355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Олег Авраменко » Жменя вічності » Текст книги (страница 4)
Жменя вічності
  • Текст добавлен: 8 октября 2016, 17:20

Текст книги "Жменя вічності"


Автор книги: Олег Авраменко



сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 14 страниц)

9

Фільм скінчився, і в кабінеті запала напружена тиша. Ріта, що сиділа поруч зі мною, схвильовано дихала, крізь засмагу на її щоках проступив густий рум’янець. Бімал стояв біля дверей як вкопаний. Раджів Шанкар сидів нерухомо, з заплющеними очима. Його зморщене старече обличчя не виказувало жодних почуттів, проте руки, що лежали на бильцях крісла, дрібно тремтіли. Нарешті він розплющив очі і спрямував на Рашель гострий погляд.

– Якщо це правда… – прохрипів він. – Якщо цей запис не провокація Чужих… Де ти його взяла?

– Привезла із собою, – спокійно відповіла Рашель. – Терра-Ґаллія – моя рідна планета.

Хирляве тіло старого затрусилося від кашлю. Лівою рукою він вхопився за серце, а праву судомно простягнув уперед, до якогось флакона на столі, витрусив з нього кілька маленьких червоних капсул і запхав їх до рота. Потім знову відкинувся на спинку крісла.

– Твоя правда, Свамі. Це велике відкриття. Найбільше за останні сто років… – Різким, рвучким рухом Раджів Шанкар затулив обличчя долонями. – О боги, я не думав, що доживу до цього! Я так сподівався… всупереч усьому вірив, що Чужим не вдалося скорити все людство, що хтось ще продовжує боротьбу… Тепер можна спокійно вмерти. Тепер мене не мучитиме думка, що я марно прожив своє життя, що…

Пролунав сиґнал виклику. Шанкар швидко схопив слухавку:

– Ей-другий на зв’язку… Так, ясно… – Старий слухав дві чи три хвилини, потім попросив співрозмовника зачекати, переключив комунікатор у режим паузи і глянув на нас: – Бази даних метрополітену знищені. Але із записами Магдева виникли певні проблеми. Коли Ар-Ті-дев’ятий знищував інформацію на його комп’ютері, до будинку увірвалося троє п’ятдесятників. На щастя, він з ними впорався, а будинок підірвав. Але тепер нам невідомо, що саме Чужі знають про цю справу. Можливо, всі записи стеження паралельно копіювалися на резервний ресурс.

– У нашій розмові, – сказав Аґатіяр, – містер Матусевич згадував, що Рашель прилетіла з Джерсі.

– Я збрехала, – відповіла вона. – Насправді я прилетіла з Окінави.

– Але є ще номери банкнот. Усі з однієї серії. За квиток ти платила цими грошима?

Рашель кивнула:

– Вони збереглися в нас ще з тих часів, коли наші планети вели між собою торгівлю.

– Виходить, чужинці зможуть вирахувати, звідки ти прилетіла. І, можна не сумніватися, перевірять кожен кубометр акваторії острова.

– Це нічого не дасть. Шатл уже не там. Я спрямувала його на дно Південно-східної океанічної впадини. Якщо ці записи потрапили до Чужих, вони довідалися лише те, хто я, звідки, на якому кораблі прилетіла і що сталося з командою. Самого корабля вони не знайдуть, він надійно схований у метеоритному поясі. Координат на диску немає – лише в пам’яті шатла. А фільм для них не новина. Наші розвідники вже розповсюдили його в інфомережах семи окупованих планет.

– Між іншим, – зауважив Аґатіяр, – до звіту про стан бортових систем я не дійшов. Тому не знаю, що сталося з командою. І чужинці, певно, теж не знають. Гадаю, Магдев бачив лише ті файли, які я відкривав. Одна справа – паралельно зі мною отримувати дані, зовсім інша – самостійно зчитувати їх. Я б неодмінно помітив, що хтось сторонній контролює мої локальні ресурси. Я, звісно, дурень, але не профан.

– Добре… – Шанкар знову активував комунікатор і промовив: – Усе гаразд, Джей-сімнадцятий. Операція завершена. Ей-другий зв’язок закінчив.

