Текст книги "Жменя вічності"

Автор книги: Олег Авраменко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 14 страниц)

27

Зустріч з „Валькірією“ змінила наші подальші плани. Після того як ми із Сіґурдсоном запроторили безутішного альва до шостої каюти й повернулися назад, Шанкар запропонував нам летіти не на Терру-Ґаллію, а в систему Псі Козерога.

– Це значно безпечніше, – наполягав він. – У дром-зоні Дельти Октанта ми ризикуємо потрапити під перехресний вогонь, якщо опинимося там під час чергової атаки Чужих. А це, як я розумію, трапляється часто.

– У середньому раз на десять днів, – підтвердила Рашель. – Чужинці реґулярно влаштовують „розвідку боєм“, щоб під її прикриттям заслати до нас нових аґентів і дати можливість попереднім прорватися крізь наші заслони.

– У тім-то й річ, – продовжував Шанкар. – Раніше це був виправданий ризик, ми не мали іншої можливості зв’язатися з ґаллійцями. Однак тепер вона є.

– А ви впевнені, що до нашого прибуття флот ще залишиться в системі Псі Козерога? – запитав я. – Особисто мені це видається сумнівним.

– Чому?

– З розповіді містера Сіґурдсона я зрозумів, що всі кораблі флоту зібрані у дром-зоні й вишикувані в бойові порядки. – Я глянув на пілота „Валькірії“: – Адже так?

Він кивнув:

– Саме так. Щодо бойових порядків я, правда, не впевнений, у військових справах зовсім не розбираюся, але що вся армада знаходиться в районі дром-зони, це факт.

– Отже, – підсумував я, – кораблі готові до вторгнення. Інакше б вони ховалися десь у глибинах космосу. Ґаллійське командування не стало б ризикувати, базуючи флот у дром-зоні системи, що сполучається із Землею каналами першого роду. Я взагалі вважаю, що флот Терри-Ґаллії там не базувався. Псі Козерога лише перевалочний пункт, остання зупинка на шляху до Землі.

– Ваша правда, капітане, – погодився зі мною Шанкар. – Та й те, що яхту не обстрілювали і навіть не переслідували, свідчить, що вони вже не дбали про секретність. Таким чином, атака має початися найближчим часом. Містере Сіґурдсон, коли ви зустрілися з флотом?

Той подивився на свій наручний хронометр і відповів:

– П’ять годин тому.

Я замислився.

– Ну, тоді ще є шанс встигнути. Якщо, звичайно, ми поквапимося.

– У будь-якому разі, – зауважила Рашель, – наші мають залишити там резерв.

– Отже, вирішено, – сказав я. – Летимо до Псі Козерога.

Піднявшись у штурманську рубку, я викликав на екран карту Сектора Один і на око прикинув можливі маршрути. Зорю Дашкова та Псі Козерога розділяло сто шістдесят парсеків, це мінімум дванадцять стрибків – десь три години польоту.

Але був ще один варіант. Він потребував значно більших енерґетичних витрат, зате знижував ризик випадкової зустрічі з чужинськими патрулями й дозволяв зберегти такий дорогоцінний для нас час. На відстані одного звичайного стрибка від нас знаходилися зоря Бета Центавра, що сполучалася з Псі Козерога дослідженим каналом другого роду. Зазвичай такі короткі канали не мали практичної користі, проте зараз ішлося не про економію енерґії, а про швидкість та безпеку. Простий розрахунок свідчив, що при потужності резонансного ґенератора 400 гігават перехід від Бети Центавра до Псі Козерога мав тривати лише тринадцять хвилин об’єктивного ґалактичного часу.

Зрештою це й вирішило наш вибір на користь затяжного стрибка. Полишивши яхту „Валькірія“ дрейфувати разом із дром-зоною довкола Зорі Дашкова, ми здійснили стрибок до Бети Центавра, а звідти на півтори доби власного бортового часу ввійшли в канал другого роду, щоб через чотирнадцять хвилин за ґалактичним часом вийти з нього в системі Псі Козерога.

