Текст книги "Розколини"

Автор книги: Ненсі Г’юстон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 16 страниц)

– Соллі! Господи, Соллі! Що трапилося?!

Коли я сказав, що її батько дав мені ляпанців, то відчув, як напружилось її тіло, і зрозумів, що тепер дідо точно пошкодує про свій вчинок.

– А ти підставив другу сідничку? – пожартував тато.

– Рендалле! – жваво відреагувала мама. – Це не смішно!

Ми склали речі й поїхали, навіть не повечерявши. І поки тато віз нас до Каліфорнії, мама намагалася пояснити мені дідову поведінку, бо не хотіла, щоб я до кінця днів його ненавидів.

– У нього застаріле уявлення про виховання, – казала вона. – Так ростили його, іншого він не знав, тому слід йому пробачити це. До речі, не забувай: нас було шестеро! І якби він не стежив за дисципліною, уявляєш, яка була б буча?!

Хай там як, але, гадаю, мама не розмовляла зі своїм татом, поки він не написав їй листа з вибаченням, заприсягнувшись більше ніколи мене не чіпати.

Я ВСЕМОГУТНІЙ!

Сталося це минулого літа, коли мені було п’ять з половиною років. Це – рідня по маминій лінії. Тепер мені шість з половиною років, зараз Вербна неділя (це коли Ісус повернувся до Єрусалима на віслюку – дуже нерозумний вчинок!), і ми в гостях у рідні по татовій лінії. Учора ввечері до Нью-Йорка прилетіла Ей.Дж.М. Тато обожнює свою маму Ерру, а моя мама ставиться до неї стримано – по-перше, бабуся палить, а по-друге, вона не ходить до церкви.

Коли я вийшов на веранду, бабуся вже була там – сиділа в кріслі-качалці зі світлої лози з книжкою в одній руці і сигарою в другій; у її короткому наїжаченому волоссі гралися, заплутавшись, сонячні промені.

Мені не сподобалося, що вона вже піднялась.

Хочу завжди бути першим – першим вітати сонце і починати день.

– Ну, привіт, друже Соле, – мовила Ерра, глянула на свій годинник і поклала до книжки закладку. – Диви, яка рання пташка! Ще ж навіть не сьома! У мене принаймні є виправдання – різниця у часі.

Я не насмілювався відповідати їй. Вона викликала у мене острах, сплутувала думки, мені кортіло схопити пульт і вимкнути її!

– До речі, хочеш, щось покажу? – раптом тихенько сказала вона і рукою показала, щоб я підійшов.

Я повільно перетнув веранду, навмисне ледве тягнучи ноги, аби вона часом не вирішила, ніби мені цікаво.

– Поглянь!

Посадивши мене собі на коліна, Ерра показала пальцем на гібіск, що квітнув у саду просто під нами.

– Хіба не диво?

Я придивився уважніше – і серед ледве помітного тремтіння червоних пелюсток побачив колібрі. Зазвичай мені не подобається, коли люди на щось мені вказують. Якби не Ей.Дж.М., то я сам помітив би цю колібрі.

– Серденько, ти тільки поглянь! Отам! Це ж корона!

Мимоволі я подивився, примруживши очі проти яскравого сонця, що сходило поміж двох будинків навпроти, – і серед ґрат огорожі побачив павутиння, що сяяло й іскрилося діамантами роси. Авжеж, це також я побачив би сам, якби вона дала мені час, якби не з’явилась раніше за мене, якби не вирішила підкреслити свою вищість, помічаючи все першою. Ерра обійняла мене і стала колисати у своєму кріслі, наспівуючи «Подивись на павучка!» так, ніби мені було два роки. Авжеж, голос у Ерри чудовий, навіть коли вона співає ідіотські лічилки і навіть якщо мені незручно в її обіймах, бо її руки здалися мені немитими. Від неї відгонило гіркою сумішшю поту, старості й тютюну. Невже вчора, по прибутті, вона не прийняла душ?! Щоб виконати волю Господа, я мушу бути чистим – у цьому я переконаний. Тож я сповзаю з її колін і швиденько збігаю сходинками веранди – так, ніби маю термінові справи в пісочниці далеко в кінці саду.

