Текст книги "Розколини"

Автор книги: Ненсі Г’юстон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 16 страниц)

Йоганн обережно поклав два пальці на родимку і раптом насупив брови. Я напружилася. Невже він вважає її бридкою?

– Що таке?

– Ні, ні, нічого... Я здивований, і тільки. Я бачив, як дітей відсилали й за менше.

– Відсилали?

– Розкажи ще про себе, Кристинко. Що ти ще любиш, окрім співати?

– Їсти. Особливо сало. Хочу стати цирковою Товстухою, коли виросту.

Йоганн зареготав.

– Тобі доведеться добряче постаратися! – зауважив він, дивлячись на мої ноги-тички.

Двері шафи раптом відчинилися. В коридорі стояла Ґрета, вираз обличчя у неї був ображений і водночас переможний. Вона почула, як ми тихенько розмовляємо. Йоганн ніколи, жодного разу не обізвався до неї ані словом, хоча і був ближчий за віком. Як він міг цікавитися такою дрібнотою, як я, коли поряд за столом сиділа така гарненька дівчинка? В голові не вкладалося. Ґрета нетямилася від ревнощів. Схопивши за руку, вона затягла мене до нашої кімнати й зачинила двері.

– Ану, розказуй, про що ви там говорили, або я скажу мамі! – прошипіла вона.

– Та нема про що розповідати, Ґрето, – відказала я (нова мова, новий брат і нова національність додавали мені відваги).

– Ви перешіптувалися, я чула!

– Перешіптуватися – не злочин...

– Але це доводить, що Йоганн уміє розмовляти! То чому він ніколи не розмовляє з нами?

– Спитай у нього.

– Він мені не скаже.

– Це не моя проблема.

– Знаєш, що я думаю, Крістіно?

– Що? – обернулась я до неї.

Вона плюнула мені в обличчя:

– От що я думаю!

Я нізащо в світі не відмовилась би від потаємних розмов із Йоганном, які тепер були пересипані польськими словами. Гаразд – це добже, так – це так, немає – заден, «я ваша донька» – єстем ваша цурка. Я хочу навчитися всього.

– Коричневі сестри саджали обраних дітей у потяг і відвозили до міста, що називається Каліш, а там передавали нас чоловікам у білих халатах, може, лікарям, а може, й ні. Вони розділяли хлопчиків і дівчаток...

– А потім?

– Потім вони нас обмірювали...

– Зріст?

– Ні. Так. Усе. Змушували роздягатися догола й обмірювали все тіло. Голову, вуха, ніс. Ноги, руки, плечі. Пальці рук. Пальці ніг. Чоло. Дещо... між ногами. Кут між носом і чолом. Кут між підборіддям і щелепою. Відстань між бровами. Тих, у кого брови росли надто близько, відсилали. А також тих, у кого були родимки... чи завеликий ніс... чи дещо замале... чи ноги вивернуті так або отак. Після цього перевіряли наше здоров’я, знання, розумові здібності. Давали один тест за іншим. Тих, що набирали мало балів, відсилали.

– Відсилали?..

– Цить, Кристко, дай мені договорити... нам давали нові імена. Нам казали: колись ви були німцями, у ваших жилах тече німецька кров, ваша польська національність – то помилка, але її можна виправити, ще не пізно. Ваші батьки – зрадники, їх треба повбивати. Ваші матері – хвойди, вони не мають права вас виховувати. Тепер ми вам дамо німецьку освіту. Якщо говоритимете між собою польською, то вас покарають. Ми говорили польською. І нас карали.

– Ох, бідолашка...

– Ні. Більше ніколи не називай мене бідолашкою, інакше перестану з тобою розмовляти.

– Вибач, – квапливо говорю я польською. – Я з тобою.

