Текст книги "Жменя вічності"

Автор книги: Олег Авраменко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 14 страниц)

4

За чверть години ми з Аґатіяром пили у вітальні чай, і я розповідав йому про своє знайомство з Рашеллю. Її ми вирішили не будити, а перенесли з флаєра до кімнати для гостей, і зараз над нею клопотала дочка професора Ріта. Вона запевнила нас, що міцний сон Рашелі викликаний звичайною перевтомою.

Вислухавши мене, Аґатіяр задумливо насупився.

– Дивно, дивно. Я бачу цю дівчинку вперше. Вона точно не моя родичка і не може нею бути. У мене немає рідні на Полуденних – і я, і моя колишня дружина родом з Ранжістану. До речі, ви певні, що Рашель ваша землячка?

– Зважаючи на її вимову, так. Правда, у неї своєрідний акцент, але як на мешканку материка напрочуд чиста мова… гм… з нашого, острівного погляду. – Я трохи помовчав. – Хоча тепер я вже нічого не певен. Вона брехала про соцкартку, брехала, що ви її дядько, – могла збрехати й про те, що прилетіла з Джерсі. І взагалі, вона з першої хвилини поводилася підозріло. Взяти хоча б її істерику в метро, ті сміховинні байки про п’ятдесятника.

Професор неквапом надпив із чашки чай.

– А це, між іншим, найцікавіший момент у вашій історії. Навіть коли припустити, що Рашель збрехала вам, то постає лоґічне запитання: навіщо їй приплутувати п’ятдесятника? Адже було ясно, що ви не повірите їй. В усьому іншому вона брехала досить правдоподібно, а тут узяла й бовкнула таку дурницю.

– Може, вона просто розгубилася? Побачила знайомого, злякалася, що він може зіпсувати її вигадану історію, і в паніці вхопилася за перше, що спало їй на думку.

– За п’ятдесятника? – Аґатіяр скептично усміхнувся. – Навряд чи це перше, що могло спасти на думку дванадцятирічній дівчинці. Та й її пояснення не можна назвати сміховинними, тут вона нічого не вигадувала. Нереїв-п’ятдесятників справді можна впізнати по ході – якщо, звичайно, придивитися. Людську зовнішність вони копіюють бездоганно, міміку та мову теж, а от з рухами в них проблеми, обумовлені деякою специфікою будови суглобів. При швидкій, енерґійній ході їхні ноги погано згинаються в колінах. Запримітити це важко, але в принципі можливо. Вся справа лише в практиці. Якщо через якусь невідому нам причину Рашель часто дивилася стару хроніку, де фіґурували Чужі, і уважно спостерігала за поводженням п’ятдесятників, то немає нічого дивного, що вона впізнала одного з них. Інша річ – чому вона так злякалася. Судячи з вашої розповіді, це не було схоже ні на абстрактний страх за всіх людей загалом, ні на інстинктивну ксенофобійну реакцію; вона боялася чогось конкретного, спрямованого особисто проти неї.

Я пильно поглянув на Аґатіяра:

– Ви серйозно вважаєте, що ми зустріли п’ятдесятника?

– Цілком можливо.

– Але ж… це проти правил! Чужі зобов’язалися не втручатися в наші справи і не ступати на Магаваршу, поки ми дотримуємося умов мирної угоди.

Вираз Аґатіярового обличчя враз змінився.

– Ви справді в це вірите, містере Матусевич? Невже ви такий наївний? А втім, ні. Просто ви, як і переважна більшість наших співвітчизників, тішите себе ілюзіями, не хочете дивитися правді у вічі. Неухильне виконання домовленостей – обов’язок переможеної сторони; переможці ж роблять те, що вважають за потрібне. За моїми приблизними підрахунками нині на планеті перебуває кілька тисяч п’ятдесятників, замаскованих під людей. Їхнє завдання якраз і полягає в тому, щоб контролювати дотримання нами всіх умов мирної угоди… чи, якщо називати речі своїми іменами, умов капітуляції.

– А як же наш уряд? Він про них знає?

– І всіляко сприяє їм. У нього немає вибору. Ми не в тому становищі, щоб диктувати свої правила.

