Текст книги "Розколини"

Автор книги: Ненсі Г’юстон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 16 страниц)

IV. Крістіна, 1944–1945

Безмежний захват.

Захоплюй мене, кажу я світові.

Надихай мене, засліплюй мене, приголомшуй мене, хай це триває вічно.

Бабусина скринька з коштовностями: ключ вставлявся знизу, і коли перевертали скриньку, щоб його завести, міцно притримували кришку, а потім, поставивши скриньку на місце, відкривали її, й лунала тиха музика, а гарненька золотаво-біла балерина починала обертатися на місці перед крихітним люстерком, одну вигнуту дугою руку піднявши над головою, а другу виставивши перед собою. Балерина була нежива, проте рухалася. «Справжні балерини, – казала бабуся, – стоячи на пуантах, можуть робити до півсотні піруетів; щоразу, обертаючись обличчям до публіки, вони вдивляються у залу, щоб утримати рівновагу. Хочеш спробувати, Крістіно?» І я пробувала, обертаючись не на одній нозі, а на двох, схрестивши руки, поки в мене не починало паморочитися в голові, і я падала на підлогу, захекана, але в захваті. «Тобі, можливо, слід було б узяти кілька уроків, люба», – сміючись, казала бабуся.

Балерина охороняла бабусині коштовності, складені в шухляди, оббиті червоним оксамитом: сяючі кольє та браслети в нижній, персні та сережки – у верхній. Бабуся навчала мене розрізняти справжні діаманти і стрази: коли на них падає світло, справжні діаманти грають усіма барвами. Інколи вона дозволяла мені приміряти свою діадему, я задивлялася в дзеркало, опускаючи вії, так що все ставало як у тумані, і я на мить уявляла себе красунею-принцесою.

Дідусь купив нам з Ґретою два вітрячки з різнобарвними крилами на паличках, і коли ми бігли, вони оберталися, а коли мчали за вітром, вони крутилися так швидко, що кольори зливались, і зі мною бувало так само, коли я думала так швидко, що мої думки перемішувались.

Узимку карусель на шкільному подвір’ї засипа́ло снігом, але влітку я видиралася на неї, і Ґрета розкручувала мене; спочатку вона хапалася за перекладину й бігла, розганяючи карусель, а коли та набирала швидкість, відпускала її й тільки підштовхувала, щоб не зупинялась, а я, вчепившись за центральний стовп, дивилася на Ґрету щоразу, коли пролітала повз неї, – немов балерини, які дивляться на публіку, щоб не паморочилося в голові. Ґрета розгойдувала мене і на гойдалці – все вище й вище, так, що я врешті ледь не торкалася ногами хмар, а у вухах свистів вітер, я закидала голову назад, і перевернутий догори ногами світ летів мені назустріч, іще трохи – і я торкнуся носом землі. Потім я намагалась розгойдуватися сама – і сидячи, і стоячи, та все ж краще, коли мене розгойдувала Ґрета, бо тоді мені не треба було докладати жодних зусиль і я могла насолоджуватися рухом. Шкільне подвір’я – це було й наше домашнє подвір’я, оскільки тато вчителював, коли не служив в армії, а служить він так давно, що я його вже майже забула, проте ми все ще мали право жити в школі. Мати казала, що нам пощастило, оскільки ми могли прокидатися пізніше за інших школярів і, замість протистояти крижаному вітрові, чи заметілі, чи зливі, чи спекотному сонцю, нам достатньо було перебігти подвір’я, зайти до класу в останню хвилину і сказати: «Хайль Гітлер!»

Я до школи ще не ходила.

Коли трамвайні рейки мчали перед очима, у моїй голові зароджувалася мелодія, я знала, що насправді рухаються не рейки, а я сама, але вони миготіли перед моїми очима, залишаючи по собі блискучий слід, схожий на безконечну сріблясту драбину.

Біля ратуші стояла дзвіниця з годинником, й інколи, виходячи ополудні купити овочів, мати приводила мене туди, годинник відбивав полудень, дверцята відчинялися, й з’являлися дванадцятеро дерев’яних чоловічків. Вони кивали головами, кланялися, піднімали-опускали руки та ноги, достоту як люди, тільки різкіше, й обличчя у них завжди були незворушні. Вони ж бо були неживі.