Поклавши слухавку, він встав з-за столу, підійшов до настінного терміналу і дістав звідти диск Рашелі.

– Що ж, ходімо. Я обіцяв вам надійний сховок – і надам його.

Він зупинився перед книжковою шафою і скоромовкою проказав безглуздий набір слів. Шафа безшумно від’їхала вбік, відкривши вхід у кабіну невеликого ліфта.

– Проходьте, молоді люди, – сказав Шанкар, маючи на увазі й Аґатіяра. Потім повернувся до Бімала: – Ви з нами не поїдете. Вам краще не знати, де ми поділися. А незабаром про вас подбають.

Бімал мовчки кивнув і вийшов.

Ми спустилися в просторе підвальне приміщення, розташоване на глибині щонайменше десяти метрів під поверхнею. Воно нагадувало звичайну вітальню. У протилежній від нас стіні було четверо дверей, і я міг би побитися об заклад, що вони ведуть до спалень.

– Ні, – сказав Шанкар. – Це не той сховок, що я вам обіцяв. Це лише підземний поверх – для відвідувачів, які приходять до мене не з вулиці, а іншим шляхом.

Він знову скоромовкою проказав якусь тарабарщину, і частина стіни праворуч нас відсунулася, відкривши доступ до масивних броньованих дверей з цифровим замком. Шанкар підійшов до них і набрав на клавіатурі неймовірно довгий код.

Двері розчинилися. За ними була ще одна ліфтова кабіна – цього разу значно просторіша, з кількома відкидними сидіннями.

– Здається, я починаю розуміти, – пробурмотів Аґатіяр, коли ми ввійшли до кабіни. – Отже, ті чутки про Партизанські Катакомби – зовсім не вигадки?

– Як бачиш, ні, – відповів Шанкар, закриваючи подвійні броньовані двері. Потім він натиснув кнопку зі стрілкою, спрямованою вниз, і ліфт почав спускатися, набираючи швидкість. – Прошу вас, сідайте. Подорож триватиме вісім з половиною хвилин.

Ми влаштувалися на відкидних сидіннях. Ріта, яка вже трохи оговталася після всього побаченого й почутого, через силу запитала:

– Які ще катакомби?

– Насправді це розгалужена система підземних комунікацій з автономним забезпеченням. Катакомби почали будувати ще на самому початку війни – про той випадок, якщо планету окупують і доведеться вести партизанські дії. Їх споруджували в найсуворішій таємниці, тому схема входів і внутрішніх сполучень відома лише втаємниченим. Після капітуляції секретні схеми Катакомб вдалося вилучити з урядових баз даних, і тепер до них мають доступ лише керівники Опору.

На якусь мить Аґатіяр скептично скривив губи, і це не випало з пильної уваги Шанкара.

– Не шкірся, Свамі. Краще скажи те, що давно хотів сказати. Ти завжди вважав нашу боротьбу марною. Ти не бачив ніякого сенсу в тому, щоб винищувати шпигунів-п’ятдесятників та зрадників, які співробітничають з Чужими. По-твоєму, це безглуздо.

Аґатіяр кивнув:

– Я й досі так вважаю.

– Уяви собі, я теж. Цю думку поділяє й решта керівників орґанізації. Наша мета – повномасштабна війна проти Чужих, війна за звільнення Магаварші. Але ми не можемо вести її, поки вони там, – він тицьнув пальцем угору, – а ми тут. Нам потрібна справжня окупація, а не блокада з орбіти. Потрібні їхні наземні бази, щоб ми могли захоплювати кораблі та озброєння, а потім бити ворога в космосі. І та наша афера з ракетами була спрямована на те, щоб спровокувати Чужих на встановлення повноцінного окупаційного режиму. Саме тому ми не стали ховатися після ракетної атаки. Ми залишились, щоб не дати владі змоги відмежуватися, оголосити нас заколотниками і втікачами. Ми розуміли, що чужинці зажадають нашої страти, але не думали, що уряд виявиться таким легкодухим та безхарактерним. – Шанкар перевів подих. – Звісно, ти можеш заперечити, що він вирішив пожертвувати чотирма десятками своїх громадян, щоб уберегти від загибелі мільйони. Ти скажеш, що мешканці планети з полегшенням зітхнули, коли уряд прийняв ультиматум Чужих. І до певної міри матимеш рацію. Але ти мусиш визнати, що кожна людина на Магаварші була на нашому боці, що, зі страхом чекаючи відплати, наші співвітчизники все-таки схвалювали й підтримували нас. Якби наш уряд пішов на принцип і відхилив вимогу нашої страти, чужинці мусили б направити на планету окупаційні загони, щоб уникнути подальших терактів, – і тоді б почалося всенародне повстання. У них би земля палала під ногами, вони б…

– Вони б просто знищили нас, – перебив його Аґатіяр. – Спалили б усю Магаваршу разом з нами.

