Текст книги "Розколини"

Автор книги: Ненсі Г’юстон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 16 страниц)

ІІІ. Седі, 1962

– Седі, ти застелила ліжко?

– Так, – авжеж, Седі застелила ліжко (і навіть уже поснідала).

Бабуся нахилилась і обережно поцілувала моє волосся. Вона ще була в пеньюарі, але вже нафарбована, тож не хотіла псувати помаду справжнім поцілунком – до речі, цікаво, чи їй такі поцілунки взагалі відомі? Її волосся було ретельно зачесане й укладене. Останніми днями воно було темно-каштановим, хоча насправді її волосся було геть сиве, а бабуся фарбувала його в каштановий колір, щоб люди не здогадалися, що вона вже стара. Цікаво було б дізнатись, якою була справжня бабуся: коли вдягала окуляри чи коли знімала їх, коли фарбувала волосся чи коли дозволяла відрости сивим пасмам, коли милася голою у ванній чи коли з голови до ніг вбиралась, мов королева. Що в усьому цьому було «справжнім» – цікаве питання.

Бабуся вийняла з маленької каструльки ідеальне біленьке яйце, поклала його на мою тарілку поруч з ідеально підсмаженою грінкою і налила в склянку ідеального молока.

– Седі, скільки разів повторювати: не приходь на кухню босоніж. Надворі мінімум мінус двадцять!

– Але ж тут, усередині, плюс двадцять!

– Не сперечайтесь, юна леді. На Новий рік, будь ласка, не забудь взути капці без нагадування, гаразд? Давай, біжи! Я для тебе потримаю яєчко в теплі.

Цього разу вона не хотіла схибити: у випадку з моєю мамою вони з дідусем усе проґавили, вони почувалися винними і не хотіли припускатися схожих помилок зі мною – тож мені залишалася жорстка дисципліна. А я ненавиділа великі хутряні капці, які мама подарувала мені на Новий рік, – це був подарунок, який лише засвідчував її відсутність: на Різдво вона давала концерт. (Мама не хотіла жити зі своїми батьками – то чого ж мусила я?) Я глянула на себе у дзеркало в шафі і побачила справжню себе: Седі скоса дивилась на мене, вищиривши зуби в гримасі страху й шалу водночас (бабуся вважає, що косувати не можна – одне око може так і застрягнути назавжди); втім, спускаючись сходами, я знову натягнула на себе машкару чемної внучки, бо вірила: коли буду слухняною і поводитимусь чемно, мама візьме мене на руки зі словами: «Люба, це була лише гра, я хотіла випробувати твій характер – ти блискуче впоралася з випробуванням, тепер ми можемо жити разом!»

Яєчко справді чекало на мене тепленьке – тонка біла оболонка, як і водиться, вкривала жовток, білок був добре проварений, і коли я проштрикнула жовток виделкою, він розлився рідким золотом по порцеляновій тарілці і я змогла вимочити його хлібом з маслом, уважно стежачи, щоб ані краплини жовтку не потрапило на стіл, – бабуся уважно спостерігала за мною, та й Ворог також; срібна виделка тягнула руку донизу – цікаво, якщо відрізати руку і покласти на терези, що буде важчим: рука чи виделка? Адже мурахи витримують вагу вп’ятеро більшу за їхню власну. Бабуся зважувалася щоранку (після походу до вбиральні і перед сніданком – за її словами, у цей момент вона важить найменше, бо давно нічого не їла); вона навчила мене багатьох речей про кухню і здоров’я, а також про правильне харчування – я мусила стати бездоганною окрасою домівки, точнісінько як вона, а не як моя мама, яка жила в Йорквіллі у повній тарганів і друзяк халупі й ніколи не прибирала, сміття назбиралось море-океан, і мама могла потонути у ньому.

– Тепер повертайся до своєї кімнати і готуйся до школи – ну ж бо, хутенько!

Якби вона мені це не сказала – я про це й не подумала б! Я навмисне кажу «Якби вона мені це не сказала», знаючи, що так не можна, та думаю я тихенько, вголос не промовляю – подумки можна сказати багато чого забороненого, в тому числі вживати такі лайливі слова, як «трясця», «дідько» і «курва», що їх часто вживають при мені (і я це дуже ціную) мамині приятелі – вони лаються, критикують уряд, палять цигарки і називають маму Кріссі замість Крістіни, і їх взагалі не бентежить те, що в неї маленька крикля шести років на ймення Седі.

– А можна мені ще хлібця? – попросила я так солодко і жалісливо, як тільки могла.

