Текст книги "Розколини"

Автор книги: Ненсі Г’юстон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 16 страниц)

– Поглянь, люба, – сказала мама, – у нього в спині ключик, його можна завести... Давай я тобі допоможу.

Вона підійшла до мене, лівою рукою взяла ведмедика, а правою повернула ключ – раз, два, три – і поставила ведмедика на килим. Він ударив тарілкою об тарілку, ступив два кроки й упав долілиць.

– Ти диви! – засміялася мама. – Схоже, він не любить килими, а якщо спробувати на столі? Ану, глянь, Крістіно!

І я примушувала себе дивитись, як цей дурнуватий ведмедик ходить, підскакуючи, по столу й б’є тарілкою об тарілку. Лівою, правою, лівою, правою, він ходив, мов солдат, але ж він був неживий. Солдати ходили, мов роботи, а роботи – неживі, тоді як солдати – живі, якщо тільки в них не стріляли, як в Лотара, або не встромляли багнета їм у серце чи в голову, або в них не влучала бомба чи граната: тоді вони переставали рухатися назавжди, і їх закопували у землю в домовинах, і ніхто їх більше не бачив, оскільки вони потрапляли на небо. Я дивилася на маму, вона стежила за ведмедиком, примовляючи: «Лівою, правою», – заплескала в долоні, коли він дійшов до краю стола, розвернула його, скомандувавши: «Кругом, марш!» – і ведмедик закрокував у зворотному напрямку. Ведмедик ступав дедалі повільніше, і мама командувала йому в такт: «Лівою... правою...» Дійшовши до середини стола, ведмедик зупинився. Він закляк, немов ходики, які дідусь забув завести. Мама сяяла, пишаючись, що змогла знайти мені такий подарунок у нинішні часи. «Давай, Крістіно! Тепер ти заводь!» – закликала вона, а мені хотілося вмерти.

Ґрета дала Аннабеллі інше ім’я, таке недолуге, що я не хотіла його вимовляти. Вона щоранку садовила ляльку на свою подушку – з випростаною спиною, зі складеними на спідничці рученятами. Ґрета наказувала мені не чіпати ляльку, та коли вона йшла гратися з друзями, то я не тільки брала ляльку, а й балакала з нею, співала для неї, виливала перед нею душу. Потім старанно садовила її назад на Ґретине ліжко так, як вона й сиділа – з випростаною спиною, з розправленим подолом сукенки й складеними рученятами.

Бабуся пронизливо закричала, у мене аж кров захолола, – звісно, це лише такий вислів, насправді у людей кров тепла, тобто вона має однакову температуру, що б не трапилося; навіть у таку холоднющу зиму, як нинішня, у німецьких солдатів кров усе одно була теплою, якщо тільки в них не стріляли, тоді кров струменем била з грудей і замерзала червоними бурульками на снігу; коли бабуся закричала, кров у мене не захолола по-справжньому, але з нею відбувалося щось дивне, я відчувала, як у мене сироти виступили на шиї та зап’ястках. «Крістіно! Мерщій сюди!» – гукнула мама, і я прожогом скотилася вниз, навіть не відчувши сходів під ногами.

Бабуся прала, й бак з окропом вивернувся їй на руки. Вона вже не кричала, а тихенько квилила, немов собача, розгойдуючись на стільці й намагаючись ні до чого не торкатися. Нажахана мама стояла перед нею, вона вийняла мазі та бинти, але не наважувалася зробити перев’язку: «Приведи лікаря, Крістіно, – не дивлячись на мене, наказала мама. – Давай, люба! Біжи щодуху!»

Коли обпечешся, шкіра набрякає, на ній з’являються пухирі, які наповнюються гноєм, якщо їх проколоти, гній витече, це боляче, але, зрештою, на місці обпеченої шкіри виростає нова. Найдивовижніше, розповідав дідусь, що всі лінії та плями знову з’являються на тих самих місцях, тому злочинці ніяк не можуть здихатися своїх відбитків пальців, навіть коли умисне обпікають пучки.

Лікар саме перев’язував бабусі руки, і тут знову пролунав крик, цього разу нагорі.

Ґрета. Тільки не це.

