Текст книги "Розколини"

Автор книги: Ненсі Г’юстон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 16 страниц)

Щойно ми піднялися над хмарами, виникла нова проблема: цього разу я мучився не від страху, а від нудьги, адже не мав чим себе зайняти. Мама проглянула перелік фільмів і вирішила, що я ще надто малий для «Щоденника Бріджит Джонс», хоч я сумніваюся, що це кіно таке ж відверте, як кадри з Абу-Грейб чи сайт «Візьми її силою», утім, я тримав ці думки при собі, щоб зайвий раз не травмувати маму. Щодо неї, то вона читала путівник по цікавих місцинах у Мюнхені та в околі.

Бабуся Седі заздалегідь замовила кошерні страви – я не дуже розумів, що це таке, просто знав, що це для євреїв. Мама прошепотіла благословення і з’їла все, що подали на таці, – вона пояснила, що це безкоштовно, тому слід користуватися нагодою, до того ж, це був її перший трансатлантичний переліт, а отже, варто було це відсвяткувати. Хоча для мене ці страви були недоступні, мама, скориставшись тим, що тато вже чекав на нас у Європі і не міг її засудити, приготувала для мене цілу торбинку смаколиків. І щоразу, коли мені хотілося їсти, я запускав руку в торбу, виймав звідти щось – сандвіч з арахісовою пастою, шматочок сиру, банан, – клав до рота і чекав, поки їжа розтане, перетвориться на рідину; я сподівався, що їжа поставиться до мого бажання з розумінням і поступово обернеться на добре сформовані какавельки, замість зворохобитись і підняти повстання, бризнувши з моїх вуст блювотинням.

Уночі, поки ми летіли над Атлантичним океаном, мамі довелося двічі вставати і допомагати бабусі Седі дістатися вбиральні. Це скидалось на справжні пригоди.

Коли ми нарешті прибули до Мюнхена, повітря навколо наповнилося незрозумілими словами. Мені це здалося обурливим і задушливим, тож я знову вчепився у мамину руку й уважно прислухався до її розмови з бабусею Седі. Звісно, я був усемогутнім і всюдисутнім, та у велетенському сучасному аеропорту мусив поводитись як звичайна дитина і вдавати розгубленість. Коли нарешті двері роз’їхались, по той бік нас зустрічав тато; з його обличчя не сповзала широка усмішка – це означало, що він не мав жодного бажання переживати те, що нам належало пережити. Тато відвів нас до машини, яку орендував у аеропорту, однією рукою штовхаючи візок своєї мами, а другою тягнучи валізу, а ще одним вухом він слухав свою дружину, другим – свою маму, наглядав за своїм синочком і намагався не втратити з виду свою стареньку бабусю.

Я всівся між мамою і Ей.Дж.М. на задньому сидінні авта, а бабуся Седі сіла попереду, поклавши на коліна карту, бо тато не міг уторопати написів на дорожніх вказівниках.

– Швидше, кажи, що тепер? Звертати ліворуч?

– Ні, праворуч, праворуч! – гукала бабуся Седі, яка вільно володіла німецькою.

– Чорт!

І тато різко в останню мить крутонув кермо праворуч.

– Рендалле, якою це мовою? – спробувала пожартувати мама, та її жарту ніхто не почув.

– Чорт! – повторив тато. – Сядеш сама за кермо, Тессі?

Мама почервоніла і засовалась на сидінні.

Мені також не подобалося, що написи були німецькою – ніби перед носом щохвилини з ляскотом закривалися все нові й нові двері, – і вирішив не розпитувати бабусю Седі, що там написано, бо не можна, щоб хтось вирішив, буцімто я чогось не знаю. На цьому стояла моя велич: усі жителі Землі мусять розмовляти англійською, а якщо не хочуть, то це має стати першим законом, який би я видав, щойно прийшовши до влади. Від незвичності цієї країни у мене на душі було мулько, а шрам здавався ще потворнішим, хоч я й заховав його під кіпою. Я щосили намагався відновити блиск свого герба і своїх орденів, нагадуючи собі, що я – найгеніальніша дитина на Землі, але це було нелегко в автівці, набитій складними і дорослими стосунками; що ж, хоча б мама підбадьорювала мене, легко стискаючи мою руку.

