Текст книги "Розколини"

Автор книги: Ненсі Г’юстон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 16 страниц)

Дні тягнулися надто довго, навіть узимку, коли мали б бути короткими; ще довше тягнулися тижні, а місяці взагалі не мали кінця – вони минали, я їх рахувала, але не знала, скільки ще їх буде, життя здавалось мені нескінченним.

Одного недільного вечора, коли я ледве не конала від нудьги, я попросила в бабусі дозволу зліпити сніговика у саду. Вона сказала, що надто холодно, та я вперто канючила, тож бабуся, голосно зітхнувши, дозволила і допомогла мені натягнути на себе теплий комбінезон, спеціальні чоботи для снігу, вовняну шапочку та рукавички на мотузці, пропущеній крізь рукави під пальто через спину, – так я не могла їх загубити; тієї миті, коли бабуся зав’язувала шарф, я усвідомила, що хочу до вбиральні. «Даруй, бабуню, – несміливо і тихо промовила я, – мені треба в туалет». Бабуся розсердилася. Вона розлючено зірвала з мене зимове вбрання зі словами: «Седі, зізнайся: ти це навмисно, га?» А я сказала: «Ні, бабуню, клянуся, ні! Раніше мені не хотілося!» – «Що ж, – відповіла вона, – нехай це послужить для тебе уроком. Можливо, наступного разу ти будеш уважніша до свого тіла!» Даремно я просила й молила її – після вбиральні вона не дозволила мені вийти.

У лютому сталася несподіванка: Ліза (одна із дівчат з мого класу) запросила мене на свій день народження. Авжеж, я знала, що вона запрошувала не мене особисто, а всіх наших дівчат («Носа задирають, – заявила бабуся. – Далеко не кожен може собі дозволити запросити тридцять осіб!»), тому було б надто помітно, якби вона не запросила мене. Та на Лізиному святі потреба скористатися вбиральнею знову зіграла зі мною злий жарт. Мама Лізи приготувала багато «Розхристаних Джо» – відкритих гамбургерів на підсмажених хлібцях і з густим соусом, я ніколи не їла нічого смачнішого, тож не стримувала себе. Як це завжди буває на днях народження, всі діти гомоніли й реготали одночасно, і я доєдналася до спільних веселощів, аж раптом лимонад, який я пила, дався взнаки, я почервоніла, злякавшись, що можу зробити це в трусики, а це стало б найбільшим із можливих принижень, тож я підвелась і тихенько запитала у Лізиної мами, де вбиральня. А вона провела мене в коридор, не лаючи, як це обов’язково зробила б бабуся, ніби це було так природно – робити «піпі» посеред обіду. Мені це дуже сподобалось. Я зачинила за собою двері і дзюрила досхочу, але відчинити замок не могла. Це було схоже на страшний сон – справжній кошмар! – я марно билася над замком, він відмовлявся слухатись мене, я панікувала, думала, що проведу решту життя у вбиральні; нарешті я постукала в двері і покликала на допомогу. З коридору почулися голоси дівчат: «Седі, що сталося?» І я тихо, захриплим голосом, який немовби й не належав мені, відповіла: «Не можу відчинити двері!» Лізин тато присів по інший бік дверей, ласкаво попросив мене не хвилюватись і терпляче пояснив, як розблокувати двері. У мене все вийшло. Коли я нарешті повернулася до столу, Ліза сказала: «Седі, як справи у туалеті?» Всі засміялись, і я мало не померла від сорому. Свято було зіпсоване.

Ми чекали на весну. Як і щороку, мама мала приїхати на великодню вечерю, яка відбувалася не ввечері, а опівдні, і я вирішила рахувати дні у зворотному порядку до Великодня. Час минав кволо і довго, поволі переповзаючи від 42-х до одного, – нарешті це мало статися завтра, а ось і сьогодні! Мама не ходила з нами до церкви Святого Йосафата – бабуся сказала, що вона перестала відвідувати церкву, коли злигалася з своїми бітниками, на що дідусь зауважив: «Шкода! Безбожна молодь, приречена на муки у пеклі». Гадаю, він пожартував. (Я не знаю, чи дідусь і бабуся справді вірили у дива і воскресіння Христові, у рай і пекло, чи це були лише мовні звороти, – в будь-якому разі вони явно не чекали на те, що якесь диво кардинально змінить їхнє життя).