Я залишила Аннабеллу там, де гралася з нею, – на моєму ліжку, і Ґрета її там знайшла. Вона влетіла до кухні й, навіть не глянувши на мене, почала скаржитися мамі. Мама все ще була заклопотана бабусиними обпеченими руками і слухала впіввуха. «Ну ж бо, Ґрето, – сказала вона, чистячи картоплю на обід, – невже ви з Крістіною не можете гратися лялькою вдвох?» – «Ні, не можемо! – заперечила Ґрета. – Не хочу, щоб вона лапала брудними пальцями мою ляльку, це моя власність!» – «Гаразд, – зітхнула мама. – Крістіно, у тебе є свої іграшки, і не треба брати Ґретині без дозволу».

Я була в розпачі. Я зрадила Аннабеллу, залишивши її на своєму ліжку, вона, напевне, відчайдушно намагалася перелізти через спинку мого ліжка й спуститися на Ґретину подушку, але не змогла, і ось нашу таємницю було викрито. Ґрета знала, що я люблю її ляльку, це давало їй владу наді мною, і я була в розпачі.

Після вечірньої молитви я лягла на живіт і розплакалась у подушку, тихенько, щоб не почула Ґрета. Раптом вона стала навколішки, перехилила голову через спинку ліжка й щось мені прошипіла. Я перестала плакати й нашорошила вуха (це тільки вираз, нашорошувати вуха можуть лише собаки, лисиці й, можливо, коти), а Ґрета знову щось прошипіла. Немов гадюка, вона шипіла щось про сестер, такий звук буває, коли ставиш гарячу праску на вологу тканину; слова Ґрети поволі просочувалися в мою голову й пекли, мов тавро: «Все одно ти не моя сестра».

Що вона мала на увазі? Що вона зрікається мене? Що більше не вважає мене сестрою? Що не хоче, аби я була частиною родини?

Вона шипіла далі, і кожне слово пекло мені дедалі сильніше.

– Мама й тато – не твої батьки. Бабуся й дідусь – не твої бабуся й дідусь. Ми – не твоя родина. Мама не народила тебе, як Лотара й мене, десь живе інша твоя мати, але вона відмовилася від тебе. Тебе вдочерили. Я пам’ятаю той день, коли тебе привезли. Мені було чотири роки, а тобі – півтора. Це була таємниця, я обіцяла не розказувати тобі, але ти так кепсько поводишся, що я не можу інакше. Я – не твоя сестра. У нас із тобою немає нічого спільного. Я б хотіла, щоб ти вшилася туди, звідки взялася, і щоб я тебе більше не бачила!

Вона гепнулась назад на постіль – гуп! – аж пружини завищали, і в кімнаті знову запанувала глибока тиша. Я лежала на спині, вдивляючись у темні прямокутники штор, думки у мене розбігалися, захищаючись від слів, які я щойно почула від Ґрети. Закасавши рукав піжами, я знов і знов погладжувала в темряві свою родимку, аж поки не заснула.

Наступного ранку Ґрета розбудила мене поцілунком у чоло. «Сніданок готовий, Крістіно, – сказала вона, і я схопилася з ліжка. – Забудь те, що я вчора тобі сказала. Я все це вигадала, бо розсердилася на тебе за те, що ти гралася з моєю лялькою. Вибач, коли я тебе образила. Ну що, мир? Слухай-но... – я бачила, як їй важко було бути зі мною милою, – я справді не хочу, щоб ти гралася з... – вона назвала недолуге ім’я, яке дала ляльці, – бо ти ще занадто мала й можеш вимазати їй комір або вибити очі. Та якщо ти пообіцяєш не розповідати мамі про те, що́ я тобі сказала ввечері, я переповідатиму тобі все, що ми вчимо в школі. Гаразд? Домовилися?»

Голова у мене розпухла, була важелезна, мов каменюка, й ледь не відпадала. Я кивнула один раз, інакше вона відвалилася б і покотилась по землі.

Я весь день ходила, мов прибита. Мама попросила допомогти їй поскладати простирадла, я зазвичай це любила: ми бралися за два кінці простирадла, я розставляла руки якомога ширше, ми розходилися в протилежні боки, розтягуючи простирадло, струшували його, складали вдвічі, потім іще раз удвічі... Та цього ранку я почувалася заціпенілою, немов механічні фігурки з годинника на дзвіниці, що рухалися за допомогою ланцюгів і пружин, обличчя у мене було весь час сумне, рухалась я ривками, не в змозі вимовити й слово.

– Моя маленька Крістіна така мовчазна сьогодні, – сказала мама, коли ми закінчили з простирадлами. – Досі засмучена через ляльку?

