був уже повністю знищений і почалося висадження на планету десанту космічної піхоти. Нас включили до складу бриґади легких крейсерів, що мали прикривати десантні транспорти від безладних та відчайдушних, але від того не менш небезпечних контратак ґаббарів.

Попри те, що командир бриґади, капітан першого ранґу Лорен, попервах сумнівався в дієздатності „Зорі Свободи“ як повноцінної бойової одиниці, ми чудово вписалися в його загін і діяли злагоджено з іншими кораблями, вчасно та точно виконували всі покладені на нас завдання.

Після успішного висадження десанту ми ще п’ять годин патрулювали орбіту Титана, відбиваючи спроби розрізнених ґруп ворога прорватися до планети. Відтак наша бриґада отримала наказ відійти в тил для поповнення боєприпасів, дозаправки та ремонту незначних ушкоджень, завданих ґаббарскими винищувачами.

На цей час до підсистеми Сатурна прибуло п’ять із сорока станцій, які займалися блокуванням дром-зони. Ми пришвартувалися до однієї з них, станційні техніки одразу ж почали обслуговувати наші кораблі, а весь особовий склад бриґади нарешті отримав перепочинок.

– Тепер можете розслабитися, хлопці та дівчата, – оголосив по загальному зв’язку капітан Лорен. – Даю вам дев’ятигодинне звільнення. Хто хоче, може весь цей час відсипатися, а кому не спиться – хай погуляє по станції. Але щоб рівно в нуль-п’ять три-нуль усі були на бойових постах. Нас надсилають до Марса: за останніми даними більшість недобитих мавп повтікали туди.

Щойно зображення капітана Лорена на екрані згасло, Аґатіяр задумливо мовив:

– Коли чужинці зрозуміють, що програли, вони сховаються в метеоритному поясі і реґулярно влаштовуватимуть партизанські вилазки. Та й з Землі їх буде важко прогнати. Як це не блюзнірськи звучить, але за останні сто років багато ґаббарів стали вважати Землю своєю рідною планетою. Боюся, ще не скоро запанує мир у Сонячній системі.

– Нічого, ми їх звідусіль викуримо, – рішуче заявила Рашель. – Ми не дозволимо жодній мавпі називати Землю своєю вітчизною…

Оскільки наш корабель не мав ні найменших ушкоджень, клопоту після швартування я мав небагато. Лише переконався, що в баки почав надходити дейтерій, а техніки розблокували збройний відсік, щоб поповнити боєприпаси, потім перевів усі системи корабля під повний контроль бортового комп’ютера і слідом за іншими членами команди подався відпочивати.

33

Я прокинувся втомлений і розбитий, відчуваючи в усьому тілі неприємну слабкість. Настінній годинник у каюті показував чверть на другу ночі за станційним часом, отже, я проспав лише неповні чотири години.

Я повільно підвівся й сів. У мене відразу запаморочилося в голові, а в мозку ліниво ворухнулася думка:

„Щось мені кепсько.. так, ніби шваркнули з паралізатора…“

Це змусило мене рвучко встати з ліжка. Забувши про взуття, я босоніж кинувся до виходу з каюти.

Проте двері не відчинялися ні поворотом ручки, ні голосовим наказом. Кілька секунд я безсило гупав у них кулаками, а відтак, сповнений дурних передчуттів, підбіг до терміналу. Та не встиг я ввімкнути його, як екран сам ожив, і звідти на мене глянуло смагляве Ахмадове обличчя.

– Привіт, Стефане, – сказав він, глузливо посміхаючись. – Схоже, ти так захопився боєм, що геть забув про мене.

Ахмад сидів у моєму капітанському кріслі й пальцями правої руки постукував по бильцю. У лівій він стискав два тонкі дроти, що тяглися кудись убік, за межі екрану.

– Комп’ютере! – чітким командним голосом гукнув я. – Бунт на кораблі. Захоплення в полон капітана.

