Текст книги "Жменя вічності"

Автор книги: Олег Авраменко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 14 страниц)

38

Через годину, коли ми оглянули повністю всю Землю і вже збиралися йти, адмірал Брісо затримав мене:

– Капітане Матусевич, я хотів би поговорити з вами віч-на-віч.

Він провів мене в сусіднє з оглядовим залом безлюдне приміщення і сказав:

– Насамперед, радий повідомити вам, що ви представлені до найвищої державної нагороди нашої планети – Ордена Наполеона Бонапарта. Його вручають лише за найвидатніші заслуги перед Террою-Ґаллією і всім людством.

– Але, сер… – промимрив я, заскочений зненацька. – Я ж не зробив нічого видатного. Я просто воював, як усі.

– Крейсер під вашим командуванням був одним з кращих не лише в бриґаді та ескадрі, а й у всьому Першому Флоті. Крім того, завдяки вашому своєчасному та рішучому втручанню наша підготовча місія на Магаварші, яка майже була зазнала фіаско, врешті-решт пройшла успішно. Якби ви не врятували Рашель, місцеве підпілля не розпочало б у належний час повстання, а Чужі не відтягли б значну частину своїх сил від дром-зони. У тому, що звільнення Магаварші відбулося з найменшими втратами, чимала ваша заслуга.

Від цих слів я страшенно зніяковів, проте швидко опанував себе й зауважив:

– Професори Аґатіяр та Шанкар зробили не менше, ніж я.

– Ми вже говорили з ними. Натякнули, що хочемо нагородити їх, але обоє безапеляційно заявили, що нагороди заслуговуєте саме ви, що без вас нічого не вийшло б. Тому вважаю це питання вичерпаним. – Клод Брісо рішуче махнув рукою, ніби підводячи риску під обговоренням. – А втім, я запросив вас з іншого приводу. Це суто особиста, родинна справа.

– Так, адмірале?

– При нашій першій зустрічі, щойно побачивши вас на екрані, я був украй вражений. Ви, мабуть, не знаєте цього…

– Знаю, сер, – ввічливо перебив його я, хоча старшого за званням перебивати й не годилося. Проте зараз між нами відбувалася суто особиста розмова. – Я встиг побачити фотоґрафію капітана Леблана, перш ніж Рашель сховала її.

Він кивнув:

– Тоді мені буде легше розповісти вам решту. Після тієї першої зустрічі я був так заінтриґований, що зробив запит на Терру-Ґаллію й доручив одній довіреній особі роздобути інформацію про родину мого зятя Жофрея. Учора я отримав результати його неформального розслідування. Отож коротенько розповім цю історію. 3461 року, коли почалася війна з Чужими, чоловік на ім’я Владзімір Матусевич працював у вілійському посольстві на Террі-Ґаллії. У нього був син Стефан, шістнадцяти років, що навчався в звичайній ґаллійській школі, де вчилася також і дівчина на ім’я Жюлі Леблан. Діти дружили вже кілька років, Стефан був частим гостем у родині Лебланів, а Жюлі нерідко заходила до Матусевичів. І ті, й інші батьки підозрювали, що стосунки між їхніми дітьми значно серйозніші, ніж просто дружні. Проте з початком війни Владзімір Матусевич відправив дружину, сина й обох дочок на батьківщину, у сподіванні, що там вони будуть у більшій безпеці, ніж на Террі-Ґаллії. Але він помилився: невдовзі Вілія зазнала нападу чужинських військ і після тривалих та кровопролитних боїв була окупована. Її вцілілих мешканців Чужі розселили на сім різних планет, серед яких, за нашою інформацією, Махаварші не було. Це єдиний проблемний момент в моїй історії.

– Його легко прояснити, – сказав я, вже здогадуючись, до чого все йде. – Мій предок Стефан справді був родом з Вілії, а на Магаваршу потрапив помилково. Я певен, що це той самий Стефан Матусевич, про якого ви розповідаєте. Його батько, Владзімір, був дипломатом. Я лише не знав, що перед війною він працював на Террі-Ґаллії. Мабуть, це не збереглося в наших родинних хроніках.