Ми з Ґретою благали маму дозволити нам покататися на каруселі, ми так надокучали, що вона врешті піддавалася, хоча й казала, що грошей у нас обмаль. Я всідалася на чорного коня, а Ґрета – на білого, я стискала ногами широкі тверді велетенські боки, а руками – луку сідла, коник неживий, а я – жива, однак він віз мене – поволі, піднімаючись та опускаючись на платформі, що оберталася, тут було темно, та карусель світилася, гучна приємна музика переповнювала мене, ми мчали самі собою, я розчинялась у веселій мелодії та мерехтливих вогниках, і мені хотілося, щоб це тривало вічно.

Музика – це невидимий рух.

Дідусь учив мене співати влад, щоб різдвяні псалми звучали цього року чарівніше, ніж завжди, він казав, що у мене найкрасивіший голос у всій родині, і я гадала, що через це він любив мене більше, ніж Ґрету. Він навчив мене багато чого, голова у нього була повна знань, адже замолоду він вчився в університеті, і батько теж. Коли я була маленькою, він пояснив мені різницю між правою та лівою сторонами. Присівши переді мною навпочіпки, він говорив: «Дивися, Крістіно, це твоя ліва рука, а це – права; а це моя ліва рука, а це – права», – а я запитала: «Тобто у дівчаток і хлопчиків вони ростуть по-різному?» Дідусь голосно засміявся. Потім знову взявся пояснювати, але цього разу присів не переді мною, а поруч.

Якщо я, дивлячись у дзеркало, торкалася свого лівого ока, Крістіна, що в дзеркалі, торкалася правого, однак це була та сама я.

Щодня пополудні ми з дідусем лягали відпочити, але я не спала, лежачи в затемненій кімнаті, я розглядала промені світла, що просочувалися крізь дрібні дірочки в шторах, і намагалася скласти мелодію. Коли дідусь починав хропти, я легенько штовхала його в плече, кликала: «Курте!» – і він змовкав; дивно кликати дідуся на ім’я, та бабуся запевняла, що це єдине, що допомагає, і вона таки мала рацію: коли я кликала «Дідусю!», він хропів і далі з розтуленим ротом, з носа в нього стирчало волосся.

Я лежала собі й роздумувала, погладжуючи родимку на внутрішньому боці лівої руки, – вона була завбільшки як монета в одне су, ідеально кругла, золотаво-коричнева й трохи опукла, вкрита пушком, немов персик, і я обожнювала її гладити. Коли ніхто мене не бачив, я поволі згинала й розгинала руку, дивлячись, як родимка зникає й знову з’являється.

«Я вже розповідав вам історію про ялівець?» – запитував дідусь після вечері. Всі вмощувалися біля грубки, я згорталася на материних колінах; це була історія про хлопчика, у якого була злюща мачуха, вона звеліла йому дістати яблуко, й коли той нахилився над скринею, вона з такою силою опустила кришку, що голова у хлопчика відлетіла й закотилася між яблук, а мачуха згодом порізала його тіло на шматочки й приготувала печеню, яка припала до смаку батькові, котрий, не знаючи, що́ він їсть, обсмоктував кісточки й кидав одну за одною під стіл, та сестричка їх усі позбирала, і все скінчилося добре. Я понад усе на світі любила, згорнувшись на колінах у матері і застромивши лівого великого пальця до рота, а правим потираючи свою родимку, слухати історії, що їх дідусь оповідав усій родині.

Бабуся говорила, щоб я не смоктала пальця, вона читала мені з книжки «Нечепура-замазура» віршик про Конрада, який так любив смоктати великого пальця, що зрештою прийшов чоловік із ножицями й відчикрижив йому великі пальці на обох руках. Мати попереджала, що пальці не відростуть; повернувшись додому, він показав матері руки, на яких було лише по чотири пальці.

Дідусь замолоду втратив два пальці лівої руки під час іншої війни, та це не заважало йому грати на піаніно.

Пальці не відростають.

Волосся відростає, нігті на пальцях рук та ніг, вони ростуть далі навіть після смерті; дідусь пояснив, що волосся та нігті – це мертві клітини, їх виштовхують із тіла живі клітини, мертві частини тіла відростають, живі – ні, і це було дивно, якщо подумати. Очі не відростають, але якщо людина втратить око, його завжди можна замінити скляним або прикрити пов’язкою. Зуби відростають, але тільки один раз, якщо вони випадуть удруге, то залишиться дірка. Якось мій брат побився після зустрічі скаутів, йому зацідили кулаком в обличчя, і один із передніх зубів почав хитатися, було багато крові, але, на щастя, зуб не випав, і дантист зміг його укріпити.