– Можливо. А може, і ні. Швидше за все, ні. Навіть у розпал війни Чужі не наважувалися винищувати цілі населені планети, боячись підірвати свою коаліцію зсередини. А зараз – тим паче. Дуже ймовірно, що це привело б до виходу з їхнього союзу альвів та дварків, які майже ніколи не жадали людської крові. А в разі розколу і протистояння між Чужими в людей з’явився б шанс здобути свободу.

– Ціною п’яти мільярдів людських життів, – похмуро зауважив Аґатіяр.

– Нехай навіть такою ціною! – палко вигукнув Шанкар, вдаривши кулаком по стіні ліфта. – Свобода понад усе, і в глибині душі ти згоден зі мною.

Далі їхали мовчки. Лише коли ліфт почав пригальмовувати, Шанкар знову заговорив:

– Я знаю, Свамі, є ще одне, про що ти хочеш мене запитати. І знаю, що ніколи не запитаєш. Тому відповідаю сам: мене врятували всупереч моїй власній волі. Я відмовлявся полишати своїх товаришів на неминучу смерть. Тоді охоронець, що був членом Опору й отримав від керівництва чіткі вказівки, підмішав мені в їжу снодійне. Прокинувся я вже на волі. – Він помовчав. – Того охоронця, що врятував мене, тепер звати Бімал. Я й досі не можу вибачити йому того вчинку. Щоночі мені сняться обличчя людей, які йшли за мною, вірили мені і яких я мимоволі зрадив…

10

Ми стрілою мчали в капсулі ґравікара крізь непроглядний морок тунелів. Машину хитало з боку вбік, підкидало то вниз, то вгору, раз по раз вона робила різкі повороти. Нарешті досягла одного з маґістральних тунелів і помчала по прямій, стрімко набираючи швидкість.

Лише зараз Шанкар вирішив, що вже час повідомити нам щось конкретне:

– Загальна довжина комунікацій Катакомб складає близько трьохсот тисяч кілометрів. Детальної їх схеми немає ні в кого. Ще при будівництві Катакомби розділили на окремі автономні сектори, щоб при втраті одного з них його можна було негайно ізолювати, не наражаючи на небезпеку решту секторів. Нині в кожного сектора є свій куратор, що має його схему та доступ до сусідніх секторів. Мені, як члену вищого керівництва Опору, відомо більше. Я знаю загальне розташування всіх секторів, але без конкретних деталей, а також контролюю частину маґістральних тунелів між містами. Катакомби під великими меґаполісами знайти практично неможливо через велику кількість інших підземних комунікацій. В усіх інших місцях вони прокладені на дуже великій глибині, аж до гранітного, а іноді й базальтового шару.

– Зараз ми де? – запитав я.

– Майже двадцять кілометрів нижче рівня моря. Тому кабіна ґравікара герметична і в ній працюють кондиціонери – зовні, м’яко кажучи, спекотно й задушливо. Хоча ви цього не помітили, але, спускаючись сюди, ми минули кілька шлюзів, призначення яких – відгородити так звану „поверхневу“ частину Катакомб від не надто комфортних умов їх глибинної частини.

– Вражає, вражає, – пробурмотів Аґатіяр. – Це просто рай для партизанів… До речі, ґуру, твоє кодове ім’я Ей-другий означає, що ти друга особа в керівництві?

– Саме так.

– Запитувати, хто такий Ей-перший, не варто?

– Поки що ні. Та, гадаю, ти з ним ще зустрінешся.

– А хто такий Ар-Ті… який там його номер? Як я зрозумів, він мешкав неподалік від мене.