Я лише понуро похитав головою. Як і всі розсудливі люди, у глибині душі я розумів, що чужинці не могли просто полишити нас самих на себе, обмежившись орбітальною блокадою та контролем дром-зони. Це було б нерозумно й необачно з їхнього боку, а в бракові розуму й обачності їх не можна звинуватити, інакше б їм не вдалося перемогти людство, яке ще півтора сторіччя тому вважалося наймогутнішою расою в Ґалактиці. Однак для власного ж спокою я переконував себе в тому, що Магаварша цілком і повністю належить людям і ніхто сторонній не сміє втручатися в наші внутрішні справи…

З кімнати для гостей вийшла Ріта. У руках вона тримала сорочку та штани Рашелі, а також шкарпетки і спідню білизну.

– Поки мала спить, віддам її одяг почистити.

– Кишені перевірила? – запитав її батько.

– Звичайно. Поклала все на тумбочку біля ліжка.

– Що в неї було?

– Жетони на метро, паперові гроші, лазерний міні-диск і дистанційний пульт. Ніяких документів чи картки соцзабезпечення я не знайшла.

– А грошей багато?

– Забагато для дванадцятирічної дівчинки, але не дуже. Трохи більше шести тисяч. Принести?

– Будь ласка, доню. І решту речей теж.

Ріта кинула на диван одяг і знову зникла за дверима гостьової кімнати. Незабаром вона повернулася й виклала на журнальний столик тоненький стосик грошових купюр, п’ять жетонів, мініатюрний лазерний диск у прозорому футлярі без будь-якого маркування і дистанційний пульт керування – найпевніше, від якоїсь іграшки.

Спершу Аґатіяр перерахував гроші.

– Навряд чи вона пограбувала банк, замалий улов… Так, цікаво. Із сотнями та двадцятками все нормально, але тисячні… – Він віддав мені всі п’ять купюр. – Подивіться на рік.

– Вони випущені сто тридцять п’ять років тому, – здивовано промовив я, розглядаючи банкноти. – А зовні не відрізниш від сучасних.

– Дизайн паперових грошей не мінявся вже понад два сторіччя, – пояснив Аґатіяр. – Теоретично вони ще в обігу, але практично давно вилучені. Тим дивніше бачити п’ять таких банкнот вкупі. До речі, завважте: всі вони з однієї серії.

– Атож. Чудасія! І що це означає?

– Варіантів багато. Наприклад, дівчинка знайшла чиюсь покинуту схованку. – Він задумався. – А знаєте, шлях цих банкнот у принципі можна простежити. До війни рупія коштувала майже в сто разів дорожче, і такі великі купюри використовували переважно для міжбанківських розрахунків. При будь-яких операціях їхні номери фіксували. Спробую перевірити.

Аґатіяр забрав у мене гроші, поклав їх у нагрудну кишеню своєї сорочки, потім узяв зі столу футляр з диском. Оглянув його, відтак, завагавшись, сказав:

– Все-таки варто подивитись його вміст. Це, звісно, не дуже тактовно, адже там може бути щось особисте, але… Зрештою, Рашель сама напросилась. Я ж не змушував її називатися моєю племінницею. – Він підвівся. – Вибачте, я ненадовго залишу вас. Мені зручніше користуватися професійним терміналом у кабінеті, а не цим побутовим брухтом. – Аґатіяр кивнув убік великого стереоекрана в протилежній стіні вітальні. – Зараз має прийти Ріта, вона вас розважить.

Якийсь час я сидів, міркуючи над тим, що сталося. Мені на думку спало дурнувате припущення, що Рашель утратила всіх рідних у якійсь страшній катастрофі й тепер самотужки шукає собі опікунів, не покладаючись на турботу держави. Чому б у такому разі мені не взяти участь у цьому конкурсі? Я підхожу на роль її батька і за віком, і за соціальним станом, до того ж я родом з Полуденних. Щоправда, я розлучений – але й Аґатіяр теж, отже, він не має ніяких переваг. Зате я набагато молодший і зможу приділяти більше часу її вихованню…

Врешті я відігнав геть ці безглузді, хоч і спокусливі, думки і взяв з журнального столика дистанційний пульт. Його лицьова панель складалася з двадцяти чотирьох мініатюрних кнопок, десять з яких були позначені цифрами, а решта – незрозумілими значками або абревіатурами. Над кнопками знаходився невеликий дисплей, а ще вище виднівся ряд крихітних отворів – очевидно, там був умонтований мікрофон для прийому голосових команд.

Повертівши пульт у руках, я навмання натиснув кілька кнопок, але нічого не сталося. Нарешті я добрався до розташованої в правому верхньому кутку панелі кнопки з написом „APL“. Дисплей відразу ожив, і на ньому з’явилося повідомлення: „Connexіon. Attendez…“ Секунд за п’ять його змінило інше: „Erreur! Le système de contrôle ne répond pas“. А відтак дисплей погас.