– Ну вже добре, гаразд, – погодилась бабуся і попрямувала до сріблястого тостера, який натирала до блиску щоранку одразу після снідання, – однак казати треба не «хлібця», а «грінку».

Тієї миті дідусь виплив зі свого кабінету в підвалі – кабінет мав окремий вхід з вулиці Маркгем з табличкою на дверях «Д-р Кризвоті. Психіатрична консультація», щоб клієнти могли заходити і виходити, не потрапляючи в будинок, адже більшість не хотіла, щоб їх бачили: вони соромилися, бо були божевільні. Я й подумати не могла, що у Торонто стільки божевільних, – і все ж вони тягнулися до нас безконечно, з ранку до ночі, заходили до дідусевого кабінету і виходили з нього (раніше я спостерігала за ними з вікна, бо кортіло знати, які на вигляд божевільні, та швидко перестала, бо від решти людей вони нічим не відрізнялись), та й не тільки до його кабінету, а й до консультацій багатьох інших психіатрів, – сотні, тисячі божевільних, не знаю, скільки психіатрів їх обслуговувало, але справи явно йшли добре, тож я думала: можливо, були і такі психіатри, яким бракувало клієнтів, і вони били байдики, чекаючи на телефонний дзвінок, – або навпаки, деякі божевільні марно обдзвонювали всіх психіатрів, зазначених у довіднику, та завжди чули одне й те саме: «Ні! На жаль, місць немає!»; втім, навряд, здається, ці дві групи ідеально врівноважували одна одну. Та якби вибухнула війна чи сталась якась інша катастрофа й водночас збожеволіло б багато людей – чи зуміли б університети швидко підготувати стільки психіатрів?

До речі, «божевільні» не можна казати – треба казати «пацієнти». А «хлібець» – це «грінка». І не «якби вона мені це не сказала», а «якби вона мені цього не сказала».

Як і завжди, дідусь зайшов до кухні зі словами: «Як минає ваш ранок?» – і сів за стіл з явно перебільшеним виразом утоми, а бабуся налила кави з електричної кавоварки і мовчки простягнула йому чашку – ритуал повторювався щоранку о восьмій тридцять, без змін іще задовго до мого народження, хіба іноді замість традиційного «Як минає ваш ранок?» дідусь казав: «Господи, навіщо я вибрав подібний фах? Волосся дибки!» – і це було справді смішно, бо дідусь був лисий і мав лише тоненьку сиву смужку волосся, що рівненько тягнулася по голові від вуха до вуха. Зазвичай перший божевільний приходив о шостій тридцять, тож до півдев’ятої дідусь вже встигав поговорити з двома, а після перерви на каву працював з дев’ятої до дванадцятої, потім з другої до п’ятої – таким чином, він приймав вісім божевільних за день, за весь тиждень, включно з суботою, виходило сорок вісім божевільних, хоча деякі приходили по два-три рази на тиждень, тож точну цифру обчислити важко. Не знаю, скільки тривало лікування, чи давали їм сеанси з дідусем хоч трохи щастя, достатнього, щоб протриматися до наступної зустрічі. І чи накопичували вони зрештою досить щастя, щоб обійтися без терапії? Але точно одне: сам дідусь веселою людиною не був, він переважно мовчав, а коли розтуляв нарешті рота, то зазвичай щоб розповісти невдалий анекдот; хоч я і жила з ним від народження, все ж знала дідуся вкрай погано. Ось тепер, приміром, поки він смакував кавою, а я – грінкою, замість розмовляти зі мною дідусь читав газету, яку з ґанку принесла бабуся.

– Седі, ти запізнишся!