– Він і працював поруч з тобою. Його звати Арчібальд Ортеґа.

– Арчі?! – вигукнув Аґатіяр.

– Атож, він. Твій юний ґеній. Для тебе він той, ким був для мене ти.

Потім Шанкар повернувся до Рашелі:

– Дівчинко моя, весь цей час я думав про твій фільм. Я й досі приголомшений, я… втім, облишмо емоції. Ти донька великого та мужнього народу, перед яким я схиляю голову. Проте одного не можу збагнути: як вам вдалося вистояти впродовж цих років? Як витримує ваша економіка?

– Так, нам дуже важко, – погодилася Рашель. – Майже третина нашої промисловості працює на оборону, а військові витрати становлять понад двадцять відсотків федерального бюджету. Але ми тримаємося. У нас ефективна ліберальна економіка, повна свобода підприємництва і розумна система соціальних ґарантій. Як вчили нас у школі, це найгнучкіша, найдинамічніша, най…

– Стривай, Рашель. Ти сказала „двадцять відсотків“?

– Десь так. А в окремі роки, буває, доходить до двадцяти п’яти.

– Але ж цього замало! Нехай вас три мільярди, нехай у вас ліберальна економічна система, яку я теж вважаю найефективнішою, проте… Вам же доводиться утримувати величезний флот! Я дещо знаю про Терру-Ґаллію: вона розташована усього в шести десятках парсеків від Землі і є однією з найстаріших людських планет. До початку війни ваш реґіон освоювали протягом тринадцяти сторіч, і у вас крім каналів першого роду має бути багато досліджених каналів другого. Я не наважусь назвати навіть приблизну цифру, треба подивитися в довідник…

– Я дивився, – втрутився Аґатіяр. – Ще в себе вдома, щойно почув назву Терра-Ґаллія. В останньому довоєнному випуску „Ґалактичного реєстру“ зазначені координати шести тисяч восьмисот сімдесяти двох досліджених каналів у системі Дельти Октанта, а радіус її дром-зони – понад чотирнадцять мільйонів кілометрів.

– Отож-бо, саме про це я й кажу. Майже сім тисяч каналів для вторгнення, розкиданих серед кількох секстильйонів кубічних кілометрів космічного простору. І об’єднана міць дев’яти цивілізацій, спрямована проти одної-єдиної планети. – Він замовк, напружено міркуючи. – Я, певна річ, не військовий стратеґ, а вчений-фізик, але за моїми приблизними підрахунками для повної блокади дром-зони ваші військово-космічні сили повинні мати на озброєнні принаймні п’ять тисяч загороджувальних станцій, стільки ж, якщо не вдвічі більше, важких крейсерів та лінкорів, і до сотні тисяч швидкісних, високоманеврених кораблів середнього класу. І це не кажучи про особовий склад – щонайменше двісті мільйонів… – Шанкар похитав головою: – Але ж це неможливо! Навіть якщо я помиляюся в два чи три рази, все одно таку військову машину неспроможна прогодувати жодна, навіть найефективніша ліберальна економіка.

– Ви помилилися на цілий порядок, сер, – сказала Рашель. – А подеколи навіть на два. Особовий склад наших космічних сил – вісім мільйонів. Наш флот складається з восьми десятків загороджувальних станцій і двох з половиною сотень лінкорів, дредноутів і крейсерів важкого класу. Точна статистика середніх і легких кораблів мені невідома, але навряд чи їх більше десяти тисяч.

Обличчя Шанкара залишалося незворушним, проте його очі виказували глибокий подив та недовіру.

– І такими силами вам вдається стримувати Чужих?!

– Так, сер. Зазвичай для оборони нашої системи досить і двох десятків станцій із сотнею важких кораблів, але ми мусимо тримати резерв на випадок затяжної атаки. Ну і, звичайно, щоб застрахуватися від диверсій. Час від часу невеликим ґрупам чужинців удається прорватися в наш простір, і вони, як ви розумієте, прагнуть завдати нам удару з тилу. А п’ятдесятники, прибравши людської подоби, проникають на Терру-Ґаллію, збирають секретну інформацію і влаштовують диверсії. Тому в кожній нашій державній установі, на кожному підприємстві, у багатьох громадських місцях і навіть у приватних будинках стоять спеціальні детектори, призначені виявляти замаскованих п’ятдесятників. Крім того, нас з дитинства навчають розпізнавати їх візуально – по ході, жестам, міміці.

