Текст книги "Жменя вічності"

Автор книги: Олег Авраменко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 14 страниц)

35

Як це завжди буває, в останню хвилину командування переглянуло ґрафік відбуття Дев’ятнадцятої ескадри, тому наша бриґада стартувала з півторагодинною затримкою й опинилася майже в самому хвості ешелону. Це не давало нам істотних переваг для втечі, зате ми мали можливість відірватися раніше, не чекаючи на завершення розгону. Усі більш-менш швидкісні кораблі йшли далеко попереду й набирали швидкість раніше нас, тому, якби вони надумали кинутися нам навздогін, їм для початку довелося б трохи загальмувати.

Цього разу в рубці були тільки я та Ріта, яку за згодою Ахмада я привів до тями, щоб вона виконувала обов’язки офіцера зв’язку.

Поки я був відсутній, Ахмад переніс Рашель у мою каюту. Непритомна дівчинка лежала на ліжку, але вже не паралізована, а накачана снодійним. Поруч з нею в кріслі сидів Ахмад, він стискав у руці два дроти, що тяглися до боєголовки на підлозі посеред каюти. Цю картину я бачив на екрані монітора внутрішнього зв’язку, і сказати, що вона доводила мене до сказу, означало не сказати нічого…

По закінченні другої години польоту Ахмад почав виявляти ознаки втоми. Подолавши почуття відрази, я ввімкнув зв’язок з каютою й заговорив у інтерком:

– Ну все. Гадаю, вже можна йти у відрив.

Ахмад повернув обличчя до екрана:

– А не зарано?

Власне, було ще трохи рано, але я сказав:

– Цілком слушний момент. Ми відійшли від Сатурна на пристойну відстань, кораблі віддалилися один від одного на сотню кілометрів, а вся ескадра розтяглася на добрих три мільйони. Це максимум. Скоро відстань між її головою та хвостом почне скорочуватися.

Ахмад кивнув:

– Гаразд, починай.

За допомогою бічних дюз я розвернув корабель майже під прямим кутом до напрямку руху і різко збільшив тягу з крейсерських шістдесяти одиниць до повних дев’яноста. Найближчий корабель, що летів приблизно за сотню кілометрів від нас, почав стрімко віддалятися, потроху відхиляючись убік.

Хвилини за три на зв’язок з нами вийшов капітан Лорен. Спершу він досить коректно поцікавився нашими справами, але, не дочекавшись відповіді, почав виказувати ознаки хвилювання, які виявлялися в тому, що він став приперчувати свою мову не надто ввічливими висловлюваннями на нашу адресу. Крім слова „merde“, я нічого не розібрав, але з виразу Рітиного обличчя було зрозуміло, що він вживав і значно крутіші слівця.

Коли хвилювання Лорена переросло в справжнє занепокоєння, я звернувся до Ріти:

– Відповідай йому. Дослівно: „На жаль, ми змушені вийти зі складу бриґади. Серед нас є дванадцятирічна дівчинка, яка катеґорично не хоче залишати корабель, а ми більше не можемо піддавати її життя небезпеці. Тому відвозимо її до дядька, віце-адмірала Брісо. Бажаємо всім удачі“.

Ріта слухняно переклала моє пояснення капітанові Лорену, і він, витративши з півхвилини на осмислення почутого, вибухнув довгою та гнівною тирадою, яку закінчив вагомим анґло-французьким словосполученням „les fuckіng deserteurs“.

Я поморщився, як від ляпасу, і коротко кинув Ріті:

– Вимкни.

Полегшено зітхнувши, вона виконала мій наказ. З інтеркома почувся глузливий сміх Ахмада:

– Командир помилився. Йому слід було назвати тебе зрадником.

– Заткнися! – гаркнув я.

– Добре, добре, я пожартував. До речі, міс Аґатіяр, Стефан більше не потребує вашої допомоги. Йдіть до мене.

Ріта зісковзнула з крісла і безпорадно подивилася на мене. Я відповів їй таким же безпомічним поглядом.