Я ледве переставляла ноги сходами – я ненавиділа вдягатися, однак у льолі до школи не підеш. Щоразу, коли вдягалася, почувалась винною, особливо взимку, бо треба було натягнути на себе кілька шарів одягу; провина ховалася десь глибоко у моєму тілі, однак зовні, під моїм лівим стегном, є жахлива коричнева родима пляма завбільшки як монетка п’ять су. Про її існування майже нікому не було відомо, та я не могла про неї забути – це була моя вада, а оскільки розташована вона зліва, то я не могла ні спати на лівому боці, ні тримати молоко у лівій руці, ні ступати на бордюр лівою ногою – а якщо не додивлялася, то пошепки п’ять разів поспіль просила пробачення... У мами родима пляма під ліктем лівої руки, і їй не соромно, бо це пристойне місце, та для мене той факт, що пляма розташовувалась під сідницею, був доказом моєї провини – можна було подумати, що після вбиральні я погано витерлася і залишилось трохи каки, – а ще позначкою Ворога, який був присутній при моєму народженні: він ніби вмочив палець у каку і доторкнувся до моєї сідниці, громовим голосом приказуючи: «Оця ось належить мені, я ніколи її не відпущу, вона завжди буде брудною й інакшою!» Певно, саме тому мій тато пішов від нас: щойно побачив мене, буркнув: «Дідько, яка гидота! Це не моя донька», – і, розвернувшись, назавжди залишив мамине життя. Я його не пам’ятаю, знаю тільки, що звали його Мортимером, та переважно кликали його Мортом, що мав він чорну бороду та гітару і що дідусеві й бабусі він страшенно не подобався. Мамі було лише сімнадцять, коли вона почала зустрічатися з Мортом і відвідувати шайку значно старших за неї бітників – їй усім було далеко за двадцять, вони гаяли час, граючи музику, смакуючи вином та смалячи «керуак»[18]18
  Г’юстон – єдина, хто вживає прізвище письменника-бітника Джека Керуака на позначення цигарок з маріхуаною. Наркотики й алкоголь украй підірвали здоров’я Керуака, який помер у віці 47 років.


[Закрыть]; через Морта мама покинула ліцей, здається, на одній із вечірок вони разом укололися морфіном і тоді мама несподівано завагітніла. Якось бабуся зронила, що вони були вкрай розлючені, коли дізналися про це, адже Морт не міг забезпечувати родину, був дуже безвідповідальним, навіть себе не міг забезпечити, – а це вже справжня трагедія!

– Тобто мене не мало бути? – запитала тоді я. – Хочеш сказати, вони мене не хотіли?

Утім, будь-які запитання на цю тему розбивались об стіну мовчання.

Одного дня у мами з’явився приятель на ім’я Джек – учитель без бороди, і я дуже вдячна йому за те, що він навчив мене читати, хоч я ще й п’яти років не мала і до школи не ходила, – та, на жаль, вони з мамою посварилися. Джек вимагав, щоб мама не співала на публіці, і зрештою вона повелася з ним владно (принаймні так вона потім пояснила мені), сказавши: «Джеку, є речі, без яких я не можу. Спів – одна з них. А ти – ні». Так усе й вирішилось.

Під штанці треба було вдягати пояс з підв’язками, бо якщо вдягти його зверху, спустити штанці у вбиральні не можна було, тож насамперед я надягала підв’язки з маленькими пряжками, застебнути які треба було спереду, а потім все перевернути так, щоб вони опинились позаду; коли ж підв’язки нарешті звисали з мене, я надягала штанці – але так, щоб підв’язки не чіплялись за них. На жаль, другу панчоху я натягнула навиворіт, і довелося повторити всю процедуру; я стояла на лівій нозі, намагаючись всунути праву в панчоху, – втриматись не вдалося, я сіла на ліжко, але нога заплуталась у панчосі, я дратувалася й пітніла, бо чула цокання годинника на каміні, а Ворог, притупуючи ногою, шипів на вухо: «Ти запізнюєшся, поквапся, ти запізнюєшся!» Мені ніколи не вдавалося все робити як треба, бо якби я все добре робила, якби дійсно була чемною дівчинкою, а не прикидалася, то мала б жити з татом і мамою, як інші діти.

Нарешті штанці приховали родиму пляму, та я не могла забути про її існування.

Після штанців прийшла черга білої блузки – слід було стежити, щоб правильно застебнути ґудзики, та хоч я й була вкрай уважна, все ж часто помилялась: дійшовши до останнього ґудзика, я помічала, що знизу вільно теліпається край блузки, а отже, треба було починати знову. Потім наступала черга кілту з ґудзиками на спині, та оскільки застібати, не дивлячись, я не вмію, то мусила спершу перевернути і застебнути, після чого перевертати в інший бік, а це було непросто, бо кілт дуже тиснув, блузка плуталася під ним – як результат, я мала дивний вигляд. Бабуся часто обіцяла купити новий кілт, більший за розміром, та постійно переносила це на потім, бо була зайнята свої садом, бриджем, чаюванням з подругами, а оскільки кілти шили тільки для моєї школи, то продавали їх лише в одній крамниці дуже далеко від нас.

