Текст книги "Розколини"

Автор книги: Ненсі Г’юстон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 16 страниц)

– Кріссі, – сказав один із гостей, – ти просто чарівниця. Ні, більше! Чаклунка!

– Цукеронько, а ти знала, що в тебе мама чаклунка? – запитав чоловік, якого я вперше бачила.

Мені страшенно кортіло, щоб усі ці люди всі вшилися геть, бо вони псували мої вихідні з мамою, та вона сама явно цього не усвідомлювала, дорогоцінні години стікали, і десь о третій Пітер приготував омлет на вчорашній пательні, яку мама так і не помила, – він порозкладав його по чашках, бо тарілок на всіх не вистачало. Щойно я почала заспокоюватись і насолоджуватися святом, як хтось запитав мене (просто аби підтримати розмову, навряд чи це його справді цікавило), до якої школи я ходжу. Я відповіла, і всі почали ойкати й охати, хтось зауважив: «Шикарне місце!» Я почервоніла, хоч і не була винна у виборі школи, та чим більше я червоніла, тим більше ніяковіла, бо гості могли помітити моє збентеження – від цього я почервоніла ще більше.

– Слухайте, має ж хоч хтось у цій родині бути респектабельним членом суспільства? – нарешті мовила мама, що викликало загальний сміх і дало змогу змінити тему.

Час минав. Раптом мама підвелася.

– Все, вимітайтесь! Уже п’ята година, а о сьомій у мене концерт і треба підготуватися. Седі, серденько, ти не будеш заперечувати, якщо Пітер сам завезе тебе додому?

За хвилину мою валізку було складено і мама простягнула її мені, тим часом гості скупчились біля дверей, я почувалася нікчемною і беззахисною серед гармидеру, однак мама присіла переді мною, взяла в руки моє обличчя і швидко, але дуже ніжно поцілувала мене в губи.

– Ну? – сказала мама. – Ти ж пам’ятаєш усе, про що ми вчора ввечері говорили? Правда, серденько?

Я ствердно похитала головою, намагаючись стримати сльози. Мені дуже кортіло знати, коли я знову побачу маму, та я не наважувалась її про це запитати. Тоді вона прошепотіла мені на вухо – так, щоб ніхто не почув:

– То що таке гамбурґер?

І я також відповіла їй пошепки на вухо:

– Житель Гамбурґа.

– Ні, дурне! – на вухо мені відказала вона. – Це перемолотий стейк у круглому хлібці!

І, міцно притиснувши мене до грудей, де щойно вібрував її голос, вона підштовхнула мене до виходу.

Пітер допоміг мені сісти на переднє сидіння – бабуся такого б ні за що не дозволила, – і поки під зливою ми перетинали місто, по радіо передавали пісню Елвіса Преслі, а «двірники» в такт метлялися по лобовому склу. Раптом я пригадала, яким поглядом обмінялися дідусь і бабуся, почувши прізвище Пітера.

– А що це за прізвище таке, Сілберманн? – поцікавилась я.

– Єврейське, – відповів Пітер. – А що?

– Єврейське? Це як? Хто такі євреї?

– Це не так просто пояснити. Сама історія стара, як світ. Подій у ній було дуже багато, і різних, а от щасливого кінця немає.

– Ти не ходиш до церкви?

– Чому ж, багато євреїв ходять до церкви. Їхні церкви звуться синагогами. Але я не ходжу до церкви не тому, що я єврей, а тому, що я атеїст.

– А це як?

– Це означає, що я не вірю у такі вигадки, як Бог і диявол.

– Але ж у щось ти віриш?

– Звичайно... Наприклад, я вірю у твою маму. Вірю у гроші, хоча являють вони себе нечасто. Без сумніву, вірю у ці «двірники» – дивись, як добре вони працюють! Вірю в омлет, бажано зі свіжим бейґлем.

– А що таке бейґлі?

– Нуууу... Слухай, крихітко, а я тобі заздрю: ти ще стільки для себе цікавого відкриєш! Що ж, ми приїхали! Бувай!

Було складно повертатися до звичного життя після таких вихідних. Прокинутися вранці у понеділок і усвідомити, що попереду цілих п’ять днів школи і що терпця не стане дочекатися кінця тижня. Кожної частки кожної секунди мої нерви були натягнуті, мов струни, – від запитання бабусі, чи застелила я ліжко, до Гілера, який бив хвостом по підлозі; мені кортіло віддухопелити їх обох, але, на жаль, це було неможливо.