Я кивнула, і мама, сівши на стілець, посадила мене на коліна й пригорнула до себе, я відчувала ніжну шкіру її рук та округлість грудей під халатом, вона мене колисала; я засунула в рота великого пальця, а іншим погладжувала свою родимку. Я мала б почуватися щасливою, але, якщо вірити Ґреті, ця жінка мені не мати, а якщо не мати, то хто вона і що я тут роблю?

Я вийшла з дому. Виструнчилася, мов солдат, біля снігового замету, впала в нього долілиць, неначе від пострілу в спину, й лежала там непорушно, поки від снігу не почало пекти обличчя, «дуже холодно» перетворюється на «дуже гаряче» і навпаки: коли випадково засовуєш ногу у ванну, поки вода ще надто гаряча, то спочатку вона видається крижаною. Я перевернулася, сіла в заметі, вхопила жменю снігу, розмазала його по обличчю й терла ним очі, поки вони не почали палати.

Ґрета дотримала своєї обіцянки. Повернувшись до школи після різдвяних канікул, вона робила зі мною домашні завдання, допомагала мені виводити письмові літери, оповідала про славне тевтонське минуле, перевіряла мої приклади на дроби й відсотки. Я поглинала її знання й миттєво засвоювала їх, видаючи правильні відповіді, та, попри те, що голова моя була забита новими знаннями, ніяк не могла забути те, що вона мені прошипіла тієї ночі. Але я дала їй слово. Хай навіть вона не побачила, як я кивнула, та це була обіцянка, так само священна, як і договір – не з Росією, а з Італією та Японією: кивнула головою, отже, сказала «так», тобто дала обіцянку, значить, я не повинна нічого розповідати мамі.

А дідусь? А бабуся? Я дивилася на них, вагалась і відмовилася від цієї ідеї. Вони обоє ще не отямилися після смерті онука, я не могла завдати їм іще більшого болю.

Але, приглядаючись до них, я почала бачити не лише дідуся й бабусю, але й маму та Ґрету. Я вивчала риси їхніх облич. Після вечері я зачинялася у ванній і розглядала себе в дзеркалі. Крістіна... хтозна? У мене було біляве волосся, а у матері та Ґрети – світло-каштанове, та це нічого не доводило, Лотар теж був білявим. У батька було темно-русяве волосся, зелені очі, а у мене – блакитні, але у бабусі вони теж були блакитними. Та чому в мене єдиної з усіх був кирпатий ніс? Чому лоб у мене був не таким високим, як у Ґрети?

Я могла отак розмірковувати годинами.

Мені снилися жахіття. Я сиділа на горщику, і жінка в спідниці та білих черевичках, проходячи повз, вдарила мене по голові, та так сильно, що я впала, горщик перевернувся і я облилася сечею. Побачивши мене в жовтій калюжі, якийсь хлопчак тицьнув у мене пальцем і зареготав, інші дітлахи, тягнучи за собою ковдри, оточили нас, вони пхинькали й рюмсали, вони були голі, і з носів у них текло, їхні ковдри просякли сечею, що була розлита на підлозі.

В іншому своєму сні я видиралася на стілець, щоб виглянути у вікно, і бачила маля, яке трусилося й плакало в снігу, воно було геть синє, його кинули там помирати.

Кого спитати? Тільки не маму. І не бабусю, й не дідуся. Нарешті я вирішила: няньку Хельґу. Хельґа, міцно збита, у білому накрохмаленому фартусі, із золотаво-каштановим волоссям, провела (як вона любила говорити) половину життя в цій родині. Мама два останні роки не могла платити їй, однак вона залишалася з нами, виконуючи, за відсутності чоловіків, їхню роботу – рубала дрова, прибирала сніг, тягала важкі речі, а мама й бабуся тим часом узяли на себе її обов’язки – куховарство й лад у домі. Хельґа – стара діва. Якось, коли вони з мамою пили чай, я почула від неї, що їй незабаром буде тридцять і вона ніколи не знайде чоловіка, бо всіх молодих чоловіків убито. Половина від тридцяти – це п’ятнадцять, отже, вона прийшла до цієї родини, коли їй було п’ятнадцять, і вона має пам’ятати Ґретине народження, як і моє.

Запитання було просте й безневинне: «Ти пам’ятаєш день, коли я народилася?»