Після кілта я надягала курточку, що було нескладно (там лише два ґудзики), однак, просуваючи руки у рукави курточки, треба було притримувати кінчики рукавів блузки, а я забувала, рукави задиралися, доводилося знімати курточку і все починати знову. Залишалося причесатись і почистити зуби. Годинник показував без п’яти дев’яту, за п’ять хвилин я мала вийти, а ще ж треба було начистити туфлі, на що точно не було часу (вночі я бачила сон, де було повно брудних туфель, жодної чистої пари, мені було соромно, я не знала, що взути), та коли я йшла по свої туфлі, скіпка з паркету глибоко увігналась у мою п’ятку – отакої, не варто було човгати, слід піднімати ноги й обережно їх ставити!

Правда в тому, що біль підстерігав мене на кожному кроці; бабуся казала, що коли є хоч найменша можливість поранитись, я обов’язково це зроблю (я ж вважаю, що це не я шукала такі нагоди, а вони мене). Бабуся ніколи мене не жаліла: коли я плакала, вона казала, що я вдаю з себе бозна-кого. Минулого літа вона доручила мені купити літр молока в крамниці на розі. «Та не барися!» – сказала, як завжди. Тож я погнала, мов навіжена, і просто перед порогом крамниці перечепилась і впала: від удару об брук у мене перехопило подих. Дві пані, які проходили поруч, кинулися до мене зі словами: «Господи, бідолашне дівча! Ти дуже забилась?» – а я, оглушена, приголомшена, ледве стримуючи сльози, підвелася і, знаючи, що бабуся б воліла бачити мене на людях сміливою, обтрусила свій одяг зі словами: «Все гаразд!» – весело усміхнувшись, щоб їх заспокоїти. Коліно і лікоть так стерлись об брук, що крізь шкіру прозирала кров, та я зайшла до крамниці, крізь сльози рішуче попросила літр молока, заплатила за нього і, хлипаючи, понесла додому (весь час стримуючи плач), а коли нарешті переступила поріг, ледве видершись на ґанок і кульгаючи, сльози полилися одразу й потоком, я ридала, стогнала від болю, і коли здивована бабуся нарешті з’явилась у коридорі, я їй сказала: «Бабуню, я трималася, скільки могла, не плакала ні в крамниці, ні дорогою додому!» – а вона забрала в мене молоко і, прямуючи до кухні, заявила: «Якщо стрималась у крамниці, могла б стриматися і тут»; після цих слів бабуся взялась готувати пиріг для чергової зустрічі зі своїми подругами – вона й не думала мене втішати. Якби мама дізналась, як мені було боляче, обов’язково б мене втішила, та, коли ми побачились наступного разу, подряпини вже зникли і мені не було чого їй показати.

Куди б я не йшла, на мене чигала небезпека: бився посуд, кидалась оса, горів тостер, – загрози сипалися на мене звідусюди, а моє тіло реагувало: шкіра синіла, плоть набрякала й наповнювалася гноєм, потім вибухала гейзером крові; у цю мить скіпка смикала гострим болем мою ліву ногу, та я не мала часу зняти панчоху і витягнути її.

Тож я спустилася сходами, стрибаючи на одній нозі й усвідомлюючи, як сильно я ненавиджу життя. Бабуся вже вивела з гаража авто і прогрівала двигун в очікуванні, і коли, кульгаючи й намагаючись водночас застебнути пальто й обернути шарф навколо шиї, я вийшла на ґанок, вона знервовано зробила мені знак, щоб я поквапилась. У зимному повітрі її дихання злітало хмаринками, подібними до вихлопного диму позаду авта; на бабусі були шкіряні рукавички, і коли вона зупинялася на червоне світло, її пальці нетерпляче барабанили по керму – втім, ми приїхали до школи вчасно, як і завжди.

В класі о дев’ятій співали «О Канадо!», а о четвертій «Боже, бережи королеву»[19]19
  «О Канадо!» – національний гімн Канади, написаний композиторкою Каліксою Лаваллє у 1880 році. Текст (спершу французькою) написав сер Адольф-Базіль Рутьє. «Боже, бережи королеву» – національний гімн Великої Британії і так званий «королівський гімн» у всіх країнах Британської Спільноти. Автори слів та музики невідомі. У Канаді з 1980 року виконують обидва гімни.


[Закрыть], і весь цей час між двома гімнами я страждала – як від гострого сорому, так і від смертельної нудьги.

Під час ранкової перерви я вирішила більше не терпіти біль від скіпки і зачинилась у кабінці вбиральні, та, оскільки дверцята кабінок не доходили до підлоги, дівчата помітили, що я зняла одну туфлю й одну панчоху, і почали кпити з мене: «Що там відбувається? Вона що, російська шпигунка? Ховає у панчохах телефон?»