На самому початку затяжного стрибка Лайф Сіґурдсон, що посів у рубці місце спостерігача, увесь зблід і напружено втупився в спеціальний дисплей, де виводилися інформація про роботу резонансного ґенератора. Я чудово розумів його почуття – адже зовсім недавно він провів у гіперпросторі майже тисячу років.

– Боїтеся? – співчутливо запитала в нього Рашель.

– Ще б не боятися, – чесно зізнався він. – Схоже, тепер у мене стійка фобія до каналів другого роду.

– Не переживайте, – заспокійливо сказав я. – Ґенератори тепер не ті, що були у ваш час. Вони мають п’ять ступенів захисту, і за останні двісті років – маю на увазі довоєнні двісті років – не було зареєстровано жодного випадку, щоб корабель зник у затяжному стрибку… Гм. Ідеться, звичайно, про досліджені канали. При „сліпих“ стрибках іноді зникали. Деякі зі зниклих кораблів згодом поверталися, провівши в гіперпросторі кілька років чи десятиліть. Деякі не поверталися – можливо, потрапляли в район Ґалактичного Ядра і там гинули. Але, повторюю, це стосується лише „сліпих“ стрибків. А подорожі дослідженими каналами абсолютно безпечні.

Мої пояснення трохи заспокоїли Сіґурдсона.

– За ці тисячу років, – промовив він задумливо, – наука та техніка пішли далеко вперед. Зараз я почуваюся так, як, мабуть, почувався б середньовічний лицар, потрапивши в XX століття й опинившись за штурвалом літака.

– Невдале порівняння, – озвався через інтерком Аґатіяр, який чергував у реакторному відсіку. – За час вашої відсутності в науці не сталося нічого, що докорінно змінило б наш світогляд. Відтоді як людство досягло зірок, наша цивілізація фактично йшла екстенсивним шляхом розвитку, без жодних істотних якісних стрибків. Ваше XXVII століття та наше XXXVI не розділяє культурна, соціальна й науково-технічна прірва. Ми спілкуємося з вами на рівних, добре розуміємо один одного, вам відомі всі принципи, на основі яких функціонують пристрої нашого корабля, а космічні польоти для вас справа звична. До того ж ви кваліфікований пілот і зможете легко призвичаїтися до сучасних кораблів.

– Ну, ви перебільшуєте, – зніяковів Сіґурдсон.

– Аж ніяк, сер. Тут у нас є віртуальні тренажери-симулятори, підіть попрактикуйтесь на них, і я можу ручатися, що за кілька годин ви цілком освоїтеся з новими системами керування та навіґації. Наважусь навіть стверджувати, що вони значно простіші за ті, якими обладнана ваша „Валькірія“. – Аґатіяр повернувся обличчям до камери, що передавала зображення на екран мого монітора: – Як ви гадаєте, капітане?

– Цілком згоден з вами, – відповів я, одразу збагнувши, куди хилить професор. Він хотів відвернути увагу нашого гостя від похмурих думок про втрачене тисячоріччя.

Я піднявся з крісла, передав вахту Рашелі і звернувся до Сіґурдсона:

– Ходімо, Лайфе. – Ми вже стали називати один одного на ім’я. – Я покажу вам наші симулятори і поясню, як з ними працювати.

28

Залишивши Сіґурдсона вправлятися на тренажерах, я вирішив зробити обхід корабля і найперше навідався до реакторного відсіку. Там застав лише Аґатіяра, чия увага була зосереджена на екрані інтеркома, що транслював зображення з шостої каюти. Я підступив був до пульта, щоб вимкнути його, але професор рішучим жестом зупинив мене:

– Зачекайте, містере Матусевич. Послухайте. Це дуже цікаво.

