Текст книги "Розколини"

Автор книги: Ненсі Г’юстон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 16 страниц)

– Неймовірно! – відреагував я.

– Так, і все ж це правда, – твердо мовила Нужа. – Оскільки ти носиш на плечі мандалу, то ти, певно, теж обраний.

Залунав дзвоник, позначаючи кінець перерви. Ми поодинці й мовчки вийшли з нашого мерехтливого сховку.

– А правда, що євреї захопили Ізраїль? – ледве чутно запитав я під час вечері, і мамин сміх здався мені надто подібним до гавкоту.

– Хто тобі вклав у голову такі думки? – запитала вона, і я відчув, як червонію.

– Та просто десь чув, уже й не згадаю де.

– Відповідь: ні. Євреї не захопили Ізраїль, а втекли до Ізраїлю.

– До Палестини, – виправив маму тато.

– Палестина – це стара назва, – відказала мама. – Євреїв століттями винищували по всій Європі, тому вони вирішили, що їм потрібна власна країна.

– От тільки, на жаль, – відповів тато, – обрана країна вже була заселена.

– Ароне, не починай! – Мамин голос злетів, мов сирена, аж я злякався. – Шість мільйонів полягло за шість років! Куди їм було йти? Що вони мали робити? Сидіти собі спокійно і думати: «Ходіть сюди, будь ласка, буде весело, вбийте нас усіх»?

Її голос зірвався на крик, а оскільки тато підвівся, щоб прибрати зі столу, останні слова «вбийте нас усіх!» зависли в повітрі. Тато став мити посуд, а мама знітилася через свій крик і наказала мені йти спати, хоча ще була лише сьома вечора.

Мені дуже хотілось, аби Нужа мала рацію, називаючи мене обраним, та я не знав, ні хто мене обрав, ні для чого, тож відчував, що розриваюся більше, ніж зазвичай, – не тільки між мамою і татом та між Нужею і «Hebrew Reali», але тепер і між мамою та Нужею, хоч я любив їх усіх! Це мене вкрай бентежило, і я не розумів, чому люди не можуть просто заспокоїтись і спробувати домовитися між собою.

Я сів на ліжко, взяв Марвіна і сильно струснув ним.

– Марвіне, ти єврей? – запитав я, а він заперечливо хитнув головою. – Німець? – Знову «ні». – Отже, ти араб? – Ні.

Я трусив Марвіном усе сильніше.

– Марвіне, – казав я, штурхаючи його в живіт, – неважко з ранку до ночі лежати на ліжку, втупившись у стелю. Ти повинен пристати на чийсь бік! Ти зобов’язаний у щось вірити! Ти мусиш битися за свою віру – інакше загинеш!

Тієї миті у двері постукав тато, я підскочив, ведмедик випав із рук.

– Чоловіче, ви збираєтеся спати?

– Уже вдягаю піжаму, – мовив я, заради правдоподібності знімаючи сорочку.

Тато зайшов до кімнати і, зітхнувши, сів на край мого ліжка.

– Знаєш, яка головна проблема з людьми? – запитав він.

– Ні, татку.

– У них тирса замість мозку, ось у чому проблема. Куди не глянь – проблема та сама. Хочеш, лясну тебе для сміху?

– Ні, дякую. Я втомився.

– Гаразд, чоловіче. Гарних снів! І не звертай уваги на своїх божевільних батьків. Добре?

– Добре, татку.

– Точно?

– Точно, татку.

Нужа стала значно привітнішою зі мною, відколи я показав їй свою родиму пляму, мені навіть здавалося, що сталось якесь непорозуміння, і все ж я користувався щасливою нагодою бути поруч із нею. Жила вона на схилі, на вулиці Аббаса, недалеко від нас, та оскільки запросити одне одного додому ми не могли – про це навіть мріяти не можна було! – то задовольнялися зустрічами під гібіском щодня під час перерв.

– Ти в усе це віриш? – запитала вона мене якось.

– Певно, що... так. Скажімо, так: я думаю, що вірю.

– А чув про пристріт?

– Пристріт?