Бортовий комп’ютер ніяк не зреаґував на мої слова, дарма що я повторив їх ще тричі. Ахмад голосно зареготав:

– Що, друзяко, спіймав облизня? Ти так упевнився у своїй владі над кораблем, що геть забув, на чому вона тримається. Будь-який комп’ютер, навіть найдосконаліший, – це лише купа брухту. Він просто робить те, що закладено в його проґраму, а її завжди можна змінити. Визнаю, що на початку я утнув дурницю, мені зовсім вилетіло з голови, що на кораблях такого класу стоять високоінтелектуальні комп’ютери. Однак потім уже ти дав маху, коли не відключив термінал у моїй каюті. На відміну від тебе, я не забавлявся віртуальними космічними польотами; у вільний час я серйозно вивчав кібернетичні системи й чекав слушного моменту, коли мене допустять до секретної інфомережі Опору. Я збирався… А втім, це вже неважливо. Головне те, що я зробив тут, на кораблі. Я заплутав комп’ютер лоґічними парадоксами, знайшов лазівку в захищену зону пам’яті й деактивував його блок ідентифікації. Тепер він слухається того, хто сидить у капітанському кріслі.

Я застогнав від розпачу та досади. Я зовсім забув про Ахмада та альва. Приєднавшись до ескадри, ми вирішили зачекати з доповіддю про бранців, оскільки побоювалися, що під цим приводом нас одразу відкличуть з району бойових дій. А потім, коли корабель пришвартувався до станції… Хай їм чорт, я навіть не згадав про них! Й інші, мабуть, також.

– І що ти робитимеш? – запитав я, намагаючись зобразити незворушність. – Чого домагаєшся? Ти спізнився, Ахмаде, тепер ти в пастці. Тобі нікуди тікати.

– Проте спробую вибратися. Мені однаково нічого втрачати. Але щоб ти не утнув якоїсь дурниці, май на увазі ось це. – Ахмад зробив паузу, камера змістилася вбік, і я побачив на підлозі предмет конічної форми, висотою сантиметрів десять і приблизно стільки ж у діаметрі. Від нього тяглося два дроти, що їх Ахмад стискав у лівій руці. – Це боєголовка від заряду десантної базуки, яку я знайшов серед напівлегкого озброєння. Її вибухової сили цілком вистачить, щоб роздовбати к бісовій матері всю рубку. Боєголовка активована, але поки я тримаю контакти з’єднаними, вона не вибухне. Та щойно я випущу їх з руки – наприклад, після пострілу з паралізатора чи бластера, – вибух станеться негайно. І від нього постраждаю не тільки я.

Камера змістилась ще далі, і я побачив Рашель. Непритомна, вона лежала на підлозі з міцно зв’язаними руками та ногами. Боєголовка знаходилася лише за метр від неї, і в разі вибуху жодного шансу на порятунок не було.

– Інші твої товариші паралізовані й замкнуті у своїх каютах, – продовжував Ахмад. – Усі засоби зв’язку я завбачливо відключив. Ці люди не цікавлять мене – загроза їхньому життю не змусить тебе до покори. А от заради цього дівчиська ти зробиш усе, що я накажу. Ми знайомі з тобою багато років, і мені добре відомо, як ти мріяв про дочку…

– Чого ти хочеш?! – хрипло загарчав я.

– Вгамуйся, Стефане. Всьому свій час. Я тут ознайомився з бортовими записами: за чотири години ваша бриґада у складі всієї ескадри вирушає до Марса. Ми спокійно стартуємо, а десь між орбітами Сатурна та Юпітера змінимо курс і підемо в глибокий космос. Переслідувати нас не будуть, та й не зможуть: як розвідувально-диверсійне судно „Зоря Свободи“ має кращі швидкісні та маневрені показники, ніж інші крейсери цього класу. Коли ми опинимося в безпеці, я посаджу всіх вас у шатл, а сам спробую прорватися в дром-зону.

– Ти не… – почав я, але вчасно прикусив язика. Ахмадові ні до чого було знати, що канали не просто зосереджені в невеликій частині простору, а й практично закупорені. – І куди ж ти подасися?

