Текст книги "Жменя вічності"
Автор книги: Олег Авраменко
Жанр:
Научная фантастика
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 14 страниц)
„Але ж чому, сонечко?“ – думав я. – „Чому ти не хочеш, щоб я знав про свою схожість з твоїм батьком? Адже рано чи пізно я б однаково про це дізнався…“
Зрештою я облишив ці думки і зажадав від комп’ютера перелік наявних у бортовій бібліотеці матеріалів про Чужих. Зараз я перебував у реальному, а не віртуальному космосі, у Ґалактиці, що належала не людям, а чужинцям. І як командир справжнього, а не уявного космічного корабля, я мусив якомога докладніше дізнатися про істот, що загнали людство в резервації і прирекли його на вимирання. Я більше не мав права заплющувати очі на дійсність.
У бібліотеці було кілька об’ємистих моноґрафій анґлійською, зокрема „Історія контактів з позаземними цивілізаціями“, на якій я й зупинився. Це виявилося саме те, чого я потребував. „Історія контактів“ містила багато фактичного матеріалу, досить „розжованого“ для неспеціаліста. Моноґрафія читалася легко, з непослабною цікавістю, і я вже дістався початку XXVIII століття, коли до рубки ввійшов Шанкар. Він подивився на мій дисплей і схвально кивнув:
– Розумне рішення, капітане, вам просто необхідно заповнити прогалини у ваших знаннях. До речі, ви зробили правильний вибір – я й сам збирався рекомендувати вам „Історію контактів“. Це настільна книга кожного керівника підпілля. Вона була написана задовго до початку війни, тому не містить ніяких пропаґандистських кліше і зображає Чужих більш-менш об’єктивно.
– Загалом об’єктивно, – погодився я. – І як на мене аж занадто. Часом мені стає гидко від того, з якою симпатією автори пишуть про деякі раси. Особливо про альвів.
На зморщеному обличчі Шанкара промайнула слабка подоба усмішки.
– О, альви! – промовив він, влаштовуючись у кріслі артилериста. – Колись наші предки були просто закохані в них. Вони не такі схожі на нас, як нереї-пятидесятники чи дварки, проте люди вважали їх чарівними. Маленькі волохаті істоти, що так нагадують персонажів стародавніх казок… Звідси, між іншим, і виникла їхня назва, запозичена із середньовічної скандинавської міфолоґії, а також з фентезі – своєрідного фольклору постіндустріального суспільства. Хоча існує більш банальна гіпотеза, що „альв“ – просто спотворена вимова грецької літери „альфа“, адже рідна планета альвів обертається довкола зорі Бетельґейзе – Альфи Оріона.
– Ви так спокійно говорите про це, – я був здивований. – Знаючи, як ви ненавидите Чужих, я думав… ну…
– Що я скаженітиму, – допоміг мені Шанкар. – Зубами скреготатиму на кожну згадку про чужинців. Атож, я ненавиджу їх усіх, і альвів також. Якби мені трапилася ця маленька волохата істота, я без вагань скрутив би їй в’язи. Але ні ненависть, ні злість, ні жага помсти не повинні нас засліплювати й позбавляти розуму. Сліпий, безрозсудний боєць – це боєць-смертник, це просто гарматне м’ясо.
Якийсь час ми мовчали. Я намагався зосередитися на „Історії контактів“, але в присутності Шанкара не міг. Надто вже багато питань хотілося мені поставити патріархові Опору. І серед них було одне, яке так і вертілося в мене на язиці…
– Пане Шанкар, – несміливо запитав я. – Може, мені просто здається, але… Словом, у мене склалося таке враження, що ви вважаєте нашу місію вже виконаною, а Магаваршу – вже вільною. Щойно ми прорвалися в дром-зону і ввійшли в канал, ви заспокоїлися й поводитесь як переможець. А оскільки вас не можна звинуватити в легковажності, то залишається одне пояснення: вам щось відомо. Щось таке, чого не знаю я і що дозволяє вам упевнено дивитися в майбутнє.
Шанкар ще трохи помовчав, проникливо дивлячись мені у вічі.
– А знаєте, я недооцінив вашої кмітливості. Чи, радше, вашого тактичного чуття, здатності швидко й безпомилково оцінювати ситуацію. Я більш ніж упевнений, що якби ви були присутні при тій нашій нічній розмові з Рашеллю, то відразу б усе зрозуміли.
