Текст книги "Жменя вічності"

Автор книги: Олег Авраменко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 14 страниц)

14

Цього разу наша тригодинна подорож по Катакомбах не закінчилася черговим підйомом на ліфті. Проминувши кілька шлюзів, ми опинились у великому анґарі. Там стояло з десяток ґравікарів і дві старі армійські амфібії, що поєднували функції бойового флаєра та глибоководної субмарини.

Ще при проходженні шлюзів імператор затемнив прозорий ковпак кабіни, тому п’ятеро людей, що знаходилися в анґарі, не могли нас бачити. Втім, їхніх облич я теж не розгледів, позаяк стояли вони далеченько, а освітлення тут було тьмяним.

Падма кілька разів мигнув фарами, мабуть даючи умовний сиґнал. Двоє з цієї ґрупи залишилися на місці, а решта троє, помахавши нам руками, забралися досередини найближчого ґравікара. Запустивши двигун, вони рушили до виходу з анґара. Тільки коли перегородка шлюзу за ними опустилася, імператор відкинув ковпак кабіни і сказав:

– Ну все, можемо виходити. Ті двоє з вашої команди, містере… капітане Матусевич. Адже вам знадобиться не лише лікар, а й другий пілот з бортінженером.

Лишивши Шанкара спати в кабіні, ми вибралися з ґравікара. Тим часом мої майбутні підлеглі підійшли до нас. Тепер я вже міг розгледіти їхні обличчя і з подивом виявив, що одне з них мені добре знайоме.

– Ахмаде, ти?!

Майже одночасно зі мною вигукнув Аґатіяр:

– Арчі!

З усього було видно, що і для мого напарника Ахмада Рамана, і для професорового учня Арчібальда Ортеґи наша зустріч виявилася такою ж несподіванкою, як і для нас. А за кілька секунд, упізнавши імператора, вони взагалі отетеріли.

Привітавшись з ними, Падма запевнив їх, що звертання „ваша величносте“ абсолютно зайве, можна просто казати „сер“. Відтак запропонував їм зачекати пояснень у товаристві Аґатіяра й Ріти, а сам відвів нас з Рашеллю до протилежної стіни анґара.

Там також був шлюз, на вигляд значно міцніший, розрахований на куди більше навантаження, ніж усі попередні.

– Отже, моя люба, – звернувся імператор до Рашелі, – звідси до місця зі вказаними тобою координатами трохи більше трьохсот кілометрів. Це найближчий до твого шатла океанічний термінал Катакомб. Сподіваюся, ти зможеш викликати його прямо звідси, і нам не доведеться користуватися амфібіями– вони не такі швидкісні, до того ж не мають протирадарного захисту.

– На таку відстань потужності має вистачити, – сказала Рашель, дістаючи з кишені свій дистанційний пульт.

Вона натиснула „APL“ і, втримуючи її, вибрала ще одну кнопку, позначену літерою „P“ в кружечку. На дисплеї з’явилось меню з доброго десятка пунктів, більшість яких були зрозумілі навіть без перекладу.

Рашель встановила максимальну потужність, мінімальний кут розсіювання і запитала в імператора точні координатами розташування анґара. Той був готовий до цього й дістав з кишені папірець, де були зазначені широта, довгота і глибина нижче рівня моря. Рашель швидко ввела дані і сказала:

– Тепер він автоматично визначить потрібний напрямок і передасть туди сиґнал. Його внутрішній компас уже налаштований на місцеві маґнітні полюси та сітку координат. Коли зв’язок установиться, будь ласка, мовчіть, не втручайтеся. Комп’ютер шатла ставитиме мені запитання для ідентифікації, я маю відповідати швидко та точно. Якщо хоч раз зіб’юся, він зробить попередження, а після другої помилки активує систему самознищення. Ну, ви ж розумієте, вимоги безпеки.

– Авжеж, розумію, – кивнув Падма і взяв мене за лікоть. Ми разом відступили на кілька кроків.

