Текст книги "Розколини"

Автор книги: Ненсі Г’юстон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 16 страниц)

– Мамочко, а що таке джерело життя?

На передньому сидінні запала тиша.

– Мамочко?

– Седі, – мовив, зітхнувши, тато, – може, поговоримо про це пізніше?

– Аякже, звичайно! – коротко кинула мама.

Вона розвернулась і простягнула мені руку, щоб я міг триматися за неї, я так і зробив, але від її стривоженості у мене заболів живіт – так, ніби мало статися щось жахливе. Мама не питала: «Гей, як ви тут? Що робили весь цей час?», – вона лише дивилася на машини, що густим потоком тягнулися по мосту на Мангеттен. Невдовзі вона знову стала розповідати те, що дізналася від Ґрети, а особливо – від міс Мулик. Виявилося, що німецькі батьки Ерри не загинули під час бомбардування, як Ерра сама казала не раз, та й узагалі не були їй батьками, бо спершу Ерра була українкою, але німці викрали її, а потім аґенція знайшла її завдяки родимій плямі, і тоді її вдочерили в Канаді, а батьки, що загинули, насправді були українцями.

– Чекай, – зауважив тато, – щось я не можу втямити. Якщо її справжні батьки померли, як аґенція взагалі дізналася про її існування? Як її знайшли? Хто розповів їм про родиму пляму?

– Мені ще далеко не все відомо, – зізналася мама. – Я тільки почала пошуки. До Німеччини я поїхала по відповіді, а повернулася з купою нових запитань!

Для мене це було надто складно, я не розумів, як одна дівчинка могла мати аж стільки батьків, а тоді я заснув у машині і навіть не пам’ятаю, хто відніс мене до ліжка.

Дорослі мають одну погану звичку: всі рішення вони ухвалюють самостійно, дітей не питають.

Наступного дня за сніданком мама раптом сказала:

– А знаєш що, Рендалле?

– Що? – тільки й знайшовся я, бо побоювався її: хтозна, що мало впасти мені на голову, хотів я того чи ні.

Так і сталося. Здалося, навіть стеля наді мною похитнулась.

Оте «що» виявилось переїздом. Ми залишали Нью-Йорк – я власним вухам не вірив! Заради маминої роботи вся родина мусила переїхати – мою думку взагалі не запитали. Я дивився на тата, але, замість заперечити мамі, він підтримав її. Я спробував стерти цю ситуацію за допомогою мерехтливої атомної аури, як у першому епізоді «Людини-павука», але нічого не вийшло – це таки була правда. Ми переселялися до Ізраїлю, в місто під назвою Хайфа. Міс Мулик, з якою мама, на лихо, зустрілася в Чикаго, розповіла їй про професора в Університеті Хайфи, одного з найвідоміших фахівців з «джерел життя». Хоч я й досі не знав, про що йшлося, вони вже перетворилися на нове захоплення мами, адже бабуся Ерра була там зовсім маленькою, на шляху зі своєї української до німецької родини. Можливо, це було щось на кшталт фонтану вічної молодості – принаймні це пояснило б, чому Ерра така молода. А мама хотіла працювати з архівами в Хайфі. Все сталося так швидко, хоч я і не бачив жодного зв’язку між Еррою й архівом, я навіть не знав, що таке ті «архіви»! Для мене у Хайфі знайшлася школа під назвою «Hebrew Reali», і решту літа я мусив провести, вивчаючи іврит, бо якщо ти не розмовляєш івритом, тебе до цієї школи не візьмуть.

– А як же мої друзі?!

Мені хотілося плакати, але батькам було явно плювати. Звісно, не можна казати «плювати», але тієї миті мені було на це плювати.

– Це тільки на рік, – казали вони, але для мене це була вічність. Через рік мені буде СІМ РОКІВ. Коли ми повернемося до Нью-Йорка, друзів у мене не буде, натомість буде СІМ РОКІВ.

