Текст книги "Жменя вічності"
Автор книги: Олег Авраменко
Жанр:
Научная фантастика
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 14 страниц)
19
Зрештою вибачатися мені не довелося. Шанкар не тільки визнав мої дії правильними, а й повністю схвалив їх. Він навіть дорікнув мені, що я надто поквапився звільнити його з-під арешту – мовляв, мені слід було ще трохи зачекати і зважити додаткові арґументи за та проти його можливого зрадництва.
– Часом я думаю про те, скільки „кротів“ у наших лавах, – похмуро мовив він, – і мені стає страшно. На щастя, жодному з них ще не вдалося проникнути до командного складу й підірвати орґанізацію зсередини… – Шанкар повернувся до Ріти: – Гадаю, міс, що в лазареті військового корабля знайдуться необхідні для „розв’язування язика“ засоби. Я маю на увазі насамперед похідні пентоталу, атропіну і скополаміну, а також нейрошунти й ментоскоп. Будь ласка, пошукайте їх.
Коли Ріта, отримавши допуск начальника медсанчастини, вийшла з рубки, щоб виконати Шанкарове доручення, Аґатіяр, нервово кусаючи губи, звернувся до нього:
– Я не думаю, що це гарна ідея, ґуру. Річ не в тому, що я проти допиту містера Рамана, але…
– Але ти проти присутності на ньому твоєї дочки, – зрозумів Шанкар. —Щодо цього не переживай. Моїх скромних знань з фармаколоґії цілком досить, щоб упоратися з цією неприємною справою. А від Ріти вимагається лише наготувати все необхідне. Далі я не потребуватиму її допомоги.
Якийсь час Аґатіяр стояв мовчки, продовжуючи кусати губи.
– Я… боюсь, тобі потрібен помічник. Містер Раман молодий і дужий, а ти…
Шанкар засміявся, хрипко й уривчасто:
– Не бійся, Свамі. Твоя допомога мені також не потрібна. Моїм асистентом буде твій любий Арчі.
– Отже, ви знімаєте з нього всі підозри? – втрутився я.
– Вчора він забив трьох п’ятдесятників. Про інсценування не може бути й мови – їх трупи бачила наша людина з поліції. То були „свіжі“ мерці, забиті лише чверть години тому.
Я зітхнув:
– Гаразд, здаюся. Я дозволю містерові Ортезі виконувати обов’язки бортінженера, втім, за однієї умови: що не буду присутнім під час його пробудження. Він справляє враження людини рішучої і може дати мені здачі. А комп’ютер розцінить це як напад на капітана.
Аґатіяр та Шанкар перезирнулись і обмінялися силуваними усмішками. Шанкар сказав:
– Тоді ми зробимо це в лазареті. Там і пояснимо йому ситуацію.
Нам не довелося тягти на своїх плечах двох дорослих чоловіків. Ми повантажили їх на антиґравітаційну платформу, і Аґатіяр із Шанкаром подалися слідом за нею в лазарет.
Коли ми з Рашеллю залишилися в рубці удвох, я вимкнув верхнє освітлення і, сидячи в напівтемряві, спрямував свій погляд крізь прозору передню стіну на всіяний зорями космос. У правому верхньому кутку виднівся великий жовтий диск – такий вигляд мало наше сонце на відстані трьох з половиною астрономічних одиниць. Десь навколо нього оберталася крихітна порошинка – планета Магаварша, яка донедавна була моїм домом і моєю в’язницею. Як і раніше, я вважав її своєю батьківщиною – адже батьківщину не вибирають, – але більше не думав про неї як про свою домівку. Мій рідний дім був тут, серед зірок…
– Дядьку Стефане, – перервала мої роздуми Рашель, – а хто ж тепер буде другим пілотом?
– Навіть не знаю… Може, спробуєш ти?
Її очі засяяли:
– А можна?
– Чому б і ні? Ти й так маєш всі коди доступу. До того ж ти самостійно привела „Зорю Свободи“ у систему Магаварші.
– На автопілоті, – зауважила вона. – І взагалі, це було незаконно. А тепер я стану справжнім другим пілотом!
– Гм-м… Щодо законності, то вона досить спірна. Дуже сумніваюся, що я законний капітан.
– Ви – законний, – палко запевнила мене Рашель. – Ви досвідчений пілот, і у вас є капітанське звання.