– Достатньо поглянути на когось і подумати про погане – і з ним трапиться лихо. Це називається «дараба біль-аїн», ударити оком. Вмієш таке?

Я мовчав, бо не знав, чи варто казати їй, що у нас людей посилають під три чорти не оком, а пальцем? Вирішив не казати.

– Не думаю.

– Рендалле, я переконана, що у тебе такі самі здібності, як і в мене, завдяки мандалі. Слова навіть трохи схожі: Рендалл, мандала! Маєш спробувати. Починай із простого, і ти будеш вражений, коли побачиш цю силу.

– А що, як хтось у відповідь зурочить мене?

– Цьому легко покласти край! Лише промов: «Ма сага Аллаг ва каан». Тобто «Що б не робилося – з Божої волі». Це відведе стрілу, вона більше тобі не зашкодить. Ма сага Аллаг ва каан. Повтори.

– Ма сага Аллаг ва каан, – повторив я, хоча для мене ця фраза означала інше: «Нужо, у тебе найпрекрасніші очі у світі, і я без тями у тебе закоханий!» – Ма сага Аллаг ва каан.

– Чудово, – зронила вона. – Ти швидко вчишся.

Того вечора мама повернулась додому з переможним виглядом. Її очі вивергали блискавки.

– Я її знайшла! – заявила вона. – Не можу в це повірити: я справді її знайшла! Є запис про дівчинку «віком близько року», яка провела два з половиною місяці у центрі в Штайнгьоринґу впродовж зими 1939–1940 років. Ароне, на внутрішній частині лівої руки вона мала родиму пляму!

Тато навіть голови від газети не підняв.

– Останні підрозділи французьких та італійських військ, – похмуро кинув він, – залишили Бейрут за прикладом американців.

– Її рідне місто – Ужгород у Карпатах, це найзахідніша частина України, яку Німеччина у ті роки вже захопила. Гіммлер особисто поміряв її родиму пляму – тоді вона була вісімнадцять міліметрів у діаметрі – і відзначив цей факт у її досьє. Чому, цікаво, чому він вирішив залишити їй життя, незважаючи на ваду?!

– Хабіб зрадив, Вейнберґер зрадив. Після від’їзду Арафата вони обіцяли залишитися там заради захисту біженців[17]17
  Хабіб аль-Шартуні (нар. 1958) – сирійський соціаліст, який підклав бомбу, що вбила президента Лівану Башира Жемаєля. Каспар Вайнбергер (1917–2006) – міністр оборони США у 1981–1987 роках. У 1982 році Ясер Арафат був змушений залишити Бейрут, що перебував в облозі ізраїльськими військами, і рік провести в Тунісі.


[Закрыть].

– Певно, через її біляве волосся і блакитні очі. Вона була така гожа, така арійська! Ароне, ти мене чуєш?

– Рейґан і Беґін поставили Жемаєля на місце.

– І він передав її одному зі своїх приятелів, великому чину з СС, чия донька просила сестричку. А дружина чиновника вже не могла мати дітей.

– Танки Цахалу оточили західний Бейрут.

– Ароне, хіба це не диво! З Карпат до Німеччини, а після війни – гоп, до Канади! Це ж диво, Ароне!

– Вони назвали цю операцію «Мир у Галілеї».

– Деталі крутиголовки нарешті склалися...

– Трясця, справи кепські...

– Рендалле, йди у свою кімнату.

Я був тільки радий піти у свою кімнату і взятися до вправ, які стосувалися різних частин тіла. «Рош» – голова, «бетен» – живіт, «ґав» – спина, «реґель» – нога, «берех» – коліно, «каф яд» – рука, «ецба» – палець, «пе» – рот, Нужа – диво, я – жмут нервів, мій тато – злий, мама – шалена, скоро Рош-а-Шана, і справи, трясця, кепські...

