Текст книги "Розколини"

Автор книги: Ненсі Г’юстон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 16 страниц)

Як завжди, я реготав від татових ляпанців і молив не зупинятись, аж раптом до моєї кімнати увійшла мама, довелося заспокоюватись і лягати спати. Тоді тато обійняв мене і поцілував у чоло, а мама сіла на ліжко біля мене і розповіла одну з моїх улюблених історій. У моєму віці вона вже вміла читати, а я ще не навчився – це був іще один приклад того, що я був не на висоті, хоч і старався. Того вечора мама переповіла мені історію «Маленького Чорного Самбо»[12]12
  «Маленький Чорний Самбо» (1899) – найвідоміша книжка шотландської дитячої письменниці Гелен Баннерман (1862–1946). Контроверсійний твір, який у першій половині ХХ століття хвалили за позитивне зображення чорношкірих, а у другій – навпаки, критикували за расизм. Нині текст та ілюстрації зазнали значних змін.


[Закрыть] – їй навіть сама книжка не знадобилася, бо вона вже в дитинстві знала її напам’ять. Я теж її майже повністю зафіксував – авжеж, так іншими словами можна сказати «запам’ятав», – тож усі репліки малюка Самбо повторював я.

– О, пане тигре! Будь ласка, не їжте мене! Я вам віддам своє чарівне Червоне пальто!

І так далі, поки тигри не розтавали, перетворюючись на рідке масло, тоді Самбо казав:

– О, солодке маслечко! Я віднесу тебе до Чорної Мамби!

Так звали його матусю. Чорна Мамба смажила млинці, а Самбо з’їдав усі шістдесят дев’ять млинців, бо був украй голодний. Коли історію було завершено, мама обійняла мене і стала колихати, тихо наспівуючи; шкіра на її руках була дуже ніжною, але тримала вона мене міцно.

Вранці, коли вона мала їхати, я прокинувся рано, було лише пів на сьому. Мені подобається вголос повідомляти час – минулоріч я навчився цього у садочку. В тата є відповідний жарт: «Чому малий дурник викинув будильник у вікно? – Бо хотів на власні очі бачити, як час летить». Жарт непоганий, але мене насправді турбувало те, як летів час. Мама казала, що чим старшим стаєш, тим швидше стікає час, і я боявся, що коли не покваплюсь, усе життя блискавкою пролетить перед моїми очима і я прокинуся вже у труні; все буде скінчено ще до того, як я встигну збагнути цінність прожитих років. Я розумів, що мерці не усвідомлюють того факту, що лежать під землею в труні, і все ж страшно було думати, що їх поклали туди – приміром, як дідуся; ми їздили на його похорон на Лонґ-Айленд. Мені здавалося нестерпним, що тато мого тата дійсно лежить у коробці і всім це здається нормальним. Гробокопи поставили труну на міцні линви, обмотали линви навколо себе, зафіксували труну над ямою і спустили її до самого дна, після чого розв’язали вузли і прибрали линви. Іншими словами, їх аж ніяк не турбувало те, що вони залишили в ямі людину, – а от зберегти линви було важливо! Зрозуміло, вони звикли до цієї роботи, ці прості дії вони виконували щодня, для них це була рутина, але для мене людина, яку вони поклали під землю, була моїм єдиним дідусем (адже мама свого тата ніколи не знала), і я вже не міг ні бачити його, ні говорити з ним, – саме тоді я збагнув істинне значення слова «ніколи»...

Я зиркнув на годинник і побачив, що, поки я міркував про смерть, минуло аж три хвилини.

Коли дідусь помер, бабусі довелося продати будинок на Лонґ-Айленді. Той дім був одним із з моїх найулюбленіших місць на планеті – там було повно закутків, шаф, буфетів, але бабуся сказала, що не зможе давати раду всьому цьому сама, тож переїхала до великого будинку, де мешкали інші старенькі. Тепер не було місця, де я міг би зустрічатися з кузенами і гратись у хованки у великому будинку на Мангеттені, як раніше. Якось я сховався у підвалі у величезній коробці, і коли кузени спустилися, я чув, як вони гукали: «Рендалле! Рендалле!», – однак сховок був таким вдалим, що вони мене не знайшли і зрештою відмовилися від пошуків та пішли грати у фрісбі в садку, цілковито про мене забувши. Увесь той час я сидів у коробці й чекав, чекав, а коли вийшов, то геть замерз, усе тіло боліло, однак кузени, побачивши мене, навіть не поцікавились: «Де ти був? Ми ж тебе всюди шукали!» Мене прикро вразило те, що мене їм не бракувало, і я подумав, що смерть – це щось дуже схоже: життя спокійно минає без твоєї участі.