Рашель спрямувала пульт убік люка й натиснула кнопку. Майже відразу з крихітного динаміка пульта почувся сухий голос. Миттю зосередившись, Рашель квапливо, але чітко промовила кілька слів. Потім пролунало якесь запитання. Вона відповіла. Ще одне – і знову швидка відповідь.

Такий обмін короткими репліками тривав близько хвилини. Нарешті Рашель розслабилась і заговорила спокійніше. Потім звернулась до нас:

– На максимальній швидкості шатл може дістатися сюди за одну годину двадцять три хвилини. Але при цьому є ризик, що турбулентні потоки можуть помітити з орбіти. Тому комп’ютер, прорахувавши розташування чужинських станцій, пропонує стовідсотково безпечний маршрут, що забере три з чвертю години.

Імператор ненадовго задумався.

– Ні, це недоцільно. Чужі готуються до висадки на планету і, мабуть, уже змінили орбіти станцій. Сподіватимемося, що вони не помітять шатла, до того ж зараз у цьому районі океан штормить. У нас обмаль часу, а капітану Матусевичу ще треба ознайомитися з системами керування.

– Шатл може летіти на автопілоті, – зауважила Рашель.

– Безумовно, може. Проте автопілот ефективний лише в стаціонарних умовах. А в нестандартних ситуаціях жоден комп’ютер не зрівняється з людиною.

Рашель погодилася з ним і наказала шатлу йти найкоротшим курсом.

Потім ми повернулися до ґравікара, де Ортеґа доймав Аґатіяра численними запитаннями, на які той не наважувався відповісти. Шанкар, як і раніше, спав, а Ахмад стояв трохи осторонь з розгубленим виразом обличчя. Спершу я підійшов до нього.

– Вибач, друже, що завдав тобі стільки клопоту.

– То це через тебе? – здивувався Ахмад і похитав головою. – А я й гадки не мав, що ти в нашій орґанізації. Колись я рекомендував твою кандидатуру, але тебе, здається, забракували… Що сталося, Стефане? Вночі мене розбудили, змусили йти в Катакомби, потім привезли сюди й наказали чекати розпоряджень. І ось я чекаю – але нічого не розумію!

– Зараз ми все пояснимо, містере Раман, – озвався імператор. – І вам також, містере Ортеґа. Та передовсім ви маєте подивитись один коротенький фільм.

15

Шатл прибув точно за розкладом і ввійшов у заздалегідь відкритий зовнішній люк. Наступні десять хвилин ми нетерпляче чекали, поки помпи викачають зі шлюзової камери всю воду. Імператор сказав:

– Нам самі боги сприяють. За останніми повідомленнями зі сходу рухається потужний грозовий фронт, години за дві він буде над нами. Отже, ви зможете без проблем дістатися нічного боку планети. – Він запитливо глянув на мене: – Вас не лякає, що доведеться летіти крізь грозу?

– Анітрохи, сер. Це ж космічний шатл, а не сімейний флаєр.

– До речі, – зауважив Шанкар, який прокинувся ще півгодини тому і вже встиг поговорити з кимсь по внутрішній мережі Катакомб. – Зараз наші люди вивчають нове розташування орбітальних станцій. Перед відправленням ви отримаєте схему їхніх орбіт.

Нарешті помпи відкачали всю воду, внутрішній люк шлюзової камери відкрився, і ми всією юрбою ввійшли досередини. На нас повіяло холодним вологим повітрям, густо насиченим сумішшю запахів йоду, солі та гнилих водоростей. Спалахнув прожектор і вихопив з пітьми літальний апарат завбільшки з легкий пасажирський літак, весь вугільно-чорний, без маркування, з невеликими дельтоподібними крилами.

Ступаючи по калюжах морської води, я обійшов довкола шатла, потім наблизився до нього впритул і торкнувся долонею шорсткої бортової обшивки. Поза сумнівом, це був справжній космічний шатл міжпланетного класу, дуже схожий на комп’ютерні моделі, з якими я вправлявся у віртуальних реальностях. Виходячи з ґабаритів, він був розрахований на десяток пасажирів, а в пілотській кабіні могло поміститися двоє людей. Основний двигун – ґравітаційний: таким легким шатлам він дозволяв розвивати пристойну швидкість поблизу масивних небесних тіл. Допоміжні реактивні двигуни працювали на дейтерії: їх використовували для тонкого маневрування, а в разі потреби вони могли за лічені хвилини розігнати шатл до третьої космічної швидкості.

