Текст книги "Жменя вічності"

Автор книги: Олег Авраменко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 14 страниц)

11

Коли ми піднялися вгору і вийшли з ліфта, я спершу був подумав, що Шанкар покружляв годину в Катакомбах і повернув нас до своєї садиби. Але потім зрозумів, що помиляюся: приміщення, де ми опинилися, хоч і було двійником Шанкарової „підземної вітальні“ за розмірами й розташуванням дверей та ліфтів, різнилося від нього деталями внутрішнього оздоблення, зокрема меблями.

Тут Шанкар поводився як удома. Нас ніхто не зустрічав, тому він узяв на себе роль господаря й відразу наказав віднести заснулу Рашель до крайньої з чотирьох кімнат, що примикали до вітальні. Це виявилася невелика, але досить затишна спальня. Уклавши дівчинку в ліжко, ми доручили Ріті наглядати за нею.

Мені Шанкар запропонував сусідню спальню, порадив гарненько відпочити і ні про що не турбуватися: це місце, за його словами, було цілковито надійним та безпечним. Я вирішив, що на його слова можна покластися, і лише запитав, де ми зараз перебуваємо.

– У Паталіпутрі, – стримано відповів Шанкар. – Нічого конкретнішого поки сказати не можу.

Паталіпутра була федеральною столицею, політичним та адміністративним центром Магаварші. Я подумав, що, мабуть, таки справді, за цих обставин вона найбезпечніше для нас місце. Хай би яким колабораційним не був наш уряд, він нізащо не дозволить аґентам Чужих розгулювати вулицями столиці, влаштовувати тут масові обшуки та облави. До того ж сховок, напевно, належав одному з вищих державних службовців, досить впливовому, щоб відгородити себе від цікавості чужинців.

Тривожні думки та травмована рука, що й досі трохи боліла, не завадили мені швидко заснути й добряче виспатися. На ранок, бадьорий та відпочилий, я вийшов зі своєї кімнати до вітальні, але не застав там ні Шанкара, ні Аґатіяра. Натомість побачив невисокого опасистого чоловіка років шістдесяти, безвусого та безбородого, з густим чорним волоссям без натяку на сивину. Він сидів у кріслі перед великим стереоекраном, на якому миготіли знайомі мені кадри космічного бою. З виразу його обличчя було зрозуміло, що він бачив цей запис уже не вперше, але так захоплено спостерігав за ходом битви, що не відразу звернув на мене увагу.

А я, ледь переступивши поріг, замер як укопаний. Правду кажучи, я просто не міг повірити власним очам.

Те, що я не був знайомий з цим чоловіком, ще не означало, що я його не знав. Його обличчя лише зрідка з’являлось у випусках новин, але, мабуть, на всій Магаварші не знайшлося б людини, яка, побачивши його, не сказала б: „Та це ж…“

Нарешті він помітив мене, рвучко підвівся з крісла й рушив мені назустріч.

– Здрастуйте, містере Матусевич. Бачу, ви рання пташка.

Від його міцного енерґійного рукостискання я трохи оговтався й чемно привітався:

– Доброго ранку, ваша величносте.

– Мені більше до вподоби звертання „сер“, – сказав він. – Обійдемося без церемоній. Гаразд?

– Звичайно, сер, – відповів я, тим часом намагаючись зібратися з думками й узгодити своє колишнє уявлення про цю людину з фактом її присутності тут, в одному з таємних сховищ Опору.

Падму XIV заслужено називали найгіршим імператором за всю тисячолітню історію Магаварші. Його вважали невиправним мізантропом, що понад усе цінував самітність і всіляко уникав з’являтися на публіці. А про те, щоб він брав бодай якусь участь у політичному житті планети, взагалі не йшлося. Це цілком влаштовувало наш істеблішмент, зате пересічні громадяни Магаварші були незадоволені. Деякі масмедіа правого ухилу щиро нарікали, що маємо такого слабосилого, безініціативного й зовсім безхарактерного імператора, а крайні „ліваки“, навпаки, так само відверто зловтішалися, час від часу пускаючи уїдливі кпини на адресу всього інституту монархії, який вони вважали атавізмом.