Дівчата ніколи не брали мене в партнерки по грі у мотузку-стрибалку, бо в мене запліталися ноги і через мене вони програвали. А коли я щось малювала, знущально питали: «Що воно має бути таке?» – так, ніби мій малюнок ні на що не схожий. Із гри у стільці я майже завжди вибувала перша, бо так захоплювалася музикою, що забувала кинутись до стільця, коли вона замовкала. А коли сирена повідомляла про ядерну атаку і треба було ховатися під партами, я не могла й двох хвилин всидіти, хоча коли на нас посипляться справжні атомні бомби, доведеться ховатись годинами, а то і днями. Всі інші дівчата були впевнені у собі, демонстрували навички і знання: слухняно вирізали паперові сніжинки, – а я тим часом пітніла і рвала папір, бо від поту ножиці ставали слизькими; дівчата вправно перевдягалися у спортивну форму, а я, червоніючи, воювала зі своїм одягом; їхнє вбрання завжди було доглянуте і слухалось їх, моє ж чинило опір – то ґудзик відривався, то з’являлася пляма, то раптом розтріпувався край.

Оскільки була п’ятниця, у мене мав бути урок музики, та через ранкову скіпку я забула вдома партитури, і бабуся лютувала, коли о четвертій везла мене додому, на повній швидкості ковзаючи шинами по кризі.

– Ми запізнимося! Седі, хіба ти не можеш сама собі раду давати?!

– Покажи-но мені, що ти вивчила на минулому тижні, – сказала міс Келлі, суворо нависнувши наді мною. Вона поклала руки мені на плечі й потягнула їх назад, випрямляючи мені спину, потім приставила великий палець до мого підборіддя, щоб підняти його, потім поправила кут моїх зап’ястків і рук на клавішах і нагадала, що пальці завжди треба тримати трохи скрученими, ніби в мене в руці мандарин. Я навіть почати не встигла – міс Келлі через три такти зупинила мене і примусила робити вправи.

– Стеж, щоб було чути мажор, грай акорди – спершу вказівним і підмізинним пальцями, потім великим пальцем і мізинцем. Залиш вказівний палець на «соль», а великий – між нижнім і верхнім «до». Але зап’ястки не піднімай!

І вона вдарила по зап’ястку лінійкою, влучивши у бічну кісточку. Було справді дуже боляче, тож я зойкнула і на очі навернулися сльози.

– Седі, скільки тобі років? – запитала міс Келлі.

– Шість, – відповіла я.

– То досить поводитись мов дитина! До роботи!

Майже годину ми виконували дебільні вправи, для уривків залишалося п’ять хвилин, я почала грати «Едельвейс»[20]20
  «Едельвейс» – опус для піаніно німецького композитора Ґустава Ланґе.


[Закрыть], але так нервувала, що затремтіли руки, і вчителька заявила, що минулого тижня я грала краще; поки я мучилася, вона щось широко креслила своєю фіолетовою ручкою у моєму зошиті, підкреслюючи поради на кшталт «Округлюй пальці!», або «Тримай зап’ястки м’якими!», або «Будь уважнішою з пальцями!». До наступного тижня я мала накреслити п’ятдесят «соль» і п’ятдесят «фа» й навчитися грати гами у «соль-мажорі» та «соль-мінорі». «І жодних помилок!» – написала міс Келлі, з такою силою підкресливши ці слова, що ручка порвала сторінку.

– Ну як? – запитала бабуся, непомітно передаючи вчительці конверт з грошима за мій урок (вони витратили стільки коштів на моє навчання, харчування й одяг, хоча я навіть не їхня донька, – хіба я цього не розумію? Га, не розумію хіба?!). – Є прогрес?

– Вона повинна докладати більше зусиль, – загрозливо заявила міс Келлі.

– Але вона жодного дня не пропустила, – відказала бабуся. – Я очей не відводжу від неї...

– Просто сісти за піаніно недостатньо! – різко перебила її міс Келлі. – Вона досі не навчилася працювати по-справжньому, зосереджуватися. Ніхто замість неї успіху не доб’ється. Працювати, працювати, працювати! А не покладатися на вроджений родинний талант.

