Текст книги "Жменя вічності"

Автор книги: Олег Авраменко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 14 страниц)

40

Місяць зовсім не мав атмосфери, а сила тяжіння на його поверхні була в шість разів менша за земну, тому посадовити такий легкий крейсер, як „Зоря Свободи“, не складало особливих труднощів. Сіґурдсон здійснив усі маневри, як заведено говорити серед пілотів, „на око“, тобто не вдаючись до комп’ютерних розрахунків, послуговуючись лише ручним керуванням. Плавно зменшивши потужність антиґравів, аж поки корабель не навалився усією своєю вагою на надміцні опори, Лайф віддав останню, уже символічну команду: „посадка завершена“.

Ми приземлилися біля найбільшого з місячних куполів – Купола Тіхо, що нині служив табором для військовополонених. Тут у нас була одна справа, суто приватна, і ми з Сіґурдсоном прилетіли лише вдвох.

– За нами вже їде ґравікар, – сказав я, підводячись з крісла. – Ходімо.

Проте Лайф продовжував сидіти на своєму місці, спрямувавши погляд крізь прозору оглядову стіну на примарний місячний ландшафт.

– Знаєш, Стефане, – нерішуче промовив він. – Тепер я зрозумів, що це невдала ідея. Краще обійдемося без особистої зустрічі.

Я здивовано поглянув на нього:

– Ти чого, Лайфе? Що за муха тебе вкусила?

– Розумієш… Гриша був моїм кращим другом. Найкращим, якщо не брати до уваги Мелісу, яку я… з якою все інакше. Але тепер… Після всього, що я дізнався, що побачив, я перестав симпатизувати його народові. Я вже не зможу ставитися до нього так, як раніше. І він це одразу відчує. Він дуже чутливий і вразливий. Зараз він… певно, він тішить себе думкою, що є на світі бодай одна людина, яка ставиться до нього з щирою симпатією. А після нашої зустрічі… йому стане боляче.

– Так, ясно, – сказав я. – То що ж нам робити?

Він безсило знизав плечима:

– Мабуть… я просто попрошу наглядачів передати йому цей пакет. От тільки не знаю, як пояснити… чому сам не прийшов…

Я ненадовго задумався.

– Отже, зробимо так. Все, що треба, я передам йому сам. А про тебе щось вигадаю.

– Ти справді хочеш з ним зустрітися?

Я рішуче кивнув:

– Мені є, що йому сказати.

За кілька хвилин ґравікар доставив мене до Купола Тіхо, там я зустрівся з представником адміністрації табору, що був заздалегідь попереджений і вже чекав на мене. Разом із ним ми пройшли до невеликого приміщення, розділеного навпіл перегородкою з броньованого скла.

– Заберіть це, – сказав я, постукавши по перегородці. – Вона мені не потрібна.

– Ви впевнені, месьє? Вам відомо, що ці тварюки плюють отруту?

– Так, я знаю. Але не боюся цього. І до речі, не надумайте натягти йому намордника.

– Ви берете на себе відповідальність?

– Абсолютно всю.

Адміністратор залишив приміщення, і майже відразу після цього скляна стіна піднялася до стелі. А за кілька хвилин до кімнати ввели альва Григорія Шелестова.

– Привіт, Григорію, – сказав я.

– Привіт, друже-чоловіче, – відповів альв. – Я не сподівався, що ти захочеш побачитися зі мною.

– А проте захотів. Зі мною мав прилетіти Лайф, але він поранений і лежить у лазареті. Він так шкодував, що не може зустрітися з тобою.

Шелестов стривожився:

– Рана серйозна?

– Ні, дріб’язкова. За тиждень Лайф буде у формі. Він і зараз може ходити, але лікарі катеґорично заборонили йому літати. Тому він просив передати тобі найщиріші вітання.

Альв зітхнув:

– Шкода. Я так хотів ще раз побачитися з ним. Адже Лайф мій найкращий друг, справжній друг – єдиний серед людей та альвів.

– Як з тобою поводяться? – запитав я.