– Серед ночі вони били нас по голові, – Йоганн заплющив очі й рубонув долонею в повітрі. – Лясь... лясь... лясь... лясь... ми рахували удари і вранці порівнювали: я отримав стільки, ти – стільки. Іноді перепадало понад сотню ударів... лясь... лясь... лясь... лясь... Спершу боліло, та згодом перестало: ми уявляли, що це сокира цюкає в лісі по дереву або молоток забиває цвях: бам... бам... бам... бам... Відчуваєш удар, але не біль, навіть не запаморочення, а лише тягар. А я й далі говорив польською. Тоді одна з коричневих сестер затягла мене до каплиці. Вона поставила мене навколішки, звеліла витягти руки вперед, отак. Стежила за мною весь день і щоразу, як я опускав руки, шмагала мене батогом. Вона шмагала мене, мов несамовита, – по спині, по шиї, по голові, вона важко дихала і щоразу, коли батіг опускався на моє тіло, вона задоволено видихала «Хаа!». Зрештою мені вже несила було терпіти, я розвернувся, вихопив у неї батіг, і на обличчі у неї вмить замість задоволення проступив страх, тепер я був сильнішим, і я почав її шмагати, я кричав на неї польською, я лаявся, паплюжив її словами, вона забилася в куток, трусилася, прикривала голову руками... Присягаюся, Кристко, я міг би її прибити.

Йоганн на мить замовк. Я мовчу, витріщивши очі.

– Коли вони про це дізналися, вже згодом, то зачинили мене на два дні в темній комірчині з мітлами і нічого не давали ні їсти, ні пити. Я не кликав нікого на допомогу, хотів довести, що воля у мене сильніша, я завмер і чекав. Зрештою по мене прийшов головний лікар і відвів до свого кабінету: «Юначе, ви цілком придатні для Німеччини, проте у вас немає вибору: ще раз не послухаєтесь, і вас відправлять назад».

Йоганн знову замовк.

– Після цього я перестав говорити польською. Вони вирвали мою мову та язик із коренем.

– І мою теж.

– І твою теж.

Уві сні я бачила міцно збиту селянку в хустці, схожу на бабусю. Зігнувшись на своєму городі, вона, почервонівши й крекчучи від натуги, щосили тягла щось із землі й, витягши його нарешті, вкинула до кошика... Що вона витягла? Випроставшись, вона втерла чоло й сказала: «Хух! Ну й важко ж!» Я підійшла до неї й побачила, що кошик наповнений людськими язиками, схожими на крихітних омарів, які відчайдушно махали своїми корінцями. «Але якщо ви їх вириваєте з корінням, вони не зможуть говорити!» – сказала я. «А в цьому й є мета операції!» – відказала жінка й, зігнувшись, знову взялася до своєї праці.

– Нас викрали на Різдво 1943-го, – заговорив Йоганн. – Цілий рік нам з ранку до вечора вбивали в голови німецьку мову. Як биття по голові: бам... бам... бам... бам... німецькі слова, німецьку історію, німецькі вірші та казки... а потім, коли настала зима, – ще й німецькі різдвяні гімни. Тиха ніч... Ясна зоряна ніч... Дзвеніть, дзвіночки, дзвеніть, дзвеніть... Бам... бам... бам... бам... Ох, Псевдо-Крістіно, як же я ненавиджу ці дурні гімни! А ти?

– Ну... як...

Я любила їх раніше, коли гадала, що це моя родина, моя мова, мій дім. А що я отримала натомість, окрім кількох польських слів та любові до Йоганна, але скоро все буде. Я щосили гнала різдвяні гімни з голови. Нові слова, які я вивчала в школі, були отруєні спогадами про Йоганна, я згадувала, як йому вбивали в голову чужу мову проти його волі, давали ляпаси й шмагали батогом, мені не хотілося їх вчити, та я казала собі, що незабаром їм навзамін прийдуть слова моєї рідної мови, а ці я вимию зі свого мозку, як відходи, що їх змивають у море, смикнувши за ланцюжок у туалеті.

Дідусь казав, що люди, які потрапляють до пекла, – це відходи людства, та я більше не хотіла його цитувати, бо хоч він і був зі мною добрий, але ж він був не моїм дідусем, і я не знала, чого була варта його премудрість.

Справжня біда у мене була зі співом: якщо я не співатиму німецькою, то не співатиму взагалі. Тепер цього співати не можна було: прекрасних церковних та різдвяних гімнів, усіх тих гарненьких пісень, яких навчив мене дідусь. Він запропонував навчити мене нової пісні, та я відказала, що мені ніколи співати, треба робити уроки. Він здавався розчарованим, тож я підійшла й поцілувала його в чоло, сказавши: «Може, трохи згодом, дідусю». Я поговорила про це з Йоганном, і він сказав: «Я міг би навчити тебе польських пісень, але це нас видало б. Мені дуже жаль, але зараз тобі краще співати без слів».

Я навчилася співати без слів. Я грала зі звуками у своєму горлі, беручи такі високі ноти, що голос злітав до хмар, а потім спускалася в глибини своєї душі, де нуртувала лава.