– У нас немає іншого виходу. Доведеться повірити йому на слово.

– Не бійтеся, я вас не підведу, – озвався Ахмад.

Ріта тихо зітхнула і вийшла з рубки. Поки вона йшла до капітанської каюти, я перевірив показники радарів. Кораблі Дев’ятнадцятої ескадри дотримувалися свого маршруту, ніхто за нами не гнався. Нас просто викреслили зі списків особового складу й занесли до ґрафи „довбаних дезертирів“.

Нарешті я побачив на екрані, як Ріта ввійшла в каюту.

– Сідайте, міс, – промовив Ахмад, вказуючи на вільне крісло. – Не бійтеся, це не боляче.

Ріта боязко влаштувалася в кріслі, Ахмад узяв вільною рукою паралізатор, направив на неї й вистрілив. Вона обм’якла, відкинулася на спинку і звісила голову на груди.

– От і все, – резюмував Ахмад. – Півсправи вже зроблено. До речі, Стефане, вибач, що при ній я назвав тебе зрадником. Сподіваюся, вона ні про що не здогадається.

Я промовчав.

– А знаєш, – продовжив він після короткої паузи, – я навіть не сподівався, що ти допоможеш мені з цим стискувачем. От уже не думав, що твоя прихильність до дівчинки зайде так далеко – аж до зрадництва.

– А бодай тебе грець побив! – сказав я похмуро. – Не хочу тебе чути.

Ахмад нервово пересмикнув плечима:

– Ну, не хочеш, воля твоя. Ти мені більше не потрібен. Далі обійдуся без тебе. Все-таки я пілот, хоч і не такий класний, як ти. Ходи вже сюди.

– Гаразд, – кивнув я, почуваючи певне полегшення від того, що це болісне чекання врешті закінчилося. За якусь хвилину все з’ясується – у моєму суб’єктивному часі, ясна річ. Або ми всі разом прокинемося на борту шатла серед безкрайого космосу… або не прокинемося вже ніколи.

Переключивши корабель на автопілот, я залишив рубку і пройшов у капітанську каюту. Ахмад зустрів мене спрямованим у груди паралізатором.

– Стій, де стоїш, ближче не підходь. Ти надто імпульсивний і можеш утнути дурницю.

– Не утну, – втомлено відповів я. – Стріляй, не зволікай… А втім, ні, наостанку одне питання.

– Яке?

– Що ти робитимеш з цією інформацією?

– Віддам її іншим расам. Нехай усі володіють цим секретом, нехай ні в кого не буде переваг.

Я похитав головою:

– Ти йолоп, Ахмаде! Хіба ти не розумієш, що в чужинців і так є над нами величезна перевага? А заволодівши цією технолоґією, вони назавжди перекриють людям шлях до зірок…

– І правильно зроблять. – Палець Ахмада почав повільно натискати на гашетку.

– Щоб ти здох! – спересердя проказав я. – Якби це було можливо, я б стер із пам’яті кожну мить нашого знайомства.

Блиснув спалах пострілу, і я втратив свідомість.

36

Отямившись, я спершу був подумав, що все ще сплю й бачу кошмарний сон. Перед моїми очима бовваніло заросле рудою шерстю рило якогось моторошного чудовиська: дві великі ніздрі на сірому п’ятаку, всіяна рівними зубами видовжена паща, близько посаджені очі, гострі настовбурчені вуха…

– Чорт! Альв!.. – вирвалося в мене, коли в очах трохи прояснилося.

Альв Григорій Шелестов, що тримав у лапах-руках порожню ін’єкційну ампулу, трохи відсунувся від мене і промовив:

– Вибач, друже-чоловіче, що злякав тебе. Як почуваєшся?

Я сів на підлозі й роззирнувся довкола. Це була моя капітанська каюта, де й паралізував мене Ахмад. Сам Ахмад щез разом з боєголовкою, лише два дроти валялися неподалік. А непритомні Ріта й Рашель лежали поруч на моєму ліжку.

– Що тут сталося? – запитав я, інстинктивно відсуваючись подалі від чужинця. – Де Ахмад?