У відповідь я всміхнувся їй:
– Гаразд, домовилися. Я законний капітан, а ти – законний другий пілот.
Невдовзі до штурманської повернувся Аґатіяр.
– Арчі вже прочухався, йому все пояснили. Він з паном Шанкаром зайнявся… е-е… процедурою.
– А де Ріта? Залишилася з ними?
– Звісно, ні. Вона оглядає корабель. – Професор сів у крісло артилериста і кілька хвилин мовчав, дивлячись на зорі. Проте він не милувався ними, а ніби щось вираховував. – Якщо я правильно зорієнтувався, зараз дром-зона знаходиться десь унизу.
– Саме так, – кивнув я і скомандував комп’ютеру позначити її місце розташування. – На цьому кораблі ми зможемо дістатися туди годин за п’ятнадцять.
– Ви вже прораховували можливі маршрути?
Я самовдоволено посміхнувся:
– У цьому немає потреби, професоре. У своїй віртуальності я часто відправлявся на Землю, бував біля багатьох сусідніх зірок. Через Дельту Октанта, на жаль, жоден мій маршрут не проходив, зате через Південну Полярну Зорю, Сиґму Октанта, я пролітав кілька разів. А звідти до Дельти рукою подати.
– Поляріс, як і Земля, тепер належить ґаббарам, – озвалася Рашель. – З’являтися там небезпечно.
– Знайдемо інший шлях. Немає проблем. Зараз для нас головне – вирішити, як нам забратись із системи Магаварші. Особисто я пропоную не ризикувати, намагаючись скористатися нашою дром-зоною, а летіти до Адіті. На цьому маневрі ми втратимо півтора місяці, зате напевно вціліємо, Чужі не довідаються, що нам вдалося залишити планету.
Аґатіяр заперечливо похитав головою:
– Сумніваюся, щоб пан Шанкар погодився з вами. Для нас найважливіше якнайшвидше потрапити на Терру-Ґаллію, а не приховувати від Чужих свою втечу з Магаварші. До того ж ви перебільшуєте ризик: дром-зона велика, і лише тільки контролюють її, та аж ніяк не блокують. Безумовно, вони помітять нас, але не встигнуть перехопити.
– Пан професор каже правду, – зауважила Рашель. – Так само було в нашій системі, поки ми не переорієнтували всі канали другого роду. Розвідники чужинців спокійно пробиралися в дром-зону і втікали від наших патрулів.
Зрештою я визнав слушність їх арґументів. Ми вивели на навіґаційний екран схему досліджених каналів і почали обговорювати переваги та недоліки різних маршрутів.
Однак це тривало недовго. За чверть години до рубки зайшла Ріта і попросила мене піти з нею. Вирішивши, що це пов’язано з Ахмадом, я залишив на вахті Рашель з Аґатіяром і подався за нею.
Але до лазарету ми не дійшли. Ріта зупинилася біля дверей каюти з лаконічною табличкою на дверях „CAPITAINE“.
– Серед офіцерів корабля, – сказала вона, – лікар посідає останнє місце в командній ієрархії. Проте в нього є одна прероґатива, якої не має жоден з членів екіпажу, крім капітана: він може заходити до будь-якої житлової каюти без дозволу її мешканця.
На підтвердження своїх слів, Ріта притулила великого пальця до сенсорної пластини замка, і двері розчинилися. Ми ввійшли досередини.
Капітанська каюта виявилася невеликою і напрочуд затишною кімнатою, в усій її обстановці вчувалася якась дитяча безпосередність. Побачивши на розстеленому ліжку зім’яту квітчасту піжаму, я зрозумів, що всі три місяці польоту батькову каюту займала Рашель.
– Тут жила Рашель, – повідомила й без того очевидний факт Ріта. – Можна не сумніватися, що незабаром вона звільнить цю каюту для тебе, а сама переселиться в іншу і прихопить з собою одну річ, на яку тобі таки варто поглянути. Маю на увазі ось це фото.
Ріта вказала на голоґраму, що стояла на робочому столі праворуч від консолі терміналу. Там було зображено троє людей, і серед них… Ні, це був не я, хоча на якусь мить мені здалося, що бачу себе. Чоловік на знімку був старший, років за сорок, волосся мав русяве, а не каштанове, як у мене, а шкіру – світлішу. Зате статура, риси обличчя… просто неймовірно! Його цілком можна було прийняти за мого старшого брата. Ще ніколи я не зустрічав такої разючої схожості між чужими людьми!