Уроки танців стали ще нестерпнішими, бо пуанти були мені замалі, але бабуся сказала, що немає потреби купувати нові, бо до літніх канікул залишається якихось два місяці, а влітку мої ноги виростуть і нові пуанти також стануть малими, тож краще мені потерпіти.

У школі мені кортіло розповісти дівчатам мамин жарт про гамбурґер і болоньєзе, та я боялася, що вони лише піднімуть брови, – їхня мовчазна зверхність могла зіпсувати будь-який жарт. Під час уроку малювання треба було вигострити синій олівець, і коли я вставила його у тесачку, то відразу згадала мамину м’ясорубку та Джонні Барбека («Різко натиснувши на деку...»), аж раптом уявила, що гострю не олівець, а власний палець, з кожним обертом розмелюючи його все більше, – права рука впевнено перетворює ліву на кашу, віддираючи шматки м’яса, з хрускотом ламаючи кістки, розплескуючи кров...

– Седі, що це за витівки? – крикнула вчителька, бо я стояла, мов укопана, і не відводила очей від тесачки.

Кволо нагодився квітень. Я уважно стежила за собою і щодня давала собі оцінку – від одного до десяти балів. Повертаючись зі школи, я ставала перед дзеркалом у своїй кімнаті, і виявлялося, що в мене або зачіска не готова, або шнурки розв’язані, або спідниця надто низько теліпається, – так оцінка враз ставала гіршою. Я віднімала бали, якщо відригувала, пускала гази, чи давала бабусі привід піднімати на мене тон, або якщо міс Келлі била мене лінійкою. Думати я могла що заманеться, та коли лайливе слово лунало вголос (навіть пошепки) або якщо я робила граматичну помилку, чи тримала склянку лівою рукою, чи з’їдала власну шмарклю замість витерти її хусточкою – бали знімалися теж.

У мене випало одне з ікол, і я годинами смоктала дірку в яснах, розширювала її язиком, всотувала металевого присмаку кров – і не хотіла, щоб та вщухала. Якби я могла, я б сама себе з’їла, пролізши через власне горло у шлунок. Почала б я з обкусування нігтів, потім посмакувала б пальцями, руками, ліктями і плечима... Хоча ні, напевно, варто було б почати зі ступень... Але як бути з головою? Відкрити рота так широко, щоб вона закинулася назад, – і одним ковтком ввібрати у себе голову – таким чином від мене лишиться тільки шлунок, що сито і вдоволено тіпатиметься на землі.

Я постійно хотіла їсти. Бабуся казала поволі й обдумано пережовувати їжу, замість швидко ковтати її, та скільки б я не жувала, завжди хотіла більше, хоча накладати до своєї тарілки вдруге – неввічливо. Бабуся не могла встежити хіба за моїм підобідком, бо зазвичай у цей час вона поралась у саду, тож поки вона стояла до мене спиною, я готувала собі два величезні сандвічі з товстим шаром арахісового масла та виноградного желе – їх я ковтала, майже не жуючи.

Одного дня, коли я тільки збиралася втішиитися цим солодко-солоним наїдком, до кухні прудким і водночас тихим кроком (мов кіт) зайшов незнайомий мені чоловік. Він мав густі брови і золотаво-зелені очі, і я відразу вгадала, що це один із божевільних дідуся: він або заблукав у пошуках виходу на вулицю, або вирішив дослідити будинок свого психіатра.

– Привіт! – сказала я, оговтавшись від несподіванки.

– Привіт! – відповів незнайомець. – На вигляд дуже смачно.

– Хочете? – показала я на ще цілий сандвіч на таці.

– Ні, ні! – сказав він. – Дякую. Мене звати Джаспером, а тебе як?

– Я Седі.

– Можна мені сісти? – запитав він.

– Звичайно, – відповіла я, відчувши приємне тепло у шлунку, адже це було справжньою Подією у моєму жахливо бідному на події житті.

– Коли я був маленький, також полюбляв отакі дивні поєднання, – мовив він, зиркнувши на слоїки на столі.

Цієї миті, зачувши чужого, до кухні влетів Гілер і, дзявкаючи, вчепився у кісточку Джаспера, гучно клацнувши щелепами. Я вдарила його ногою – я кілька місяців про це мріяла! – і Гілер заверещав від болю, достоту псина з мультфільму «Том і Джеррі». Однак Джаспер підвівся з обуреним виглядом.

– Ні, ні, ні, Седі! – сказав він. – Не можна так з песиком! Собаки не можуть буть розумнішими за своїх власників. Бідолашний малий...

