Текст книги "Розколини"

Автор книги: Ненсі Г’юстон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 16 страниц)

Незабаром навколо мами утворилася група нових приятелів – наскільки я могла судити, вони були точними копіями її друзів з Торонто: ті самі бороди, те саме розкудлане волосся, та сама побожна шана до її голосу. Довгими вечорами вони пили вино, курили «керуак» і слухали диски, і коли мені хотілося спати, я просто йшла до своєї кімнати й зачиняла двері, а коли мені було цікаво, що буде далі, я могла досхочу дивитись у замкову щілину.

Авжеж, часто наше помешкання нагадувало склад – та, як каже мама, бездоганних людей не буває! Коли закінчувалися чистий посуд і чиста білизна, коли не було вже куди ногу поставити від нагромадження речей на підлозі, мама сторчголов кидалася в прибирання, терла, мила, мела, прасувала, витрушувала килими з вікна – і водночас співала хіти «Бітлз», навмисно їх викривляючи: «Please squeeze me, whoa, yeh, like I queeze you!»[29]29
  Будь ласка, викрути мене, отак, отак! Як я викручую тебе! (Англ.)


[Закрыть]

29 липня був мій сьомий день народження, і мене відвели до зоопарку в Бронксі, а коли я втомилася, тато схопив мене на руки і посадив собі на плечі. Було дуже круто – бачити все і всіх з такої височини й відчувати волосся на голові тата між моїми коліньми і його руки на моїх кісточках. Дорогою назад ми пройшли Великим Пасажем[30]30
  Великий Пасаж (Grand Concourse) – торгівельна вулиця у районі Бронкс, Нью-Йорк.


[Закрыть], і мама купила мені тістечко. На мій подив, воно виявилося значно смачнішим за домашні тістечка бабусі, і коли я сказала про це мамі, вона відповіла, що у бабусі важка рука, а улюблений її інгредієнт – це провина.

А за кілька днів ми дізналися про самогубство Мерилін Монро, і в це важко було повірити: ще кілька місяців тому її рятували із затісної сукні! Я спостерігала за тим, як батьки дивилися репортаж по телевізору – вони явно були приголомшені, і мене це неабияк здивувало, адже дідусь і бабуся ніколи не виказували емоцій: хай навіть атомна бомба впала на Торонто, вони б тільки осудливо похитали головами.

Була неділя, і мама вирішила виспатись. Об одинадцятій вона все ще спала.

– А що, як ми підемо пошукаємо чогось перекусити? – запропонував тато.

Тож ми вийшли на вулицю, тримаючись за руки, і я відчула себе гідною, просвітленою й унікальною водночас. Ми спустилися вулицями Делансі та Рівінґтон, а коли дійшли до набережної Орчард, я побачила, що всі крамниці відкриті, крам з виставлених назовні прилавків звисає на тротуар, – таке в неділю у Торонто було просто неможливо! Всюди майоріли вивіски, тато показував на них, а я читала, пишаючись своєю вправністю: «Сумочки Файна і Кляйна», «Шкіряні вироби Альтмана», «Тканини Бекенштайна», «Найбільший вибір у світі!», «Було б шкода не купити у нас!», «Шкіра оптом і в роздріб», «Одяг», «Мануфактура», «Бісер», «Трикотаж» і так далі. Тато широко усміхався і час від часу зупинявся, щоб оглянути товар та потеревенити з продавцями, і всі вітали його з такою милою донею, а в мене не було жодного бажання їх розчаровувати. Тато завів мене до величезного ресторану, що називався «У Катца», там було повно народу, переважно чоловіків, і Пітер пояснив, що насправді це не ресторан, а delicatessen[31]31
  Магазин-закусочна (нім.). Мова про кошерну закусочну «Katz’s Delicatessen», одну з найкращих у Нью-Йорку, розташовану неподалік від «Театру на їдиш».


[Закрыть] – себто замість сісти за столик і зробити замовлення офіціантові слід стати в чергу і роздивлятись – просто очманіти! – тисячі різновидів хліба, ковбас і сиру, викладених у вітринах, а коли прийде черга, треба сказати, що́ саме ти хочеш, і тобі просто на твоїх очах накладуть це на тарілку.