Нарешті ми дісталися, власне, Мюнхена, знайшли свій готель, і бабуся Седі твердим і гучним голосом, що заповнював усю машину, завалила нас історіями про те, як багато споруд і цілих кварталів було знищено під час бомбардувань союзниками, – і в це важко було повірити, адже все навкруги було чистеньке і чепурне. Я помітив, що руки Ей.Дж.М. не вгавали, вона смикала себе за пальці, крутила ними, і раптом усвідомив, що вона й слова не зронила, відколи ступила на рідну землю. Нишком я спостерігав за нею. Ей.Дж.М. мала порожній погляд і розгублений вигляд – було таке враження, ніби вона враз постаріла ще більше.

– Упізнаєш тут хоч щось? – раптом звернулась до неї бабуся Седі, урвавши розповідь. Зверталась вона саме до своєї матері, адже ніхто інший в машині не міг упізнати щось у Мюнхені, але Ей.Дж.М. не відгукнулась. Вона і далі дивилася прямо перед собою, крутила пальці і старіла на очах.

Уперше в житті я спав у готелі, і мені не сподобалось, адже бабуся Седі вирішила зекономити і, хоча ідея поїздки належала їй, не могла втриматись від нагадувань, що все це коштувало купу грошей, хоча готель, який вона обрала, був жалюгідний і нам довелось утрьох спати в одній кімнаті. Бабуся Седі і Ей.Дж.М. також були в одному номері, і це мало бути щось, та мені чомусь не дуже кортіло знати, що саме. У ресторані при готелі ми підживилися несмачним обідом – назви багатьох страв так прямо і зазначалися: найгірше, worst, хоч і писалося це трохи інакше: Wurst, а бабуся Седі запевняла, що це означає «ковбаска»; це дуже насмішило маму, а мені зіпсувало апетит, тож я зумів запхнути в себе скибку білого хліба, з якого довелося зняти скоринку. Седі тим часом розповіла, що коли німці хочуть сказати «мені все одно», то кажуть буквально «для мене це не важливіше за ковбаску», і тепер розсміявся тато, а мені це здалося повною дурнею. Потім бабуся Седі повернулась до Ей.Дж.М., яка досі мовчала і ще не замовила собі страву.

– Мамо, – мовила вона, і смішно було чути це слово з вуст такої літньої пані, як Седі, і все ж вона хотіла виказати повагу до матері та підбадьорити її, адже важко було не помітити мовчазність Ерри. – Мамо, пам’ятаєш пісеньку, якої ти мене колись навчила? Історію Джонні Барбека? Про типа, який став томатною пастою, бо впав у власну м’ясорубку? З чого там усе починалось?

– Будь ласка, не треба! – заявила мама, побоюючись, що після подібних співів у мене будуть кошмари чи заворот кишок.

Та Ерра не відповідала – вона не відводила погляду від обрусу й неквапно цідила пиво. Ніхто не знав, про що вона думає.

– А потім ти мене запитала: а що таке болоньєзе? Пригадуєш?

Жодної відповіді.

– Соллі, що таке болоньєзе? – повторила бабуся Седі, обернувшись до мене.

– Не знаю.

– Це такий соус для спагеті, – сказав, посміхнувшись, тато, який явно вже знав цей жарт.

– Ні, дурню, це пані з Болоньї! – заявила бабуся Седі, і вони вдвох аж зайшлися сміхом. Та Седі не вгавала: – Соллі, а що таке гамбурґер?

– Це така штука, яку купують в МакДо, – відповів я невпевнено.

– Ні, дурню, це пан із Гамбурґа![8]8
  Гра слів. Французьке «Bolognaise» дійсно позначає і соус болоньєзе, і мешканку Болоньї. Натомість житель міста Гамбурґ – французькою й англійською не «Hamburger», а «Hambourgeois» та «Hamburgian» відповідно. У жарті використано німецьку форму слова.