І він нахилився, щоб попестити Гілера, який жалісно скімлив, та саме цієї миті бабуся злетіла сходами з заднього двору й увірвалася до кухні з садовими ножицями напоготові.

– Геть звідси! – гукнула вона. – Негайно! Залиште мій дім, або я покличу поліцію!

Джаспер випростався з меланхолійною усмішкою і тихо сказав:

– Седі, мені було дуже приємно поспілкуватися з тобою.

Так Подія завершилася, навіть не встигнувши початись.

Якось за сніданком дідусь здивовано буркнув: у ранковій газеті розмістили мамине фото і статтю про її тур.

– Ти тільки поглянь! – звернувся він до бабусі. Та зайшла за його спину, схилилась і також буркнула щось, адже зі шпальти до неї широко усміхалася її донька.

– Боже всемогутній! – мовила бабуся.

– Не думаю, що Господь має до цього стосунок, – зауважив дідусь. – І все ж мені не дуже приємно бачите своє прізвище у «Globe and Mail» у зв’язку з тваринними вигуками. Що скажеш, Гілере?

Гілер радісно загавкав, несподівано отримавши надію на позачергову прогулянку.

– Молодець, непогано! – заохотив його дідусь, пригостивши скоринкою від грінки. – Ще кілька тижнів тренувань, і ти співатимеш поруч із Крістіною на сцені.

Не знаю, чому вони сміялися з мами, замість пишатися успіхом її туру. Бо я страшенно пишалася! Моя мама потрапила в газету – та я сама тепер стала майже зіркою! Втім, у школі ніхто не був у курсі, хоча ім’я «Кріссі Кризвоті» було надруковано великими літерами, а мене звали Седі Кризвоті, і, наскільки мені було відомо, у Торонто жило небагато Кризвоті. Сама я цю тему піднімати не хотіла, бо дівчата могли мені не повірити (тоді мені було б соромно) або ж назвали б хвальком (а це ще гірше).

Я уважно прочитала статтю, повернувшись зі школи, і хоча там було кілька слів, яких я не зрозуміла, все ж дивно було усвідомлювати, що йдеться про мою маму. Я намагалась уявити, як глядачі у Реджайні[25]25
  Реджайна – столиця канадського штату Саскачеван.


[Закрыть] або Ванкувері здивовано вирячують очі, коли вбрана у чорне мініатюрна білявка виходить на сцену, вітається з музикантами, бере мікрофон, розтуляє вуста, – але замість якихось бздур на кшталт «Едельвейсу» або «My Favorite Things»[26]26
  «Мої улюблені речі» (англ.) – пісенька з мюзиклу «Звуки музики» (1959).


[Закрыть] глядачам пропонується справжній політ у космос. Маминим сценічним майданчиком була музика, і вона танцювала на ній, легко перескакуючи з октави на октаву; бувало, що, видершись аж на вершину голосу, вона ділила його надвоє і співала сама з собою.

«Кріссі Кризвоті – неймовірна, і новина про її дар поширюється зі швидкістю звуку». Так писали в газеті. Журналіст запитав маму, що вона має проти слів, і вона відповіла: «Мені здається, що голос – це окрема мова». Тоді журналіст поцікавився, як вона бачить своє майбутнє, і вона сказала, що «сподівається вийти заміж найближчим часом (журналіст уточнив, чи це часом не її менеджер Пітер Сілберманн є щасливим обранцем) і переїхати до Нью-Йорка, щоб записати свій перший диск».

(Що ж, про доньку у статті не згадували, проте...)

У тій самій газеті я побачила статтю про Мерилін Монро: напередодні, вбрана у розкішну білу сукню, яка щільно облягала її тіло, вона проспівала «Happy Birthday to You» Президентові Кеннеді, та, коли повернулася до своєї ложі, знепритомніла, бо сукня їй надто тиснула (я поспівчувала бідолашній Мерилін, бо іноді кілт так стискав мої груди, що я дихати не могла), і, щоб її врятувати, сукню, яка коштувала дванадцять тисяч доларів, довелося порізати на маленькі шматочки.

Я читала все краще і швидше, читала так, ніби від цього залежало моє життя, читання було моїм єдиним талантом, і якби мені сказали, що читати мені заборонено, певно, я померла б від апоплексичного удару.

Історії песиків, які поверталися до втраченого хазяїна, пробігши сотні кілометрів, перетнувши високі гори, густі ліси і глибокі ріки, лише завдяки гострому нюху.