Дні спливали, мені слід було зібратися з духом. Дідусь казав, що коли людина боїться, серце у неї починає битися швидше, бо хоче нам допомогти, воно думає, що коли доведеться битися чи втікати щодуху, нам потрібен буде приплив сил, от воно й жене кров по жилах, готуючи нас до бою, тільки от біда – прискорене серцебиття посилює страх. Щоразу, коли я заставала Хельґу на самоті й збиралася запитати її – Ну ж бо! Спитай її! Зараз же! – серце у мене ледь не вискакувало з грудей, руки й ноги ставали крижаними, страх паралізував мене, і я починала мугикати якусь пісеньку, вдаючи, що просто проходжу повз.

Та настав день, коли я більше не могла відкладати, я мусила це зробити. Хельґа сиділа в кріслі-гойдалці і плела біля кахельної печі, Ґрета була нагорі, мама й бабуся – на кухні, а дідусь слухав радіо у себе в кімнаті. Стоячи на порозі, я перехрестилася, немовби збираючись зайти до церкви, а потім схрестила руки, сильно натискаючи великим пальцем на родимку, і вмостилася на табуреті біля ніг Хельґи.

«Зроби це! – сказала я собі. – І стеж за її реакцією!»

– Хельґо? – заговорила я безтурботним голосом.

– М-м-м?..

– Ти пам’ятаєш той день, коли я народилася?

Я не зводила з неї погляду.

Вона не здригнулася, не зашарілася, не почала затинатися, так само не зводячи очей з плетива, але її спиці на мить завмерли, і я отримала свою відповідь.

Нерухомість не обманює.

Вона знову взялася плести – одна лицьова петля, одна виворітна; Хельґа плела шкарпетку, а я була чужорідним тілом у цьому домі.

– Звісно, пам’ятаю, – відповіла вона, і тепер вона була в пастці, а я намагалася загнати її в тісний кут.

– Ти впевнена, що мене не вдочерили?

– Вдочерили? – повторила вона, щоб виграти час. – А чому б тоді не знайшли? Ти забагато наслухалася дідусевих казочок, дитинко, – гойднувшись у кріслі, додала вона. – Ну, біжи! Допоможи мамі готувати вечерю.

Я побігла, тільки не на кухню, а в туалет, я отримала відповідь, я отримала відповідь, я вивергнула вміст свого шлунка, а коли вивергати більше не було нічого, смикнула за спуск, влаштувалася на сидінні й вивергнула решту з іншого кінця. Сидячи на унітазі, я обливалася потом і, поки з мене виливалися рідкі відходи, уявляла немовлят, що лежали на спинах і репетували на все горло в обкаканих пелюшках, і трохи старших дітлахів із вимазаними в какулях обличчями й руками, і дво-трирічних дітей, які тягнули горщики, вщерть наповнені какулями та піпі, вони хотіли їх вилити, але вміст вихлюпувався їм на ноги на кожному кроці; бачила жінок у білих спідницях, що снували сюди-туди, відважуючи ляпаси наліво й направо, бачила, як важко ступали ноги в білих черевиках, витончені босі ніжки з нафарбованими нігтями, рожеві шовкові рюші, довгі біляві коси та кучері, що спадали на плечі, бачила округлі й гарні, як у німф із палацу Цвінґера, груди, які погойдувалися й текли молоком, десятки голівок немовлят, схожих на голівки ангелів на колонах, що припали вустами до сосків і жадібно смоктали молоко, білі халати, що прикривали величезні животи, чула крики жінок, дитяче верещання і, подеколи, грубий чоловічий голос. Нарешті я злізла з унітаза, смикнула за ланцюжок і знову опустилась навколішки. Схилившись над унітазом, від якого тхнуло, я більше не блювала, але мене трусило від приступів нудоти, а чоло було мокрим від поту.

Вибравшись нарешті з туалету, я здибалася в коридорі з мамою, яка несла стос тарілок до їдальні. Попри тьмяне освітлення, вона помітила, що я бліда, й, нахилившись, поставила тарілки на підлогу.

– Крихітко моя, що з тобою сталося? – спитала вона. – Ти не захворіла?

Я пригорнулася до мами, й вона, забувши про тарілки, підхопила мене на руки й піднялася сходами до моєї кімнати. Вона обережно роздягнула мене й допомогла надягти піжаму, заспокійливо примовляючи, що в мене гарячка, що мені треба відпочити і вона зараз принесе мені ромашкового чаю з медом.

