Текст книги "Розколини"

Автор книги: Ненсі Г’юстон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 16 страниц)

Медсестра пирснула сміхом.

– Що ви кажете?! – обурилась мама.

– О, не ображайтесь! – вів собі лікар. – Просто вислів такий. Чув його, коли стажувався в Парижі кілька років тому.

– В такому разі всі французи – нечеми, і я буду вам вельми вдячна, коли ви більше не вживатимете подібних слів перед моїм сином!

– Без проблем, мем. Ну ось, ми майже закінчили.

Моєю шиєю стікала кров – я відчував її. Медсестра швидко підтирала.

МОЯ КРОВ КРОВ СОЛА стікає СКРОНЕЮ СОЛА

у моїй голові дірка

Ранка була точно у тому місці, куди приставляють палець, вдаючи самогубство. Тато казав, що колись дуже давно чоловік Ей.Дж.М. убив себе саме в такий спосіб, і його мозок розбризкався по всій кухні, але мій мозок має залишитися всередині, він не витече через дірочку в скроні, він обмірковує, як втримати себе, зберегти себе, залишити все на своїх місцях і не пропустити жодної деталі.

Лікар пішов. Мама схопила мене за руку, міцно стиснула її, сказала, що я неймовірно відважний хлопчик, що я її сміливий чоловічок, що вона мною пишається. Я намагався усміхатись у відповідь, та, оскільки ліва частина обличчя ще була заціпенілою, вийшла іронічна гримаса.

День минав, відчуття поверталися, і це були відчуття вкрай неприємні, alias[4]4
  Тобто, іншими словами (латин.).


[Закрыть] біль. Я про них не говорив. Я вирішив не скаржитись. Я цілком міг їх терпіти. Це було випробування – і я блискуче його долав.

На вечерю подали прісні й нетверді страви, тож я міг спробувати всього: картопляного пюре, йогурту, яблук у цукрі... Тато з’явився в палаті саме тоді, коли я розправлявся з десертом, – але мені здавалося, що він був не тут, що був прозорим, що це була лише голограма, яка матеріалізувалась у клініці, а справжнє тіло перебувало далеко, за багато світових років від мене, тому я зітхнув з полегшенням, коли тато дематеріалізувався.

Мама провела ніч на розкладачці в моїй палаті. Щоб я зміг заснути, медсестри дали нам ліки, які маскували біль. Я провалився в глибокий сон без сновидінь, а коли прокинувся, біль нікуди не подівся, та я нікому про це не сказав.

Трохи згодом ми повернулись додому. Одна з медсестер показала мамі, як дбати про мою скроню, щоб заживало швидше, і мама розповіла мені багато цікавого про дерму та епідерміс, а також про клітини, що діляться. Вони діляться дуже швидко й систематично, оновлюючи пошкоджену поверхню – як у випадку з моєю операцією, – і це добрий знак. А коли вони діляться швидко, але не систематично, – знак поганий, і зветься це раком. Мама зняла бинти і дбайливо обмазала ранку антисептиком, а я сказав, що вона найпрекрасніша сиділка на світі, на що мама відповіла, що я найтерплячіший з пацієнтів, і я слабенько всміхнувся, щоб вона відчула, якого зусилля коштувала мені усмішка.

День за днем біль не минав, я почувався розп’ятим на хресті.

На вихідних, через чотири дні після операції, мама попросила тата бути присутнім під час зміни бинтів. Щойно тато глянув на ранку, я помітив, як він зблід, і одразу стало зрозуміло, що ситуація не поліпшилась, а погіршилась. Занесли інфекцію. Хтозна, як це сталося, адже мама виливала стільки антисептика, але, зрештою, якийсь мікроб оселився у моїй ранці. Мікроби – це такі мікроскопічні тварини, які раюють у живій плоті й намагаються її вбити. Моя ранка набралася гною.

– Гній, – знову взялася до пояснень мама, – містить клітини, знищені мікробами. Останні бувають різних типів – так само, як люди діляться на раси.

– На тебе напали кляті клітини-терористи, – втрутився тато. – Ми зробимо біопсію, щоб дізнатися, хто саме сіє чвари між клітинами. Поки що нам невідомо, шиїти це чи суніти, а може, якесь велике цабе з Аль-Каїди. Але ти не хвилюйся – ми все з’ясуємо.

– Винищимо усіх! – заявив я.

– Саме так. Пустимо на них танки-антибіотики.

Лікар сказав, що треба оперувати знову.