Історії людей, які блукали пустелями і божеволіли від спраги, чиї губи тріскалися від спеки, рот висихав, удалині вони бачили оазу, та це виявлявся міраж, а насправді там нічого не було, а коли тобі ввижаються міражі, це означає, що скоро помреш.

Історії людей, які губилися на Великій Півночі[27]27
  Оскільки події відбуваються в Канаді, то під «Великою Північчю» мається на увазі Канадська Північ – три території: Юкон, Північно-західні території та Нунавут.


[Закрыть] та плентались кучугурами, поки, виснажені, не лягали у сніг, уявляючи, що це їхнє власне ліжко, й помирали, замерзаючи, цілком певні того, що нарешті повертаються додому. Була там і «Кремація Сема МакДжи»[28]28
  «The Cremation of Sam McGee» (1907) – поетична збірка британсько-канадського письменника («Юконського барда») Роберта Вільяма Сервіса (1854–1978).


[Закрыть], історія іншого штибу: інспектор помирає від холоду під час експедиції на Північний полюс, і товариші кладуть його тіло біля пічки, а трохи пізніше, повернувшись до хижки, бачать його біля вогнища – Сем спокійнісінько курить люльку і гріє ноги:

 
І він, усміхнувшись, гукнув:
«Будь ласка, двері не залишай,
Бо зимний вітер до нас залетить.
Я пережив свої болі украй,
І, відколи покинув я Теннессі штат,
Тепліше нарешті мені устократ!»
 

Оце справді було смішно!

Реготала я і з пригоди Чорного Малюка Самбо, який обвів тигрів круг пальця, і вони, замість з’їсти його, ганяли за ним навколо дерева, самих себе кусаючи за хвости; тигри гнали чимшвидше, у шаленому вихорі розчинились їхні лапи – і потроху вони обернулись на велику баюру розтопленого масла.

Я обожнювала книжки, де хтось помирав.

Я уявляла, як мама помирає і сотні людей збираються на її похорон, дідусь і бабуся знічено стоять край могили, а я їм така заявляю: «Чому ж ви так не любили її, коли вона була ще жива?»

У травні мій середній бал становив вісім із десяти – дуже непоганий результат, – але зрештою я припустилася непростимої помилки. Сталося це у роздягальні, ми вдягалися після уроку фізкультури, і коли я зняла спортивне трико, разом з ним з’їхали вниз і трусики, на кілька секунд мої сідниці оголились. Але цього було достатньо.

– Седі, що це в тебе на заду? – запитала Гізер, пальцем показавши на мою родиму пляму. – Гей, швидше! Дивіться всі!

І перш ніж я встигла підняти трусики, всі дівчата побачили мою пляму, стали сміятись, а я стояла практично знищена. Ворог бісився від люті, я знала, що він покарає мене за зраду, і так і сталося, щойно я повернулась додому: не встигла я підобідати і подивитись на себе у дзеркало, як він наказав зачинитись на ключ у кімнаті і сто разів щосили стукнутись головою об стіну. «Думаєш, мама по тебе прийде? – глузував він з мене. – Та ти на неї не заслуговуєш, ти ж навіть вбратись і роздягнутися нормально не можеш! То й блякни тепер у цій тюрмі до скону!»

Невже всі мої високі оцінки пропали через цю кляту помилку?!

Увечері після ста ударів головою об стінку я ходила мов прибита, це позначилось на уроці музики, я грала гірше, ніж зазвичай, до вечері ледве доторкнулася, бабуся запитала, чи я, бува, не захворіла, але відповісти «так» я не мала права, мені було заборонено взагалі щось комусь казати про те, що сталося, однак саме тієї миті задзвонив телефон, і я кинулася на кухню.

– Алло?!

– Седі, серденько! Я повернулась!

– МАМО!

Бабуся швидко ввійшла на кухню й забрала слухавку в мене з рук, пробурмотівши: «Хіба тобі хтось дозволяв відповідати на дзвінки?! Повертайся до столу!» А у слухавку вона мовила: «Крістіно, хіба ти забула: о шостій п’ятнадцять ми сідаємо за стіл?» Та мама, вочевидь, на це запитання не відповіла, бо через деякий час бабуся гукнула «ЩО?!» і театральним жестом зачинила двері на кухню. Цілих десять хвилин дідусь спокійно вечеряв, а я чекала новин, і ми не перекинулись жодним словом.