Була сьома, і я почув будильник у спальні батьків, тож я міг увійти до них, і мені справді хотілося цього – рідкісний виняток. Я проліз, розпластавшись на підлозі, наче змія, і хутко притулився до спинки ліжка, де вони не могли мене бачити. Ковдра сповзла, їх укривало лише тонке простирадло, і їхні ноги стирчали з-під нього. Татові ступні були величезні і трохи брудні, бо він любив ходити помешканням босоніж, та найбільше мене вразила товста жовта шкіра на його п’ятках – на доторк вона нагадувала деревину. Мамині ноги були значно чистіші, проте під великими пальцями у неї були потворні гулі. Зазвичай я вважав ноги дорослих бридкими – це була одна з причин, чому я не квапився дорослішати: мені не подобалась думка про те, що з кожним прожитим роком мої ноги ставатимуть усе потворнішими.

Своїм маленьким нігтем я полоскотав товсту жовту шкіру на татовій лівій п’ятці – так легко, що тато нічого не відчув. Тоді я поволі посунувся в бік гомілки – і він нарешті відреагував! Та оскільки тато досі не здогадувався про мою присутність, він, певно, вирішив, що на гомілку сіла муха, тому трусонув ногою, аби її зігнати. Тоді я полоскотав уже сильніше, і тато підскочив і заволав.

– Агов! – збентежилась мама. – Що за штуки?!

Підводячись, тато зірвав простирадло з мами, і, коли вона мене помітила, її груди були оголені і важко звисали; мама різко відвернулась і схопила нічну сорочку.

Коли я був зовсім маленький, то нерідко приймав ванну разом з мамою, і тоді вона не ховала свої груди – навпаки, я міг гратися з ними; та кілька місяців тому вона вирішила заборонити мені це, тепер бачити їх мав право лиш тато, звісно, крім самої мами. (Цікаво, – подумав я, – чи настане день, коли я стану справді дорослим і зможу їх бачити, і як вона вирішить, коли саме це буде...) Жіночі груди – дивна штука: на початку життя ми постійно занурюємось у них носом, потім потроху нас від них відлучають, нарешті взагалі забороняють їх бачити. Однак у телевізорі та в кіно жінки демонструють свої груди всім – крім сосків, так, ніби соски приховують якусь страшну таємницю, хоча насправді це не так, зазвичай у них навіть молока немає. Щодо того, що в жінок між ногами, то мама, приймаючи зі мною ванну, завжди була у трусиках, тож цю частину жіночого тіла я ще не бачив, якщо не враховувувати статуї в парках – у них там взагалі нічого немає; я поцікавився в тата, а він відповів, що, навпаки, це найцікавіша частина жіночого тіла, просто не така випнута вперед, як у нас.

Мама пішла на кухню робити каву, а ми з татом – до ванної кімнати, дзюрити разом. Ми стояли поруч перед унітазом, і наші дві вигнуті жовті цівки поєднувались і змішувались у світлій воді, було цікаво спостерігати за тим, як спершу окремо закручувались жовта і прозора рідини, та вже за кілька секунд усе ставало однакового кольору, світло-жовтого. Я потрапляв точно в унітаз, хоча коли був маленький, майже щоразу залишав на підлозі кілька крапель сечі, і мама примушувала витирати їх губкою, а потім мити губку під краном; і мене нудило від самої думки, що я руками торкався власної сечі.

Мамин рейс був аж о сьомій вечора, та я знав, що весь день буде розфарбований думками про її відліт. Смакуючи кавою, вона торочила про валізи, паспорти, візи і мапи, і я розумів, що мені місця там немає.

– Ароне, хіба не дивовижа? Менше ніж за добу я буду в Німеччині! Здуріти можна! Добре, що там у нас? Список! Ось що мені треба – список! Рендалле, запам’ятай: щоразу, коли зашиваєшся від нагальних справ – складай список. Тоді можна подивитися в очі своїм потребам і занотувати їх на папірці у порядку значущості. Починати треба з найнагальнішої справи, тієї, яку хочеться виконувати найменше. Це називається брати бика за роги.

– Мені ця стадія ніколи не вдавалася, – зауважив тато, – бо бик щоразу прохромлював мене рогами, а натовп підхоплювався з криками радості, і я лежав на арені, стікаючи кров’ю...