– Тому ти відразу впізнала п’ятдесятника в метро? – запитав я.

– Атож, – відповіла Рашель. – І дуже злякалася. Першою моєю реакцією було здійняти тривогу. Потім я згадала, де знаходжусь, і ще дужче злякалася. Подумала, що він зараз мене схопить…

Від цих спогадів вона мерзлякувато зіщулилась і міцно пригорнулася до мене.

Шанкар задумливо покусував губи.

– Знаєш, Рашель, тут щось не так. З фраґментів бою, що записані на твоєму диску, важко судити про реальні втрати обох сторін, але в мене склалося враження, що в тій м’ясорубці ви перемолотили величезні сили Чужих. А ті чомусь вперто атакували по одному напрямку, замість завдати розсіяного удару по всій дром-зоні. Адже саме так завжди велися війни. Що ти на це скажеш?

Рашель кивнула:

– Власне, на початку війни так і було. Чужі проривалися в нашу систему одночасно багатьма каналами, наші космічні сили вступали з ними в бій і перемагали, але й самі зазнавали великих втрат. Ми б напевне програли цю війну, якби наші вчені не зробили відкриття, що захистило нас від таких розсіяних ударів. На жаль, це відкриття запізнилося, щоб врятувати решту людства.

– І що ж це за відкриття? – нетерпляче запитав Шанкар. – Невже ви навчилися закупорювати гіперканали?… А втім, ні, дурниці. Тоді б вам взагалі не довелося воювати. Ви б просто перекрили всі канали першого роду й досліджені – другого, а самі користалися б лише нововідкритими й невідомими Чужим.

– Так, сер, – підтвердила Рашель. – Ми не вміємо перекривати канали, ми лише навчилися переорієнтовувати їх.

– Цебто, – знову втрутився Аґатіяр, – ви можете довільно змінювати розташування зони входу-виходу для будь-якого каналу?

– Саме так. І звужувати теж – практично до половини кубічного кілометра. Але не більше. Якби ми могли стиснути їх до кількох кубометрів… ну, тоді, як ви розумієте, це було б рівнозначне повному блокуванню.

– О боги! – пробурмотів Шанкар. – Як це вам вдалося?

– Не знаю, сер. Це наш найбільший секрет. Чужинські аґенти намагаються вивідати його, але безуспішно. Подейкують, що всі втаємничені вчені та інженери живуть і працюють у неприступному бункері, про розташування якого відомо лише членам уряду. Може, це й правда. – Рашель знизала плечима. – Я знаю тільки те, що знає решта ґаллійців: усі канали дром-зони зосереджені в одному місці й перебувають під надійною охороною наших військ.

– Усі канали? – перепитав Шанкар. – Абсолютно всі?

– Тепер уже усі. Певна річ, першого та другого роду. Спочатку були переорієнтовані лише досліджені гіперканали, але незабаром Чужі почали застосовувати таку тактику: під час чергової атаки їхні невеликі швидкісні кораблі виривалися з району бойових дій, ховалися в глибинах космосу, а згодом повертались і намагалися непомітно прослизнути через недосліджені канали другого роду. Зрозуміло, що таким чином ці канали ставали дослідженими, і Чужі могли атакувати через них. Ми, звісно, тримали дром-зону під пильним наглядом, розкидані всюди детектори визначали, по якому каналу відбувся перехід, і тоді його негайно звужували й переміщали до решти досліджених. Але років сімдесят тому наша служба контролю проґавила одного з розвідників, і це ледь не призвело до катастрофи. Після того випадку уряд вирішив взяти під охорону абсолютно всі канали другого роду. Ми мусили вдатися до величезних енерґетичних витрат, зате тепер нам не загрожує напад з тилу. Та й аґентам Чужих стало складніше повертатися назад.

– Понад сто мільярдів каналів… – вражено промовив Аґатіяр. – Уявити лишень: понад сто мільярдів каналів у кількох мільйонах кубічних кілометрів!

