Текст книги "Розколини"

Автор книги: Ненсі Г’юстон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 16 страниц)

II. Рендалл, 1982

Тієї весни я вперше збагнув, якої форми рік. Коли на вітті дерев почали вигулькувати листочки, у пам’яті зринув яскравий спогад: минулої осені вони з’являлися так само, і я з подивом подумав: «То он він який, виявляється, рік!»

Кожен сезон має власні, тільки йому притаманні ігри, які допомагають забутися. Весною це кулі – їх можна катати, як тільки висохне бруківка. Від сильних щиглів мертвіє ніготь на великому пальці. Кулі стикаються з легким сухим стуком. З іншими дітьми з нашого будинку ми іноді грали в квача. Ходили в дитсадок і залазили на клітку з курми. Я звисав униз головою, зачепившись коліньми. Хапався руками за паралельні ґрати, просовував одну руку за іншу – тепер у мене виходило доробити цю вправу до кінця, мої руки стали достатньо сильними, вони не зраджували мене, як минулого року, коли на півшляху я раптом ослаб, мусив відмовитися від задуму і впасти на землю. Влітку ми з татом грали в бейсбол у Центральному парку. Я кидав м’яч знову і знову, аж боліло плече, – а тато ловив. Зрідка. Оскільки мій тато далеко не спортсмен, то м’яч частенько пролітав повз нього, а коли тато схиблював, то не біг щодуху підбирати м’яч, як це робить більшість татусів, – він шукав його неспішно, тож я трохи нудився, однак було добре, що розважався тато. Потім він кидав м’яч, а я ловив, рукавичка була для мене завелика, та на початок шкільного року мені обіцяли купити нову, мого розміру. Щойно м’яч бився об велику шкіряну долоню, я хутко стискав пухкі пальці – і готово, м’яч було спіймано, я кричав: «Вибув!» Коли я втомлювався, ми йшли на лавки, я хапався за решітку й тягнувся вгору, щоб подивитись, як дорослі грають у справжній бейсбол з твердим м’ячем. Я мусив лишатися за загорожею, бо мама боялася, що м’яч влучить у мене і виб’є зуби, – дивно було такого боятися, та я все розумів: передні молочні зуби я уже втратив, тож ці були останніми, і якби я втратив ще й їх, сталось би непоправне лихо.

Осінь – це хмаровиська мертвого листя, схожі на великі подушки, у яких можна гасати й качатися.

Зима – це битися в сніжки та відчувати різкий крижаний біль, коли сніжка втрапляє у нижню частину шиї і вода затікає по спині під одяг. Стрибати на інших, терти їм обличчя снігом, борюкатись, кидатись одне на одного, штовхатись, поки подих не заб’є. Ліпити сніговиків. Ховати когось під снігом – чи давати поховати себе. Кататися на санчатах у Катскільських горах[10]10
  Гори Катскілл – відроги Аппалачів у штаті Нью-Йорк, США, улюблене місце зимового відпочинку жителів Нью-Йорка.


[Закрыть]. Чути порипування санчат, коли швидкість збільшується і вітер свистить тобі у вуха, а коли з’їжджаєш на заледенілу долину, санчата трусяться і здається, що от зараз уже точно буде боляче, та, на щастя, вони влітають у замет, різко зупиняються, і збиті докупи тіла втискаються одне в одне. З радісним полегшенням усі встають, похитуючись, жартують і сміються.

Ігри я любив понад усе, бо вони дозволяли цілковито забутися. А решту часу доводилося постійно думати, чи ти на належному рівні.

Одне було точно – я більше не малюватиму людей без тулубів. Минулої весни я приніс додому з садочка стос своїх малюнків, якими страшенно пишався, та коли я показав їх мамі, вона сказала:

– Рендалле, а де тулуби? Ти забув про тулуби!

Я глянув на малюнки – справді, мама мала рацію, руки і ноги стирчали безпосередньо з голів чоловічків, тож наступного тижня я зробив іще кілька малюнків і у п’ятницю приніс їх додому, та щойно я вийняв їх із портфеля, як усвідомив: о ні! Я знову забув про тулуби! Я не міг повірити, що припустився тієї самої помилки. Я був украй розчарований і навіть мамі малюнки не показав – боявся, що вона потрактує мене за йолопа.