З нагоди візиту Ей.Дж.М., а ще тому, що до церкви у нас лишалася купа часу, мама приготувала неймовірний сніданок – млинці, сосиски, варені яйця, салат із фруктів, каву й апельсиновий сік. Сівши за стіл, ми взялися за руки, опустили голови, і мама пробурмотіла благословення: «За цю потраву і за всі блага Твої божественні дякуємо тобі, Господи!» Всі хором сказали «Амінь!», окрім Ей.Дж.М., – вона промовчала. Потім мама і тато обійняли мене і привітали оплесками: це сімейна традиція, це почалося, коли я вперше, ще коли був немовлям, сказав «Амінь!», потім до цього всі звикли, і тепер це обов’язкова частина прийому їжі. Щодо мене, то я розумію, що ми вітаємо одночасно Господа і Сола.

Ей.Дж.М. здивувалася, коли побачила, що я з’їв тільки один млинець, порізаний мамою на багато шматочків, – я ковтав їх по одному, поволі просовуючи глибоко крізь губи і ясна туди, де їх можна було смоктати. Між двома ковтками я іноді ходив до своєї кімнати.

– Соле, не хочеш побути з нами за столом? – запитала Ерра мене, коли я прямував до сходів.

– Ні-ні! – замість мене швидко відказала мама. – Сол завжди ставився до їжі по-своєму. Не зважайте на його блуканину – з ним усе гаразд. Дуже здоровий хлопчик. Ми, як можемо, забезпечуємо йому правильне харчування.

– Навіть не сумніваюся, – відповіла Ей.Дж.М. – Просто я хотіла насолодитися його компанією.

– Годувати його непросто, – зазначив тато. – Ще й Тесс усім його примхам попускає! Навряд чи він виправиться.

– Рендалле! – скрикнула мама. – По-твоєму, варто отак нападати на мене... перед сторонніми?!

Цієї миті я закрив за собою двері кімнати, а коли повернувся на кухню, вони вже говорили про інше – про мою родиму пляму. Мама розповіла Ей.Дж.М. про намір видалити її наступного літа – і та мов очманіла.

– Хірургічне втручання? – мовила Ерра, гучно поклавши виделку на стіл. – У шість років?! Навіщо?!

– Люба Ерро, – лагідно і спокійно повела мама, – ми прочитали у мережі всі статті про вроджені пігментовані невуси, і можете мені повірити: є ряд вагомих причин робити операцію саме зараз.

– Рендалле, – обернулася Ей.Дж.М. до тата. – Ти ж не можеш... Невже ти дозволиш? А як же твій кажанчик? Що, якби я тобі його видалила?

(Тут ідеться про гру, пов’язану з дитинством тата, коли його родима пляма на лівому плечі скидалася на маленького кажана, який нашіптував поради йому на вухо. Ей.Дж.М. також мала пляму – на внутрішньому боці ліктя лівої руки; саме це й означає «вроджений невус», він переходить від покоління до покоління, з’являючись на різних частинах тіла, часом перестрибуючи через покоління, – у бабці Седі родимої плями не було).

– Ерро, – мовила мама. – Мені дуже шкода, але досить цих гучних слів. Я, звісно, знаю, що у вас з Рендаллом особливе ставлення до родимих плям, я знаю, що це свого роду таємний зв’язок між вами, однак родима пляма Соллі – це інша справа. Дозвольте дати вам реалістичне пояснення. Перша причина: його пляма надто помітна, вона майже на обличчі, пізніше у школі з нього, певно, кепкуватимуть через це. І навіть якщо не будуть, це може засмучувати Сола і наділити його невиправданим комплексом меншовартості. Друга причина: на відміну від ваших родимок, невус Сола «тривожний». Він розташований між скронею і щокою. Коли через багато років він почне голитися, щоденний контакт із лезом може викликати подразнення. Третя причина (звісно, далеко не така важлива): усе викладене вище може призвести до меланоми. Мені шкода про це згадувати, однак тато Рендалла помер через рак, тож Соллі схильний до цього, адже в родині були прецеденти. Як я вже казала, Ерро, я багато читала про це. І консультувалася з фахівцями, внаслідок чого дійшла висновку: ризикові краще завадити.

– Он воно що, – зауважила Ей.Дж.М.

– У нас є вибір, – сказав тато, – між біопсією-стиранням та біопсією-видаленням. Останнє – глибше, але значно зменшує ризик розвитку раку пізніше. Гадаю, ми оберемо видалення.

– Зрозуміло, – кивнула Ей.Дж.М.

– І це ніяк не пов’язано з нашими родимими плямами! – радісно додав тато. – Щодо Соллі, то він ніколи не був прив’язаний до своєї плями. Правда ж, Соллі?