– Ні, сер, – похитала головою Рашель. – Не в кількох мільйонах, а майже в двохстах мільярдах. Ну, трохи менше. Я ж казала вам, що ми не вміємо стискати канали до кінця, а зробити так, щоб вони накладалися один на одного, не виходить. Тому всі недосліджені канали, а також ті, що відомі ворогові, зібрані всередині сфери діаметром сім тисяч кілометрів. Є ще друга сфера, менша, – у ній розташовані канали, досліджені нами й невідомі Чужим. Але, ясна річ, ми однаково ретельно охороняємо обидві сфери, і якщо з каналу, що вважається „чистим“, виходить корабель без наших позивних, його знищують.

– L’indіcatif incorrect, – відгукнулася Ріта, і я відразу згадав, що саме такими словами доповідав офіцер адміралу, який з’явився ще в перших кадрах. – Сe sont les Etrangers. „Хибний позивний, це Чужі“. Правильно?

Рашель із захватом глянула на неї:

– Oh, vous parlez Françaіs!.. Так, міс, усе правильно. Втім, тоді й так було ясно, що це Чужі, атака йшла через канал першого роду. Але перед тим як відкрити вогонь, завжди роблять запит про позивні. Адже може так статися, що по цьому каналу повертається наш розвідник. Ну, ви розумієте, різні бувають ситуації.

Як і в усіх попередніх випадках, фразу „ви розумієте“ Рашель ужила як звичайний мовний зворот. Проте Ріта, почувши її вже вкотре, не стрималася:

– Ні, не розумію!.. Рашель, дівчинко, ти тут розповідаєш про всілякі канали, про їхню орієнтацію-переорієнтацію, про стискання-звуження. Інші слухають тебе з розумним виглядом, ставлять такі ж розумні запитання, а я… А я слухаю вас і почуваюся геть дурною.

Рашель була здивована.

– Ви серйозно, міс? Ви нічого не зрозуміли? Я так погано розповідала?

Ріта зніяковіло потупилася, а її батько сказав:

– Ні, Рашель, ти тут ні до чого. Проблема в самій Ріті. Тобі важко це зрозуміти, бо ти дитя вільного світу. А в нас, на Магаварші, люди намагаються не думати про космос і все пов’язане з ним. Цим цікавляться лише вчені, як я чи професор Шанкар, та ще схиблені на зірках романтики на зразок містера Матусевича. – Він запитливо глянув на мене: – Я ж не помиляюся? Ви саме такий, правда? І тому ви не залишили Рашель. Тому ви так вперто не хотіли йти, хоча я відверто намагався спровадити вас. Десь на підсвідомому рівні, суто інстинктивно, ви відчували, що вона гостя з космосу. Ви не могли піти – просто тому, що все своє життя чекали на цю зустріч.

Я кивнув:

– Мабуть, що так, професоре.

– А Ріта, – продовжував Аґатіяр, – звичайна собі дівчина з Магаварші, для якої космос – щось далеке, небезпечне й недосяжне. Їй відомо лише одне: у просторі існують дром-зони, через які кораблі можуть перестрибувати від зірки до зірки. І більше нічого. Я сам її так виховав, бо не хотів, щоб вона була схожа на мене.

Тим часом наш ґравікар залишив маґістральний тунель і знову почав шарпатися то в один, то в інший бік, підстрибувати вгору-вниз. Схоже, наша подорож наближалася до кінця.

Після хвилинного мовчання Аґатіяр повернувся до дочки і став пояснювати:

– Ще наприкінці XXI століття, до початку епохи міжзоряних подорожей, між орбітами планет Сатурн та Уран була виявлена зона простору з аномальними характеристиками. Її вивченням займалося багато дослідницьких ґруп, і одна з них під керівництвом доктора Димитріса Марушкопулоса встановила, що в цій зоні наш звичайний чотиривимірний простір-час сполучений з іншим простором, що має зовсім інші властивості та сім вимірів – п’ять просторових і два часових; його відразу назвали гіперпростором, тобто надпростором. Марушкопулос висунув гіпотезу, що подібні зони розташовані поблизу всіх масивних космічних об’єктів і з’єднані між собою гіперпросторовими каналами. Димитріс Марушкопулос був грек за національністю, тому назвав ці канали дромосами, що грецькою означає „шлях“, „дорога“, а саму аномальну зону – дром-зоною. Згодом його гіпотеза повністю підтвердилася, були виявлені канали, існування яких він передбачав, але термін „дромос“, на відміну від „дром-зони“, за ними не закріпився. Їх вирішили називати просто каналами або гіперканалами, а їхня повна офіційна назва, що зустрічається лише в спеціальній літературі, звучить так: „гіперпросторові канали Марушкопулоса“… Я дохідливо пояснюю?