Я не відчував ані найменшого бажання залишати Нью-Йорк і знав, що тато також цього не хоче, хоч і жартує щосили, приказуючи, що ми поїдемо від Рейгана до Беґіна[14]14
  Менахем Беґін (1913–1992) – прем’єр-міністр Ізраїлю у 1977–1983 роках, лауреат Нобелівської премії миру 1978 року, ініціатор мирного врегулювання ізраїльсько-єгипетського конфлікту.


[Закрыть]. За словами тата, вибору в нас немає, тож варто сприймати цю подорож як пригоду. Він також твердив, що йому неважко буде перевезти свій страх перед чистим аркушем на інший бік Атлантики – головне, щоб мама оплатила багаж, бо страх важить цілу тонну!

Я злився на маму страшенно. Я міг її вбити!

І я знову, навмисне, став малювати людей без тулубів.

Я малював жінок, яким відрубали груди.

Я малював величезні кинджали, якими прохромлювали спини жінок, – але стежив, щоб жінки не були схожі на маму, на випадок, якби вона побачила ці малюнки.

Мама знайшла для мене викладача івриту, і я чекав, як мені псуватимуть літо заняттями.

– Рендалле, не хвилюйся, – сказала мама, коли побачила, як я сиджу на порозі в очікуванні наставника, сердито склавши руки на грудях. Мама погладила мене по голові, щоб показати, як вона піклується про мої почуття, та я нічого не відповів, я вирішив дутися й далі, а ще більше мені кортіло, щоб вона почувалася винною.

Мама поїхала в університет по чергову порцію Зла, і коли вчитель подзвонив у двері, відчинив йому тато. Звали вчителя Деніелом, був він худий і стрункий, мав світло-коричневу борідку, лагідний голос і неймовірно виразні руки, які пурхали, мов птахи.

Ми сіли за стіл у їдальні, і вчитель, усміхнувшись, простягнув мені праву руку. «Шалом», – сказав він. Мама розповідала, що «шалом» на івриті означає «мир», але я зрозумів, що йдеться про привітання, тож у свою чергу теж мовив «Шалом» і потиснув його довгу білу руку з м’якою шкірою. Деніел розкрив свій портфель, а я подумав: «Божечки, точно як у школі!», – але помилився: у портфелі було повно ігор і картинок. Ми почали з шашок, і оскільки грав я чудово, то побив учителя за п’ять хвилин, а він тим часом навчив мене кількох слів: «ахар-ках» – потім, «ані» – я, «бдіха» – жарт, «кен» – так, «ло» – ні, «езра» – допомога і «тода» – дякую. У кінці гри Деніел був настільки вражений моїм талантом, що я розреготався, а він навчив мене слова «сміх» – «цхок».

Потім ми розглядали картинки, і замість усяких дурнуватих квітів і кошенят Деніел приніс фотографії з автівками та велосипедами, джинсами й чоботами, солдатами й кулями – всім, що могло знадобитись мені в повсякденні. Його руки невпинно рухалися, я не міг відвести від них погляду – такими виразними вони були. Я запитав його, як сказати «кажан», і він сказав – тепер я знав таємну назву своєї родимої плями на івриті: «аталеф».

Коли у кожного предмета з’являється дві назви, світ стає інакшим, і думати про це як мінімум дивно.

За кілька днів я вже з нетерпінням чекав на уроки; коли я запам’ятовував, Деніел осипав мене похвалами, усміхався мені й відразу переходив до наступної теми. На початку серпня я вже міг складати цілі речення, на кшталт: «Кепська сьогодні погода» («Мезеґ гавір ґаруа гайом»), або «Я голодний» («Ані раев»), або ж «Скільки часу?» («Ма гашаа?»). Мені подобалося відчувати цю мову в горлі, особливо звуки «аїн» і «гет», подібні на іржавий скрегіт.