Цього разу мене приспали. Світло згасло. Сонце сіло. Сол забувся просто посеред дня. Коли я прийшов до тями і побачив нахилену над ліжком маму, то кілька секунд боровся з панікою – я не знав, ні хто я, ні де я, а якщо точніше, то в голові ще не було того «я», що визначає особу. Було дуже лячно. Нарешті я таки піднявся на поверхню, повернулась моя особистість разом з усіма спогадами і сподіваннями, а ще я страшенно сердився на лікаря за втрачену годину життя.

Цього разу я залишився у лікарні під наглядом на додаткові день та ніч. Коли нас нарешті відпустили додому, мамі вручили список ліків завдовжки як її рука.

Почувався я кепсько. Літні канікули були остаточно зіпсовані, стояла середина липня, а я проводив свій час у ліжку або блукав будинком у дивному стані; не хотілося ні ґуґлити, ні терти прутик, адже я досі не почувався до кінця собою.

Боліла голова.

Ми повернулися до клініки втрьох. Цього разу мама навчила мене нового слова – некроз: частина шкіри навколо моєї скроні відмерла, бо мікробам таки вдалася їхня атака. Достоту повстанці в Іраку, пояснив тато. Вони неконтрольовані, тож якщо ми хочемо придушити тероризм, треба просто увірватися до Фаллуджі[5]5
  Фаллуджа – місто в Іраку, один із центрів влади при Хусейні.


[Закрыть] й убити усіх.

– Тепер, сонечко, тобі зроблять пересадку, – сказала мама.

– Це як?

– Просто замінять мертву шкіру на дуже помітній частині твого тіла на живу шкіру, яку візьмуть з іншої, менш помітної частини тіла.

– З якої саме?

– З трону Вашої Величності, – пожартував тато і спробував розсміятися, та, правду кажучи, в обох був такий вигляд, ніби їх нудило.

Лікар удруге приспав мене, і цього разу, прокинувшись, я відчув біль у всьому тілі, побачив, що голову мені поголили, а ще мене било, мов у пропасниці. Одужувати довелося цілий тиждень, перш ніж мені дозволили вийти з клініки.

Джон Керрі намагався здолати Джорджа Буша у битві за Білий дім, але в нас удома мало звертали увагу на виборчу кампанію – єдиною темою для розмов було моє здоров’я. Під час молитви перед їжею і вкладаючи мене спати, мама молилася за моє одужання. По недільних ранках тато залишався вдома зі мною, а мама ішла до церкви сама. Вона постійно молилася за моє здоров’я, і все ж я почувався жахливо. Тато сердився на маму за те, що вона наполягла на профілактичній операції, а мама на тата – за те, що він розказав про це своїй матері, бо, здається, це викликало істерику в бабусі Седі і вона вирішила подолати неблизький шлях з Ізраїлю до нас.

– Рендалле, хіба ти не розумієш? Мені зараз особливо тяжко і гірко, – скаржилась мама. – І я не знаю, чи витримаю життя під одним дахом з твоєю матінкою, яка мене і в нормальному, здоровому стані доводить до сказу! Надовго вона до нас?

– Не знаю, – відповів тато. – Гадаю, вона взяла квиток в один кінець.

– Гадаєш?! І як я маю це розуміти? Вона взяла зворотний квиток – так чи ні?

– Ну... ні. Здається, ні... – буркнув тато. – То й що?

– Святі небеса...

Зазвичай у тата постійно виникали проблеми з бабусею Седі, та, оскільки мама нападала на неї, він її захищав.

– Тесс, у мами багато зв’язків, – заспокоював маму він. – Вона знайома з дуже заможними людьми у Каліфорнії. Може звести нас з вправним адвокатом.

– З адвокатом?!

– Аякже! Ти ж не думаєш, що я дивитимусь, склавши руки, на те, як цей м’ясник калічить мого синочка?! Я притягну його до відповідальності, цього сраного ескулапа! Гівно таке...

– Рендалле!

– Вибач, Тесс. Просто для мене це все... тяжко... нестерпно...

І тато вийшов з кімнати, бо справжні чоловіки не плачуть на публіці, навіть якщо плакати – це по-людськи, як сказав Шварценеґґер у «Термінаторі-2».