Наступного дня Жемаєля вбили, достоту як Кеннеді, за винятком того, що першого обрали лише три дні тому, тож президентський мандат вийшов, прямо скажемо, короткий. У школі під час перерв учителі говорили тільки про це, однак їхній іврит був надто швидким для мене, тому я не розумів, що відбувалося. Нужа пояснила, що вони приголомшені, адже Жемаєль був пішаком у руках Ізраїлю і Сполучених Штатів. Слово «пішак» я знав, бо грав у шахи, але не розумів, до чого тут політика. Проходячи коридором повз групу дорослих хлопчиків у кіпах, я почув, як один із них щось голосно кинув нам услід, – і Нужа зблідла.

– Що він сказав? – запитав я її.

– Він сказав: «Кляті араби! Їх треба звести зі світу!»

Я відчував усе більшу тривогу. Навіть Марвін не допомагав, мій «аталеф» уперто мовчав, а бабуся Ерра була надто далеко – мов на іншій планеті.

Я бачив жахливий сон і прокинувся з криком. Мама в нічній сорочці кинулася до моєї кімнати зі словами:

– Рендалле, що таке? Що трапилося?

Та я не міг описати туманний спогад про жах словами, він розлетівся на дрібні клапті, які швидко блякли і випаровувались. Я почувався винним, адже витягнув маму з ліжка посеред ночі і навіть не був здатний згадати, що ж мене так налякало, я намагався знайти хоч щось, аби виправдати цей збій, та чим більше я вигадував історію, тим більш кволим ставав мій мозок, і все, що я зумів пробурмотіти, було: «Мамо, пробач. Мамо, пробач. Пробач...»

Наступного дня, коли я встав, тато о сьомій ранку вже слухав радіо і курив цигарки – мама досі була вдома, і це було дуже дивно.

Вона зайшла на кухню, на її голові їжачились бігуді.

– Ароне?

Та він слухав не її – він слухав радіо, – і мама заговорила голосніше.

– Ароне... Хочу, щоб ти знав: я дуже вдячна тобі за те, що приїхав до Хайфи зі мною. Я знаю, тобі тут непросто, всюди чужа тобі мова. Ти ж надихаєшся розмовами, які чуєш на вулицях, у парках і ресторанах Мангеттена. Я розумію, як тобі бракує Нью-Йорка. Повір, Ароне, мені до цього не байдуже. Я цілком свідома того, на яку жертву ти пішов заради мене, і я хочу, щоб ти знав, як я це ціную.

Дивно було слухати, як мама виголошує цю майже офіційну промову з бігуді на голові та без макіяжу; в мене виникла підозра, що вона готувала її перед дзеркалом – як зазвичай перед усіма виступами. Мені залишався ще один тост, і я його швидко проковтнув, бо тато досі слухав лише радіо, а мамине обличчя червоніло, бо вона намагалася не вийти з рівноваги.

– Ароне, – повела вона далі. – Завтра ми будемо святкувати Рош-а-Шана, і я б дуже хотіла, щоб це стало новим початком. Будь ласка, послухай мене! Рош-а-Шана – це просто особливий спосіб сказати одне одному: зупинімось на мить, підбиймо підсумок, очистімось від гріхів та ухвалімо правильні рішення на майбутнє.

Однак тато не зважав на її присутність, він не відривався від радіо, і незабаром терпець мамі таки урвався, вона широкими кроками перетнула кухню і вимкнула приймач.

Тато знову ввімкнув.

Мама вимкнула.

Тато ввімкнув.

Я не мав бажання спостерігати за розвитком сварки, тож вирішив, що якраз час іти до своєї кімнати і збиратися до школи. Коли я виходив із кухні, почув мамин голос:

– Ароне, ну серйозно, хіба ти не згоден, що ми обоє мусимо ухвалити кілька важливих рішень?

Тато не відповідав, не жартував, навіть не побажав мені вдалого дня; він вийшов з квартири, хряснувши дверима, і я знав – тато пішов до кіоску на вулиці ХаНасі, щоб купити всі можливі газети англійською мовою.

Не можу пояснити, чому, але того дня атмосфера у школі була тривожною, мов перед ураганом, хоч небо й було безхмарним, а сонце жарило немилосердно.

– Стережися, Рендалле! – застеріг мене «аталеф». – Стережися!