– Неправда, – відказав я.

– Невже? – здивувався тато. – Може, поясниш?

– Прив’язаний. До плями я прив’язаний відразою.

– Бачите? – тріумфальним тоном зробила висновок мама. – Ось вам і четверта причина! Отже, операцію заплановано на початок липня. Таким чином, упродовж літа ранка зарубцюється і у вересні Сол без проблем піде до школи.

Ей.Дж.М. опустила очі, погладила родимку на своїй лівій руці і пробурмотіла щось схоже на слово «лютня».

– Даруйте? – перепитала мама.

– Свою родимку я кличу «лютнею», – усміхнувшись, прошепотіла Ей.Дж.М., а мама нашорошено зиркнула в бік тата, ніби сказала «Бачив? Геть клепку втратила!». А тато глянув на маму розлючено, ніби кажучи «Ану помовч!». У мене не було жодного бажання бути присутнім при цій сцені, тож я дременув до своєї кімнати.

Коли я повернувся, атмосфера на кухні змінилася, всі готувалися йти до церкви, мама попросила тата прибрати зі столу, і він прибирав, німуючи.

О пів на одинадцяту ми сіли в татів автомобіль, він задом виїхав на дорогу, і попрямували до церкви. Пасок безпеки міцно притискав мене до заднього сидіння, і, поки ми неквапом їхали чепурними вуличками нашого спокійного заможного кварталу, обсадженого деревами, тато взявся розповідати історію.

– Пригадую, Соллі, коли я був твого віку і на кілька тижнів залишився сам зі своїм татом – моя мама тоді, як завжди, десь повіялась, – Ерра запропонувала у неділю влаштувати пікнік у Центральному парку разом з однією своєю подружкою...

– Даруй, Рендалле, – зауважила мама, – але ж ти не зупиняєшся на пішохідних переходах! Ти тільки пригальмовуєш.

– Я був такий радий і збуджений! Так кортіло, щоб уже була неділя! Та щойно ми все приготували для пікніка, як розкрились безодні небесні...

– Просто перехід – це перехід, правда ж, любий? – прошепотіла мама, погладивши руку тата на кермі. – Ми ж не хочемо, щоб Сол вирішив, буцімто не всі правила обов’язкові, правда?

Тато зітхнув і піддався... Та ніби щоб підкреслити факт своєї поступки, він став шалено гальмувати на кожному перехресті.

– Пікнік відмінили? – нагадав я про його історію.

– Ні, ні! Ми поїхали до Ерри на метро – вона жила тоді у кварталі Бавері – і влаштували пікнік просто у неї на галявині!

– На галявині?! – Мама скривилася. – Зважаючи на те, як Ерра господарює, цей пікнік був, певно... присипаний пилом!

– Пікнік був чудовий! – відказав тато, різко загальмувавши. – Я б навіть сказав – один з найкращих обідів у моєму житті.

– Хай там як, а непогано було б попросити Ей.Дж.М. не курити в будинку.

– Що?! – скрикнув тато. – Але ж вона для цього виходить на веранду!

– Наскільки мені відомо, – твердо відказала мама, – веранда також є частиною будинку. А вона ще й перед Солом курить, він може наковтатися диму, для його легень це дуже погано.

– Тесс, – зауважує тато, поки ми виїжджаємо на шосе, де (слава Богу!) переходів немає, бо мене від ривків уже починало нудити, – мушу сказати, що Ерра належить до людей, яких я люблю найбільше у світі, і я б дуже хотів, щоб вона почувалася затишно, коли навідує нас, тобто всього лише раз на три роки!

– Он воно як! – ледве стримуючи сльози, відповіла мама. – Отже, велетенський сніданок, який я вам приготувала, який учора в супермаркеті коштував мені і часу, і грошей, – на твою думку, не гідний твоєї бабусі?!

– Звісно, що гідний, люба. Звісно, гідний. Даруй мені, кохана.

– Скільки б зусиль я не витратила – завжди буде не досить! Ерра... вона як... богиня...

– Я ж вибачився. І ще раз прошу в тебе вибачення. Що я ще маю зробити: зупинити машину і впасти на коліна?!

Ми під’їхали до церкви, і тато припаркував авто.

– Якщо чесно, Рендалле, мені здається, що на коліна тобі слід стати перед Господом, а не переді мною. А ще я думаю, що не зайве було б тобі помолитися і подумати, чому поява твоєї бабусі викликала в тебе стільки люті до своєї дружини.