Зап’ясток досі був червоний від удару лінійкою, але при дорослих плакати я не мала права, та всередині мене все кипіло від відчуття несправедливості, тож я вирішила наступного разу поскаржитися мамі на міс Келлі. Скаржитися бабусі не було сенсу, вона просто зауважила б: «Певно, ти на це заслужила», – однак мама б не стерпіла самої думки про те, що якась незнайома пані знущається з її донечки, і попросила б бабусю негайно знайти мені іншу вчительку, а бабуся сказала б: «Достойні викладачки на дорозі не валяються! У міс Келлі бездоганна репутація, вона готує учнів до вступу в Консерваторію». Мама б на це відказала: «Консерваторія-Коншверматорія! – обожнюю, коли вона так каже! – Я хочу, щоб моя донечка була щасливою, і коли тобі трапляються тільки вчителі-садисти, то вона обійдеться і без піаніно!» О, ці слова стали б музикою для моїх вух, мені більше ніколи не довелось би скніти над клавішами, я могла б досхочу читати! Бабуся казала, що читанням я псую очі і скоро мені знадобляться окуляри (тобто, що їм доведеться купити мені окуляри), та, коли ви читаєте й ніхто вас не б’є лінійкою, можна загубитися серед сторінок і забути про існування світу...

Садист – це людина, якій подобається завдавати болю іншим людям, і я не знаю, чому мама дала мені ім’я, схоже на це слово, якось я запитала її про це, та вона просто відповіла, що їй воно здалося гарним. В імені «Седі» вчувається слово «sad» – сумний, тож, навіть якщо мама цього не хотіла, на руках (чи, радше, далеко від рук) вона мала доволі сумну дівчинку.

Кожен день мав свій аромат смутку – я відчувала його, щойно прокидалася зранку: понеділок – бо це перший робочий день і мені залишалося аж п’ять невеселих днів у школі, вівторок – через урок класичного танцю, середа – через урок фізкультури у школі, четвер – через «жанеток»[21]21
  Жанетки (Jeannettes) – об’єднання дівчат-скаутів віком 8–12 років, переважно у франкомовних країнах.


[Закрыть], п’ятниця – через лінійку та піаніно, субота – бо треба міняти постільну білизну, неділя – через службу в церкві.

Жанеток учать в’язати різноманітні ідіотські вузли, не потрібні жодній із нас, бо моря́чками ми точно не станемо. Вчать тридцять секунд роздивлятися різні предмети, потім відвернутись і все згадати – мене вистачало на чотири предмети, не більше. Жанетки носять однострій каштанового кольору – бридкіший навіть за шкільний, – і вони завжди готові, хоч ніхто й не каже, до чого саме, а жарт про жанетку, яка забула бути готовою і завагітніла, аж ніяк не смішний. Якщо ти найкраща у чомусь, тебе винагороджують бантиками чи медальками, які чіпляють на груди, – я ні в чому не була найкращою, тож мої груди лишалися цнотливо чистими.

Для занять класичним танцем слід бути стрункою і граційною, але в мене трохи круглий животик, а від пуантів було так боляче, що я заледве трималася на ногах – що вже казати про танці!

Всі ці заняття були мені на благо, вони мусили перетворити мене на блискучу домогосподарку – здібну організовану порядну громадянку, – та все було марно, я все одно почувалась огрядною ідіоткою, дивакуватою чужинкою, незграбною кривулею – словом, нездарою. Ніхто не був у змозі змінити мою натуру, яка заледве була людською. Вчителі, дідусь і бабуся вважали, що я «проходила певний етап», й уперто формували мої тіло і розум, аби зробити мене більш показною; я щосили старалася задовольнити їх, усміхалася, чемно кивала головою, ставала на кінчики пальців, кружляла у пачці, в’язала вузли – їх мені обдурити вдавалось, та Ворога не обійдеш, йому-бо добре було відомо, що всередині я поганка. Коли тиск ставав нестерпним, я в темряві билася головою об стіну – знову і знову, це все, що я могла...

– Седі, – казала бабуся щодня о п’ятій п’ятнадцять, – час сідати за піаніно.

Саме тієї миті з кабінету після свого останнього божевільного випливав дідусь і йшов по мотузок – вигуляти псюру, щоб той покакав.

Бабуся з дідусем навмисне купили короткошерстого пса, щоб у домі не було смуху – тобто під час покупки найважливішим критерієм для них була довжина смуху, їх не цікавив характер собаки, що виявився вкрай злим. Його звали Гілер – згідно зі словником, це той, хто «демонструє щасливу радість, велику втіху», однак наш пес був повною протилежністю, такий маленький, непосидючий, нервовий, а коли я намагалася його погладити, він сахався так, ніби я хотіла його придушити.

– А де мій хорт? – як і щовечора, мовив дідусь, і коли Гілер кинувся до нього, вихляючи задом і радісно дзявкаючи, додав: – Гей, спокійно, друже, бо доведеться намордник на вас одягти.