– Що саме?
– А от подумайте. Терра-Ґаллія відправляє на Магаваршу розвідувальний корабель, щоб установити контакт з нашим підпіллям. Під час попередніх рейсів до нашої планети розвідники вичислили трьох людей, які, за їхніми здогадами, пов’язані з Опором, – серед них і професор Аґатіяр. Одначе для встановлення контакту спорядили не трьох розвідників, а цілий диверсійно-розвідувальний загін. Підкреслюю: не просто розвідувальний, а диверсійно-розвідувальний! І проникнути на планету він мав не на маленькій шлюпці-стелс, що з огляду на секретність було б доцільніше, а на міжпланетному шатлі, оснащеному крім звичайного озброєння чотирма позитронними ракетами. Так, звісно, шатл також мав протирадарний захист, але ризик, що його запеленґують, був значно вищий. І якби йшлося лише про встановлення контакту з підпіллям, він не знадобився б. І не потрібно було б надсилати на планету загін з двох десятків людей. Не збиралися ж розвідники йти до кожного з трьох імовірних учасників Опору цілою юрбою.
Кілька секунд я розмірковував над Шанкаровими словами. Певніше, не над самими словами – нічого нового він не сказав, – а над розставленими ним акцентами.
– Ох, чорт!..
– У тім-то й річ, капітане. Це була не розвідувальна місія, а радше диверсійна. „Зоря Свободи“ була провісником не просто запланованого, а вже підготовленого вторгнення в нашу систему, і головне завдання цієї диверсійної ґрупи полягало в тому, щоб у контакті з підпіллям чи без нього спровокувати масові заворушення на Магаварші. За словами Рашелі, у кожному з семи людських світів, куди потрапляла інформація про Терру-Ґаллію, починалися такі заворушення, і в п’яти випадках Чужі мусили ввести на планети війська. А щоб окупація Магаварші почалася напевно, щоб ґарантовано відвернути увагу ворога від охорони дром-зони, на борту крейсера знаходилися добре підготовлені диверсанти. З цією ж метою шатл був оснащений позитронними ракетами: на той випадок, якщо чужинці завагаються з початком окупації, атака на орбітальні станції підштовхне їх до рішучих дій.
– Тепер розумію, – кивнув я. – Виходить, корабель летів від сусідньої зорі не для того, щоб замаскуватися, а щоб непомітно й безперешкодно відправити на Магаваршу десант?
– Атож. Гадаю, план був такий: після успішного приземлення шатла „Зоря Свободи“ мала наблизитися до планети, запустити в глобальну інфомережу пропаґандистський ролик про Терру-Ґаллію, потім прорватися в дром-зону й вислизнути з системи. Такий маневр переконав би чужинців у тому, що вони просто проґавили появу розвідника.
– Але цей план не спрацював, – зауважив я. – Чужі знають про висадку на планету. Мало того, вони, схоже, переконані, що на Магаваршу висадився цілий десант.
– Це вже не має значення, капітане. Головне, що чужинці зреаґували саме так, як від них і очікували. А наш прорив у дром-зону мав переконати їх, що вони вчинили правильно. Зараз вони думають, що ґаллійські аґенти, зазнавши невдачі, втекли; тож тепер зосередилися на придушенні магаваршського повстання. Згодом вони, ясна річ, запідозрять неладне і про всяк випадок викличуть підмогу. Але буде вже пізно.
– Ви гадаєте, що вторгнення почнеться в найближчі дні?
– Я цього певен. Як свідчать бортові записи корабля, час висадки на планету шатла з десантом був визначений заздалегідь з точністю до кількох годин. А отже, атаки ґаллійського флоту слід чекати з дня на день. – Шанкарові очі яскраво засяяли. – Свобода Магаварші вже не за горами.
23
Ще на самому початку прориву в дром-зону, коли я віддав наказ привести бортові системи в режим повної готовності до гіперпереходу другого роду, майже у всіх приміщеннях корабля спалахнули спеціальні табло з магічним числом 123573,14 – точною кількістю секунд, які ми мали провести в гіперпросторі. Щойно ми ввійшли в канал, цифри почали свій зворотний біг до нульової позначки: соті неслися безупинним потоком, десяті стрімко змінювалися, ледь вловимі оком, секунди клацали в унісон з биттям серця, десятки секунд збігали одна за одною статечно та неквапно, а сотні й тисячі повзли зі швидкістю слимака, викликаючи в мене роздратування.