Здивований, я знову натиснув ту ж кнопку. Результат аналоґічний. Загалом зміст обох повідомлень був зрозумілий: у першому йшлося про встановлення контакту, у другому говорилося, що сталася помилка, відповідь не отримана. Але як безбожно були перекручені всі слова!

До вітальні повернулася Ріта з уже вичищеним одягом Рашелі. Роззирнувшись довкола, вона запитала:

– А де батько?

– У своєму кабінеті. Обіцяв незабаром повернутися.

Ріта підійшла й сіла в сусідній фотель.

– Ну, що там? – поцікавилася вона. – Щось з’ясували?

– Поки тільки те, що тисячні банкноти дуже старі. Зараз ваш батько перевіряє їхні номери і заодно переглядає вміст диска. А я вивчаю пульт… гм, якщо це можна назвати вивченням. По-моєму, він несправний: видає якісь перекручені повідомлення. – І я продемонстрував, як він працює.

Рітині очі зблиснули.

– Але ж це… Дайте-но мені. – Вона вихопила в мене з рук пульт і сама натиснула кнопку „APL“. – Так і є! Це французькою. „Встановлення зв’язку. Чекайте…“, а потім: „Помилка! Система керування не відповідає“. Що ж до скорочення „apl“, то воно, найпевніше, означає „appel“, що перекладається як „виклик“. Ніколи не думала, що десь на Магаварші користуються цією мовою!

– Ви її знаєте?

– Трохи. Свого часу вчила.

– Ви філолоґ?

– Ні, лікар, проходжу інтернатуру. А інші мови – моє хобі. – Рита натискала по черзі всі кнопки на пульті. На жодну з них, крім „APL“, дисплей не реаґував. Нарешті вона підсумувала: – Очевидно, пристрій, яким керує цей пульт, знаходиться занадто далеко.

– Але навіщо Рашелі знадобився пульт із французьким інтерфейсом?

Ріта знизала плечима:

– Може, це її рідна мова. У деяких віддалених районах материка люди все ще розмовляють хінді, бенґальською або тамільською. Можливо, десь проживає й невелика громада франкофонів. Адже під час війни Магаварша дала прихисток декільком мільйонам біженців з інших планет. Більшість з них оселились на островах Полуденного архіпелаґу.

– Проте нащадки переселенців асимілювали вже в наступному поколінні, – зауважив я. – Ніколи не чув, щоб у нас на островах існували якісь окремі національні ґрупи.

– Я теж не чула. Але так чи інакше, а пульт існує. І крім того: ім’я Рашель – це французька вимова звичного нам імені Рейчел.

На сходах почулися кроки, і до нас спустився професор Аґатіяр. Він намагався триматися спокійно й невимушено, однак його очі виказували надзвичайне хвилювання.

Ріта відразу підхопилася.

– Тату, ми знайшли дещо цікаве. Цей пульт послуговується французькою мовою.

– Атож. На острові Джерсі проживає нечисленна франкомовна громада. А Рашель – онука одного мого друга молодості, ми з ним разом навчалися в університеті. На тому диску – її сімейний альбом. Я ще не знаю, що привело її до мене, але… Втім, поговоримо про це згодом. – Рішучим жестом він дав зрозуміти дочці, що не відповідатиме на її подальші запитання, і повернувся до мене: – Тепер усе з’ясувалося, містере Матусевич. Дякую, що подбали про Рашель. До речі, скільки вона вам винна? Я компенсую ваші витрати.

Я, звісно, став відмовлятися, для мене сплачені в ресторані гроші були дріб’язком, але професор усе-таки наполіг на своєму і буквально силоміць вирвав у мене кредитку, щоб перерахувати вісімдесят п’ять рупій. Поки він вовтузився з моєю карткою біля терміналу, я трохи зібрався з думками і дійшов висновку, що його історія про друга молодості – вигадка, причому придумана наспіх. По-перше, якби Рашель справді була внучкою його університетського товариша, Аґатіяр був би здивований і заінтриґований, та аж ніяк не стурбований. По-друге, він насамперед спробував би зв’язатися з її родичами і з’ясувати, що сталося, – але натомість відразу кинувся до вітальні з цілком певним наміром якнайшвидше позбутись мене. І по-третє, я не розумів, навіщо Рашель вигадала казку про свою покійну тітоньку, а не сказала прямо: я їду в гості до старого друга мого діда…

Все це здавалося мені підозрілим, проте я був сторонньою людиною. Рашель хотіла зустрітися з професором Аґатіяром, і я це влаштував. А як бути далі, нехай вирішують самі.