А я не розумів, чого мусив остерігатися.

Опівдні Нужа прошепотіла мені:

– Шарон зайняв Західний Бейрут, уявляєш?

І я кивнув, хоч і не знав, хто такий Шарон, і віддав би що завгодно, аби тільки бути зараз у Центральному парку та грати в бейсбол.

Повернувшись зі школи, я пішов просто до своєї кімнати стояла спека я таку спеку не переношу хотілося вибухнути хотілося щоб усе вибухнуло я кружляв кімнатою мов літак який падає й крутиться я промовляв: «РОШ, РОШ, РОШ-А-ШАНА!», і «Рош» означало «голова», «А-Шана» – «вибухати», бо я відчував що моя голова от-от вибухне, я не розумів, що відбувалось, і впадав через це у відчай...

За вечерею всі мовчали.

Я повернувся до своєї кімнати і почав малювати людей без тулубів людей без голів людей без рук людей без ніг, я домальовував ноги до шиї руки до живота, я малював груди високо у повітрі і «аталеф» прошепотів мені: «Нічого собі, Рендалле! Стережися!» – але не сказав чого саме стерегтись а я ніяк не міг заспокоїтися...

Наснилося, що тато пішов назавжди, хряснувши дверима. Двері у сні хряскали й хряскали, нарешті я збагнув, що так часто хряскати дверима неможливо – напевно, то були постріли. Танки. Бомби...

Наступного ранку, прокинувшись, я босоніж пішов до кухні і побачив – уперше в житті – тата, що плакав. На столі перед ним лежала розгорнута «Herald Tribune», і він читав її, голосно ридаючи. Я не насмілився запитати у нього, що ж не так, та, коли я підійшов, він схопив мене і так вчепився, ніби потребував мого захисту, хоча зазвичай батьки повинні захищати дітей, – отже, я не знав, що робити. Татове обличчя було зсудомлене, очі – червоні, він був ледве на себе схожий – певно, плакав давно. Газета лежала надто далеко, і мені не вдалося побачити заголовки статей, які так його засмутили, натомість я теж заскиглив.

– Таточку, що трапилося? – тихим, але пронизливим голосом запитав я. – Що таке?

Та замість мені відповісти, він іще міцніше мене обійняв – майже придушив, тому я зрадів, коли на кухню зайшла мама.

– Щасливого Рош-а-Шана! – вигукнула мама, бо давно саме так і збиралася зробити, і, перш ніж вона усвідомила ситуацію, слова самі зірвалися з її вуст.

– Седі, – мовив тато, – ми повинні залишити цю кляту країну!

Він ніби батогом ударив маму, вона різко зупинилася посеред кухні, тоді як усмішка Рош-а-Шана досі блукала її обличчям.

– Ти тільки поглянь, – тато показав їй розгорнуту газету, – поглянь.

І поки мама, пополотнівши, сіла і пробігла очима першу полосу, я відчув, як швидко закалатало моє сердечко. Тато, поклавши голову на руки, здригався в риданнях – це було просто нестерпно. За тридцять секунд мама скрикнула:

– О Господи Боже мій, Господи Боже... Це просто жахливо!

Поступово я розумів, що мої малюнки ставали реальністю: там, у Лівані, людей рвали на шматки, в повітря злітали голови руки і ноги сотні мертвих тіл тисячі мертвих тіл загиблі діти коні старі гнилі гори з рідних тіл...

– Це й досі триває, – мовив тато. – Розумієш? Це відбувається просто зараз! У Сабрі й Шатілі вони вбивають усіх біженців! Поглянь, що витворяє ця клята країна!

– Але ж, Ароне! – заперечила мама, яка, на щастя, вже не згадувала про «новий початок» і «правильні рішення». – Ти що, читати не вмієш? Це справа рук не Ізраїлю. Усе це – фалангісти, ліванські християни. Усе це – громадянська війна у Лівані.