Коли на табло з’явилося число 1000,00, на всьому кораблі, як годиться, пролунала сирена, сповіщаючи про те, що до виходу з гіперпростору залишилося шістнадцять хвилин і сорок секунд. Утім, для нас це попередження було зайвим. На той час усі члени екіпажу, крім Ортеґи, що ніс вахту в реакторному відсіку, вже зібралися в штурманській рубці, нетерпляче чекаючи на завершення першого в нашому житті міжзоряного стрибка.
За сто секунд до виходу знов пролунала сирена. Бортінженер Ортеґа доповів про запуск у холостому режимі ходових термоядерних двигунів, а Шанкар, який зайняв пост артилериста, повідомив, що всі бойові системи корабля приведені в стан готовності.
Нарешті комп’ютер почав відлік останніх десяти секунд. Я повністю зосередив увагу на тактичному дисплеї. Якщо після виходу з каналу ми потрапимо в критичну ситуацію – опинимося поблизу масивного космічного тіла чи серед чужинських кораблів, – доведеться негайно маневрувати, щоб уникнути катастрофи. З цією ж метою Шанкар напнув на свою голову ментошолом, щоб у разі потреби негайно відкрити по ворогові вогонь.
Щойно на табло спалахнули нулі, різнобарв’я гіперпростору за прозорою стіною рубки миттю змінилося густим розсипом зірок на чорному оксамиті космосу.
Тактичний дисплей видав звіт бортового комп’ютера, з якого випливало, що жодних масивних космічних тіл чи об’єктів штучного походження поблизу точки виходу не виявлено. Трохи розслабившись, я подивився на оглядові екрани і на одному з них побачив невеликий червоний диск зорі, довкола якої оберталася дром-зона.
Шанкар зняв ментошолом і рукавом комбінезона витер спітніле чоло.
– Схоже, все гаразд. На щастя, нас не занесло до чорта на роги. Ми, як і раніше, десь у центральній частині Ґалактики.
– Сумніваюся, – сказав я. – Щось тут не так.
– А саме?
– При такій кількості яскравих зірок дуже мало тьмяних, далеких. Та й он те велике скупчення мені щось нагадує… Щоб я здох! Тепер зрозуміло! – Я наказав комп’ютеру іґнорувати всі об’єкти, яскравіші за третю зоряну величину, а своїм супутникам повідомив: – Ми якраз у чорта на рогах. Дивіться!
Фільтри в прозорій стіні рубки прибрали всі яскраві зірки, і тепер ніщо не заважало нам споглядати захопливе видовище – розпростерту перед нами Ґалактику з чотирма спіральними, закрученими проти годинникової стрілки рукавами. Вона була повернена в наш бік майже перпендикулярно до своєї площини, а її видимий розмір складав близько дев’яноста градусів. Отже, нас розділяла відстань у п’ятнадцять – двадцять тисяч парсеків.
Поруч із собою я почув вражений вигук Ріти. Побачивши Ґалактику, вона миттю підхопилася відкидного стільця попід задньою стіною рубки і підбігла до центрального пульта. Зараз вона стояла біля мого крісла, а її смагляве лице промінилося захватом упереміш зі страхом – їй було лячно перед такою величезною відстанню від дому.
Рашель з Аґатіяром відреаґували на побачене стриманіше, проте й вони були вражені. Професор почасти поділяв і захват, і страх своєї доньки; зате в погляді Рашелі читалося безмежне, нічим не затьмарене зачарування. Вона була донькою вільного, нескореного світу, вона змалку сприймала міжзоряні подорожі як щось природне й доступне для людини, тому її зовсім не лякала безодня космічних відстаней. Вона просто насолоджувалася цим видовищем.
Вкрите густою сіткою зморшок обличчя Шанкара, як завжди, не виражало жодних емоцій, але очі його палали вогнем.