Сценка насправді дуже смішна, та поки вони гуляють, я мушу вправлятися на піаніно.

Загрозливо чорний інструмент стояв у кутку вітальні – він нічого не виражав, був таким само німим предметом меблів, як і решта. Я запалювала лампи – лише дві, бо не варто марно витрачати електрику: лампу над піаніно, щоб бачити партитури, і лампу біля ніг, щоб не працювати в одному колі слабенького світла, адже це шкідливо для очей. Верхню частину піаніно було застелено серветками, щоб лаковане дерево не подряпали скляні фігурки й рамки з фотографіями мами у дитинстві, дідуся і бабусі, коли вони тільки побралися, та дідуся, коли він отримував свій лікарський диплом – у довгій чорній мантії і кумедній шапочці (вона була пласка, наче на голову йому впала книжка). Сам диплом, вставлений у рамку, висів на стіні вітальні серед репродукцій картин з букетами квітів. Навесні час від часу бабуся зрізувала в своєму саду справжні квіти і ставила їх до вази на низькому столику. Мені наближатись до квітів було не можна, бо я могла перевернути вазу і розлити воду по килиму – ото була б каверза! (Бабуся весь час остерігалася, що хтось розхитає струнку будівлю заведеного нею ладу, а те, що в онучки нерви були розхитані, її не цікавило). Щодня бабуся змахувала пил зі своїх брязкалець, а, піднімаючи кришку піаніно, я мала прибрати вишиту серветку, яка захищала клавіші від пилу, й не забути покласти її на місце після вправ – хоч я й не розуміла, як пил міг потрапити усередину піаніно, під кришку.

Я дбайливо склала серветку і поклала її біля фотографії мами – там вона була приблизно мого віку, її усмішка була справжньою усмішкою, а не маскою, як моя; на мамі була яскраво-синя сукня, і її блакитні очі світилися радістю. Дівчинка з фото слухала, як я вправлялась на піаніно, і я намагалася бути на висоті, та чим більше я грала, тим більш розчарованим ставав її погляд, і невдовзі я вже не могла дивитись на неї – так мене це пригнічувало. Почала я з гам – це як повторювати абетку, не має жодного сенсу; я грала і грала, намагаючись опускати великий палець, не піднімаючи зап’ясток, і тримати пальці округленими, а тон – рівним; після гам прийшла черга арпеджіо – вони справді були складними для моїх маленьких рук; коли ж я нарешті розкрила зошит з уривками, то пополотніла: сторінки були помережані фіолетовим чорнилом міс Келлі. Вона накреслила дуги над усіма фразами, обвела всі аплікатури й позначила pianissimo літерами «рр», бо минулого тижня я грала надто гучно; на цих сторінках я бачила тільки свої помилки та власну посередність, мелодії, які я щотижня псувала...

Пригадую, коли бабуся тільки купила мені цей зошит, я, гортаючи новенькі чисті сторінки, побачила ілюстрацію до уривка з «Едельвейсу» (то була дівчинка, яка нахилилась і нюхала квіти в Альпах) – тоді я майже на дотик відчула чистоту: білий сніг на вершинах гір, квітки-зірочки та їхні зелені гніздечка. Дівчинка з малюнка була точно такою, якою вимагали бути від мене: гарнюнею у широкій плісованій спідниці та білому корсажі, з охайно укладеним волоссям та бездоганними шкарпетками й черевичками. Слова пісні мені також сподобалися:

 
Едельвейсе, едельвейсе,
Нашим символом завжди ти будь.
Біла квітко, ти, схилившись, вітаєш
Тих, чиє око ти тішиш!
 