За допомогою свого пульта Рашель відкрила люк шатла й випустила трап. Коли ми піднялися на борт і опинились у тамбурі, імператор сказав:

– Нехай капітан Матусевич розбереться з системами керування. Рашель допоможе йому, а ми, щоб не заважати їм, посидимо в салоні.

Пройшовши до кабіни, я влаштувався в зручному кріслі першого пілота й уважно оглянув контрольну панель. Ніяких проблем з керуванням не передбачалося, за винятком хіба що однієї – мовного бар’єра.

– Рашель, – запитав я, – твій комп’ютер розуміє анґлійську?

– Це можна влаштувати.

Вона сіла в сусіднє крісло і проказала кілька слів, серед яких я почув щось схоже на „анґле“. Французький текст на всіх приладах та дисплеях змінився на звичний для мене анґлійський.

Передовсім я наказав деактивувати інтерфейс голосових команд і всі подальші повідомлення виводити на месаж-рядок тактичного дисплея.

– Мій тато теж не любив, коли комп’ютери розмовляють, – зауважила Рашель, і в її голосі виразно вчулися сумні нотки. – Так само, як і решта пілотів. Це відволікає увагу? Чи дратує?

– Просто виникає небажана ілюзія людської присутності. Коли комп’ютер розмовляє з тобою, мимоволі складається враження, що він член команди. Іноді віддаєш йому накази не за встановленою формою, а він їх не розуміє. Хоч там як, а комп’ютер лише тупа біоелектронна машина, яка немає ні розуму, ні уяви, ні свободи волі. Він незамінний помічник і чудовий виконавець, але не більше… Втім, годі балачок, – сказав я, зосереджуючи увагу на контрольній панелі. – До справи.

16

Наше прощання з імператором відбулося по-діловому, без особливих сентиментів. Лише прощаючись з Рашеллю, він дозволив собі трохи розчулитися, назвав її „моя люба дівчинка“ і поцілував у чоло.

Ми задраїли люк і розійшлися по своїх місцях: я з Рашеллю пішов у кабіну, а інші розташувалися в пасажирському салоні. Ахмад був трохи засмучений: він явно розраховував, що допомагатиме мені в польоті. Проте я взяв за напарницю Рашель, яка вже літала на цьому шатлі і, крім того, мала повний та необмежений доступ до його бортового комп’ютера.

Востаннє махнувши нам рукою, імператор зачинив внутрішній шлюз. Камера почала швидко наповнюватися водою, і вже за п’ять хвилин зовнішній люк поволі розчахнувся.

Я дозволив автопілотові вивести шатл в океанські простори й підняти його до самої поверхні. Як і обіцяв імператор, там не на жарт розгулявся шторм. У небі низько висіли важкі свинцеві хмари, раз по раз спалахували сліпучі розложисті блискавиці. Шатл сильно кидало в різні боки, але ми нічого не відчували: ґравікомпенсатори працювали ідеально, миттєво реаґуючи на найменше відхилення вектора сили тяжіння від вертикалі. Створювалося враження, що ми стоїмо на місці, а от океан заносить то в вправо, то вліво, то вгору, то вниз.

Я трохи зменшив реакцію компенсаторів, і нас стало похитувати.

– Навіщо ви це зробили? – запитала Рашель.

– Щоб відчути реальність, – пояснив я. – При ручному керуванні це необхідно. Але не хвилюйся: надто різких ривків і значних перевантажень комп’ютер не допустить.

Я висунув з-під панелі штурвал і активував ручне керування. За таких погодних умов не можна було цілком покладатися на ґравітаційний двигун, тому я запустив термоядерні турбіни на мінімальну потужність. Тепер шатл втратив свою невидимість, але під щільним шаром грозових хмар жоден детектор не відрізнить плазмовий спалах від електричних розрядів.