– Це моя справа. Тебе вона не стосується. Проте ти не дав мені доказати. Я відпущу всіх вас на волю лише за однієї умови: ти мусиш дещо зробити для мене. Інакше мені доведеться залишити на борту заручника. – Ахмад пильно подивився на мене. – Ти здогадуєшся, кого саме?

Я люто заскреготав зубами.

– Падлюка! Мерзотник! Ти… Я б задушив тебе власними руками!

– Не сумніваюся. – Ахмад був сама незворушність. – Тому я вжив усіх запобіжних заходів. Тож будь слухняним хлопчиком, Стефане, і все буде гаразд.

– Що тобі треба? – зітхнувши, запитав я.

– Ти мусиш викрасти технолоґію стискання дром-зони.

Почувши цю нахабну вимогу, я чомусь зовсім не здивувався. Від Ахмада – справжнього Ахмада, якого я пізнав лише нещодавно, – можна було чекати чого завгодно.

– Ти божевільний, – сказав я несподівано спокійно. – Невже ти справді віриш у те, що я зумію її викрасти? Це найбільша таємниця Терри-Ґаллії!

– А ми зараз пришвартовані до однієї зі станцій, яка містить у собі цю таємницю. Ґаллійці на разі почувають себе переможцями, вони втратили пильність, і мені майже вдалося добратися по внутрішній мережі до їхнього стискувача каналів. Зостався лише один бар’єр, якого звідси, з нашого корабля, я не можу подолати. Для цього треба потрапити на борт станції, але мені не можна залишати корабель: я серед особового складу не зареєстрований і мене затримають на першому ж посту. Якби я мав більше часу, то все б уладнав сам, а так мені знадобиться твоя допомога.

– Що я маю зробити? – саркастично спитав я. – Проникнути в їхню секретну мережу і скачати надсекретну інформацію? А дзуськи! По-перше, я цього не вмію, я не хакер. А по-друге, якби навіть умів, не зробив би.

– Е ні, Стефане, зробиш. Доведеться. Інакше твоя люба донечка полетить разом зі мною.

– А щоб тебе покорчило!..

– Так от, – вів далі Ахмад, – ніякого особливого вміння від тебе не вимагається. За чотири години, що залишилися до старту, ти мусиш потрапити до координаційного центру станції і через один з терміналів з’єднатися з нашим кораблем… тобто, уже з моїм кораблем. А решту зроблю я.

– Гадаєш, мене пустять до їхнього центру? Та ще й дозволять скористатися терміналом? Та ти просто йолоп!

– Можливо. Але ти постарайся, Стефане. Придумай що-небудь. Заради своєї коханої донечки.

Екран згас, я безсило сперся на стіл і затулив обличчя руками. Мені страшенно хотілося заплакати…

34

Хвилин за десять я йшов по одному з радіальних тунелів станції, а на зап’ястку моєї лівої руки красувався браслет з вмонтованим голопроектором, який при необхідності міг видати мені докладну карту всіх хитросплетінь станційних комунікацій і показати, де я перебуваю.

А втім, поки я йшов безцільно, сам не знаючи, куди йду. Думки в моїй голові переплуталися, я ніяк не міг привести їх до ладу, змусити себе думати послідовно й лоґічно, об’єктивно та безсторонньо аналізувати ситуацію.

Перед моїм внутрішнім зором стояла одна й та ж картина: зв’язана Рашель, така беззахисна й безпорадна, а поруч – активована боєголовка, дроти від якої тяглися до руки шаленця Ахмада. Коли б на її місці був хтось інший, я б ні миті не сумнівався, як мені вчинити. Але Рашель… Здоровий глузд підказував, що жодна дівчинка у світі, навіть найчарівніша, не заслуговує на те, щоб заради неї ризикувати майбутнім людства. Це були тверезі й розумні думки. Я знав, що сама Рашель, вихована в дусі патріотизму та самовідданості, без найменших вагань пожертвувала б собою, тільки б не дозволити Чужим заволодіти цією грізною зброєю, цією рятівною ниточкою, на якій тримається надія всієї земної раси.