Річ не в тому, що батьки люблять тебе не таким, яким ти є насправді, просто коли ти маленький, тобі ще багато чому належить навчитись, і багато хто думає, що чим більше вчишся, тим більше тебе любитимуть, і, можливо, одного дня, коли повернешся додому з дипломом, можна буде вже ні про що не турбуватися. Не всім випадає нагода закінчити університет – як татові й мамі, котрі зустрілись у Коледжі імені Баруха[11]11
  Коледж імені Бернарда Баруха – частина Муніципального університету Нью-Йорка, один із найкращих навчальних закладів США.


[Закрыть], де тато отримав резиденцію як драматург, а мама, як завжди, вивчала історію – втім, іще вона грала у студентському театрі. Там поставили п’єсу «Аліса у Задзеркаллі», де мама грала Соню, а тато – Крутя, одного з Близнюків. Тата у ролі Крутя уявити неважко, бо він і так схожий на нього – такий самий кумедний і опецькуватий, а от маму у ролі Соні уявити значно складніше. Чорна Королева – ось її роль: віддавати накази, безапеляційно втручатись у розмови, зненацька волати: «Голову з пліч!»; однак уявити мою ніжну й гіперактивну маму у ролі Соні, лінивого і до всього байдужого гризуна, який постійно куняє і якого Капелюшник та Березневий Заєць весь час перекладають з блюдця на блюдце... Не вірю! Проте саме так вони познайомились і закохалися. Дивно думати про те, що твої батьки кохають одне одного, – я говорив про це з іншими дітьми у школі, і коли ходив до когось у гості, то бачив чужих батьків і намагався уявити, як вони закохуються; з деякими батьками вдавалося, лише не з моїми. Мій тато був такий крутий, а мама – така нервова: що могло зацікавити їх одне в одному?! Як їм спало на думку побратися? Невже вони дійсно вірили в те, що знайдуть спільну мову?

Бо спільної мови вони, вочевидь, не знаходили. У ті дні вони весь час сперечалися, і серед улюблених тем їхніх сварок були євреї. Мама цікавилась цим питанням значно більше, ніж тато, – і це було дивно, бо євреєм народився саме тато, а мама була «гойкою» (тобто не єврейкою) і наполягла на переході до юдаїзму під час їхніх заручин. Татові плювати було на релігію, та він був такий закоханий у маму, що погодився на дурнувату церемонію, і я відразу теж став євреєм, бо національність визначається по матері, хай навіть вона – «гойка». Натомість, оскільки тато дозволив їй перейти у єврейство, він отримав право обрати мені ім’я, і тепер вони весь час сперечалися на цю тему, бо «Рендаллом» він назвав мене на честь одного свого загиблого друга. Мама твердила, що це не ім’я для єврейського хлопчика, однак тато (якого, між іншим, звали Ароном) заявив, що, зважаючи на те, як упродовж кількох останніх тисячоліть ставились до євреїв, можливо, не так уже й погано буде, якщо кілька століть єврейські хлопчики не висовуватимуться – поки не зміниться вітер. На це мама відповіла, що в Ізраїлі євреї давно вже не ховаються, що всі пишаються єврейськими іменами, на що тато відказав, що ні за що не повернеться до Ізраїлю – краще вже у печері жити.

– Там і досі все таке «автентичне»? – вів тато. – Для чого чотири тисячі років цивілізації – чом би не повернутися на сорок тисяч років назад? Можна й далі піти, знову стати молюсками – плюсь! – і зручно облаштуватися на дні океанів. О, пригадую, тоді люди чудово між собою ладнали, а які розкішні коктейльні вечірки влаштовували!..

Мама широким кроком вийшла з кімнати – адже євреї молюсків у їжу не вживають. Це просто був приклад однієї з їхніх сварок.

Перед трюмо мама готувалася до лекції, яку мала читати. Вона знала, що я за нею спостерігаю, бо я вдавав, ніби, лежачи крижем у коридорі, граюся з машинками. Спершу мама наклала червону помаду – дуже червону, – поводила губами одна об одну, нахилилась до дзеркала, щоб роздивитися зуби: чи вони білі та лискучі й без слідів помади. Потім вона поправила волосся, похитала головою, перетнула кімнату, щоб узяти стос паперів, повернулась і сіла, схопила щітку для волосся, мов мікрофон, прокашлялась, усміхнулася власному відображенню в дзеркалі і почала.