– Поїхали! – сказав я й потягнув на себе штурвал.

Здається, саме це слово вимовила людина, що півтори тисячі років тому перша залишила межі Землі. Хоча, може, і ні – та яка, зрештою, різниця! Я був першим за останнє сторіччя представником Магаварші, що виходив у космос, і жодні слова на світі не могли повною мірою передати мої почуття…

Ми мчали крізь темну гущавину хмар прямо на схід, точно в напрямку обертання планети, з кожною секундою нарощуючи швидкість. Подолання звукового бар’єра серед турбулентних потоків було вельми ефектне і не зовсім безпечне, але я мав у своєму розпорядженні чудову машину, розраховану на значно критичніші навантаження. Я дедалі дужче розганяв шатл під прикриттям хмар, і на той час, коли довелося вимкнути реактивні турбіни, наша швидкість майже досягла першої космічної.

Тепер шатл мчав нічною стороною планети, використовуючи лише ґравітаційну тягу. Я звірився зі схемою розташування чужинських станцій і трохи відкориґував курс. Бортовий комп’ютер, швидко прорахувавши нову траєкторію, видав на дисплей повідомлення, що вона пролягає небезпечно близько до однієї зі станцій, і є ризик візуального контакту.

Я проіґнорував його застереження, оскільки добре пам’ятав нашу розмову з імператором незадовго до відльоту. Якщо події розгортатимуться за планом, цій станції буде не до нас. А якщо ні, я ще матиму час змінити курс і прослизнути між двома станціями.

На щастя, нічого змінювати не довелося, і план спрацював ідеально. На висоті двохсот кілометрів наші інфрачервоні датчики запеленґували два рухомі об’єкти, чиї траєкторії точно перетиналися з траєкторією станції. Чужі теж їх помітили, проте станція масою понад п’ять меґатонн мала завелику інерцію, щоб ухилитися від зіткнення. Одну ракету чужинцям таки вдалося підбити, зате інша, здійснивши низку хитрих маневрів, успішно проскочила крізь їхні оборонні заслони, і майже прямо за курсом нашого шатла спалахнула яскрава зірка.

– Ось вам! – вигукнула Рашель. – Маєте, виродки!.. Хто розробив систему наведення? Пан Шанкар?

– Мабуть.

– Він справжній ґеній. Підбити такий потужний захист з другої спроби, це… це просто блискуче!

На жаль, ми пролетіли далеченько від охопленої полум’ям станції і не змогли оцінити всієї серйозності завданих їй ушкоджень.

Мені довелося знову запустити реактивні турбіни, інакше шатл, перш ніж вирватися зі сфери тяжіння Магаварші, зробив би навколо неї повний виток. Тепер ми знаходилися значно вище орбіт усіх станцій, тому могли не боятися, що Чужі помітять нас, – адже після ракетної атаки вся їхня увага була прикута до планети. І в будь-якому разі вони вже нічого не могли вдіяти: ми мали пристойну фору в часі та швидкості, а космос великий, і загубитися в ньому дуже легко. А на випадок зустрічі з якимсь чужинським патрулем ми були аж ніяк не беззахисні: окрім звичайного озброєння шатл мав чотири позитронні ракети, незгірш за ту, яка нещодавно вразила орбітальну станцію.

Я знову переключився з термоядерної тяги на ґравітаційну і нарешті розслаблено відкинувся на спинку крісла, наказавши комп’ютеру вимкнути верхнє освітлення.

На екранах заднього огляду, обрамлений сліпучою короною, яскраво сяяв Аґні – сонце Магаварші, а спереду розкинулася неосяжна чорнота космосу, густо всіяна самоцвітами зірок. Я згадав, як дитиною простягав руки до нічного неба, марно сподіваючись доторкнутися до мерехтливих вогників, як у юності безсонними ночами сидів біля розчиненого вікна, мріючи про нездійсненне, як уже в зрілості, пілотуючи суборбітальний лайнер, тужливо дивився на зорі, як дивиться в небо птах крізь ґрати свого вольєра. Чи міг я ще вчора бодай уявити, що зможу зламати ці ґрати, що вирвусь на волю й опинюся тут, у космосі, а зорі засяють навколо мене…

Я відчув, як по моїх щоках течуть сльози. Помітила це й Рашель.

– Що з вами, містере… дядечку Стефане? – стурбовано запитала вона. – Чому ви плачете? Вам зле?

Я похитав головою:

– Ні, люба, мені добре. Ти навіть не уявляєш, як мені добре! Зараз я найщасливіша людина у Всесвіті. Тридцять шість років я прожив у неволі й уже втратив надію на порятунок. Я майже змирився з тим, що так і помру в’язнем… А потім прийшла ти і звільнила мене. Ти з’явилася з іншого, прекрасного світу і принесла мені в долонях зорі… Дякую тобі, люба. Дякую за все.

Рашель лагідно всміхнулася і простягла мені руку. Я м’яко стиснув її у своїй руці.

17

Усередині крейсер „Зоря Свободи“ виявився не таким, яким я уявляв його, виходячи лише зі схем специфікації. Підлога коридорів була встелена пружним килимовим покриттям, стіни та стеля тішили око приємним поєднанням кольорів оббивки, а кают-компанія, куди нас привела Рашель, нагадувала, швидше, затишну, гарно вмебльовану вітальню.

Дорогою я знай роззирався довкола, шукаючи сліди ушкоджень, завданих тридцятикратним перевантаженням. Але ні в коридорах, ні в кают-компанії нічого не помітив: чи то весь інтер’єр крейсера був розрахований на такі аварійні ситуації, чи то постаралася Рашель, усуваючи наслідки катастрофи. Мені залишалося тільки поспівчувати дівчинці, уявляючи, як вона, бідолашна, переносила до морозильної камери батькове тіло…

У кают-компанії Рашель звернулася до наших супутників:

– Панове, ви поки лишайтеся тут. Якщо зголодніли, можете перекусити. Харчовий автомат приготує вам сандвічі та напої. А ми з містером Матусевичем підемо в штурманську рубку – там я передам йому командування кораблем.

Шанкар, Аґатіяр та Ортеґа не мали жодних заперечень. На їхнє прохання Ріта, яка єдина з них знала французьку, викликала на великий настінний екран каталоґ бортової відеотеки і стала шукати якийсь пізнавальний фільм про Терру-Ґаллію. Лише Ахмад продовжував тупцювати на місці, запитливо дивлячись на нас.

– Ви отримаєте статус члена екіпажу пізніше, – сказала йому Рашель. – Я не знаю, який рівень допуску має другий пілот. Це вирішить містер Матусевич… Певніше, – вона всміхнулася, – капітан Матусевич.

Ахмад мусив змиритися. Скрушно зітхнувши, він приєднався до решти наших супутників, що вже дивились якийсь фільм під Рітин синхронний переклад.

А ми з Рашеллю подалися до штурманської рубки. Там я отримав усі необхідні коди доступу, а бортовий комп’ютер, чия робоча мова була змінена на анґлійську, зафіксував у пам’яті мою зовнішність, голос, ходу, відбитки пальців та малюнок сітківки ока. Врешті-решт я став повноправним командиром „Зорі Свободи“. Чи, швидше, людиною, яку корабель в особі комп’ютера вважав своїм законним капітаном.

Поки я побіжно знайомився з системами керування кораблем, Рашель на хвильку десь вийшла, а коли повернулась, то тримала в руках сіро-блакитний військовий мундир, схожий на ті, що в них були зодягнені офіцери на станції „Вермандуа“. Вона несміливо підійшла до мене, простягла мундир і, затинаючись, мовила:

– Ви не могли б одягти його… і носити… Це татів…

Мені аж ніяк не всміхалося ходити в одязі небіжчика, але в голосі Рашелі вчувалося таке благання, що я просто не міг відмовити їй. Знявши свій кітель, я одягнув мундир, що був як на мене шитий, потім підступив до вільної від приладів стіни рубки і наказав комп’ютеру зробити її дзеркальною.

Те, що я побачив, мені дуже сподобалося. Мундир був якраз на мій смак: строгий, зручний, практичний, без претензій на якусь особливу розкіш, але й не позбавлений вишуканості. Блискучі ґудзики, золоті капітанські шеврони на рукавах, погони з чотирма широкими нашивками. Переплетені літери „T“ і „G“ у петлицях; емблема з трьома геральдичними ліліями на лівому боці, а на правому – іменна планка з написом: „CAPV G. Le Blanc“.

– А що значить „capv“?

– Capitaine de vaisseau, – пояснила Рашель. – Капітан першого ранґу – так само, як ви. Тільки тато був військовий, а ви цивільний.

Вона зняла з моїх грудей батьківську планку, а натомість прикріпила мою, з кітеля: „CAPT S. Matusiewicz“. Потім зміряла мене пильним поглядом і запитала:

– То ви будете його носити?

Я скуйовдив її біляве волосся.

– Певна річ. Я капітан, а отже, маю носити капітанську форму.

Рашель аж засяяла від радості. Вона стала навшпиньки й поцілувала мене в щоку.

Почуваючи себе трохи ніяково, я відійшов до інтеркому, зв’язався з кают-компанією й викликав до себе Ахмада. Коли він прийшов, я виконав належні процедури для його призначення на посаду другого пілота, а за сумісництвом – старшого помічника капітана. Ахмад був у цілковитому захваті й дуже хвилювався.

Потім я запросив до штурманської Арчібальда Ортеґу, якого імператор призначив мені за бортінженера. Поки ми його чекали, новоспечений другий пілот неквапом ходив по рубці, розглядаючи її чіпким, професійним поглядом. Нарешті зупинився перед вмонтованим у стіну боксом з легкою зброєю і взяв звідти пістолет-паралізатор.

– Не люблю того, що вбиває на смерть, – сказав він. – Я мирна людина.

З цими словами вистрілив у Рашель. Тихо зойкнувши, вона впала навзнак на підлогу, а тим часом Ахмад уже цілився на мене.

– Вибач, Стефане. Ти завжди мені подобався.

Ми стояли в різних кінцях просторої рубки, і я розумів, що не зможу нічого зробити. Проте рвучко кинувся вперед у відчайдушній спробі врятувати ситуацію. Наостанку я ще встиг почути гучне ревіння комп’ютера:

– Бунт на кораблі! Спроба замаху на…

По тому наступила тиша й пітьма.

18

Опритомнівши, я почув уривчастий зумер дзвінка. Хтось дзвонив у двері – стривожено й наполегливо. Відповісти я не міг, не мав навіть сили підняти повіки, що були мов налиті свинцем. В усьому тілі відчував легеньке поколювання – так, ніби мені робили ультразвуковий масаж. Чи й справді робили?…

Нарешті я спромігся поворухнутися, а трохи згодом примусив себе розплющити очі. Я лежав на підлозі посеред рубки, а мене оточувало мерехтливе зеленкувате сяйво. За кілька кроків від мене непорушно розпластався Ахмад, він ще й досі стискав у руці пістолет-паралізатор.

– Вам уже краще, капітане, – почувся голос комп’ютера. – Доповідаю: другий пілот Раман учинив на борту заколот і зробив спробу замаху на вас. Він не послухався мого попередження, і мені довелося його нейтралізувати. Потім я надав вам допомогу.

У двері рубки продовжували настирливо дзвонити. Спершись ліктем на підлогу, я підняв голову й роззирнувся. Рашель лежала там, де й раніше. Руки її були розкинуті, обличчя – бліде, без кровинки.

– Що з нею? – запитав я.

– Міс Леблан непритомна, – відповів комп’ютер. – Її життю ніщо не загрожує. Коли я відновлю вашу функціональність, то займуся нею.

– А чому ти не захистив її?

– На той момент вона вже склала повноваження командира корабля. Другий пілот Раман мав вищий статус, і я не міг втручатися.

– От тупа залізяка! – спересердя вилаявся я. – Ти ж дозволив йому вистрілити і в мене.

– У другого пілота була несмертельна зброя. Проаналізувавши ситуацію, я дійшов висновку, що ваше життя в безпеці, і вирішив спочатку зробити попередження. А коли…

– Заткнися! І негайно поверни до тями міс Леблан. Крім того, я наказую тобі мовчати аж до особливого розпорядження.

– Слухаюсь, капітане.

Мерехтливе зеленкувате сяйво перемістилося до Рашелі. Поколювання в моєму тілі припинилося. Я підповз до Ахмада й забрав у нього пістолет. Відтак зручніше вмостився на підлозі обличчям до дверей і наказав розблокувати двері.

Як я й очікував, за дверима був Арчібальд Ортеґа. Щойно він переступив поріг, я вистрілив у нього. Учень Аґатіяра мовчки гепнувся на підлогу.

Насилу вставши, я підійшов до Рашелі й опустився перед нею навколішки. Вона поступово поверталася до тями. Нарешті її повіки затріпотіли, вона розплющила очі й подивилася на мене тьмяним поглядом.

– Тату… ой, дядечку Стефане… Що сталося?

– Ахмад виявився ворогом. П’ятдесятником. Він хотів захопити корабель. Як же сталося, що ти не розпізнала його?

Рашель підвелася й сіла, притулившись до стіни.

– Він не п’ятдесятник. Я б упізнала. І корабельні детектори мовчали.

Я розгублено розвів руками:

– То чому ж він напав на нас? Нічого не розумію!

– Я теж. – Рашель поглянула навколо й побачила Ортеґу. – Містер Раман стріляв і в нього?

– Ні, це я. Про всяк випадок. Від паралізатора ще ніхто не вмирав.

Я допоміг Рашелі дістатися найближчого крісла. Вона розслаблено відкинулася на спинку й заплющила очі.

– Як почуваєшся? – запитав я.

– Нормально. Просто в голові туман. І слабкість.

Я зв’язався по інтеркому з кают-компанією і запросив Ріту з Аґатіяром в рубку. Ввімкнувши екрани внутрішнього спостереження, я переконався, що вони пішли тільки вдвох, а Шанкар лишився на місці, наче приклеєний до екрана. Коли Аґатіяр і його дочка піднялися на наступний ярус, я активував найближчий до них інтерком, покликав професора і попросив його зняти слухавку. Той здивувався, але виконав моє прохання. Я вимкнув зовнішній динамік, щоб нас не чула Ріта, і запитав:

– Професоре, той пістолет Магдева ще у вас?

– Так. А що?

– Сталася одна… е-е, прикра пригода. Та спершу скажіть Ріті, щоб ішла далі.

Аґатіяр не став сперечатися і сказав дочці:

– Йди до капітана, Ріто.

Ріта теж без заперечень скорилася. Коли вона перейшла в наступний відсік і двері за нею зачинилися, я знову заговорив:

– Професоре, поверніться до кают-компанії й арештуйте пана Шанкара.

Аґатіяр аж очі вирячив:

– Що?!

– Саме так. Я майже певен, що він ні до чого не причетний, але про всяк випадок його треба ізолювати. Тимчасово, до з’ясування всіх обставин.

– Я не…

– Будь ласка, професоре, зробіть, що я кажу. Всі пояснення – потім. Замкніть пана Шанкара в якій-небудь каюті…

– Каюта номер шість, – підказала Рашель. – Вона призначена для утримання під домашнім арештом.

В Аґатіяра був украй розгублений вигляд.

– Містере Матусевич, ви…

– Покладіться на мене, професоре. Зрештою, я капітан цього корабля. Ви мусите виконувати мої накази.