Однак серце моє кричало про інше. Воно знай повторювало, що без Рашелі моє життя втрачає будь-який сенс. Воно вкрадливо нашіптувало лукаву давню сентенцію, що все людство не варте того, аби через нього страждала бодай одна дитина. Воно намагалося переконати мене, що у зрадника Ахмада однаково немає шансів втекти з цим секретом, що він напевно буде знищений на підступах до заблокованої дром-зони, а якщо навіть якимсь неймовірним дивом прослизне крізь один з кількох доступних каналів, то після стрибка потрапить прямісінько в тенета ґаллійських патрулів.

Та все ж існувала можливість – мізерна, майже примарна, – що він якось викрутиться і добереться до своїх хазяїв-чужинців. Ця можливість руйнувала всі мої псевдолоґічні конструкції. Вона була ритуальним ножем, занесеним над жертовником боргу, на якому лежало життя Рашелі…

– Капітане Матусевич! – почувся раптом чийсь голос.

Я зупинився й побачив, як по бічному відгалуженню тунелю до мене прямує миловидна русява жінка років двадцяти семи, з погонами капітана-лейтенанта. За кілька секунд, уважно придивившись, я впізнав її. Це вона вийшла з нами на зв’язок у дром-зоні і розмовляла з Рашеллю, поки не втрутився Клод Брісо.

– Здрастуйте, капітане, – привіталась жінка. – Ви не пам’ятаєте мене?

– Звичайно, пам’ятаю. Але не сподівався вас тут побачити. Нам сказали, що ваша станція залишилася в дром-зоні.

– Виходить, вас неправильно інформували. Я служу тут, і… – Нараз вона замовчала, на її обличчі з’явилося розуміння. – Ага! Ви, мабуть, вирішили, що я була поруч з адміралом Брісо? Насправді це не так. Наша станція була найближча до вашого корабля, тому саме я зв’язалася з вами. А адмірал якраз чергував у командному центрі на флаґмані, почув нашу розмову й переключив зв’язок на себе. От він і справді лишився в дром-зоні.

– Тепер ясно…

– Між іншим, у вас дуже кепський вигляд, капітане, – зауважила жінка.

– Так, я трохи втомився.

– Чимось стурбовані?

– Ну… Та все думаю про свою планету. Ви нічого не знаєте про Магаваршу?

– Коли я закінчувала чергування, ніяких зведень ще не було. Інформація надходить до нас через Терру-Ґаллію, каналами другого роду. Ми, звичайно, використовуємо надшвидкісні кур’єри, однак і це потребує часу. – Вона на мить задумалась. – Я спробую роздобути останні відомості. А поки… Зайдімо до кафе. Це недалеко.

Упевнена в моїй згоді, жінка попрямувала до того ж тунелю, звідки прийшла. Я слухняно пішов за нею.

– До речі, – сказала вона на ходу. – Зараз ми обоє не при виконанні. Називайте мене Анн-Марі.

Я через силу всміхнувся:

– Дуже приємно, Анн-Марі. А я Стефан.

Кафе справді було близько. Ми ввійшли в напівпорожній зал, влаштувалися за одним з вільних столиків, зробили замовлення харчовому автомату: мені пару сандвічів і каву, а Анн-Марі лише чашку чаю.

Поки я їв, жінка відійшла до дальньої стіни, де стояло кілька кабін з інтеркомами, і протягом хвилини з кимсь розмовляла. Потім повернулася до столика, сіла напроти мене і, присунувши до себе чашку з чаєм, закурила.

– Щойно надійшла інформація від П’ятого Флоту Визволення. Наші війська ввійшли в систему Магаварші, витурили Чужих з дром-зони й наготувалися блокувати її. А це фактично перемога. П’ятий Флот вчетверо перевищує чужинські сили, сконцентровані у вашій системі.

– А вони… не закидають планету бомбами?

– Не турбуйтеся. Плануючи операцію, наше командування враховувало всі обставини. Вашу систему контролюють дварки та п’ятдесятники, вони не наважаться винищувати мирне населення, побояться помсти з нашого боку. За кілька років до цього ми продемонстрували їм, що маємо таку можливість.

– А саме?