– Ну от, доню, і прийшов час тобі познайомитися з бейґлами, – мовив тато.

Він оплатив замовлення, ми з тацею влаштувалися за столиком у кутку, і я зазнала нового екстазу: скуштувала хлібець з дірочкою посередині, заповненою копченим лососем та густими вершками. Раптом тато сказав:

– Пам’ятаєш, ти питала мене про євреїв?

Я кивнула головою мовчки, бо мала повний рот задоволення.

– Оце – одна з найприємніших сторін життя євреїв.

Від подиву я проковтнула все, що було в роті, і роззирнулася.

– Ти хочеш сказати, що тут усі – євреї?

– Майже всі, – відповів Пітер. – За винятком кількох цікавих – от як ти. Недільними ранками, коли в місті зачинено майже все – мовляв, усі йдуть до церкви, – ми маємо приємність бути якомога активнішими й галасливішими.

– А як побачити, що вони євреї?

– Не бачити треба, люба, а слухати.

Я відкусила великий шмат бейґла.

– Авжеж, я помітила, що вони розмовляють німецькою.

– Седі, це не німецька, – відказав тато, замість заборонити мені говорити з повним ротом. – Це їдиш.

– Що таке їдиш? – поцікавилась я.

– Мова, якою колись дуже давно розмовляли євреї у Східній Європі. Слухай уважно, бо ці люди – останні, хто користується нею. Коли ти приведеш до Катца своїх дітей, напевно, вже її не почуєш...

– А які неприємні сторони життя євреїв?

– Усьому свій час. Ми нікуди не квапимось...

Так у нас з’явилася традиція недільними ранками спускатися на ріг Г’юстон-стріт та Ладлоу-стріт і снідати у Катца. Тато дозволяв мені спробувати все, що я хотіла, а хотіла я буквально все: маринованих огірочків з кропом і зелених томатів у розсолі, велетенських сандвічів з тушонкою, або копченим язиком, або гарячою бастурмою, бейґлів і біляшів, солоних оселедців і піци з салямі, а на десерт – дивовижного яблучного штрудля.

– Пітере, Господи, ти ж розпестиш її! – казала мама, коли я розповідала про все, чим ласувала.

– Вона заслужила трохи пестощів, – відказував тато, – після років спартанської дисципліни на Великій Півночі.

І хоч я й не знала значення слова «спартанський», однак була повністю згодна з татом.

Літній рай добігав кінця. Перше вересня мало бути вже завтра. «Седі, ти готова? – шипів Ворог мені на вухо. – Точно готова до нового навчального року?» Та я була переконана, що цей рік у школі буде кращим за попередній, бо тут я мала ходити у комунальну школу разом з іншими дітьми з нашого кварталу, а не в дорогу шикарну школу, куди учні приїздили на розкішних автівках, де всі носили однострій, та не мали душі.

Справді, все пройшло непогано. Називаючись новим іменем – Седі Сілберманн, – я легко заводила розмову з іншими учнями школи №140 імені Натана Штрауса і скоро зрозуміла, що вони вважали мене за таку ж єврейку, як і вони самі. Я сказала, що приїхала з Канади, та вони заледве уявляли, де це, – я була вражена і повідомила їм, що Канада більша за Сполучені Штати, але вони крутили пальцем біля скроні так, ніби я була несповна розуму; втім, я не робила з цього проблему, просто знизувала плечима і спокійно казала:

– За площею Канада трохи більша, однак жителів у вас удесятеро більше, ніж у нас.

Діти стояли, роззявивши рота, здивовані моїми знаннями, але не ображались на мене. Я вирішила, що варто бути уважнішою й епатувати, не викликаючи натомість ненависті, – бо минулого року мене вважали підлабузницею, і це було нестерпно.

Я поділилася з мамою відчуттям, що ніби йду по мінному полю, а вона сказала:

– Я пережила те саме, бо читати навчилася у п’ять років.

(Шкода, та я забула запитати, хто її навчив, бо це явно не були ні дідусь, ані бабуся!)

– Діти не люблять тих, хто виділяється, – додала мама. – Однак не забувай: зараз вони всі у схожому становищі, шукають навпомацки. Ніхто з них не ідеальний, ти розумієш?