Тепер найприємнішими митями мого життя були ті, коли я спав, а коли прокидався, то почувався кволим, оспалим. Мене також не гріла думка про приїзд бабусі Седі, бо я знав: вона дуже розраховувала, що мені вдасться те, чого не досяг жоден із чоловіків у її житті – батько, якого вона ніколи не бачила, чоловік-драматург, який зарано пішов із життя, і її син, якому вона одного дня просто в обличчя гаркнула, мовляв, він безхребетний офісний щур! І я щиро хотів виправдати її сподівання – присягаюся! – та краще б вона навідала нас, коли я був при силі, а не хворий. Бо тоді, дивлячись на мене, їй складно було бачити у мені рятівника людства.

Тато поїхав по бабусю Седі до аеропорту Сан-Франциско і привіз її разом зі складеним інвалідним візком, що помістився в багажнику, як і ціла купа величезних валіз, один вигляд яких не залишав сумнівів у тривалості її візиту. Ми з мамою, тримаючись за руки, чекали на ґанку, поки тато пхав свою маму на пандус, зведений спеціально для неї. Після свого останнього візиту вона погладшала, тож пандус порипував під її вагою. Щойно бабуся заїхала на кухню, вона обернулась до мене, зробила знак підійти, і я пішов, накульгуючи й намагаючись мати менш жалюгідний вигляд, незважаючи на пов’язку на голові та інші бинти, сховані під піжамою.

– Соломоне! Поглянь! У мене подарунок для тебе!

Вона пірнула у свою торбину і вийняла щось, загорнуте у шовковий папір. Коли я відкрив коробку, то побачив кіпу – дуже симпатичну кіпу з чорного оксамиту, прикрашену зірками й ракетами і золотом вишитими словами «Зоряні війни».

– Приміряй, Соломоне. Вона належала твоєму батькові. Пам’ятаєш, Рендалле? Тобі подарували її на твою бар-міцву. Тоді тільки вийшла відеогра за «Зоряними війнами». Тільки поглянь – вона як нова! Правда ж, гарна?

– Не дивно, бо надягав я її нечасто, – пробурмотів тато.

– Приміряй, Соломоне! Тобі саме враз!

– Мам, даруйте, – холодно мовила мама. Мене завжди смішило, коли вона називала бабусю Седі «мам», адже та їй ніяка не родичка, просто мама хотіла, щоб її слова лунали м’якше. – Я знаю, що наміри у вас добрі, але нагадаю, що наша родина сповідує протестантизм.

– Та годі тобі! Приміряй! – не вгавала бабуся Седі, не зважаючи на маму, а я не знав, що робити. Тож я зиркнув на тата, а він, переконавшись, що мама не бачить, ледь помітно кивнув, і тоді я почепив на голову кіпу. Вона виявилася завеликою для мене, та, з іншого боку, – прикривала пов’язку.

– Чудово! – зойкнула бабуся Седі. – Сіла, мов улита! А як вона тобі личить!

І звернулась до мами:

– Це ж не отрута якась. Від кіпи в його голові не побільшає єврейських думок. Хай носить, коли матиме бажання, на згадку про свою ізраїльську бабцю. Гаразд?

Мама потупила очі і подивилася вниз, на свої руки.

– Це як розуміти? Це «так», еге ж?

– Припускаю, що це «так», якщо Рендалл згоден, – буркнула мама.

– Я не проти, – заявив тато, зрадівши нагоді за допомогою всього трьох слів примирити своїх матір і дружину. – А тепер, карапузику, гайда до себе! До ліжка, хутчіш!

Я послухався... і був такий втомлений, що навіть не слухав їхню розмову з горішньої частини сходів, хоча, якби мав усі свої сили, як зазвичай, обов’язково зробив би це.

З того дня життя в нашому будинку стало мерхнути, ніби бракувало електрики, адже тато з ранку до ночі був на роботі, а дві жінки проводили день разом, від чого повсякчас виникало коротке замикання. Піклуючись про мене, роблячи закупи, готуючи і прибираючи, мама тепер мала ще й задовольняти забаганки свекрухи-інвалідки – ортодоксальної єврейки, – зокрема, всі вимоги до кошерних страв.

Седі була жінкою імпозантною – в усіх смислах слова. Якось я чув, як тато розповідав мамі, що колись давно його мама слідувала програмі з втрати зайвої ваги «Weight Watchers», та після аварії махнула на це рукою, і тіло ніби змирилося з долею: вона стала гігантською жінкою поза всіма можливими межами і все ж показною – достоту сила природи. Тож коли вона сперечалася з мамою на кухні, я з другого поверху чув її ревіння, тим часом як мамині відповіді були тихі й нерозбірливі.

«Дивна якась історія... у голові не вкладається... Кому взагалі це спало на думку?!»