– Наша диверсійна ґрупа прорвалася в систему Бетельґейзе і скинула на п’яту, незаселену, планету ґлюонну бомбу. Тепер на місці її колишньої орбіти з’явився свіжоспечений метеоритний пояс.

– Ґлюонна бомба? – перепитав я. – Ніколи про неї не чув.

– Це наша новітня розробка. Ви ж знаєте, що таке ґлюони?

– Загалом так. Ці елементарні частки є посередниками в сильній взаємодії, так само як фотони – в електромаґнітній.

– Атож. Теоретичний принцип дії ґлюонної бомби був розроблений ще років п’ятсот тому, але на практиці реалізований лише недавно, ґрупою наших учених. Технолоґія, звичайно, зберігається в найсуворішому секреті. Відомо лише, що вибух ґлюонної бомби, сам по собі не дуже потужний, на короткий час послаблює внутрішньоядерні зв’язки в радіусі кількох тисяч кілометрів від його епіцентру, а це призводить до миттєвого розпаду всіх нестабільних атомних ядер. Розумієте, що це значить?

– Ще б пак, – кивнув я. – Кожна планета містить багато урану, торію, радію, інших радіоактивних елементів, а якщо всі вони одночасно розпадуться… – Я мимоволі здригнувся. – Це еквівалентно вибуху мільйонів термоядерних зарядів!

– Саме так. Одна ґлюонна бомба здатна перетворити цілу планету на купу щебеню. Альвів це приголомшило. П’ятдесятників, дварків, ґлісарів і хтонів також: вони, як і ми, ставлять особистість вище суспільства, і для них знищення цілої населеної планети означає набагато більше, ніж просто втрату частини володінь своєї раси. А Магаваршу, як я вже казала, контролюють дварки з п’ятдесятниками. Переконавшись, що ми перемагаємо, вони не вдаватимуться до радикальних заходів і погодяться на почесну капітуляцію.

– Зрозуміло… – Розповідь Анн-Марі про ґлюонну бомбу справила на мене неабияке враження. – А як щодо інших планет?

– Ще по шести напрямках події розвиваються вдало. Лише в системі Бай-Сін, де розташована Країна Хань, виникли серйозні проблеми: ми досі не можемо захопити тамтешню дром-зону. Цю планету контролюють ґаббари, і там треба діяти вкрай обережно. Представників цієї раси не можна заганяти в глухий кут, капітуляція для них неприйнятна, і в безвихідному становищі вони можуть зважитися на крайні заходи.

Наступні кілька хвилин ми мовчали. Анн-Марі курила вже другу сиґарету, а я не поспішаючи допивав свою каву. Відведений Ахмадом час поступово спливав…

– Мене от що турбує, – нерішуче заговорив я. – Ця ваша технолоґія стискання каналів… Якщо раптом – не дай Боже! – чужинці захоплять одну таку станцію, то вони оволодіють цим секретом, і ми позбудемося найголовнішої переваги перед ними.

Анн-Марі заперечно похитала головою:

– Їм це не вдасться. Заходи безпеки надзвичайно суворі. Відсіки, де встановлені стискувачі, заміновані так, що під час вибуху увесь їхній вміст перетвориться на хмару розпеченої плазми. Разом із фахівцями, що там працюють. Усі вони добровольці й цілком свідомі того, що з ними станеться в разі захоплення станції ворогом. А в нас, – додала Анн-Марі, маючи на увазі станцію, де ми перебували, – стискувач взагалі демонтований і знищений, а весь персонал, що працював з ним, вже повернувся на Терру-Ґаллію. Це також стосується й тих станцій, що зараз летять вглиб системи – до Юпітера, Марса, Землі, Венери та Меркурія.

Ці слова зняли з моєї душі величезний тягар. І водночас мене охопив розпач, адже тепер не було жодних шансів вирвати Рашель з рук Ахмада…

– Але, – промовив я дуже обережно, – нещодавно я мимохідь чув розмову двох офіцерів. Вони говорили про стискувач так, ніби він і досі є на борту станції.