– Авжеж, – мовила я, щаслива, що нарешті живу з кимось, хто чує мене і сприймає серйозно, а не торочить весь час про те, що треба застелити ліжко чи прибрати зі столу.

Решта дітей відстали від мене далеко з усіх предметів, тож у школі я дізнавалася мало нового, однак справжнє навчання відбувалося на перервах, адже раніше я ніколи не товаришувала з хлопцями, а тепер вони оточували мене, дівчата тільки й говорили, що про них, підозрюю, що й хлопці багато говорили про нас. Утім, я була не така вже й невинна, бо у Торонто я іноді ходила з дідусем вигулювати Гілера, і коли ми проходили біля сучки, «штучка» Гілера тверділа й червоніла і песик починав скиглити, намагаючись заскочити на собаку, хай навіть часом вона була утричі більшою за нього, а отже, справа була безнадійна. Якось Гілер одразу приступив до справи з білою пуделихою, але дідусь зупинив його, різко смикнувши за повідок.

– Юначе! – сказав він. – Ви не можете дозволити собі покласти на плечі цілу родину!

Тоді я замислилась, бо щось дуже подібне дідусь казав і про мого тата Морта.

Коли я гортала сторінки дідусевої медичної енциклопедії, то бачила намальованих голеньких панів і панянок з дивними приписками «уретра» і «матка» на геніталіях, але зараз дівчата жартували про ці частини тіла, і було дивно думати, що таке відбувається весь час, що респектабельні чоловіки у костюмах поводяться точнісінько як Гілер, скиглять і сунуть свої «штуки» у респектабельних дам – до речі, саме для цього грають весілля, цим займаються всі пари, навіть якщо не хочуть дітей, а отже, мама і Пітер це точно роблять удвох (іноді вночі я чула дивні звуки, та коли дивилась у щілину, то не бачила нічого, бо було надто темно), ба навіть дідусь і бабуся, бо інакше мами не було б на світі, більше того – кожен з мільйонів людей на Мангеттені і на Землі був результатом смикання, тертя й упорскування: процесу, загальновідомого під назвою «секс»; у це важко повірити, і все ж це була правда.

У школі хлопці не давали дівчатам просвітку. Коли мене вперше смикнули за волосся, я розлютилася, та згодом збагнула, що то спосіб включити мене до свого кола, тож я навчилася казати «Прибери руки!», як інші дівчата, тоном, що свідчив про протилежне. Навчилась я також пхикати, зітхати й кидати на хлопців такі погляди, щоб вони зрозуміли, що подобаються мені. Іноді на перервах хлопці переслідували дівчат, простягнувши руки вперед і повторюючи: «Єврейка! Єврейка!» – а дівчата вдавали, ніби їм страшно, і кричали: «Нацист! Нацист!» Це слово для мене було новим. Я знайшла його в словнику, проте не побачила жодного зв’язку між німецькою політичною партією та школою №140, тому наступної неділі, коли ми були у Катца, я запитала у тата:

– Хто такий нацист?

Я промовила це чітко і голосно, а тато підскочив і став червоним, мов мак.

– Цить! – сказав він, бо моє запитання примусило обернутись багато голів.

(Ворог одразу прокинувся і зашипів: «Браво, Седі, знову пхаєш носа не в свою справу! Ти завжди все псуєш – цю нову дружбу зіпсуєш також!»)

За цей час тато оговтався, допив каву і тихо сказав, підморгнувши мені непомітно:

– Нацисти – це найменш приємна сторона життя євреїв. Чекай, от ми вийдемо...

Коли ми опинилися на набережній Орчард серед рулонів тканини, валіз і шкіряних виробів, тато поцікавився, чому я це запитала, і я розповіла про гру у школі; його брови злетіли вище окулярів, а чоло пішло глибокими зморшками. Нарешті він зважився дати мені коротке пояснення.

– Нацистами звали німців, які хотіли стерти євреїв з лиця землі.

– Чому?

– Бо ті були євреями.

– Але чому, тату?

– Бо людей значно легше залишити неуками, аніж навчити чогось. Скажімо, якщо сказати людям, що всі їхні проблеми – від євреїв, їм стане легше, бо це просто і зрозуміло. А правда для більшості значно складніша.