– Пані та панове! – мовила мама, однак вона не була задоволена своїм тоном, тому кинула: – Трясця!

Мама легенько побила себе по губах, і помада залишилася на звороті щітки, тоді ще раз гучно сказала: «Трясця!» Мама витерла щітку серветкою і почала знову.

– Пані та панове! – мовила вона вже іншим тоном. – Я рада бачити вас цього вечора у такій кількості...

Після цього вона лише бурмотіла, читала текст, час від часу піднімаючи очі до дзеркала, – мовби відображення було її публікою, – та іноді зиркаючи на годинник, щоб розуміти, скільки часу їй залишалось. Я не чув, що саме вона казала, та чим далі мама гортала сторінки, тим більш нервувала, і я, катаючи машинки у коридорі, щоб не чути її, також хвилювався, – та коли я посунувся ближче, репетиція продовжувалась, і мама явно була стривожена. Нарешті вона кинулася до аптечки у ванній кімнаті і ковтнула кілька піґулок – я бачив, як вона схопилася за край раковини, подивилась на себе у дзеркало і дала собі сильного ляпаса, по кожній щоці; я не хотів, щоб вона робила собі боляче, тому заскиглив: «Ма-а-ам!» – і вона підскочила мало не до стелі й обернулася до мене з грізним виглядом, але я зі сльозами на очах простогнав: «Ма-а-ам, у мене живіт болить!» – тоді вона підійшла до мене зі словами «Бідне дитя!», і це мені дуже сподобалося.

– Бідне дитя, ходи, тобі треба лягти, отак. Скажу твоєму татові зробити тобі трав’яного чаю, бо я за півхвилини вже маю виходити.

В одному зі своїх снів я підійшов до маминого столу і смикнув її за рукав, щоб привернути до себе увагу, та вона навіть голову у мій бік не повернула, лише зронила кам’яним голосом:

– Ні! Відійди, чуєш? Я тебе не хотіла. Більше мене не турбуй.

Утім, у реальному житті вона мені ніколи такого не казала.

З татом я проводив часу більше, ніж з мамою, що досить незвично. Тато прекрасно готував і, на щастя, працював удома, бо був драматургом. Іноді його п’єси ставили, та досі жодна з них не мала справжнього успіху, хоч я і був певний, що рано чи пізно успіх мав прийти, і тоді б його талант нарешті визнали, – бо час підганяв, татові вже мало виповнитися сорок, тоді як мамі було лише двадцять шість. Вона читала лекції про Зло в університетах по всій країні. Зло було досить дивною темою, пояснити яку мені було вкрай складно, – а тим часом матері моїх друзів постійно питали, чим займається моя мама, і я казав, що вона викладає історію та пише дисертацію. У них від цих слів відвалювалась щелепа, хоч я й не знав, що таке докторська, – адже доктором мама не збиралася ставати.

І все ж у нашій родині заробляла саме мама – що також було незвично, – і в результаті ми з татом частенько залишались удвох. Коли мама була у відрядженні, мені її бракувало, звісно, та водночас це було дуже зручно, бо ми з татом робили купу всього того, чого вона б не схвалила, і, згідно з нашим «обітом кумпанів» (за висловом тата), тримали це в таємниці. Приміром, ми приймали душ, коли заманеться, лягали спати, коли хотіли, дивилися телевізор і їли, пили «Кока-Колу», присмачували свої страви кетчупом і навіть глютаматовою сіллю, яку нині заборонили навіть у китайських ресторанах, бо від неї може розвинутися рак.

До моєї кімнати просочилися пахощі сніданку, і хоч це й дивовижний аромат, усе ж він наповнив мене сумом, бо незабаром мав призвести до чергової сварки. Тато готував яєчню з беконом, мама ж вимагала дотримання єврейської заборони на все, що походить від свиней. Особисто вона нічого проти свиней не мала і, до речі, коли була маленькою, то думала, що Сполучені Штати відрядили на Кубу тисячі свиней, що було повною маячнею і з чого тепер вона часто сміялася, і все ж мама воліла, щоб ми дотримувалися правил кошерної кухні, а тато любив вигадувати власні правила.