Коли бабуся повернулася до столу, ми помітили її розгубленість – вона не відводила очей від своєї тарілки.

– Крістіна... вона не тільки виходить заміж за цього Пітера... – нарешті сказала вона дідусеві. – Не тільки просить, щоб ми приїхали на її весілля... але вони ще й хочуть забрати Седі з собою до Нью-Йорка!

І мене ніби оксамитовим ковпаком щастя накрили – ніби якесь божество всередині мене зітхнуло з полегшею.

Он воно що! Отже, мої зусилля не були марними. Незважаючи на прикрий випадок у роздягальні, мої оцінки принесли плоди. Я покину цей будинок, я нарешті почну жити по-справжньому!

Відтоді ніщо не захмарювало мої дні. Міс Келлі могла скільки завгодно забивати мені голову «Повним зібанням творів для піаніно» Людвіга ван Бетховена, дівчата у школі могли скільки завгодно витанцьовувати навколо мене, тицяти пальцями і реготати, викладачка танців скільки завгодно могла ставити мене в куток, бо я всьоме пропустила пірует, – мене все це не турбувало: я вже не належала цьому світові, я збиралася до Нью-Йорка!

На початку червня, стиснувши губи сильніше, ніж будь-коли, бабуся взялася за підготовку до маминого весілля. Вона купила мені нову сукню – з жахливої жовтої тафти, обшитої кілометрами негнучкого мережива, – і чорний пластиковий пояс. Уранці того знаменного дня вона повела мене до перукарні, пані вимила мені волосся в окропі і зробила зачіску-плісе, рожевими пластиковими шпильками поприпинавши бігуді мені до голови під гострим кутом, – і я мало не волала від болю. Потім перукарка посадила мене під сушилку, ввімкнула її, і з мене полилися потоки поту, бо електричний шолом пік і шипів, бігуді липнули до шкіри голови, і коли все нарешті закінчилось і перукарка зняла бігуді, я на мить вирішила, що тепер принаймні буду гарною – але ж ні, замість залишити мені кучері, що заледве закрутились, вона начесала їх так, що я мала вигляд ненормальної, а потім змайструвала на моїй нещасній голові якийсь шолом Мінерви і лаком закріпила його; в результаті я не впізнала себе у дзеркалі – для дівчинки це була вкрай дивна зачіска. Я довго боролася з сукнею, панчохами й туфлями – нарешті, відступивши, щоб поглянути на результат, бабуся схвально кивнула: «Ну, може бути».

У церкві від люду аж стіни тріщали, проте, окрім дідуся й бабусі та трьох маминих друзів, яких я бачила в неї того незабутнього квітневого дня, я не впізнавала нікого. Я сіла в першому ряду між бабусею й Пітером. Бабуся дивилася прямо перед собою, вона була напружена і мовчазна, тож в очікуванні початку церемонії я впівголоса перемовлялася з Пітером.

– Якщо ти не віриш у всі ці бздури, навіщо одружуєшся в церкві? – запитала я.

– Твоя мама сказала, що це театр, – відповів Пітер. – Бач, яка шикарна буде вистава? У кожного своя важлива роль. До речі, твій костюм – просто бомба!

– Дякую, – відказала я, вдячна йому за таку очевидну брехню. – Твій теж такий нічогенький.

– Розумієш... коли прийде моя черга, я підведуся, надягну каблучку на палець Кріссі і скажу «Так». І знаєш що, Седі?

– Не знаю. А що?

Він нахилився до мене і тихенько, змовницьким тоном сказав:

– Свій текст я вивчив напам’ять.

Я розреготалась, і бабуся легенько вдарила мене ліктем у бік. Орган, трохи пошипівши, видав «Весільний марш», і всі обернулися, бо у центральному проході з’явився дідусь: він урочисто вів маму, тримаючи її за лікоть, на мамі була проста біла довга сукня без рукавів; мамине біляве волосся було заплетено у дві коси, прикрашені білими квітами, – красивішої жінки ще світ не бачив!

– Поглянь! – прошепотів мені Пітер. – Твоя бабуся плаче у точно визначену мить! Тепер на сцену виходжу я. Щось мені зле... Яка в мене репліка, не нагадаєш?

– Ти маєш сказати «так».

– Авжеж! Так... Так... Так...

І він поволі подався до вівтаря – а вже за кілька секунд актор, який грав священника, оголосив маму і Пітера Сілберманна поєднаними священними путами шлюбу.