– У такому разі все стає на свої місця, – продовжував Клод Брісо. – Так от, через вісім з половиною місяців після від’їзду юного Стефана з Терри-Ґаллії в Жюлі Леблан народився хлопчик, якого назвали на честь батька Стефаном. Владзімір Матусевич брав активну участь у вихованні онука, але так і не зміг переконати Жюлі дати йому своє прізвище. Маленький Стефан залишився Лебланом, а Жофрей Леблан був онуком його онука. – Адмірал спрямував на мене пильний погляд. – От і вся історія, капітане. Нічого надприродного у вашій схожості з батьком Рашелі немає. Це просто ваші спільні іґрек-хромосоми, які у п’ятому поколінні викинули такого коника і зробили вас, далеких родичів, схожими, мов брати. Інша річ – ваша випадкова зустріч з Рашеллю на Магаварші. Оце вже справжня фантастика! Неймовірний збіг обставин. Чи, може, не збіг. Може, якийсь містичний поклик крові, що звів вас удвох в один і той час в одному й тому ж місці.

Десь хвилину я мовчав. Нарешті промовив:

– Отже, ми з Рашеллю не чужі. Вона моя скількись-там-юрідна племінниця… Хоча ні, – уточнив я, порахувавши покоління своїх предків. – Кузина. Далека кузина.

– Це не головне. Важливо те, що Рашель бачить у вас свого батька. Дитяча психолоґія відкидає смерть, вірніше, не хоче її сприймати як даність; вона шукає будь-яку лазівку, найменшу зачіпку, щоб заперечити її існування. А ваша зустріч дала Рашелі не просто зачіпку. Для неї це стало подарунком долі, і десь на підсвідомому рівні вона сприймає вас як справжнього батька. Ви не лише схожі на Жофрея зовні. Ви майже такий, як він, за характером, складом розуму, у вас надзвичайно подібні голоси, міміка, жести і навіть однакова манера керування кораблем. Якби я вірив у чудеса, то, їй-богу, вирішив би, що ви і є Жофрей Леблан – воскреслий і помолоділий років на п’ять.

39

Наступного ранку, коли ми вже приготувалися вирушити на чергове патрулювання і лише чекали дозволу відшвартуватися від станції, на зв’язок з нами вийшов сам головнокомандувач Першого Флоту Визволення, адмірал-фельдмаршал Дюбарі, і наказав скасувати старт. Мене, Шанкара й Аґатіяра він запросив до себе, а іншим членам нашого екіпажу дав звільнення на невизначений термін, аж до особливого розпорядження.

Політ на шатлі до флаґманського лінкора флоту зайняв не більше чверті години. Там, прямо біля швартового терміналу, нас зустрів ад’ютант головнокомандувача і провів у конференц-зал корабля, де перебував сам Дюбарі разом з віце-адміралом Брісо, а також троє цивільних. З цих трьох я миттю вирізнив середнього зросту сухорлявого чоловіка років шістдесяти, який явно був серед них головним. Саме він перший підійшов до нас і енерґійно потис нам руки.

– Дуже радий зустрітися з вами, панове. Я Поль Карно, міністр закордонних справ Терри-Ґаллії, а за сумісництвом – голова тимчасової адміністрації Землі та Сонячної системи. Прошу вас, сідайте.

Поки ми розсідалися по кріслах, Дюбарі пояснив:

– Про прибуття пана міністра нам стало відомо ще вчора ввечері, але про ваш новий статус ми довідалися лише дві години тому, коли його корабель долетів до Землі. Тому ми не попередили вас завчасно.

– Який ще новий статус? – поцікавився Шанкар.

Поль Карно зробив нетерплячий порух рукою.

– Зачекайте, не все одразу. – Спершу він представив нам двох інших цивільних, що виявилися першим та другим заступниками міністра, а вже потім продовжив: – Наше відомство поновлене зовсім недавно, з початком операції „Визволення“, але до цього весь наш штат майже в повному складі керував секретним проектом „Зустрічний удар“. Зараз на нас покладене завдання підготувати зустріч на вищому рівні керівництва всіх звільнених планет. Ми вирішили влаштувати її на Землі, а не на Террі-Ґаллії, як планували спочатку. Це буде символічніше.

Шанкар хмикнув, але нічого не сказав. Втім, і так було ясно, про що він подумав: адже на Землі й досі хазяйнували ґаббари.

Поль Карно зробив паузу й очікувально подивився на Шанкара. Проте той мовчав, і міністр продовжив:

– Найближчими днями в Сонячну систему мають прибути повноважні представники урядів інших держав для проведення попередніх консультацій. Магаварша зі своїм представництвом уже визначилася: главою делеґації призначений месьє Раджів Шанкар, його заступником – професор Аґатіяр, а капітан Матусевич – військовим радником.

– Хто нині очолює наш уряд? – запитав Шанкар.

– Сам імператор Магаварші.

„Отже, йому не вдалося залишитись у тіні,“ – подумав я.

А от Шанкар задоволено кивнув:

– Це правильно, так і мало бути. Як я розумію, пане міністре, наша система вже повністю звільнена від чужинців?