– Не смій казати мені, буцімто це не Ізраїль! – вигукнув тато (здається, тоді я вперше почув, як він підвищив тон). – Вони прогнали Арафата й Організацію визволення Палестини! Щоб розв’язати собі руки, переконали миротворців піти. Те, що відбувається нині, готували вони. Вони заохочували. Підтримували. Захищали. Спостерігали. І досі спостерігають – з даху Посольства Кувейту, дивляться собі спокійнісінько в біноклі та підзорні труби. Кажуть, з даху Посольства відкривається дивовижний вид на Шатілу...

– Досить в усьому звинувачувати Ізраїль! – заверещала мама так сильно, що, певно, після цього у неї боліло горло.

Крики і сварки батьків тривали всі вихідні, нечасто траплялися миті перепочинку і тиші, коли вони слухали радіо та читали газети, – а потім знову починалася суперечка щодо єдиного питання: кого звинуватити за пошматовані тіла, що громадились у Лівані, через спеку наповнюючи повітря токсичним смородом, тіла, що їх бульдозерами скидали до ям. Я був збентежений і засмучений, бо атмосфера у нашому домі ніколи ще не була такою напруженою, і, незважаючи на мою любов до івриту і Нужі, я починав шкодувати, що ми приїхали до Хайфи.

Нарешті настала неділя, я з полегшенням повернувся до школи. Навіть о сьомій ранку стояла нестерпна спека. Коли я збирався переходити вулицю Ха’Ям, я побачив, як тато Нужі висадив її на верхньому майданчику сходів, і моє серце затріпотіло від радості: Нужа була моєю єдиною надією, вона могла все мені пояснити. Тож я кинувся їй навперейми з криком «Нужо!», щоб вона почекала мене, та вона не зупинилась, тож я побіг швидше і нагнав її на третьому сходовому майданчику.

– Гей, Нужо! Що трапилося?

Вона розвернулась і кинула в мене отруйний погляд, і я враз забув заклинання, яким його можна було відвернути, – я пам’ятав тільки «Аллаг» і щось далі; я був надто шокований її поглядом, щоб згадати решту.

Нарешті Нужа зупинилась і, не дивлячись на мене, застигнувши в профіль, мов кам’яна, мовила:

– Я приїхала по свої речі. Тато чекає мене нагорі. З «Hebrew Reali» покінчено. З євреями покінчено. Навіть з тобою покінчено. Так, Рендалле. З твоєю мамою покінчено, з твоїм татом покінчено – всі ви винні, ви назавжди нам вороги. Дев’ятнадцять членів моєї родини мешкали у Шатілі.

Її обличчя було незворушним, і назва «Шатіла» була останнім адресованим мені словом. Рештою сходинок Нужа збігла чимдуж, щоб більше не стояти поруч зі мною, а я вчепився за поручень, бо мені стало зле.

До кінця дня я перебував у дивному стані, блукав коридорами, ніби зомбі, і нічого не помічав – моя голова кипіла від того, чого я не розумів, і єдине, що точно можна було сказати про мене: повертатися додому я не квапився.

Коли я зайшов до квартири, нікого не було, і я одразу подався до своєї кімнати.

Стояла жахлива спека.

– Правда ж, Марвіне, надто жарко?

Марвін кивнув.

– Певно, тобі у хутрі спекотніше, ніж мені, правда?

Знову кивок.

– Я тобі допоможу.

Я пішов до спальні батьків і з шухляди маминого столу взяв ножиці. Повернувшись, я довго дивився на Марвіна, не випускаючи ножиці з рук. Одне сліпе око надавало йому сумного, але при цьому беззахисного вигляду, ведмедик похилив голову набік – а я всадив ножиці йому в живіт, проткнувши хутряний захист.

– Спробуємо прибрати з тебе цю штуку, гаразд?

Він кивнув. Тож я почав різати. Ножиці були дуже гострі, з Марвіна почали лізти нутрощі. Зроблені вони були із вати, яка збилась у жовтуваті кульки. Я різав і шматував, нарешті перерізав ведмедикові горло.

– Ну що, Марвіне, тепер тобі краще? – запитав я, і він знову кивнув.