– Я завжди мріяв побачити її… усю Ґалактику перед собою. Саме таку – не більшу й не меншу. Щоб можна було обхопити її руками… – Він рвучко повернувся до мене. – Браво, капітане! Вітаю ваш вибір каналу. Хай нам доведеться зробити ще один „сліпий“ стрибок, та я про це не шкодую. Я побачив Ґалактику, і тепер лишилося одне – побачити вільну Магаваршу. А тоді вже можна померти…
– Де ми? – запитала Ріта, заворожено дивлячись крізь оглядову стіну.
– Очевидно, в одному із зоряних кластерів, – відповів їй Аґатіяр. – Це розташовані за межами ґалактичної спіралі щільні скупчення зірок. Вони бувають різні за формою та розмірами. Судячи з усього ми потрапили в досить великий сферичний кластер.
Бортовий комп’ютер якраз закінчив обчислення наших координат і видав на тактичний дисплей інформацію. Всупереч моїм очікуванням цей зоряний кластер мав не лише каталожний номер, а й власну назву – Кластер Келлера, на честь капітана дослідницького корабля, який відкрив до нього шлях, роблячи навмання „затяжні стрибки“ (так на професійному сленґу космольотчиків називалися гіперпереходи другого роду). Це сталося ще сім сторіч тому, проте Кластер Келлера, як і решта зоряних кластерів, не був освоєний. Людям та іншим розумним расам цілком вистачало зірок у самій Ґалактиці і в обох Магелланових хмарах, а такі маленькі острівці, відрізані від зовнішнього світу, нікого особливо не приваблювали.
– Нам знову пощастило! – заявив Шанкар. – Тут є досліджені канали, що ведуть до Ґалактики. Їх аж п’ять: два з них розвідав сам Келлер по дорозі сюди й назад, а інші проклали наступні наукові експедиції.
– Користуватися ними небезпечно, – зауважив як завжди обережний Аґатіяр. – Якщо один з чужинських кораблів пішов за нами, то він, опинившись тут і з’ясувавши, куди ми потрапили, негайно повернеться назад і сповістить своїх.
– Ну то й що? – недбало знизав плечима Шанкар. – Гадаєш, вони відразу кинуться перекривати всі п’ять каналів? Дурниці! По-перше, у них є важливіші справи, ніж посилати флотилії в різні кінці Ґалактики, до диких незаселених систем. А по-друге, вони просто не встигнуть… До речі, капітане, скільки часу ми провели в каналі? За ґалактичним відліком, певна річ.
Я зробив запит комп’ютеру, і той, уже оперуючи координатами точок входу та виходу, ввів у рівняння ґрафік потужності резонансного ґенератора і видав результат: близько шести з половиною годин.
– Ну от, – підсумував Шанкар. – Сумніваюся, щоб переслідувач, якщо він взагалі є, ішов за нами на такій швидкості. Добре, коли він з’явиться тут бодай за добу. А на той час ми вже загубимося в Ґалактиці.
24
На вибір подальшого маршруту ми витратили небагато часу і майже відразу зупинилися на каналі, розташованому від нас на відстані всього двох десятків звичайних стрибків – цебто переходів першого роду. Цей канал сполучав Кластер Келлера з іншим зоряним кластером – М28, також неосвоєним, але добре вивченим, оскільки він знаходився майже в площині Ґалактики. У кластері М28 було більше двохсот досліджених каналів другого роду, і один з них, ніби спеціально створений для наших цілей, вів у середину Рукава Персея до безіменної зорі, що мала лише довжелезний каталожний номер. А там, усього за два звичайні стрибки, біля такої ж безіменної зірки знаходився досліджений канал до Зорі Дашкова, 175-ї Центавра.
За ґалактичними мірками ця система була близькою сусідкою Землі. Вона належала до так званого Сектора Один, що охоплював область простору в радіусі тисячі світлових років від Сонця і нараховував близько семи мільйонів зірок. За всіх часів цей сектор був найзаселеніший у Ґалактиці, що й не дивно: адже саме звідси почалося освоєння людством космосу, до того ж у Секторі Один знаходилася також батьківщина іншої розумної раси – альвів.
Зоря Дашкова, до якої ми вийшли в результаті кількох десятків звичайних стрибків і трьох затяжних, була червоним карликом, що зловісно дивився на нас з оглядових екранів, немов налите кров’ю око якогось пекельного чудовиська. Єдина планета системи, Земля Люґера, була геть непридатна для життя: від полюса до полюса охоплена бурхливою вулканічною активністю, з ядучою атмосферою, яка на шістдесят відсотків складалася з окису та двоокису вуглецю.
– Не розумію, – сказала Ріта, розглядаючи на екрані збільшене телескопом зображення Землі Люґера, – навіщо було давати цій зірці та планеті власні імена? Невже Дашков і Люґер не могли знайти симпатичнішої системи? Адже в Ґалактиці вдосталь зірок.
– Зате ця знаходиться в Секторі Один, – зауважила Рашель. – Дуже престижно, щоб ви знали.
Тим часом я зазирнув у відповідну статтю каталоґу і, ознайомившись з нею, сказав:
– Ага, Зорю Дашкова купили з аукціону.
– Як це „купили“? – здивувалася Ріта.
– Не в тому сенсі, що вона належала комусь на правах приватної власності. Просто наприкінці XXIII століття право дати їй та планеті назву придбав Харківський клуб любителів містики та жахів. Між іншим, за дуже пристойну суму. Рашель правду каже: зоря в Секторі Один – це дуже престижно. Їх майже сім мільйонів, але серед них, мабуть, немає жодної, яка б не мала власного імені. Винятком є лише пара сотень зірок, до яких міцно „прилипли“ назви з древнього каталоґу Баєра-Флемстіда. Наприклад, Епсілон Ерідана, Тау Кита чи та ж Дельта Октанта. – Я прибрав з екрана зображення непривітної Землі Люґера і вивів схему каналів. – Тут я накреслив шістнадцять різних маршрутів до Терри-Ґаллії, які, судячи з інформації бортового комп’ютера, проходять через ненаселені й незайняті Чужими системи.
Тепер уже до нас приєднався й Шанкар:
– Я вже ознайомився з вашими маршрутами, капітане. І навіть проаналізував їх за рівнем ризиків. Оці три – найбезпечніші. Ймовірність натрапити на випадковий патруль Чужих не перевищує піввідсотка. Та це за умови, що інформація бортового комп’ютера про розташування чужинських баз точна і повна.
– Звичайно, точна! – сказала Рашель, в її голосі вчулися нотки роздратування. – Невже ви гадаєте, що наше командування може підставити своїх розвідників?
– Аж ніяк, люба, – похитав головою Шанкар. – Проте зваж, що „Зоря Свободи“ залишила вашу систему майже чотири місяці тому, а за цей час Чужі могли орґанізувати кілька нових баз для чергової атаки на Терру-Ґаллію.
Рашель видимо збентежилась.
– Ваша правда, сер. Даруйте, я цього не врахувала.
– Отже, вирішено, – підсумував я. – Будемо обирати серед цих трьох. Мабуть, зупинимося на найкоротшому.
Я вже збирався ткнути пальцем у відповідний рядок, аж раптом почувся сиґнал тривоги. Бортовий комп’ютер попередив, що на відстані двадцяти семи тисяч кілометрів від нас зареєстроване відкриття каналу першого роду, і вже за власною ініціативою вивів на головний оглядовий екран збільшене зображення ділянки дром-зони, у центрі якої мерехтіло блакитне сяйво. Згідно з даними комп’ютера цей канал вів із системи М’буто – також, за його інформацією, незаселеної.
З несподіваною для свого віку спритністю Шанкар кинувся до артилерійського пульта, напнув на голову ментошолом і за кілька секунд привів у повну готовність усі бойові системи корабля.
Я теж не барився: негайно викликав Ортеґу й Аґатіяра, що вдвох перебували в реакторному відсіку, наказав їм готуватися до затяжного стрибка, а сам скерував „Зорю Свободи“ до найближчого каналу другого роду, розташованого за дев’ятсот кілометрів від нас.
– Ну, це ж несправедливо! – обурювався я. – Летіли, летіли – і ось прилетіли!
Серйозна небезпека нам не загрожувала, ми без проблем встигали втекти від ворога. Однак втеча означала „сліпий“ стрибок у недосліджений канал, після якого нас знову занесе казна-куди, і знову доведеться починати все спочатку.