Тато часто розповідав кумедну історію про злидаря, який щоранку сидів на лавці перед маленькою забігайлівкою, бо, хоч він і не міг дозволити собі поснідати там, обожнював запах смаженого бекону, тож сидів на лавці і вдихав досхочу. Власник забігайлівки це помітив, за кілька днів присутність злидаря стала його дратувати, тому він вийшов із бляшанкою і заявив: «Мусите заплатити за насолоду від мого бекону!» Злидар запхав руку в кишеню, вийняв срібну монетку і кинув її у бляшанку, та одразу забрав і поклав назад до кишені. «Так не годиться платити!» – гукнув розлючений шинкар, але злидар, усміхнувшись, відповів йому: «А мені це здається справедливим: я отримую запах вашого бекону, а ви – дзенькіт моєї монетки!»

Була у тата й інша кумедна історія – про жебрака, який просив біля ресторану Катца на Г’юстон-стріт і мав такий жалюгідний вигляд, що один з багатих огрядних ділків, зглянувшись, кинув п’ятидоларову купюру до капелюха бідахи. А коли за кілька хвилин ділок знову проходив повз ресторан, то не повірив власним очам: жебрак запихався лососем під вершковим соусом.

– Що ви робите?! – забігши до Катца, розлючено гукнув ділок. – Я дав вам п’ять доларів, а ви їх одразу спустили на лосося під вершковим соусом?!

Тоді жебрак підняв на нього очі (тато дуже смішно показував це) і відказав:

– Коли я на мілині, я не можу смакувати лососем, коли в мене заводяться гроші, я також не можу посмакувати лососем, – то коли ж, зрештою, мені смакувати лососем?!

Щоразу, як тато розповідав цей анекдот, ми з ним аж лягали від сміху, та мама не сміялася, і я знаю, що в глибині душі вона була згодна з огрядним ділком: тринькати гроші не можна!

Я вийшов зі своєї кімнати, і виявилося, що вгадав: мама сиділа за столом з виразом обличчя, мов у голема, про якого вона не раз мені розповідала.

– Рендалле, будеш яєчню з беконом? – запитав тато.

– Аякже! – миттю відповів я.

На користь цієї відповіді були два аргументи: по-перше, мій шлунок вмирав від бажання насититися яєчнею, а по-друге, це потішило б тата. На користь іншої відповіді був тільки один аргумент: потішити маму. Не вельми приємне відчуття зранку: щойно прокинувшись, опинитися між двох вогнів.

– Ти перетворюєш нашого сина на порося! – лютувала мама, поки тато наповнював мою тарілку. І я знову згадав Чорну Королеву, яка обернула на порося дитину на руках у Аліси. Хтозна, можливо, мами вряди-годи дивляться на смердючих тваринок, що комашаться в їхніх руках, і думають собі: «Фе, звідки воно взялося?!» Може, і моя мама думала про це, коли я був зовсім малим, і мимоволі я здавався їй вкрай огидним, хтозна?

– Та годі тобі, Седі, – дружнім, веселим тоном мовив тато – так, ніби мама говорила несерйозно (він страшенно не любив сперечатися – жодного разу я не чув, щоб він підвищив голос).

– Ти мився? – запитала у мене мама.

– Так, – збрехав я, бо не хотів, щоб яєчня захолола.

– Ану ходи сюди і покажи руки.

Коли я простягнув мамі руки долонями догори, то відчув, як завмерло серце, – вона могла помітити, що я збрехав і з учорашнього вечора не мив руки, хоч і не розумів, як вони могли забруднитися під час сну. Мама взяла мої руки в свої і перевернула їх долонями вниз.

– Рендалле! Ти знову гриз нігті.

– Седі, дай хлопцеві доїсти сніданок. А нігті відростуть.

– Відростуть?! – мама обурено обернулась до тата, а я тим часом одержав нагоду повернутися на своє місце і проковтнути трошечки їжі. – ВІДРОСТУТЬ?!

– Сексі Седі, давай я підігрію твою каву, – відказав тато, що (перекладаю для вас) мало означати: поганий початок чудового літнього дня на початку липня 1982 року, чи не краще почати з початку, ти так не вважаєш?

Мама погодилася на каву і навіть подякувала татові, бо не хотіла подавати поганий приклад мені.

– Отже, Рендалле, – сказала вона, – розкажи, які у тебе плани на день.

А я тихенько подумав собі: невже вона забула, як це – бути маленькою дівчинкою, радіти літнім канікулам і не мати жодних планів, окрім гратися з друзями й насолоджуватися безмежною свободою нескінченних днин?