[Закрыть]

І вона з татом знову аж зігнулись від реготу.

– А ще була... допоможи мені, Рендалле... була ще й третя...

На щастя, тато також забув третю частину жарту, і вони заспокоїлись.

Ерра мовчала весь обід.

Я спав як убитий.

Вранці почалися нові проблеми, бо у жалюгідному готелі були тільки тверді (холодні) яйця, тим часом я вживаю тільки теплі (недоварені). Мама спробувала пояснити мою потребу на кухні, та, оскільки німецькою не володіла, діла не вийшло. Тоді вона попросила бабусю Седі перекласти, але Седі, яка вже почала снідати, голосно заявила, ні на мить не припиняючи задовольняти свій апетит:

– Тессо, годі розпускати свого сина! Коли зголодніє, їстиме яйця у будь-якому вигляді. А якщо ні – то й переживати не треба!

Мама, стенувши плечима, з винуватим виглядом повернулась до мене, і моя кров так закипіла від люті на всіх, хто принизив її, що я міг би сам зварити собі яйце.

На жаль, сестра Ей.Дж.М. – та, що вже однією ногою в могилі, – жила не в самому Мюнхені, а в селищі, де вони обидві зростали, за дві години їзди від міста, і я аж впав через це у розпач.

– Це надто далеко! – плаксивим тоном заявив я мамі.

– Янголятку, вибору в нас немає.

– Дві години, – зауважив тато. – Та я щодня витрачаю стільки ж часу, щоб доїхати до роботи.

– Рендалле, твоє порівняння недоречне! – сказала мама. – Для дитини це великий відрізок часу.

– Помиляєшся, – відказав тато. – Для мене він теж чималий.

Ми розсілися, як і вчора: Ей.Дж.М. ліворуч від мене, мама – праворуч, на задньому сидінні. Знадобилось багато часу, щоб виїхати з міста, аж ось нарешті ми мчали автобаном серед зелених лук.

– Ми їдемо на схід, – пояснювала Седі, – у напрямку австрійського кордону. Онде Берхтесґаден – славетний баварський редут, улюблений сховок Гітлера. Просто в горі він наказав пробити для себе і своїх приятелів велетенський лабіринт і напхати його досхочу шампанським, сигарами, смакотою і одягом – у разі облоги вони могли триматися там десятиліттями! Тепер там розкішний готель.

– Отже, ми зовсім поруч від місця народження губернатора Шварценеґґера! – сказала мама, зрадівши нагоді показати, що вона також вивчала карту.

– Що ж, – зітхнула Седі, – можна сказати, що поруч... Тільки якщо ви велет! Шварценеґґер народився неподалік від Ґраца, у двохстах п’ятдесяти кілометрах на південний захід від Берхтесґадена...

– Ет! – розсердився тато. – Добре, що в цій машині хоч хтось щось знає!

– Цить! – спробувала заспокоїти його Седі. – Насправді Тесса має рацію. Родина Шварценеґґерів поділяла погляди нацистів.

Цієї теми мама хотіла б уникнути будь-якою ціною, тож вона обернулась до Ей.Дж.М. і запитала:

– Певно, дивно бачити ці краєвиди знову, еге ж? – І додала, раптом понизивши тон. – О, та вона заснула!

Ей.Дж.М. закинула голову, роззявила рота – і звідти долинало легеньке похропування. Я ніяк не міг позбутися враження, що з кожною миттю подорожі вона старіла. Зблизька її шкіра скидалася на прозорий пергамент, укритий мільйонами дрібних зморщок, і вона здавалася такою маленькою, авжеж, такою вразливою і маленькою, а я ніколи раніше не зауважував, яка вона вразлива, достоту привид чи мертвий горобчик... А що, як вона померла? Та ні, вона посапувала, отже, була не мертва, і все ж я трохи відсунувся від неї і ліг на мамину руку, подумавши: будь ласка, Господи, я не хочу бачити маму старою, будь ласка, Боже, зроби так, щоб вона завжди була вродливою і молодою...