Поруч із чоловіком стояла красива білява жінка моїх років, може трохи молодша, а попереду них прилаштувалася Рашель – із заплетеним в кіску волоссям, одягнена в коротеньке картате платтячко.
– Я вирішила, що ти маєш це побачити, – продовжувала Ріта. – Чомусь я впевнена, що Рашель не лише сховає цю фотоґрафію, але й при першій-ліпшій нагоді поміняє знімки в досьє екіпажу. Ти ж догадуєшся, хто цей чоловік?
– Так, – хрипло відповів я. – Здогадуюся.
– І розумієш, що це значить?
Я промовчав, бо все було ясно без слів. І те, чому Рашель прив’язалася до мене буквально з першої секунди, і те, чому так наполегливо пропонувала мені одягти батьківський мундир, і мимовільне „тату“, що вирвався в неї, коли вона прийшла до тями після паралізатора…
– Дівчинка втратила батька, – знову озвалася Ріта. – Втратила за жахливих обставин. Вона прилетіла на чужу, ворожу планету – і зустріла там тебе. Свого батька, що чудом воскрес із мертвих. Живого, неушкодженого і, напевно, такого ж доброго, турботливого та люблячого. Що ти на це скажеш, Стефане?
– Скажу, що… – Я відчув, як у мене пересохло в горлі. – Скажу, що завжди мріяв про таку дочку…
20
Півторагодинний допит Ахмада повністю підтвердив його приналежність до „покутників“. Шанкар з Ортеґою з’ясували імена всіх учасників підпілля, яких він знав і які, відповідно, перебували „під ковпаком“ у Чужих. Таких, на щастя, виявилося небагато, лише двадцять три особи – орґанізаційна структура Опору була розрахована на мінімізацію можливих втрат у разі провалу чи зради з боку своїх членів.
– Я чекав гіршого, – підбив підсумок Шанкар. – Будемо сподіватися, що найближчим часом цих людей не чіпатимуть – боятимуться викрити містера Рамана. Ну, а ми перед самим проривом у дром-зону відправимо на Магаваршу зашифроване повідомлення. Поза сумнівом, чужинці перехоплять його й розшифрують, але їм знадобиться щонайменше кілька годин. Цього має вистачити, щоб замести всі сліди.
– Отже, – сказав я, – ми полетимо через нашу дром-зону?
– Тільки так і не інакше. Чужим уже відомо, що Терра-Ґаллія зацікавилася Магаваршою, тому нема сенсу вдаватися до обхідних маневрів. Найголовніше зараз – це час.
Я викликав на навіґаційний екран схему розташування каналів і запропонував Шанкарові з десяток можливих маршрутів. Проте його це нітрохи не зацікавило.
– Зараз не та ситуація, щоб заздалегідь прокладати маршрут, капітане. Нам не можна користуватися дослідженими каналами, навіть тими, що ведуть до незаселених систем. А раптом Чужі саме там розташували свою перевалочну базу. Я пропоную на повній швидкості скерувати корабель у дром-зону і просто пірнути в найближчий недосліджений канал другого роду. Потім ми зробимо ще кілька переходів, щоб позбутися погоні, – і лише тоді, опинившись у безпеці, подумаємо над подальшим маршрутом.
Всі пристали на цю пропозицію. Я „висвятив“ Ортеґу на бортінженера і відправив його на вахту в реакторний відсік. Арчібальд запевнив мене, що не тримає зла за той постріл з паралізатора. За його словами, він на моєму місці вчинив би так само. Та все ж неприємний осадок після того інциденту лишився.
Непритомного Ахмада ми перенесли до каюти номер шість. Слідів катувань на його тілі не було, проте виснажений і змарнілий вигляд свідчив про те, що останні півтори години були не найкращі в його житті.
Мене охоплювали вкрай суперечливі почуття. Я був знайомий з Ахмадом понад п’ять років і вважав його гарним хлопцем. Взагалі я важко сходжуся з людьми, у мене багато приятелів, але зовсім мало друзів, і одним з них був Ахмад, якому я довіряв більше, ніж будь-кому іншому. А в результаті він виявився зрадником. Він зрадив мене не лише як друга, а й як людину. Він зрадив усе людство – і не мало значення, з яких спонукань. Хай навіть він керувався високими моральними принципами, хай навіть погоджував свої вчинки з власним сумлінням – однак він зрадив своїх, працюючи на Чужих…
– І що з ним робити? – розгублено запитав я в Шанкара.