Та перш ніж я встиг їй відповісти, на допомогу прийшов тато.

– Не хвилюйся, у нього вкрай насичена програма: біблійні студії, читання, атлетичні вправи – і все, прошу зауважити, між дев’ятою і десятою ранку! А потім...

– Ароне, – перебила мама, – якби ж ти хоч раз міг утриматися від демонстрації свого блискучого почуття гумору!

Стілець голосно рипнув, коли вона підвелася. Я не хотів, щоб вона йшла у поганому настрої, тож примирливо, хоч і не вельми розбірливо, сказав:

– Мамусю, не бійся, у мене багато роботи. В кімнаті треба прибрати, а ще після обіду мене запросили погратися до Баррі.

– Оце вже добре, – зауважила мама вже майже з порога, прискіпливо оглядаючи себе у великому дзеркалі. – Я не хочу, щоб ти гуляв назовні. Згідно з прогнозом, сьогодні на нас очікують тридцять вісім градусів спеки!

Я пальцем підхопив останній шматочок солоного бекону, поклав його до рота й облизав палець, але мама, хоч і стояла спиною до мене, побачила цю сцену у дзеркалі.

– Не їж руками!

Втім, мовила вона це досить байдужим тоном, бо тієї миті думала лише про свій зовнішній вигляд; мама пригладжувала свій чубчик, бо хотіла, щоб він лежав, як треба. Вона ніколи не виходила із помешкання, не схваливши своє відображення в дзеркалі, а це могло забрати багато часу; я таку поведінку збагнути не міг – усі, крім самої мами, вважали її красунею. Вона подивилась на себе і в профіль, щоб переконатися, що живіт не випирає: мама боялась погладшати, хоча їй було далеко до значної ваги; тато іноді жартома кликав її «рулетиком». Тим часом мама знову причепилася до свого чубчика.

– Що ж, хлопці, – нарешті мовила вона, – будьте чемні. До зустрічі!

І вона, навіть не поцілувавши нас на прощання, зачинила двері.

Я почув, як тато ледве чутно зітхнув з полегшенням. Нема де правди діти: щоразу, як мама виходила, атмосфера розряджалась, а щоразу, як поверталася – збігалися чорні хмари. Моя мама – надзвичайна людина, я її обожнював і все віддав би за те, щоб вона була щасливою, розслабленою, і гадаю, що тато вважав так само. Наші очі, на мить зустрівшись над столом, ніби схвалили цю думку. Тоді тато підвівся і почав прибирати, насвистуючи крізь зуби, а я повернувся до кімнати вдягатися.

Тато казав, що мама нестерпна з усіма, але найсуворіше вона ставиться до себе самої – саме тому її ідеалом була першість в усьому, хоча цілком можливо бути на висоті, не силуючи себе. Що ж, принаймні зараз я робив успіхи і ні за що вже не забув би малювати тулуби чоловічкам.

Я застелив ліжко і посадив ведмедика Марвіна на його звичне місце – на подушку. Одного разу мама викинула його – повернувшись із садочка, я не повірив власним очам: Марвін лежав у кошику під моїм столом. Я заверещав. «Хто викинув Марвіна?! – ридаючи, горлав я не так від люті, як від відчуття втрати, яка відбулась би, коли б я не знайшов його вчасно. – Хто викинув Марвіна?!» Того дня мама була явно присоромлена, вона взяла мене на руки і вибачилася: мовляв, зробила це, бо ведмедик уже дуже старий і подертий. «Але ж я саме тому його і люблю!» – заявив я, продовжуючи ридати, бо хоч і почувався значно ліпше, все ж мені сподобалося незвичне відчуття перемоги над мамою. Тож я схопив ведмедика обома руками і простягав його їй, поки вона не вибачилася вдруге. Проте сказав я правду: я дійсно любив Марвіна за те, що він був стареньким подертим ведмедиком. У його передніх лапах давно вже не було цимбалів, так само як не було у його спині ключа, повернувши який, можна було примусити Марвіна йти; ведмедик здавався однооким, бо один із брунатно-золотавих ґудзиків, які слугували йому за очі, геть вицвів. Однак те, що я любив у Марвінові найбільше, певно, було головною причиною, чому мама спробувала його викинути: він належав бабусі Еррі, коли вона була ще маленькою.