Я побачив, як на екрані альв Шелестов звертається до Ахмада:

– Я тебе не розумію, друже-чоловіче. Ти верзеш казна-що. Яка дискримінація? Який ґеноцид? Люди – найдобріші, найгуманіші істоти у Всесвіті. Вони завжди гарно до нас ставилися. Вони вивели нас з дикості, зробили космічною расою. А ти кажеш – гнобили й винищували. У тебе щось негаразд з лоґікою. Якби люди хотіли нас винищити, то зробили б це відразу, ще на Альвії. Ми зі своїми мечами та луками і дня не протрималися б супроти ваших бластерів та плазмотронів.

– Тебе не було тисячу років…– почав був Ахмад, проте альв запально перебив його:

– Та хоч і дві тисячі! Я не вірю й нізащо не повірю, що люди так змінилися. Вони вклали стільки сил, стільки часу, стільки коштів, щоб допомогти нам звестися на ноги. Навіщо, дозволь запитати? Щоб потім гнобити й винищувати?

– Щоб потім безжально експлуатувати вас, зробити своїми рабами, – майже менторським тоном заговорив Ахмад. – Ти з XXVII століття, чи не так? Отже, маєш знати про те, як 2573 року сорок тисяч альвів та дварків були захоплені в полон і відправлені на копальні планети Уранії-5. Майже дві тисячі там загинули, а половина з тих, що повернулися, згодом померли від променевої хвороби. Це, по-твоєму, не ґеноцид?

– Я знаю про цей ганебний епізод, – сказав альв. – І знаю також, що люди, які зробили це, були злочинцями. Врешті-решт вони поплатилися за свої злочини. Між іншим, серед цих злочинців були не лише люди, а й альви, і дварки. У сім’ї не без виродка, а це були якраз виродки, потолоч, ганьба для всіх наших рас. Крім того, ти забув сказати, що саме загін земних командос знищив цей злочинний синдикат і звільнив альвів та дварків з рабства. Тож ти хитруєш, друже-чоловіче, підтасовуєш факти, спотворюєш їх на догоду своїм переконанням. Люди – люди загалом, а не окремі, гірші їхні представники – не здатні заподіяти зло іншим розумним расам.

– Авжеж, вони бажали вам тільки добра, – саркастично відгукнувся Ахмад, миттю перемінивши тактику. – Точнісінько так, як у XIX – XXI століттях північноамериканські та європейські імперіалісти бажали добра відсталим народам Азії, Африки й Латинської Америки. Вони начебто несли їм свободу та демократію, допомагали розвивати економіку, науку й медицину, а насправді експлуатували їхню дешеву робочу силу та природні ресурси, наживалися за рахунок країн „третього світу“. Заможний Захід, так званий „золотий мільярд“ людства, купався в розкоші, а тим часом інші народи ледве животіли.

Альв Шелестов похитав головою:

– На жаль, я майже нічого не знаю з докосмічної історії Землі, тому не можу судити, кажеш ти чисту правду чи знову спотворюєш її. Але в стосунках людей з іншими расами не було нічого подібного. Так, ви жили краще за нас. Людська цивілізація була найбагатшою, наймогутнішою в Ґалактиці. Але ж і в космос ви вийшли найпершими! Вийшли – і привели туди інших. Якщо навіть ти кажеш правду, якщо навіть люди наживалися за рахунок інших рас, то вони просто компенсували собі ті витрати, що їх понесли, допомагаючи нам досягнути зірок. Ми, альви, і всі інші раси перед вами в неоплатному боргу.

– А як щодо знищення вашої самобутньої культури? – правив своєї Ахмад. – От, скажімо, твоя рідна мова російська. І віриш в людського Бога. А де ж поділося все ваше споконвічно альвівське? Де ваші традиції, мова, вірування? Я скажу де: люди знищили їх!

Альв піднявся з крісла й пильно подивився в очі співрозмовникові.