Деніел імпонував мені все більше, тож я почав питати у нього складні слова, скажімо, «смерть» («мавет») і «самотність» («бдідут»); він розумів, що це непрості теми, й обережно розпитував мене. Оскільки англійською я користуватися не мав права, то, коли не знав слова на івриті, допомагав собі пантомімою, а Деніел кивав головою і підказував слова, яких мені бракувало. Так я розповів йому про похорон дідуся, про хованки, коли кузени забули про мене, про бабусю Ерру та її сигари, про йогу і навіть про її другого чоловіка Янека, який виніс собі мозок. Учитель ввічливо виправляв мої помилки, весь час кивав головою – мовляв: «Авжеж, саме так», – і повторював мої фрази, виправляючи мене, щоб я міг їх іще раз сказати без помилок. Уроки івриту стали улюбленою частиною мого дня, і мені так кортіло, щоб літо не закінчувалось ніколи, адже я не хотів втрачати Деніела.

Якось я запитав, як на івриті сказати «джерело життя», бо весь час чув цей вислів. Усмішка повільно сповзла з його обличчя, а ніжні руки безсило впали на стіл, мов пташине пір’я.

– Перепрошую? Ані ло мевін, – сказав він, що означало «Не розумію».

Я повторив своє запитання і додав англійською:

– Мама думає, що бабуся Ерра була у «джерелі життя» в Німеччині, але я не знаю, що це таке.

Деніел так довго сидів мовчки, що я злякався. Він дивився не на мене, а на свої руки на столі – нерухомі, мов мертві пташки. Потім зібрав усі свої папери, обережно порівняв їх на столі і вклав до портфеля. Пройшовши коридором, він постукав у двері кабінету мого тата. Коли той відчинив йому двері, Деніел тихо сказав: «Я прийшов учити єврейського хлопчика, а не вилупка з СС». Розвернувшись, він покинув нашу квартиру. Хода його була м’якою і тихою, як завжди, але було зрозуміло, що більше ми його не побачимо, бо, виходячи, він не сказав «Легітраот» («До побачення»).

Я був у відчаї, адже втратив друга, до того ж я не розумів, через віщо, – але це напевно була моя помилка, і я невтішно ридав. Тато взяв мене на руки, і я обвив його ногами, а він дозволив мені досхочу плакати на його плечі, не ставлячи запитань.

Ми вийшли пройтися вулицею і вирішили нічого не казати мамі про відставку Деніела – адже вже наступної неділі ми вирушали до Ізраїлю і все одно припинили б заняття. Тим часом ми вдавали, ніби він досі ходить до нас, а я повторював пройдений матеріал, чого було цілком достатньо.

Того вечора, повернувшись додому, мама була у чудовому гуморі, бо попрацювала на славу – а це її завжди тішило. Під час вечері, навіть не звернувши увагу на смачнючу лазанью, яку приготував тато, мама заявила, що до поїздки все готово.

– Кажуть, що Хайфа – прекрасне місто, – розповідала вона. – Я знайшла для нас помешкання на вулиці Хатцві, поруч зі школою Рендалла. Я в університет буду їздити на автобусі, а тато матиме спокій для творчості.

– Авжеж, – втрутився тато, – Ізраїль нині є дуже спокійною країною, особливо враховуючи, що майже все своє військо він відрядив до Лівану.

– До речі, Рендалле! – згадала мама. – У нашому кварталі є зоопарк! Можемо сходити туди разом. Правда, чудово?

Я промовчав, адже у Центральному парку також є зоопарк, і вона жодного разу мене туди не водила. Вже не кажучи про те, що, коли вірити татові, в Ізраїлі не грають у бейсбол, та й на санчатах не покатаєшся, бо взимку там немає снігу.

Того вечора, вклавшись до ліжка, я міцно притиснув до себе Марвіна. Я збирався забрати його з собою до Ізраїлю і, пам’ятаючи, що він належав бабусі Еррі, сподівався, що він захистить мене. Якби ж то Ерра могла поїхати з нами! Та вона знову була в турі, і мені здавалося, що вона взагалі не здогадувалась про справжню причину нашої поїздки до Ізраїлю – мамине бажання перевірити її зв’язок з «джерелами життя».