Він здивовано поглянув на мене:
– Ви тут командир, сер, вам і вирішувати. Містер Раман намагався захопити корабель, який виконував бойове завдання. Таким чином, він підлягає суду за законами воєнного часу.
Я важко зітхнув:
– Я не відчуваю за собою право судити будь-кого. Тим більше Ахмада, який багато років був моїм напарником. Коли доберемося до Терри-Ґаллії, передам його місцевій владі. Нехай вони вирішують його долю.
21
На відміну від „Зорі Свободи“ кораблі Чужих, що патрулювали дром-зону, не дотримувалися повного радіомовчання, і завдяки цьому ми визначили їх розташування задовго до того, як вони запеленґували нас. Не можна сказати, що наша поява стала для них цілковитою несподіванкою: вони вже знали, що на Магаваршу висадився десант із Терри-Ґаллії, і припускали можливість прориву в дром-зону. Але космос справді великий, і навіть у межах однієї планетної системи не можна встежити за переміщенням усіх дрібних об’єктів – чи то метеоритів, чи астероїдів, чи зорельотів.
Після тригодинного розгону з п’ятдесятикратним прискоренням я дав команду заглушити ходові двигуни, і тепер крейсер мчав за інерцією зі швидкістю дев’ятнадцять мільйонів кілометрів на годину, стрімко наближаючись до зовнішньої границі дром-зони. Коли радари патрулів виявили нас, ми були всього за двадцять дві хвилини від нашої мети. Бортовий комп’ютер, оцінивши диспозицію ворожих кораблів, напрямок їхнього руху, швидкість та маневреність, видав на тактичний дисплей сценарії можливого розвитку подій.
– Гм, непогано… – пробурмотів собі під ніс Аґатіяр, що сидів у кріслі спостерігача (це був позаштатний пост у команді „Зорі Свободи“). – Ідеальний курс, містере Матусевич! Навіть якщо нам не вдасться здійснити на такій швидкості перехід, ми безперешкодно прослизнемо через усю дром-зону і зможемо повторити спробу.
– Все вдасться, – упевнено заявила Рашель. – У нас чудовий корабель, розумний комп’ютер і відважний капітан.
Я аж ніяк не поділяв її райдужного оптимізму. Найбільша проблема полягала в тому, що точне місце розташування входу в канал не можна було визначити наперед – він міг відкритися як у самій точці „проколу“ просторового континууму, так і в будь-якому іншому місці своєї „рідної“ території, радіус якої варіювався в межах кількох десятків кілометрів.
За звичайних обставин така „примхлива“ поведінка каналів спричиняла лише до незначних незручностей, пов’язаних з тим, що кораблю доводилося робити додаткові маневри з урахуванням розташування горловини відкритого каналу. Однак при нашій шаленій швидкості ні про яке тонке маневрування не могло бути й мови. Залишалося покладатися лише на везіння та ще на інтуїцію пілота, який вибирав час і місце „проколу“.
У своїх віртуальних подорожах я ніколи не входив у канал на великій швидкості. Мій вигаданий світ не допускав існування Чужих та ведення бойових дій, тому не виникало потреби втікати від ворога чи стрімко прориватися в дром-зону. У решті ж випадків швидкість входу корабля в канал не мала ніякого значення: на виході він однаково перебував у стані спокою відносно зорі, довкола якої оберталася дром-зона.
Очевидячки, бортові комп’ютери патрулів були не гірші за наш і видали такий самий проґноз – що нас неможливо перехопити. Втім, чужинські кораблі все одно кинулися нам навперейми, але в їх маневрах не вчувалося ентузіазму, вони просто діяли за інструкцією. До того ж негайно відкрили в нашому напрямку безладний вогонь, хоча було ясно, що на відстані кількох мільйонів кілометрів плазмові та лазерні залпи абсолютно неефективні, а ракети не поцілять у мішень, що рухається зі швидкістю п’ять тисяч кілометрів на секунду. Навіть коли припустити, що система наведення спрацює з неймовірною точністю, вистачить короткочасного імпульсу ходових двигунів, щоб за секунду до зіткнення ухилитися на кількасот метрів.