ми їхали і їхали і їхали

Коли я поцікавився, чи ще довго, мама дала пораду, якої її навчили на курсі буддистської йоги – чи на якомусь іншому курсі: «Янголятку, ніколи не думай про фінальну точку. Кажи собі, що ти вже прибув. Справжній момент твого життя – це тут і зараз! Насолоджуйся ним! Поглянь, які краєвиди навколо!»

І я примусив себе подивитися. Горбисті поля. Зелені луки. Корови, трактори, будиночки фермерів. І знову горбисті поля. І знову корови, і знову клуні. Все було мініатюрне, точнісінько як дурнуваті імітації ферм у зоопарках, де міські діти можуть уявити сільське життя. Навіть автобан здавався крихітним порівняно з шосе у Каліфорнії.

Поки що ця подорож здавалася страшенно нудною.

Ей.Дж.М. прокинулась якраз тоді, коли ми в’їхали до селища, де минуло її дитинство. Вона прокинулась, як я, – мов щойно явлене світло: без переходу, без втоми в очах, за якусь секунду вона прокинулась повністю і нашорошилась.

Її мовчання, далебі, заразило всіх присутніх в авті. Ми мов води до рота набрали. Десять непорушних губ. Тато поволі прямував до центру селища.

Раптом бабуся Седі зробила щось неймовірне: вона просунула руку за сидіння і взяла Ерру за руку. І ще неймовірніше: Ей.Дж.М. взяла руку доньки і ніжно потиснула її.

І далі нас вела вже вона:

– Це тут, Рендалле. Повертай ліворуч і зупиняйся. Так, отут. Оцей будинок. Саме він.

Далі почався вже звичний цирк: треба було вийняти із багажника візок, розкласти його, допомогти бабусі Седі сісти в нього, зачинити всі дверцята і так далі... перехожі дивились на нас, вирячивши очі, бо ми скидалися на мандрівну трупу акробатів, я усвідомлював незвичність нашої строкатої і галасливої англомовної групи, до складу якої входили інвалідка в перуці, крихітна біловолоса відьмочка та хлопчик у кіпі з візерунком із «Зоряних воєн», і мені кортіло повибивати їм очі своїм лазерним мечем, щоб не витріщались на нас... Нарешті ми ввалилися до будинку.

Після біганини надворі коридор видався нам безпросвітно темним, але бабуся Седі, майстерно керуючи своїм візком, показувала нам шлях. Поки ми, тримаючись за руки, йшли за нею, мама нахилилася до мене і прошепотіла:

– Янголятку, певно, краще тобі зняти твій капелюшок...

Ей.Дж.М. взяла тата за руку – за нормальних обставин вона б ніколи так не зробила, але по тому будинку вона йшла повільно, так повільно, що вони плентались десь далеко позаду нас, зрештою, вона взагалі зупинилась.

– Що там таке? – гукнула Седі, яка вже чекала на нас перед ліфтом в іншому кінці коридору.

– У неї пришвидшене серцебиття! – у відповідь крикнув тато. – Треба прийняти ліки. Можеш трохи нас почекати?

– Ясна річ, можу, – буркнула бабуся Седі. – Гаразд, ми на вас почекаємо.

Ей.Дж.М. дістала з сумочки блакитну пляшечку, струснула нею, і кілька пігулок випали їй на долоню, тоді вона приклала долоню до рота і завмерла. За секунду вона кивнула головою і знову вчепилась у татову руку.

Нарешті ми з’юрмилися перед дверима, позначеними «3W». Щоб надати цій і так урочистій події ще більшої врочистості, бабуся Седі кинула на кожного з нас суворий погляд і тільки тоді натиснула на дзвінок.

За мить ми почули, як відмикаються численні замки і засуви, і перед нами постав масивний жіночий силует, розмитий у темному отворі дверей. Бабуся Седі щось запитала німецькою, і силует відповів німецькою, а я подумав, що цілий день доведеться слухати німецьку мову – здохнути можна! – однак Седі для нас переклала:

– Вона каже, що її сиділка, на жаль, відпросилася на півдня, тож вона сама. Хвороба не дозволяє їй прийняти нас так, як їй хотілось би, але обід готовий і чекає на нас. Це – Ґрета, – додала Седі, хоч це й було зайве.

Ґрета знову сказала щось німецькою, але Ей.Дж.М. перебила її:

– Сьогодні, – гучно і впевнено заявила вона, – ми будемо спілкуватись англійською.

І театральним жестом відпустила руку тата й зробила крок уперед. Ми розступилися.

Сестри стояли одна перед одною, за півметра одна від одної, і розглядали одна одну. Найменше, що я можу сказати про ту мить: вони були геть не схожі. Ґрета мала дуже грубі риси обличчя; подібні до западин у горах глибокі зморшки червоними смугами розрізали її брезклі щоки й підборіддя, довге сиве волосся вона заплела у ріденьку косу, яку скрутила на маківці, а під комбінезоном сліпучо-рожевого кольору погойдувалось її величезне тіло.

– Крістіно! – прошепотіла вона, простягнувши руки до Ей.Дж.М. Для мене це ім’я було абсолютно новим, та оскільки здивувався лише я, то, вочевидь, так звали Ей.Дж.М., коли вона була німкенею. – Крістіно! – повторила Ґрета, і я помітив, як блиснули сльози у кутиках очей, які запливли жиром.

Замість кинутися в обійми Ґрети, Ей.Дж.М. схопила її за зап’ястки, потягнула до себе і загрозливо й чітко прошепотіла:

– Може, краще нам увійти?

– Звичайно, – з сильним акцентом відповіла Ґрета. – Даруйте мені. Будь ласка, заходьте. Заходьте! Знімайте взуття, будь ласка, на вулиці дуже брудно.

Бабуся Седі представила всіх, і Ґрета кожному потиснула руку. Помітивши шрам на моїй скроні, вона нахмурилась, і зморшки утворили літеру W.

– Що сталося? – запитала вона, жестом показавши на власну скроню.

– О, нічого страшного! – хором відповіли четверо дорослих, це розсмішило їх, вони розсміялися всі одночасно, і це розвеселило їх ще більше. Однак я не бачив у цьому нічого смішного.

Стіл був накритий і аж вгинався від десятків страв, які я їсти не міг. Ковбаси з ніби мармуровими вкрапленнями жиру, фаршировані яйця, мариновані огірки, редис, смердючі сири, салат з картоплею і цибулею, твердий чорний хліб... На щастя, проходячи повз кухню, мама помітила коробку кукурудзяних пластівців і запитала Ґрету, чи можна почастувати ними мене, – вона добре знала, що перед незнайомою людиною тато не наважиться критикувати моє харчування.

Мама запропонувала всім взятися за руки навколо столу і, промовляючи молитву, подякувала Господові за неймовірне возз’єднання двох сестер після розлуки тривалістю шістдесят років, однак не було помітно, щоб хтось мав радісний вигляд – навіть бабуся Седі, хоча приїхати сюди було її ідеєю. Після молитви всі забули, що треба плескати в долоні і цілувати мене, тож я подумав, що вся ця подорож була однією величезною помилкою. Я їв пластівці якомога повільніше, бо мама заборонила мені виходити з-за столу: «Ми не вдома, тож будь сьогодні чемний, як золотко, добре?» Мої очі оглядали все навкруги і не могли зупинитися – здавалося, що я потрапив у ляльковий будиночок. Куди не кинь оком – меблі і брязкальця, вишиті подушки й серветки, химерні кришталеві вази, статуетки, світлини й картини у рамах на обклеєних квітчастими шпалерами стінах; кожен квадратний сантиметр був чимось зайнятий і оздоблений; мені захотілося перекинутись на черепашку-ніндзя, розгромити все і вшитися («Бум! Бац! Лясь!») або – ще краще – на Супермена: йому достатньо руку підняти, і ось він вже ракетою злітає вгору, трощить дах і на повній швидкості зникає у блакитному небі. Немає чим дихати! Дайте мені повітря!