Аж тут у нашу розмову втрутилася Ріта. Схоже, вона не вловила всіх прихованих нюансів ситуації і всупереч батьковим планам почала просити мене залишитися на вечерю. Зусиллям волі професор приховав роздратування, що було промайнуло на його обличчі, і змушений був приєднатися до доччиної пропозиції, сподіваючись, що я все-таки відмовлюся.

Я й справді хотів відмовитися, тим більше що зовсім недавно обідав, але цікавість узяла гору над почуттям такту, і я прийняв запрошення. Аґатіяр, з усього було видно, розсердився, зате Ріта, навпаки, зраділа.

Зазирнувши до гостьової кімнати й переконавшись, що Рашель міцно спить, вона подалася на кухню. Коли двері за нею зачинилися, професор вимушено всміхнувся і промовив:

– А ви явно сподобалися Ріті. Зазвичай вона не така запопадлива з молодими людьми, що заходять до мене в гості. Втім, здебільшого це мої співробітники або аспіранти – представники нудної, на її думку, професії. Ви ж льотчик, людина дії… Ви одружені?

– Розлучений, – сказав я. – Дітей немає.

– У вас незвичне прізвище, – зауважив професор. – Навіть для остров’янина.

– Мій предок по чоловічій лінії був депортований, – пояснив я. – З Вілії.

– Гм. Не чув про таку. Серед планет, мешканців яких Чужі переселили на Магаваршу, її точно немає.

Я ствердно кивнув:

– Це так. Після захоплення Вілії чужинці відправили всіх уцілілих мешканців планети в концентраційні табори на Калхалі, а там якось так вийшло, що мій предок, прадід мого прадіда, відбився від своїх співвітчизників і потрапив до ґрупи, яку депортували на Магаваршу. Куди переселили інших вілійців, невідомо. Можливо, їх, зважаючи на той опір, що вони чинили Чужим, розподілили на кілька планет.

Аґатіяр якось винувато глянув на мене, потім швидко відвів очі.

– А от мої предки не спромоглися навіть на символічний опір загарбникам. Ми капітулювали відразу, щойно в наш локальний простір увійшов флот Чужих. Натомість нам залишили планету й дарували таку собі ілюзорну подобу свободи. – Він зробив коротку паузу. – Гадаю, ви, як льотчик, досить гостро відчуваєте цю ілюзорність.

Я спохмурнів.

– Навіть гостріше, ніж ви гадаєте. Я працюю на суборбітальних маршрутах.

Професор подивився на мене з розумінням.

5

Подальша наша розмова проходила досить мляво. Аґатіяр чемно розпитував мене про роботу, я так само ввічливо відповідав йому, проте слухав він мене неуважно. Зараз його займало лише одне: чи довго ще я буду надокучати йому своєю присутністю.

Зрештою я став почуватися так ніяково, що приборкав свою цікавість і вирішив піти, не чекаючи вечері. Я саме збирався згадати про якісь невідкладні справи й розпрощатися з професором, та мене випередив дзвінок у вхідні двері.

Аґатіяр здригнувся, немов його вдарило струмом. Якщо раніше він був просто схвильований, то зараз у його погляді промайнув справжній страх. Рвучко повернувши до терміналу, він наказав:

– Комп’ютере, зовнішній огляд! Покажи парадний вхід.

Цієї ж миті на вбудованому в стіну стереоекрані виникло зображення широкоплечого чоловіка приблизно мого віку. Професор полегшено зітхнув.

– Все гаразд. Це Саїд Магдев, один з моїх асистентів на кафедрі. Він мешкає за кілька будинків від нас і часто заходить у гості без запрошення… Хай йому грець, як недоречно! – спересердя буркнув Аґатіяр і попрямував до вхідних дверей.

Незабаром у передпокої почувся трохи хрипкий голос:

– Доброго вечора, професоре. Перед вашим будинком стоїть чийсь флаєр. Я невчасно?

– Та що ви кажете, Саїде! – пролунала відповідь Аґатіяра, проте в його люб’язному тоні вчувалася нещирість. – У нас ви завжди бажаний гість. Ми якраз збираємося вечеряти. Сподіваюся, ви не відмовитесь?

– Дякую, сер, та я лише на хвилинку. Просто проходив повз ваш будинок.