– А чому Ей.Дж.М. не пішла з нами до церкви? – запитав я, поки ми підходили до потоку парафіян, які стриманим кроком поволі тягнулися до входу. Вздовж тротуару, у симпатичному обрамленні пещеного газону, стояли білі та фіалкові стенди з мудрими думками. Дуже структуровано – я таке люблю.

– Бо вона не вірить у Бога, – відповів тато байдужим тоном, так, ніби пояснив, що вона віддає перевагу «Pepsi» перед «Coca Cola». Для мене неймовірною була сама думка про те, що хтось може не вірити в Бога, та, судячи з виразу обличчя мами, до цієї розмови ми навряд чи повернулися б на зворотному шляху.

Господь усюди усюди то як у нього не вірити?

Він – Слава і Сила.

Рушійна сила Творець джерело абсолюту

таємниця всього, що росте і квітне

від маленької стокротки на газоні

до дикого прутня коня, що прискає на жіноче обличчя

від розжареного жерла роз’ятреного вулкана

до «гриба» ядерного вибуху

усе це Господь Господь Господь

ця енергія цей коридор ця пульсація

цей рух матерії

Ось про що я міркував під час служби, поки процесія з гілочками верби просувалася до вівтаря, співаючи «Осанну». Господь – Сила і Слава, а ми всі злощасні грішники, бо Єва скуштувала з дерева пізнання, а у наш час дерево пізнання – це інтернет з мільярдами гілок, що тягнуться в усіх напрямках, і ми весь час смакуємо його плодами і все частіше припускаємося гріха тілесного пізнання, а отже, ми потребуємо чистих, і якщо я хочу бути чистим, як Ісус, Буш або Шварценеґґер, то мушу знати все про зло.

 
Люди хвилюються, як Ти ідеш,
Пальмове гілля під ноги складають.
О сине Давида, гукають: Ісусе!
Тебе, Сине Божий, вони величають!
 

Пастор пустився у довгу проповідь про війну в Іраку, і я відразу уявив загиблих пошматованих іракських солдатів серед пісків та зґвалтованих жінок – і у мене від цього встав, тож я, прикрившись псалтирем, усю проповідь ніжно потирав свій членчик, аж поки не розчинився в цих образах. Іноді вечорами в своїй кімнаті – З нами Господь наш Ісус / Пальмовим гіллям вітайте Його – я уявляю себе на запіненому від бігу коневі, чи у бронетранспортері, чи всередині бомби – Співаймо разом, о вірні Христу / До неба досяжну осанну! – і я відчуваю, що можу проникнути глибоко в себе, і натираю себе аж до крові, і після служби батьки прокладають шлях серед юрмищ на тротуарі, потискають руки всім навколо, промовляючи «Як справи?», «Радий вас бачити», «До наступного тижня», «Побачимось у Великдень» та «Хіба не чудова погода?».

Після обіду повітря прогрілося до спеки, тож я пішов гратись у свій улюблений закуток у затінку під верандою, взявши з собою «Леґо», аби показати мамі, що я не тільки на комп’ютері граюся, – часом вона висловлює побоювання за моє душевне здоров’я. Трохи згодом за столиком під великим парасолем на веранді вмостилися тато і Ей.Дж.М., і я міг непомітно підслуховувати їхню розмову – такі речі я просто обожнюю, адже багато чого дізнаю́ся, приховуючи це від інших, а потім можу вразити всіх своїми знаннями.

– Ренні, – повела розмову Ей.Дж.М., – як справи на новій роботі?

– Та таке... – зітхнув тато, і стало ясно, що з якихось причин це запитання його дратує. – Немає чого розповідати. Програмування.

– Без відсотків?

– Чому ж. 7% на довготермінові накопичення.

– Зрозуміло... А колеги?

– Покидьки.

– Шкода...

– Атож, однак... Не всім дано бути витонченими митцями.

– Це точно.

– Зрештою... зарплатня дуже гідна, гарні шанси на підвищення, а ще мені приємно усвідомлювати, що я зможу забезпечити для Соллі престижний університет десь на узбережжі й ні в кого не просити допомоги.

– Ні в кого – це... я так розумію... твоя мати?

– Авжеж.

– До слова, як справи у Седі?

– Без змін... Одне слово, хоч би не гірше!

– Хай Господь береже!

– Як скажеш... Скільки ви вже не бачились?