– Він мертвий, – сумно відповів альв.– Я убив його… хай простить мене Господь милосердний.

– О-о!.. – протяг я, геть спантеличений. – Навіщо?

– Він розповів мені про свої плани. Повідомив, що роздобув схему стискувача каналів і хоче передати її всім іншим расам. Я не міг цього допустити.

– Не міг допустити… – повторив я ошелешено. – Але чому?

– Бо ця технолоґія – єдиний порятунок для людства. Вас, людей, дуже мало, зараз ви безсилі, а всі інші раси, включаючи моїх братів-альвів, збожеволіли й повстали проти вас. Якщо вони заволодіють цим секретом, ви позбудетеся своєї останньої переваги, це стане вашим смертним вироком. Я… я мусив зупинити безумця. Це найменше, що я міг для вас зробити. На відміну від сучасних альвів я не втратив пам’ять, я знаю, як багато добра ви зробили моєму народові.

Я мовчав, утупившись в альва очманілим поглядом.

– Але ж тоді… – нарешті витиснув із себе. – Тоді, виходить, ти зрадив своїх.

Він рішуче похитав головою:

– Я не зраджував альвів. Навпаки, я їх врятував. Навіжений Ахмад збирався зв’язатися з тутешніми ґаббарами й видати їм схеми. Мовляв, хоч хтось із них прорветься крізь охорону дром-зони і поділиться цим секретом з усіма. Він геть-чисто втратив розум! Якби ці дикуни заволоділи технолоґією стискувача, вони б не розказали про неї нікому. Спершу покінчили б із людством, а потім узялися б за інші раси. Вони винищили б усіх, і альвів також. Ще тисячу років тому вони мріяли про Ґалактику лише для ґаббарів. Але Ахмад не прислухався до моїх умовлянь, і в мене не залишалося вибору. – З цими словами Шелестов попрямував до виходу, але в дверях затримався. – Свою справу я зробив і тепер повертаюся в шосту каюту. Замкни мене там, але спочатку забери звідти тіло свого божевільного друга Ахмада.

– Стривай! – трохи оговтавшись, гукнув я йому вслід. – Як ти його вбив? Він сам дав тобі зброю?

– Ні, він не настільки довіряв мені. Він просто прийшов поділитися зі мною своїми намірами, схилити мене на свій бік. Він був обережний, весь час тримав мене під прицілом, але він виявився невігласом. Він не знав, що наші слинні залози здатні виробляти смертельну для інших істот отруту. Я просто плюнув йому в обличчя.

Альв пішов, а я, згаявши ще хвилину на роздуми, підібрав з підлоги залишену ним аптечку й сів на край ліжка з наміром повернути до тями Ріту – щоб вона, як кваліфікований медик, взяла на себе клопоти про інших. Та потім вирішив з цим зачекати. Опритомнівши, Ріта неодмінно зажадає пояснень, а тим часом корабель чимраз дужче розганявся і з кожною секундою віддалявся від системи на тисячі кілометрів. Передовсім я мусив розпочати гальмування і зв’язатися з командуванням.

Піднявшись у штурманську рубку, я побачив на мессаж-рядку тактичного дисплея повідомлення: ШАТЛ MS 5826 ВИКЛИКАЄ КРЕЙСЕР „ЗОРЯ СВОБОДИ“. ТЕРМІНОВО! КАПІТАНЕ МАТУСЕВИЧ, ВІДПОВІДАЙТЕ!

Влаштувавшись у капітанському кріслі, я спершу віддав наказ заглушити двигуни, а відтак увімкнув зовнішній зв’язок. Лише з секундною затримкою на екрані з’явилася вже знайома мені русява жінка.

– Анн-Марі?! – здивовано вигукнув я.

– Здрастуйте, капітане Матусевич, – відповіла вона офіційним тоном. – На зв’язку капітан-лейтенант Прентан з борта розвідувального шатла „Ем-Ес п’ятдесят вісім – двадцять шість“ класу „суперстелс“. Ми знаходимося на відстані ста п’ятдесяти тисяч кілометрів від вас. Бачу, що ситуація на кораблі нормалізувалася. Просимо не проводити більше ніяких маневрів і чекати нашого прибуття.