– Про що ви двоє балакаєте? – питала мене Ґрета. Вона розчісувала Аннабеллу. Ляльці не треба було мити голову двічі на тиждень, як нам, бо у неї волосся не росло, його не виштовхували з голови живі клітини.

– Ну... про життя.

– Що значить «про життя»?

– Візьми словник і подивися, – відказала я, вражена власним зухвальством.

– Гаразд. Усе, Крістіно, ти догралася, це твій останній урок зі мною.

– Он як? Тоді я розкажу мамі, що ти мені розповіла того вечора.

– Давай! Розкажи, якщо посмієш!

Наприкінці січня вдарили такі холоди, що школу зачинили. Повітряні тривоги змінювали одна одну і вдень, і вночі, і мені здавалося, що ми більшість часу проводили у підвалі, це було ще нудніше, ніж церква, бо там нічим було зайнятися, тільки слухати, як люди хропуть, стогнуть і зітхають, а ще там жахливо тхнуло. Щось відбувалося, всі це відчували, ми більше не балакали за столом, і не через Йоганна, щось важке й невиразне гнітило і давило на нас, немов залізна кришка, неначе світ ось-ось мав зупинитися. Кожен із нас займався своїми справами – вдягався вранці, застилав ліжко, накривав стіл, рубав дрова, начищав срібло, складав простирадла... та вся ця чистота й ідеальний лад були оманою, ніби дорослі намагалися збити нас із пантелику; коли я вдивлялася їм у вічі, то бачила там лише страх і хаос: якщо я вдивлятимусь надто довго, то провалюся всередину, пройду крізь тіло й пірну в їхнє нутро та пітьму, і все через те, що ми справді програвали війну, чи, враховуючи, що я була полячкою, – тому, що Німеччина програвала війну, і чи не могла б вона просто програти й на цьому закінчити? Чому так довго?

– Ти справді витратив би мамині гроші на карусель?

– Авжеж. Німці вкрали мою країну, викрали мене, тож кілька монет – ніщо порівняно з цим. На чиєму ти боці, Псевдо-Крістіно? Вибирай.

– На твоєму.

– Доведи.

– Як?

– Коли наступного разу гратимешся з дурною скринькою з коштовностями псевдобабусі, вкради щось звідти.

– Я не можу!

– Отже, ти не на моєму боці.

– А що ти хочеш зробити з коштовностями?

– Спершу зроби це, потім я скажу.

Наступного дня я витягла з кишені пару сяючих сережок і погойдала ними перед Йоганновими очима, сподіваючись, що він не знає, як відрізнити фальшиві діаманти від справжніх.

Ні, він не знав. Приголомшено витріщив очі й підняв угору великого пальця: я зашарілася від гордості.

– То що ти збираєшся з ними зробити?

– Це тільки початок, Псевдо-Крістіно, це тільки початок. Ти станеш вправною злодійкою. Тепер ти щодня цупитимеш трохи грошей із гаманця псевдодідуся, гаразд?

– Але навіщо?

Він ухопив ручиськами мене за зап’ястки й сильно стиснув.

– Ти зі мною, Кристинко?

– Авжеж.

– Ти мене любиш?

– Понад усе на світі.

– Тоді слухай... ми втечемо удвох, я і ти. Продамо коштовності й на ці гроші повернемося до Польщі. Коли гроші закінчаться, ти будеш співати. Люди збігатимуться, щоб тебе послухати, я обходитиму їх із шапкою, вони кидатимуть гроші, й ми зможемо рухатися далі.

Кров пульсує в моїх скронях.

– Але, Янеку... коли люди побачать нас на дорозі, то викличуть поліцію. Двох дітей-волоцюг помітити легко!

Йоганн засміявся.

– Хіба ти не бачиш, що зараз усюди повно біженців? На дорогах тисячі людей. Дітей, старих, усяких. На двох більше, на двох менше... До того ж, поліції є чим зайнятися. Ніхто нами не перейматиметься.

– Але, Янеку... я знаю, що ми живемо з ворогами, проте... Якщо я... я хотіла сказати, вони мене люблять. Вони завжди були такими добрими зі мною, я не можу...

– Кристо, ти маєш визначитися – чи ти маля, чи велика дівчинка, німкеня чи полячка. Подумай гарненько, не квапся, вибір за тобою. Я втечу цього літа, з тобою чи без тебе.