Вони ввійшли до вітальні, і професор познайомив нас. Тим часом з кухні визирнула Ріта й привітно усміхнулася новому гостю:

– Здрастуйте, Саїде. Батько вже запросив вас на вечерю? Якщо ні, то це роблю я.

– На жаль, у мене термінові справи, – відповів він чемно. – Я хотів лише побачити вас. Востаннє ми зустрічалися днів десять тому, і я подумав, що не завадить нагадати про своє існування.

Ріта зніяковіла, підійшла до нас і простягла Магдевові руку. Але замість потиснути її він раптом відступив на два кроки назад, вихопив з кишені пістолет і спрямував його на нас. Люб’язний вираз миттю зник з його обличчя, поступившись місцем невблаганній рішучості.

– Ані руш, стрілятиму.

– Що з вами, Саїде? – розгублено мовила Ріта і глянула на батька: – Тату, що тут коїться?

Аґатіяр увесь знітився і якось навіть помиршавів. Його вмить постаріле та змарніле лице виражало приреченість.

– Це я в усьому винен, – ледь чутно проказав він. – Бо був дурний і наївний. Гадав, що за чверть століття до мене вже втратили інтерес. Я навіть не припускав, що за мною стежать… А виявляється, мене й досі сприймають серйозно.

– Авжеж, професоре, – ствердно кивнув Магдев. – Вас іще не зняли з гачка. Вісім років тому я доповідав начальству, що ви просто старе одоробло, не варте нашої уваги. На щастя, мої рекомендації припинити стеження за вами відхилили. І от сьогодні моє багаторічне терпіння винагородилося. Це дівчисько – найцінніша здобич, що будь-коли траплялася нам на цій жалюгідній планеті. І піймав її саме я!

Тихенько зашурхотіли двері гостьової кімнати, і на порозі з’явилася Рашель, закутана в простирадло. Однією рукою вона притримувала своє імпровізоване вбрання, а іншою енерґійно протирала заспані очі.

Магдев поглянув у її бік і на якусь мить втратив пильність. А я негайно скористався з цього.

Діяв я без вагань, підкоряючись інстинктам, а не розумові. Переконаний, що мною керували батьківські почуття. Як і Ріта, я не розумів, що тут відбувається, та в одному не мав жодного сумніву: Магдевові потрібна передовсім Рашель. Навіщо – я й гадки не мав, але його слова про „найціннішу здобич“ звучали дуже зловісно. Я не міг допустити, щоб з дівчинкою сталося щось лихе.

Магдев усе-таки встиг вистрелити, проте я точно розрахував свій стрибок і, пірнувши під його руку, зумів ухилитися. Лазерний імпульс напевно поцілив би в груди Аґатіярові, якби не блискавична реакція Ріти. Ніби прочитавши мої думки, вона різко кинулась убік, потягла за собою батька і цим урятувала його від смерті.

Наступної миті я вибив у Магдева пістолет і стиснутою в кулак рукою щосили затопив йому в щелепу. Коли б це був якийсь бойовик, він устояв би на ногах і ми продовжили б бійку. Однак у житті все інакше: людина досить вразлива істота, тож той із супротивників, хто першим завдає сильного й точного удару, зазвичай перемагає. Після мого класичного аперкоту Магдев опинився в такому ж класичному нокауті, а кисть моєї руки пронизав гострий біль.

Здається, я скрикнув. Хоча не певен, бо тієї ж миті закричала Рашель, голосно й пронизливо. Своїми великими, сповненими жаху очима вона дивилася на Магдева, який, весь почорнівши від натуги, безуспішно намагався звестися на ноги.

Долаючи біль, я підійшов до нього з наміром добряче копнути ногою в піддих, та тут мене випередив Аґатіяр. Схопивши пістолета, він надавив на гашетку і стріляв у Магдева, аж поки його спина не перетворилася на обгоріле решето.

Нарешті Рашель перестала кричати, підбігла до мене і, міцно пригорнувшись, розплакалася. Лівою рукою я гладив її скуйовджене волосся, а праву відвів трохи назад, щоб вона ненароком не зачепила її. Я до крові покусав собі губи, намагаючись притлумити біль у руці. Бокс ніколи не був моїм улюбленим видом спорту.

– У вас може бути серйозна травма, – сказала Ріта. – Слід негайно…

– Ні, дочко, – втрутився Аґатіяр, все ще стискаючи в руці пістолет. – У нас немає часу. Травма не смертельна, містер Матусевич виживе. А нам треба тікати. Зараз же.