– То ви вже все знаєте?

– Так, капітане. Ще на станції ми підключилися до вашого бортового комп’ютера і спостерігали за всім, що відбувалося на кораблі.

– Ви все-таки доповіли начальству?

– Не зовсім так, – відповіла Анн-Марі Прентан. – Від самого початку командування знало про захоплення вашого крейсера месьє Раманом. Певніше, з того моменту, як він проникнув у станційну інфомережу і спробував добратися до стискувача.

– Але… Чому ж ви відразу його не знешкодили?

– Бо не встигли вчасно відновити контроль над бортовим комп’ютером. А коли це вдалося, месьє Раман уже тримав за заручницю мадемуазель Леблан. Начальство доручило мені влаштувати „випадкову“ зустріч з вами і викликати вас на відвертість.

„Господи!“ – скрушно подумав я. – „Це ж треба бути таким йолопом! Як я міг повірити, що вона, офіцер військового флоту та ще й у бойовій обстановці, допомагає мені з власної ініціативи, без відома командування… Ні, як не крути, але я цивільна людина.“

– Зрозуміло, – сказав я. – Хоча… Ви могли б не хитрувати, а відразу сказати мені все як є.

– Спочатку ми так і збиралися вчинити. Але потім вирішили, що ви, почуваючи за собою підтримку, поводитиметеся надто впевнено й цим насторожите месьє Рамана. А так він не запідозрив ніякого підступу, і наш план спрацював. Коли він деактивував боєголовку, ми були готові віддати бортовому комп’ютеру команду паралізувати його й чекали лише, коли він увійде до штурманської.

– Проте вас випередив альв, – резюмував я.

– Атож. Для нас це стало цілковитою несподіванкою… До речі, ми уже наближаємося. Хвилини за три пришвартуємось. Вам, капітане, нічого робити не треба: корабель іде рівно, без обертання, і наш пілот з усім упорається сам. Ми заберемо з вашого борта месьє Рамана та альва, а натомість ви отримаєте мене. – Анн-Марі дозволила собі коротко всміхнутися. – Я тимчасово прикомандирована до вас як офіцер зв’язку. А ще наглядатиму за вами, щоб ви знову не встряли в халепу.

Я не повірив своїм вухам.

– То мені залишають „Зорю Свободи“?

– Ви, як і раніше, її капітан, і, крім того, вас залишають у складі Дев’ятнадцятої ескадри. За те, що ви не доповіли про присутність на борту полонених, командування вирішило накласти на вас дисциплінарне стягнення із занесенням до особової справи. – Ще одна швидка усмішка. – Тому в найближчі десять років не розраховуйте на підвищення.

Оскільки я ніколи не мріяв про адміральські погони, ця звістка не засмутила мене. Я залишався командиром корабля – і це найголовніше.

– Ми повернемося в бриґаду капітана Лорена? Його вже попередили, що ми не… не les fuckіng deserteurs?

– Він від самого початку це знав. Просто грав свою роль.

Я похитав головою:

– Йому слід було стати актором. Як, власне, і вам…

Цієї миті комп’ютер повідомив, що отримано запит на стикування. Швидко натиснувши клавішу, я дав свою згоду і знову заговорив до Анн-Марі:

– Можна звернутися до вашого начальства з проханням… ну, не знищувати альва?

Вираз її обличчя став серйозний, майже суворий.

– Ми не звірі, капітане. Ми не вбиваємо чужинців тільки за те, що вони чужинці. Ми воюємо проти ворогів. Разом з іншими полоненими альв Григорій Шелестов буде депортований у свою рідну систему Бетельґейзе. Адже він не чинив ніяких злочинів. – Вона зробила паузу. – Вбивство зрадника, певна річ, не враховується.