– Цілком, тату.

– У ході подальших досліджень було встановлено, що за своїми властивостями гіперканали поділяються на три катеґорії: першого, другого та третього роду. Канали першого роду нечисленні і легкопроникні. Вони з’єднують між собою найближчі дром-зони, розташовані на відстані не більш як двадцяти трьох парсеків. Утім, цю величину не можна назвати абсолютною константою, у різних реґіонах космосу гранична довжина каналів першого роду має різне значення, в залежності від середньої густини розподілу ґравітаційних мас. Так, наприклад, дром-зона Землі має канали першого роду довжиною аж до чотирнадцяти з половиною парсеків, а в системі Магаварші, де щільність зірок набагато більша, найдовший такий канал не перевищує двох світлових років. Але головна особливість гіперпросторових каналів першого роду полягає в тому, що за їхніми характеристиками можна точно визначити, куди вони ведуть. Зовсім інша ситуація з каналами другого роду, яких у кожній дром-зоні нараховується понад сто мільярдів – приблизно стільки, скільки є зірок у нашій Ґалактиці. Це від самого початку навело на думку, що будь-які дві віддалені дром-зони, незалежно від відстані між ними, сполучені каналом другого роду. Тобто теоретично до будь-якої зірки Ґалактики можна дістатися навпрямки, зробивши лише один-єдиний гіперперехід. На жаль, канали другого роду не мають „прозорості“ першого, і апріорі ніяк не можна визначити, куди вони ведуть. Можна лише зробити перехід по одному з них навмання, а потім подивитися, куди нас занесе. У результаті такого переходу ми можемо опинитись як усього лише в ста світлових роках від своєї дром-зони, так і в протилежному кінці Ґалактики. Від коротких каналів другого роду користі мало – значно економніше з погляду енерґетичних витрат зробити кілька десятків стрибків по каналах першого роду. Зате, коли відстань вимірюється кілопарсеками, ці канали незамінні. Саме тому в період космічної експансії люди досліджували їх, щоб мати швидкий доступ до різних реґіонів Ґалактики. Вважається, що поріг довжини таких каналів знаходиться десь між двомастами та трьомастами тисячами парсеків. А що стосується каналів третього роду, то вони для нас недоступні. Для їх відкриття потрібна така висока концентрація енерґії, що її не витримує навіть фізичний вакуум. Вважається, що канали третього роду ведуть до дром-зон в інших ґалактиках. Це все, що можна про них сказати. – Закінчивши свою імпровізовану лекцію, Аґатіяр сухо прокашлявся. – Сподіваюся, тепер ти розумієш, про що говорила Рашель?

Ріта невпевнено кивнула:

– Загалом так.

– І розумієш, чому Чужі не могли прорватися в локальний простір Терри-Ґаллії недослідженими каналами?

– Бо таких каналів сто мільярдів, і ймовірність потрапити навмання до конкретної, визначеної наперед зорі… ну просто неймовірна.

– У тім-то й річ. А щодо переорієнтації каналів і звуження їхньої зони входу-виходу, то тут я нічого сказати не можу. Я навіть не уявляв собі, що таке можливе. Схоже, це було випадкове відкриття, що набагато випередило сучасний рівень розвитку науки. Таке іноді трапляється – везіння, щасливий випадок… Тільки не подумай, Рашель, що я применшую ґеніальність ваших учених, просто хочу сказати… – Аґатіяр раптом осікся і співчутливо промовив: – Бідолашне дівча! Скільки ж їй довелося пережити останнім часом…

Рашель не чула ні більшої частини його пояснень, адресованих Ріті, ні міркувань про випадкові відкриття. Вже хвилин п’ять, як вона знову заснула, схиливши свою біляву голівку до мого плеча.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю