Розколини

Текст добавлен: 26 июня 2025, 01:12

Текст книги "Розколини"

Автор книги: Ненсі Г’юстон

Жанр:

Современная проза

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 16 страниц)

Коли місіс Мулик пішла, я зайшла до ванної – єдиного місця в домі, де мені не докучатимуть, відкрутила крани на повну, щоб ніхто не чув, як я співаю. Якщо насправді я українка, а не полячка, як я досі гадала, то, може, мені знову почати співати німецькою? Потираючи родимку на лівій руці, я заспівала пісеньку про едельвейси, дякуючи дідусеві за все, чого він навчив мене, поки я мешкала в цьому домі.

Тієї ночі, в пітьмі, Ґрета підійшла до мого ліжка з Аннабеллою в руках і запитала:

– Крістіно, американська дама відвезе тебе далеко звідси, авжеж?

– Гадаю, що так.

– Вона відправить тебе до України, до твоїх справжніх батьків?

– Можливо.

– Послухай-но. Останнім часом ми не надто дружили, але мені тебе бракуватиме, без тебе дім спорожніє, а в мене не буде молодшої сестри, якій можна було б дошкуляти. – Якусь мить повагавшись, вона додала: – Сьогодні лялька спатиме зі мною, а потім... коли ти від’їжджатимеш... можеш забрати її з собою. Це буде... подарунок на пам’ять від родини.

Я кинулась їй на шию, ми міцно обнялися, я почувалася дивно, адже це вперше і востаннє ми отак обнімалися.

– Дуже, дуже, дуже дякую, Ґрето. Я цього ніколи не забуду.

Хельґа увесь ранок пакувала наші речі, опівдні на ліжку стояла відкрита валіза з усіма моїми пожитками – від зубної щітки до ведмедика з тарілками, а зверху лежала незрівнянна Аннабелла у дбайливо розправленій червоній оксамитовій сукенці. Після полудня ми з Янеком стояли біля вікна й побачили, як біля нашого дому зупинилось авто місіс Мулик. Цього разу з нею було двоє чоловіків, один із них чорношкірий, з чого Янек зробив висновок, що всі вони – американці. Мама від самого ранку не виходила зі своєї кімнати, не обідала з нами, та коли у двері подзвонили, вона вийшла зачесана й нафарбована, я бачила, що вона щосили намагається зберегти самовладання, та, побачивши Хельґу і Йоганна, які спускалися сходами з нашими валізами, мама не витримала, з її горла знову вихопився той страшний горловий звук, що йшов неначе з глибин землі. Вона кинулася до мене, міцно пригорнула, стогнучи «Крістіна, Крістіна»; чоловіки понесли валізи до авта, Йоганн мовчки пішов за ними, не подякувавши й не попрощавшись ні з мамою, ні з Ґретою, ні з Хельґою, ні з бабусею. Місіс Мулик підійшла й тихим, але твердим голосом стала переконувати маму відпустити мене, і я, правду кажучи, відчула полегшення, бо вже почала задихатися.

Коли двері за нами зачинилися, у матері вихопився довгий пронизливий крик, що відлунював у коридорі. Цікаві сусідки прочинили двері, щоб подивитися на нас, а фрау Веберн, не ховаючись, вийшла на ганок, стала, схрестивши руки, її погляд ніби намагався спопелити нас, та місіс Мулик, дивлячись просто перед собою, як балерина, тихо сказала мені:

– Не бійся, Кларисо.

Чоловіки сіли спереду, я опинилася на задньому сидінні між Янеком і дамою, поїздка здавалася нескінченною, була спекотна серпнева днина, і я обливалася потом. Дідусь розповідав, що піт – це система охолодження тіла, піт виробляють залози, що містяться на лобі, під пахвами і ще не пам’ятаю де, він випаровується, й тіло охолоджується, та сьогодні він не випаровувався, а стікав і стікав по мені. Всі мовчали, та я помітила, що Янек знову зціпив зуби. Я заплющила очі, вдаючи, що сплю, й нишком поглядала на місіс Мулик крізь вії: я з подивом побачила, що та мало не плаче, й подумала, що їй чому плакати, напевне, у всіх людей є причини, щоб плакати, навіть у американців. Зрештою я заснула, поклавши голову на плече Йоганна.

Авто зупинилося перед якимось будинком, я піднялася на ґанок, посмикала ручку дверей, вони виявилися не зачиненими, і я, тремтячи від нетерплячки, переступила поріг, пройшла коридором й опинилася в яскраво освітленій залі, де спиною до мене стояла якась жінка. «Нарешті, нарешті! – подумала я. – Нарешті я знайшла свою справжню маму!» «Мамо!» – гукнула я, але жінка нічого не відповіла, навіть не обернулася до мене, я підійшла до неї, доторкнулася до її руки й запитала: «Мамо?» – але жінка виявилася кам’яною.

Коли я прокинулася, то побачила, що ми приїхали, було вже поночі, голова у мене була важка, мені хотілося піпі. Коли ми вибиралися з авта, Янек прошепотів:

– Я бачив монахинь, у мене про них погані спогади, тому я не затримаюся тут надовго.

– Вони вбрані в коричневе?

– Ні, в чорно-біле. Але точно німкені.

Чоловіки понесли кудись наші валізи.

– Ви проведете якийсь час у цьому центрі, – пояснила місіс Мулик, заходячи з нами в дім. – Потрібен певний час, щоб привести до ладу ваші документи. Спальня дівчаток – ліворуч, хлопчиків – праворуч, але ви щодня бачитиметеся під час їжі, принаймні поки ми не знайдемо вам родини.

– Родини? – вигукнув Йоганн. – Ви хотіли сказати – знайдете наші родини?

– Авжеж, авжеж, – відказала дама, слухаючи краєм вуха. – На жаль, справи не завжди йдуть так швидко, як нам би хотілося. Віднесіть речі й приходьте з іншими на вечерю. Їдальня отам.

Вона пішла... так квапливо, що я подумала, чи не збирається вона знову заплакати. Я геть не розуміла, що відбувається.

Зайшовши до спальні дівчаток, я відразу побачила свою валізу, що лежала на ліжку. Я підбігла до ліжка, схопила валізу, гарячково намагалася її відкрити, руки стали незграбні, але врешті мені це таки вдалося.

Жодного сліду Аннабелли. Марно я рилася й перевертала речі – її не було. Згорнувшись калачиком, я притисла кулаки до очей і прошепотіла крізь зціплені зуби: що ж зі мною буде? У мене залишився тільки Янек, та й його в мене незабаром віднімуть.

Янек сказав, що ми в монастирі, тому будівлі й схожі на церкви: добрі сестри-німкені допомагали американцям. Мене познайомили з іншими дітьми, що мешкали в центрі, та мене вони не зацікавили: пригнічені сімнадцять дівчаток і двадцять дев’ять хлопчиків від чотирьох до чотирнадцяти років. Нікому з нас не хотілося залишатися тут, адже це була не справжня домівка, а лише проміжна зупинка між минулим і майбутнім. Всі ми постійно думали про минуле – мені хотілося повернутись до колишнього життя з годинником на дзвіниці, каруселлю, вітрячками, церквою, гойдалкою, скринькою з коштовностями, піаніно, дрезденськими листівками, адже майбутнє – це був величезний знак питання.

– А як місіс Мулик дізналася про мою родимку?

– Напевне, десь є твоя особиста справа. Мабуть, вона в неї заглянула.

– Але що це означає?

– Не знаю.

Почалися нові будні, один день змінював інший. Вранці, заправивши ліжка й зробивши зарядку, ми виходили до селища на прогулянку. Після полудня нас розподіляли на невеликі групи, і ми йшли на уроки. Я вмирала з нудьги, бо мої ровесниці не вміли навіть читати, й мені доводилося все вивчати з нуля; я хотіла б помріяти, щоб відволіктися, але не знала, про що, кожен порух думок заходив у глухий кут, оскільки я була не тією, ким себе вважала, і не знала, хто я. Після уроку читання у мене був урок англійської, на який ходили тільки я та ще двоє дівчаток, учителя звали містер Вайт, і це було кумедно, адже він був чорношкірим, він був американським негром, і шкіра в нього була шоколадного кольору, окрім долонь і губ – вони були коричнево-рожевими чи рожевувато-коричневими. Він навчав нас вимовляти mummy та daddy, please та thank you, what a nice day таI am your daughter. Він казав, що в мене чудова вимова й ідеальний слух.

– Тебе теж навчають англійської?

– Ні.

– А навіщо мене навчають?

– Не знаю, сестричко.

Тепер Янек називав мене сестрою, бо не знав, як до мене звертатися; хтозна, може, місіс Мулик мала рацію щодо «Клариси»?

Наближався мій сьомий день народження, та я про це навіть не згадувала.

Вночі в ліжку товариством мені слугувало власне тіло. Я рахувала й перераховувала пальці на руках і ногах, намагаючись повторити фокус, якого мене навчив дідусь, у нього виходило одинадцять пальців, але задурити голову самій собі було складно. Я длубалась у носі – це була одна з тих штук, якими можна займатися, коли тебе ніхто не бачить. Я вичищала грязюку з пупа, обстежувала гарячу щілинку між ніг, а потім нюхала й облизувала пальці. Інколи я намагалася скрізь облизувати себе, як кицька вилизує своїх кошенят, але до багатьох частин тіла дотягнутись язиком не могла. Вивертаючи нижню губу, я згадувала, як дідусь говорив, коли я бувала набурмосена: «Як ти відкопилила губу, дивись, не перечепись об неї, Крістіно!» Це нагадувало мені жарт, коли він питав: «Можете висунути язик і торкнутися носа?» Ми сміялися до сліз, спостерігаючи, як люди, скосивши очі, відчайдушно намагаються дотягтися до носа язиком, а потім дідусь говорив: «Дивіться, це ж легко!» – й, висунувши кінчик язика, торкався носа вказівним пальцем.

Я погладжувала свою родимку, мугикаючи під ковдрою, раз на тиждень я проспівувала всі пісні зі свого репертуару, не плутаючи строфи, бо не хотіла їх забувати, я безгучно співала годинами, інші дівчатка стогнали і сопіли уві сні, й це мені заважало, тому, коли пісні закінчувалися, я повторювала таблицю множення, а потім абетку задом наперед, щоразу дедалі швидше, за кілька тижнів я вже могла повторювати її однаково швидко як уперед, так і в зворотному напрямку, хоч і не уявляла, де мені може стати в пригоді подібне досягнення.

Листя на деревах жовкнуло й темніло, скручувалося, тріскалося, і вітер скидав його на землю. Ніколи мені ще не було так сумно, як тоді: стоячи біля вікна спальні, я спостерігала, як листочки тьмяніють і, кружляючи, падають на землю; моє життя теж потьмяніло, й мені інколи теж хотілося скрутитись, як листок, упасти, обхопивши руками голову, і вмерти.

І ось настало 18 жовтня – день Великого повороту; ми з Янеком уже два місяці жили в центрі, за цей час багатьох дітей забрали, багатьох привезли, настав час і нас забрати.

– Ну... – почав Янек, коли ми зустрілися побалакати після вечері.

Ми сиділи поруч на ґанку, було вже темно, та ще й холодно. Я не вдягла пальта, проте це було мені на руку – я могла собі труситись, а саме цього мені тоді й хотілося.

– Ну... – повторив Янек, утупившись у якусь точку в себе під ногами, хоча насправді там нічого не було. – Вони сказали, що з тобою буде?

– Так. А тобі?

– Так.

– Розкажи.

– Спочатку ти.

– Ні, ти.

Я бачила, як у нього під шкірою ходять жовна, потім він зціпив зуби, щоб жодне слово не злетіло з язика.

– Янеку, розкажи мені...

У нього вихопилося напівзітхання-напівридання, він затамував подих, знову вдихнув і надовго затамував подих, нарешті сказав:

– Мої батьки загинули, і брат, і вся родина, вони знають напевне, що нікого не лишилося... Тож мене відправлять до пансіону.

– Що? Куди?

Він щосили стиснув коліна, та в темряві мені не видно було, чи побіліли в нього суглоби пальців, зазвичай вони біліють, коли їх сильно стискаєш, бо кістки притискаються до шкіри, відсовуючи кровоносні судини, здається, це так пояснювали.

– Куди, Янеку?

– До Познані. Мій дядько живе в Познані. Вони хочуть відправити мене до нього наступного тижня.

– А твої батьки... як вони загинули?

– Вони не сказали. Сказали, що впевнені в цьому, але доказів не надали. Сказали, що я маю вірити їм на слово, їхати до Познані, і що це для мого ж блага.

Ми надовго замовкли, тиша обволікала слова Янека, заколисуючи їх.

– А ти? – запитав Янек, коли тиша стала нестерпною. Я збиралася з духом, після моїх слів ми, вочевидь, мовчатимемо ще довше.

– Мене відправляють до Канади.

– До Канади? Чому? Я гадав, вони знають, хто твої справжні батьки!