У мене вже випало сім молочних зубів.

У саламандр хвости відростають, я не знаю, скільки разів їх можна відрізати, не зашкодивши живому тілу, треба буде спитати у дідуся. Я обожнювала саламандр – вони ж бо можуть жити у вогні! Дідусь показав мені, що коли запалюють свічку, то повітря над полум’ям гарячіше за саме полум’я. Можна встромити пальця в полум’я без шкоди для себе, та якщо його потримати над полум’ям хоч секунду, можна обпектися.

У цирку вершники стрибали крізь палаючі обручі. Я ніколи не була в цирку, але мама розповідала мені про акробатів та гімнастів, які виконували такі небезпечні номери, що глядачі затамовували подих. Дідусь казав, що люди затамовують подих, коли бачать щось неймовірне або небезпечне, і тіло вважає, що йому треба більше кисню, щоб протистояти небезпеці, от воно і вдихає побільше повітря в легені.

Я мріяла в майбутньому стати Товстухою з цирку, та ми саме програвали війну, тому недоїдали, і я ніскільки не гладшала. Все, що ми їмо, перетворюється на наше тіло, за винятком відходів, які виходять з іншого кінця; не знаю, чому не можна повибирати відходи до того, як їсти харчі, тоді нам не треба було б постійно ходити в туалет. «Дивно, якщо подумати, – казав дідусь, – трава, яку з’їдає корова, перетворюється на біфштекс, а от біфштекси, і морква, і картопля, і цукерки, і яблука, які ми їмо, перетворюються на наші тіла». Ми вже багато місяців не їли біфштексів. Що більше ми їмо, то більше ростемо, а коли перестаємо рости вгору, то починаємо рости вшир, казав дідусь, у якого було чимале черево. У «Нечепурі-замазурі» Гаспар дедалі більше худнув і врешті помер, бо не хотів їсти суп, і на його могилі поставили хреста.

Лотар ходив в уніформі, бо прийшов його час воювати, хоча ми вже втратили Францію та Англію, всі чоловіки від шістнадцяти до шістдесяти років повинні були воювати, дідусеві, на щастя, було шістдесят два, а то у нас вдома не залишилось би жодного чоловіка. Лотар обійняв мене, підкинув угору, я на мить зависла в повітрі, серце в мене калатало, а він зловив мене й притис до себе так сильно, що його металеві ґудзики вп’ялися мені в груди, я звивалася, щоб вивільнитись, бо мені було важко дихати, сукня у мене задерлася, коли він мене підкидав, і я боялася, що всі побачать мої панталони. Він нарешті відпустив мене, сказавши: «До побачення, люба Крістіно», – а я глянула на Ґрету – чи не ревнує вона, адже їй він не сказав «До побачення, люба Ґрето», не обійняв її й, тим паче, не підкидав її вгору, бо вона вже завелика, – але та лише повторювала «Лотаре, не йди! Не йди, Лотаре!», по її обличчю текли сльози і шмарклі. Але Лотар розвернувся й попрямував до дверей, його спина в уніформі здавалась ідеально прямокутною.

Ґрета була вродливіша за мене, але не така цікава, і я гадала, що дідусь мене більше любить тому, що Ґрета фальшивила, коли співала. Вся шкіра у неї була біла, у неї не було родимки на лівій руці, і влітку вона не вкривалася ластовинням, як я. Ластовиння додавало принадності моєму обличчю й захищало від сонця. Словом, Ґрета була трохи обмеженою, прісною й пласкою, наче тихе озеро, тоді як я була вулканом, вогонь жеврів у мені й спопеляв, і коли я співала, він вивергався, мов лава. У нас була одна кімната на двох, наші ліжка стояли узголів’ям до узголів’я, її речі в шухлядах комода лежали праворуч, а мої – ліворуч, вона гаяла купу часу на розчісування свого волосся, воно в неї було світло-каштанове і хвилясте, а у мене – біляве й пряме, і я просто швиденько причісувала його, та й потому, в житті є й важливіші речі. Вночі я роздумувала про мільйони речей, Ґрета ж відразу засинала й спала до ранку, немов гладінь тихого озера.