– Так, сер. П’ятдесятники та дварки загалом розсудливі істоти, вони швидко зрозуміли безнадійність ситуації й вирішили здатися. Те, що ми повністю закупорили канали, перекривши шлях для прибуття підкріплення, справило на них величезне враження.

– На нас, до речі, теж, – зізнався Шанкар. – Цікаво, як давно ви це вмієте? Двадцять, п’ятдесят, вісімдесят років? Чи, може, від самого початку? Втім, щодо останнього сумніваюся. Я б поставив на сімдесят років.

Усі п’ятеро наших співрозмовників втупилися в нього з таким виглядом, ніби цей дев’яносторічний дідуган щойно виконав на їхніх очах кілька запаморочливих кульбітів, а на завершення ще й пройшовся колесом по конференц-залу.

Першим опам’ятався адмірал-фельдмаршал і грізно поглянув на Клода Брісо:

– Це ви проговорилися?

Той почав палко відхрещуватися від своєї причетності до витоку інформації, та Шанкар перебив його:

– Заспокойтеся, панове, я сам здогадався. У мене багатий досвід підпільної діяльності, і я за версту чую, де пахне конспірацією. То коли ви навчилися закупорювати канали?

Міністр трохи подумав, потім зітхнув, ніби кажучи: „Була не була!“, і відповів:

– Ваша правда, месьє Шанкар. Спосіб закупорки каналів існує вже сімдесят три роки.

– І тоді ж, – продовжував висловлювати свої здогади Шанкар, – ви домоглися різкого зниження витрат енерґії на стискання каналів. І навчилися фіксувати їх нове розташування в стаціонарному стані без подальшого енерґетичного підживлення.

– Все правильно. Саме тоді нашими вченими була розроблена нова технолоґія керування каналами. З того часу наші стискувачі здатні впливати не лише на окремі канали, а й на всю дром-зону, змінюючи її конфіґурацію та фізичні характеристики. З колишньою енерґоємною технолоґією ми просто не змогли б справитися з усіма ста мільярдами каналів.

– Так я й думав, – кивнув Шанкар. – І, якщо не помиляюся, тоді ваші системи стеження навмисно неправильно визначили канал, по якому втік розвідник Чужих. Тоді ви – певніше, ваші попередники – отримали сильний козир, який не забарилися викласти перед народом Терри-Ґаллії. Мовляв, дорогі співвітчизники, нам доведеться дужче затягнути паси й більше працювати на оборону, інакше нашу планету спіткає доля решти людських світів.

Міністр Карно вражено мовчав і дивився на Шанкара з якоюсь чудернацькою сумішшю подиву та забобонного страху. Нарешті він сказав:

– Я схиляю голову перед вашим розумом та проникливістю, пане посол. Лише за кілька днів ви розгадали таємницю, яку ми старанно оберігали сім десятиліть.

– Гм-м… – протяг Шанкар. – Мені здається, що час від часу й у вас з’являлися люди, що поступово прозрівали правду. Але ваші спецслужби працювали бездоганно, вчасно вираховували таких розумників і залучали їх до роботи над проектом.

– Певна річ, сер.

– Але навіщо? – мимоволі вирвалося в мене. – Навіщо це приховували?

Шанкар повернувся до мене:

– А ви самі подумайте, капітане. Як бо інакше їм вдалося б виховати трьохмільярдну націю воїнів, яким би ще способом вони змусили демократично обраний парламент виділяти від двадцяти до двадцяти п’яти відсотків бюджетних коштів на оборону?

Поль Карно ствердно кивнув:

– Все було саме так, як сказав месьє Шанкар. Якщо не враховувати людський фактор, то лоґічно було б повністю закрити для Чужих нашу дром-зону, наглухо закупорити всі відомі їм канали й інтенсивно готуватися до війни за звільнення решти людства. І якби це потребувало десяти чи п’ятнадцяти років, ми б так і вчинили. Але наші економісти та військові стратеґи підрахували, що нам знадобиться як мінімум шістдесят років. А психолоґи зауважили: за існуючої демократичної системи цей план взагалі нездійсненний, більшість людей просто відмовиться працювати в поті чола і терпіти нестатки заради досягнення такої віддаленої мети. До психолоґів приєдналися експерти-історики і як приклад навели випадок з далекого минулого Землі, коли наприкінці XX століття спалахнув балканський конфлікт. Там воювали між собою кілька народів – вони належали до одного етносу, мали спільну мову і схожі культури, але сповідували різні реліґії… Втім, ідеться не про них, а про тих, хто намагався примирити їх – чи принаймні перешкодити подальшій міжусобиці. Це були війська ООН. Серед усього іншого вони взяли під свій захист одне місто – здається, воно називалося Аржанвілль… чи Сілвертаун.