Ми швидко повернулися додому, бо о пів на першу мала прибути мама і слід було все приготувати до вечері. Весь цей час у печі готувалася шинка, і бабуся, наспівуючи псалми про воскресіння Христа, кинулась її перевіряти, та все було гаразд – шинка не підгоріла. Христос постав із мертвих, до Різдва він мав знову прийти у світ живих, шинка була готова, стіл накритий, годинник цокав, уже була перша година дня, а мама, як завжди, запізнювалась.

– Хто б сумнівався! Її такі дрібниці, як пунктуальність, ніколи не цікавили! – з іронією зауважив дідусь.

Каструлі підігрівалися на плиті, однак хліб уже почав тверднути – так само поволі з бабусиного обличчя зникала гостинна усмішка, що дивом осяяла його о пів на першу. Гілер, відчуваючи бурю, бігав між дідусем і бабусею, скиглив і торохтів хвостиком по паркету.

– Гілере, тобі ніколи не доводилось отак чекати на своїх батьків? – з цими словами дідусь почухав його за вухами. Почувши своє ім’я, Гілер вирішив, що час іти гуляти, й загавкав. Однак дідусь удав, ніби песик відповів «Ні», і собі відказав: «Звісно, що ні!»

Щодо мене, то я воліла задля маминого візиту видаватися милою й чемною («як картинка»), тож перед церквою причесалася, зв’язавши волосся у жмут на потилиці й закріпивши конструкцію жовтим бантом, однак чим далі, тим більше ґумка банта стягувала шкіру на голові, було боляче, я чухалася, з-під ґумки виборсалось кілька пасем волосся; зрештою, я зірвала кляті ґумку і бант разом із кількома волосинами й заплакала.

– Седі, на Бога, що ти робиш?! – скрикнула бабуся. – Хочеш, щоб ми тільки й їли, що твоє волосся? Ходи до себе, залиш усе там і вимий руки! Негайно!

І поки я порпалась у ванній кімнаті, усвідомлюючи, що маю, як завжди, банальний вигляд і що всі ці страждання терпіла даремно, мама нарешті з’явилась.

Я буквально скотилася по сходах і кинулася в її обійми. Вона спіймала мене зі словами: «О, моя люба, моя дорога і така доросла вже дівчинко!» – посадила собі на коліна і вкрила моє обличчя поцілунками.

– Крістіно, нам можна вже сідати за стіл? – запитала бабуся. – Вже перша тридцять п’ять. Ще трошки – і висохне шинка.

Мама уважно зазирнула мені в очі.

– Як ведеться моїй солоденькій Седі?

– Добре, – відповіла я.

Бабуся різко зняла мене з маминих колін, посадила на мій стілець, а дідусь, узявшись за електричний ніж, повторив свій звичний жарт про Джека Патрача.

Мама – не просто найпрекрасніша жінка у світі, вона сяйливо-чарівна. Її друг Джек якось сказав це при мені, а я запам’ятала, бо цей опис напрочуд їй пасував. Мама вбралася у все чорне (звичайно, на думку бабусі, не личить носити таке на Великдень): чорні обтислі штани, чорний светр, яскраво-рожевий шалик, великі срібні кільця у вухах – і все, ні макіяжу, ні складної зачіски; втім, завдяки своїй усмішці, своїм блакитним очам, своїй бадьорій, жвавій поставі мама завжди привертала до себе увагу, і зненацька я зрозуміла: мало на кого взагалі звертають увагу, більшість людей не присутні тут і зараз, вони думають про тисячі різних речей, тільки не про вас, тільки не про незліченні можливості саме цього моменту.

(А через інтенсивність маминої присутності її постійна відсутність у моєму житті була вкрай нестерпна).

– Крістіно, – звернувся дідусь до мами, коли всі взяли по кусню шинки та скибці ананасу, наклали собі батату і зеленої спаржі, – я чув, у вас з’явилися серйозні конкуренти.

Мама здивовано глипнула на нього – мовляв, що ти верзеш?!

– Ну, ці, як їх, британські жуки.

Мама засміялася.

– О, «Бітлз»! Так, вони дуже здібні.

– Ніколи не бачила абсурдніших зачісок, – зауважила бабуся. – Достоту віник на голові! Навіть очей не видно!

– Вони мені дуже подобаються, – тихенько мовила я.

– Браво, Седі! – зраділа мама.

– Що ж, – зітхнув дідусь, – можу сказати лише, що людство деградує. Тільки подумайте: за якихось два століття ми перейшли від вишуканих опер Моцарта до оцього: Yeah, yeah, yeah, I love you, I wanna hold your hand... Help! Рятуйте, люди добрі! На допомогу!