Бабця Ерра була ще одним яблуком розбрату між моїми батьками та й узагалі непростою темою в нашій родині: ми з татом її просто обожнювали, а у мами були, скажімо так, змішані почуття до неї. У нас було повне зібрання її дисків, і зазвичай усі дивувалися, коли я казав, що співачка Ерра – моя бабуся. Справді, коли на неї подивитися, то важко було повірити, що вона вже бабуся, особливо коли вона стояла далеко на сцені, в образі і під світлом прожекторів. Еррі було лише сорок чотири роки, але на вигляд вона була значно молодшою – жвава, граційна, легка, а найсмішнішим було те, що в дитинстві вона мріяла працювати Товстухою в цирку. На сцені вона скидалася на дівчинку або невагому фею, а звуки, що виходили з її вуст, вражали своєю незвичністю. Ерра працювала з ансамблем, вони весь час репетирували, подорожували, давали концерти, однак у критичну мить Ерра опинялася сама посеред сцени у промені світла, її дрібні біляві кучері сяяли, мов корона, і тисячі очей були прикуті до неї, тисячі вух слідували за найменшими потойбічними переливами її неймовірного вологого голосу.

У мене був особливий зв’язок з бабусею Еррою, бо в нас обох були однакові круглі коричневі родимі плями, у неї – на внутрішній частині ліктя лівої руки, у мене – під шиєю чи, радше, на півшляху від шиї до лівого плеча. Якось, коли я проводив вихідні у бабусиному лофті на Бовері-стріт, ми розглядали наші плями й порівнювали їх, і Ерра мені розповіла, що її пляма допомагала їй співати, а я зізнався, що моя була мені за найкращого друга, вона скидалася на маленького кажана в мене на плечі, який у разі потреби нашіптував мені поради на вухо.

– Рендалле, яке диво! – радісно сплеснула в долоні Ерра. – Обіцяй мені ніколи не втрачати зв’язку з кажаном!

І я пообіцяв.

Ерра була такою емоційною!

Не знаю, чому мама була налаштована проти бабусі Ерри, – можливо, вона просто заздрила, адже та мала славу й усі обожнювали її. Гадаю, мама вважала бабусю легковажною, а одного разу я чув, як вона назвала її «страусом навпаки», бо, замість ховати голову в пісок, Ерра заносилась у хмари – іншими словами, відмовлялася брати до уваги складні реалії сьогодення. Мама була в курсі всіх лих та війн на Землі, а у Ерри навіть телевізора не було. Також мама вважала бабусю аморальною, бо та переспала з багатьма чоловіками. Як на мене, бути аморальним – це круто. Свого тата моя мама не знала – а на той час це була рідкість, тож певною мірою вона була байстрючкою; утім, слід казати не байстрючка, а позашлюбна дитина. Протягом деякого часу у мами був вітчим на ім’я Пітер, якого вона дуже любила і який водив її по неділях до Катца – за два кроки від їхнього тодішнього помешкання, та потім з’явився такий собі Янек, бабуся Ерра вирішила жити з ним і виставила Пітера за двері. Мама дуже за ним сумувала. Цього нового вітчима вона терпіти не могла, бо він взагалі не звертав на неї уваги, а ще гриз нігті, скреготав зубами і кілька днів міг уперто мовчати, сидячи на своєму ліжку, дудлячи джин і втупившись у стінку. Зрештою Янек покінчив із собою на їхній кухні – напрочуд химерна історія. На щастя, мама, якій було десять років, у той час була в школі і не бачила плям від крові й мозку на плитці. Після цього вони переїхали у лофт на Бовері-стріт, де почалися пригоди Ерри з численними залицяльниками, а наразі вона мешкала з жінкою – таке буває, називається «гомосексуальність». На думку мами, цей факт був малозрозумілим для маленького хлопчика, тому я вже не міг залишатися ночувати у бабусі вдома.

Цілий ранок я дивився телевізор – авжеж, я знав, як це роздратувало б маму, але тато мені дозволяв; за його словами, розумні люди повинні бачити дурість світу, отже, я міг дивитися телевізор, хоч ми й зберігали це в таємниці. Ранок був непоганий – показували мультфільми про «Ґарфілда» та «Солдата Джо», а найдужче мені сподобався «Спайдермен», мій улюбленець; час від часу тато заходив до кімнати і дивився разом зі мною, усміхаючись, бо це нагадувало йому його власне дитинство і комікси.