– Це занадто буквальний переклад, пане міністре, – зауважив перший заступник, що досі не втручався в розмову. – Його справжня назва – Сребрениця.

– Атож, Сребрениця. Так от, це місто захищав континґент, що складався з військових частин кількох європейських країн, які вже п’ятдесят років жили в мирі, та й під час Другої світової війни майже не чинили опору нацистам. І коли одна з ворогуючих сторін оточила Сребреницю, захопила в полон два десятки військовослужбовців і, пригрозивши вбити їх, зажадала здачі міста, то… Як на вашу думку, що зробив континґент ООН?

Я відповів без вагань:

– Мені це видається диким, але, гадаю, вони здали місто.

– Саме так! Щоб врятувати життя двадцяти своїх співвітчизників, причому не цивільних, а військових, вони без бою здали місто, яке зобов’язалися захищати. Після того в місті зчинилася різанина, внаслідок якої був знищений кожен третій його мешканець, а це майже десять тисяч людей. Мораль цієї давньої історії така, що армія – плоть від плоті народу, і країна, що загрузла в гедоністичній культурі, неспроможна воювати. Її громадяни, одягаючи мундир, просто грають у солдатиків, вони не розуміють, що справжня війна – це кров і смерть, а головний обов’язок солдата – жертвувати собою, захищаючи мирне населення. Припустімо навіть, що за сімдесят років існування в комфорті та безпеці, під захистом надійно заблокованої дром-зони, нам все-таки вдалося б побудувати величезний флот для звільнення людства. Що далі? Кого б ми посадили на ці кораблі? Людей, для яких війна лише кадри з фільмів, рядки з книжок, іграшкові битви у віртуальних реальностях? Та вони б накивали п’ятами при найменшій небезпеці! Їм було б начхати на решту людства, єдине, чого б вони хотіли, так це живими й неушкодженими повернутися на рідну планету, де їм затишно й безпечно, де немає ніяких чужинців. Лишилися б одинаки – ті, у кого мужність та самовідданість у крові, хто народився солдатом. Але з одинаками космічної війни не виграєш – нам потрібні були десятки мільйонів таких бійців. Не заперечую: уряд Терри-Ґаллії жорстоко й підло повівся зі своїм народом, змусивши його впродовж десятиліть воювати без потреби, втрачати синів та дочок, батьків та матерів, братів та сестер. Але це був єдино можливий шлях, довгий та кривавий шлях, що нарешті привів нас сюди. – Помахом руки міністр вказав на великий ілюмінатор, де виднівся край Землі. – Інакше ми б сиділи в себе на Террі-Ґаллії, ситі та задоволені, а вечорами, переглядаючи випуски новин, співчували б нашим братам з інших планет, які скніють під чужинським ярмом.

– Був іще один шлях, – задумливо мовив Аґатіяр. – Значно жорстокіший, проте менш підлий. Диктатура.

– Тодішнє керівництво Терри-Ґаллії розглядало таку можливість, – відповів Карно. – Але диктатура економічно неефективна й морально неповноцінна. До того ж вона суперечить традиціям нашого суспільства, тим основним цінностям, які наш народ сповідує понад півтори тисячі років, ще з часів великого Наполеона.

Я насилу стримав посмішку. Після того як Клод Брісо повідомив, що мене представили до Ордена Наполеона Бонапарта, я, природно, зацікавився цією історичною постаттю. Безперечно, це був великий полководець і великий державний діяч – та навряд чи великий демократ. Хоча, зрештою, це несуттєво. Кожен народ має право на свої міфи.

Поль Карно та Раджів Шанкар вже розпочали обговорення більш конкретних і менш глобальних питань, як раптом до конференц-залу вбіг офіцер у чині капітана третього ранґу. Він був блідий як полотно, а в його очах застиг жах. Віддавши честь двом присутнім адміралам, офіцер вручив міністрові закордонних справ якийсь папір – схоже, то була депеша.

Коли Карно ознайомився з текстом, обличчя його так само зблідло й набуло сіруватого відтінку. Він спрямував на нас мутний, тоскний погляд.

– У системі Бай-Сін ми зазнали невдачі. Флот ґаббарів, переконавшись, що наші війська перемагають, розпочав масоване бомбардування Країни Хань. Подробиць поки немає. Це лише попереднє повідомлення, більш детальна інформація має надійти за кілька годин.