Збігло кілька днів. Я ширяла у хмарах. Зазвичай люди так говорять, коли вони щасливі, та зі мною все було навпаки, горе зробило мене легенькою, немов завиток туману, що його от-от розвіє сонце. Коли на мене ніхто не дивився, я погладжувала свою родимку, та це не могло вгамувати біль під серцем.

Хто ж подарував мені родимку?

Я боялася, що вночі мені снитимуться жахіття про немовлят, тож тихенько мугикала пісеньку, щоб не заснути. Ґрета почула мене й звеліла мовчати. Аннабелла усміхалася до мене з верхньої полиці й запевняла, що не треба переживати, що все буде гаразд, та я нічого не могла вдіяти, я переживала.

Дідусь навчив мене нової пісеньки про едельвейси. Вона була дуже гарна, й, коли я її вивчила, дідусь поцілував мене в чоло і сказав:

– У тебе єдиної з усієї родини абсолютний слух.

Хто подарував мені мій голос?

Субота, полудень. Після молитви, не встигли ми піднести першу ложку супу до рота, мама відкашлялася й мовила:

– Любі мої, я маю сказати вам щось важливе, слухайте уважно.

Ми підвели погляди й, повагавшись, опустили ложки.

Всі мовчали. У мене в животі бурчало від голоду, й Ґрета штурхнула мене ліктем.

– Давай, – дідусь поклав руку мамі на плече. – Треба їм сказати.

– Отже... Ґрето... Крістіно... сьогодні після обіду до нас приїде... новий член родини. Хлопчик на ім’я Йоганн. Батько знає. Він познайомиться з Йоганном під час наступної відпустки. Через війну Йоганн втратив обох батьків і залишився сам-один, став сиротою. Тож... я запропонувала взяти його й виховати як власного сина. Звісно, ніхто не займе місце Лотара в наших серцях, але ви маєте ставитися до нього як до брата.

Не зводячи погляду з мами, я відчула на собі чийсь настирливий погляд, повернула голову наліво, й Ґрета зробила великі очі. Лише на якусь мить, та мене немов батогом ударило: «От бачиш? Це вже вдруге. Першою була ти». Потім вона схилилася над супом і почала голосно сьорбати. Взагалі-то голосно їсти не слід, але з супом так можна було – інакше обпечеш язик та піднебіння.

– Скільки йому років? – поцікавилась я.

– Десять. Лише на рік старший за Ґрету, – відказала мама.

Я слухаю, як брязкають ложки по тарілках.

– Коли він приїде?

– Я ж сказала: після обіду.

Після обіду почалося рівно опівдні, на годиннику було пів на першу, і це могло статися зараз же, або за годину, або за дві, чи три, чи чотири, невідомість мене добивала. Друга половина дня здавалася нескінченною. Ґрета з друзями пішла кататися на санчатах, а ми з дідусем дрімали після обіду, а ще тільки друга, ходики цокали, підганяючи час копняками: «Ну, давай! Вперед!»

Я мало не лускала від цікавості.

Коли дзвінок нарешті видав високу ноту соль, я почала наспівувати ім’я «Йоганн» на ре та сі-бемоль.

У передпокої двоє чоловіків, які привезли Йоганна, тупали ногами по килимку, струшуючи сніг, і хлопця не було видно за їхніми спинами. Вони завели його до вітальні, й мама схилилася над столом, підписуючи папери, вони про щось говорили серйозним тоном, та я не розчула, потім клацнули каблуками, попрощалися – «Хайль Гітлер», «Хайль Гітлер», «Хайль Гітлер», нарешті двері за ним зачинилися, відбулося!

– Крістіно, ходи привітайся з братом!

Сказавши це, мама підійшла до хлопчика, щоб допомогти йому зняти пальто, але той різко відсахнувся і зняв його сам. Коли він вішав його на гачок, я підійшла до нього й прошепотіла: «Добрий день, Йоганне!» – мені так кортіло це проспівати: «Добрий день, Йоганне!» – але він не відповів. Очі в нього були відкриті, але водночас більш непроникні, ніж чоло або спина. Він був високий, на вигляд старший за свої десять років, погляд широко розплющених синіх очей непроникний, зуби зціплені, я бачила, як під шкірою щік ходять жовна, й подумала: а він гарний, мій новий брат.