– Тут щось дивне, Янеку. Коли я очікувала в коридорі, то чула, як вони всі сперечалися в кабінеті директора, вони говорили, кричали англійською, повторювали не раз, і я змогла розібрати слова. Директор сказав: «А як же лист її матері?» – а місіс Мулик сказала: «Україна під владою червоних». Директор: «Але ж лист...», – а місіс Мулик: «Цього листа не було, зрозуміло? І мови бути не може, щоб відправити Кларису до червоних!» Що це означає?

– Гадаю, вони мали на увазі росіян, – відповів Янек.

– Потім мене покликали до кабінету... директор вийшов. Місіс Мулик сказала, що в неї до мене особливі почуття, адже вона теж українка... В Торонто у неї є друзі-українці, лікар на прізвище Крисватий із дружиною, дітей у них немає, і вони охоче вдочерять мене. Таким чином, як вона сказала, я житиму у великій заможній країні серед мого народу і носитиму прізвище Крисвата.

Янек довго мовчав, а мені того й треба було.

Потім промовив:

– Познань, Торонто.

Я вслухалась, як він вимовляв назви міст, де ми житимемо, й на мене навалився якийсь тягар, який давив, притискаючи мене до холодних цементних сходів, на яких ми сиділи, і мені здавалося, що я вже ніколи не зможу підвестися.

– Бути цього не може, – прошепотіла я.

Янек обернувся, відкинув волосся з мого обличчя, легенько провів по ньому пальцями, неначе сліпий.

– Слухай уважно, панно Крисвата, – нарешті заговорив він. – Вони можуть відправити мене до Познані, а тебе – до Торонто, можуть змінити нам імена, дати фальшиві документи, фальшивих батьків і фальшиву національність, але одного вони не можуть – розлучити нас. Зрозуміла? Ми завжди, завжди будемо разом, і нічого вони з цим не вдіють. Ми знаємо, хто ми насправді, і ми тут і зараз виберемо собі справжні імена, якими й будемо зватися віднині. Готова, сестричко?

Я ледь помітно кивнула.

– Гаразд, – сказав Янек.

Ухопивши мою ліву руку, він закасав рукав мого светра й поцілував родимку. Губи в нього були крижані, він трусився всім тілом.

– Я з тобою... тут, – заговорив він. – Моє справжнє ім’я – Лют, бо мій батько виготовляв лютні в Щецині. Моє ім’я – назва цього інструмента, воно однаково звучить усіма мовами. Доторкнися сюди чи просто подумай про це – і ти відчуєш, як я бриню в тобі, наче струни лютні, я підіграватиму тобі, коли ти співатимеш. Лют, Лют, Лют. Повтори.

– Лют, – промовила я. – Лют, Лют.

– А тепер ти. Вибери собі ім’я.

Ім’я пурхнуло до мене саме, немов пташка, я прошепотіла:

– Ерра.

– Ерра, – повторив він. – Ерра. Те, що треба. Я забираю Ерру з собою до Познані, а ти забираєш Люта в Торонто. Ерра і Лют. Подобається?

– Лют і Ерра.

– А згодом... я тебе знайду. Коли ми виростемо. Я знайду тебе дуже швидко – за твоїм співом.

– І ми завжди будемо разом.

– Так. Давай присягнемо.

Поклавши два пальці на мою родимку, він проголосив:

– Я, Лют, присягаюсь, що люблю Ерру, знайду її й буду завжди разом з нею. Тепер ти.

– Я, Ерра, присягаюся любити Люта, знайти його й бути завжди разом із ним.

Це було так серйозно й урочисто, а наступного дня Янек зник, спричинивши в центрі хаос, а за тиждень потому я стояла на палубі корабля й дивилась, як котяться у безмежну далечінь сірі води Атлантики.

Від автора

Щоб компенсувати втрати Німеччини внаслідок війни, з 1940-го до 1945 року на окупованих вермахтом територіях проводилася широкомасштабна програма «онімечення» дітей різних національностей. За наказом Генріха Гіммлера в Польщі, Україні та Прибалтиці було викрадено понад двісті тисяч дітей. Дітей шкільного віку відсилали до спеціальних центрів, де вони мали пройти «арійське» навчання; малюки, серед яких було багато немовлят, пройшли через центри «Лебенсборн» («джерело життя» – знамениті німецькі «кінні заводи»), після чого їх передали до німецьких родин.

Після війни UNRRA (United Nations Relief and Rehabilitation Administration)[33]33
Управління з питань звільнення та реабілітації ООН (англ.).

[Закрыть] за сприяння інших організацій з допомоги переміщеним особам повернули близько сорока тисяч із цих дітей до їхніх родин.