– Люди ніяк, – мовив він сумно. – Зовсім ніяк. До мене, як і до інших альвів, вони ставляться… не по-людськи. Так, ніби ми небезпечні тварини. Мене це дуже, дуже засмучує. Але тепер я розумію їхнє ставлення. Я познайомився з іншими альвами. Вони… вони справді хворі. Вони зовсім не пам’ятають, як наш народ дружив з людьми. Не хочуть навіть чути про те, як багато ви для нас зробили. Вони звинувачують людей у всіх смертних гріхах, вважають вас злими та жорстокими… Це жахливо, друже-Стефане! Мене це просто вбиває.

– А як інші альви поводяться з тобою?

– Погано, дуже погано, – з сумом відповів Шелестов. – Я намагався відкрити їм очі, пояснити, як вони помиляються, та вони тільки сміялися й знущалися з мене. Кілька разів били, а одного разу намагалися задушити. Але тоді втрутилися охоронці. Тих, хто хотів мене задушити, просто відігнали, а мене жорстоко побили. Я знаю, вони це зробили навмисно, бо після того випадку брати-альви вже не чіпали мене, вони продовжували знущатися, насміхатися, але… але вже без злості – мовляв, подивися, дурнику, як любі твоєму серцю люди поводяться з тобою. – Волохатою лапою він витер сльози з очей. – А втім, зараз братам-альвам уже не до мене. Зараз вони трясуться зі страху, щохвилини чекають смерті.

– Чому?

– Та все через те, що ті бузувіри-ґаббари зробили з Країною Хань. Ми всі шоковані. Ми приголомшені. А сьогодні, коли мене забирали з барака і без пояснень кудись повели, я злякався… я думав, що мене розстріляють.

– Ми не вбиваємо полонених, Григорію.

– Але ж ґаббарів ви вбили. П’ять днів тому. Увечері вони ще були в сусідньому бараку, а на ранок геть усі зникли. Охоронці натякнули нам, що… що нас теж це чекає.

– Вони просто лякали вас. Це такий чорний гумор. Насправді ґаббарів перевели до іншого купола, подалі від вас, щоб уникнути прикрих інцидентів.

– Яких інцидентів?

– Річ у тому, – пояснив я, – що альви та дварки зараз воюють з ґаббарами.

– Що?! – Він аж підскочив з несподіванки, – Ми виступили проти цих гидких тварюк? Мої співвітчизники нарешті схаменулися, усвідомили свою помилку?

– Аж ніяк. Альви з дварками воюють не за нас, а проти ґаббарів. Воюють не з любові до нас, а зі страху перед нами.

Шелестов геть розгубився:

– Я не розумію тебе, друже-чоловіче.

– Зараз поясню. Ми помстилися за Країну Хань, винищивши всіх ґаббарів, що засіли на Землі й відмовлялися здаватися. Зараз наші санітарні команди збирають тіла загиблих і піддають їх кремації. Також нашою новою зброєю ми зруйнували п’ять ґаббарських планет. У відповідь ґаббари спробували закидати термоядерними бомбами планету Мельпомену в системі Ріґеля. Разом з ними її охороняли альви та дварки. Вони виступили проти ґаббарів, оскільки знали, що за знищення Мельпомени ми відплатимо і їхнім расам. Зараз наші війська уже знаходяться в системі Ріґеля й разом з силами альвів та дварків громлять ґаббарський флот. Але це не означає, що ми знову стали друзями чи принаймні союзниками. Ми просто уклали тимчасове перемир’я. Як і раніше, ми ненавидимо і альвів, і дварків, а вони – нас.

Шелестов обхопив голову лапами.

– Це жахливо! Світ зовсім збожеволів. Як це могло статися?