Ґрета повернулася з прогулянки на санчатах, щоки в неї розпашіли, а очі сяяли; бабуся зварила нам гарячий шоколад, вся родина зібралася на кухні, ми підняли чашки за нового члена родини, та Йоганн сидів незворушно, прямий, мов палиця, не говорив і не усміхався. Мама й бабуся перезирнулися, шоколад плавно перетікав із горла у шлунок, Хельґа понесла Йоганнову валізу до його кімнати (раніше це була кімната Лотара), наказавши йому йти за нею, і Йоганн пішов, увесь такий насторожений і неприязний.

Дідусь сів за піаніно й жестом покликав мене поспівати разом із ним, я намагалася співати якомога сердечніше, сподіваючись, що Йоганн почує мене зі своєї кімнати нагорі й заспокоїться, розслабиться, адже він просто вражений смертю батьків і ми для нього чужі, – та коли він спустився на вечерю, нічого не змінилося: зуби в нього були так само зціплені, очі непроникні, як мур, він уперто мовчав.

Після молитви (він опустив голову, але не сказав «Амінь») мама намагалася обережно його розпитати й зашарілася, коли він нічого не відповів. Вона заговорила з Ґретою, але почала затинатися. Йоганн приніс у наш дім відчуття ніяковості, він мовчав, і ми одне за одним замовкли, мовчанка нас гнітила. Нам було ніяково, розмова затихла, про що ж ми говорили? Годі згадати.

Після вечері ми всі зібралися біля кахельної печі, та я не вмостилася в мами на колінах і не смоктала великого пальця – не хотіла, щоб Йоганн вважав мене малям. Дідусь розповідав історію про бременських музикантів, і ми всі сміялися, слухаючи, як кіт, собака, півень та віслюк нагнали страху на розбійників, та Йоганн так само втупив очі в порожнечу, на його обличчі залягла тінь, і наші смішки поволі стихнули.

Наступного ранку в школі було так само: вчителька відрекомендувала нового учня, виголосила невеличку вітальну промову, а він стояв, немов олов’яний солдатик, – невблаганний, недоступний, байдужий. Він виконував усе, що йому веліли, витримуючи невелику паузу, щоб показати, що він сам так захотів, а не його примусили, – проте відмовлявся відповідати на запитання, читати вголос і сказати хоч слово.

Ніхто його не лаяв і не карав.

Це неймовірно. Ми сироти: я – музика, він – мовчанка. Чи ти чуєш мій спів, хлопче зі зціпленими зубами? Віднині я співаю лише для тебе.

У нас закінчилися дрова, а нянька Хельґа захворіла, лежала в ліжку, її трусило.

– Треба, щоб ти допоміг, Йоганне, – попросила мама. – Сьогодні ти найсильніший з родини, доведеться тобі сходити по дрова. Бери санчата, Крістіна покаже тобі дорогу. Закутайтеся гарненько, надворі справжня завірюха. – Простягнувши йому гроші, мама усміхнулася й додала: – Не забудь принести мені решту.

У коридорі ми здибалися з фрау Веберн, яка раніше віталася «Хайль Гітлер» без особливого захвату. Вона не привіталась і, повертаючи ключ у замку, прошипіла саркастичним тоном: «Це ж треба, як росте ця родина!»; на щастя, Йоганн її не почув.

Ми йшли пліч-о-пліч, і мені чогось здавалося, що не дуже воно й холодно. Падав лапатий сніг, він поволі кружляв, чіплявся за наші шапки та шарфи, танув на щоках, виснув на віях... Я мала скористатися нагодою. Продавець дров жив далеко за сквером, іти до нього щонайменше годину. Тож я заговорила:

– Всі сніжинки різні. Вони схожі на зірки, але зірки не холодні й крихітні, вони гарячі й величезні, це далекі сонця, дивовижно, еге ж?

У відповідь – ані слова.

– Йоганне, – мовила я, – ти, звісно, гадаєш, що зі мною й говорити не варто, адже я лише дівчисько, але Ґрета навчає мене всього, що ви проходите в класі, у мене чудова пам’ять, а до всього ще й абсолютний слух.

Анічичирк.

– Йоганне, я розумію, що ти почуваєшся ні в сих ні в тих у нашій родині, але хочу сказати, що мені ти можеш довіряти. І я тобі ніби сестра, адже я... мене теж удочерили.

Ага. Він на мене глянув. Уперше насправді глянув. Серце забилося хутчіше, я пришвидшила крок і квапливо додала:

– Я теж їм не рідна.

Йоганн дивився перед собою, та я побачила, що він трохи розслабився, і – що за диво! – я почула його голос:

– Це правда?

Його слова лунали дивно – Йоганн говорив з акцентом.