«Скільки ви заплатили за цю так звану операцію?! Скільки??? Та ви жартуєте!»

І так далі.

Єдине спільне, що було у мами й Седі, – це любов до мого тата. Але любили вони по-різному, і якщо їх послухати, то здавалося, що говорили вони про двох різних людей.

Ясна річ, іще був я.

Бабуся Седі виявляла свою любов до мене щоранку о восьмій, пришвартовуючи свій візок на веранді і примушуючи мене приєднатись до неї на двогодинне читання вголос історій зі «Старого Заповіту».

– Слід планувати його день! – заявила вона, коли мама припустила, що дві години – це забагато. – Він не повинен просто блукати по хаті, робити все, що заманеться, жерти, дрихнути, витріщатись у телевізор... Для шестирічного хлопця це шкідливий режим! У нього ж мозок розм’якне й атрофується! І коли восени він піде до школи, то вже не випереджатиме інших дітей.

Коли історії з Біблії набридали, я забивався поглибше у мозок і вмикав економний режим «Кивати час від часу головою, показуючи, буцімто слухаєш». Та часом траплялися на диво жорстокі, скажені історії про руйнування і помсту. Особливо подобався мені момент, коли Самсон розлютився на Далілу за зраду і штовхнув колони палацу так сильно, що той рухнув на нього і всіх розчавив.

– Точнісінько як наче люди-бомби в Ізраїлі! – заявив я бабусі, гордий тим, що міг показати, як знаю її країну.

– Нічого подібного! – натомість, похиливши голову, відказала вона. – Немає жодного зв’язку!

І повернулася до Біблії.

За два тижні їй спало на думку до біблійних читань додати курси староєврейської мови, – але тут уже мама забила на сполох.

– Я не хочу, щоб мій хлопчик розмовляв єврейською!

– Але чому? – здивувалась бабуся Седі. – Йому буде чим себе зайняти, до того ж... це дуже красива мова! Можете спитати у Рендалла, він її просто обожнює!

– Хто, Рендалл?!

– Авжеж. Отой тип, за якого ви вийшли...

– Хіба Рендалл знає іврит?!

– Ну це взагалі казна-що! – обурилась Седі. – А ви не знаєте, що він цілий рік жив у Хайфі, як був малим?

– Звісно, знаю.

– І що відвідував школу «Hebrew Reali»?

– Авжеж...

– І ви думаєте, що в тій школі викладали – якою, по-вашому? японською?! Він блискуче склав вступний іспит лише після місяця приватних занять у Нью-Йорку! О, в ті часи мій синок був неймовірно талановитим учнем! Я так ним пишалася!

– Зрозуміло, – кинула мама.

Від цієї розмови її аж трусило, бо їй було добре відомо: в ординарній долі Рендалла Седі звинувачувала саме її. Як такий блискучий хлопак міг одружитися з дівчиною, котра ніколи не залишала західного узбережжя, не навчалась в університеті і не знала жодної іноземної мови (тим часом як Седі легко розмовляла трьома і могла дати собі раду з сімома-вісьмома мовами)? Утім, на щастя, мамі вдалося стриматись, згадавши рефлекси, набуті на семінарах курсу «Релаксація та стосунки між людьми».

– Слухайте, мам, – заявила вона тоном «я контролюю себе й усе довкола», – мені зрозуміло, навіщо у той момент Рендаллові треба було вивчати іврит, та хотіла б вам нагадати, що ви лише гостя у нашому будинку, а це протестантський будинок, англомовний будинок, і коли прийде час Солові вивчати якусь іноземну мову, то лише його батьки, а не бабуся, вирішать, яку саме. Вам зрозуміло?

Вона розвернулася на підборах і зайшла до будинку.

Одного дня спека стала нестерпною, тож бабуся Седі втекла з веранди і знову завела нескінченні розмови з мамою. Її другою улюбленою темою, здатною пригнітити хоч кого, була її книжка про Другу світову війну. Седі могла днями топити маму в цифрах, пов’язаних з подіями, що відбувалися задовго до її народження.

– Більше не можу, – якось тремтячим голосом зізналася мама татові, коли вони готувались до сну. – Чому б їй не облишити ці спогади? Навіщо забивати мені голову всім цим антикваріатом?

Тато, як завжди, спробував заспокоїти її, владнати суперечку між двома своїми обожнюваними жінками.