Він посміявся власному жарту і кинув Гілерові під стіл шмат сала.

– Річарде! – скрикнула бабуся. – Ти ж добре знаєш: собакам давати сало не можна! Це ж холестерин!

– А я у дитинстві сало любила, – замріяно мовила мама. – Хотіла стати Пані Товстухою в цирку.

– Невже? – здивувався дідусь. (Хіба він про це не знав? Чи забув?) – Іще одна дитяча мрія не збулась.

– А мені здається, що, відколи ми бачилися востаннє, ти ще більше схудла, – заявила бабуся.

– Однак почуваюся чудово, – відказала мама.

Я їх не слухала, бо впала у свого роду транс: я так довго чекала цього дня, а тепер, коли мама нарешті прийшла, я не знала, що мені робити, могла лише пожирати її очима; мама сиділа на протилежному від мене кінці столу, потоки сонячних променів лилися через вікно й утворювали навколо неї позолочений німб («Вона тут, вона тут, вона справді тут!»), я сиділа і не ворушилась, мов закам’яніла, слухаючи музику її голосу та спостерігаючи за граційними рухами її рук, аж раптом почула: «Седі, не хочеш переночувати у мене на наступних вихідних?» Я не вірила власним вухам! Наступні вихідні? Це ж усього через шість днів! Бабуся з дідусем перезирнулися, мовляв: «Божечки, ця жінка може погано вплинути на нашу Седі!» – аж раптом згадали, що «ця жінка» доводилась їхній Седі матір’ю, і хоч вона й довірила їм дитину з самого народження, бо у вісімнадцять років ще не могла її забезпечити, тепер, у двадцять чотири роки, ніщо не заважало їй забрати доньку, і хтозна, можливо, якщо я буду чемно поводитися під час цього візиту, вона так і зробить. Моє сердечко радісно стрепенулось.

– Скажімо, в суботу після обіду. Ми з Пітером приїдемо по тебе на машині, а у неділю під вечір відвеземо назад. Годиться?

Всі мовчали.

– Седі, тобі це підходить? – запитала мама. Я вже хотіла сказати, яка це чудова ідея, але втрутився дідусь.

– Хто такий Пітер? – поцікавився він.

– Пітер Сілберманн. Мій новий імпресаріо.

Запанувала тиша. Бабуся й дідусь знову перезирнулися.

– Пітер... як? Сілберманн? – мовила бабуся таким тоном, ніби вже саме ім’я було проблемою.

– А хто такий імпресаріо? – запитала я, вже уявивши Прекрасного Принца з розкішними кучерями, який кидав свій ошатний червоний плащ у калюжу, щоб мама могла пройти і не забруднити ноги.

– Це той, хто робить мене відомою! Керує моїми справами, влаштовує концерти.

– Концерти? Хочеш сказати – справжні концерти, не в шинках і барлогах? – здивувався дідусь.

– Так, тату, – з чарівною усмішкою відповіла мама. – Вам надіслати квитки?

– Крістіно, тобі добре відомо, що я геть нічого в твоїй музиці не тямлю, – похитав головою дідусь. – Не хочу видатися нечемним, але ще нікому не вдавалося зробити собі ім’я з піснями, де немає слів.

– Я буду першою! – вигукнула мама. – Навіщо робити те, що вже хтось до тебе робив?

Бабуся стиснула губи і наштрикнула шматочок шинки на виделку, мовляв: коли вже моя донька навчиться дивитись в обличчя дійсності?

– У Седі прекрасний апетит, – натомість сказала вона. – На вечір я можу приготувати вам макарони з сиром...

– Макарони-шмакарони! – розсміялася мама. – Гадаю, Седі тиждень протримається на дієті своєї матусі – сухі хлібці з віскі... правда ж, серденько?

– Ще й як!

Мені кортіло додати ще щось кумедне, та нічого не спадало на думку – майбутня ніч у маминій квартирі не йшла з голови.

– Що ж, гаразд, – зітхнула бабуся. – Я підготую для неї валізку... В тебе є додаткове ліжко?

– Можна розкласти похідне ліжко на даху фургона Пітера, – запропонував дідусь.

– Не може бути й мови! – запротестувала мама. – Вона цілком може поспати на канапі... правда ж, серденько?

– О, ще й як можу! – скрикнула я. Я боялася, що мама вирішить, ніби я дурненька, бо двічі сказала одне й те саме, та вона кинула на мене повний любові погляд.

– От і вирішили, – сказала вона. – Дякую, все було дуже смачно, та я маю тікати, в мене репетиція.