Мені наснилося, що ми всі разом сидимо в кав’ярні, де вбили жінку. Вона лежала на долівці у калюжі крові, її ноги простягнулися між ніжками столиків та ногами клієнтів, але здавалося, що її ніхто не помічав.

– Татку! – сказав я. – Дивися, татку! Тут мертва жінка!

Однак тато занадто захопився розмовою з мамою, і вони не звертали на мене жодної уваги, і я хвилювався все більше. Саме тієї миті з’явився офіціант у білому однострої – він схилився над загиблою і став вимочувати кров білими шматами; вони миттю просякали кров’ю, й офіціант полоскав їх у тазику.

– Он воно що! – сказав я. – То ви в курсі!

– Аякже, юначе. Ми робимо все, що в наших силах, щоб забезпечити бездоганний сервіс!

Ми летіли в літаку, і це був перший політ у моєму житті, кожен з батьків читав свою книжку, я сидів між ними, ледве живий від переляку, і тримав у руках Марвіна. Нарешті тато помітив мій стан, вийняв свій нотатник, і ми почали грати у шибеницю. В літаку практично не було дітей, окрім кількох немовлят, які весь час скиглили. Тато запитав стюардесу, чи не буде вона така ласкава підсипати їм трохи героїну до пляшечок, щоб зупинити плачі. Стюардеса пирснула сміхом, але мамі слово «плачі» нагадало про Стіну плачу, опис якої вона щойно прочитала у путівнику, – це місце, куди євреї приходять, щоб пригадати всі катастрофи свого народу впродовж століть.

– Досить ридати й стогнати, – сказав на це тато, – досить! Я збираюся написати п’єсу, що матиме назву «Стіна сміху». Це святе місце, де люди можуть втішати себе, розповідаючи жарти й анекдоти, та виливати одне одному душу. Обов’язкова година сміху на день. Після кожного прийому їжі – кумедна історія. Церква, сповнена веселощів і радості.

– А у мене в дитинстві був пес, якого звали Гілером, тобто Смішком, – мовила мама, та якраз принесли обід, і, змушена роздавати серветки і пластикові куверти, стежити, щоб я нічого не перекинув, і рахувати калорії з кожним новим шматочком їжі, мама забула розповісти мені історію про свого собаку.

Після обіду вона сказала мені піти почистити зуби, використавши палець замість зубної щітки.

В аеропорту Тель-Авіва ми просувалися вперед серед спеки і гамору. За нами приїхали дві пані з Університету Хайфи, вони звернулися до мене на івриті.

– Барух хаба, – сказали вони. – Ма шломха?[15]15
  Вітаємо! Як справи? (іврит).


[Закрыть]

І я несміливо відповів:

– Тов меод[16]16
  Дуже добре (іврит).


[Закрыть].

Їхні обличчя засяяли. Нагостривши вуха, я завдяки Деніелові міг розуміти уривки розмов навколо себе. До того фатального дня він устиг наповнити мою голову сотнями неймовірних слів на івриті.

Хайфа виявилася лискучим білосніжним містом, оточеним синім морем. Спершу здавалося, що море – от воно, тут, але потім воно з’являлось і з іншого боку, бо місто звели на крутому схилі гострого мису, і роздивлятися хвилі можна було зусібіч. Сонце палило немилосердно, але вулиця Хатцві, куди згори привезли нас пані з Університету, була повністю обсаджена деревами – тиха вуличка, де весь час чувся пташиний спів. Я такого не чекав, хоч і не знав, чого мені чекати; сонце зблисками просочувалось крізь віття дерев – достоту наче смак через язик. Тут усе мерехтіло – і мова іврит, і вулиця Хатцві; місцина дійсно була дуже гарна. Пані допомогли підняти наші валізи до затишного і дуже чистого будинку, хоча, звісно, геть не схожого на помешкання на 54-й Східній вулиці. Не було телевізора – і це було погано.