Тоді я відрізав йому вушка і хвостик та розрізав потилицю, щоб побачити, на що схожий мозок ведмедя, – але там було те саме, що й у животі. Ведмедик дійсно був дуже старий. Старший за мене, старший за маму і тата. Я зібрав усі шматки і склав їх у пластиковий пакет, який відніс на кухню. Там я взяв з холодильника кубики льоду і поклав їх у пакет.

– Тепер тобі не так спекотно, Марвіне?

І він ствердно кивнув. Тоді я зав’язав пакет – зробив міцний вузол – і запхав його глибоко у смітник, на саме дно, прикривши іншим сміттям.

– Насолоджуйся раєм, Марвіне.

Після цього я вимив руки і відчув себе значно краще.

Тато повернувся за годину. З його обличчя я зрозумів, що він вирішив знову поводитись як справжній батько, і відчув полегшення. Тато легенько обійняв мене.

– Хочеш, сходимо разом у зоопарк? – запитав він.

Ми пішли вулицею Ха-Тішбі, і він запропонував випробувати іврит, як раніше, а я зрадів, що речі поверталися на свої звичні місця. «Хаколь беседер», – пошепки мовив я: усе гаразд.

Дуже скоро стало зрозуміло, що цей візит у зоопарк для тата був лише приводом сказати мені щось складне. Простіше повідомляти складні речі, коли спостерігаєш за тиграми й мавпами, ніж коли прямо дивишся на співрозмовника.

– Слухай, Рене... – мовив тато. – Хочу, щоб ти знав: уранці ми з твоєю мамою помирилися. У Лівані відбуваються жахливі речі... але ж нам не потрібна війна ще й удома, згоден?

– Так.

– Тому ми вирішили, що краще уникати розмов про політику, скористатися нагодою, насолодитися Хайфою і бути щасливими. Так ми збережемо родину. У нас же чудова родина, правда?

– Так.

– А головне – це ти. Не хвилюйся. Іноді ми з мамою буваємо самі не свої, але ми з цим впораємось, ми витримаємо все і залишимося разом. Тому ти не повинен хвилюватися. Так, ми переживаємо кризу, але кризи – це також частина життя. Ти згоден?

– Згоден.

І я подумав про Марвіна, який лежав на дні смітника у калюжі, бо лід розтанув.

У будинку запанувала інша атмосфера, мама і тато намагалися розмовляти люб’язно, цікавитися роботою одне одного й уникати теми війни. Тато прийняв новорічне рішення: дотримуватися суворішого режиму роботи, – тож він щодня замикався у своєму кабінеті з восьмої до дванадцятої та з першої до п’ятої години, хай навіть і нечасто був задоволений результатом. Мамі набридли тривалі поїздки автобусом до університету, і вона вирішила орендувати авто. Тато ж вважав ці витрати зайвими.

– Ароне, я ж не твої гроші витрачаю, – зауважила на це мама. – Я вже не пам’ятаю, коли ти востаннє приносив додому чек.

Це був удар нижче пояса: мама нагадала татові, що успіху він у ролі драматурга так і не зазнав; однак він, не виказавши образи, поцікавився, чи обрала мама марку машини, – і розмова тривала далі.

Насправді автівка стала лише перевагою для всіх нас, бо у вихідні ми могли поїхати до дивовижного заповідника на вершині гори Кармель, де гуляли серед квітів, дерев, птахів і здавалися нормальною щасливою родиною. Єдиною проблемою було те, що мама водила погано, а на ізраїльтян скаржилася: мовляв, женуть, мов навіжені, тож вона або лякалась і давала себе обійти, або лаялася, бо хтось не дотримався правила першості. Часом вона звертала ліворуч – і перед нами вигулькувала величезна кабіна вантажівки, що мчала на нас щодуху, тато мимоволі хапався за дверцята, а мама, відмовившись від думки про обгін, робила відчайдушний різкий поворот убік, намагаючись повернутися на свою смугу; а ще вона сердилася, бо тато сумнівався у її вмінні кермувати автом, хоч сам так і не отримав права. Атмосфера в машині через це була тривожна, однак поїздка до заповідника була того варта.