– Не знаю, Григорію. Та мені ясно одне: в цьому божевільному світі ти чужий. – Я дістав з кишені пластиковий пакет, який передав мені Сіґурдсон, і вручив його альву. – Тут є все необхідне, щоб ти став повноправним власником „Валькірії“. Лайф дарує її тобі. Ми домовилися з командуванням, що тебе доставлять до Зорі Дашкова й пересадять на яхту. А далі роби, як знаєш. Але моя тобі порада: тікай геть. Корабель, що доставить тебе до яхти, наповнить її паливні баки, і дейтерію тобі вистачить на десяток тисяч парсеків. Там, на диску, що лежить у пакеті, є повний каталоґ усіх відомих планет, придатних для людського життя – і, відповідно, для альвійського. У радіусі десяти кілопарсеків їх чимало, і більшість з них незаселені. Вибирай на свій розсуд, яку хочеш, і живи там. На „Валькірії“ встановлений досить потужний конвертор, здатний відфільтровувати зі звичайної води важку, а вже з неї добувати дейтерій. Отож енерґії тобі вистачить до кінця твоїх днів. Це все, чим ми можемо тобі допомогти.

Альв задумливо повертів у лапах пакет, навіть не зазирнувши в нього. Відтак сумовито поглянув на мене:

– Ти сказав: багато придатних для життя, але незаселених планет. А ми воюємо один з одним. Навіщо? Що нам заважає бути братами?

Я відвів очі.

– Ти запитуєш про такі речі, на які я сам не знаходжу відповіді.

Так і не розкривши пакета, альв сунув його в кишеню своїх шортів:

– Я, мабуть, скористаюсь твоєю порадою. Сховаюся десь на незаселеній планеті, але не назавжди. Мені потрібен час, щоб добре все обміркувати, а вже потім я повернуся до своїх братів-альвів і спробую напоумити їх.

– Тебе спіткає доля Ахмада, – сказав я. – Для своїх ти будеш таким же зрадником, як і він.

– Ні, – рішуче хитнув він головою. – Я не такий, як Ахмад. Він був з іншими расами і проти вас, а я буду з альвами, але за людей.

Я зітхнув:

– Що ж, хай тобі щастить.

Зрозумівши, що я збираюся йти, альв несміливо простягнув мені свою лапу.

– Прощавай, друже-чоловіче.

Після деяких вагань я обережно потис його лапу… Ні, все-таки руку.

– Прощавай, друже-альве.

Епілоґ

У Парижі був ясний весняний ранок. Дув свіжий прохолодний вітерець, розвіваючи над Елізейським палацом два прапори: синьо-біло-червоний триколор Франції та блакитне полотнище, всіяне золотими зірками, – символ Земної Конфедерації. А біля парадного входу до палацу на флагштоках майоріли прапори всіх восьми вільних від чужинців людських планет, починаючи з Терри-Ґаллії і закінчуючи лише недавно відвойованою Мельпоменою.

Трохи осторонь, на дев’ятому флагштоку, висів приспущений і пов’язаний чорною траурною стрічкою прапор Країни Хань. На цій смертельно пораненій планеті ще продовжувалися рятувальні роботи, за минулий місяць ґаллійським космічним піхотинцям вдалося відшукати й евакуювати понад два мільйони вцілілих ханьців, проте майже всі вони були вражені променевою хворобою.

Ми з імператором Магаварші Падмою XIV стояли вдвох на площі перед палацом. До початку першого пленарного засідання Асамблеї Людських Світів залишалося понад дві години, отож ми нікуди не квапилися і просто насолоджувались чудовим весняним ранком.

– Вісім планет, – задумливо мовив імператор. – Всього вісім людських планет, двадцять один мільярд людей. А проти нас – три з половиною трильйона чужинців і кілька тисяч населених ними світів. Сили нерівні, але ми вистоїмо. Ми мусимо вистояти, бо ми люди. Є ще двадцять мільярдів наших побратимів, що, як і раніше, скніють у неволі. Незабаром ми звільнимо їх, і вони приєднаються до нашої співдружності. Нас чекає довгий та важкий шлях, але врешті-решт ми знову станемо наймогутнішою в Ґалактиці расою. Неодмінно станемо, я в це вірю.