– Хочеш сказати, що їх убивали?

– Так, – кивнув Пітер, купуючи у кіоску «Sunday Times», а це означало, що скоро ми будемо вдома, цю газету він купував останньою, бо важила вона цілу тонну.

– А ти як від них утік?

Пітер засміявся.

– На щастя, на євреїв у Торонто в них забракло часу. Та до моїх дідуся й бабусі в Німеччині вони дісталися.

– До твоїх дідуся і бабусі?!

Він ствердно кивнув. Очі Пітера металися в різні боки в пошуках приводу для зміни теми розмови, і я на повній швидкості – бум! бац! бам! – поставила ще три запитання:

– Як вони ловили євреїв? Як вони їх убивали? Скількох убили?

Але тато лише скуйовдив моє волосся.

– Слухай, мала, не варто забивати тобі цим голову. Тебе це ніяк не стосується. І все ж... зроби мені приємне... у школі не грайся у цю гру, гаразд? Коли інші почнуть гратися, знайди собі важливіші справи в іншому кінці двору. Добре?

– Добре, – серйозно і щиро кивнула я, однак мій мозок аж тріщав під вагою щойно почутого.

Увесь цей час – як писали у «Sunday Times» та інших газетах тієї осені – світ повнився небезпеками, бо на Кубі з’явилися радянські ракети. Існував ризик того, що Холодна війна обернеться на гарячу, однак Президент Кеннеді вирішив не поступатися і не толерувати витівки росіян. У школі майже щодня проводили навчальну повітряну тривогу, і чимало людей всерйоз готувалися до Третьої світової, споруджуючи ядерні бункери.

Пітер і мама, замість приєднатися до загальної паніки, лише глузували з неї. Одного дня вони розповіли мені, як електротехнічна компанія «Вестінгауз» заклала капсулу часу під гранітною плитою посеред Корона-парку: згідно із задумом, якщо людство загине і через кілька тисяч років на Землі висадяться іншопланетяни, їм захочеться дізнатись, яким був триб життя виду, що заселяв цю планету, – і тоді вони побачать типову американську квартиру зразка 1962 року, з усіма меблями і побутовими приладами. Наприкінці історії батьки буквально ридали від сміху, показуючи, як марсіяни просовують свої довгі зелені пальці в електричний вентилятор і вмикають його, щоб подивитись, як він працює.

Черговий мамин диск вийшов з її іменем, написаним великими золотими літерами – ЕРРА, – і прекрасним фото: вона співала, заплющивши очі і широко розкривши вуста, простягнувши руки – ніби запрошувала співати з нею. Компанія звукозапису влаштувала концерт і обліпила все місто афішами з обличчям моєї мами.

Наступного після концерту дня, коли я прокинулась, мама і Пітер пили на кухні шампанське – вони не спали всю ніч.

 – Мала, ти б бачила! – звернувся до мене Пітер. – Зала мало не луснула від оплесків!

Він підхопив мене під руки і кружляв, поки у мене голова не пішла обертом, потім дозволив умочити губи у його келих з шампанським – це справді був для нас знаменний день.

– Бачиш, люба, – сказала мама, поцілувавши мене в чоло. – Це тільки початок.

Поки я снідала, Пітер кпив з маминої манери торкатися своєї родимої плями під час співу (певно, він був напідпитку, бо інакше не насмілився б глузувати з неї).

– Навіщо ти так робиш? – допитувався він. – Позначаєш діапазон?

– Не діапазон, а талісман, – відказала вона. – Це мій талісман. У Седі теж є...

Однак, помітивши, що мої очі в паніці ледве не вистрибнули з орбіт, мама замовкла.

– Що є у Седі? Родима пляма? – не вгавав тато.

– Та ні, талісман, – з удавано байдужим виглядом відповіла мама. – Камінчик у формі серця, який вона носить уже... скільки, люба?

– Ну... три роки, – мовила я, налякана тим, що мама щойно отак просто збрехала і примусила брехати й мене.

– Три роки! – заявила вона Пітерові. – Уявляєш? Майже половину її життя!

Після сніданку я пошукала у словнику слово «талісман» і побачила, що це річ, «яку вважають наділеною чарівною силою». Хотіла б я мати таку річ, але у мене її не було.