Тим часом з відкритої горловини каналу виринув корабель. На наш подив, це був не якийсь дредноут і навіть не легкий патрульний крейсер, а зовсім вутле суденце розмірами з міжпланетний шатл. Найвірогідніше, це була прогулянкова яхта, оснащена малопотужним ґенератором, призначеним лише для звичайних стрибків крізь канали першого роду. Замість позивних вона радирувала сиґнал „SOS“, супроводжуючи його коротким повідомленням кількома мовами, зокрема й анґлійською: „Нас переслідують, допоможіть!“
Оскільки в даний момент „Зоря Свободи“ йшла на ґравітаційній тязі, а позивні ми не надсилали, пілот яхти не помітив нашого корабля і спрямував її майже в протилежний від нас бік. Комп’ютер швидко обчислив можливу траєкторію судна й видав проґноз, що воно прагне дістатися найближчого каналу першого роду, розташованого на відстані півтора мільйона кілометрів.
– Що робитимемо, капітане? – почувся з-під шолома приглушений голос Шанкара. – Це не схоже на пастку чи розіграш. Б’юсь об заклад, що незабаром з’явиться переслідувач.
Тим часом горловина каналу, через який увійшла яхта, закрилася, і блакитне мерехтіння розчинилося в темряві космосу. Але будь-якої миті воно могло з’явитися знову.
– Проблема в тому, – зауважив я, – хто з них друг, а хто ворог. Чи, може, і переслідувач, і переслідуваний – Чужі.
Тут втрутився бортовий комп’ютер. Дотримуючись мого наказу не говорити вголос, він вивів повідомлення на мессаж-рядок тактичного дисплея:
„Серед мов, якими передається заклик про допомогу, є норвезька. У моїй пам’яті відсутня інформація про використання цієї мови Чужими“.
– Авжеж, – підтвердила Рашель, чий дисплей продублював це повідомлення. – Серед земних мов, перейнятих чужинцями від людей, норвезької немає.
Ще кілька секунд я розмірковував.
– Гаразд. Якщо на яхті друзі, ми зобов’язані їм допомогти. Якщо вороги – то вони проти нас безсилі. Встановлюйте зв’язок, пане Шанкар.
– Так, капітане, – відповів той. – Надсилаю виклик.
Екран монітора зовнішнього зв’язку ввімкнувся, і на ньому виникло зображення чоловіка, мого ровесника, може, трохи старшого, широкоплечого блондина з грубим, але не позбавленим своєрідного шарму обличчям і пронизливими синіми очима.
Побачивши його, я не втримався й полегшено зітхнув. Зате він, як мені здалося, досадливо поморщився, ніби кажучи: „От тобі й на, з вогню та в полум’я!“
– Крейсер „Зоря Свободи“, Військово-Космічні Сили Терри-Ґаллії, – представився я. – На зв’язку капітан Матусевич.
– Пілот Лайф Сіґурдсон, – навзаєм відрекомендувався він. – Приватна яхта „Валькірія“, порт приписки – Лонґ’їр, Шпіцберґен, Земля.
На ці слова мені відвисла щелепа. Рашель тихо охнула, Ріта втупилася в екран очманілим поглядом, а Шанкар затрусив ментошоломом – певніше, головою, на яку був надягнений цей шолом.
Тим часом пілот Сіґурдсон, ніби нічого не сталося, продовжував:
– У локальному просторі Зорі Барнарда нас атакував військовий корабель з невідомими позивними. Він без попередження відкрив вогонь, але нам вдалося втекти через канал першого роду. Відтоді ми здійснили вже тринадцять стрибків, але корабель продовжує гнатися за нами. Його ходові двигуни значно потужніші за наші, і цього разу, боюся, ми не встигнемо дістатися каналу.
– Система Барнарда належить ґлісарам, – прокоментувала Рашель.
Лайф Сіґурдсон розчув її слова і сказав:
– Атож, у позивних корабля йдеться про якихось ґлісарів. Хто вони, в біса, такі?
Я врешті опам’ятався й ошелешено промовив:
– Ван-вінкль, хай йому грець! Ви – ван-вінкль!
Мій співрозмовник кивнув:
– Так, ми вже це зрозуміли. Але ще не знаємо, як надовго вклепалися. Який зараз рік?
Я назвав. Обличчя Сіґурдсона, і до того не дуже рум’яне, геть сполотніло й видовжилося.