Знову залишитися в цьому домі без Йоганна – про це не могло бути й мови.

Коли дідусь захропів, замість поторсати його за плече й покликати: «Курте!» – я підвелася, підійшла навшпиньки до стільця, на якому він повісив свій піджак, і почала ритися в кишенях. Гаманець лежав у внутрішній кишені, я спітніла, руки у мене тремтіли, і я думала, чому моє тіло так реагує, адже мені здавалося, що мало б бути навпаки: коли хвилюєшся, мусиш бути спокійним і врівноваженим, щоб здійснити задумане. У гаманці було лише три купюри, і взяти одну з них я не наважилася, скажу Йоганнові, що гаманець був порожнім. Якби там було десять купюр, я взяла б одну, бо це було б десять відсотків, а одна з трьох – це понад тридцять відсотків, тридцять три цілих, кома і багато трійок після коми, Ґрета навчила мене про відсотки, коли ще ділилася зі мною уроками; множини приховані всюди. Гаманець для дріб’язку, навпаки, вщерть був набитий монетами. Я витягла з їх із півдесятка, остерігаючись, щоб вони не дзвеніли у моїй долоні, сховала у шкарпетці й піднялася нагору до Йоганна.

– Чудово, Кристко. Дивись, яку я знайшов для нас криївку... Я запас нам їжу.

Ми поповзли рачки поміж підвішеними сукнями та пальтами, від яких тхнуло нафталіном, Йоганн відсунув старі, може, дідусеві чоботи з минулої війни, й углибині шафи я побачила пакети з цукром, печивом і фініками...

– Але ж, Янеку! Родина й так недоїдає...

– Це не моя родина, а я хочу побачити свою. Ось...

Він простягнув мені невелику бляшанку, і я поклала туди монети.

Лежачи в ліжку, я намагалась уявити своє життя у Польщі. Запитання скачуть у мене в голові, немов блохи. Дідусь якось бачив блошиний цирк у Берліні, коли ще був молодим. Я роздумувала, скільки у мене братів та сестер, чи пам’ятають вони мене, і чи будуть вони до мене добрішими, ніж Ґрета, і чи живий іще мій справжній батько, і чи справжня мати так само добра, як і мама, і чи впізнаю я її. Вона, звісно, впізнає мене завдяки родимці. І коли вона побачить мою ліву руку, то скрикне, розкотисто вимовляючи «р», як Янек: «Кристино! Кристино! Нарешті! Люба моя Кристинко!» – і пригорне мене до себе, плачучи від радості.

Найбільше я тривожилася за маму: коли вона дізнається про нашу втечу, це розіб’є їй серце. Та Янек сказав, що вона сама винна, не слід було брати викрадених дітей, і ми тут нічим не можемо зарадити.

– Тепер ти маєш навчитися брехати.

– Ні, Янеку. Навіщо? Ми й так уже все від них приховуємо, цупимо гроші та харчі, досить і цього.

– Треба бути жорсткішою, Псевдо-Крістіно. Ти маєш стати товстошкірою, інакше не витримаєш дорогу додому.

– Янеку, я так не можу.

Наступного дня Ґрета, повернувшись зі школи, побачила, що речі з шухляд валяються на підлозі. Труси, шкарпетки, панчохи, майки та светри – все вперемішку вивернуто на підлогу. Вона стрілою злетіла вгору сходами.

– Мамо! Глянь, що Крістіна наробила!

Я спустилася слідом за мамою й ошелешено дивилася на розгардіяш.

– Це ти зробила? – спитала мама, ледве стримуючи гнів.

І мови бути не могло, щоб я виказала Янека, тож я сказала:

– Так. – Все моє нутро тремтіло.

– Навіщо? – різко спитала мама.

– Я... я дещо шукала і... мабуть, забула скласти все на місце.

– Що ти шукала?

– ...

– Що ти шукала, Крістіно?

– ... Мого ведмедика з тарілками.

– Вона бреше! – крикнула Ґрета. – Он він, на полиці, вона завжди кладе його туди. Вона ніколи не кладе його в комод!

Мама розповіла все дідусеві. Той покликав мене і дивився на мене сумними очима.

– Що з тобою таке, маленька? – зітхнув він. – Ти змінилася. Мама каже, що ти стала гидкою дівчинкою. Чому ти влаштувала в кімнаті розгардіяш?

– Бо мені так захотілося.