Через кілька днів тато сів на літак до Каліфорнії, щоб організувати там концерти Ерри; пробути на Західному узбережжі він мав цілий місяць. Мені його бракувало, особливо недільними ранками, хоча отримати маму тільки для себе було приємно. Іноді перед сном вона у темряві лягала на моє ліжко і ми довго розмовляли. Одного вечора я нарешті наважилася запитати маму, хто ж навчив її читати в п’ять років, аж раптом вона сказала:

– А знаєш що? У «Медісон Сквер Ґарден» влаштовують дивовижну виставу на льоду, давай сходимо?

Я була приголомшена тим, як різко вона змінила тему, не звернувши уваги на моє запитання, але повторити його вже не могла.

Була неділя, вечір неділі у грудні, великими клаптями падав сніг. Квартал поринув у дивний замріяний стан: люди лишались удома, а сніг укрив товстим оксамитовим шаром сміття і собачу каку. Ліхтарі запалили рано, десь о четвертій, а я стояла біля вікна і насолоджувалась красою й тишею Норфолкської вулиці – і тут у двері подзвонили.

Дзвінок пролунав удруге, тож я вийшла до вітальні і зрозуміла, що мама не могла його чути, бо набирала ванну, на повну відкрутивши крани. Я пішла подивитися, хто прийшов, але пан, який стояв на порозі, не був схожий на жодного з приятелів моїх батьків. Він був білявий, хворобливо худий, майже скручений удвоє, мав впалі щоки і весь час міцно стискав щелепи. Чесно кажучи, він мене трохи налякав. Я вже збиралася сказати незнайомцеві, що він помилився адресою, аж раптом сильним і водночас невпевненим голосом він запитав:

– Ерра вдома?

(Це був іноземець – він дивно вимовляв звук «р».)

Я мовчала, бо вирішила, що цей пан, певно, закохався в маму під час її недавнього концерту, і було б жахливою помилкою впустити його до квартири, коли тато далеко, аж у Каліфорнії.

– Ерра вдома? – ще голосніше повторив він з таким виглядом, ніби питання було вкрай важливим. – Скажіть їй... скажіть їй, що прийшов Лют.

Тут я вже перелякалась по-справжньому. Що робити?!

– Почекайте, – сказала я і зачинила двері, залишивши його стояти на сходах. А він почав стукати в двері. Тоді я кулею полетіла до ванної, де мама розслаблялась у піні.

– Мамо! – гукнула я таким здавленим голосом, що вона відразу обернулась до мене.

– Седі, що сталося?

На мить пара від ванни заповнила мої ніс і рот, випарувавши з голови всі слова, та зрештою я зуміла пробелькотіти:

– Прийшов якийсь пан, він питає тебе. Каже, що його звати Лют.

– Люк?

– Ні, не Люк – Лют.

Мама закам’яніла й уважно глянула на мене, я відчула, що вона полетіла далеко від мене, як того дня, коли я розповіла, що мене б’ють лінійкою. Нарешті мама опустила очі.

– Лют... – ледве чутно сказала мама, і я побачила, як правою рукою вона доторкнулася до своєї родимої плями, як тоді, коли співала. – Цього не може бути... Лют...

– Мамо, хто це? – тихо запитала я. – Ти його знаєш? Він мене налякав, і я зачинила двері у нього перед носом.

– Седі, не варто було так робити! Ходи до нього, запроси зайти і сісти. Я скоро буду.

Я завела страшного пана зі словами «Прошу, сідайте», та він не зрозумів, і я вказала йому на крісло. А він оперся на бильце і прикипів очима до дверей ванної, тоді як я пройшла через усю вітальню, щоб бути якнайдалі від нього, біля входу до своєї кімнати. Коли мама вийшла з ванної, то могла вразити будь-кого: на ній був довгий чорний оксамитовий пеньюар, іще вологе біляве волосся їжачилось, мов у Маленького Принца. Незнайомець підвівся, і вони заклякли, дивились одне на одного, не промовляючи ані слова.