Коли у двері рубки подзвонила Ріта, я через інтерком попросив її трохи зачекати, щоб вона не бачила, як її батько з геть убитим виглядом заарештовує приголомшеного Шанкара. Лише після того як Аґатіяр замкнув за своїм ґуру двері каюти під номером шість, я дозволив Ріті ввійти.

Побачивши непритомних Ахмада та Ортеґу, вона завмерла на порозі.

– Що сталося, Стефане?

– Поясню потім, – сказав я. – А зараз допоможи нам з Рашеллю. У нас постпаралізаційний синдром. Десь тут має бути аптечка.

Пара ін’єкцій і кілька проковтнутих капсул швидко зробили свою справу, і я одразу відчув полегшення. Рашелі теж стало краще, і на її щічках знову спалахнув рум’янець.

На той час вже прийшов Аґатіяр. Після арешту Шанкара він був готовий побачити Ахмада й Ортеґу в недієздатному стані, тому не виказав особливого подиву, а негайно зажадав пояснень. Я розповів йому про Ахмадову спробу захопити корабель.

– На щастя, він виявився дурнем. Видно, мало читав книжок та дивився фільмів і не брав участі у віртуальних реальностях. Тоді б він знав, що одним з обов’язків бортового комп’ютера є захист капітана.

– А Арчі?

– Це я зробив. Якщо Ахмад виявився зрадником, то й містер Ортеґа тепер під підозрою.

– Ні! – рішуче похитав головою Аґатіяр. – Це неможливо. Арчі – людина. Я взяв його на замітку ще коли він був тринадцятилітнім хлопчаком, а я головував у журі Всепланетного конкурсу юних фізиків, і…

– Містер Раман теж людина, – зауважила Рашель. – На кораблі працюють детектори, вони б виявили п’ятдесятника. Містер Раман – людина-зрадник… – Вона з відразою поморщилася. – Це огидно! Не розумію, як може людина зраджувати своїх, працюючи на Чужих. Навіть якщо його шантажували життям близьких… Але ж імператор запевнив, що всі його родичі в безпеці! Тоді я взагалі не збагну…

– Церква Спокути! – раптом випалив Аґатіяр. – Так. Напевно.

Рашель здивовано поглянула на нього:

– Про що ви?

– У нас на Магаварші є така реліґійна секта. Її головна доктрина полягає в тому, що теперішнє становище людства – це кара за його злочини перед іншими цивілізаціями. „Покутники“ проповідують смиренність і покірність як неодмінну умову очищення від гріхів минулого.

– Що за дурниці?! – обурилась Рашель. – Які ще злочини, які гріхи?! Та ці ваші „покутники“ несповна розуму! Доки Чужі не розв’язали війну проти людей, ми ніколи не зичили їм зла. Навпаки, в усьому допомагали. Без нас вони б ще не скоро вийшли в космос.

Аґатіяр зітхнув:

– У тім-то й річ, моя люба. Саме в цьому я бачу найбільшу помилку людства і його траґедію. Ми вчинили наругу над природним ходом історії і тепер розплачуємося за це. Скажімо, тих же п’ятдесятників ми одним махом пересадили з примітивних паротягів на космічні кораблі, альвів буквально за вуха витягли до зірок з їхнього бронзового століття, а ґаббари на час відкриття їхньої планети взагалі жили в печерах. З нашою допомогою вони занадто рано вийшли в космос.

Аґатіяр підійшов до розпростертого на підлозі Арчібальда Ортеґи і сів перед ним навпочіпки.

– Ні, містере Матусевич, Арчі не може бути зрадником. А підозрювати пана Шанкара зовсім безглуздо. У нього була купа можливостей видати нас чужинцям. Якби він був зрадником, нас схопили б ще в його будинку. Та що там! Якби він був зрадником, то ніякого підпілля на Магаварші вже давно не існувало б.

Я зітхнув:

– Ваша правда, професоре. Тут я погарячкував. Чесно кажучи, злякався. Ахмад, якого я добре знав, намагався зрадити нас. А він член Опору. Тож я зопалу подумав, що й пан Шанкар може… Але це справді безглуздо. Його треба негайно випустити з-під арешту і попросити пробачення.