– То ти залишилася тут, – мовила Ей.Дж.М.

– Так, – кивнула Ґрета. – Своїх дітей я виховала у цьому будинку.

Запала мовчанка. Було зрозуміло, що Ей.Дж.М. не збиралась розпитувати сестру про її дітей.

– Школу закрили? – нарешті запитала вона.

– О, багато років тому! Тепер там житловий будинок... гадаю, це у сімдесятих сталося. Невдовзі після маминої смерті.

Ей.Дж.М. не квапилася виходити з упертої мовчанки. «Навіщо вона сюди приїхала?» – не міг втямити я. Якщо вона не мала бажання бачити сестру і разом з нею згадувати минуле, то чому проголосувала за подорож до Німеччини? Бо Ей.Дж.М. явно не цікавило ніщо зі сказаного Ґретою про її родину.

– А знаєш, я дізналася, хто нас виказав. У аґенції, яка відрядила ту американську леді... То була наша сусідка, фрау Веберн, ти її пам’ятаєш? Її чоловік був комуністом...

Ей.Дж.М. ніяк не відреагувала.

– Тато повернувся у 46-му, – мовила Ґрета, і бабуся Седі енергійно закивала головою, заохочуючи її продовжувати, попри вперту мовчанку Ей.Дж.М. – До того він рік провів у полоні в росіян. Мама сказала йому, що ви з Йоганном зникли, і він усю ніч плакав. Потім він довго працював учителем в нашій школі, став її директором, а у шістдесятих став мером, так і вийшов на пенсію. Але дідусь, він... так і не повернувся з... ну, ти знаєш... з тієї лікарні...

Я слухав усе, що белькотіла рожева товстуха, і дбайливо складав у дальньому вільному куточку свого мозку, щоб використати коли-небудь згодом – ніщо не мало залишатися поза моїм процесом пізнання світу, однак наразі я не розумів геть нічого, а та, кому Ґрета все це розповідала (тобто Ей.Дж.М.) її навіть не слухала. Ба більше – вона зробила нечуване: запалила сигару за столом, коли всі ще їли. Та ніхто не наважився дорікнути їй, навіть мама, бо ми були в гостях.

Запала тиша. Тато ледь чутно зригнув – через усе те пиво, яке вживав з моменту посадки, – і я помітив, як мама легенько вдарила його ногою під столом.

– Крістіно, я стежила за твоєю кар’єрою, – нарешті мовила Ґрета, вирішивши спробувати іншу тактику, щоб розтопити незбагненну кригу в погляді сестри. – У мене є майже всі твої диски. Дивись!

І вона махнула рукою в бік дисків, і всі подивились туди – всі, крім Ей.Дж.М.

І знову запала тиша.

Бабуся Седі вирішила втрутитися, щоб розрядити атмосферу.

– Ґрето, досить підступно було з твого боку підсунути мені свинячі ковбаси!

– Господи Боже! Я ненавмисне!

– Та ні, я жартую! Мені є чим підживитися, – з цими словами бабуся Седі нагатила на свою тарілку другу гору картопляного салату.

– Крістіно, не хочеш трохи... Leberwurst[9]9
  Ліверна ковбаса (нім.).


[Закрыть]? – запитала Ґрета. Та Ей.Дж.М. відмахнулася сигарою від її пропозиції, і тоді Ґрета впевненішим тоном заявила: – Ви повірите, що оця тендітна жінка хотіла працювати в цирку Товстухою?

Батьки розсміялися, хоча і вони, і я вже сотні разів чули цю історію.

– А от я, – з повним ротом пробурмотіла бабуся Седі, – нині з повним правом могла б претендувати на цю роботу!

Тут розсміялись усі, а я подумав, що, дивлячись на величезне тіло Седі, важко повірити, що воно вийшло з тіла Ерри – хирлявого й маленького, мов у ельфа.