– Репетиція?! – здивувалась бабуся. – У Великодню неділю?!

– Гадаєш, Ісус на мене образиться? Думаю, в нього є важливіші справи...

– Крістіно! – вигукнула бабуся, що розривалася між бажаннями негайно вигнати маму за блюзнірство й водночас не випускати її зі своїх лабет. – А десерт? Учора я приготувала шоколадний торт, спеціально для тебе.

– Коли ти вже запам’ятаєш – я ненавиджу шоколад.

І після короткого, але шаленого виру обіймів, поцілунків і гавкоту мама пішла. Я сіла біля вікна і дивилась, як вона віддаляється обсадженим деревами тротуаром; ішла вона різким кроком, майже танцюючи, рожевий шалик маяв слідом за нею; нарешті мама завернула за ріг, а бабуся сказала:

– Седі, допоможи мені прибрати зі столу.

Я буду чемною я буду ідеальною я не зроблю жодної помилки за всі наступні шість днів я стрибатиму на пуантах тільки правою ногою, клянуся! о мамо мамо мамо... Любов до мами наповнювала мене, виривалася з грудей – я прагнула розчинитись у мамі, стати з нею однією особою чи, радше, бути неймовірним голосом, що лився з її вуст, коли вона співала.

Сталося, як гадалося. Мама справді відчинила двері своїм ключем, її імператор Пітер ніс мою валізку, ми разом переступили через поріг, зайшли всередину – і я нарешті стала частиною життя своєї мами. Помешкання розташовувалось у цоколі – власне, це була не зовсім квартира, лише одна велика кімната, подібна до печери, темна і таємнича, маленькі вікна виходили на тротуар, де весь час миготіли чиїсь шкарпетки і черевики. Стояв дуже артистичний дух цигарок, ладану й кави, у кутках було повно книжок і тіней.

– Серденько, можеш робити, що заманеться. А ми з Пітером трохи попрацюємо, ти ж не проти?

– Я не проти!

Почувалась я дуже невпевнено, так, ніби вона була незнайомкою, на яку треба було справити гарне враження, хоча насправді йшлося про мою маму. Я скрутилася калачиком на канапі. Пітер (вайлуватий велет з довгим темним волоссям і в окулярах) сів за піаніно, мама стала біля нього – і я зрозуміла, що для них інструмент був чим завгодно, тільки не ворогом: піаніно було їхнім другом, старим приятелем. Коли руки Пітера пробіглися клавішами, акорди злетіли в повітря, наче річка, що розбилась об пороги.

– Седі, хочеш стати першою слухачкою нашого нового твору?

– Клас!

Пестячи родиму пляму під лівим ліктем, мама розігріла голос кількома гамами й арпеджіо, та у її виконанні це не було нудним повторенням давно відомих речей – ні, вона співала радісно, ніби бігла босоніж довжелезним піщаним пляжем. Мама зробила Пітерові знак, що готова. Після низки коротких різких нот у staccato він вийшов на акорд, і мамин голос вирвався з нот, підхопив одну з них і злетів аж до неба: так починалася пісня. Різкими поштовхами мама спускалася від високих нот, проспіваних з несамовитою ніжністю, до глибоких і темних вод нот низьких, заквиливши так, ніби з неї помалу, по краплинах виходив дух. То вона плямкала губами так, ніби корок вилітав із пляшки, то била себе у груди рукою, означаючи музику, яка вилітала з її горла. Здавалося, її голос розповідав якусь історію – не лише історію її життя, але й історію всього людства з голодом і війнами, битвами і стражданнями, тріумфами й поразками; вона то нависала загрозливими хвилями, мов розбурханий бурею океан, то зривалась, мов потік зі скелі, кидаючись на каміння, потопаючи серед піни й зникаючи у сліпучо-прекрасній темній долині далеко внизу. Своїм голосом вона креслила довкола моєї голови золоті кола, подібні до кілець Сатурна, шалено стрибала, мовби танцюючи французький канкан, стогнала й дрижала, обертаючись навколо горлового «фа», достоту плющ навколо стовбура дерева, – і нарешті пірнала у кришталево-прозорі сині води акорду «соль мажор», який невтомно повторювали Пітерові пальці... Я потрапила в інший світ. Мама таки мала рацію: ніхто до неї так голосом не користувався. Моя мама була унікальна – винахідниця, геній, справжня богиня співу. Якби міс Келлі її почула, то миттю отримала б апоплексичний удар і сконала на місці, змушена визнати марноту власної музики.