Під час прийняття моєю увагою заволоділи наїдки. Замість сісти, люди походжали між столами, на яких стояли велетенські таці з різноманітними маленькими наїдками – певно, це оплатили заможні батьки Пітера; я була впевнена, що моїм дідусеві й бабусі не спало б на думку подавати фаршировані рулетики, хрумкі м’ясні кульки й тістечка, з яких стікав мед. Розуміючи, що перед усіма бабуся не наважиться мені дорікати, я вирішила скористатися цим і з насолодою запихалася наїдками, намагаючись не зважати на голос Ворога, – авжеж, я знала, що з’їла забагато, але ж не щодня буває весілля власної матері.

На святі було кілька немовлят і підлітків, та я виявилась єдиною дитиною свого віку і зросту – себто приблизно вполовину дорослої людини; походжаючи серед дорослих, я відчувала не вельми приємні запахи.

Батько Пітера подзенькав ножем об келих з шампанським і заявив, що збирається виголосити промову, – потім дідусь також узяв слово, а тоді була черга Пітера. Я слухала їх, згадувала порівняння з театром і міркувала про те, як часто люди грають ролі: можливо, не тільки на весіллях, а й протягом усього свого життя; можливо, дідусь, консультуючи своїх божевільних, лише грав роль психіатра, а міс Келлі, караючи мене лінійкою, грала роль недоброї викладачки; можливо, всередині них жив хтось зовсім інший, та оскільки вони вже вивчили всі свої репліки й отримали дипломи, то по життю вони йшли, граючи ролі, і настільки до цього звикали, що не могли зупинитись.

З мамою все було інакше. Щоб зіграти роль співачки, слід бути співачкою, тут ніяк не змахлюєш. Можливо, того дня мама єдина була справді собою.

Досхочу обміркувавши цю думку, я вирішила піти перевірити, яку їжу подають зовні, надворі і в саду, і – бам! – врізалась у скляні двері, що здавались мені відчиненими. Від удару мені перехопило подих, я дуже забила ніс, та що гірше – розбила двері, і скалки розлетілися на всі боки. Гості здивовано вирячились на мене, набігли офіціанти з віниками, а Ворог прошипів на вухо: «Ось тобі покарання за ненажерливість!»

– Господи, Седі! – скрикнула бабуся, на мить втративши самовладання, але миттю змінила тон. – Ходи сюди! Швидше ж, швидше!

Мій ніс юшився кров’ю, і вона кинулася витирати його вологою серветкою, поки він не заплямив мою новеньку жовту сукню.

На щастя, щоб відвернути увагу гостей від інциденту, Пітерів батько дав знак оркестрові грати. Молодята закружляли залою – втілення любові і грації, – аж раптом трапилося щось небачене: коли мама й Пітер вальсували поруч із закутком, де бабуся витирала мені носа, вони підхопили мене на руки (авжеж, зачіска у вигляді шолома Мінерви, мереживо і тафта, пластиковий пояс, заюшений ніс – це все нікуди не поділося) і продовжили танок зі мною. Коли вальс завершився, вони поставили мене на один зі столів – підошви моїх туфель стояли на білому обрусі (однак мама з Пітером могли робити що заманеться – цей день належав їм), – і взяли мене кожен за руку, обернулись до спантеличеного натовпу, і мама сповненим гордості голосом заявила: «Ось наша нова родина: Пітер, Крістіна і Седі!» Гості привітали нас гучними оплесками, а я дивилась, як сприймуть цю новину дідусь і бабуся, але вирази їхніх облич були звичними – застиглими й траурними, ніби весілля їхньої доньки турбувало їх не більше, ніж потреба відвідати вбиральню.

Решта червня минула у довжелезній низці «останніх разів».

Востаннє я міняла постільну білизну (нижнє простирадло – у прання, верхнє – покласти на місце нижнього, а зверху – чисте простирадло: такими були незмінні правила, заведені бабусею, хоча можна було що два тижні міняти обидва простирадла, роботи було б значно менше). Фіолетове чорнило міс Келлі востаннє псувало мій зошит. Востаннє я розкладала по місцях свої пуанти, кілт і однострій жанетки, застеляла клавіатуру вишитою серветкою і закривала кришку піаніно.

Дідусь сів до сніданку зі словами:

– І нащо я обрав таку роботу? Це ж просто здуріти можна!

Звісно, він цю фразу зронив не востаннє, але я більше її не почую – і раптом вона здалась мені майже зворушливою. Бабуся попросила помити посуд, і я, переконана, що більше ніколи цього не робитиму, майже ніжно пестила ганчіркою чашки й тарілки із золотою облямівкою.