– Чесно кажучи, Ренні, я вже й не пам’ятаю. Не менше п’ятнадцяти років... Відколи вона випустила ту жахливу книжку... Це в якому році було?

– Здається, у 90-му. «Люлі-люлі, крихітко нацисте»... Я запам’ятав, бо вона вийшла акурат перед смертю тата.

– Еге ж... Мене цей опус теж мало не вбив!

Дивно, але вони розсміялись – певно, смакували мартіні або джин-тоніком.

– То вона пише далі?

– Авжеж.

– Святий Боже!

– Ерро, а як ведеться тобі? Сподіваюсь, ти задоволена життям?

– Звісно, серденько. Мені немає на що жалітися. Якщо озирнутися – життя в мене було чудове.

– Не треба озиратися, ще ж не кінець! Тобі ж лише... скільки, шістдесят п’ять?

– Угу. З половиною.

– Слухай, та в тебе ж попереду кілька десятиліть! І можеш мені повірити: тобі не даси більше... сорока семи з половиною. І жодним днем більше!

– Дякую, дуже мило з твого боку. Та, чесно кажучи, я починаю відчувати цей вік. І не лише через невеличкий серцевий напад два місяці тому, а... розумієш, у мене не лишилося жодного свого зуба!

Вони розсміялися.

– Ось чому ти більше не співаєш! – сказав тато. – Боїшся, що зуби виваляться просто посеред вистави?

Знову почувся сміх.

– О ні! – відповіла Ей.Дж.М. – Ні! Просто я зауважила, що голос у мене уже не той... Утім, я не драматизую. Одного разу я сіла перед собою, взяла себе за руку і мовила: «Слухай, крихітко, ти записала кількадесят дисків, виступала по цілому світі, заробила купу грошви і завоювала тисячі сердець – тепер маєш навчитись насолоджуватися життям. Читай книжки, які завжди хотіла прочитати, зустрічайся з людьми, яких любиш, покажи Мерседес усі ті дивовижні країни, які ти пролетіла шаленим галопом...»

– Прикро, що так вийшло з Мерседес, – зауважив тато.

– Не верзи дурниць!

– А що?

– Годі всюди вставляти своє «прикро»! З моменту мого приїзду ти разів з десять це бовкнув! Знаєш, це погана звичка. Для душевного спокою – навіть дуже погана!

– Що ж тоді маю казати? Взагалі Тесс дуже толерантна людина, та – хтозна-чому – коли йдеться про гомосексуальність...

– Просто вона думає, що Сола травмує видовище двох бабег, які тримаються за руки.

– Ерро, мені так прикро...

– Овва! Знову! Бачиш?

І вони засміялися. Я відчув запах цигарки Ей.Дж.М.

– Стосовно Соллі, – після тривалої паузи сказала вона. – Перш ніж залишити Нью-Йорк, я б хотіла зробити йому подарунок. Цілу годину, мов дурна, я блукала велетенським універмагом іграшок на 44-й Авеню... З голови у мене не йшла Тесс, яка весь час переймається безпекою, і я весь час вагалася: «Диви, яке файне жабеня! Але раптом Сол ковтне лапку, що може викликати внутрішню кровотечу... О, який чудовий набір для юного хіміка! Але тут повно легкозаймистих речовин і всіляких отрут... А цей електричний потяг – штука крута... але Сола може вдарити струмом... Що ж робити...» Потроху іграшки в тій крамниці перетворилися на смертельну зброю, що так і прагнула напасти на мого внука і знищити його! Тож я відмовилася від задуму і повернулася з порожніми руками...

І вони щиро розреготалися.

А я образився. Бо дуже хотів хоч щось із тих чудових іграшок.

Пройшовши дуже близько до них, я повернувся на кухню, де мама чаклувала над закусками: морквяні палички, селера з сиром чедер, редис, коктейльні томати, дрібно нарізані грибочки, солені крекери, соус «рокфор»... Я відкусив трохи сиру і подався до холодильника по свіжий хліб. Мама розуміла, що з ними я їсти не збирався.

– А ти знаєш, що у бабусі вставні зуби? – поцікавився я.

– Авжеж, янголе мій. Щовечора перед сном вона кладе їх у склянку на тумбочці біля ліжка.

– Фе! Куди ділися її справжні зуби?

– Коли вона була маленька, то дуже мало їла...

– Чому? Її не годували батьки?

– О, знаєш... Це дуже довга історія... Здається, вона тривалий час жила в таборі для біженців... Бабуся не любить про це розповідати.