37

Вона висіла у просторі перед нами – велика блакитна планета, почасти вкрита густим шаром хмар, а почасти лише оповита легким серпанком туману, крізь який проглядали розпливчасті обриси материків та великих островів.

Ми, вся команда крейсера „Зоря Свободи“, стояли у просторому оглядовому залі флаґманської загороджувальної станції „Аквітанія“, біля величезної прозорої стіни, а наші погляди були спрямовані на Землю – планету, що була нашою спільною прабатьківщиною, але на яку вже понад сто років не ступала людська нога. Вона була зовсім поруч, до неї зоставалося лише кількасот кілометрі, та однак вона залишалася для нас недосяжною. Вся орбітальна оборона Чужих була зруйнована вщент, довкола Землі скупчилася добра половина всього Першого Флоту Визволення і завмерла в розгубленості, не наважуючись завдати по планеті удар.

Решта Сонячної системи, не беручи до уваги окремі осередки опору в астероїдному поясі, вже цілком належала людям. Ми без вагань штурмували Марс, Венеру, Меркурій, Місяць, Титан, Європу, Ганімед, інші супутники Юпітера та Сатурна; ми не дбали про збереження їх космодромів, військових баз, заводів, житлових куполів, інших споруд та комунікаційних систем; ми викурювали Чужих як могли, не думаючи про те, скільки потім доведеться докласти зусиль для відновлення зруйнованої економіки.

Однак Земля була для нас недоторканною. Ми не могли так жорстоко й безжально обійтися з колискою всієї людської раси, із планетою, що увібрала в себе багато тисячоліть нашої історії.

Свята Земля, Земля Споконвічна, мати всіх інших світів, де розселилися люди. У жодного з нас не піднялася б рука завдати Землі болю, заподіяти їй рану – ні позитронною ракетою, ні термоядерною бомбою, ні гострим, як бритва, лазерним променем чи спопеляючим усе на своєму шляху плазмовим залпом…

І ґаббари це знали. Представники інших рас, чиї колонії знаходилися на Землі, – дварків, альвів, п’ятдесятників та хтонів – уже залишили планету, здалися в полон і тепер чекали на депортацію у свої рідні світи. А от ґаббари навідсіч відмовлялися капітулювати. Вони проіґнорували нашу погрозу влаштувати масоване бомбардування Землі, бо чудово розуміли, що далі погроз ми не підемо.

Така безвихідь тривала вже цілий тиждень, а тим часом із шести інших систем, включаючи Магаваршу, надходили оптимістичні звістки про звільнення планет з мінімальними втратами. Лише в локальному просторі Бай-Сін ще продовжувалися запеклі бої: Країну Хань з її дев’ятьма мільярдами мешканців охороняв численний флот ґаббарів. Тактика ведення бою там була трохи інша: ґаллійці намагалися витіснити Чужих із системи, змусити до втечі кількома каналами другого роду, що їх навмисно залишили відкритими. Проте цей план досі не спрацював…

Земля повільно поверталася перед нами, і нарешті з-за обрію з’явився дельтовидний півострів Індостан, який ще називали Індійським субконтинентом. Ріта, її батько та Шанкар дивилися на нього завороженими очима – цей маленький шматок суходолу був батьківщиною їхніх предків, що понад тисячу років тому переселилися на Магаваршу. У Шанкара навіть заблищала на віях сльоза.

„Зараз він знову скаже, що тепер може спокійно вмерти,“ – подумав я чи то зі співчуттям, чи то з іронією…

Але Шанкар просто дивився на Індію жадібним поглядом і мовчав. Мовчали також Аґатіяр із Рітою.

Особисто я не вирізняв для себе якоїсь окремої частини Землі, що була б мені дорожча за інші. У моїх жилах перемішалася кров багатьох різних народів. По одній лінії родоводу мої пращури були зі Східної Європи, по іншій – з Америки та Британії, а предки матері мого батька були вихідцями з Індії. Я однаковою мірою любив усю Землю – від Північного полюса до Південного. І мені невимовно боліло на думку про те, що зараз там господарюють чужинці…

Лайф Сіґурдсон з нетерпінням чекав на появу Скандинавії, Рашель з Анн-Марі Прентан і Мелісою Ґарібальді – Франції, і лише Арчібальд Ортеґа, що, як і я, був родом з Полуденних, цілком поділяв мої почуття, рівномірно розподілені між усіма частинами планети.