– А от Господа не займай! – мовив він суворо. – Не блюзнірствуй! Істинний Бог для всіх один: і для людей, і для альвів, і для дварків, і навіть для безбожників ґаббарів. Що ж до давніх альвійських мов, то це наша велика біда. Саме наша, бо люди до цього не причетні. Ні росіяни, ні бразильці, ні американці, ні японці не змушували нас говорити їхніми мовами, навіть навпаки: ваші вчені-філолоґи уклали для всіх наших мов алфавіти, унормували їх, доповнили спеціальною термінолоґією – коротше, зробили повноцінними мовами, придатними для високорозвиненої космічної цивілізації. Та наші предки не оцінили цих зусиль. Вони вирішили, що стануть розумніші й сильніші, якщо говоритимуть земними мовами… І до речі. Ти розмовляєш анґлійською. Але ж ти, здається, індус. Як же так сталося?

– Маєш! – прокоментував Аґатіяр.

Проте Ахмад нітрохи не розгубився:

– Тут у нас з тобою спільна біда, друже мій альв. Колоніальна політика британців призвела до того, що багато індусів, як і представників інших народностей Індії, стали спілкуватися анґлійською мовою.

– Але ж ви не оголосили через це війну Великобританії?

– Ну… ні.

– Отож бо! Що сталося, те сталося, і з цим треба змиритися. Я погоджуюся, що ми, альви, могли б створити власну культуру, і це було б чудово. Але ми не зуміли, і це наша провина, а не ваша.

– Ні, наша! Нам не треба було втручатися у ваше життя, ми мали дати вам можливість іти своїм історичним шляхом. Ви б і самі, без нашої допомоги, досягли зірок.

– Для цього знадобилося б щонайменше три тисячі років, – заперечив Григорій Шелестов. – Три тисячі років кровопролитних воєн, голоду, хвороб, страждань. Невже ви змогли б спокійно спостерігати за цим? Ні! Ви, люди, надто добра та гуманна раса. Вам боляче було дивитися навіть на тих огидних ґаббарів, що мешкали в смердючих печерах і знай лупцювали одне одного дрючками. Ми вас попереджали, просили: дайте їм спокій, ці тварюки ніколи не стануть цивілізованим народом, вони просто поміняють дрючки на лазерні рушниці, а всередині залишаться такими ж дикунами. Та ви не послухалися нас, ви принесли їм цивілізацію, на яку вони не заслуговували… І я впевнений: це ґаббари з перевертнями-п’ятдесятниками винні в усьому, що сталося. Вони еґоїстичні, самозакохані, безсовісні; вони не знають, що таке вдячність. Але я не розумію, як могли мої брати-альви злигатися з цими виродками? Вони просто з’їхали з глузду! Весь світ з’їхав з глузду. І в цьому божевільному світі сплюндроване все святе: довіра, дружба, братерство…

На цьому їхня розмова скінчилася. Ахмад, остаточно переконавшись, що в особі альва він не знайде однодумця, сів у крісло перед терміналом і натягнув на голову ментошлом. Останніми днями він більшу частину вільного від сну часу проводив у різних віртуальностях, намагаючись утекти від реального життя, яке не віщувало йому нічого доброго. Він був зрадником, а зрада у воєнний час карається смертю. Тим часом альв пройшов у вільний куток каюти, став навколішки і забурмотів щось незнайомою мені мовою. Комп’ютер послужливо переклав:

– Отче наш, сущий на Небесах…

Аґатіяр вимкнув інтерком і повернувся до мене:

– Отака іронія долі, містере Матусевич. Чужинець захищає людей, а людина на боці Чужих.

Я розгублено похитав головою:

– І в кожного своя правда…

– Атож. Саме в цьому весь траґізм нинішньої ситуації. Біда стається не тоді, коли правда стикається з кривдою, – здебільшого правда, як це не патетично, перемагає. А от коли в конфлікт вступають дві різні правди, тоді переможець, як правило, стає кривдником. Він просто нівелює свою правду своєю ж власною перемогою, наругою над іншою правдою.

– І що ж тепер буде? – запитав я.