Сам я не був ані монархістом, ані республіканцем, проте цілком поділяв думку більшості співгромадян, що така поведінка Падми зовсім не личить главі держави, хоч як би він не називався – імператором чи президентом. І лише зараз я зрозумів, якими безпідставними були всі звинувачення на його адресу. Він просто грав роль, причому грав блискуче, вдаючи з себе відлюдька й нікчему, і тим самим відволікав від своєї персони увагу Чужих. Його безхарактерність та мізантропія насправді виявилися лише маскою, за якою ховався один з лідерів підпілля, можливо, навіть головний керівник.

– Ваше кодове ім’я Ей-перший, – сказав я. – Адже так?

Падма ствердно кивнув:

– Саме так, містере Матусевич. Правду про мене знають лише кілька людей. Тепер і ви належите до їхнього кола… Та про це трохи згодом. Найперше вам треба поснідати.

Він провів мене до невеличкої кухні, що межувала з вітальнею, і запропонував розігрітий у духовці шніцель. Поступово шок, викликаний несподіваною зустріччю, минув, я перестав почувати себе ніяково та скуто в присутності вінценосної особи, і мене навіть розважило те, що за столом мені прислуговував сам імператор Магаварші.

Під кінець короткої трапези Падма приготував дві чашки кави – для мене та для себе, – і ми повернулись до вітальні. Зручно вмостившись у кріслі, він дістав сиґарету, клацнув запальничкою й закурив.

– Вам я не пропоную, – сказав імператор, – оскільки у вашому досьє зазначено, що ви не маєте цієї шкідливої звички.

– У моєму досьє, сер? – поцікавився я. – Службовому чи державних спецслужб?

– Ні, в нашому. У досьє Опору.

– Ви стежили за мною?

– Скажімо так: ми мали вас на оці. Ще три роки тому один з наших людей рекомендував залучити вас до роботи підпілля. Керівництво місцевого осередку розглянуло його рекомендацію і вирішило, що ви нам не підходите.

– Отакої? – Я не те щоб образився, але мені стало прикро. – І чим я вас не влаштував?

– Бо виявилися надто прямодушним для підпільника. Ми з’ясували, що ви „під ковпаком“ у Чужих – як і всі, хто надміру захоплюється космічними віртуальними реальностями. Протягом кількох місяців ви навіть перебували під наглядом їхнього аґента, але невдовзі чужинці переконалися, що ви не маєте жодного стосунку до Опору, і перестали стежити за вами. Проте ви вже „засвітилися“, тож ми не могли ризикувати, залучаючи вас до нашої орґанізації.

– А якщо не секрет, – запитав я, – хто вам рекомендував мене?

– Ви його добре знаєте. Це ваш колеґа Ахмад Раман.

– То він член підпілля?

– І дуже активний.

– Тепер чужинці, напевно, зацікавляться ним, – стривожено зауважив я.

– За містера Рамана не хвилюйтеся, він уже в безпеці. Також ми подбали про ваших батьків, обох братів, сестру з родиною і навіть про колишню дружину. Ситуація надзвичайно серйозна. За останніми даними Чужі розгорнули активну діяльність і спрямували всі сили на пошуки Рашелі. На щастя, нам вдалося випередити їх.

– Рашель ще не прокидалася?

Імператор кивнув:

– Прокидалася. Розповіла нам свою історію, а потім ми дали їй снодійне, щоб вона знову заснула. У неї сильне нервове виснаження. Останні три місяці були для неї справжнім кошмаром – вона провела їх одна-однісінька на кораблі, що зазнав катастрофи в міжзоряному просторі. А товариство їй складали дві дюжини мерців на борту, серед яких був її батько. Таке витримає не кожен дорослий, що вже казати про дванадцятирічну дівчинку.