Після обіду в помешканні стало спекотно, і тато запропонував сходити освіжитися до басейну в нашому кварталі, тому під шорти ми одягнули плавки. Коли ми йшли вулицею, у повітрі відчувався запах розплавленого асфальту – ми ніби в пічку залізли. Коли ми переходили вулицю, мені подобалося тримати тата за руку – за рік або два я вже зможу робити це сам, тож треба було користуватися нагодою, поки можливо.

Басейн – це оглушливий шарварок: майже тисяча дітлахів усіх кольорів і різних на зріст одночасно плюскались і галасували, луна відбивалася від стін, і я трішки перелякався, тоді тато взяв мене на руки і ми разом зайшли у воду. Він заніс мене на глибину, я вилазив на його плечі і плюхався у воду, та тренер засвистів на нас, бо це було проти правил. Що я люблю у татові, то це якраз те, що він любить іти проти правил; він каже, що треба грати з правилами, а не за правилами, бо життя без ризику – це не життя. За мить він вийшов із води, і я зауважив, що зараз, з білою, трохи обвислою шкірою та волоссям, прилиплим до черепа, мій тато був далеко не таким гарним, як інші – юні, стрункі, засмаглі, – але мені було байдуже, бо для мене він був найкращим татом на світі. Він накинув на плечі рушник, сів у шезлонґ, склавши руки на бездоганному черевці (так він його називав), і став спостерігати, як я бавлюсь у басейні для дітей. Плавати я ще не вмів, але вигадав свою гру: глибоко вдихнувши через рот і ніс, я опускався під воду, потім вистрибував, видихаючи, потім знову сідав під воду – і так далі, вгору-вниз, вгору-вниз; невагомість, ритм, шум води ввели мене в дивний стан, я відчував, що можу так стрибати годинами, але через деякий час тато взяв мене на руки і сказав, що йому треба повертатися до роботи.

Він відвіз мене до Баррі – це через два будинки від нас, – і решту дня я провів там. Баррі мав різні військові ігри, які нам страшенно подобалися: «Екшенмен», «Володарі Всесвіту», автомати, схожі на справжні. Мама Баррі завжди ставилася до мене дуже люб’язно, бо була фанаткою Ерри, тож на додачу до пластівців вона пригощала нас лимонним порошком, який скрипів на зубах, коли ми злизували його з руки. Мама ні за що такого б не дозволила, бо, за її словами, від цього може розвинутися рак. Тато приїхав за мною о шостій, дорогою додому ми заїхали до крамниці; тато купив тріску і пляшку білого вина, сподіваючись, що це розважить маму, та коли о сьомій мама повернулася зі своїх досліджень, стало зрозуміло, що її настроєві не зарадили б ні кількість, ні колір вина. Я пішов до своєї кімнати і став гратися з машинками – солдатиків мені не дозволяли, бо мама була проти війни і не хотіла, щоб я став жорстоким обмеженим мачо, як більшість чоловіків.

– Ароне, люди взагалі нічого про це не знають! – чув я здаля, і в її голосі було стільки емоцій, що я злякався. – Авжеж, про табори їм відомо, але про це – ні! Взагалі нічого!

Татову відповідь я не почув, а мама вела далі:

– Двісті п’ятдесят тисяч дітей! Викрадені! Відібрані у батьків! По всій Східній Європі!

Я відчув тривогу. Кажанчик на плечі порадив вдавати губами вибухи і збирати з «Леґо» гвинтокрили, бомбардувальники та ракети «земля–повітря», щоб заглушити мамин голос. Я так і вчинив – спрацювало.

Коли тато покликав мене вечеряти, мама, поставивши лікті на стіл, тримала голову так, ніби та важила тонну. Тато зняв фартух, приніс свічку і жартома мовив:

– Седі, зараз вечір п’ятниці, може, запалимо свічку на честь шабату?

Мама різко підвелась, виставила руку вперед і скинула свічку зі столу.

– Якщо вже ти не розумієшся на традиціях, то хоча б не перетворюй їх на балаган!

Не думаю, що мама скинула свічку навмисне, та все ж вона її скинула, і тато мовчки підібрав шматки з підлоги й поклав у смітник.