Та потроху цей уривок паплюжили мої помилки, їх було багато, вони повторювались, міс Келлі залишала свої зауваження фіолетовим чорнилом на всій сторінці, включно з малюнком, – і тепер, коли я намагалася зіграти уривок, він буквально розсипáвся під моїми пальцями. Кожен такт чинив мені опір. Я так боялася схибити, що, вирячивши очі, не відводила погляду від сторінки, а коли я дограла до її кінця, очі відразу стрибнули на наступну сторінку, та було вже пізно, я вже схибила, і з кухні загримів бабусин голос: «Седі, фа-дієз! Це ж є в партитурі!» (Колись давно бабуся грала на піаніно, тому мала право мене виправляти, хоч я ніколи не чула, щоб вона щось грала). Я почала знову, та цього разу моя ліва рука забула, що «соль» треба тримати до другого такту; я зупинилась, моя права рука розлючено вдарила ліву, а та стала вибачатися: «Перепрошую, я більше так не буду!» – однак права рука сердилася: «Я по горло сита твоїми витівками, більше не терпітиму, чуєш?» – і ліва рука поповзла до клавіш. «Я стараюся», – бурмотіла вона. «Що ти сказала?» – люто гримнула права рука. «Кажу, що стараюся», – голосніше відповіла ліва рука, явно вирішивши захищатися, зрештою, не вбила ж вона когось, лише трохи раніше відпустила клавішу «соль». «То треба краще старатися! – заревла права рука. – Бо твого старання явно замало!» Все це відбулося за частку секунди, бабуся нічого не помітила, а я знову почала грати. Коли помилялася права рука, ліва не могла на неї кричати; вона лише зауважувала помилку, щось бурмотіла до правої руки, але прямо не нападала; вся ліва частина мого тіла була слабшою, бо родима пляма містилася саме на лівому боці.

(У маминій квартирі в Йорквіллі також було піаніно, і вона не лише ніколи не опускала кришку, а й ніколи не користувалася партитурами; мама грала, імпровізуючи, коли співала, а якщо вона не співала, то курила, і бабуся називала цю звичку гидкою).

Нарешті о шостій я могла дати інструментові спокій і піти до їдальні, щоб накрити стіл. Спершу три великі серветки, покликані зловити найменшу крихту, що могла випасти з наших незграбних рук і застрягнути у мереживі скатертини – а звідти видлубати її було б украй складно. Потім великі білі тарілки з золотою облямівкою й тарілочки для хліба, які слід було ставити у лівому верхньому куті. Після цього – важке столове срібло, що зберігалось у застеленій оксамитом коробці у верхній шухляді буфету. Виделка – ліворуч від тарілки, ніж – праворуч, гострим боком усередину: так не було ризику порізатися, коли його береш (хоча навіщо брати ніж за лезо, а не за ручку?), супова ложка праворуч від ножа, бо вечерю починають із супу (а ще бабуся навчала, що під час офіційних обідів, коли приборів біля тарілки дуже багато, питати не треба – правила етикету вчать починати з крайньої пари і поступово просуватися досередини), десертна ложечка перевернута над тарілкою ручкою у правий бік – так її легше взяти правою рукою (дійсно, навіщо думати про шульг?), склянка з водою – вгорі і трохи правіше від ножа. Тим часом дідусь повернувся з прогулянки з псюрою, він взяв Гілера на руки і витер його лапи шматою, щоб після нього не лишалися сліди від бруду і снігу; потім дідусь увімкнув телевізор – подивитись вечірні новини. З них ми дізналися, що Діфенбейкер і Пірсон знайшли новий привід для сварки[22]22
  Джон Джордж Діфенбейкер (1895–1979) – прем’єр-міністр Канади у 1957–1963 роках, лідер Прогресивно-консервативної партії. У 1963 році програв вибори Лестеру Пірсону (1897–1972), історику, дипломату, лауреату Нобелівської премії миру 1957 року.


[Закрыть], що Берлінський мур нарешті добудували, що Президент Кеннеді хоче покарати Кубу за затримання всіх свиней, яких відрядили туди минулого року. Нові конфлікти виникали постійно по всьому світу, я їх не розуміла, та щоразу, коли приходила мама, починалася сварка – її, наприклад, обурювало, що Америка витрачає шалені гроші на космічні ракети, хоч мільйони її громадян живуть у злиднях і не мають роботи, вже не кажучи про проблему чорношкірих; я схилялася до її думки, але дідусь і бабуся були не згодні, вони запитували, чи часом не вирішила вона стати клятою комуністкою. Дідусь і бабуся ніколи не сперечалися між собою – вони й розмовляли вкрай рідко. Гадаю, дідусь не мав права нікому розповідати про те, чим з ранку до ночі ділилися з ним божевільні на його канапі, а другою річчю у світі, яка його цікавила, був хокей (тут беззаперечним героєм був Ґорді Гоу[23]23
  Ґордон Гоу (1928–2016) – канадський хокеїст, «Містер Хокей», вважається одним із найвидатніших гравців за всю історію хокею.


[Закрыть]), однак до хокею бабусі було байдуже. Сама ж вона не вміла обертати власний щодень на хвилюючі оповідки, тож за вечерею ми просто їли і обмінювалися фразами на кшталт: «Можна ще масла, будь ласка?» або «Ще трохи супу?».