Дідусь виріс у Дрездені, і всю нашу порцеляну було вироблено на заводі його батька, дідусь запевняв, що це найкрасивіше в світі місто, у нього був альбом із листівками з краєвидами Дрездена, й іноді, щоб розважити мене, він брав альбом з етажерки і ми разом розглядали листівки. Він показував мені кам’яних людей на кам’яних конях, кам’яних ангелів на входах до соборів, кам’яних дельфінів і сирен у паркових фонтанах, кам’яних суддів на фронтоні Палацу юстиції, кам’яні маски на фасадах театру й опери, кам’яних чорношкірих рабів у палаці Цвінґера[32]32
  Цвінґер – у Дрездені архітектурний комплекс, що включає у себе музеї та колишній королівський палац.


[Закрыть] – м’язи й обличчя у них були напружені, бо підтримування балконів, сходів і вікон вимагає зусиль, але дідусь говорив, що вони не страждають, бо неживі. Ще були Пан – напівлюдина-напівцап, і кентавр – напівлюдина-напівкінь, і дванадцять вродливих жінок у нішах довкола басейну, які, усміхаючись, роздягалися для купання. Дідусь казав, що це німфи, і вони мали право роздягатися на публіці, оскільки вони були несправжні, люди просто вигадали їх. Так само й десятки голів херувимів на колонах у саду Цвінґера – вони були цілковито вигаданими, і ніхто не відрізав цим малюкам голови, люди мали право вигадувати, що їм заманеться. Все це було нерухомо застигле, але сам рух закарбувався в камені: вітер куйовдив гриви кам’яних коней, а сирени немов виринали із кам’яних хвиль, їхніми оголеними грудьми стікали кам’яні краплі. На противагу дрезденським німфам і ангелам люди в нашому місті були живі й негарні, вони кудись поспішали, заклопотані, зголоднілі, вони не мали права роздягатися на публіці, багато чоловіків втратили руку, або ногу, або обидві ноги – а кінцівки ж не відростають.

Батько приїхав у відпустку, і мені було трохи боязко, бо ми так давно не бачились, і я його насилу впізнала. Розцілувавши маму й Ґрету, він підхопив мене під пахви й закружляв; сам він стояв прямо, немов щогла, тільки його ноги рухались, а я виписувала кола в повітрі. «Годі, Дітере! – вигукнула мати. – а то її знудить!» Та вона жартувала, казала це не всерйоз, адже мене ніколи не нудило.

Батько знову поїхав. Як і всі німецькі чоловіки в той час, він повинен був убити якомога більше росіян, попри те, що ми програвали війну, та й Ісус говорив: «Не убий» (а може, це говорив Мойсей). Дідусь казав, що іноді в нас немає вибору, треба або вбивати, або бути вбитим – і квит. Коли ми молилися за столом, він просив Бога захистити батька та Лотара від ворогів, і це мене бентежило, адже і в Росії були родини, і вони просили Бога захистити їхніх чоловіків від ворогів, тільки їхні вороги – це ми, а коли в церкві священник говорив, що треба молитися за Гітлера, я думала про людей у російських церквах, які молилися за свого Вождя, і уявляла, як бідолашний Бог сидить на хмарах, обхопивши голову руками, намагається догодити всім людям і розуміє, що це неможливо.

Щосереди та щосуботи ми з Ґретою приймали ванну; вона, як старша, мила мені голову, вона вміла це робити так, щоб мило не потрапляло в очі, та інколи таке бувало, очі пекло, я була певна, що вона це робить умисне, але вона вибачалася, тож поскаржитися не було як. Наша улюблена гра у ванній, яку ми самі вигадали, називалася «Хайль Гітлер». Полягала вона в тому, щоб стати на ноги і вигукнути «Хайль Гітлер!» кумедним голосом – як у привида, чи божевільного, чи клоуна, чи Товстухи, або ж зробити неправильний жест, піднявши замість передпліччя лікоть, або ж, приставивши до носа великого пальця, а до мізинця – другого великого пальця, поворушити розчепіреними пальцями й сказати «Хайль Гітлер». Якось я так захопилася, що замість руки підняла ногу, й на словах «Хайль Гітлер» друга моя нога посковзнулася, і я так сильно гепнулася головою об край ванної, що не стрималася й закричала. Мати примчала вихором і, побачивши, що я плачу, а Ґрета перелякана, без зайвих питань луснула Ґрету по голові, і минув не один день, перш ніж Ґрета мені пробачила й погодилася знову гратися зі мною в «Хайль Гітлер».