Кутики дідусевих вуст опустились, обличчя з сумного стало суворим, він ухопив мене за зап’ястки, шарпнув до себе й поклав собі на коліна. Я намагалася випручатись, та він однією рукою надавив мені на спину, а іншою почав бити по сідницях – лясь, лясь, лясь, – таке сталося вперше, від болю я розлютилась, я репетувала й пручалася, моє пручання розізлило дідуся ще більше, удари посипалися частіше й болючіше, я відчувала, як мої сідниці горять, кров ринула до поверхні шкіри дізнатися, що відбувається, я верещала й хвицала ногами. Коли нарешті його гнів ущух, дідусь відштовхнув мене, і я впала на підлогу, ридаючи без упину, а дідусь звелів щезнути з-перед його очей.

Виходячи з вітальні, я побачила Ґрету, яка спостерігала за всім, стоячи біля дверей і тримаючи Аннабеллу на руках. Вона лукаво посміхнулася мені.

– Браво, Кристинко! – сказав Янек. – Ти склала іспит. Боляче було?

– Авжеж.

– Ти витримала б більше?

– Так.

– Браво. Тепер бачиш, які вони, німці?

 – Так.

День Святого Валентина.

Ми снідали, вмочаючи сухарі в чашки з паруючим цикорієм, – у нас більше не було ні шоколаду, ні масла, ні сиру, ні шинки, ні варення, – коли це сталося: добре відлагоджене життя дало тріщину, й до нашого дому увірвався хаос. Все почалося з того, що дідусь заридав у своїй кімнаті. Всі завмерли, як під час гри у «Хальт», мама з бабусею перезирнулись, я помітила в їхніх очах паніку і зрозуміла: сталося найгірше. Але що? Батька вбили чи Гітлер помер? Що таке? Ридання стали голоснішими, дідусь вискочив зі своєї кімнати, на задньому тлі чути було радіо, дідусь був у спідній білизні, його черево звисало, мов здоровенна біла куля, по його обличчю текли сльози, він рвав на собі сиве волосся, яке стирчало дибки, немов у клоуна. Він що, не розумів, який кумедний у нього вигляд? Чи забув, що не можна ходити перед людьми у спідньому?

– Курте! – озвалася бабуся. Вона підвелася, підійшла до дідуся, а той розвернувся й почав битися головою об стіну, знов і знов, неначе рахував удари, як Йоганн у тому центрі в Каліші.

Мало-помалу ридання перетворилися на слово:

– Дрезден, – вимовив він. – Дрезден, Дрезден, Дрезден, Дрезден, Дрезден... – якщо повторити слово мільйон разів, чи втратить воно сенс?

Мама наказала нам іти до своєї кімнати, й коли ополудні ми спустилися, все в домі було догори дриґом, і ніякого обіду не приготували. Хельґа підмітала на підлозі в їдальні уламки порцеляни, виготованої на фабриці дідусевого батька, гарний годинник теж був розбитий, як і бабусина скринька для коштовностей, крихітна балерина викотилася в коридор, незмигно дивлячись просто перед собою, щоб не втратити рівновагу; якісь чоловіки приїхали по дідуся, але той зачинився у своїй кімнаті на ключ, один із чоловіків наступив на балерину, навіть не помітивши, й та розкололася навпіл, мама й бабуся завмерли на канапі, немов статуї, Хельґа звеліла нам повертатися до себе.

Ми з Йоганном дивилися через вікно на шкільне подвір’я. Там було порожньо, ніхто не грався, все застигло. Від каміння віяло холодом. Жодного птаха. Дерева стояли голі.

– Нічого, вони на це заслужили, – сказав Йоганн.

– Хто?

– Німці, всі німці. Вони заслужили на смерть.

– Не кажи так, Янеку, – сказала я польською. – Будь ласка, не кажи так.

– А я казатиму. Німці – чудовиська, Кристко. Того року, коли я народився, вони обрали правителем монстра, все моє життя вони вбивали поляків, знищували наш народ, наші землі, міста, ти знала? Нашу столицю Варшаву минулого року спалили дотла, ти знала?

Він говорив так тихо, що я ледве його чула.

– Але ж діти, Янеку... немовлята...

– Гадаєш, вони рятували польських немовлят? Діти чудовиськ – теж чудовиська, Кристино.

– А тварини? Вони теж заслужили на смерть?

Мовчанка. Я відчувала, що він знову віддаляється від мене.