Тато відразу почав з найголовнішого, на його думку, – з покупок; ми пішли разом у супермаркет з напрочуд вузькими проходами. Коли ми дісталися кас, то побачили, що візки стоять у черзі самі, без покупців, які продовжували шукати продукти, щоб не втрачати місце у черзі. Мене це вразило, а тато зауважив, що в цій країні нас іще багато чого здивує.

Майже всі жителі Хайфи були євреями, за винятком небагатьох арабів, хоча, як застеріг мене тато, не можна казати «араби», бо араби можуть виявитися будь-ким – християнами, юдеями чи мусульманами, – однак мама казала, що це не заважає їм бути арабами. Чорношкірих тут не було взагалі.

Менше, ніж за тиждень, я мав складати вступний іспит до «Hebrew Reali» й дуже нервував. Щоранку тато допомагав мені повторювати слова, адже (як він заявив мамі) бика («шор») слід брати за роги. Вимова і словниковий запас у тата були значно гірші, ніж у мене, але він пояснив, що з роками клітини мозку так звикають до рутини, що їм важко запам’ятовувати нові слова. Після цього, випереджаючи денну спеку, ми гуляли нашим кварталом, намагаючись згадувати івритські назви всього, що бачили; записували, скільки кожен вгадав, – і вигравав завжди я. Сидячи на лавці на Панорамній вулиці, ми могли бачити біля своїх ніг усе місто й Середземне море навколо нього.

– Поглянь, – сказав мені тато. – Просто перед нами... Бачиш отам, ліворуч, білу смугу землі? Це Ліван. Там просто зараз лютує війна. Рейґан і Беґін вирядили туди війська. І назвали їх миротворчими – почуття гумору їм не бракує.

Ми ще довго сиділи, дивились на море і кораблі у порту та на зелені пагорби вдалині – все здавалося таким спокійним, що у реальність війни зовсім поруч складно було повірити.

Настав день іспиту. Ми боялися навіть говорити про те, що сталось би, коли б я його провалив, – напевно, мене відправили б до дитячого садка, де я нидів би цілий рік; отже, цей іспит був справді дуже важливим. Мама повела мене до школи, розташованої за два кроки від нас, на вулиці Ха’Ям, хоча стояла школа не на самій вулиці, а у глибокому ярі, куди треба було спускатися дерев’яними сходами. На верхньому майданчику сходів мама міцно здавила мою руку і пішла вперед, рішуче випнувши підборіддя, від чого у мене все стиснулось усередині, тож я вирішив тихенько рахувати східці. Ближче до середини спуску я дійшов до цифри сорок чотири і згадав бабусю Ерру – саме стільки їй було років, а ще згадав, що обіцяв їй ніколи не втрачати зв’язку зі своїм кажаном, тому став гладити родиму пляму, примовляючи «Аталеф, аталеф!» і намагаючись заспокоїтися. Сходи були обсаджені високими евкаліптами, які солодко пахнули і мали дрібне темно-зелене листя. На думку спала Мерседес, і я став дуже повільно, спершу англійською, потім на івриті, промовляти назви дерев, які впізнавав: фінікова пальма («тамар»), апельсин («тапуз»), олива («ец а-заїт»), інжир («теена»), евкаліпт («ейкаліптус»), – і мені одразу полегшало. Внизу, на шкільному подвір’ї стрибали й гасали діти, коти ховалися по кутках, у великих горщиках пишалися високі трояндові кущі, а вдалині закукурікав когут – і мама сказала, що це, напевно, в зоопарку, розташованому поруч, по інший бік яру.

Я вже не боявся. Я знав, що витримаю це випробування, – і не помилився.

Тоді я відчув себе іншою людиною. Сильним і впевненим у собі – ніби весь світ належав мені. Тато повів мене купувати шкільну форму – розкішний однострій, що складався зі штанців і сорочки кольору хакі та синього светра з вовни; светр і сорочку прикрашала емблема школи – темно-синій трикутник на лівий частині грудей з гаслом «Вехатцнеа лехет», що означає «Поводься скромно». Щодня іврит відкривався мені все більше, його музика змінювала все навколо мене. Вчителька та інші діти цікавилися мною, бо я був американцем, Америку ж вважали особливим другом Ізраїлю – про це я раніше і не здогадувався. Всі наввипередки демонстрували мені свою ґречність, пояснювали незрозуміле, запрошували до своєї баскетбольної команди й засипа́ли мене запитаннями про США. До мене ще ніколи не ставились так по-королівськи.