– А що сталося з кораблем? І взагалі, як вона туди потрапила? Адже, як я розумію, це був розвідувальний політ.

– Саме так. Це був розвідник, до того ж не перший. Уже два десятиліття кораблі з Терри-Ґаллії реґулярно входять у наш локальний простір і збирають інформацію. Досі їх жодного разу не виявляли, бо вони не користалися місцевою дром-зоною, а здійснювали гіперпереходи до однієї з найближчих зірок і звідти, вже на досвітловій швидкості, добиралися до системи Магаварші. Завдяки великій густоті зірок у нашому реґіоні це не складало для них великих труднощів. Найближча до нас зоря, Адіті, розташована менше ніж в одному світловому місяці. А в межах світлового року…

– Перепрошую, сер, – ввічливо, але нетерпляче перебив я. – З мого досьє ви маєте знати, що я захоплююся астрономією, тому всі ці факти мені добре відомі. Зокрема й точна відстань до Адіті – шістсот вісімдесят п‘ять світлових годин. Також я можу назвати по пам’яті всі зорі в радіусі світлового року від Магаварші. Від якої з них прилетів корабель Рашелі? Від Адіті?

– Ні, там з’являтися вони не ризикували. Найближчі зорі завжди під підозрою, тож Чужі можуть тримати під наглядом їхні дром-зони. Корабель летів через Дзету Девакі – це майже вдвічі далі, зате безпечніше. Його місія відрізнялася від усіх попередніх: на планету мала висадитися розвідувальна ґрупа для встановлення контакту з Опором. Про наше існування вони знали вже багато років і розраховували вийти на нас через трьох людей, зокрема через професора Аґатіяра. Зрозуміло, якби на місці Рашелі був досвідчений розвідник, він діяв би значно обачніше і зумів би зв’язатися з нами, не привертаючи уваги Чужих.

– Ого! – промовив я, відчувши, як моє серце закалатало в грудях. – Розвідувальна ґрупа, контакт з Опором… Отже, щось назріває?

– Безумовно. Схоже, що керівництво Терри-Ґаллії має особливі плани стосовно Магаварші. Адже Рашель казала вам, що їхні розвідники вже запустили цей фільм у глобальні мережі семи окупованих планет? – Імператор кивнув убік екрана.

– Так.

– Зате нам вони не повідомили про свою боротьбу, хоча спостерігали за нами вже двадцять років. Вам не здається це дивним?

– Здається, – погодився я, але потім додав: – А втім, ні. Якщо ґаллійці не хотіли виказувати перед Чужими свою зацікавленість Магаваршою, тоді все лоґічно.

– Ще б пак! Усі ці роки вони щось готували. Рашель не знає, що саме, та в мене є певні здогади. І якщо вони підтвердяться… – Імператор на секунду замовк, а в його очах спалахнули вогники. – До речі, один цікавий факт. Корабель, на якому прилетіла Рашель, зветься „Зоря Свободи“. Символічно, чи не так?

Відповісти я не встиг. Раптом тишу в кімнаті порушило настирне пищання годинника на зап’ястку Падми. Імператор підхопився з крісла і жестом звелів мені мовчати.

– У двері моєї спальні хтось дзвонить, – пояснив він, увімкнув свій комунікатор і млявим, сонним голосом запитав: – Хто там?

– Це я, тату, – почувся дзвінкий дівочий голос, який я відразу впізнав: на відміну від свого батька, принцеса Саті, наступниця престолу, брала активну участь в громадському житті Магаварші й часто з’являлась у випусках новин. – Вибач, що розбудила тебе. Та це дуже термінова справа. Мені можна ввійти?

– Зачекай, Саті. Я тільки вдягнуся.

Вимкнувши комунікатор, він швидко попрямував до ліфта і вже на ходу кинув мені:

– Залишайтеся тут. Хвилин за п’ять повернуся.