Коли мелодія закінчилась, мама стікала потом (хоча вживати слово «піт» не можна, воно вульгарне, дідусь часто повторював таке прислів’я: «Коні пітніють, чоловіки пріють, а жінки – променіють»; про жінок і коней він іще казав таке: «Коня до балу довести можна, та з ним не станцюєш, жінку до книжок довести теж можна, та думати не навчиш»), і футболка прилипла до її тіла. Пітер схопився на ноги, згріб її в обійми і став кружляти з нею по кімнаті з криками: «О, це було казково! Кріссі, казково!», – а мама закинула голову назад, віддавшись руху, мовби ганчір’яна лялька.

– Серденько, а що ти скажеш? – запитала вона, коли Пітер нарешті її відпустив.

– Клас! (У мене ніяк не виходило вимовити хоч щось розумне).

– Тобі подобається?

– Ще й як!

– Думаєш, це можна десь виконати?

– Звичайно!

– Люба моя! – мама послала мені повітряний поцілунок. – Ти хоч розумієш? Ми злетимо до самого неба!

– Моя черга цілуватися! – заявив Пітер.

Він розвернув маму до себе і поцілував її просто у розкриті вуста, як у кіно, – однак бабуся зазвичай вимикає телевізор на початку поцілунку, а тепер я могла спостерегти за ним з початку до кінця. Коли поцілунок закінчився, Пітер явно не вважав, що він закінчився, – навпаки, він прагнув продовження. Його вологі губи тремтіли, він запхав руку до кишені і витягнув звідти жменьку дрібних монет.

– Здається, Седі не проти сходити по цукерки до крамниці на розі, правда ж, люба?

І мама, обернувшись до мене, мовила:

– Чудова думка! Хочеш, Седі?

Та хоч я й обожнювала цукерки, хоч мені майже ніколи й не дозволяли їх їсти (хіба трошечки на Геловін і Різдво), бо від цукерок псуються зуби, – все ж мені аж ніяк не хотілося блукати незнайомим кварталом у пошуках цукерні.

– Ні, ні! Мені і так добре! – сказала я, але Пітер втиснув гроші мені у долоньку.

– Я впевнений, що глибоко в душі ця мила дівчинка вмирає від бажання поласувати цукерками!

– Слухай уважно, серденько, – сказала мама, подаючи мені пальто, – крамниця розташована за чотири вулиці звідси, йди прямо, нікуди не звертай, а ми весь цей час будемо репетирувати, і тобі не доведеться весь час слухати мене.

– Але мені подобається тебе слухати! – заперечила я.

– Ходи, люба, швиденько, – підвела мене до дверей мама. – А коли повернешся, будемо грати в карти!

Вулиці були довжелезні, я боялася загубитись, потрапити в зуби злим псам чи в руки бандитам, та хотіла довести мамі, що вже доросла, що не робитиму їй клопоту і що ми зможемо жити разом, тому щоразу, як підступав страх і хотілося плакати, я скидала з себе облуду і йшла вперед, ноги здавалися далекими, відділеними від тіла, їм кортіло щосили бігти, але я примушувала їх іти рівно: ліва-права, ліва-права, причому праву я намагалася не ставити на п’ятку. Мамин квартал був далеко не таким охайним, як наш, – усюди з тріщин у тротуарі стирчав бур’ян, тиньк обвалювався з будинків, люди сиділи на сходах, пили пиво і теревенили, адже був перший більш-менш теплий день року; коли я нарешті знайшла цукерню, здавалося, що минуло багато годин.

Я штовхнула двері, і просто над моєю головою задзеленчав дзвіночок, від несподіванки я підстрибнула мало не до стелі, випустивши з руки Пітерові монетки, що розсипалися підлогою. Огрядна пані за касою мовила «Оляля!», утім, голос у неї був дуже приємний. На щастя, у крамниці більше нікого не було й ніхто не міг посміятися з мене; я присіла і стала збирати монетки по одній, вони розкотилися повсюди, деякі аж під етажерки, здавалось, я збиратиму їх вічно, тому коли я нарешті підвелася, то була вкрай засмучена і думала, що огрядна касирка розсердиться, та вона навіть не дивилася у мій бік, позіхаючи й гортаючи журнал. Здавалося, що ввечері вона збирається на вечірку: на голові у касирки були бігуді, а вбралась вона у блискучу зелену сукню, і все це разом мало вкрай дивний вигляд, та я зрозуміла: вона не хотіла міняти сукню після того, як зачіска буде готова.