– Ароне!

– Якщо серйозно, Рене, то твоя мама має рацію. Ніколи не роби сьогодні те, що можна перенести на завтра.

– Таж навпаки! – засміявся я. – Ніколи не перенось на завтра...

– Справді? Ну вибач... Завжди помиляюся з цим прислів’ям, хтозна-чому... То який бик у тебе сьогодні, Седі?

– Га?

– Ну, що ти братимеш за роги сьогодні?

– Складатиму валізи. Ось мій пріоритет на сьогодні – багаж!

Поки тато мив посуд після сніданку, мама пішла до спальні, розкрила велику шафу, стала виймати одяг і складати його на ліжко – так вона думала. Ми чули, як вона розмовляла сама з собою:

– Так, подивимось... оце мені тисне у талії... а цей светр не пасує до цих брюк... скільки мені треба спідниць – дві чи три... чи можна в Німеччині придбати колготи...

Саме по собі це не було б дивно, якби посеред її міркувань час від часу не лунав інший тон: «Дурепо, нащо ти це взагалі купила?», або «То хто винен, по-твоєму, га?», або «Що, боїшся стати на ваги?», або «Скільки ще кумекати будеш?». Тато не витримав і за якийсь час зачинив двері до спальні, бо чути, як мама розмовляє на два різні голоси, було вкрай незвично.

Як правило, мамині подорожі тривали два-три дні, максимум тиждень. Та цього разу вона їхала на два тижні. Я відчував легкий біль у животі і знав: це мені вже бракувало мами. Я думав, чи бракуватиме їй мене: коли вона прокидатиметься там, дуже далеко, у своєму номері в готелі, чи буде мучитись думкою – а що зараз робить її синок?

Дні минали, і, незважаючи на відсутність мами, я міг би сказати, що літо було чудове.

Мама потелефонувала по міжміському зв’язку, слухавку зняв я, вона сказала: «Привіт, крихітко» і ще кілька подібних слів, – та я відчував, що вона квапиться завершити цю розмову, бо дзвінок був недешевий і говорити вона хотіла з татом. Їхня розмова тривала довго, і хоча тато не підвищував голосу, я відчував, що йому не подобається те, що він чує, – і через це я поквапився до вбиральні. Потім він пояснив мені, що мама вражена тим, що почула від сестри Ерри у Мюнхені.

Наступного дня нам потелефонувала й сама бабуся Ерра, і знову слухавку зняв я; хоча в її минулому копирсався не я, все ж почувався винним. Бабуся здивувалася, коли я сказав, що мама у від’їзді, і я зрозумів, що вона була не в курсі про свою сестру, тому швидко додав:

– Думаю, мама читає лекції.

– Посеред літа?! – здивувалася Ерра. – Не може бути, всі університети зараз зачинені.

– Хтозна, можливо, це десь у південній півкулі, – бовкнув я, прагнучи як похвалитися своїми знаннями, так і залишатись правдоподібним.

Ерра розсміялася.

– Що ж, добре! – сказала вона. – Може, влаштуємо пікнік наступної неділі, лише ми, вчотирьох?

Коли вона мовила «вчотирьох», я зрозумів, що нарешті зустріну її подружку, – а це буде чергова таємниця у довжелезному списку «обітів кумпанів» між мною і татом.

Увечері в суботу, повернувшись додому, тато приніс кілька пакетів із супермаркету, а в неділю весь ранок провів за підготовкою пікніка – та коли він почав складати все до кошика, небо пролилося дощем. І йшлося не про кілька крапель, не про нетривалу зливу, що залишає по собі осяйне блакитне небо, – ні, йшлося про справжній потоп. Дощ лив суцільним потоком з величезних густих хмар кольору сталі, що аж ніяк не квапилися ушиватись. Я був засмучений, адже було зрозуміло: сьогодні ніхто не розстилатиме обрус на галявині у Центральному парку, хоч як мені кортіло свята.

– Господь вирішив інакше... – сказав тато бабусі Еррі по телефону. Вона відповіла щось, чого я не чув, і тато відказав: – Геніально! За годину будемо під вашими дверима.

І, обернувшись до мене, він мовив:

– Пікнік влаштуємо на Бовері-стріт.