Ми знали, що це не жарти, адже минулого року Лотар, здибавшись із нашою сусідкою фрау Веберн у коридорі, підняв руку й сказав «Хайль Гітлер», та не відповіла на вітання, Лотар доніс на неї в поліцію, і її заарештували. Її чоловіка забрали ще на початку війни, тож їхнім дітям довелось викручуватися самим, старші піклувалися про молодших. Фрау Веберн не було три тижні, і після повернення вона знову почала вітатися «Хайль Гітлер», як і всі.

У неділю вранці ми йшли до церкви, чистісінькі після суботньої ванни і вбрані в найкращий одяг, адже це – дім Божий, жінки там мусили покривати голову, а чоловіки – оголювати, це не так, як ліва та права сторона, в цьому і справді видно було різницю між хлопчиками та дівчатками. Зайшовши до церкви, слід було вмочити пальці у свячену воду й перехреститися зі словами: «В ім’я Отця, і Сина, і Духа Святого»; правду кажучи, не знаю, що всі ці троє роблять на хресті, адже на ньому помер лише один Ісус. Молитви та проповіді навіювали на мене нудьгу, і я надолужувала співом псалмів, голос у мене, звісно, був гарний і сильний, він звучав голосніше за інші, линучи вгору і досягаючи Бога, що сидить на хмарах.

– Дідусю, а де живе Бог?

– Бог усюди, маленька.

– Але якщо він усюди, то навіщо йому дім?

Дідусь голосно зареготав, повторив моє запитання бабусі й мамі, але сам відповіді не дав.

– Дідусю, а Ісус – фокусник?

– Фокусник? Чому?

– Бо він перетворив воду на вино на весіллі в Кані.

– Ні, це не був фокус, це було диво.

– А яка різниця?

– Фокуси, Крістіно, це ілюзії. Фокусник може змінити колір води, але на смак вона залишиться водою. А диво – коли вона змінюється по-справжньому. На весіллі в Кані вода насправді перетворилася на вино і на смак стала як вино.

– А коли ми приймаємо причастя?

– Ну...

– Причастя – це диво чи ні?

– Ну...

– Вино насправді перетворюється на кров зі смаком крові?

– Дідусю, все, що існує, справді створив Бог?

– Так, Крістіно. Він створив усе, що є у всесвіті.

– І війну він теж створив?

– Ні, її створили люди... і воюють люди... і це його засмучує. Його це розчаровує.

– Але якщо він може робити все, що хоче, чому не створив людей такими, як він хотів?

Чимало моїх запитань залишалося без відповіді. Коли я виросту, то стану не лише цирковою Товстухою і знаменитою співачкою, а ще й прочитаю всі книжки на світі, закарбую в пам’яті всі знання з них, і коли мої діти й онуки ставитимуть мені запитання, я зможу на них відповісти.

Вечорами нам не можна було запалювати лампи, бо це перетворювало нас на ціль і на нас могли скинути бомби літаки ворогів – не тих самих ворогів, із якими воювали батько та Лотар, не росіян, а англійців та американців, як казав дідусь. «Увесь світ об’єднався проти Німеччини, – казав він. – Гадаєш, що це гра? Уяви, Крістіно, ти виходиш на подвір’я, а інші діти об’єднуються, щоб тебе відлупцювати, гадаєш, це гра?» Сирени вили майже щовечора, і всі мешканці нашого будинку мали поспіхом спускатися у підвал і чекати, скинуть ворожі літаки на нас бомби чи ні. На щастя, ми жили в невеликому містечку, яке не було важливою мішенню для бомбардувань. Іноді ночами все небо було червоне від заграв – то палали сусідні міста.

Я придумала пісеньку, імітуючи голосом різні дзвінки.

 
У неділю в церкві дзвонять – дінь, дон, – час молитися.
У будні в школі дзвонять – дзінь, дінь, – час учитися.
Уночі сирени виють – ууу, ууу, – час вмирати.
 

Нянька Хельґа, почувши, як я співаю, сказала, що це не смішно.

Літо скінчилося, і я нарешті пішла до школи. Щоб підсолодити мій перший шкільний день, мама вручила мені пакетик із блискучого паперу, в якому лежали яблука та цукерки, і пенал; тепер у мене були зошити, і лінійка, і грифельна дощечка, і крейда, і власний шкіряний ранець. Оскільки всі вчителі пішли воювати з росіянами, їх замінили незаміжніми дівчатами або вдовами, а також старими дідами, які ще пам’ятали школу. У нас була вчителька, сувора й енергійна, яка відразу помітила мої таланти. В перший місяць вона вручила мені золоту зірку з орфографії, ще одну – з арифметики і ще одну – з вишивання. У нашій класній кімнаті займалися три класи, і, впоравшись із завданням для «молодших», я слухала, що робили «середні» та «старші», і вчила разом із ними. Я збиралася обігнати Ґрету, як черепаха обігнала зайця, хоча той і був прудкіший: вона ошелешено підведе голову й побачить лише пилюку. Замість учити щось одне, я прагнула вчити все водночас, так само як хотіла з’їсти все, що було на столі, аби стати цирковою Товстухою.

Тепер, навчившись читати, я вивчила напам’ять віршики з книжки «Нечепура-замазура». Про малу Пауліну, що гралася з сірниками, підпалила дім і сама згоріла, про Ґаспара, що з доброго дива відмовився їсти суп і вмер від голоду, й особливо про Конрада, якому відчикрижили великі пальці. Я декламувала віршики знов і знов, придумувала до них мелодії і співала їх до нестями.

Під час перерви я разом з однокласницями гралася в «хальт». Я підкидала м’яча якомога вище, а дівчатка тим часом кидалися врозтіч, та щойно я ловила м’яча, то вигукувала «Хальт!», і вони мали завмерти й не могли більше ступити ні кроку. Озираючись довкола, я знаходила ту, що стояла до мене найближче, й кидала м’яча в неї. Якщо я влучала, дівчинка вважалася «вбитою», тобто тепер вона мала підкидати м’яча, якщо ж я не влучала, то мені було байдуже, адже мені найбільше подобалася та мить, коли я вигукувала «Хальт!» і, підвівши голову, бачила товаришів, що стояли, завмерши, немов статуї в палаці Цвінґера: не рухайся, не рухайся, стій спокійно, я навчу тебе стояти спокійно!

Я прокинулася й почула, немов насправді: «Шість років». Схопившись із ліжка, я збігла сходами вниз, і всі закричали «З днем народження, Крістіно! З днем народження!», і цілували мене, й обіймали. З такої нагоди мама купила свинячу кістку, на якій було багато жиру. Коли ми з Ґретою опівдні прийшли зі школи, кістка лежала на газеті на кухонному столі, й коли мати повернулася до неї спиною, щоб зварити сочевицю, я прожогом схопила кістку і вп’ялася зубами в сало. Воно було неймовірно смачнюче, та мама обернулася й насварилась: «Агов! Ти що це витворяєш? Це для всіх, і воно ще сире! Якщо їстимеш сирий жир – захворієш!» Засміявшись, я оббігла довкола столу, затиснувши здоровенну костомаху в зубах, немов собака, мама у фартусі погналася за мною, я пірнула під стіл, мама нагнулась і впіймала мене за ногу, я звивалася на підлозі, не випускаючи костомаху із зубів, і тут у двері подзвонили, й мама пішла відчиняти. Я гризла сало, мріючи з’їсти його все, але тоді мама розлютиться по-справжньому; я почула, як чоловічий голос щось сказав, мама не відповіла, а потім щось гупнуло.

Я обережно поклала кістку на стіл. Дідусь із бабусею метнулися з вітальні до передпокою, а Ґрета та нянька Хельґа збігли вниз, перескакуючи через сходинки. Гупнуло тому, що мама зомліла і впала. Поштар у формі присів біля неї, дідусь нахилився, підібрав телеграму, поволі випростуючись, прочитав її й тихо промовив: «Лотар загинув». Потім дідусь і поштар перенесли маму на канапу в вітальні, Хельґа принесла мисочку з водою, змочила рушника й приклала до маминого чола. Мама стогнала, бабуся плакала, Ґрета мовчала, нянька Хельґа заламувала руки, а я подумала, що всі забудуть про мій день народження, адже він став днем смерті Лотара, все життя мій день народження буде для родини сумним нагадуванням, але потім я збагнула, що це не міг бути день його смерті, він, напевне, загинув учора чи позавчора, а новини доходять не відразу.

Мій брат помер. Я не дуже добре його знала, він був надто великим, йому було сімнадцять, і він весь свій час до дня від’їзду проводив на зустрічах скаутів. Мій брат мертвий, та чи сумно мені? Не знаю.

Всі святкування скасували.

В домі панувало горе. Мама вбралася в чорну сукню, очі в неї почервоніли. Бабуся сиділа нерухомо. Дідусь зачинився у себе в кімнаті й слухав радіо. У школі вчителька звеліла Ґреті стати перед класом і сказати, як вона пишається братом, що загинув за Вождя. Ґрета так і зробила, проте голос у неї тремтів, а на очах виступили сльози, тож звучало це непереконливо.

– Бабусю, можна побавитися скринькою з коштовностями?

– Відчепися, Крістіно, відчепися.

Чи святкуватимемо ми цього року Різдво? Мені хотілося все роздивитись якомога ближче, щоб збагнути, що це: фокус чи диво?

У переддень Різдва, коли світло надворі починало згасати, ми всі збиралися у вітальні, й мама не розтоплювала облицьовану кахлями піч, а лише запалювала білі свічки на різдвяній ялинці. Дідусь сідав за піаніно, і я могла показати, як я вмію співати в лад. Стоячи півколом біля ялинки, ми співали один гімн за іншим, у мене був найсильніший і найніжніший голос, я відчувала, як він розпирає мені груди й вихоплюється з моїх вуст у потрібний момент: Дзвеніть, дзвіночки, дзвеніть, дзвеніть; Ґрета фальшивила, і краще б вона просто вдавала, що співає, а то псувала всю красу, весь час брала не ті ноти, плутала строфи, починала співати третю, коли ми ще й другу не доспівали, їй було байдужісінько, правильно вона співає чи ні, а от мені не було байдуже, я знала всі гімни напам’ять, в тому числі й улюблений гімн Гітлера «У серцях матерів б’ється серце світу нового». Співаючи ці слова, я звела на маму сяючий погляд, щоб вона не сумувала через смерть Лотара й через те, що тато був не з нами; мама погладила мене по голові, вона пишалася мною, мені хотілося, щоб вона аж луснула від гордості.

Поки ми співали, до кімнати закралася ніч, здавалося, що свічки на ялинці горять яскравіше, їхнє світло відбивалося від гірлянд і сріблястих куль, мінилося, немов у казці, білий фартух Хельґи та дідусеве сиве волосся виблискували сріблом. Дідусь знав усі п’єси напам’ять і грав у темряві, жодного разу не збившись, хоча йому й бракувало двох пальців.

Останнім гімном була «Тиха ніч», кожну строфу ми співали трохи тихше за попередню, тож остання з них – «безмежна любов» – звучала, мов шурхіт, потім бабуся говорила: «Тииихо!» – і ми всі замовкали. Я чула, як цокали великі ходики, відчувала, як калатає серце в грудях. Коли моє серце перестане битись, я помру. Ходики були неживі, проте їхній маятник розмірено гойдався справа наліво і зліва направо; інколи вони зупинялися, не тому, що померли, а тому, що дідусь забував їх завести. Та якщо ходики колись зламаються і ми не зможемо їх відремонтувати, то ніхто не скаже, що вони вмерли, й не купить домовину, щоб їх поховати, а просто скажуть: вони зносилися, – й куплять нові.

Якщо в людини розбите серце, то це не буквально.

Нарешті дідусь тихим голосом почав молитися, дякуючи Богові за найкращий дар, який Він нам дав, – за Його сина Ісуса Христа; Христос і Крістіна, ці слова означають «помазанець» – тобі помазують голову миром, і ти благословенний навіки; а далі дідусь сказав: «Тепер ти покликав до себе нашого Лотара, як колись твого сина Ісуса», – голос у нього урвався, й він не мав сили говорити далі. Мати придушила ридання, дідусь нарешті прошепотів «Амінь», що означало «Нехай буде так», і всі тихо, немов відлуння, повторили «Амінь», знову настала тиша, а годинник почав відбивати. Я відрахувала сім ударів, роздумуючи, коли ж настала сьома година – чи з першим ударом, чи з останнім, а чи посередині, між третім і четвертим.

Бабуся кивнула няньці Хельзі: «Пора!»

Шурхотячи спідницями, Хельґа пройшла темною кімнатою, відчинила стулки дверей і – диво з див! Це сталося знову! Як таке можливо? Ми були тут, всі-всі, окрім тата, який убивав росіян за сотні кілометрів звідси, й поки ми співали гімни у вітальні, обідній стіл у вітальні накрився сам! Ого-го! Біла лляна скатертина перелетіла через кімнату й тихо опустилася на стіл, найкрасивіше мамине столове срібло й дрезденська порцеляна вистрибом вискочили з шафок і вишикувались обабіч, кришталеві келихи вилетіли з буфета й стали «струнко» над кожним ножем, а різдвяний вінок із чотирма запаленими червоними свічками влігся посеред столу. «Ого-го! – вигукнула я. – Ну як таке може бути?»

Я зиркнула на маму:

– Ти попросила сусідку це зробити?

– Я? – мама зашарілася. – Сусідку? Звісно, ні.

Не могла ж вона брехати, тож як таке можливо? Щороку одне й те саме чудо, і я ніяк не могла його розгадати. То це був фокус чи диво?

Різдвяна вечеря скінчилася, пиріжки та пряники виявилися не дуже смачними, бо у нас не було яєць, ми з Ґретою сиділи на килимі у вітальні, поклавши подарунки на коліна. Мама, сидячи у кріслі поряд, щосили намагалася всміхатись.

– Сподіваюся, наступного року ви отримаєте купу подарунків, – сказала вона.

– Ти це казала й минулого року, – зауважила Ґрета.

Мама засмучено насупила чоло, але відразу ж опанувала себе. Вона не лаяла Ґрету за егоїзм, не сказала, що брат загинув на фронті й наша країна воює, просто запропонувала: «Давайте, любі мої, розгортайте подарунки», – та голос у неї звучав хрипко, я знала, що вона переживає за батька, вона вже втратила сина, невже вона втратить іще й чоловіка, таке трапилося з багатьма сусідками: «Де мій коханий Дітер цього різдвяного ранку?»

– Може, тато вже буде з нами наступного року, – сказала я, намагаючись розрадити маму, вона поплескала мене по руці й повторила:

– Давайте, розгортайте.

Ми схопили подарунки й почали розривати обгортки – без клейкої стрічки, загорнуті просто в газету, – й за кілька секунд мої пальці розв’язали шворку, розгорнули папір, відкрили коробку, і, заглянувши туди, я побачила жмут жовтого хутра і відблиски металу, й, перш ніж встигла зрозуміти, що й до чого, Ґрета радісно завищала, і я відразу метнула погляд у її напрямку й побачила, що вона сидить, розмахуючи лялькою.

Я завмерла.

Що тут скажеш? Сталася помилка. Мама помилилася, лялька була для мене, а плюшева штука – для Ґрети; чому вона не вигукнула: «Господи, яка ж я дурна, вибач, Ґрето, лялька – Крістіні, а ведмежа – тобі, люба!»

Лялька – мені, я знала. Вона була вбрана у червону оксамитову сукню з білим мереживним коміром та манжетами, у неї було довге каштанове волосся, рум’яні щічки, складені бантиком червоні губи й темно-сині очі, які (Ґрета показала здалеку) розплющувалися й заплющувалися! Коли лялька стояла, то дивилася на нас широко розплющеними очима, а коли її клали, повіки у неї поволі опускалися, вії торкалися щік, і вона поринала у світ снів. Я її обожнювала. Я навіть знала, як її звати: Аннабелла. Вона була моя. Я щосили стримувалася, щоб не підскочити й не вихопити ляльку з Ґретиних рук. А мати спитала: «Ну, а ти, Крістіно? Що тобі подарували?» – а я стояла ошелешена й думала, що ніколи вже не буду щасливою. Байдуже, що лежить у моїй коробці, мені страшенно хотілося одного – негайно вхопити прекрасну Аннабеллу в червоній оксамитовій сукні, любити її, плекати. Ґрета заходилась її колихати, щось наспівуючи, як завжди, фальшиво, а я побілілими від напруги пальцями вийняла з коробки плюшеву штуку – це був ведмедик із тарілками в лапах. «Ой, Крістіно, який він милий!» – лицемірно вигукнула Ґрета, а мені кортіло збити її з ніг, вихопити Аннабеллу й вилетіти разом із нею у вікно, як Пітер Пен із Венді.