На підході до дром-зони Шанкар, отримавши мій дозвіл, нарешті відправив на Магаваршу радіосиґнал зі стиснутою й зашифрованою інформацією стосовно Ахмада Рамана, а потім ще двічі продублював повідомлення і доповів:
– Справу зроблено, капітане.
Я лише коротко кивнув у відповідь, позаяк ми вже досягли границі дром-зони, і тепер уся моя увага була зосереджена на тактичному дисплеї. До першого на нашому шляху каналу залишалося півтори хвилини.
Беручи участь у віртуальних реальностях, я неодноразово був свідком реакції новачків, які з безмежним подивом виявляли, що дром-зона аж ніяк не напхана гіперканалами, що насправді вони розташовані на значній відстані один від одного. Сто мільярдів, звісно, велике число, але й розміри дром-зони чималенькі: у системі Магаварші її об’єм перевищує п’ятсот квінтильйонів кубічних кілометрів, і простий розрахунок показує, що пряма, довільно проведена крізь дром-зону, перетинає в середньому лише три чи чотири області входу-виходу каналів другого роду.
А втім, я прокладав курс не навмання. Бортовий комп’ютер „Зорі Свободи“ зберігав у своїй неосяжній пам’яті докладну карту дром-зони системи Магаварші з усіма дослідженими й недослідженими каналами. Керуючись цією схемою, я розрахував таку траєкторію польоту, щоб наш корабель на своєму шляху „зачепив“ області двадцяти трьох каналів. Таким чином, ми мали двадцять три спроби для втечі, і однією з них неодмінно мусили скористатися…
За сто тисяч кілометрів від першого зустрічного каналу я послав уперед резонансний імпульс. Блакитне сяйво відкритої горловини спалахнуло трохи осторонь, і через двадцять секунд ми пролетіли повз нього на відстані тридцять кілометрів по правому борту. Це була цілком моя вина: я не встиг зреаґувати і дати згоду на пропозицію бортового комп’ютера протягом семи секунд задіяти бічні двигуни корабля. Певніше, я не так забарився, як засумнівався – адже в разі невдачі це могло призвести до зміни запланованого курсу, а тоді полетіли б шкереберть усі мої плани пройти через двадцяти три канали… Тобто вже через двадцять два.
Другий канал відкрився точнісінько за курсом, але з невеликим запізненням, і наш корабель пронісся крізь ще не сформовану горловину, яка не була готова спрямувати нас у гіперпростір. Аґатіяр стиха вилаявся тамільською, а з грудей Рашелі вирвалося розчароване зітхання. Зате Шанкар був самим утіленням незворушності.
Відкриття третього за чергою каналу знову відбулося з чималим відхиленням від курсу, а четвертий, розташований неподалік попереднього, я вирішив проіґнорувати і послав резонансний імпульс у напрямку п’ятого. Щойно попереду за курсом виникло блакитне мерехтіння, на тактичному дисплеї з’явилася рекомендація: протягом 13,73 секунд запустити бічну тягу з прискоренням 83,12 g. За його розрахунками, імовірність потрапляння в канал складала 99,24 відсотки. На ухвалення рішення мені відводилося шість секунд.
Запропоноване прискорення перевищувало ту критичну величину, при якій на кораблі відмовили ґравікомпенсатори. І хоча Рашель запевняла, що знешкодила вірус, а Шанкар з Аґатіяром однозначно підтвердили це, я все-таки вагався цілих чотири секунди. А коли минула п’ята, дав наказ виконати маневр.
Наступну третину хвилини я напружено чекав смерті – миттєвої, майже безболісної, але вкрай неприємної з естетичного погляду. Проте все обійшлося: ґравікомпенсатори спрацювали безвідмовно, і про величезне прискорення корабля свідчили лише цифри на дисплеї.
А ще за півхвилини „Зоря Свободи“ увійшла точно в центр відкритої горловини каналу. Простір за прозорою передньою стіною рубки запалахкотів усіма кольорами райдуги: наш корабель, породження тривимірного матеріального світу, стрілою пронизував чужорідний континуум з п’ятьма просторовими і двома часовими вимірами.