– Не знаю, містере Матусевич. Все надто серйозно. До війни загальна чисельність людства перевищувала сімсот мільярдів, а нині, згідно з розвідданими Терри-Ґаллії, нас залишилося трохи більше п’ятдесяти. І вже не має значення, що Чужі не проводили проти людей ґеноциду, що людство просто стало вимирати, відмовляючись розмножуватися в неволі. У будь-якому разі причиною тому були чужинці. Цього не можна ані простити, ані забути. Як би не розгортались подальші події, одне певно: примирення не буде.

– Виходить, війна до переможного кінця? До повного винищення однієї зі сторін?

– Боюся, що саме так.

Аґатіяр знову вивів на екран зображення шостої каюти. Альв Григорій Шелестов досі стояв у кутку навколішки й молився.

– Нещасна істота, – сумно і майже зі співчуттям мовив професор. – Дитина, яку вітри часу закинули в епоху жорстоких та озлоблених підлітків. Їй немає місця ні по цей, ні по той бік барикад. Їй взагалі немає місця в нашому світі…

29

Як ми не квапилися, та все одно спізнились і прибули в систему Псі Козерога вже після відходу звідти ґаллійського флоту. Про недавню присутність кораблів у дром-зоні свідчив слабкий радіоактивний фон, що лишився після роботи численних термоядерних двигунів, та підвищена концентрація гелію навколо каналу першого роду, що вів до праматері всіх людських світів – Землі.

– Останні кораблі пішли звідси зовсім недавно, – сказав я, ознайомившись із результатами комп’ютерного аналізу. – Не більше трьох годин тому. Ми трохи не встигли.

– Дуже дивно, – промовила Рашель, що займала місце спостерігача (вона з власної волі поступилася кріслом другого пілота Сіґурдсону). – Вони ж мали залишити тут резерв. Чи хоча б станцію-госпіталь. Без тилового прикриття ніяк не можна, це суперечить усім правилам ведення війни.

– Є ще одне правило, – зауважив Шанкар, знявши ментошолом. – Не можна атакувати тільки в одному напрямку. Очевидно, біля Псі Козерога перебували лише допоміжні ударні частини. А головні вектори вторгнення проходили через інші системи.

Сіґурдсон стиха присвиснув:

– Якщо та армада була лише допоміжною частиною, то яким же має бути весь флот!

– Дуже великим, – сказав я. – Надзвичайно великим. Судячи з тієї інформації, що є в базі даних корабля, ґаббари перетворили Сонячну систему на справжнісіньку цитадель. Схоже, вони не дуже ладять і зі своїми союзниками.

– Горили паскудні! – прокоментувала Рашель. – Вони ні з ким не можуть жити в мирі. У них збереглася психолоґія та звички кам’яного віку.

– А проте, – зауважив Сіґурдсон, – ґаббари володіють Землею. Виходить, що в союзі Чужих вони найголовніші й найдужчі.

– Вони просто найнахабніші. Що тут ще скажеш – мавпи та й годі.

„Цікаво,“ – подумав я, – „на Террі-Ґаллії були мавпи? А як були, то що з ними сталося, коли почалася війна?“

Десь півгодини ми дрейфували у дром-зоні, посилаючи навсібіч позивні, але у відповідь ніхто не озивався.

– Ну то як бути далі? – нарешті спитав я. – Що робити?

– Приєднаймося до наших, – запропонувала Рашель. – У нас бойовий корабель і повністю укомплектований екіпаж. Ми теж можемо воювати.

Я завагався. Загалом це відповідало моїм найпотаємнішим бажанням. Дарма що я був цивільною людиною, мені аж руки свербіли задати Чужим перцю, помститися їм за всі тридцять шість років мого ув’язнення на Магаварші. Той ґлісарський крейсер, знищений нами в системі Зорі Дашкова, не вгамував моєї жаги до помсти, а лише роздражнив мене. Мені хотілося ще, ще і ще…

– Але ж ти…

– Я вже не маленька. Я знаю, що таке смерть. Я бачила, як загинув тато. Чужинці убили мого дідуся. Я хочу поквитатися з ними.

– Голосую за пропозицію юної леді, – вставив своє слово Шанкар. – Нам зовсім не годиться відсиджуватися в тилу, коли наші побратими борються за звільнення людства.