– Будь ласка, мені цукерок, – мовила я так ввічливо, як тільки могла, але вийшло дуже тихо і касирка мене не почула; я повторила гучніше, тоді пані підвелася, заледве піднявши своє тіло.

Похитуючись, вона підійшла до коробок з цукерками і стала виймати пальчиками-сосисками тверду карамель і драже, зацукровані полуниці та довгі чорні й червоні намиста локриці, накладати все це в пакет з коричневого паперу, щоразу називаючи мені ціну. Я поклала всі монетки на стійку, сподіваючись, що вона не помітить, які в мене брудні руки, адже я возила ними по підлозі, аж раптом, тієї миті, коли я вже хотіла подякувати їй і попрощатись, касирка мені сказала: «Котику, ти можеш мені блискавку застебнути?» – і повернулася до мене спиною. Я побачила, що застібка на її сукні піднята лише до половини, що спина в неї біла й м’язиста, як м’ясо кита; мої пальці плутались у застібці – щоб витягнути її нагору, я мусила зібгати у зморшки білу плоть під блискучою зеленою тканиною, я боялася, що нічого не вийде, почервоніла, а пані тим часом поводила плечима, щоб полегшити мені завдання, однак спина все одно не поміщалась у сукню – достоту живіт, який не влазить у штани; коли ж блискавка нарешті доповзла до верху, касирка промовила: «Бач, вочевидь, увечері мені краще взагалі не дихати!» І додала: «Дякую, котику», – простягнувши мені в подарунок дві карамельні фігурки, а я так нервувала, що мало не випустила їх із рук.

Коли я нарешті повернулася до мами – не розірвана на зворотному шляху псами-вовками, – вона застилала ліжко, її волосся було скуйовджене, на обличчі був дивний вираз, а Пітер зник.

– А де Пітер?

– Він мусив уже піти.

– Але ж ти казала, що ми пограємо в карти!

– Авжеж, серденько, я пам’ятаю, та йому подзвонили, дуже нагальна справа... Він просив мене поцілувати тебе від нього.

Я нічого не відповіла, проте відчула себе розчарованою й ошуканою.

Мама запалила цигарку і з силою обома ніздрями вдихнула дим (як же мені це сподобалося!).

– Як тобі Пітер?

– Нібито непоганий.

– А він тебе дуже любить.

– Він же мене взагалі не знає.

– Знаєш, що він мені про тебе сказав?

– Не знаю. Що?

– Він сказав: «У цій маленькій макітрі вариться щось цікаве!»

– Що таке макітра?

Мама засміялася.

– Янголе мій, макітра – це голова!

Щоб остаточно очистити сумління, я запитала:

– Ти вийдеш за нього?

– Як ти вгадала?

Ця новина вдарила мене, мов хвиля від вибуху.

– Ти вийдеш за нього... – тихо, затамувавши подих, повторила я.

– Ходи, серденько, сядь мені на коліна.

Звісивши ноги з ліжка, мама простягнула до мене руки – і я кинулась у її обійми.

– Слухай уважно: поки що це таємниця, дідусеві й бабусі про це говорити не треба. Гаразд? Пітер – дуже хороша людина, він керує моєю кар’єрою, навесні він організував для мене просто неймовірний тур, я проїду всією країною, я стану зіркою, Седі!

– А ти кохаєш його?

– Чи я його кохаю... – перш ніж продовжити, мама уважно подивилась на мене. – Серденько, кохання для мене – річ малозрозуміла. Однак я точно знаю одне: Я... ЛЮБЛЮ... ТЕБЕ! Гаразд? Щодо решти... просто не забивай собі дурним голову. Я це візьму на себе.

– А коли ви поберетеся, чи зможу я переїхати жити до вас, це не буде неподобним вчинком?

– Як? Неподобним?! Дитино моя! А й справді, ну й вариво в цій макітрі! Ніколи не йшлося про якесь неподобство – річ завжди була в грошах. А зважаючи на те, як ідуть справи, то відповіддю на твоє запитання буде величезне... ТАК!!! Але про це теж поки що варто мовчати. Гаразд? Обіцяєш?

Мама підвелась і обійшла кімнату, запалюючи лампи, бо сонце вже сідало і в помешканні стало темно. Я пішла за нею в куток, що слугував за кухню, і вона підхопила мене на руки й посадила на один із високих табуретів біля барної стійки – так мені зручно було спостерігати, як вона готує.

– Зроблю нам гамбурґери, добре?