Поки дісталися туди, ми промокли до нитки. Бабуся Ерра та її подружка кинулися до нас із рушниками і терли нам голови мало не до запаморочення. Буря стала чи не найдраматичнішою подією того дня – свого роду драконом, який ревів і наскакував на наш пікнік, та нам вдалось уникнути його гострих кігтів. Жінки розстелили обрус посередині лофту й розставили паперові тарілки та пластикові куверти. Подружка Ерри була приземкуватою пані з темними очима й волоссям, приїхала вона з Мексики і звалась Мерседес – достоту як дороге авто. Вона потиснула мені руку і мовила:

– Рендалле, щаслива знайомству!

Здавалось, вона так і думає.

Бабуся Ерра виявилася сильнішою, ніж здавалося на перший погляд, – вона взяла мене на руки, підняла і обцілувала все обличчя, між поцілунками усміхнено розглядаючи мене. У неї були сині, мов сапфіри, очі зі зморшками довкола, які можна було бачити зблизька, а волосся було майже повністю сиве – лишалося тільки кілька білявих кучерів.

– Милий мій чоловічку! – сказала вона. – Давно не бачились, еге ж?

– Так, – погодився я.

Залишаючись у верхньому одязі, ми сіли довкола обруса, і мушу сказати, що, як на дам далеко за сорок, Ерра й Мерседес були значно гнучкішими за мого тата, якому до сорока ще було не близько; вже за кілька хвилин у нього щось заболіло і він пішов узяти подушку. Їжа була дуже смачна, атмосфера теж була незвична – через небо надворі, сіре, мов старовинний замок, і через дощ, який бив об вікна, мов дракон хвостом; ми ніби грали на сцені театру. Мерседес запалила дві свічки – атмосфера стала ще більш театральною, а коли ми завершили нашу вечерю, бабуся Ерра схилилася над свічками, щоб запалити сигару.

– Отже, – з хитрою посмішкою сказала вона, – моя донька розкошує десь у південній півкулі?

– Що, у південній півкулі?! – здивувався тато, а я почервонів і швидко зиркнув на нього, щоб він підтримав мою простодушну вигадку. – О, Рендалл трохи наплутав! Вона справді вирушила на південь. Він це хотів сказати. Але на південь Німеччини. Вона там проводить свої дослідження.

– Дослідження-шмашлідження, – пробурмотіла Ерра, зітхнувши. – Не впевнена, що вона там щось знайде...

Мерседес пирснула сміхом, але прикрила вуста рукою, бо я був з ними і не пасувало сміятися з моєї мами переді мною.

– Німеччина! – мовила Ерра. – Еге... Якби я знала, що вона так буде цим перейматися... Дивний фах, Ароне, ти так не вважаєш? Пхати свого носа в чуже життя...

– Ну, я не знаю, – відповів тато. – Мій фах іще гірший: я цуплю чужі долі для своїх персонажів. Наука до ситого черева не спішить...

– Тату, там же не так! – гукнув я, хоч і знав, що він сказав це навмисне.

– Ні, це різні речі, – заперечила бабуся Ерра. – Ти митець.

Примружившись від спіралі диму, що йшла від її сигари, вона підійшла до піаніно в кутку лофта.

– Рендалле, ходи сюди, – сказала Ерра (і я із задоволенням послухався її). – Пограємо разом?

– Але я не вмію грати, – відказав я.

Бабуся підняла мене, поставила на табурет і пригладила скуйовджене рушником волосся.

– Дозволь кажанові на плечі підказувати тобі... Ти повинен грати оці ноти, між басами... Тільки чорні клавіші, добре?.. і ніжно, дуже ніжно... Головне – слухай, що граєш, слухай, поки тобі не сподобається.

Тато й Мерседес в іншому кутку кімнати замовкли, і можна було б почути, якби пролетіла муха, – так кажуть. Я обережно й поволі шістьма пальцями тиснув на чорні клавіші. Бабуся Ерра стояла поруч, слухала й кивала головою. За мить вона загасила сигару, і я почув щось на кшталт булькотіння, яке виходило з її грудей; я грав далі, а вона відгукувалась на кожну з моїх нот своєю – то в лад, то ні, – ми ніби потроху просувалися лісом, ховаючись за деревами. Мої пальці поступово швидшали, її голос також, і все ж ми не відступали від правила «обережно», тому виходило щось типу чечітки в снігу.

Невдовзі я збагнув, що уривок доходить кінця, ми зупинились одночасно, і тато й Мерседес привітали нас гучними оплесками – але ніжно, вкрай ніжно, ледве чутно, через віщо ми всі розсміялися. Бабуся Ерра крутнула мене на табуреті і знову взяла на руки.