– До Землі! – відгукнувся через інтерком Арчібальд Ортеґа. – Правда ж, учителю?

– Згоден, – пролунав з того ж інтеркома голос Аґатіяра. – Магаварша має зробити свій внесок у звільнення нашої прабатьківщини.

Я повернувся до Сіґурдсона:

– А ви якої думки, Лайфе?

Він ствердно кивнув:

– Земля – моя рідна планета. Я хочу повернутися додому.

Озиратися назад, де сиділи Ріта з Мелісою Ґарібальді, мені не довелося. Майже відразу слідом за Сіґурдсоном обидві жінки хором вигукнули:

– Ми з вами!

30

На відміну від затяжного стрибка перехід першого роду не займає багато часу і триває лише неповні дві хвилини. Після входу нашого корабля в канал гіперпростір за передньою стіною рубки палахкотів лише сто сімнадцять секунд, а відтак згас, і ми знову опинилися в рідному космосі, на відстані сорока семи світлових років від Псі Козерога.

Ми знаходилися на зовнішньому краю Шпори Оріона, майже на периферії Ґалактики, але одночасно – у самому її центрі. На одному з бічних оглядових екранів виднівся маленький яскравий диск жовтого кольору, довкола якого оберталася невидима звідси блакитна планета з лаконічною назвою Земля. Просто Земля, Terra, Earth, Ge, Erde – без будь-яких префіксів і прикметників. Земля сама по собі, планета – прародителька людської раси, звідки чотирнадцять століть тому люди почали розселятися по всій Ґалактиці. І в цьому сенсі вона була для нас центром усього сущого, саме довкола неї обертався весь людський Всесвіт…

Цього разу, на відміну від усіх попередніх, мій тактичний дисплей був переповнений даними радарів та інших детекторів про присутність у районі дром-зони безлічі об’єктів штучного походження. Бортовому комп’ютеру знадобилося лише кілька секунд, щоб розсортувати цей потік інформації й видати її у придатному для сприйняття вигляді.

Навколишній простір був усіяний великими та дрібними уламками підбитих суден. Деякі з них однозначно ідентифікувалися як останки кораблів ґаллійського флоту, решта або належали чужинцям, в основному ґаббарам, або їх зовсім не можна було розпізнати. А поруч з нами – ясна річ, відносно поруч, на відстані трьох тисяч кілометрів від нас, – дрейфував ґаббарський крейсер з розпанаханою носовою частиною. Жодних ознак життя він не подавав. Геть усе навкруги свідчило про те, що зовсім недавно, ще якихось кілька годин тому, тут кипів кровопролитний бій…

З відстані півтора мільйона кілометрів до нас долинали позивні бойової загороджувальної станції Військово-Космічних Сил Терри-Ґаллії. Схожі позивні було чути і в інших напрямках, але їх джерела знаходилися ще далі. Розрахувавши паралакс, комп’ютер повідомив, що чотири десятки таких станцій рівномірно розташовані у сфері навколо дром-зони. Усередині цієї сфери джерела радіосиґналів з позивними Терри-Ґаллії були відсутні.

– Нас викликають, капітане, – доповів Шанкар.

– З’єднайте, – дав я розпорядження.

На екрані зовнішнього зв’язку з’явилося зображення молодої русявої жінки в сіро-блакитному мундирі з відзнаками капітана-лейтенанта. Її карі очі дивилися просто на мене, але насправді вона мене не бачила. Ще перед виходом до Псі Козерога ми вирішили, що розпочати переговори має Рашель: співвітчизники повірять їй швидше, ніж будь-кому іншому.

Як і слід було чекати, жінка, побачивши на екрані дванадцятирічну дівчинку, була приголомшена. Рашель негайно скористалася з цього і швидко заторохкотіла, розповідаючи свої пригоди. Останніми днями я активно вивчав французьку і начебто досяг непоганих успіхів, але зараз вона говорила з такою швидкістю, що я розбирав лише окремі слова – здебільшого назви та імена, серед яких найчастіше зустрічалося моє.