Я замислилась, чи варто розповісти їй про «Розхристаних Джо» – відкриті гамбурґери, якими я смакувала на дні народження Лізи, – і вирішила нічого не казати, бо мама могла подумати, що я невдячна або що я критикую її спосіб харчування, тож я просто мовила «Клас!». Мама вийняла з холодильника м’ясо, порізала його на шматки і пропустила через м’ясорубку, чомусь при цьому згадавши пісеньку (а втім, мамі усе нагадувало відомі мелодії); крутячи м’ясо, вона проспівала мені історію юного голландця на ім’я Джонні Барбек, який одного чудового дня винайшов механізм для виготовлення ковбас. Його сусіди боялися, що їхні коти і пси підуть на фарш, – тут я голосно розреготалась. В останньому куплеті механізм зламався і Джонні Барбек стрибнув усередину, щоб його полагодити, та його дружина була сновидою, вона, не усвідомлюючи, ввімкнула механізм, і тут мама дуже кумедно заспівала:

 
Різко натиснувши на деку,
Зробила фарш з месьє Барбека!
 

Мама підморгнула мені, щоб я разом з нею заспівала приспів, і я радісно затягнула:

 
О Джонні Барбек, бідний Джонні!
Ти вже не покажеш лиця.
Не варта була тебе, Джонні,
Машина пекельна оця!
 

...і так далі. Я співала щосили, щоб мій голос лунав не тихше, ніж мамин, та марно – він був мов сироватка порівняно з вершками.

– Знаєш, що таке «гамбурґер»? – запитала мама, ліплячи з м’яса невеличкі кульки.

Відповідь була очевидна, а отже – неправильна.

– Ні.

– Це пан, який живе у Гамбурґу! А що таке «болоньєзе»?

– Ну, я гадаю...

– Та що там гадати! Це пані, яка живе у Болоньї! А що таке «стейк»?

– Хлопчик, який живе у Стейксвіллі? – припустила я, показуючи мамі, що вловила суть.

– Та ні, от дурне! Це товстий шмат м’яса!

Вона розреготалась, а я подумала, що в жодної дівчинки з нашого класу немає такої надзвичайної мами.

Коли вона повернулася до мене спиною, щоб посмажити гамбурґери, я згадала, що хотіла розповісти їй про викладачку музики і лінійку, – і хоч це було не до ладу, мов виделка до супу, я розповіла.

Мама мовчала.

– Мамо, ти чула?

– А що?

– Ти чула, що я сказала? Міс Келлі б’є мене по зап’ястках лінійкою. Дуже сильно. На кожному уроці!

– Так, серденько, я все чула... Боляче, певно.

Мама сказала це цілком байдуже, і я зрозуміла, що вона була далеко, дуже далеко, не знаю де, тому я вирішила не наполягати на своїй сумній історії.

– Тож Джонні Барбека добре відбили! Тепер він мешкає не у Голландії, а у Гамбурґу!

Мама зареготала.

На десерт ми їли виноградне желе – ложечками прямо з баночок, – бабуся ні за що такого не дозволила б; я облизувала губи, вони стали фіолетовими, тоді мама показала язика – і він теж виявився фіолетовим, ми розсміялися.

– Можеш висолопити язик і доторкнутися ним до носа? – запитала вона, і я спробувала це зробити, але не вийшло.

– Дивись, це ж легко! – сміючись гукнула мама і, витягнувши язика, пальцем доторкнулася до носа. А я подумала, що тепер у понеділок в школі матиму туза в рукаві, хоча дівчата, напевно, скажуть: «Який дурний жарт!» Тоді я показала мамі, як вмію вдавати зизооку: я поставила палець перед очима, прикипіла до нього поглядом і наблизила до самого носа; і мама мені не сказала, буцімто очі такими й залишаться, і мені так кортіло, щоб цей вечір не закінчувався ніколи...

Спати ми лягли разом у її ліжко. Спершу вона притулилася до мене своїм гарячим тілом, і мені здалося, що я потрапила в рай, та вже за хвилину вона підвелась і пішла до бару – налити собі келих віскі та викурити цигарку; я дивилась на неї крізь вії і вдавала, ніби сплю, бо не хотіла втратити жодної секунди разом із мамою, та згодом, хоча й опиралася, все ж заснула. Мені наснилось, як мама вкладає мініатюрну дитинку в коричневий конверт, зверху червоним фломастером пише ім’я дитини й кидає конверт до чужої поштової скриньки; потім вона зробила те саме з іншим немовлям – і я з тривогою думала про бідолашних дітей у конвертах, голих, мов слимаки, і без жодної крихти їжі.