Я кивнула головою, відчуваючи таке полегшення через те, що знайшла того, з ким можна бути щирою, що у мене аж сльози виступили, але не від смутку, а навпаки – від радості.

– Принаймні ми потрапили до гарної родини, – сказала я.

– Мене не всиновили, – відказав Йоганн, це звучало смішно, адже я на власні очі бачила, як мама підписувала папери, проте мовчала, щоб він говорив далі.

– Як тебе звати? – запитав він за мить, ошелешивши мене.

– Мене? Крістіна!

– Ні, як тебе звали раніше – твоє справжнє ім’я?

Я не знала, що́ він мав на увазі, та ми якраз дійшли до крамниці з дровами, і я відчула, як Йоганн знову замкнувся в мовчанці – немов черепаха, що ховає голову та лапи під панцирем. Коли я постукала у двері, він поглядом сказав мені «Говоритимеш ти», що я і зробила. Тоненьким, як у пташки, голосом я пояснила, що нам треба, простягла чоловікові гроші, поклала отриману решту до кишені Йоганна, і ми вийшли.

На вулиці стало холодніше, день хилився до вечора; порожні санчата тягти було легко, та тепер вони стали важкими, і Йоганн напружував усі сили, щоб їх тягти, його лице нагадувало обличчя чорних рабів, які підтримували балкони у палаці Цвінґера, тільки Йоганн був живий, і йому було справді важко, й не було сил говорити. Він почав задихатися й, дійшовши до скверу, зупинився, щоб перевести подих.

До нас долинає ледь чутна музика від каруселі по той бік скверу.

Обернувшись, Йоганн заговорив своєю дивною, невпевненою німецькою:

– Хочеш покататися на каруселі, Псевдо-Крістіно?

– Ми не можемо, – засміялась я. – Це коштує грошей.

– Ми ж багаті!

Він вийняв із кишені решту грошей і показав мені блискучий скарб у печері-рукавичці.

– Ти жартуєш, Йоганне!

– «Ти жартуєш, Йоганне!» – глузливо передражнив він. – Ні, я не жартую, до того ж, я не Йоганн. Ану, ходімо, фройляйн Бозна-Хто! – Він схопив мене за руку, а іншою рукою тягнув важкі санчата.

Коли ми дійшли, карусель уже зупинили, музика змовкла, атракціон зачинявся, надходила ніч, і матері з дітьми розходилися.

– Ми не можемо, Йоганне, – заговорила я. – Гроші не наші, та й вони зачиняються.

Але Йоганн потягнув мене до каси й прошепотів на вухо:

– Давай!

Я пропищала вже не як пташка, а як перелякана миша:

– Ми можемо покататися, пане?

Сивий чоловік зі стомленим зморшкуватим обличчям саме зачиняв касу. Глянувши вниз, він побачив нас: двоє дітлахів тримаються за руки, падає сніг, надходить ніч, а країна ось-ось програє війну.

– Що ж, – відказав він. – На одне коло більше, на одне менше... гаразд, тільки швиденько!

Йоганн простягнув йому гроші, але той відмахнувся:

– Заберіть, касу вже зачинено. Ну, сідайте: два кола, і все.

Знову голосно заграла музика, я тішилася нею від душі, а чоловік підняв мене і посадив на спину чорного коника. Йоганн, на мій подив, примостився ззаду, обхопив мене руками, взявся за вуздечку, карусель набирала оберти, ми піднімалися й опускалися в такт музиці, ставало дедалі холодніше й темніше, а я вся палала. Я сміялася, крижаний вітер розносив мій сміх, волосся злітало вгору-вниз, вогники миготіли, музика бриніла. Ми зробили два кола, і я вдячно махнула добродієві рукою, той кивнув головою, вигляд у нього був втомлений, але, здавалося, потішити двох дітлахів – це все, на що він був здатний; він пустив нас іще на одне коло, я подякувала, він кивнув і не став зупиняти карусель, ми зробили ще одне коло, потім іще, і після кожного кола я дякувала, а він кивав головою, й так могло б тривати до нескінченності, навіщо нам зупинятися...

Скільки разів можна повторювати одне й те саме, чи можна вмерти, повторюючи одну й ту саму фразу: бридка маленька ідіотка, бридка маленька ідіотка, бридка маленька ідіотка, – аж поки вона не втратить сенс?