– Бачиш? – сказала вона. – Ти грав!

І вона перетнула кімнату, легко тримаючи мене на плечі.

– Ерро, здається, я впізнав кілька слів, – сказав тато. – Принаймні кілька складів... Ти часом не олюднюєш свій спів?

– Пхе, та я завжди була людиною! – широко усміхнувшись, відказала бабуся. – Утім, нині я справді іноді вставляю слова у спів – і це завдяки Мерседес. Бо вона – чаклунка. Знає магію слів.

– Правда? – звернувся я до Мерседес, поки бабуся Ерра саджала мене у фотель.

– Ну що ви! – відказала Мерседес. – Магія не в мені. І не в людях. Магія – в тому, що відбувається між людьми. І навчитися користуватися цим – радше питання самодисципліни.

– Це одна з найбільших моїх проблем, – похитав головою тато.

– Цить! – приклала палець до вуст Мерседес.

Запала тиша. І тоді тихим гортанним голосом вона додала:

– Часом достатньо заплющити очі й уважно вслухатися. Так виникають чари. Рендалле, ти готовий?

– Готовий.

– Добре. Тоді слухай. У твоїй голові є біла хмаринка, подібна до ватної кульки... Бачиш?

– Так.

– Чудово... А з хмаринки стирчить нитка, бачиш? Якщо обережно потягнеш за нитку, то з’явиться багато різнокольорових бантів, як на хвості летючого змія... Банти прив’язані одне до одного... Ці банти – слова... Тягни ще... обережно... дивися, що з’являється з іншого боку хмаринки!

Я розплющив очі, але Мерседес з усмішкою сказала:

– Ні, коли я кажу «дивись», це означає дивитися всередині себе, а для цього очі мають бути заплющені. Що ж, добре. Тепер буде магія. Образи будуть перепливати з мого мозку до твого. Ти бачитимеш усе, що я казатиму.

І вона продовжувала говорити, дуже тихо, роблячи великі паузи між словами:

– Ось... мертвий крук... Ось... фея з барвистими крильцями... Ось... тарілка з вівсянкою... Бачиш, Рендалле?

І я кивнув, бо дійсно бачив. Тиша була безконечною і глибокою, я з головою пірнув у неї, я бачив і нерухомого крука з одним оком, напіврозплющеним і ніби скляним, я бачив діадему, що мерехтіла на золотавих кучерях феї, я бачив пару, що піднімалася від тарілки з вівсянкою – таку тато іноді готував мені зимовими ранками, додаючи коричневий цукор, вершки, а іноді й родзинки, смачно виходило!

Коли я розплющив очі, всі троє дорослих дивились на мене і всміхались.

– Насправді, – нарешті мовила Мерседес, – таке відбувається весь час. Просто магію слід помічати.

– Ви поетеса? – запитав тато, і Мерседес розсміялася найпрекраснішим сміхом, який я коли-небудь чув, подібним до водограю з тисяч блискучих крапель чистої води.

– Ні, – відповіла вона, – лікарка. Практикую психотерапію образами.

Хоч я нічого й не зрозумів зі сказаного, проте мені здавалося, що бути пацієнтом Мерседес – приємно.

– Дивовижна демонстрація, – мовив тато, запалюючи цигарку (мама ні за що б такого не дозволила). – Але театр – зовсім інша матерія. Не можна написати п’єсу про мертвого крука, прекрасну фею або вівсянку. Треба придумати, як їх поєднати.

– Треба сказати, – втрутилася бабуся Ерра, – що чари Мерседес діють, тільки якщо говориш з нею однією мовою. Якби замість «мертвий крук» вона сказала іспанською «сuervo morto», Рендалл нічого б не побачив. Ось чому я віддаю перевагу чистому голосу: він зрозумілий усім. Мій спів абсолютно прозорий – правда, Рендалле?

– Не знаю, – щиро зізнався я. – Але він абсолютно прекрасний!

Вони розсміялися, бо я сказав «абсолютно», а це було не дитяче слово, хоча дорослі постійно користуються ним у нашій присутності.

– Дякую, серденько, – тихо сказала бабуся Ерра.