А у моїй голові крутилося: отже, можна мати штучні зуби, як у Ей.Дж.М., штучне волосся, як у бабусі Седі, і навіть штучні вії, штучні груди...

– А штучне серце буває? – вголос запитав я.

– Що ти маєш на увазі? Пересадка серця до грудної клітки іншої людини? Такі операції справді проводять.

– А штучні ноги?

– Гадаю, у наш час замінити можна практично все.

– А штучний мозок?

– Чого не знаю, того не знаю. А втім, думаю, ні.

– А штучна душа?

– Оце вже точно ні! – твердо зронила мама, розкладаючи овочі у формі барвистого сонечка на овальній таці. – У цьому, Соллі, я впевнена. Твоя душа належить тільки тобі... і Господові. Незмінно й назавжди!

я відчуваю її вічну безсмертну Солову душу

унікальну серед мільярдів гуголів душ душу яка змінить світ

Коли Чистий тиждень добіг кінця, Ей.Дж.М. повернулася до Нью-Йорка, а ми – до звичного життя. Якось, після зустрічі з Браяном, я помітив, що мама була збентежена. Авжеж, її бентежила сама ситуація: нічим не зайнята, вона просто сиділа у вітальні, – та коли я її обійняв, то помітив, що мама плакала, а ще вона не поцілувала мене, як зазвичай, зі словами «Як справи, хлопчику мій?».

– Що ти робиш? – запитав її я.

– Чекаю на твого тата, – голосом переляканої дівчинки відповіла вона. Такого голосу від неї я ще не чув. – Піди пограйся до своєї кімнати. Добре? Скажеш, коли зголоднієш.

– Добре, мамуню, – відповів я тоном «не хвилюйся, впораюся сам».

Та щойно почувши, як татів автомобіль зупинився біля будинку, я навшпиньки пробіг коридором і скрутився калачиком у тіні горішнього поруччя сходів, прагнучи почути розмову батьків.

– Рендалле, ти це бачив? Ні, слухай, ти бачив це?! – тихо, але розлючено мовила мама.

– Так, люба. Так, я це бачив.

– Це просто жахливо! Хіба ні?! Ти так не вважаєш? Я не розумію, як можна друкувати подібні фото в газеті!

– Твоя правда, і все ж... Слухай, люба... це ж війна... Що взагалі відбувається? Вечері не буде?

– Це війна?! Що це, до біса, значить: «це війна»?! Ні, оце – це не війна! Це якесь збіговисько... збоченців... які з людьми поводяться, мов з худобою... Як вони сміють таке робити?!

– Тесс, я можу лише сказати, що під тиском і під впливом страху люди здатні абсолютно на все.

– Ти що, виправдання їм шукаєш?!

І я почув, як вона ляснула газетою – можливо, татові по обличчю.

– Тесс, краще змінимо тему. Думаєш, після чотирнадцяти годин праці я переступаю поріг власного будинку для того, щоб на мене гримали? Дідька лисого! Де вечеря? Га? Де моя вечеря?! Чи ми всі тепер приречені стати анорексиками, як наш синочок?

Я почув, як мама важко опустилась на диван.

– Мені їжа не лізе в горло, – пробурмотіла вона. Певно, ридала в подушки, бо я ці слова ледве розчув. Певно, вона швидко обернулася до тата, бо далі я чув усе чітко. – Як ти можеш їсти після подібного видовища?! Мені від цих фото зле... ЗЛЕ! І це американська армія...

– Забороняю тобі хоч словом паплюжити американську армію! – гримнув тато і, широкими кроками зайшовши до кухні, різко відчинив дверцята холодильника.

Наступного дня, поки мама сушила волосся у ванній – а отже, в запасі я мав цілих десять хвилин, – я зайшов в інтернет і уважно роздивився фотографії, зроблені в Абу-Грейб. Людей поставили на коліна і поскладали одне на одного, мов акробатів у цирку, хоча ці акробати були кремезні й зовсім голі; там було повно оголеного арабського тіла, не чорного і не білого, а красивого золотаво-брунатного кольору, й американські солдати – чоловіки і жінки – з очевидною втіхою фотографувалися з голими арабами, знущалися з них, тримали їх, мов собак, на повідку, підносили до них дроти зі струмом, примушували кохатися; мій прутик затвердів, та я його не тер, бо не мав часу. Комп’ютер я вимкнув буквально тієї миті, як мама вимкнула фен, а коли вона вийшла, я був уже у своїй кімнаті і застібав липучки на своїх «найках», готовий вирушати в дитсадок.