У школі я з головою пірнув у баскетбол та інші спортивні ігри, щоб не думати про відсутність Нужі; щоранку я гладив свій «аталеф», щоб відчувати контакт з її «захрі», цяткою фіалкового кольору посередині долоні. Хтозна, можливо, одного дня нам судилося знову зустрітись – уже як друзям, незважаючи на війни, що крають планету, адже я дійсно дуже любив Нужу.

Закінчився вересень, сяк-так минув жовтень, нарешті наступив день Геловіну. Я пригадав дерева у Центральному парку – певно, вони пломеніли яскравими барвами – і замислився: чи буду я собою, коли повернусь до Нью-Йорка? Чи товаришуватиму зі своїми друзями, з Баррі?

Я думав про це все дорогою зі школи. Коли переступив поріг, то побачив, що двері у кабінет тата широко відчинені, – о цій порі це було дивно, зважаючи на його новий режим. Я пішов шукати його у вітальні, аж раптом за моєю спиною щось гучно ляснуло, від чого я підскочив мало не до стелі. Тато загримувався у клоуна, на обличчі сяяла дурнувата усмішка, і він луснув кульку. Тато накупив на Геловін цілу гору кульок і цукерок, а ще придбав набір для гриму – словом, сюрприз йому вдався. Коли він почав мастити мій ніс зеленою фарбою, задзеленчав телефон, я роздратувався – той дзвінок міг зіпсувати всі наші святкові зусилля!

Тато пішов на кухню відповідати.

– Алло? – це все, що я почув із розмови.

Говорили вони недовго, аж раптом я зрозумів, що тато набирає інший номер, тож я зайшов до кухні і сльозливим голосочком запитав:

– А що ти робиш?!

Коли ж я почув, що тато викликає таксі, розсердився вже по-справжньому.

– А як же наша гра?! – вигукнув я, та він так на мене зиркнув, що я вмить припинив скаржитись, а моє тіло прошив гострий страх.

Було ясно, що тато забув усе, крім слів, які щойно почув у слухавці. Він схопив мене і буквально побіг до дверей, за якими на нас чекало таксі, –короткі фрази зривалися з його вуст, пофарбованих у яскраво-рожевий колір.

– Мама потрапила в аварію. Влетіла у загорожу між смугами на бульварі Стелла Маріс. Вона у лікарні. Рендалле, вона серйозно травмована.

Водій таксі здивовано підняв брови, побачивши нашого тата, – тільки тут тато збагнув, що він досі у клоунському гримі, хоча виходити так не вулицю не годилось; у таксі він витягнув хусточку і почав стирати грим. Спершу фарби просто змішалися, та зрештою тато прибрав майже все, залишалося тільки трохи фіолетової барви навколо вух, але я ніяк це не коментував, бо знав, що думав він про важливіше.

Зазвичай дітей не допускають у реанімацію, але мій тато має акторський хист, тому вирішив зіграти галасливого, швидкого до бійки американця, якому добре відомі його права і який готовий гамселити по стійці скільки завгодно, поки мені не дозволять його супроводжувати. Коли ми опинилися перед дверима палати, де лежала мама, тато міцно стиснув мою руку. Побачивши її, я злякався і відчув себе нікчемним – маму підключили до якихось апаратів, я таке тільки у телевізорі бачив, я заледве дихав, бо був нажаханий – моя мама могла померти!.. Мама спала, а я дивився на її обличчя і твердив: «Мамо, даруй, мамо, даруй, будь ласка, виживи, мамо...» Тато з лікарем пішли в інший кут палати і тихо перемовлялись, а мене не полишала думка, що в тата все ще видно фіолетовий грим довкола вух і лікар може це помітити. Я згадав фото в одній із арабських газет, які тато купив у день трагедії в Сабрі й Шатілі: на ньому була голова немовляти, яке закинуло руку на тіло хлопчика приблизно мого віку – шести чи семи років, певно, братика. Їхня мати лежала далі, серед руїн будинку, але все, що міг бачити глядач, – це її величезний зад у квітчастій спідниці. Здавалося, що навіть після смерті вона прагне захищати своїх дітей.