– Можливо, для тебе вже занадто пізно, – врешті заявив він. – Напевне, тебе викрали занадто малою і зробили з тебе справжню німкеню. Може, ми з тобою вороги, а не друзі.

Від його слів волосся у мене на потилиці стало дибки.

– Будь ласка, – відчайдушно зашепотіла я, щосили тиснучи великим пальцем на свою родимку. – Будь ласка, Янеку. Я полячка, як і ти. Ми повинні бути разом.

– Разом... проти ворога.

– Так, так.

Він обійняв мене за плечі.

– Гаразд, – сказав він польською. – Добже.

– Янеку... якщо люди у Дрездені тримали в клітках саламандр... вони ж вижили, авжеж? Вони ж можуть жити у вогні.

– Ні, це тільки легенда... у лісі біля нашого дому в Щецині водилися саламандри. Ти бачила живих саламандр?

– Ні.

– У тебе стільки всього у голові, Кристко, але ти нічого не тямиш у житті. Ти хоч раз гуляла в лісі?

– Ні.

– Саламандри – чарівні створіння. Вони чорні, з оранжевими цятками, у них великі роти й чорні очі, вони теплі на дотик. Ми з братом вистежували їх у лісі – вони завжди вилазили в сутінках після дощу, ховалися під корінням дерев. Якось мій брат упіймав саламандру й приніс додому. Ми посадили її в коробку, намагалися годувати її, та вона не хотіла їсти. День за днем ми приносили їй зерно, траву, дощових черв’яків, комах... вона нічого не брала. Спливали тижні, вона стала не така жвава, проте жива... За півроку вона перетворилася на прозорий, обтягнутий шкірою кістяк, але ще трохи рухалася. Зрештою її тіло вкрилося білою рідиною... вона сохнула й гнила... якось ми прийшли й побачили, що від неї залишилася тільки купка драглів.

Ми сідаємо обідати тоді, коли вже час пити чай. Дідуся забрали, Хельґа подала на обід лише варену картоплю. Мама та бабуся навіть не вийшли до столу, тож молитву прочитала Ґрета. Коли вона закінчила, Йоганн уперше сказав «Амінь». Нехай буде так.

Тієї ночі мені снилися тисячі дрезденських статуй, що лежали на землі: розбитий Спаситель на хресті, розбитий бородатий філософ, розбита велична богиня, тіло без голови, голова без тіла, розбитий сумний святий, маленький музикант з відбитими руками, Пречиста Діва, що з жахом дивилася на голого чоловіка, який лежав поруч, кам’яні голови, що котилися, кам’яні очі, що метали блискавки, вкриті ранами кам’яні коні, покалічені чорні раби, німфи та кентаври з відбитими кінцівками, голови херувимів, складені гіркою, мов гарматні ядра. «Крістіно, поглянь!» – вигукнув дідусь. Звівши очі, я побачила, що до фронтонів театру, опери та Палацу правосуддя прибили людей, їхня кров стікала по стінах. Фасади було прикрашено руками й обличчями живих людей, які ворушилися, намагаючись привернути нашу увагу. У парках та скверах живі жінки стояли на газонах, молоко бризкало з їхніх грудей – це були нові фонтани. «Поглянь, Крістіно! – вигукнув дідусь, широко розкинувши руки, неначе хотів обійняти широку панораму міста. – Ми виграли війну!»

Сни вривалися в реальне життя, дні й ночі мінялися місцями, люди і статуї мінялися місцями, всюди панував хаос, надворі стояв березень, люди були змучені холодом, сирени вили без упину, небо крапало кров’ю, в квітні у школах поновилися заняття, дерева на подвір’ї розквітли, птахи щебетали, містечко бомбардували, бомби влучили просто в сквер; коли ми вийшли наступного ранку, від ратуші та церкви залишилися тільки руїни, що диміли, стовпи каруселі погнулися, коні лежали на боці чи на спині, розкинувши ноги в галопі, розчахнуті навпіл високі дерева загрозливо похилились, неначе хотіли почути від землі правду, заняття в школі припинилися, Гітлер помер, про це сказали по радіо, у травні на клумбах розквітли квіти, шкільне подвір’я заполонили біженці зі сходу, місто роїлося біженцями, вони йшли багато днів, тягнучи валізи, клунки, дітей, шкіра у них була сірого кольору, вони були розгублені й голодні, й ми зачинилися вдома в тривожному очікуванні. Якось ми почули на вулиці крики й кинулися до вікна подивитися, що сталось: померло маля, і мати не хотіла його віддавати, вона кричала й кричала, коли його намагалися в неї забрати, потім вихопила з купи валізу, витрусила все з неї, поклала туди тільце і зникла з валізою в юрбі. Настав червень, і Йоганн сказав, що Німеччину розділили на чотири частини, мов пиріг, кожному з переможців перепала частина, і наша частина дісталась американцям.