Анн-Марі подивилася на мене так пильно, ніби зважувала, чи можна мені довіряти. Потім на її обличчі розцвіла лукава усмішка:

– Ви служите в нас лише один день, а вже встигли заразитися загальною параноєю. Гаразд, відкрию вам велику таємницю: це ніякий не стискувач, а звичайнісінька „обманка“.

– Як це?

– Пастка для дурнів. Словом, імітація, неробоча модель. Хоча ні, вона таки працює, але з каналами нічого не робить. Я сама довідалася про це нещодавно, а доти щиро вірила, що ці пристрої і є справжніми стискувачами каналів. Вони наявні у всіх моделях наших загороджувальних станцій, починаючи з найперших. А щодо працездатних стискувачів, то їх монтують у тому ж відсіку, але зовсім автономно, їхні комп’ютерні системи не з’єднані із загальною мережею. А „обманки“ призначені для замилювання очей. Якби ви знали, скільки шпигунів-чужинців потрапили в цю пастку!

Я полегшено зітхнув:

– Слава тобі, Господи!..

Раптом усі предмети перед моїми очима втратили чіткість і поплили, ніби я дивився на них крізь вигадливо вигнуте скло. Я відчув, що сповзаю зі свого стільця, і лише останньої миті, вчепившись руками за край столу, зміг втриматися.

Анн-Марі швидко пересіла на сусідній з моїм стілець і схопила мене за лікоть.

– Що з вами, Стефане? Вам погано?

– Ні… все гаразд, – затинаючись, відповів я. – Це просто… просто хвилинна слабкість.

Вона рішуче похитала головою:

– Ви мало не зомліли. І взагалі, дивно поводитеся. У вас неприємності? Щось дуже серйозне? Я зобов’язана доповісти командуванню…

– Ні в якому разі! – майже викрикнув я, привернувши до себе увагу двох офіцерів, що сиділи через один столик від нас. – Ні, – вже тихіше додав я. – Не робіть цього… будь ласка. Я сам усе владнаю.

– Що ви владнаєте?

Не бачачи можливості викрутитись, та й не маючи сил щось вигадувати, я розповів їй усю правду про Ахмада і його безглузду вимогу. Анн-Марі вислухала мене уважно, не перебиваючи, потім замислилась на хвильку, відтак спитала:

– Ви не звернулись до командування, бо боїтеся його рішучих дій? Боїтеся, що воно не зважатиме на становище Рашелі?

Я кивнув:

– Саме так.

– Невже ви вважаєте нас, ґаллійців, такими жорстокими?

– Ні, але…

– Ми також любимо своїх дітей. Ми дбаємо про них. Вони для нас найдорожче, бо діти – це наше майбутнє. Саме те майбутнє, за яке ми боремося.

– Я розумію. Я… я зовсім не вважаю вас жорстокими. Просто… – Я помовчав, збираючись з думками. – Боюсь, командування не повірить, що Ахмад відпустить заручників. Воно зробить усе по-своєму, а в результаті… в результаті Рашель загине.

– А ви впевнені, що месьє Раман дотримає слова?

– Ну… не повністю. Але я знаю його багато років… хоча насправді виявилося, що я зовсім не знав його, та все ж…

Анн-Марі м’яко поклала руку на мою долоню.

– Заспокойтеся, Стефане. Мабуть, ви хочете сказати, що непогано вивчили характер та звички месьє Рамана?

– Атож. Ахмад ненавидить убивство. Я це точно знаю. Ні при першій, ні при другій спробі захопити корабель він не використовував смертельну зброю. Якщо наша смерть не допоможе йому втекти, він не стане нас убивати, а зробить те, що обіцяв: посадить у шатл і відпустить. Проблема лише в тому, щоб дати йому змогу добратися до вашої „обманки“, не здіймаючи тривоги. Але для цього треба проникнути у ваш координаційний центр і одержати доступ до терміналу.

Анн-Марі довго мовчала й дивилася кудись убік. Я вже був вирішив, що номер не вигорить, аж тут вона враз стрепенулась і поглянула на свій наручний годинник:

– Що ж, часу в нас іще вдосталь. Ми встигнемо щось придумати.