Рашель нарешті відсторонилася від мене, подивилась на нього і невпевнено промовила:

– Професоре…

– Помовч, люба, – перебив її Аґатіяр. – Поговоримо потім. Мій будинок, напевно, прослуховується, тобі краще не видавати своїх секретів.

– Але ви… ви знаєте?

– Так. Знаю найголовніше, я вже дивився твій диск. І про це стало відомо нашим ворогам. – Він підійшов до мертвого тіла Магдева і ногою перевернув його навзнак. – Який я був сліпий! Упродовж дванадцяти років щодня бачив цього… цю істоту і навіть не запідозрив, хто він насправді. І це при тому, що я чудово знав, як можна розпізнати п’ятдесятника, а півгодини тому навіть поблажливо повчав містера Матусевича.

Поки він це говорив, я уважно розглядав Магдева. Шкіра в нього була значно темніша, ніж за життя, щелепа дуже видавала вперед, ніс, навпаки, став приплюснутим, очі розкосі, вуха відстовбурчились і зверху загострилися. Та, незважаючи на це, він зовсім не був схожий на тих п’ятдесятників, що їх я зрідка бачив у старих фільмах, а скидався просто на потворну людину.

Завваживши мій подив, Аґатіяр пояснив:

– Від шоку в нього почалася зворотна трансформація. Я не дав їй завершитися – у своїй природній подобі п’ятдесятники напрочуд живучі й дуже спритні. – Він знову повернувся до Рашелі: – Вдягайся, дитинко, ми зараз ідемо. Нам дуже пощастило, що Магдев діяв самостійно – мабуть, хотів здобути всю славу. Якби він повідомив про тебе своєму начальству, тут був би вже цілий загін його одноплемінників, і ніяке геройство містера Матусевича нас би не врятувало. Однак нам треба поквапитися. Ріто, ти теж перевдягнися – сарі не найкращий одяг для втікачів.

– Добре, тату. – Ріта взяла з дивана одяг Рашелі, схопила дівчинку за руку, і вони разом вибігли з вітальні.

Коли ми з Аґатіяром залишилися вдвох, він згріб з журнального столика всі п’ять жетонів на метро, сунув їх собі в кишеню, туди ж поклав і пістолет Магдева, а потім звернувся до мене:

– Містере Матусевич, мені дуже прикро, що ви вклепалися в цю історію. Ви стали жертвою фатального збігу обставин. Раджу вам негайно піти геть. Вас, звичайно, знайдуть і допитуватимуть. Ви переживете кілька неприємних днів, але потім вас відпустять… Звісно, я не можу дати вам ніяких ґарантій, але, мабуть, так воно й буде. Мій будинок прослуховується, а може, і проглядається, а всі операції з комп’ютером контролюються. Ознайомившись із записами, п’ятдесятники переконаються, що ви ні до чого не причетні. Єдине, що вони можуть поставити вам на карб, це напад на їхнього одноплемінника, але карати за це не стануть. Зрештою, Магдева убив я, а ви просто боронилися від людини, що загрожувала вам зброєю. П’ятдесятники не жорстока раса, у них розвинуте почуття справедливості.

Я заперечно похитав головою:

– Ні, професоре, я нікуди не піду. Не залишу вас, поки не переконаюся, що Рашель у безпеці.

Він пильно подивився на мене.

– Ваша турбота про дівчинку робить вам честь. Однак врахуйте: якщо ми вийдемо з будинку разом, ви будете приречені. Наша влада не захистить вас. Разом з нами ви станете вигнанцем, за вами полюватимуть. Можливо, постраждають ваші друзі та родичі. Я зовсім не перебільшую, містере Матусевич.

Ніде правди діти, останні слова професора похитнули мою рішучість. Проте часу на роздуми й сумніви вже не лишалося – за кілька секунд повернулися Ріта з Рашеллю. Аґатіярова дочка була одягнена в темний брючний костюм, у руці вона тримала білий кейс із червоним хрестом. На дівчинці ж було її колишнє вбрання: штани, сорочка та курточка.

– То вже йдемо? – запитала Ріта.

Я зустрівся поглядом з ясними очима Рашелі. Вона дивилася на мене з надією й безмежною довірою, вона вбачала в мені свого захисника та заступника, для неї я був людиною, яка вже двічі рятувала її з біди і поруч з якою вона почувалася в безпеці. Я згадав, як лише кілька хвилин тому вона, загорнена в простирадло, така налякана й беззахисна, кинулась до мене і пригорнулася до моїх грудей…

– Ходімо, – сказав я твердо. – Усі разом.