Тієї миті, коли ми підійшли до дому – до того, як мама насварила нас за те, що повернулися пізно, а вона вмирала від страху, до того, як вона покарала Йоганна, відправивши його спати без вечері, до того, як серед ночі завила сирена і вся родина у піжамах босоніж помчала до підвалу, до того, як розвіялася феєрія руху та музики, що грала в моєму серці, поки ми з Йоганном довго йшли назад у темряві, – тієї миті він випустив мотузок від санчат, схопив мене за плечі й розвернув до себе.

Приклавши палець до вуст, він поволі вимовив своєю дивною німецькою:

– Не Йоганн – Янек. Не німець – поляк. Не всиновлений – викрадений. Мої батьки живі, вони живуть у Щецині. Мене викрали, Псевдо-Крістіно. І тебе – також.

З того вечора у мене розпочалося нове життя, сповнене таємниць та інтриг з Янеком-Йоганном. Палець біля вуст означав: віднині ніхто не повинен знати, що нас поєднує.

Майже щовечора ми викроювали кілька хвилин, щоб далі досліджувати, хто ж ми такі. Ми розмовляли дуже тихо, й шепіт додавав кожному нашому слову особливої ваги. Йоганн сказав, що моє справжнє ім’я пишеться через и, а не через і: Кристина, або Кристка; він розкотисто вимовляв р, і мені було від цього лоскотно в животі. Він сказав, що я більше ніколи, нізащо не повинна говорити «Хайль Гітлер», лише безгучно ворушити губами, вдаючи, що вітаюся. Він казав, що німці – наші вороги, вся ця родина – наші вороги, навіть якщо вони й добрі до нас; що коли війна закінчиться, я повернуся до своєї справжньої родини, і якщо я забуду рідну мову, то не зможу з нею говорити, і це буде жахливо, тож він навчив мене кількох слів польською. Мати – це матка, батько – ойчец, брат – це брат, сетра – сьостра, я люблю тебе – кохам вас, сон – сен, а пісня – спєв.

– Ти нічогісінько не пам’ятаєш? – питав він мене.

– Нічогісінько.

– Навіть як називала маму матка?

– Ні, але... я починаю згадувати.

– Напевне, вони викрали тебе зовсім крихіткою, коли ти ще не вміла говорити. Напевне, вихопили тебе з рук матері. Я таке бачив, Кристко, й не раз...

Я запам’ятовувала кожне польське слово, якого вчив мене Янек, натомість лагідно, проте наполегливо виправляла його німецьку, він робив успіхи, але незмінно відмовлявся говорити і за столом, і в школі.

Ми сиділи у великій стінній шафі в коридорі – вона була завбільшки як ціла кімната, в ній навіть була електрична лампочка.

– В наших документах усе брехня, – сказав Йоганн. – Наші імена, вік, місце народження.

– Вік?

– Принаймні мій вік. Мені його применшили на два роки.

– Хочеш сказати, що тобі дванадцять років?

– Так.

– Отже, ти вдвічі старший за мене!

– І вдвічі лютіший. Але ти теж повинна лютувати – уяви, Кристко, як твої справжні батьки шукають тебе роками, плачуть, думають, де ти. Зараз вони, напевне, вже втратили надію.

– Гадаєш?

– Звісно.

– Хто тебе викрав?

– Коричневі сестри.

– А хто це?

Він розповів, що якось на вулицях Щецина з’явилися осоружні «ворони». Вони були вбрані в стримані коричневі сукні з білими комірцями й манжетами – такі собі Аннабелли з жахливих снів, – вони підстерігали дітей біля шкіл, коли ті юрбою висипа́ли на велику перерву. Вони до них приглядалися. Вибирали підходящих дітей, заговорювали до них, пригощали цукерками, усміхалися.

– А як вони тебе вибрали?

Йоганн обернувся до мене, і я побачила, як він зціпив зуби.

– Нас, Кристинко. Вони нас вибрали, бо ми схожі на німців. Бо у нас біляве волосся, блакитні очі, білосніжна шкіра.

– Не може бути.

– Чому?

– Бо у мене шкіра...

Присунувшись ближче, я закасала рукав і показала свою родимку. Серце в мене калатало.

– Це знак, що я не така, як усі, – пояснила я. – І я співаю, бо у мене є ця родимка. Коли я до неї торкаюся, то можу зануритись у власну душу, зачерпнути в ній усю красу, і вона потім вилітає з мого рота, мов пташка. Можеш доторкнутися до неї, якщо хочеш.