Вислухавши її, жінка почала була щось говорити, аж раптом замовкла на півслові й повернула голову вбік, ніби хтось її покликав.

– Attends une seconde,[5]5
  „Зачекай секундочку“ (фр.).


[Закрыть] – промовила вона, і майже відразу її зображення на екрані зникло, а натомість з’явився чоловік років п’ятдесяти в адміральській формі, з двома зірками на погонах.

– Oncle Claude! – радісно вигукнула Рашель, і тут не потребувалося ніякого знання мови, щоб зіставити французьке oncle з анґлійським uncle – „дядько“.

Потім виникла пауза на кілька секунд – поки вигук дівчинки зі швидкістю світла доходив до „дядька Клода“ і поки до нас поверталася його відповідь.

– Salut, Rachel, ma petite,[6]6
  „Привіт, Рашель, крихітко!“ (фр.).


[Закрыть] – сказав чоловік, а потім досить розбірливо, як на мене, висловився в тому сенсі, що дуже радий бачити її живою-здоровою, проте всі розмови згодом, а зараз нехай вона з’єднає його з командиром корабля.

Рашель негайно переключила зв’язок на мій капітанський пульт. Побачивши мене, чоловік ледь стримався від здивованого вигуку – його явно вразила моя схожість з Жофреєм Лебланом. Проте він швидко опанував себе й офіційно представився:

– Віце-адмірал Клод Брісо, заступник начальника Центру оперативного командування Спеціального корпусу загороджувальних станцій у складі Першого Флоту Визволення. – Анґлійською він говорив досить добре, але не так гарно, як Рашель. – Я чув усе, що розповідала моя племінниця, капітане Матусевич. Компліменти та слова подяки відкладемо до кращих часів, а поки негайно стартуйте і найкоротшим шляхом виходьте з дром-зони. Всі координати ваш комп’ютер уже отримав. Гадаю, прискорення п’ятдесят одиниць вистачить.

– Виконую, – коротко відповів я і впродовж наступної хвилини здійснив усі необхідні маневри.

– Задовільно, – сказав віце-адмірал Брісо, звірившись із даними на своєму тактичному дисплеї. – За тридцять сім хвилин ви залишите межі дром-зони.

– Можна збільшити прискорення, – запропонував я. – Навіть до ста одиниць. Ми вже перевіряли: ґравікомпенсатори працюють нормально, а всі пошкодження, завдані вірусною проґрамою, усунені.

Виникла пауза, спричинена відстанню між нами, потім почулася відповідь:

– Все одно не варто. Ви й так встигнете вийти з небезпечної зони. Вісім хвилин тому був оголошений початок одногодинного відліку. Отож у запасі маєте ще чотирнадцять хвилин.

Я хотів був запитати, про який відлік ідеться, але потім і сам збагнув, що саме має статися за п’ятдесят дві хвилини. Це було очевидно, без цього вторгнення не мало б успіху.

– До речі, сер, – промовив я. – Судячи з вашої реакції, ви вже давно знали про вірус.

Знову пауза. Нарешті він стримано відповів:

– Так, капітане. Цей вірус запустив у нашу мережу один аґент-п’ятдесятник. На жаль, ми не зуміли його відразу виявити, і в результаті зазнали катастрофи чотири наші кораблі. Крейсер „Зоря Свободи“ теж вважався втраченим. Ще три місяці тому ми оголосили всіх членів його команди загиблими. І Рашель також.

– А це не змінило ваші плани стосовно звільнення нашої планети? – запитав я.

З кількасекундною затримкою адмірал здивовано підвів брови:

– О! То ви про все здогадалися?

– Так, сер. Це було неважко.

– У такому разі не хвилюйтеся. Атака на Магаваршу почалася одночасно з атакою на Землю. Але відразу скажу, що я ще не знаю, як розгортаються там події.

– А Земля уже звільнена?