Я щось закричав. Не пам’ятаю, що саме – це був якийсь войовничий, радісний клич. Рашель, геть-чисто забувши про свій статус другого пілота, підхопилася з крісла й кинулась мені на шию.
– Ох, дядечку Стефане! Ви такий… такий… Ви – найкращий!..
Аґатіяр нерухомо сидів у кріслі з заплющеними очима. З усього було видно, що він трохи не зомлів.
Шанкар повернув голову і спрямував на мене захоплений погляд.
– Мій хлопчику, – сказав він, відкинувши формальності. – Ви неперевершений пілот. Кращий на всій Магаварші… а втім, ні, це для вас не комплімент. Бути першим хлопцем на селі – невелике досягнення. Але я впевнений, що й на Террі-Ґаллії мало знайдеться пілотів, що могли б зрівнятися з вами в майстерності.
Не знаючи, що й відповісти, я знову перевів погляд на оглядову стіну, за якою палахкотів буйством кольорів гіперпростір. Ми мчали недослідженим каналом до якоїсь невідомої зорі в невідомій нам частині Ґалактики.
22
Незалежно від реальної довжини каналу другого роду час переходу по ньому був строго фіксований і дорівнював тридцяти чотирьом годинам дев’ятнадцятьом хвилинам і тридцяти трьом з хвостиком секундам. Ця константа, найпевніше, була похідною від так званих світових констант – ґравітаційної сталої, числа Планка, швидкості світла та інших, – одначе з часів Марушкопулоса вченим так і не вдалося вивести для неї фізично обґрунтовану формулу. Те ж стосувалося й тривалості переходу каналами першого роду, що складала майже сто сімнадцять секунд.
Кажучи про час, я мав на увазі власний, бортовий час корабля. Абсолютний же час, ґалактичний, не був фіксований і залежав як від відстані між точками входу та виходу, так і від потужності резонансного ґенератора.
При переході дослідженим каналом другого роду найоптимальнішим варіантом вважалася синхронізація власного бортового часу з об’єктивним ґалактичним. Проте в разі проходження через недосліджений канал рекомендувалося запускати ґенератор на максимальній потужності, щоб не втратити роки, чи навіть десятиліття, на той випадок, якщо цей канал веде до якоїсь віддаленої зірки за межами Ґалактики.
Резонансний ґенератор „Зорі Свободи“, швидкісного військового судна, мав достатні ресурси, щоб лише за чотирнадцять годин об’єктивного часу пройти канал довжиною п’ятдесят кілопарсеків. Я віддав бортінженеру Ортезі розпорядження підтримувати його потужність на рівні двох третин від граничної – цього вистачало, щоб за будь-яких, навіть найнесприятливіших, обставин ми витратили на перехід не більше двадцяти чотирьох годин.
За нашим же власним часом, як не крути, до виходу з каналу залишалося приблизно півтори доби. Перші дві години польоту я напружено стежив за роботою всіх систем, поки нарешті не переконався, що вони функціонують ідеально, без найменших відхилень від норми. Лише тоді я дозволив собі розслабитися – і тієї ж миті мене здолала така втома, що я ледве доповз до своєї каюти. Я не спав повноцінно з моменту пробудження в підземному сховку імператора, а відтоді минуло багато часу і сталося чимало важливих подій. Хіба що в шатлі я дозволив собі кілька годин подрімати, поки він летів по інерції до метеоритного пояса, а ще після розгону крейсера Аґатіяр із Шанкаром переконали мене піти відпочити – проте тоді я здебільшого вертівся в ліжку, хвилюючись перед першим у моєму житті реальним гіперпереходом. Тепер всі тривоги залишилися позаду, отож я спокійно проспав чотирнадцять годин поспіль, що було для мене своєрідним рекордом.
Прокинувшись, я негайно подався до штурманської рубки і застав там одного Арчібальда Ортеґу, який сидів у капітанському кріслі. Щойно я ввійшов, він рвучко підхопився з місця й віддав честь:
– Капітане, сер! Доповідаю: всі системи корабля функціонують нормально, політ проходить у повній відповідності з ґрафіком.
Кілька секунд я очманіло дивився на нього. Мало того, що Ортеґа салютував мені й рапортував по-воєнному, – на ньому ще й був флотський мундир! Такий самісінький, як у мене, лише з відзнаками лейтенанта-командора – чи то пак капітана третього ранґу.