Почався голод. Ми чекали й чекали на повернення батька і не знали, чи він потрапив у полон до росіян, чи загинув у бою, чи вмер від голоду дорогою назад; настала літня спека, й місто перетворилося на суцільне страждання, люди виривали одне в одного хліб і щедро ділилися хворобами, нам не було чого їсти, і Йоганн склав список усіх наших цінних речей: бабусині коштовності, кілька вцілілих чашок та блюдець із дрезденської порцеляни й піаніно, Йоганн вирушив на вулицю, з кимось зустрічався, торгувався, знайшов покупця на піаніно, приїхала вантажівка, щоб його забрати, а ми натомість отримали великий мішок картоплі, це було диво, а не фокус, піаніно перетворилося на картоплю, немов вода – на вино, а Йоганн був нашим героєм. На вулиці він прислухався до розмов утомлених людей і дізнавався, звідки вони втікали, що бачили та що втратили, що витерпіли, що залишили позаду, і переповідав мені.

– Ґрето, віддай ляльку Йоганнові, – сказала мама. – Може, він зуміє виміняти її на сало чи хліб.

Але Ґрета не хотіла віддавати, набурмосилася, похитала головою і притиснула Аннабеллу до себе.

– Тобі доведеться красти, Йоганне, – тихо сказала мама. – Кради все, що зможеш. Кради, інакше ми помремо з голоду!

Йоганн крав, і коли мама зі сльозами сорому і вдячності брала у нього здобич, він на неї навіть не дивився.

У брудно-сірих сутінках ми з Йоганном сиділи на краю зламаної лавки в закутку скверу, на землі покотом спали біженці, підклавши під голови клунки. Заплющивши очі, я вслухалася в довколишні звуки – квиління немовлят, зітхання матерів, молитви старих, бурчання у моєму животі, – коли раптом Йоганн сказав:

– Пора, Псевдо-Крістіно.

– Пора що?

– Я тобі казав, що втечу цього літа. Підеш зі мною?

– Янеку, ми не можемо втекти зараз... і покинути родину... на...

– Уже серпень. Незабаром стане занадто холодно для ночівлі просто неба. Ти підеш зі мною? – повторив він польською, і я заплакала.

Цікава штука – сльози. Дідусь розповідав, що слізні канали, які промивають наші очі, – дуже складні та крихкі механізми, й ніхто не знає, чому ці механізми запускаються самі собою, коли нам сумно, і який зв’язок між смутком та солоною водою, але раптом я відчула, як мені бракує дідуся, і що дужче я плакала, то більше мені його бракувало. Коли починаєш плакати, то одна причина тягне за собою іншу, і вже не можеш зупинитися, я сумувала за дідусем, сумувала за батьком, сумувала за Лотаром, мені хотілося, щоб уся родина зібралась і мама знову раділа...

– То що, Кристинко? Так чи ні?

Я пригорнулася до Йоганна, неначе він був уособленням усіх чоловіків на світі, я ридала в нього на грудях, він обійняв мене й незграбно гладив по голові, перехожі побіжно ковзали по нас поглядами і йшли собі далі, вони стільки всього бачили, їхні міста згоріли дотла, вони бачили обвуглені тіла, що зменшилися втричі, бачили, як горить на тілах білий фосфор, бачили навіки застиглі червоні, фіолетові та брунатні мумії, трамваї, набиті згорілими пасажирами, відірвані жіночі руки на землі, людські голови завбільшки як тенісний м’яч, людей, що перетворилися на купки попелу чи обварилися до кісток від вибуху казана, тож їх не могли схвилювати такі дрібниці, як сльози маленької дівчинки.

– Можеш дати мені відповідь завтра. Завтра у мене день народження, Кристинко. Мені виповниться тринадцять, і опівночі я вирушу в дорогу.

Дідусь колись казав, що завтра не настане ніколи, і розповів історію про цирюльника, який заманював відвідувачів табличкою «Завтра голимо безкоштовно». Люди приходили наступного дня, сподіваючись поголитися безкоштовно, а цирюльник кепкував: «Ви що, читати не вмієте? Написано ж – безкоштовно голимо завтра»; відвідувачі все ж голились: якщо вже прийшли, то платили, й за якихось кілька місяців той став найбагатшим цирюльником у Дрездені.