– А де великий годинник? – раптом запитала Ей.Дж.М. – Отам, у кутку... висів такий гарний годинник...

Знову запала тиша. Цього разу ми з мамою перезирнулися, бо ця тиша була справді дивною.

– А ти не пам’ятаєш? – здивовано мовила Ґрета. – Його ж дідусь розбив...

– Невже? Розбив? Ні, не пам’ятаю...

– Дивно, як ти могла... це ж було того дня, як... він усе побив, усе!.. Невже справді не пам’ятаєш?

– Ні, мені дуже шкода. Звідтоді я прожила чимало інших життів. І спогади про те життя... щонайменше уривчасті... Не забувай, що я молодша за тебе. Тобі тоді було... скільки? Років десять? Тоді, наприкінці війни... А мені було лише шість з половиною. Істотна різниця.

– Так, це правда, – кивнула Ґрета.

Вона відсунула свою тарілку і з очевидним зусиллям підвелася.

– Тессо, – сказала Ґрета мамі, – вам не буде складно зварити для ваших рідних кави? Я мушу трохи полежати.

І вона похитнулася. Зробила кілька кроків – і знову похитнулася. Ми не знали, що робити. Седі не могла їй допомогти, а для нас Ґрета була незнайомкою, ми не наважувалися торкатися її тіла. Тоді підвелася Ерра.

– Ґрето, давай допоможу, – запропонувала вона. І дві старенькі залишили вітальню, похитуючись разом.

– Яка чудова порцеляна! – скрикнула мама, виймаючи з кухонного буфета оздоблені квітками чашечки з блюдечками.

– Правда ж, вони неймовірні? Такі крихкі! – сказала Седі. – Це дрезденська порцеляна.

Розмова тривала далі в такому ж дусі – не знаю, як вдається жінкам весь час джерґотіти й пискотіти і не з’їжджати з котушок («Правда ж, мило? О, як вишукано!»), – та оскільки я не був зобов’язаний лишатися за столом на каву, то й подався в коридор у пошуках вбиральні, щоб на самоті проаналізувати свої думки.

Какавеля вийшла бездоганна, формою – як ракета, чітко сформована, але не тверда. Поки вона виходила, я повторював: «Як же мені бракує інтернету! Як же мені бракує Ґуґлу!» Я міг закластися, що в цій забутій Богом норі ніхто ніколи не чув про інтернет.

Я побрів назад до вітальні. Обережно ступаючи ногами в шкарпетках товстим заквітчаним килимом коридору, я зиркнув на свій електронний годинник і побачив, що вже пів на четверту. Чудово! Мама казала, що повертатись ми будемо о четвертій, тож уже за півгодини я міг починати смикати її за рукав і вдавати обурення: «Ти ж казала... Ти ж обіцяла...»

І саме тієї миті, коли я уявляв, як це кажу, я почув, як Ей.Дж.М. невдоволеним тоном вимовляє ті самі слова:

– Ти ж казала! Ти ж обіцяла!

Ґрета їй щось відповіла німецькою.

Двері до кімнати були трішки відтулені. Коли я зазирнув, щоб дізнатися, що ж відбувається, то власним очам не повірив: двоє стареньких сварилися через ляльку! Ей.Дж.М. стискала її в руках – це була негарна лялька у жахливій сукні з червоного оксамиту, – і лють аж вихлюпувалася з її обличчя.

– Вона моя! – шипіла Ерра. – Вона завжди була моєю! Та навіть якщо забути про це... хай би навіть вона не була моєю... Ґрето, ти ж мені її обіцяла!

Ґрета знову щось відповіла німецькою. Вона здавалася виснаженою. Підійшла до ліжка і просто на нього впала – так важко, що зарипіли пружини. Потім Ґрета зітхнула – і вже не рухалася.

Стискаючи ляльку в руках, Ей.Дж.М. підійшла до ліжка. Вона довго стояла і дивилась на свою сестру – на жаль, стояла вона спиною до мене, і я не міг знати, який вираз був на її обличчі.