Другого липня бабуся зібрала весь мій одяг і дбайливо розклала його по коробках; третього липня автівка Пітера зупинилася перед будинком, і з неї вистрибнула мама. А через дві години, перетнувши американський кордон, ми на повній швидкості пролетіли місто Рочестер у штаті Нью-Йорк.

Від’їзд так розбурхав мою уяву, що я майже не спала, тож через деякий час відчула летаргійний тягар і закуняла, поклавши голову на коробку з книжками. А коли прокинулася, стояла страшенна спека, я була мокра від поту, дуже боліла голова, мама ж із Пітером тихенько перемовлялися.

– Якщо ти хочеш, щоб ми були справжньою родиною, – переконував Пітер, – мусимо всі носити одне прізвище. Це все спростить. Містер і місіс Сілберманн та їхня доня Седі Сілберманн.

Для мене це був удар, адже мало того, що Пітер не був мені батьком, так я ще й прізвища справжнього батька не знала! Прізвище Кризвоті я успадкувала від мами, а вона – від психіатра з вулиці Маркгем. Хтозна, можливо, якщо змінити і прізвище, і країну, Ворог нарешті дасть мені спокій?

– Отак просто? – здивувалася мама. – Ти вважаєш, що мені варто зватися місіс Сілберманн?!

– Я хочу сказати... – відповів Пітер (і я зрозуміла, що він запалив цигарку, бо говорив він уже крізь зуби), – що ти можеш зберегти ім’я Кріссі Кризвоті для сцени. Однакові літери ініціалів нескладно запам’ятати: Мерилін Монро, Бріжит Бардо, Доріс Дей... Та решту часу – скажімо, на зібраннях батьківського комітету школи – ти ховалася б за іменем «місіс Сілберманн».

Мама розсміялася.

– Не думаю, що я ходитиму на зібрання батьківського комітету! Зрештою, я вирішила змінити сценічне ім’я.

– Справді?

– Угу.

– І як тебе тепер зватимуть?

– Ерра.

– Як?!

– Ерра.

– Як це пишеться?

– Е-Р-Р-А. Ерра. Дві літери «р».

– Хіба це ім’я?

– Відтепер – так!

І вона проспівала своє нове ім’я на дивний гортанний мотив, і я була майже впевнена, що в цей час вона натискала на свою родиму пляму.

– Люба, краще не роби цього, – попросив Пітер. – Я два роки життя витратив на те, щоб ім’я Кріссі Кризвоті запам’ятали!

– Пітере, хоч ти й надягнув мені на палець обручку, це не дає тобі права наказувати мені!

– Зараз тебе просить не твій чоловік, а твій менеджер.

– Менеджер-шменеджер! Я – митець, і я приймаю рішення, бо де будуть менеджери без митців? На біржі праці!

Пітер мовчав.

– Я переконана, – вела далі мама, – що зараз ідеальний момент для зміни імені. Кріссі Кризвоті була канадською співачкою, і її слава залишиться в Канаді. А Ерра уславиться на весь світ!

– Де ти відкопала таке ім’я? – похитав головою Пітер.

– Ерра, – замість відповіді твердим голосом повторила мама. Обернувшись, вона побачила, що я не сплю, і запитала моєї думки.

– Про що? – перепитала я і потерла очі, щоб мама подумала, буцім я щойно прокинулась.

– Про зміну імені. Хочеш тепер називатися Седі Сілберманн?

– Пітер удочерить мене?

– Дитинко, я не можу цього зробити, – відповів Пітер. – Твій тато іще живий.

– Отже, ми будемо всім брехати?

– Брехати? Ні, звісно, що ні!

– Тоді виходить, це буде як у театрі, правильно?

– Так! Ти все чудово зрозуміла! Ти гратимеш роль Седі Сілберманн. Що скажеш?

– Круто! – вигукнула я.

Пітер усміхнувся і розчавив недопалок у попільничці.

– Зрештою, – повів він далі, – Седі – це чудове єврейське ім’я. На івриті це означає «принцеса».

– Невже? – здивувалася мама.

– А ти не знала?

– Чесно кажучи, ні.

– Чому ж ти назвала її Седі?

– Просто мені сподобалося це ім’я.

– Що ж, тепер у неї є причина його носити. О-ля-ля, та вам, дорогенькі, треба все пояснювати!

Я не зрозуміла, що то була за причина, але вперше в житті моє ім’я подобалося мені, бо відсилало до чогось іншого, крім суму й садизму. Принцеса!