– Тесс, арійці – її професійна тема. Всім відома фінальна стадія нацизму, вона ж знається на його зародках, і її це захоплює. Для нас це щось дуже давнє, та вона сприймає його так, ніби воно сталося тільки вчора. Вона в цьому живе, йдеться ж про її матір! Будь ласка, спробуй це зрозуміти...

– Рендалле, – відказала мама, – я її розумію, але моя кухня – не аудиторія. Мені є чим зайнятися, зокрема здоров’ям НАШОГО СИНА, і я не хочу постійно слухати про двісті п’ятдесят тисяч діток зі Східної Європи, викрадених нацистами у сорокових роках!.. Та про ці жахливі центри... Lebensraum[6]6
  Lebensraum – «життєвий простір на Сході» (нім.), геополітична візія часів Третього Райху.


[Закрыть] чи як там їх...

– Lebensborn[7]7
  Lebensborn – «джерело, фонтан життя» (нім.), організація часів Третього Райху, покликана знаходити дітей, подібних до арійців, на захоплених територіях.


[Закрыть], а не Lebensraum...

– Та мала я це у ...!

Мамина лайка потужна – бо її не чути. Після вибуху голосів у сусідній з моєю спальні батьків запала глибока тиша, після чого вони заснули, і я також.

Оскільки мама, вочевидь, була на межі нервового зриву, тато взяв відгул, щоб відвезти мене у Сан-Франциско до чергового лікаря та вкотре скорегувати діагноз. Бабуся Седі поїхала з нами – мама потребувала відпочинку.

Новий лікар сказав, що я на шляху одужання, але шрам, який залишився на моїй скроні, був значно помітніший, ніж видалена родимка, і він висловив сумнів у тому, що коли-небудь цей шрам зникне.

Для мене це був удар.

Така примітна вада на тілі Сола – удар...

Дорогою назад я відстібнув пасок безпеки, ліг на заднє сидіння і заплющив очі.

Любий Господь...

(Я не знав, що сказати, бо дуже на Нього сердився).

Дорогий Президенте Буш: щиро сподіваюся, що в листопаді вас переоберуть.

Дорогий губернаторе Шварценеґґер: благаю, явіться, як на початку першої частини «Термінатора», і вирвіть серце з грудей ескулапа, який це зі мною зробив! Тато подав на нього до суду, та це коштує силу-силенну грошей і займе багато місяців, а то й років. Було б значно простіше, якби ви владнали це у свій спосіб.

Тим часом на передньому сидінні тато й бабуся Седі, певно, вирішивши, що я заснув, завели тиху розмову. І я нашорошив вуха... так я нарешті дізнався, чим саме мій тато допомагав війні в Іраку. Хоч це і було top secret. Дивна річ, та навіть у такому поважному віці, як двадцять вісім років, хлопчикам кортить, щоби мама пишалася ними, і їм неприємно бачити, що вона сприймає їх як «негіш» – нуль на івриті (цього слова мене навчила Седі, воно означає «нуль», тобто менше, ніж ніщо, гірше за слабака, словом, «безхребетний офісний щур»).

– «Талон» – це справжня революція у сучасній тактиці ведення війн, – казав тато.

– Талант? Чий талант? – перепитала бабуся.

– Не талант, а «Талон». Новий солдат-робот.

– Солдат-робот? Так ось чим ти займаєшся, Рендалле?! Конструюєш роботів-вояків?

– Особисто я їх не конструюю. Та наша компанія – одна з небагатьох у Силіконовій долині, що їх обрали для розробки деяких технологій. Головна компанія з виробництва роботів розташована на східному узбережжі, у Массачусетсі. Вона пов’язана з компаніями, які проводять складні дослідження з робототехніки і розкидані по всьому світу: в Шотландії, Швейцарії, Франції... до речі, в Німеччині також!

– Я ж не просила тебе пояснювати ваші схеми, – буркнула Седі. – Краще розкажи мені, що воно таке, оті твої «Талони».

– Треба сказати, – явно зрадівши, заговорив тато, – це справді фантастичні машини. Ніби із «Зоряних воєн». Мають усі ті самі навички, що й люди, але позбавлені людських вад.

– Наприклад, яких?

– Що ж, А: вони не вмирають, тобто не залишають по собі згорьованих вдів і сиріт, яким слід усе життя виплачувати пенсію. Транспортувати тіла з країни в країну не треба, адже зараз люди обурені кількістю жертв серед американців...

– Зрозуміло...