12

Проте імператор не повернувся ні за п’ять хвилин, ні навіть за півгодини. Чекаючи його, я вдруге переглянув фільм про Терру-Ґаллію, а потім вивів на екран інші файли з диска, що містили технічні дані про корабель.

„Зоря Свободи“ належала до класу легких крейсерів, призначених головно для розвідувальних та диверсійних акцій. Відповідно до специфікації екіпаж мав складатися з п’яти осіб: капітана, другого пілота, бортінженера, оператора артилерійських систем та медика; останній мав поєднувати свої обов’язки з роботою на камбузі й доглядом за житловими приміщеннями, а артилерист відповідав також за системи зв’язку та зовнішнього спостереження. Одночасно з екіпажем на кораблі могли перебувати два десятки пасажирів.

Крейсер мав потужний ходовий двигун і протягом чотирьох діб міг розвинути швидкість понад половину від світлової. І тут я дещо знайшов. Уже не в файлах специфікації, а у звітах про стан бортових систем. При досягненні кораблем прискорення 56,3 g в роботі ґравікомпенсаторів стався критичний збій, і сила тяжіння на борту перевищила стандартну в тридцять разів. А це означало неминучу й майже миттєву смерть.

Тепер я зрозумів, що сталося з екіпажем „Зорі Свободи“. Найпевніше, це була диверсія: скажімо, в бортовий комп’ютер запустили якийсь вірус, що активізувався при досягненні заданого прискорення. Протягом наступних вісімдесяти двох годин корабель продовжував розгін, поки не досяг крейсерської швидкості 0,56 від світлової. Тільки тоді автопілот, не отримавши подальших вказівок, зупинив ходові двигуни.

А де ж увесь цей час була Рашель? Як їй вдалося залишитися живою?…

Я знову переглянув специфікацію, намагаючись відшукати місце на кораблі, де вона могла б урятуватися від перевантаження. І незабаром знайшов його: це був пришвартований до крейсера невеликий шатл міжпланетного класу, оснащений технолоґією „суперстелс“, що робила його невидимим для радарів та детекторів мас, і – найголовніше! – обладнаний автономними ґравікомпенсаторами, здатними витримати стократне прискорення. Можна не сумніватися, що саме завдяки їм Рашель залишилася живою…

Мою увагу від екрана відвернуло тихе шелестіння дверей. Я озирнувся й побачив Ріту, закутану в довгий халат. На її свіжому, відпочилому обличчі зовсім не було косметики, а розпущене й ретельно розчесане волосся поблискувало від вологи.

– Доброго ранку, містере Матусевич, – привіталася вона.

– Доброго ранку, міс Аґатіяр, – відповів я. – Ваш батько ще спить.

– Я так і думала. А ви вже зустрічалися з… – Вона зробила виразну паузу.

– Зустрічався. І сказати, що я здивований, – це нічого не сказати.

– А я й досі не можу повірити… Імператор пішов спати?

– Ні, десь годину тому його викликала принцеса. Він обіцяв незабаром повернутися, але щось затримується. А ми так і не закінчили розмову про Рашель. Ви чули її розповідь?

– Так. Рашель розбудили при мені, вона розповіла нам свою історію, а потім нас обох знову відправили спати. Отож я можу допомогти. На чому зупинився імператор?

– На тому, що це була розвідувальна місія, а корабель зветься „Зоря Свободи“. Та потім я й сам дещо з’ясував, переглядаючи диск. – І я розповів їй усе, про що довідався.

– Саме так воно й було, містере Матусевич… До речі, може, станемо називати одне одного на ім’я? Не люблю всі ці церемонності. Згода?

– Звичайно.

– Так от, Стефане, – продовжувала Ріта. – Ти правильно здогадався. У бортовий комп’ютер потрапив вірус, уся команда корабля загинула від тридцятикратного перевантаження, а Рашель урятувалася тільки тому, що автоматично спрацювали ґравікомпенсатори шатла, де вона ховалася.

– Ховалася? – перепитав я.