– Вільно, старпоме, – сказав нарешті я, експромтом призначивши Ортеґу своїм першим помічником. – Давно на вахті?
– Відтоді, як ви пішли спати, сер.
– Тоді вам час відпочивати. Ви вільні.
Він знову козирнув:
– Старший помічник вахту здав!
– Капітан вахту прийняв, – відповів я й сів у крісло. – До речі, де інші?
– Старі сплять. – Скінчивши чергування, Ортеґа перестав корчити з себе ревного служаку. – Дівчинка теж. А Ріта недавно прокинулась і зараз господарює на камбузі. Очевидно, їй уже набридли сандвічі з харчових автоматів. – Він хмикнув. – Мені теж.
– Тоді йдіть і повечеряйте по-людськи. А Ріту попросіть, щоб принесла мені сніданок.
Залишившись у рубці сам, я приготував собі каву й перевірив показники всіх приладів. Як і рапортував Ортеґа, корабельні системи функціонували без найменших відхилень. Щоправда, реактор споживав забагато термоядерного палива, підтримуючи задану потужність резонансного ґенератора, проте мене це не турбувало: запасів зрідженого дейтерію нам вистачало, щоб тричі перетнути від краю до краю всю Ґалактику.
Після перевірки систем я викликав на екран допоміжного терміналу історичні відомості про Терру-Ґаллію. У своїх віртуальних космічних подорожах я відвідував багато різних людських систем, але цю планету завжди обминав. У усіх довідниках Терра-Ґаллія фіґурувала як населений світ третьої катеґорії – звичайний середнячок, що не відігравав вагомої ролі у своєму реґіоні Ґалактики, і разом з тим був позбавлений тієї специфічної привабливості, яку мали дикі, відсталі, ще не до кінця освоєні планети.
Ознайомившись з докладним історичним нарисом про Терру-Ґаллію, що його комп’ютер послужливо переклав мені анґлійською, я був трохи здивований. Автори зовсім не намагалися перебільшити значення своєї планети в довоєнний період, вони відверто визнавали її другорядність та пересічність і навіть певною мірою пишалися цим. У їхній гордості вчувалася чимала гординя: мовляв, ось ми, такі посередні та другорядні, зуміли встояти перед Чужими, тоді як решта планет зазнали поразки.
В усій довоєнній історії Терри-Ґаллії був, мабуть, лише один цікавий момент. Вона належала до так званої першої хвилі колонізації, тобто була освоєна й заселена безпосередньо вихідцями із Землі. Це сталося ще на рубежі XXII та XXIII століть, і – досить рідкісне на той час явище! – її освоєння фінансувалося не з державного бюджету тієї чи іншої країни, а за рахунок приватних інвестицій під патронажем Фонду імені Ле-Пена, чиєю метою було, цитую, „врятування етнічних французів від повної асиміляції“. „Етнічними французами“ називали представників білої субраси французької нації, які на кінець XXII століття становили лише сім відсотків від загальної кількості населення Франції. Більша половина цих „етнічних французів“ переселилася на Терру-Ґаллію, і одним з перших законів, ухвалених після проголошення цілком демократичної конституції, став дискримінаційний Імміґраційний Кодекс, який фактично забороняв надання громадянства чи дозволу на проживання усім без винятку „кольоровим“.
Загалом, ні апартеїду, ні расової сегрегації як таких на Терри-Ґаллії ніколи не було. Якщо вірити авторам нарису, то „етнічні французи“, здобувши власну планету і позбувшись загрози асиміляції, незабаром заспокоїлися і до заїжджих гостей, якого б кольору шкіри ті не були, ставилися толерантно, без жодних проявів упередження чи ворожості. Однак дискримінаційні правила імміґрації збереглись аж до середини XXVII століття, незважаючи на періодичні застереження з боку ООН з погрозами запровадження санкцій проти планети. Вони були скасовані лише після кумедного юридичного конфузу, коли члени невеликої колонії дварків, що проживали на Террі-Ґаллії, відповідно до законодавства отримали місцеве громадянство, – адже в Кодексі не було й згадки про неземні раси.
Приблизно за чверть години в рубці з’явилася Ріта, яка прикотила візок з розкішним сніданком. Я смачно та ситно поїв, заразом розпитуючи її про те, що сталося на борту за час мого сну.