– Далі. Б: вони не мають ні фізіологічних, ні психологічних потреб, що значно знижує витрати. Немає необхідності їх годувати, поїти, забезпечувати їм секс і посттравматичну терапію. В: це могутні солдати – швидкі, точні, безжальні. Вони оснащені камерами, тож ми бачимо те, що й вони. Таким чином, ними можна керувати на відстані, наказувати цілитись і стріляти. Г: у них немає військових жетонів, немає наречених, які б чекали на них на батьківщині, їм байдуже до прав ворога... Словом, вони позбавлені емоцій. Ні гніву, ні страху, ні співчуття, ні докорів сумління. Зрозуміло, це тільки підвищує їхню боєздатність.

Складалося враження, що тато, взявшись до абетки, збирався довести її до останньої літери, але бабуся Седі його перервала.

– Годі! – Вона майже шепотіла, щоб не розбудити мене, однак у шепоті відчувалася лють. – Годі! Знаєш, що ти описуєш, Рендалле? Знаєш, про кого це – всі ці слова?

Тато добре знав, щò саме описував, тож запитання бабусі було риторичним – тобто взагалі не запитанням, – і він покірно чекав на її власну відповідь. Чекати довелося недовго.

– Ідеальний нацист – ось кого ти описав! Бездоганний мачо: незламний, сталевий, позбавлений почуттів. Рудольф Гесс – ось кого ти описав! Це той тип, який керував газовою камерою в Аушвіці. Головне – жодних емоцій! Емоції – це шмарклі, жіночність і огидь. Ворог – не людина, не особистість, ворог – це паразит, це глист, а ми – машини! Треба зосередитись на наказах, злитись в одне ціле з наказами – і вбивати, вбивати, вбивати!

– Мамо, боюся, справа не тільки в нацистах. Це основи будь-якої військової освіти. Ці ідеї втовкмачують у голови усіх солдатів за всіх часів – від Ґільґамеша до Лінді Інґленд. Думаєш, у твоєму улюбленому «Цахалі» якусь іншу ідеологію сповідують? Думаєш, проходячи перед вояками, Шарон їм каже: «І не забудьте про головне, пані та панове. Палестинці – такі самі люди, як і ми з вами, тому коли кидатимете бомби на Рамаллу, співчувайте кожній із жертв, чоловікам, жінкам, дітям...»

– Рендалле, не чіпай «Цахал»! Ми ж домовились не торкатися цієї теми. Але ж... роботи?!

Моє серце мало не виривалося з грудей. Я страшенно радів тому, що саме мій тато вирядив солдатів-роботів до Іраку вбивати наших ворогів. Коли він сказав, що брав участь у війні, я й гадки не мав, що він був у перших лавах, що мав стосунок до таких важливих і непростих справ. Від однієї думки про те, як наїжачені зброєю роботи вбивають арабів, а потім байдуже спостерігають за тим, як ті звиваються на піску і стікають кров’ю, я відчув, як мій прутик затвердів уперше за кілька місяців – а отже, я нарешті почав одужувати. Тож я натягнув на себе ковдру і став легенько терти його, після чого поринув у сон.

Майже по всьому місту рòботи вриваються у домівки і викрадають дітей, після чого виймають з нас мозок, аби дослідити, як він працює. Лікарня була забита дітьми з порожніми головами – адже роботи забрали наші мізки, – і, щоб підтримувати життя у тілах, їх підключали до апаратів. Щодня мене у лікарні навідувала мама, хоч і знала, що я більше ніколи не зможу думати. Я бачив її і впізнавав, але говорити не міг. Дивно, але мені було байдуже.

Коли я прокинувся, ми вже майже приїхали і розмова на передньому сидінні повернулася до свого початку.

– У жовтні в Санта-Кларі проходить міжнародна зустріч робототехніків, – розповідав тато. – Дуже важливі збори. Наступного місяця компанія відряджає мене у Європу на підготовчі наради.

– А куди саме в Європу? – запитала бабуся Седі, поки тато завертав до нашого будинку і зупиняв авто.

– Саме в ті країни, які я вже тобі називав: Францію, Швейцарію, Німеччину...

– А у серпні ти будеш в Німеччині? – поцікавилась Седі.

– Там у мене три важливі наради: у Франкфурті, у Хемніці і в Мюнхені.

– Ти будеш у серпні в Мюнхені? – перепитала бабуся, і тато замовк, бо це знову було риторичне запитання. Він зупинив двигун. Кілька секунд ми чули лише щебетання пташок і далекий гавкіт собаки.

– А знаєш що, Рендалле? – нарешті мовила бабуся Седі. – Знаєш що? У Мюнхені до тебе приєднається вся родина.