Після цього вони завели дорослу розмову про Президента Рейгана (тато презирливо називав його «актором із низькопробних фільмів»), який щойно відрядив військо до Бейрута. А я ліг на велику подушку на підлозі і став куняти, уявляючи себе Сонею, достоту як мама, – дорослі от-от мали полити мене чаєм, як у книжці... Зрештою я заснув, але майже одразу прокинувся від гучного сміху – на жаль, жарту я не почув, але бабуся Ерра голосно заявила, що її співу майже завжди акомпанує лютня. Тато й Мерседес здивовано перезирнулись: мовляв, що вона верзе?!

– Даруй, – сказав тато, – але я ніколи не бачив у твоєму ансамблі лютніста.

– Може, його й не видно, – усміхнулась Ерра, – але він є, і він єдиний, хто справді присутній...

Не знаю, сон то був чи яв і чи справді вона говорила про лютню, – на межі між уявним і явним слова часто спотворюються.

Під вечір ми розважалися йогою. Тато постійно падав, Мерседес вдалося підняти ноги вгору, але не виструнчити їх в одну лінію з тілом, у мене з кожним разом виходило краще, однак усіх обійшла бабуся Ерра. А я все думав: чи завжди її життя було таким радісним, чи вона зробила виняток з нагоди нашого чудового пікніка?

Того вечора, вже у ліжку, я намагався відтворити словесну магію Мерседес. Заплющивши очі, я шепотів: «Собака... кіт... тарілка...» – і так далі, але не спрацьовувало, слова мав промовляти хтось інший, тоді це будуть несподівані слова. Заскочити зненацька себе самого непросто. Лоскотати себе самого також непросто – це якось зауважив тато:

– Коли я лоскочу себе, то не сміюсь, але мені смішно, коли уявляю людей, які лоскочуть себе і не можуть розсміятися.

Мама знову нам потелефонувала. Спершу тато здавався радісним, та чим більше вони говорили, тим більше він похмурнів.

– Що?! – нарешті мовив тато.

Він слухав і кивав головою, хоч мама і не могла цього бачити.

– Українка?! Ти кажеш, вона українка?.. Авжеж, твоя правда. Вони весь час влаштовували погроми – так, ніби цим розважалися... Цікаві люди, несподівана розв’язка... Слухай, Седі, все це, звичайно, дуже захопливо, але я не з твоїми предками одружувався! Я тебе взяв за дружину, ТЕБЕ! І час від часу я хотів би бачити тебе поруч.

Минуло кілька хвилин, поки на іншому кінці дроту мама хмарою вивергала лайку, зрештою тато її урвав:

– ЧИКАГО?! А що там, у Чикаго?.. Та ти геть здуріла! Ти змінила фах? Ти що, приватний детектив?.. Ні, мене турбує не тривалість твоєї відсутності, а те, що ти забила собі голову цією...

Він не договорив, попрощався і поклав слухавку.

– Дорогою додому твоя мама мусить заїхати до Чикаго, – пояснив він мені. – Вона повертається наступної середи.

А тим часом, поки мама не повернулася, до нас без попередження зайшов татів приятель, Джейкоб, який теж був драматургом. Я любив його за довгу чорну бороду і гучний громовий голос, у якому ховався сміх. Одну з його п’єс щойно поставили у літньому театрі в штаті Вермонт, і він умовляв тата поїхати з ним.

– Та я б залюбки, – відказав тато, – але ж у мене зараз дитя на руках!

– Ну то й що? – зауважив Джейкоб. – Візьмемо дитя з собою! Веселіше буде!

Тож ми, нічого не сказавши мамі, зранку в суботу виїхали з Нью-Йорка у старенькому пошарпаному фургоні Джейкоба (якби мама побачила цей брудний і роздримбаний мікроавтобус, у неї стався б напад епілепсії) й вирушили до Братлборо – шлях неблизький. Аби згаяти час, тато і Джейкоб наввипередки співали пісні з мюзиклів, популярних у їхні молоді роки, та оскільки половину слів вони забули, то винайшли нову гру. Хтось починав пісню, а другий підхоплював рядком з іншої пісні – і так далі; було тільки одне правило – наступний рядок мусив мати відповідний ритм та (більш-менш) сенс.