у садку я мушу стримувати себе ні в кого не має виникнути підозри

мій суперрозум мої суперідеї мої суперможливості

Повернувшись із дитсадка, я поліз під веранду, прихопивши свої машинки, і склав їх пірамідками, достоту тіла в Абу-Грейб, і прикладав до них дроти, і примушував кохатися, задихаючись і заточуючись, а сам тим часом кпив із них і реготав, точнісінько як Лінді Інґленд[3]3
  Лінді Інґленд – військова злочинниця, одна з основних фігуранток скандалу в Абу-Грейб.


[Закрыть].

Мене непокоїло, що тато досі не відзначився на війні в Іраку. Хоч війна й закінчилася ще рік тому, Президент Буш заявив, що іракці потребують присутності американських військ для захисту від терористів – а отже, у тата ще був шанс. А потім стратили Ніка Берґа. Дізнався я про це, не підслухавши під дверима, а у геть незвичний спосіб: відео з’явилося на моєму улюбленому сайті sanglotweb поруч з фотографіями шматків тіл іракських солдатів та зґвалтованих собаками дівчат. «Тицьніть сюди, щоб переглянути відео обезголовлення Ніка Берґа». Що ж, я тицьнув. «Увага! ДУЖЕ ВІДВЕРТИЙ зміст». Значення слова «відвертий» було мені не відоме – певно, це коли бачиш те, що відбувається насправді, – тож я знову тицьнув. І побачив Ніка Берґа в жовтогарячому однострої – він сидів за столом з групою арабів, потім один з арабів підвівся, в руці він тримав великого ножа, він став за спиною у Ніка Берґа і повністю перерізав тому горло, потім підняв його голову, тримаючи її за волосся.

І знову ті самі думки: можна вставити собі нові зуби, отримати нову нирку, нову колінну чашечку чи шийку стегна, однак проблему з головою люди вирішити не можуть, а я не наважився запитати у мами, чи зможе Господь полагодити Ніка Берґа, коли той потрапить у рай. Не буде так, як у стрічці «Атака клонів», коли якийсь апарат відірвав голову С-3РО, а R2-D2 майстерно все полагодив, – сцена, до речі, досить бридка.

– Тату, коли ти вступиш до війська?

Тато вимкнув у телевізорі звук – адже все одно показували рекламу. Він підняв мене і посадив собі на коліна.

– А знаєш що, Соллі? – запитав він, нахилившись до мене, і я відчув, як тхне від нього пивом.

– Що?

– Хочеш секрет?

– Аякже!

– Я серйозно: справжнісінький секрет, як у розвідці.

– Ого! Клас! Хочу!

– Тоді слухай сюди. Мені двадцять вісім років, і я вже трохи старий, щоб навчатися. Але вступати до війська мені немає потреби – моя компанія вже бере участь у війні. Тож не переживай так, Соле, я й так у ділі. Якби всі так віддано служили своїй справі, як я, за арабськими терористами давно б загуло. Добре затям, що я тобі щойно сказав, гаразд?

Тим часом на екран повернувся бейсбольний матч, тато схопив однією рукою пульт, а другою – пляшку з пивом. Розмову було завершено.

Спека лютішала, червень завершувався, невдовзі мене мали оперувати. Хоч ми з мамою багато розмовляли на цю тему і хоч вона детально пояснила механізм місцевої анестезії, я не радів думці про госпіталізацію. Утім, мама обіцяла бути поруч весь час – від початку до кінця, – тож навряд чи виникла б якась проблема, а мама протягом операції пишалась би мною. Якщо Арнольд Шварценеґґер може взяти скальпель і встромити його в себе, не повівши оком, то я теж можу стиснути зуби й терпіти – зрештою, навряд чи мені буде боляче.

У дитсадку влаштували грандіозне новорічне свято. Мама принесла чотири дюжини бісквітів зі шматочками шоколаду власного виробництва. Залу прикрасили кульками і серпантином – так, ніби святкували колективний день народження. Дивно було бачити всіх цих батьків і уявляти, як вони кохалися, щоб народилися всі ці діти, тим часом, багато хто з дітей мав прийомних батьків чи батьків – донорів сперми, бо їхні матері були лесбійками, як Ей.Дж.М. (нехай мама думає, що я навіть слова такого не знаю).