– Ну, я не...

– Авжеж!

– Мамо, я не розумію.

– Звісно! Яка геніальна думка! Слухай! Ми привеземо й бабусю Ерру.

– Та ти геть...

– Привеземо! Адже її старша сестра Ґрета досі живе десь біля Мюнхена, і вона дуже хвора. І вона написала мені, що віддала б усе, щоб перед смертю побачити молодшу сестричку. За все плачу я!

– Мамо, даруй, але це вже занадто. Ти ніколи не переконаєш свою матір. Вона вже шістдесят років носа не потикала до Німеччини – це єдина країна в Європі, де вона ніколи не виступала! А ще вона давно втратила зв’язок з цією... так званою сестрою... більше того, ви з нею вже років п’ятнадцять не розмовляєте!

– Чотирнадцять.

– Гаразд, чотирнадцять. Мамо, дякую за щедру пропозицію, але краще не треба. Навіщо нам усі ці драми?

– Рендалле, ти тільки подумай! Для Тесс це буде неймовірна нагода – адже вона ніколи не залишала Сполучені Штати. А Соломон! Після всіх випробувань, які він через вас витерпів... Замість нудитися ціле літо в очікуванні, коли відросте волосся і почнуться заняття в школі, він зможе поринути в справжні пригоди! Що стосується Ґрети... Рендалле, Ґрета дуже допомогла мені у моїй роботі, я їй завинила. Я завжди тримала з нею зв’язок... У неї рак, вона агонізує, і її найбільше бажання – востаннє побачити сестру... Ти ж і так будеш у Мюнхені, то в чому проблема? Га? У чому проблема?

Задум бабусі Седі перевернув наш дім догори дриґом.

Наступного дня, у суботу, за сніданком ми проголосували: ми з мамою – «за», тато – «проти». Виходило три проти одного, тож якби Ей.Дж.М. проголосувала «проти», голоси «за» переважили б усе одно.

– Це нічого не значить! – буркнув тато. – Якщо Ерра буде проти, вона не приїде, і тоді ця поїздка буде безглуздою.

– Чого це раптом?! – ми з мамою скрикнули хором.

– Принаймні побачимо Німеччину, – зауважила мама, – і зустрінемо сестру твоєї бабусі. Не щодня дізнаєшся про рідних у Європі!

– Є тільки один спосіб вирішити це питання, Рендалле, – твердо сказала Седі. – Ти маєш подзвонити Еррі.

– Сама їй дзвони! Ідея ж твоя – то й дзвони!

– Ні, так не вийде! Ми так давно одна з одною не розмовляли – певно, вона навіть голос мій не впізнає.

– Слухай, мамо. Хочеш повезти її до Мюнхена? Поговори з нею! І не будемо починати все спочатку.

– Ренді, будь ласка, потелефонуй їй. У тебе більше шансів її переконати. Ви з Еррою завжди були дуже близькі!

– У тому й річ, що в мене немає жодного бажання її переконувати! Це ти хочеш її переконати!

– Що ж, гаразд. Хай там як, а ще надто рано через різницю у часі: у Нью-Йорку лише шоста ранку.

– А тут ти помиляєшся: треба додати три години, а не відняти. Тож у Нью-Йорку зараз рівно дванадцята – ідеальний час для дзвінка.

– Заради Бога! – скрикнула бабуся Седі, почервонівши аж до коріння своєї перуки. – Що ж, добре! Добре!

Вона покотила свій візок до кімнати для гостей, зачинила двері і, опинившись сама, набрала номер. З кухні було чути лише бубоніння її голосу, значно менш різкого, ніж зазвичай. Оскільки ніхто не хотів показати, що прислуха́ється до її слів, мама підвелась і сказала:

– Рендалле, допоможеш мені прибрати зі столу?

– Авжеж! Звичайно... – тато відповів, аж підскочивши.

Потім мама запитала, чи не хочу я ще молока, а я відповів, що не хочу. Хоч я взагалі його не торкнувся, вона вилила все молоко зі склянки в раковину, від лиха подалі – адже, лише піднісши склянку до рота, я міг залишити на ній кілька мікробів, а враховуючи поточний стан справ, легше попередити хворобу, ніж вилікувати.

– Спробуєш відправити велику посилку, янголе мій? – запитала мама, так мило замаскувавши слово «какати». Та щойно я тихим кроком попрямував до вбиральні, бабуся Седі вийшла зі своєї кімнати і заступила мені шлях своїм візком. Вона мовчала, не рухаючись і явно приголомшена.