Після розмови з лікарем тато видавався прибитим, і тоді я збагнув, що відтепер буде «до» і «після» 31 жовтня 1982 року. Він сів біля мами, взяв її за руку, не рухаючи її, бо до руки тягнулися десятки трубок. Він нахилився і поцілував її пальці, пробурмотівши «Сексі Седі»; він бурмотів це знову і знову – давно я не чув цих слів. Саме тієї миті мамині повіки розплющилися і вона пошепки назвала наші імена: «Ароне... Рендалле... Ароне... Рендалле... О Боже мій...» Отже, принаймні мозок не був ушкоджений. Я усміхнувся мамі так щиро й приязно, як міг, щоб у неї виникло бажання жити; подумки я обіцяв бути чемним, якщо вона не помре.

Коли ми повернулись додому, тато взявся готувати щось серйозне. Ішлося про страву, яку я обожнював: курячий суп з вершками. Я допомагав чистити моркву й цибулю, а він маленькими шматочками нарізав курячі печінку і філе й показав мені, як за допомогою жовтка зробити суп густішим: замість просто вилити жовток у суп, який кипів (від цього жовток узявся б грудками), він додавав до жовтка по кілька краплин бульйону, збиваючи вінчиком. Тато попросив мене накрити на стіл, і я акуратно виконав його прохання – випадок був особливий, і я доклав багатьох зусиль. Ми підняли кружки за здоров’я мами і деякий час пили суп мовчки. Найцікавіше в цій страві те, що спершу п’ють бульйон, а вже потім беруться до м’яса й овочів.

– У мами зламано кілька хребців, – мовив тато тієї миті, коли я збирався вп’ястися зубами у курячу шийку. Зазвичай це мій найулюбленіший інгредієнт, та раптом шийка нагадала мені людські хребці, і я повернув її до тарілки.

– Провина не її. Вона їхала вгору пагорбом поблизу монастиря кармеліток, на повороті назустріч виїхав якийсь йолоп, він мчав просто їй у лоб, їй довелося різко звертати в бік огорожі. Рене, вже те, що вона вижила, – диво. Кляте диво. У такі миті починаєш вірити в Бога – треба ж дякувати хоч комусь...

– Вона ж одужає, правда?

– Гм... – пробурмотів тато, довго і щедро посипаючи перцем моркву, щоб виграти час. – Звісно, видужає. Але повністю – не видужає ніколи.

І я знову згадав квітчасту сукню мертвої матері й голівку немовляти на животі братика. Їсти вже не хотілося.

– Їй доведеться пересуватися на візку.

– Тобто мама буде інвалідом?

Тато відклав ложку, простягнув до мене праву руку і ніжно поплескав мене по лівій руці.

– Так, Рене. Ходити вона вже не зможе. На жаль, зламані хребці відповідали за ноги. В голові не вкладається... Але ж ми будемо сильними, правда, Рене? Мамі завжди більше подобалося працювати язиком, ніж ходити ногами. Тепер наговориться досхочу... і дослідження це не заважає проводити... і мандрувати... Нині виробляють диво-візки...

По його щоках текли солоні сльози, скрапуючи в тарілку, – та все ж він не ридав так, як у день трагедії у Сабрі й Шатілі...

Чому я весь час думав про Сабру і Шатілу?

Аж раптом я збагнув. І відчув такий шок, що мало не впав зі стільця.

Нужа. Злі очі Нужі того дня, на сходах. Нужа вдарила мене своїм поглядом – дараба біл-аїн, – наврочивши мені страшне лихо. Аварія з мамою сталася через неї! Я був упевнений в цьому. Її родину пошматували в Шатілі, тож вона вирішила мститися євреям, а я був її найпершим єврейським другом. Це мене так збентежило, що я забув закляття, яким знімають пристріт. Тепер я його пам’ятаю – «Ма сага Аллаг ва кан», – та вже пізно. Що не робиться – воля Господня.