Зранку, коли я прокинулась, мама ще солодко спала поруч. Ліву руку вона закинула за голову, і я мала час на вивчення її родимої плями. Мені було прикро, що моя пляма з’явилась у такому невідповідному місці, і варто було мені про це згадати, як у голові закрутилися думки про те, яка я брудна і нікчемна. Потім я не знала, що робити, бо мама досі спала, тож замість сніданку я взялася їсти цукерки, а Ворог дражнив мене: «Дівчинко, ти й так уже дебела, а від цукерок і поготів товстухою будеш!» Ця думка мене пригнітила, і я пішла до полиць шукати дитячі книжки, а не знайшовши, повернулася до цукерок; невдовзі мене стало нудити від смороду жиру від сковорідки, на якій учора мама смажила гамбурґери: довелося повернутися до вбиральні і виблювати. Я страшенно не хотіла псувати вікенд у мами, але тієї миті мусила визнати, що розваг немає, на надворі лютує злива, а мені дуже хотілося, щоб мама прокинулась, але сама я не наважувалась її будити, бо вона всю ніч, бідолашна, стояла, пила і курила, про щось міркуючи, – так часто роблять митці. Моє горло пекло від блювоти, я відчинила холодильник, щоб подивитися, чи немає там молока, але ні – не знайшла нічого, хіба півґрейпфрута і запліснявілий шматок сиру, від якого мене знову знудило, тому я швидко причинила дверцята холодильника.

Мама піднялась у ліжку, і я злякалася, що вона розсердиться, бо я її розбудила. Та вийшло навпаки.

– Господи, котра година?! – сказала вона. – Одинадцята... Янголе мій, ти давно встала?

Вона качалась по ліжку, намагаючись устати, і світ нарешті набув жвавих барв, бо мама знову була зі мною; вона викурила першу цигарку, зварила каву, натягнула чорні штани, обійняла мене й увімкнула радіо.

– Яка гидка погода! – звернулась вона до мене. – Шкода, бо я так хотіла зводити тебе в зоопарк!

Прийшов Пітер з торбою, набитою продуктами. Він скуйовдив мені волосся, що не дуже мені сподобалося, бо я щойно зробила зачіску; потім зненацька з’явилися друзі, телефон розривався від дзвінків, друзі приходили ще – за годину маминою квартирою походжало вже шестеро не знайомих мені людей, які курили, теревенили, сміялися; двоє чоловіків мали бороди, і я замислилася: цікаво, чи досі мій тато Морт носить бороду і чи знають його ці люди? Можливо, коли вони побачать його, то скажуть, що зустрічали його доньку Седі, а він почне їх про мене розпитувати... Всі твердили, буцімто дуже раді знайомству зі мною, а я радості не відчувала, бо вони відібрали у мене маму під час єдиного мого вікенду в неї. Я зауважила, що незнайомці з повагою зверталися до моєї мами, а коли брала слово вона, всі замовкали, аби тільки її послухати, а коли вона жартувала, вони підкреслено голосно реготали. Пітер посадив мене собі на коліна і взявся повторювати «A dada sur mon bidet»[24]24
  Популярна у Франції дитяча пісенька-лічилка, назву якої можна приблизно перекласти так: «На сідельці та на конику».


[Закрыть], – на жаль, дорослі вважають за необхідне повсякчас розказувати дітям цю злощасну лічилку. Я совалася, поки він мене не відпустив.

– Кріссі, – раптом мовила одна з гостей, – а ти нам не заспіваєш?

– Чом би й ні? – сказала мама.

Не піднімаючись зі стільця, вона заплющила очі і схрестила руки на грудях. Поклавши великий палець правої руки під лікоть лівої, розігрівала голос, дуже обережно пропускаючи звук згори – з верху і до низу, достоту водячи смичком по струнах скрипки. Пітер сів за піаніно і зімпровізував гудіння джмеля, чергуючи «фа» і «ля-бемоль» з низькими тонами. Спершу мамин голос потягнувся за музикою, та невдовзі злетів над нею, пурхав, заповнюючи собою кімнату, проходячи крізь стіни і стелю, охоплюючи небо, і нам довелося заплющити очі, бо видимий світ враз перестав нас цікавити, залишився тільки мамин голос – прекрасний, прозорий, наче саме небо, наче вода і любов. Коли нарешті вона замовкла, ми вже не знали, на якому ми світі, а гостя, яка попросила маму заспівати, ридала. Якийсь час усі німували, а тоді квартира вибухнула оплесками.