– А я тепер, – спеціально для мене додала мама, – щоразу, як співатиму, зватимусь Еррою. Як тобі?

– Чом би й ні? – мовила я, виструнчившись на задньому сидінні, – тілу було боляче, але серце раділо. – Мені подобається, але я хочу піпі.

Не можу сказати, що моє перше враження від Мангеттена було неймовірним: так само, як і Торонто, велетенське місто, яке тягнулося, скільки око сягає, однак було гіршим; усе почалося погано, бо Пітер проґавив з’їзд із шосе, а мама зауважила: «Браво!» – і певний час у салоні панувала гнітюча тиша. Зрештою ми знайшли наш будинок на Норфолкській вулиці, помешкання було розташоване на шостому поверсі без ліфта, знайшов його Пітер, коштувало воно недорого, бо друг, який його здав, щойно помер від передозування.

Стіни було пофарбовано у чорний колір, їх прикрашали жовті панно, штори також були чорно-жовті, а стеля – яскраво-червоною.

– Ти диви, – мовив Пітер, – це ж круть!

Звісно, було піаніно – без цього мама ні за що не погодилась би на переїзд. І перше, що вона зробила, коли зайшла, – це перевірила, чи воно налаштоване.

Важко хекаючи, ми підняли багаж нагору – і тільки тоді я зрозуміла, що життя з дідусем, бабусею й Гілером стало далеким і нечітким спогадом. У помешканні була тільки одна кімната – і вона стала моєю; мама і тато (я намагалася призвичаїтись називати Пітера татом) мали спати на канапі у вітальні. Я вистромила голову з вікна своєї кімнати, щоб роздивитися вулицю: там гралося чимало дітей, а на тротуарі була неймовірна кількість сміття і собачих какашок. І все оповивав дивний дух, який одразу мені сподобався.

Оскільки для покупок було надто пізно, ми вечеряли у китайському ресторані, і Пітер спробував навчити мене їсти паличками, та вони весь час випадали в мене з рук, і зрештою офіціант приніс мені виделку. Наприкінці кожен отримав китайське печиво з побажанням усередині. Пітерові передбачили: «Скоро ви заробите купу грошей», – і ми розсміялися. У маминому було: «На вас чекає слушна нагода», – а у моєму: «Скористайтесь вашим новим житям», – і я оніміла від подиву.

Мама і Пітер-так-званий-тато не подумали, чим зайняти мене впродовж літа, і мене це цілком влаштовувало. Самі вони з ранку до вечора стирчали у студії звукозапису – це їх заохочувало і тішило. Неподалік від нас була бібліотека, мама приносила цілі стоси дитячих книжок, тож літо перетворилося на свого роду нескінченний рай, де я мала право досхочу жерти, читати і спати і де практично не було жодних правил. Щодо моїх особистих правил... навіть якщо Ворог досі скептично стежив за всіма моїми вчинками, можна було подумати, що він вирішив на деякий час відступити: відколи ми переїхали, він не кричав на мене й не примушував робити собі боляче. Мені навіть вдавалося вдягатись без особливих проблем – а втім, улітку вдягатися завжди простіше.

Отже, я вперше спробувала те, що називається сімейним життям, – і мені страшенно сподобалося. Щоранку сонце будило мене, заливаючи променями кімнату, і я йшла до вітальні лоскотати голі ноги Пітера й мами, які визирали з-під ковдри, а вони сердились, щось бурмочучи і брикаючись. Дивно було бачити маму голою в ліжку з голим чоловіком, але сімейне життя мало бути саме таким, тому я мусила звикнути.

Я навчилась варити каву, гарно розташовувати чашку, вершки і цукор на таці та приносити їх мамі в ліжко.

Пітер був дуже милий зі мною. Він вигадав гру, яку ми назвали «перекицьки»: спершу він хапав мене у свої обійми, далі я робила кілька стрибків на місці, потім один високий стрибок – щоб ногами зачепитися за талію Пітера, а тоді відкидалась навзнак – так, щоб моє волосся теліпалося по підлозі; тоді я переносила ноги вперед і складала їх літерою V на грудях Пітера, а він тягнув мене вгору, поки я не з’єднувала їх на його шиї, після чого він обережно вигинав мене назад, я робила оберт і падала назад на ноги. Оце й були перекицьки, дуже весела гра, хоча Пітер постійно глузував з моєї ваги і вдавав, ніби за два-три рази вже не має сили.