If I were a rich man, Ya ha deedledeedle, bubba bubbadeedledeedledum. All day long I’d follow the Yellow Brick Road. Follow the Yellow Brick Road Wa-doo – Zim bam boodle-ooHoodle ah da wasaScatty wah. Yeah! It ain’t necessarily so. To go into Hebben, Don’t snap for a sebben Beneath the Broadway lights! Oh, moon of Alabama If I were a biddy biddy rich Yidle-diddle-didle-didle man New York, New York, a helluva town, The Bronx is up, but the Battery’s down, The people ride in a hole in the groun’ Li’l David was small, but oh my! L’il David was small, but oh my! You’ll find he is a whiz of a Whiz! If ever a Whiz! there was. If ever oh ever a Whiz! there was, the Wizard of Oz is one becoz Moses supposes his toeses are Roses, But Moses supposes erroneously. Hooptie doodie doodieLi’l Moses was found in a stream He floated on water Tillol Pharaoh’s daughter said show me the way to the next whisky bar Oh, don’t ask why, oh, don’t ask why... [13]13
  Неперекладне попурі з уривків з пісень, що лунали у мюзиклах, популярних у 1960-1970-х роках.


[Закрыть]

Вони виводили, мов навіжені, вікна на дверцятах були опущені, і мушу сказати: давно я не бачив тата таким щасливим.

Коли ми нарешті приїхали до театру, тато посадив мене собі на коліна, і майже всю виставу я проспав – зрештою, я й так нічого не розумів. Потім була вечеря на честь Джейкоба, а я подумав: хтозна, може, тато заздрить своєму другові? Хай там як, а тато й знаку не показував, жартував з усіма і питав, хто приготував такі смачні страви. Та потім нам сказали, що у мотелі вільних номерів немає – Джейкоб зірвав нас із місця, не підготувавшись, – і всі номери розібрані туристами. На це Джейкоб заявив, що немає нічого страшного, варто дістати спальники – і можна хропти просто під зірками! Тому, хоч була друга ночі, ми стрибнули до його фургона і гнали, поки не знайшли безпечну місцину; тоді тато вийшов, відсунув огорожу, і ми, розклавши спальники просто поля, дивилися на зірки. Це було справжнє диво, а ще – не було комарів! Перш ніж заснути, я чув, як тато і Джейкоб згадували епоху хіпі, свою молодість, коли всі носили довге волосся, любили показувати голі груди і хотіли повернутися до природи – дивовижні були часи!

Вранці я прокинувся першим, було дуже рано. Навколо все дихало спокоєм. Я побачив, що спали ми посеред луки, і було так рано, що краплі роси блищали на високих травах серед холодного повітря і прозорого світанкового світла. Чулося мекання корів на сусідній фермі. Я встав і босоніж пішов вологими травами, а коли опинився край луки, то пірнув у хащі. Промені сонця тільки починали пробиватись у гущавину. Я сів на старий сухий стовбур і подумав: як добре, що мама не поїхала з нами, вона б весь час невдоволено бурмотіла – бо я ризикував підхопити нежить і не чистив зуби. Я легенько погладив кажана на своєму плечі, а він прошепотів, що тепер я можу поринути в чари, тож я вирішив спробувати. Спершу подумав про слово «роса»... потім про слово «світанок»... а ще – про слово «літо»... і все це побачив!

Минуло кілька хвилин – аж раптом, оглушливо скиглячи гальмами, біля фургона Джейкоба зупинилась автівка, з якої вийшов дядько з рушницею. Він широким кроком рушив до тата і Джейкоба, які ще спали, – мене він не помітив через густі кущі, але я його бачив добре, і вигляд у дядька був розлючений.

– Що вам тут треба?! – гукнув він щодуху.

Тато і Джейкоб підняли голови. Вони терли очі і повільно поправляли одяг.

– Та вставайте ж, трясця! – знову гукнув дядько і помахав дулом рушниці, аби показати, що він не жартує. Здавалося, що інакше він розмовляти не вміє – тільки кричить.

– Ви що, не бачили вказівник, отам? ПРИВАТНА ВЛАСНІСТЬ. Читати не вмієте, га?!

– Чого ж, уміємо, – мовив тато. – І бачили вказівник...

– Авжеж, бачили, – додав Джейкоб. – Ми трохи штовхнули його, то важко було не побачити. Але ми його не крали.

– ЩО?!

– Ми не крали ваш вказівник, – пояснив тато. – На ньому ж чітко зазначено: приватна власність, отже, він комусь належить, і ми його не чіпали.

– Хоча він став би в пригоді, щоб розвести ватру, – спокійно заявив Джейкоб, узуваючи сандалі. – Уночі нам дошкуляв мороз.

– Та ви глузуєте з мене! – знову заревів фермер. – Іще один жарт – і я кличу поліцію!

– Ароне, де твій син? – запитав Джейкоб.