– Я теж вірю, сер, – сказав я. – Але ви неправильно порахували. Зараз у нас дев’ять планет, а не вісім. Землю ми теж заселимо, обов’язково. Я впевнений, що кожна планета вважатиме за честь зробити свій внесок у відродження Землі. Наприклад, Терра-Ґаллія цілком здатна відрядити сюди чотириста чи навіть п’ятсот мільйонів своїх громадян. А наша Махаварша – хоч цілий мільярд. І нікого не доведеться примушувати… – Тут я трохи завагався. – Сер, я дуже люблю нашу планету, вона моя батьківщина. Але якщо мені запропонують стати громадянином Землі, я погоджуся.

Імператор усміхнувся й запитав:

– Не проти прогулятися зі мною, капітане?

– Із задоволенням, – відповів я. – Давно хоті пройтися Елізейськими полями.

А подумки додав: з Рашеллю. Вона обіцяла мені цю прогулянку, обіцяла показати всі визначні пам’ятки столиці Франції. Однак зараз її не було на Землі. Три тижні тому вона полетіла на Терру-Ґаллію до матері, але дала слово повернутися. Я дуже сумував за нею…

Ми проминули сад перед палацом і рушили по парк-променад до перехрестя з фонтанами, що звалося Круглою площею.

Париж належав до тих декількох десятків найдавніших земних міст, що їх ґаббари залишили майже в повній недоторканності і не перебудували на свій манер. Вчинили вони так зовсім не з поваги до багатьох тисячоліть людської історії і не з любові до наших пам’ятників архітектури, а саме для того, щоб зайвий раз наголосити: саме їм, ґаббарам, належить найстаріша в Ґалактиці планета, прабатьківщина людства – колись наймогутнішої з ґалактичних рас.

Якийсь час ми з імператором йшли мовчки, захоплено роззиралися довкола і намагалися не зважати на охоронців, що мов тіні супроводжували нас. Від їх постійної присутності було трохи незатишно, однак цього вимагали правила безпеки. Штучно викликана пандемія за шість днів винищила майже все ґаббарське населення Землі, але деяким чужинцям вдалося врятуватися й сховатися в густих лісових масивах – переважно в джунґлях Африки, Індії та Центральної Америки, у сельві Амазонки, а також у тайзі Росії та Канади. За приблизними оцінками їх залишилося кількадесят тисяч, і зараз на них полювали спеціальні загони командос (на жаль, іноді вони відстрілювали ні в чому не винних земних горил, приймаючи їх за ворога). На території Західної Європи поки жодного вцілілого ґаббара не було виявлено, а проте люди були насторожі.

– Сер, – нарешті запитав я, – чому ви все-таки очолили уряд? Адже ви самі казали, що катеґорично проти зміцнення імператорської влади.

– Тепер це не має значення. Імператорської влади однаково вже не буде.

– Ви хочете проголосити Республіку?

– Ні, капітане. Усе набагато простіше й водночас сумніше. Монархії на Магаварші не буде, оскільки не буде самої Магаварші. Я збагнув це відразу, коли довідався, що наша планета не єдина мета ґаллійців. Тому й погодився очолити уряд.

– Перепрошую, сер? – розгублено мовив я. – Як це не буде Магаварші?

– Дуже просто: нам не вдасться її втримати. Це було зрозуміло від самого початку. Тож я не помилявся, кажучи вам про вісім, а не дев’ять людських планет.

– Але… чому?

– Ви ж військовий, капітане, самі здогадайтеся. Пам’ятаєте, ви говорили мені, що чудово знаєте, скільки зірок знаходиться в радіусі світлового року від Магаварші?

– Авжеж, – машинально відповів я, а усвідомивши, що з цього випливає, мало не спіткнувся на рівному місці. – Так он воно що!