Коли ми їли рибу, яку тато порізав на тонесенькі скибки – бо я боявся, що кістка може ввігнатись мені у горло і вбити мене, – мама обернулась до мене і мовила: «Рендалле!» – таким тоном, що мені захотілося чкурнути назад, до Баррі, і лизнути лимонного порошку з руки.

– Так, матусю.

– Рендалле, мені знову треба їхати у відрядження. До Німеччини. Авжеж, я розумію, що тобі здається, ніби я весь час у роз’їздах... Але майже всі документи, потрібні для моєї дисертації, містяться у Німеччині.

– Седі, – зауважив тато, – Рендаллові все це не зрозуміло. Він навіть не знає, де розташована Німеччина.

– Отже, час йому дізнатися, де розташована Німеччина, бо у його венах тече і німецька кров! Рендалле, ти це знав? Тобі відомо, що твоя бабуся Ерра народилась у Німеччині?

– Ні, – зізнався я. – Я думав, вона з Канади.

– Так, вона дійсно виросла в Канаді і ніколи не розповідає про перші роки свого життя, але правда в тому, що вони минули в Німеччині. І для мене дійсно важливо дізнатися стільки, скільки можливо. Знаєш, адже я і заради тебе це роблю... Хіба можна побудувати майбутнє, коли не знаєш минулого? Ти зі мною згоден?

– Седі, заради всього святого! – втрутився тато. – Хлопчикові ж усього шість років!

– Гаразд, – незвично тихим голосом мовила мама. – Просто я... у мене надто багато запитань до цього особливого моменту нашого спільного минулого... А бабуся Ерра не хоче – або не може – дати на них відповіді. Тому... Я мушу сама поїхати до Німеччини.

– Це ти вже казала, – зауважив тато.

– Так, Ароне, знаю, – так само тихо погодилась мама. – Повторюю тільки тому, що найважливішого ви ще не чули... це така надзвичайна новина, що в мене голова обертом іде! Сьогодні я отримала листа від... сестри Ерри! Вона пише, що, коли я приїду до неї у Мюнхен, вона розповість мені все, що знає.

Після цієї заяви запала гнітюча тиша. Я подивився на тата. Він явно був у відчаї, майже не доторкнувся до їжі – а такого ще не бувало.

Через цю розмову всі почувалися не в своїй тарілці. Повертаючись до своєї кімнати – навшпиньки, щоб не привертати уваги, – я чув, як тато каже мамі:

– Ти тільки й думаєш, що про дітей, які страждали сорок років тому, а власного сина не помічаєш... Седі, облиш! Невже ти не можеш забути про це жахіття?

– Не можу, – відказала мама. – Хіба ти не розумієш? Для мене це не якесь абстрактне зло. Це історія моєї матері! Вона й сьогодні не хоче розповідати про своє дитинство в Німеччині. Їй знадобилося п’ятнадцять років, щоб визнати: Янек був викраденою, а не всиновленою дитиною. Двадцять років пішло на те, щоб вона промовила ім’я своєї німецької сестри та назву міста, де вона живе. А я хочу знати більше – невже ти не розумієш?! Хочу знати, ким були мої дідусь і бабуся! Чому їм віддали маленького поляка? Щоб замінити сина, який загинув? Ким вони були? Нацистами? Чи нацисти їх лише пожаліли? Я мушу це знати!

Я зачинив двері і повернувся до війни між машинками і «Леґо».

Батьки мили посуд, а коли настав час спати, тато, щоб хоч якось забути про прикру розмову, сказав, що дасть мені ляпанців. Це означало, що я в піжамі маю лягти на живіт, а він легенько долонею поляскає уздовж усього мого тіла та співатиме. Того дня тато співав пісень, слова яких здавались мені абракадаброю:

Сороа висого є нідечко, гуса ниенько, а ова оередині.

та:

Чи елют єрно, чи ють йоежу, аеж ерно елють і оя шиють.

Спершу здавалося, що це взагалі не слова, та потім тато повторював, співаючи вже повільніше:

Сорока високо в’є гніздечко, гуска – низенько, а сова – посередині.

та:

Чи мелють зерно? Чи шиють одежу? Авжеж, зерно мелють і одяг шиють.

Коли тато знову проспівав ці віршики швидко, я вже все розумів. Мені часто хочеться, щоб дорослі сіли і пояснили мені все чітко й поволі, так як у випадку з піснею.