– Ага. Як висловився пан Шанкар, Рашель – типовий зразок „космічного зайця“. Командиром „Зорі Свободи“ був її батько, Жофрей Леблан. З його секретних файлів вона видобула всі необхідні коди доступу і перед відльотом пробралася на корабель. Каже, що не хотіла знову розлучатися з батьком. За останні п’ять років капітан Леблан був зі своєю родиною лише кілька місяців, а решту часу проводив у тривалих розвідувальних польотах. Коли Рашель довідалася, що він відбуває на чергове завдання й повернеться не раніше ніж за півроку, вона не витримала і вирішила полетіти разом з ним. – Ріта хмикнула. – Хоча я не думаю, що вона вчинила так лише через батька. По-моєму, їй дуже хотілося подорожувати, схоже, така вже в неї авантюрна вдача. А щоб батько не зміг повернути її назад, вона вирішила перечекати в шатлі, аж поки корабель не набере повної швидкості. І це врятувало її.

– Авжеж, – погодився я. – Їй дуже пощастило.

Поки ми розмовляли, зі своєї кімнати вийшов Раджів Шанкар. Вигляд він мав стомлений і хворобливий. Цебто ще хворобливіший, ніж учора.

– Три години намагався заснути, – сказав він, сідаючи на канапу. – Але марно. Я надто схвильований. Останні кілька годин перевернули все моє життя.

– Можу дати вам снодійне, – люб’язно запропонувала Ріта. – Воно зовсім нешкідливе.

– Гарна ідея. Буду вам дуже вдячний, люба. – А коли Ріта пішла в спальню за своїм медичним кейсом, Шанкар звернувся до мене: – Ви вже розмовляли з Падмою? Він збирався дочекатися вас.

Я відповів, що імператора годину тому викликала дочка і що він затримується. Шанкар спохмурнів:

– Це мені не подобається. З якого дива принцеса потурбувала його так рано? Адже всім відомо, що він любить поспати.

– Може, це пов’язано з нами? Вірніше, з Рашеллю.

– Навряд. Навіть якщо Чужі офіційно звернулися до уряду з вимогою видати вас, то при чому тут імператор? І міністри, і принцеса знають, що політикою він не цікавиться, а говорити з ним про чужинців все одно що звертатися до стінки. Ні, тут щось інше.

Ріта, повернувшись зі спальні, запропонувала Шанкарові дві капсули зі снодійним:

– Ось, випийте, і за чверть години заснете.

Шанкар подякував, проте не став одразу приймати капсули, а поклав їх на низенький столик поруч з канапою.

– Пане Шанкар, – озвався я, повертаючись до питання, що найбільше мене цікавило. – Як я розумію, Рашелі вдалося знешкодити вірус і отримати контроль над кораблем. Але чому вона полетіла до Магаварші? Чому не повернулася назад на Терру-Ґаллію?

– Це ж очевидно: їй забракло знань. Вона ж лише дванадцятирічна дівчинка, хай навіть дуже розумна, хоробра, кмітлива. Вірус Рашель виявила і знешкодила – це не проблема, якщо здогадуватися про його існування. Вона контролювала проґраму автопілота, що доставив „Зорю Свободи“ в наш локальний простір. Але вона не могла скласти проґраму для зворотного шляху і тим більше не могла керувати кораблем вручну. Якби Рашель не була така розумна, якби переоцінила свої сили і спробувала це зробити, то безнадійно загубилася б у космосі.

Шанкар узяв зі столика одну з капсул і, трохи повагавшись, усе ж проковтнув її.