– У тім-то й річ, – підтвердив імператор. – Магаварша розташована занадто близько до центру Ґалактики, де щільність зірок дуже велика. Заблокувавши дром-зону в нашій системі, ми аж ніяк не вбережемо себе від загрози вторгнення. Ворог, не докладаючи надмірних зусиль, збере великий флот в околицях однієї з найближчих зірок і атакуватиме нас звідти. Кілька світлових місяців – це не кілька світлових років. От, скажімо, Зоря Ролана, найближча сусідка Дельти Октанта, розташована на відстані півтора парсека від Терри-Ґаллії. Це приблизно п’ять-шість років польоту для швидкісних корветів та легких крейсерів, десять років – для кораблів середнього класу і понад п’ятнадцять – для надважких лінкорів та бойових станцій. Ви не станете заперечувати, що за такої тривалості польоту говорити про масовану атаку просто нереально. У нашому ж реґіоні зовсім інша ситуація.

– Тепер ясно, – кивнув я. – Правда, можна заблокувати дром-зони всіх найближчих зірок… Хоча ні, їх забагато. Це буде марнотратством.

– А до того ж небезпечним марнотратством. Як я розумію, ретельно вивчивши структуру заблокованої дром-зони, можна розгадати механізм дії цього блокування.

Ми вже проминули Круглу площу і тепер прямували до Тріумфальної арки, що бовваніла ген попереду. Над нами кружляв флаєр нещодавно відновленої і ще нечисленної Федеральної Поліції Землі.

– Отже, – промовив я, – Магаваршу від початку вважали своєрідним донором, джерелом людських ресурсів для інших планет?

– Саме так, капітане. Це не дуже приємно, але з цим треба змиритися. Протягом одного чи двох років усе населення Магаварші буде евакуйоване, після чого флот Терри-Ґаллії розблокує дром-зону й залишить систему. Ну, зрозуміло, ми заберемо із собою все, що тільки зможемо забрати. А що залишиться… те вже належатиме нашим нащадкам. Рано чи пізно людство відновить свою колишню могутність і повернеться на всі планети, яке воно мусило покинути.

– Ми переселимося на Землю?

– Не всі. У відродженні Землі мають взяти участь усі людські планети – певна річ, кожна в міру своїх можливостей. А у зв’язку з загибеллю Країни Хань основне навантаження припаде на Магаваршу та Терру-Ґаллію. Точні квоти будуть предметом обговорення на Асамблеї. Гадаю, наша складатиме близько мільярда, а ґаллійців, як ви й припускали, від чотирьохсот до п’ятисот мільйонів. Інші наші співвітчизники будуть розподілені по інших планетах. Однак усі триста п’ятдесят мільйонів мешканців Полуденних, це вже точно вирішено, переселяться на Землю, в Північну Америку, де, власне, знаходяться їхні історичні корені. Отож можете вважати, що ваше бажання стати громадянином Землі задоволене.

– Ну а ви?

Падма скоса глянув на мене:

– Кого ви маєте на увазі: мене особисто чи всю імператорську родину?

– А хіба є якась різниця?

– Є, і дуже істотна. Вся моя рідня перебереться на Землю, а Саті стане конституційним монархом Королівства Індія. Я ж залишуся на Магаварші.

– Як так?

Імператор зупинився, повернувся до мене й пильно подивився мені в очі.

– Бо в мене немає іншого виходу, капітане Матусевич. Особисто я, хоч як би не було мені боляче розставатися з рідною планетою, все-таки волів би оселитися на Землі. На жаль, це неможливо. На Магаварші знайдеться чимало старих, які не захочуть нікуди їхати, а силувати їх ніхто не стане. Гадаю, таких буде до ста тисяч. Від голоду вони не помруть: залишкових ресурсів економіки п’ятимільярдної планети вистачить, щоб прогодувати сотню тисяч людей протягом кількох десятиліть. Але я не зможу кинути їх напризволяще. Я їхній імператор і мушу зоставатися з ними до кінця. Як капітан останнім залишає свій корабель, так і я маю стати останньою людиною, що залишить Магаваршу.

– А якщо нападуть Чужі?

– Все залежатиме від них. Якщо не чіпатимуть нас, ми змиримося з їх присутністю. Якщо полізуть до нас, будемо воювати… поки не поляже останній старий. Майбутнє покаже.