Якийсь час усі присутні мовчали, не в змозі вимовити ні слова. Першим озвався Шанкар:

– Вже є реакція вашого уряду?

– Ще немає. Це повідомлення вони отримають пізніше, ніж ми. Із системи Бай-Сін до Сонця веде досліджений канал другого роду. А до Терри-Ґаллії – ні. Тож нам залишається тільки чекати.

Наступні три години здались мені вічністю. Незабаром до нас приєдналися ще з десяток адміралів з головного командування флоту, проте ніякої наради не відбувалося. Всі просто чекали, здебільшого мовчки, і лише зрідка обмінювалися короткими репліками вкрай похмурого змісту.

Години за дві Карно принесли урядову депешу з Терри-Ґаллії. Ознайомившись з нею, він нічого нам не сказав, а розпитувати ніхто не наважився. Всі й так розуміли, що ніяких новин у депеші не було. Найпевніше, там були лише інструкції на випадок того чи іншого розвитку подій.

Нарешті надійшло повідомлення із системи Бай-Сін. Прочитавши його, Поль Карно довго дивився в порожнечу перед собою, потім заговорив, сухо і стримано:

– За останніми даними загальна потужність скинутих на Країну Хань термоядерних та позитронних зарядів перевищує два мільйони кілотонн. Атмосфера планети перетворилася на суцільну радіоактивну хмару. Від сили вибухів її вісь обертання змістилася на дванадцять градусів. За всіма ознаками, бомбардування призвело до різкої активізації тектонічних процесів. Керуючись відповідними інструкціями, командування Шостого Флоту Визволення ухвалило рішення заблокувати всі канали, залишені для відходу супротивника, і приступити до повної ліквідації ворожих військ.

„Дев’ять мільярдів людей,“ – пульсувала в моєму мозку думка, пронизуючи все моє єство нестерпним болем. – „Дев’ять мільярдів, що загинули за крок від свободи…“

– Адмірале, – заговорив міністр, звертаючись до Дюбарі. – Як повноважний представник Терри-Ґаллії і голова тимчасової адміністрації Землі та Сонячної системи, я наказую вам застосувати проти ґаббарів, що зараз перебувають на Землі, бактеріолоґічну зброю.

– Без попередження, міністре?

– Без попередження, адмірале. Ґаббарам ні до чого знати, що на них чекає. Інакше у пориві відчаю вони спробують перетворити Землю на суцільні руїни. Ще напередодні операції ми на спеціальному засіданні уряду розглядали такий варіант розвитку подій. Цей удар стане не єдиною відповіддю на знищення Країни Хань. Найближчим часом на п’ять ґаббарських планет будуть скинуті ґлюонні бомби.

Тут в розмову втрутився Аґатіяр:

– Пане Карно, скільки ще людських світів перебуває під контролем ґаббарів?

– Лише сім, – відповів Карно. – Та й охороняють вони їх разом з іншими Чужими. Ґаббари вважають себе головними в союзі дев’яти рас, ніби вищою расою, тому обов’язки тюремників перекладають на плечі своїх молодших партнерів.

– І все-таки аж у семи системах присутні війська ґаббарів, – стояв на своєму професор.– Ви не вважаєте, що ваші дії спровокують їх до знищення й цих планет?

Міністр якось невизначено кивнув:

– Ми неодноразово обговорювали це питання, месьє Аґатіяр. І дійшли висновку, що за таких обставин будь-яка наша реакція може призвести до траґічних наслідків. Якщо ми не покараємо ґаббарів за Країну Хань, то таким чином продемонструємо свою слабкість, і тоді навіть ті раси, чия етика відкидає ґеноцид як інструмент політики, почнуть шантажувати нас, погрожуючи знищенням людських планет, які вони контролюють. Єдиний стримувальний фактор для них – невідворотна й жорстока відплата.

Тим часом Дюбарі звернувся до Клода Брісо:

– Спеціальна бриґада бомбардувальників перебуває у вашому підпорядкуванні, віце-адмірале. Приступайте до виконання завдання.

– Слухаюсь! – відповів Брісо.

З похмурим і рішучим виразом обличчя він вийшов з конференц-залу.

А за сорок хвилин з анґарів станцій вилетіли дві сотні шатлів, обладнаних спеціальними розпилювачами і під прикриттям легких крейсерів та корветів, що баражували над планетою, стрімко пірнули вниз, до Землі. А через три з половиною години бриґада повернулася до своїх анґарів, не втративши під час операції жодного шатла. Так відбулася вирішальна, безкровна, але смертоносна, атака на Землю.

І почалося тижневе чекання…