І все-таки Шанкар не стримався. Правда, цього разу він висловився трохи інакше:

– Чи доживу я до того дня, коли зможу ввійти у священні води Ґанґу?…

Віце-адмірал Клод Брісо, що супроводжував нас в екскурсії по станції, ствердно кивнув:

– Доживете, сер, не турбуйтеся. Так чи інакше ми змусимо цих мавп звільнити Землю. І дуже швидко.

– Яким чином? – відразу поцікавився Аґатіяр. – Адже до вашої погрози бомбардувань вони не поставилися серйозно.

– До наступної поставляться, – упевнено відповів дядько Рашелі. – От дочекаємося остаточного звільнення всіх систем, щоб вони переконалися в нашій силі, а потім висунемо свій ультиматум. Такий, від якого вони одразу підіжмуть хвости й дадуть драла з Землі.

– А саме? – наполягав на своєму професор.

Адмірал завагався.

– Поки це таємниця. Велика таємниця.

Рашель смикнула його за рукав:

– Ну розкажи, дядьку! Будь ласка.

Брісо зміряв нас усіх замисленим поглядом і зупинився на Анн-Марі. Вона сказала:

– Мені відома ця таємниця, адмірале. Ясна річ, неофіційно, але з абсолютно надійних джерел.

Клод Брісо похитав головою:

– Авжеж, шила в мішку не сховаєш… ну то гаразд, розповім, – сказав він, звертаючись насамперед до Шанкара. – Ви повноважні представники наших союзників, тому… Йдеться про нову бактеріолоґічну зброю.

– Ого!.. – Обличчя Аґатіяра витягнулося. – Ви наважитесь застосувати таку гидоту? Заразити нею всю планету? Але ж наслідки можуть бути стократ гірші за „килимове“ бомбардування.

– Тільки не в цьому випадку. Ці бактерії – результат багаторічної роботи наших провідних біолоґів. Вони діють вибірково, винятково на орґанізм ґаббарів. Для решти живих орґанізмів, включаючи людину і навіть близьких родичів ґаббарів – земних горил, вони абсолютно нешкідливі. Зате самі ґаббари мруть від них як мухи. Після зараження фактично відсутній інкубаційний період, перші ознаки хвороби виявляються вже за півгодини, а ще за три години вона вражає всі їхні внутрішні орґани, після чого впродовж однієї чи двох годин вони здихають. А в ґенну структуру самих бактерій закладений спеціальний механізм, що в якомусь там тисячному поколінні придушує їх репродуктивну здатність, і всі вони гинуть, переставши розмножуватися. Коротше кажучи, за шість з половиною днів після атаки на Землі не залишиться жодного ґаббара й жодної „протиґаббарської“ бактерії.

– А як же ризик мутацій, – не поступався Аґатіяр. – Адже мутантні бактерії можуть зберегти репродуктивну здатність, а відтак пристосуватись і до інших форм життя.

– Ні, сер, це неможливо. Бактерії мутаґенно стійкі. До того ж у їхні ДНК прищеплений спеціальний комплекс, що перевіряє всю ґенну структуру і при найменшому відхиленні знищує мутовану бактерію.

Шанкар замислено промовив:

– Справді, адмірале, це дуже ефективна зброя. Але вона схожа на джина в пляшці: випустиш його, а потім не заженеш. Я маю на увазі не зараження Землі, тут я все-таки схильний довіряти вашим біолоґам. Мене турбують соціальні та моральні наслідки такого акта. Боюся, вони будуть не зовсім позитивні.

Клод Брісо, насупившись, кивнув:

– Цілком згоден з вами, месьє Шанкар. Тому щиро сподіваюся, що до застосування цієї зброї справа не дійде, досить буде самої погрози.