У цей момент крім поліцейського флаєра над нами з’явився ще один – з емблемою Корпусу космічної піхоти. Зробивши коло, він приземлився прямо посередині авеню, метрів за двадцять від нас. Його дверцята тієї ж миті розчахнулися, і з кабіни вистрибнула тендітна дівоча постать з розтріпаним білявим волоссям.

– Рашель! – радісно вигукнув я.

Дівчинка бігцем кинулася до мене. Я квапливо рушив їй назустріч, а за спиною почув слова імператора:

– Здається, я тут уже зайвий.

Зустрівшись з Рашеллю, я підхопив її, легку як пір’їнку, на руки.

– Привіт, люба!

– Здрастуйте, дядечку Стефане, – відповіла вона, поцілувавши мене в щоку. – Я так за вами скучила!

– Я теж скучив за тобою. Коли ти повернулася?

– Оце щойно з корабля. Я попросила дядька Клода не попереджати вас. Хотіла зробити вам сюрприз.

– Чудовий сюрприз, Рашель!

Я поставив її на землю й озирнувся, щоб вибачитися перед імператором за свою поведінку. Але було пізно: Падма вже сідав у поліцейський флаєр, що всю дорогу супроводжував нас. Привітно помахавши нам рукою, він зачинив дверцята, машина знялася в повітря й полетіла назад до Елізейського палацу.

Тим часом з флаєра, на якому прибула Рашель, вийшла висока світловолоса жінка й несміливо підійшла до нас. Коли вона наблизилась, я упізнав її по тій фотоґрафії, яку бачив у капітанській каюті „Зорі Свободи“. Жінка дивилася на мене широко розплющеними синіми очима, а на її гарному обличчі, такому схожому на личко Рашелі, застиг безмірний подив упереміш з переляком, ніби вона побачила воскреслого небіжчика. Власне, певною мірою так воно й було…

– Це моя мама, – сказала Рашель. – Її звати Луїза. Я їй багато про вас розповідала. На жаль, вона зовсім не розуміє анґлійської.

– Нічого, – відповів я ламаною французькою. – За цей час я трохи навчився говорити по-вашому. Добридень, мадам Леблан.

– Добридень, месьє Матусевич, – сказала вона тремтливим від хвилювання голосом. – Знаєте, я… я вже бачила ваші знімки. Проте не думала, що ви… що ви такі схожі…

– Мамо! – докірливо перебила її Рашель. – Я ж просила тебе!

Я звичним жестом скуйовдив її волосся.

– Все нормально. Я вже знаю.

– Знаєте? Хто вам сказав? Дядько Клод?

– Ні, я дізнався ще раніше. До того як ти сховала своє сімейне фото. До речі, навіщо ти це зробила?

Рашель нерішуче переступила з ноги на ногу.

– Я боялася, що ви… що ви неправильно зрозумієте. Тоді, в аеропорту, я підійшла до вас, бо ви… ну, схожі на тата. Але потім… пізніше я зрозуміла, що ви мені дуже подобаєтесь. Не через вашу схожість, а просто… просто…

– Просто тому, що я – це я. Так?

– То ви не ображаєтеся?

– Ніскілечки.

Личко Рашелі осяяла щаслива усмішка.

– Тоді все гаразд. Справді гаразд. Ви йдете до Тріумфальної арки?

– Ну, власне, збирався.

– То ходімо разом. Я теж хочу на неї подивитися. І прогулятися по Площі Зорі. – Рашель схопила мене і свою матір за руки. – До речі, дядьку Стефане, ви знаєте, яка її повна назва? La Place de l’Etoile de Charles de Gaulle. Останнє слово звучить як назва нашої планети, але тут це прізвище одного чоловіка. Одного з найвизначніших людей в історії Франції. Матуся каже, що він наш далекий предок. Правда, мамо?

Луїза Леблан підтвердила це, і ми, тримаючись за руки, неквапно рушили Елізейськими полями до Площі Зорі Шарля де Ґолля.

Люди знову йшли по Землі. По Землі своїх предків, по своїй щойно звільненій батьківщині. А над Землею сяяло блакиттю небо – чисте, мирне та вільне. Небо, що належало людству.

Відтепер і назавжди.