Ріта, яка теж недавно прокинулася, могла розповісти лише про перші вісім годин польоту. За її словами, нічого особливого не трапилося, хіба що в Арчібальда Ортеґи вийшла невелика сутичка з бортовим комп’ютером. Оскільки я не залишив чіткого й однозначного розпорядження щодо свого заступника, комп’ютер визнав за такого Рашель, бо за посадою вона була другим пілотом. Ортеґа ж обурився й наполягав, що старший після мене – він. На щастя, все вирішилось швидко і просто: не бажаючи конфліктувати з „дядьком Арчі“, якому дуже захотілося погратися в командира, Рашель розважливо самоусунулася, заявивши, що бере відпустку. Позбавлений почуття гумору комп’ютер суворо попередив її, що без дозволу капітана це буде не відпустка, а „самоволка“. Коли ж Рашель проіґнорувала його попередження, він погодився підкорятися Ортезі.
Я вирішив покласти край анархії на кораблі, тож найперше, що зробив після сніданку, це побалакав з комп’ютером і наказав йому зафіксувати в пам’яті командну ієрархію: я – Ортеґа – Рашель – Шанкар – Аґатіяр – Ріта. Зрештою, обидва професори – не Ортеґа, вони на стануть обурюватися тим, що я поставив Рашель вище від них.
Наступні дві з половиною години мене ніхто не турбував. Скориставшись прероґативою командира, я оглянув через контрольний монітор каюти, зайняті Ортеґою, Шанкаром та Аґатіяром. Усі троє спали, а останній ще й голосно хропів. Принагідно я завважив, що Арчібальд повісив свій мундир на стіні в ногах ліжка – мабуть, для того, щоб помилуватися ним перед сном. Потім я заглянув в арештантську каюту. Ахмад не спав. Він лежав на ліжку, втупившись у стелю. З часу допиту він, схоже, встиг прочуматися – чи то завдяки міцному орґанізмові, чи то так добре подіяли Рітині ліки. В усякому разі зараз він мав вигляд цілком здорової людини, хіба що був похмурий та пригнічений.
Після деяких вагань я заглянув і до Рашелі. Вона теж спала – на бочку, підклавши руку під голівку, зодягнена у свою квітчасту піжаму. Зім’ята ковдра лежала у неї в ногах, частково прикриваючи лише босі ступні.
Подумки я поцілував дівчинку в чоло й вимкнув монітор, думаючи про те, яка величезна відповідальність лягла на мої плечі. Ні, йшлося не про командування кораблем – тут я не сумнівався, що впораюсь. А от чи зможу я замінити Рашелі загиблого батька – це ще питання. Але бажання в мене було, притім дуже велике. Я завжди мріяв про дочку, саме про дочку, а не про сина (втім, і від сина не відмовився б), але моя колишня дружина і чути не хотіла про це. Захоплена своєю кар’єрою, вона рік за роком повторювала, що нам ще рано заводити дітей, а коли це „ще рано“ переступило за тридцять, я врешті не витримав і подав на розлучення.
Відтоді пройшло майже п’ять років, та ситуація на краще не змінилася: я й далі мріяв про доньку, але не спромігся навіть на новий шлюб. Однак тепер, схоже, моя мрія здійснилася. Навіть дві мрії відразу: я вирвався до зірок і знайшов дочку. І якщо за зорі я не переживав, бо знав, що вони вже ніде від мене не подінуться, то щодо Рашелі відчував сильні побоювання: чи не розчарується вона в мені, чи не вирішить зрештою, що я лише зовні схожий на її загиблого батька, а насправді не годен замінити його…
Я викликав з бази даних особові справи всіх колишніх членів екіпажу „Зорі Свободи“ і переконався, що Ріта як у воду дивилася. Серед файлів командира корабля, капітана першого ранґу Жофрея Леблана, був знімок людини, зовсім не схожої на чоловіка із сімейної фотоґрафії і, відповідно, не схожої на мене. Коли я запитав у бортового комп’ютера, чи змінював хтось файли з особової справи капітана, той упевнено відповів, що ні, а на моє прохання прокрутити відеозапис початку польоту, коли попередній екіпаж був ще живий, комп’ютер заявив, що не може цього зробити, оскільки всі записи захищені невідомим йому паролем. Про те, хто цей пароль поставив, він і гадки не мав.