Я ніколи не бачила маму такою далекою від мене, як тієї миті, навіть враховуючи роки, коли ми жили окремо, – її ніби загіпнотизували чи ніби тіло її зайняв хтось інший. Нарешті вона пробурмотіла слово, схоже на «Янек», хоч страшний пан представився Лютом, я не розуміла, що відбувається, але це мені дуже не подобалось. Я прокашлялася, щоб вивести маму з трансу, щоб вона оговталась і поводилася нормально. («Отакої! Оце так несподіванка! Скільки часу минуло... Запропонувати вам щось – чаю, наприклад?») Але нічого цього не відбулося. Мама просто повільно обернулась до мене, її очі були скляними, ніби її тілом заволодів мертвий дух, – і, сліпо дивлячись на мене, прошепотіла:

– Седі... Ходи до своєї кімнати, зачини двері і чекай, поки я не дозволю тобі вийти...

Її слова вдарили мене, немов ляпасом. Машинально я відступила, але підкорилась: я не просто зачинила двері, а замкнула їх на ключ, аби мама знала, яка в неї слухняна донька. Після цього я взяла з ліжка подушку, поклала її біля дверей, сіла на неї, вийняла ключ і стала дивитися в отвір.

Це скидалося на виставу в театрі. Мама і незнайомець деякий час стояли, не рухаючись, мовчки, потім мама кволими кроками, ніби сновида, ступила до нього, він розвів руки, і вона кинулась у його обійми; білявий незнайомець міцно притиснув її до своїх грудей і заридав. Мама також ридала, а потім водночас стала сміятися. Найбільше мене бентежило те, що вона зверталася до незнайомця не відомою мені мовою. Це міг бути їдиш або німецька, говорили вони уривчасто, збиваючись на сльози і сміх, глибоко дихаючи й зазираючи одне одному в очі.

Тривало це досить довго, і весь цей час на вулиці за моєю спиною продовжував падати сніг. Мама підняла руку, погладила білявого чоловіка по щоці й мовила щось, схоже на «Мій Янеку, мій Янеку!», та замість «мій» казала «mein», а він також бурмотів її ім’я – справжнє ім’я, не «Ерра», – хоча мовою, якою вони спілкувались, воно звучало дивно, було схоже на «Христинка». Він потягнув за її пояс, оранжеву мотузку, вузол розв’язався, він обережно відгорнув поли її халата, оголив груди, поцілував її в шию, мама закинула голову, тоді він поцілував її нижче шиї, а я не могла відвести очей від цієї сцени, вона сказала йому щось їхньою спільною мовою, яку я не розуміла, і тепер, цілуючи того чоловіка у вуста, розстібала його сорочку, а він поклав руки на її голову, мов у Маленького Принца, мама стенула плечима, і халат упав на підлогу. Мама стояла перед незнайомцем повністю гола, а він був одягнений. Вона розклала диван (той самий диван, який щоночі ділила з татом), а чоловік тим часом роздягався повільними жестами, поки теж не став голий, і тоді я побачила його «штуку», яка стирчала й погойдувалась.

Він став на коліна на ліжко, і, на мій жах, мама стала на коліна перед ним і взяла оце до рота, мене мало не знудило, і я на мить відхилилася від дверей, відчуваючи, як калатає серце, і намагалась заспокоїтися, спостерігаючи за клаптями снігу, що кружляли у світлі ліхтарів, і коли через деякий час я знову прихилилася до щілини, мама стояла спиною до незнайомця, він тримав її руки за спиною, ніби хотів надягнути на неї кайданки, і в цей час входив і виходив із неї, точнісінько як Гілер, коли напосівся на білу пуделиху, от тільки рухи були повільнішими і замість стогнати він щось тихо говорив мамі незнайомою мовою. Мама зіщулилась, і я почула, як з її горла вихопився дивний гортанний звук, – усе це було нестерпно; я запалила світло й, здригаючись усім тілом, лягла в ліжко. Тоді прокинувся Ворог, він випростався на весь зріст, сильніший, ніж будь-коли, і нищівний. «Седі, – заговорив він, – ти приймаєш те, що відбувається, бо ти погане дівча, ти брехуха, і твоя мати погана жінка, брехуха, і ти успадкувала всі її вади! Я повністю тобою володію – як і вона, ти грішитимеш усе життя. Седі, я ніколи тебе не відпущу!» Під ковдрою мене трясло. «Вставай! Не роби шуму, не сполохай цю хвойду, вона також кориться мені і мусить зрадити свого чоловіка до кінця – чуєш, до самого кінця?! Візьми себе в руки, зайди до шафи, добре закрий за собою дверцята і сто разів ударся головою об стінку. І не забувай рахувати!»