– На щастя, – продовжував він, – Рашель виявилася розважливою дівчинкою. Чекати на прибуття наступного розвідника вона не могла. По-перше, не знала, коли це станеться; по-друге, не уявляла, як встановити з ним контакт – адже він теж ховатиметься від Чужих; а по-третє, у неї вже не витримували нерви, вона більше не могла залишатися сама на кораблі. Із записів бортового комп’ютера Рашель знала про заплановану висадку на Магаваршу і вирішила скористатися з цього. Шатл завбільшки з невеликий літак – це вам не міжзоряний корабель, і впоратися з ним значно легше. До того ж його автопілот був заздалегідь запроґрамований. При наближенні до планети він визначив розташування орбітальних станцій Чужих і самостійно розрахував оптимальну траєкторію приземлення. Звичайно, був ризик, що шатл помітять, незважаючи на його невидимість для радарів. Але це був розумний, виправданий ризик.

Шанкар знову зробив паузу і проковтнув другу капсулу снодійного.

– А знаєте, Ріто, ці піґулки починають діяти. Мене вже потроху заколисує. – Потім знову повернувся до мене: – Повторюю, містере Матусевич: Рашель дуже розважлива дівчинка. Вона все зробила правильно – навіть те, що по дорозі до професора Аґатіяра „підчепила“ вас. Я в жодному разі не стверджую, що це був її свідомий вчинок, але ваша форма пілота, безумовно, відіграла свою роль. І тут Рашелі знов пощастило: адже ви не просто пілот, ви ще й знайомі з теорією астронавіґації. І хоча досі ви мали справу лише з віртуальними космічними польотами, я не маю сумніву, що ви впораєтеся зі справжнім кораблем.

Мені перехопило подих.

– Ви хочете сказати…

– Ясна річ! Хто ж іще поверне Рашель додому і доправить на Терру-Ґаллію нашого повноважного посла.

Тут почулося тихе поклацування, двері ліфта розійшлися і з кабіни вийшов імператор. Вигляд у нього був дивний – не сказати б, що радісний, але й не засмучений. Його втомлені очі промінилися якимсь похмурим задоволенням.

– Вибачте, що затримався. Довелося приймати відставку Кабінету Міністрів.

– О цій порі? Зранку до сніданку? – здивувався Шанкар. – Який ґедзь їх укусив? Вони що, з похмілля вирішили оголосити дострокові вибори?

– Ні, тут інше. Вони просто вмили руки й хутко розбіглися по домівках. Дві години тому на адресу уряду прийшла нота від Чужих з повідомленням про тимчасове запровадження на Магаварші особливого режиму управління. Перші їхні кораблі мають приземлитися на планету вже після полудня. Словом, починається окупація.

Шанкарові очі, вже затуманені снодійним, миттю спалахнули.

– Війна! Ну нарешті!..

13

Ми знову мчали в капсулі ґравікара крізь непроглядну пітьму Катакомб. Тільки тепер у кріслі водія сидів імператор, а Шанкар, з останніх сил долаючи сон, перераховував першочергові заходи, до яких треба вдатися у зв’язку з майбутньою окупацією. Він бурмотів дедалі нерозбірливіше, аж поки врешті-решт не заснув.

– Саме зараз в екстрених випусках новин повідомляють про запровадження особливого режиму, – стримано заговорив імператор, переконавшись, що Шанкар міцно спить. – Водночас у планетарній інфомережі поширюється фільм про Терру-Ґаллію. Незабаром він буде доступний кожному. Саті ще не знає про нього, та вже збирається виступити з закликом до непокори – іґнорувати Чужих, саботувати всі їх розпорядження, відмовлятися від будь-якої співпраці. Я намагався відрадити її, але вперте дівчисько не хоче нічого слухати. Вона зневажає мене, має за нікчемного хробака. – Падма гірко посміхнувся. – Зараз вона думає, що я втік з палацу, аби сховатися від проблем.

– Хіба принцеса не знає правди про вас? – здивувався Аґатіяр.

– Ні. І не повинна. Ніхто не повинен знати. Якщо… вірніше, коли ми станемо вільними, не можна допустити, щоб народу стало відомо про мою участь в Опорі.

– Але чому?