– Ну що? – нарешті поцікавився тато, гучніше, ніж зазвичай, зачинивши дверцята посудомийки. – Як справи? Що вирішила Ерра?

Бабуся Седі заплющила очі, потім розплющила і з ніжністю, якої я ще від неї не чув, відповіла:

– Так. Вона сказала «так».

Ми з мамою вигукнули «Ура!», а тато вражено заклякнув посеред кухні і пробурмотів:

– Та ви жартуєте!.. Не може бути...

Уже за три тижні ми летіли високо в небі.

тисячі разів у своїх іграх

перед комп’ютером і телевізором

у інтернеті з Ґейм-Боєм і на «Плейстейшн» моїх товаришів

я блискавично перетинав космос

каменем падав

кружляв у повітрі

легко ширяв серед галактик

керував ракетами, лише натискаючи на кнопку

і відчував на своєму обличчі відображення коротких багряних спалахів їхніх вибухів...

та справжній політ для мене

став неприємною несподіванкою

До смерті переляканий гудінням двигунів і дедалі сильнішою вібрацією, що сіпала всім моїм тілом, я вчепився у мамину руку і стискав її, поки мама не відсмикнула її зі словами: «Золотко, ти мені робиш боляче». Коли ми злетіли, я запанікував по-справжньому, я був розчавлений, розмазаний по кріслу, а в голові глухо гупало. Люди довкола поводились, ніби нічого страшного не відбувалося, – читали, теревенили, визирали в ілюмінатори, тим часом я ледве стримував крик, усім тілом, усіма м’язами тамував волання всередині себе, та воно розривало мої груди; цей політ був справжньою мукою, заколиханий шлунок провокував мене до блювання, мамо, мамо, кортіло гукнути мені, чому ти дозволила зробити зі мною таке? достоту як Ісус, що крикнув, коли його прибивали до хреста: «Господи, чому ти залишив мене?»

– Отакої! Тримай, янголятко! – сказала мама. З кишені крісла попереду нас вона вийняла білий паперовий пакет, розгорнула його і присунула до мого рота. Я був вражений. Отже, людям відомо заздалегідь, що в польоті можна захотіти блювати, але вони вважають, що це не страшно, і завчасно готують паперовий пакет для блювотиння?! Блювати – гидко, жахливо, бо це протилежне тому, що має робити їжа: опускатись у шлунок. Блювання – це хаос, це як всесвіт до тієї миті, коли Господь зацікавився ним. Я весь тремтів, мене нудило, я дізнався буквальне значення вислову «холодний піт» і все ж не блював, адже на сніданок нічого не їв. Мама легенько дмухала мені на чоло, і за кілька хвилин найгірші симптоми залишилися позаду, і все ж я не міг повірити, що мушу пережити це знову – ми мали зробити зупинку в Нью-Йорку, щоб Ей.Дж.М. полетіла одним рейсом з нами, отже, у сумі два злети і дві посадки.

В цілому цей політ був жахіттям, і мені не подобалося, що всі бачили, як при кожній легенькій турбулентності я хапався за мамину руку. Мені так кортіло, щоб усе це нарешті завершилося! Мені хотілося, щоб літак з його оглушливим ревінням, з ілюмінаторами, з сотнями пасажирів, від яких тхнуло потом і страхом, з їхніми невгамовними дітлахами, з огрядними німцями і німкенями, що вишикувались у чергу до вбиральні, зі стюардесами, у яких, коли вони усміхались, з’являлися зморшки навколо очей... щоб усе це якнайшвидше пішло за вітром і щоб ми нарешті стояли ногами на німецькій землі.

У Нью-Йорку сцена зустрічі матері й доньки після багатьох років розлуки не була схожа ні на що, бачене в телевізорі, – коли виливають багато сліз, голосно ридають і драматично з’ясовують стосунки. Все відбувалось у літаку, адже Нью-Йорк був лише пересадкою і виходити з салону нам заборонили. До того ж, через паралізовані ноги бабуся Седі не змогла підвестися, коли на вході з’явилася біла хмаринка волосся Ей.Дж.М., тож Седі махнула рукою, Ей.Дж.М. підійшла до нас, кожного легенько поцілувала – всіх однаково, і байдуже, з ким вона скільки не бачилася: чотири місяці чи чотирнадцять років. Вона пішла далі – її місце розташовувалось далеко від наших, – і почалося жахіття злету.