– Ще ні, – відповів Клод Брісо. – Вторгнення лише почалося, ми витурили Чужих із дром-зони, взяли її під контроль і саме збираємося заблокувати. Зараз перший ешелон головної ударної ґрупи знаходиться на півдорозі до орбіти Юпітера, прямуючи до Землі та Марса, а недавно почався бій на підступах до Сатурна. Його супутник Титан – один з найважливіших стратеґічних об’єктів у Сонячній системі: там розташована найбільша після марсіанської та земної військова база ґаббарів.

Я глибоко вдихнув, набираючись сміливості, і скоромовкою випалив:

– А ми можемо приєднатися до ваших військ?

З усього було видно, що мій співрозмовник не чекав на таке запитання. Мабуть, він вважав, що ми тільки й мріємо чимшвидше опинитися в безпеці, на борту однієї з бойових станцій.

– Але ж ви цивільний екіпаж. У вас немає досвіду участі в бойових діях.

– Не зовсім так, сер. Я справді лише льотчик цивільної авіації. Проте бортінженер, Арчібальд Ортеґа, активний член магаваршського Опору, там він проходив військову підготовку. Професор Шанкар є одним із керівників підпілля, він чудово справляється з артилерійськими системами. Професор Аґатіяр свого часу також брав участь в Опорі.

– Але… у вас на борту дитина.

– Je n’suis plus une enfant![7]7
  „Я вже не дитина!“ (фр.).


[Закрыть] – обурилася Рашель.

Оскільки вона вигукнула це досить голосно і її слова пішли в ефір, я не став нічого додавати, а просто дочекався реакції адмірала.

– Bon, bon, jeune fille,[8]8
  „Гаразд, молода дівчина“ (фр.).


[Закрыть] – поступився Брісо з легкою усмішкою. Потім він знову став серйозним і звернувся до мене: – Подумайте самі, капітане Матусевич: як я подивлюся в очі своїй сестрі, якщо з цією jeune fille щось трапиться? Як я зможу сказати їй, що її дочка, яку вона вже поховала, все-таки залишилася живою, але потім знову загинула – цього разу остаточно й безповоротно?

Я не знав, що відповісти. Зате знайшлася з відповіддю Рашель.

– Пане віце-адмірале, – промовила вона офіційно. – Здається, ви забули, де ми знаходимось. Це не Терра-Ґаллія, не Новий Париж і не ваш будинок на Авеню-дез-Етуаль. Ми в космосі, у Сонячній системі, де йде війна за звільнення Землі. Зараз я для вас не племінниця, не дочка вашої сестри, а член екіпажу крейсера „Зоря Свободи“. Екіпажу, що був сформований поспіхом, але вже довів свою боєздатність. Саме з цього ви маєте виходити, ухвалюючи рішення.

Клод Брісо довго мовчав у задумі.

– Справді, Рашель, – сказав він нарешті, – ти вже не дитина… Гаразд, капітане Матусевич, я доповім головному командуванню про вашу… гм… ініціативу.

Відповідь прийшла, коли ми вже наближалися до кордону дром-зони.

– Головний штаб приймає крейсер „Зоря Свободи“ до складу Першого Флоту Визволення, – повідомив Клод Брісо. – Вам наказано прямувати до Сатурна і перейти в розпорядження командування Дев’ятнадцятої ескадри. Корекцію курсу починайте не раніше ніж через десять хвилин після виходу з дром-зони. Доти продовжуйте йти по прямій з п’ятдесятикратним прискоренням. Усе ясно, капітане?

– Так точно, сер!

– І побережіть дівчинку, – уже від себе додав дядько Рашелі. – Щасти вам.

– Дякую… До речі, адмірале. Як називається флот, спрямований до Магаварші?

Клод Брісо із сумнівом подивився на мене, але відповів:

– П’ятий Флот Визволення.

– А скільки їх взагалі?

– Це військова таємниця… а втім, уже ніяка не таємниця. Вісім. – З цими словами він простяг руку до консолі. – Віце-адмірал Брісо зв’язок закінчив.