Я з трепетом підкорилася, відчуваючи нудоту від самої думки про те, що робить моя мама, і про те, що вона ще зробить. Ударившись сто разів, я, ледве тримаючись на ногах, вийшла із шафи. Страшенно хотілося до вбиральні, але мама наказала залишатись у кімнаті, тож я у відчаї кинулася на пошуки хоч якоїсь посудини, але знайшла тільки чашку, в якій стояли кольорові олівці; я висипала олівці, спустила штанці і трусики, присіла над чашкою, яку поставила на підлогу, і спробувала зробити піпі, але влучити точно всередину було важко, підлогою розповзлася калюжа, яку я витерла серветкою, – однак я не знала, куди подіти серветку; це був найгірший день у моєму житті, бо я зрозуміла, що вже ніколи не віритиму мамі.

Далі у моїх спогадах пробіл – певно, я зрештою заснула і досить довго спала; наступне, що пам’ятала, – це стук у двері і мамин голос: «Седі... Седі... Вечеря готова!», і я швидко поклала подушку на місце, щоб мама не здогадалась, що я підглядала.

– Навіщо ти замкнула кімнату на ключ? – запитала вона, коли я відчинила двері. Та, помітивши на підлозі висохлу серветку з плямами сечі, збагнула, що сталось. – О, люба моя, пробач!

Я їй нічого не відповіла і пішла до ванної мити руки, залишивши мамі прибирати за мною, бо все це сталося з її провини і я ненавиділа її.

Під час вечері (макарони з сиром) я супилась, але мама не питала, що сталося, бо й так добре знала.

– Седі, – мовила вона нарешті, поклавши виделку, – для свого віку ти розумієш дуже багато, і все ж є речі, незрозумілі для дітей, і я не мушу виправдовуватися перед тобою.

Я мовчала, і тоді мама попросила:

– Серденько, не гнівайся.

Якийсь час я мовчки їла макарони, намагаючись ще більше вивести її з рівноваги, аж раптом несподівано для самої себе запитала:

– Якою мовою ви спілкувались?

Мама розсміялася.

– Ми намагалися говорити німецькою... Але для нас обох востаннє це було так давно, що ми майже все забули.

– А де ти вивчила німецьку? – запитала я, чомусь несвідомо побоюючись її відповіді.

Мама довго вагалась. Потім зітхнула.

– О, Седі... – нарешті сказала вона. – Колись, дуже давно, я була німкенею.

І подивившись мені просто в очі (хоч подумки мама явно була далеко), вона видала серію дивних звуків.

– Що це було?

– Німецька абетка навпаки! – з кволою усмішкою відповіла вона.

Я не знала, що робити з цією інформацією, не хотіла ставити зайвих запитань, мені просто кортіло, щоб цей день завершився якнайшвидше, щоб він взагалі ніколи не починався, щоб Пітер не їхав до Каліфорнії, щоб усе це виявилось поганим сном. Коли я лягла в ліжко, мій мозок кипів іще кілька годин, він волав і стогнав, достоту як місто внизу, з сиренами «швидких», пожежників і поліцейських; але якщо мама – німкеня, отже, Кризвоті не були її батьками, а значить, мені теж вони не були ріднею; хоча принаймні вона таки була мені мамою, а якщо моя мама була німкенею, отже, я наполовину також німкеня. «Тепер тобі відомо, звідки приходить біль, – відгукнувся Ворог. – Ти з самого народження живеш у брехні». А раптом і вона мені не мама?..

Наступного дня під час перерви один хлопчик погнався за мною з криками «Єврейка! Єврейка!», та, оскільки я обіцяла Пітерові не брати участі у цій грі, я чимшвидше чкурнула, перечепилася, впала й забила коліно – довелося йти до медпункту, і коли медсестра зняла з мене панчоху, я побачила кров і почула, як Ворог переможно загиготів і прошипів: «Це нацистська кров, Седі! Нацистська кров!»