Упродовж свята я одночасно грав дві ролі: хлопчика, який усе показував мамі і скромно всміхався, коли міс Мілнер хвалила його за успішне навчання, і верховного розуму, який ніби згори доброзичливо і з цікавістю роздивлявся дріб’язкових людей, котрі теревенили, смакували бісквітами і уявляли себе значними персонами. Я ж бачив цей дитсадок малесенькою крапкою на карті Каліфорнії і ще меншою – на карті світу, і водночас я розумів, що й Земля мініатюрна порівняно з Сонцем. А якби я знав більше, то усвідомлював би, що Чумацький шлях – усього лише дрібка пилу серед безмежжя...

Коли ми повернулися до машини, мама поклала до багажника пухку теку з моїми малюнками за весь рік.

– Соллі, ти прекрасний художник, – сказала вона мені, пристібаючи мене паском безпеки на задньому сидінні. – Звісно, тобі це і так відомо. Якщо вірити міс Мілнер, твої малюнки – найкращі у класі... І ще міс Мілнер сказала...

Компліменти міс Мілнер дуже тішили маму – адже це означало, що її зусилля починали приносити плоди. Я і так був винятковою дитиною, і ми з нею знали, що все це – ніщо порівняно з тим, що відбуватиметься далі. Я просто мав подолати маленьку перешкоду – операцію, це було єдине, що турбувало мене, та після неї я мав остаточно стати на свій героїчний шлях.

Ось і настав цей День. Мама розбудила мене, легенько торкнувшись плеча, і я зрозумів, що цей день відрізнятиметься від інших: мій мозок не випромінював світло, не квапився заповнити собою світ, він ніби налякано забився в куток.

Була лише шоста сорок п’ять, але тато вже поїхав на роботу. На кухонному столі він залишив записку, приставивши її до моєї чашки з вівсянкою: «Соле, я з тобою, тримайся! Твій тато», – і на мене це дійсно справило враження, адже хоч усі й твердили, що ця операція – пусте, дорослі не кажуть дітям «тримайся» без причини, отже, не такою вже пустою була ця операція, і головне було знати, наскільки не пустою і чому.

Дорогою до клініки ми з мамою не зронили ні слова. Я відчував, що вона була напружена – очевидно, її турбував «не пустий» бік операції. «Меланома – меланома – меланома», – я майже чув, як вона повторювала це слово подумки; меланома – така гарна назва для такої жахливої хворі. «Меланоми, мій любий Соллі, – пояснювала вона мені, – мов зміїна отрута, досягають ґанґлій протоками лімфатичної системи, а звідти мають доступ до всього тіла. Це явище називають метастазами, і як наслідок – можна померти. Авжеж, мій любий Соллі. Нікому не відомо, чому Господь у своїй безмежній Мудрості допускає подібні жахіття, однак від раку, на жаль, навіть дітки вмирають». Стоп, зробимо крок назад: вмирати я збирався, ні метастазів, ні меланом у мене не було, і операція мала бути профілактичною. Тато сказав, що мені поталанило з такою передбачливою мамою, – і я дійсно був їй вдячний, просто мені не хотілося думати, що мене будуть різати.

– Можна зробити так, щоб ти спав.

– Ні!

(Не можна втручатись у винятковий розум СОЛА!)

Скинути весь одяг. Відчути себе крихітним. Коли перед операцією я ходив по-маленькому, мій прутик справді видавався малесеньким, збриженим. Лікарі і медсестри зверталися до мене так, ніби знали мене особисто, хоч я не бачив у цьому нічого приємного. На них були білі пластикові рукавички і небесно-блакитні маски. Вони поклали мене на спину, трохи нахилили ліжко і повернули мою голову набік. Мене жахало вже те, що мною отак безцеремонно маніпулювали, мовби я був мавпою в лабораторії. Тепер анестезія – за маминими словами, це перекладається як «відсутність відчуттів». Укол у скроню Соломона. Вся ліва частина голови, в тому числі ліва щока, заціпеніла. Мама спостерігала за мною з протилежного боку кімнати: вуста усміхались, а очі повнилися страхом.

– Тут немає нічого складного, – промовляв лікар. – Зробимо гладесенько і рівнесенько.

І він встромив у мене лезо. Бризнула кров, медсестра хутко підтерла.

– Я просто трохи пошкрябаю... глибше, ніж зазвичай... отут... щоб переконатися, що дістали все... Як кажуть французи, les doigts dans le nez – як два пальці...