– Що?! То ви й шмаркача сюди приперли?! От дідько!

– Тату, я тут! – крикнув я, вийшовши з чагарів. Мимоволі через рушницю мій голос трішки дрижав.

– Чуєте, негайно забирайтеся звідси!

– Тихо, тихо, – сказав Джейкоб, згортаючи спальники. – Ми вже йдемо.

– Я чекаю! – гукнув дядько. – Рахую до десяти!

І поки Джейкоб здавав задом, щоб виїхати з луки, тато помахав дядькові рукою – просто щоб показати, що ми не образилися. Обличчя фермера налилося кров’ю від люті, він підняв рушницю, і я затремтів, майже відчувши брязкіт лобового скла.

Через кілька секунд тато обернувся до мене і турботливо запитав:

– Рене, у тебе все добре?

– Так... Не варто було махати йому.

– Твоя правда. По-дурному вийшло.

Без слів було зрозуміло, що вся ця поїздка також мала потрапити до шухляди з «обітами кумпанів».

Наступної середи ми поїхали по маму в аеропорт, який називався JFK на честь Джона Фітцджеральда Кеннеді, американського Президента, якого вбили, коли мамі було сім років, – вона це бачила по телевізору. Вона досі згадувала, як Джекі Кеннеді, дружина Президента, вбрана у рожевий костюм, повзала по новенькому броньованому «Лінкольну» і збирала шматки мозку свого чоловіка; мама часто казала, що нерозумно спершу купувати броньоване авто, а потім їздити серед натовпу з опущеним верхом (добре, що вермонтський фермер не стрельнув у нас, бо фургон Джейкоба не мав броні!).

Чекали ми довгенько, позирали на пасажирів рейсу з Чикаго, які виходили з широких дверей. Дивно одне за одним роздивлятись обличчя людей і відсіювати їх – так, ніби вони ніхто, бо вони не твоя мати, тоді як для інших, хто на них чекає, вони – центр всесвіту, це твоя мати для них – ніхто. Нарешті – вуаля! – «Ось вона!» – скрикнув тато.

Дійсно, мама йшла просто на нас і тягнула валізу, однак, коли вона нас побачила, її обличчя не засяяло, як у бабусі Ерри; вона лише зауважила нашу присутність, мовляв: «О, ви тут. Що ж, поїхали додому». І все ж присіла біля валізи, щоб я міг кинутися в її обійми, та варто було нашим грудям зіткнутись, як вона мовила «Чорт!», і було не дуже приємно чути це слово саме тоді, коли обіймаєш маму вперше після тривалої розлуки; справа була в тому, що, коли вона присіла, від її штанів відлетів один ґудзик, і тепер мама думала, що погладшала, хоча це було не так – у всіх, коли вони присідають, з’являються горбики на животі. Мама підібрала ґудзик і заходилася навколо блискавки, хоча тато вмирав від бажання її обійняти; однак йому довелося задовольнитись валізою – і ми всі разом почимчикували на стоянку.

Я тримав маму за руку, її рука була зі мною в Нью-Йорку, але думки досі ширяли над планетою; вона навіть не поцікавилась, як наші справи, просто посипала словами, наче горохом. Мамин голос не провіщав нічого доброго, тож я залишив слова на рівні вуст дорослих людей, а сам, ближче до землі, взявся роздивлятися тисячі ніг, що бігли у різних напрямках. Я міркував, що сталось би, коли б на аеропорт упала бомба: всі ці люди раптово б загинули або розлетілись на шмаття, агонізуючи в калюжах крові. Кажан порадив зробити гучнішими у моїй голові гудіння бомбардувальників, дзенькіт побитого скла, лемент жертв, нестерпний свист бомб, як це показують у фільмах, – а потім вибухи, багато вибухів...

У машині мамин голос трагічно дзвенів, вона невпинно переповідала те, про що дізналась у Чикаго від міс Мулик – старенької, яка після війни працювала у Німеччині в аґенції, яка займалася переміщеними особами, і зустрічала тоді Ерру. Тато лише кивав головою і час від часу щось бурмотів – він не міг вставити жодного слова. А я згадав про Мерседес та її вміння влучно промовляти одне слово, згадав про три її приклади і спробував уявити крильця феї, однак мамині слова заповнили автівку і все зіпсували. Деякі з них повторювались: джерела життя... неймовірно... нацисти... знищені архіви... джерела життя... неймовірно... кров... моя власна мати... джерела життя...