Завтра не настане ніколи, а от наступний день настане так чи інакше.

Наступного дня, коли ми на кухні за столом пили чай і гризли лушпайки з картоплі, у двері подзвонили. Мама прожогом підхопилася, сказавши, що це, напевне, тато, але потім згадала, що у тата є ключ і він не став би дзвонити у двері власного дому, – але ж він міг загубити ключа під час боїв із росіянами, тож, може, все-таки... але це був не батько. Хельґа пішла відчинити й повернулася з якоюсь дамою.

Дама була така елегантна, що здавалася якоюсь неземною істотою, ми вже цілу вічність не бачили такої добре вбраної, ситої, доглянутої жінки, її темно-каштанове волосся було зібране в гладенький лискучий пучок, на ній була уніформа та шкіряні черевички, в руках – шкіряна папка. Дама відрекомендувалася, сказавши, що її звати місіс Мулик і вона дуже перепрошує, що перервала наш обід; з перших слів стало зрозуміло, що вона іноземка, і мама звеліла всім дітям вийти з кімнати.

Ми очікували у вітальні. Зайнятися було нічим, тому ми нічого й не робили. Більше не було ходиків, які цокали б і відмірювали час, що спливав, але барви на небі поволі змінювалися, отже, час спливав, я раптом згадала, що сьогодні день народження Янека, проте відчувала, що зараз не найкраща мить для вітань. На кухні чотири жінки говорили дедалі голосніше, бабусин голос став пронизливим, але ми не могли розібрати слова, лише інтонацію, мелодію болю. Нарешті Хельґа відчинила двері й покликала нас із Йоганном.

«Не ти, Ґрето, – додала вона, коли та теж підвелася, – тільки Йоганн і Крістіна».

Я подивилася на Ґрету, вона – на мене, і я сказала подумки: «Ну, от і закінчилося наше непросте сестринське життя».

Кухонний стіл був устелений документами й фотографіями, мама сиділа між Хельґою та бабусею, я бачила три пари ніг під столом, але не наважувалася поглянути на обличчя, бо знала, що мама плаче, а я не хотіла цього бачити.

Незнайомка невпевнено щось запитала Янека польською. Той відповів «Так», і мама застогнала. Потім дама обернулася до мене. Гадаючи, що вона теж говоритиме зі мною польською, я вже хотіла їй пояснити, що не дуже добре знаю рідну мову, – але та простягла мені руку й сказала німецькою:

– Ходи-но сюди, маленька!

– Ні! – скрикнула мама таким голосом, якого я ще ніколи не чула: глухим, сповненим горя й болю. – Тільки не Крістіна!

Дама попросила маму заспокоїтися.

– Я знаю, наскільки це важко для вас, – сказала вона й попросила Хельґу принести мамі склянку води, але та навіть не ворухнулася. Дама знову простягнула мені руку, і мама, ридаючи, опустила голову на стіл. Я поволі перетнула кухню й, узявши місіс Мулик за руку, урочисто заявила польською:

– Я теж полячка.

Вона підняла брови:

– Ні, моя маленька, гадаю, це не так.

Потім, відпустивши мою праву руку, взяла мою ліву й обережно повернула її. Здивована такою несподіванкою, я дивилась, як вона уважно вивчає внутрішній бік моєї лівої руки. Було спекотно, на мені була кофтина без рукавів, тож дама відразу помітила мою родимку й сказала:

– Я цілковито впевнена, що ти – українка і насправді тебе звати Клариса.

Земля хитнулась у мене під ногами, і я приголомшено глянула на Янека. Я зустріла його погляд, у ньому було збентеження й запитання: «Хто ж ти?» – а я не знала, що відповісти. Уже кілька місяців я готувалася зустрітися з батьком і матір’ю в Польщі; якщо вони не чекають на мене, то хто ж чекає? Україна – де це, що це? У животі в мене все стиснулось, я боялася, що мене зараз знудить, як тоді, коли я вперше зрозуміла, що мене вдочерили. Та тоді я була сама-одна, це було до того, як у моєму житті з’явився Янек, а тепер я чіплялася за його погляд, і його очі казали мені: «Що б там не трапилося, ми з тобою будемо разом».