– Бо це може призвести до чергової конституційної реформи. Народ може зажадати, щоб імператор, як і шістсот років тому, очолював уряд. А я цього не хочу – не для себе особисто, а взагалі для Магаварші. Хай навіть я буду справедливим та компетентним правителем, і моя дочка теж, однак де ґарантія, що такими ж будуть мої онуки та правнуки? В управлінні державою не можна покладатися на спадковість. Ось чому я не хочу, щоб Саті виступала з закликом до непокори, бо це зробить її дуже популярною в народі. Нехай війна розпочнеться без її участі.

– Пан Шанкар говорив щось про ракетну атаку, – зауважив я.

Імператор кивнув:

– Перші транспорти з окупантами не сядуть на планету, вони будуть знищені позитронними ракетами. Їх у нас вже дев’яносто вісім одиниць. Усі ці роки професор Шанкар займався їх виготовленням. Крім того, склади в Катакомбах дощенту забиті звичайним озброєнням, що залишилося ще з довоєнних часів.

Аґатіяр спохмурнів.

– Ну, припустімо, що вам вдасться збити дев’яносто вісім транспортів. Припустімо також, що звичайних ракетних установок вистачить ще на певну кількість чужинських кораблів. А далі?

– Ми не діятимемо так прямолінійно. Наша тактика полягатиме в здійсненні диверсійних актів. А позитронні ракети – це крайній захід. Перші п’ять-шість штук – як вітання. Мовляв, ласкаво просимо, дорогі гості. А ще ця атака має відвернути увагу Чужих від шатла, щоб містер Матусевич зміг безперешкодно вивести його за межі контрольованої орбітальними станціями зони. Протирадарний захист – це добре, але підстрахуватися не завадить.

Як і під час розмови з Шанкаром, мені аж стислися груди. Виходить, я справді полечу. Полечу в справжній космос, до справжніх зірок!..

А Рашель радісно поглянула на мене, потім на імператора:

– То ви допоможете мені? Я повернуся додому?

– Так, моя люба, – відповів Падма. – Звичайно, ми допоможемо тобі. А заразом допоможемо й собі. Ми мусимо якнайшвидше зв’язатися з вашим урядом, щоб він скориґував свої плани. Нас не треба готувати до повстання, ми вже готові до нього. Тепер справа за вами. Скоро чужинцям буде не до дром-зони, у них з’явиться купа проблем на самій Магаварші.

Якийсь час Рашель мовчала.

– Ви вважаєте, що це й було завданням татової команди? Підготувати повстання і змусити Чужих до вторгнення на планету?

– Я цього певен. Чужі, звісно, не дурні, але вони не знають однієї важливої речі.

– Якої?

– Що ви спостерігаєте за нами вже двадцять років. Якби вони знали, то не сунулися б на Магаваршу, а зосередили б увагу на підступах до системи. До того ж їхнє рішення окупувати планету свідчить про те, що їм нічого не відомо про катастрофу корабля. Напевно, вони вирішили, що на Магаваршу висадився цілий загін ваших аґентів, які навіть прихопили з собою дітей. – Падма силувано всміхнувся. – І ми маємо скористатися з цього. Зараз наше першочергове завдання – встановити контакт з Террою-Ґаллією й погодити подальші дії.

– І хто ж буде нашим представником на переговорах? – поцікавився я.

– А як ви думаєте? – З цими словами імператор поглянув на Шанкара. – Кому ще можна доручити таку відповідальну місію? Та й він сам нізащо не погодиться на будь-яку іншу кандидатуру. Зрештою, він наш патріарх і більше за всіх заслужив право представляти Магаваршу на перших за останні сто років міжнародних переговорах.

– Йому потрібен помічник, – несміливо зауважив Аґатіяр. – Ну, скажімо, референт чи секретар…

– І перекладач не завадить, – так само несміливо додала Ріта. – Та й лікар на кораблі має бути.

Імператор кивнув:

– Ясна річ, ви теж полетите. І я б радо полетів з вами, але… – Він похитав головою. – Моє місце тут, на Магаварші.