Я вже обожнював «Hebrew Reali». Через кілька днів мама сказала, що я можу ходити до школи сам, тільки я мав пообіцяти, що чекатиму на зелене світло, перш ніж переходитиму вулицю Ха’Ям, – звісно, я пообіцяв і почувався дорослим. Весь перший тиждень ми вчили абетку; вдома я годинами виводив дивовижні літери і тихо повторював їхні назви загадковим тоном, точнісінько як Мерседес. (Марвіна я теж учив івриту).

Мама щодня їздила в університет, щоб працювати у видатному архіві з видатним професором, – їй здавалося, що вона ось-ось зробить значне відкриття. Щойно вона помічала, що я не можу її чути, відразу починала полоскати татові вуха розповідями про «джерела життя», та насправді не чути маму було важко.

– Ароне, це були неймовірні місцини! – казала вона. – Безпрецедентний випадок в історії людства! Справжні палаци плодючості! На країну падали бомби, перелякані люди хворіли й голодували... Щодня приголомшені бідахи спостерігали за тим, як повіям вантажівками везли припаси. Для них було все: кава, цукерки, свіжі фрукти й овочі, м’ясо, вівсянка, тістечка, печінка тріски, масло, яйця і шоколад, – а довкола люди конали від голоду. Очікуючи на народження своєї дитини, ці дами жили, мов справжні принцеси: їли смаколики, засмагали і байдики били. Там не було ні шлюбів, ні хрещень – лише церемоніал прийому до лав Великого Райху. У 1940 році в’язні одного з концтаборів вирізьбили десять тисяч дерев’яних свічників для святкувань днів народження у цих центрах. Десять тисяч, ти уявляєш?!

Мама не могла встояти перед чарами розвінчання Зла...

Татові ж, навпаки, не вдавалося пристосуватись до життя у Хайфі. Я бачив, як він гаяв час, викурюючи цигарку за цигаркою і гортаючи газети, – здавалося, він поступово втрачав почуття гумору. Він більше не сипав жартами, відмовлявся грати зі мною в шашки, спина в нього згиналась і округлювалась – він сповнювався зневіри. Тато твердив, що йому не подобається те, що відбувається там, у Лівані, і він не може писати комедії у країні, яка веде війну. А мама відповідала на це, що араби самі все почали, влаштовуючи терористичні напади на півночі Ізраїлю, – і як скажете чинити: чекати, склавши руки? На це тато відказував, що за такою логікою можна далеко зайти: до Гітлера, Версальської угоди, вбивства ерцгерцога Фердинанда, до матері того вбивці – до речі, а чом би й ні? Хіба не вона винна в тому, що просто зараз у Лівані люди вбивають одне одного? Мама ж відповідала, що краще татові не Ліваном перейматися, а подумати про свято Рош-а-Шана, яке наближалося, про те, як будемо святкувати. Тато кидав на це, що йому плювати на Рош-а-Шана, а мама відказувала, що соромно так висловлюватися перед власним сином. Я спробував уявити, як можна плюнути на свято, але не зміг.

Щодня я виходив з дому раніше, щоб уникнути батьківських сварок, які лютішали, бо обертались навколо політики. Щойно тато й мама підвищували тон, я подумки переходив на іврит, який лунав гучніше за їхні слова. Тепер я думав цілими фразами.

Ранкове повітря було дивовижне. Я вийшов заздалегідь – так рано, що сходи були безлюдні, і сторчголов кинувся вниз, перестрибуючи через сходинки, підскоком, – та посередині четвертого сходового майданчика наступив чи то на суху оливку, чи то на камінець, що підступно підкотився під мою ліву ногу, втратив рівновагу і боляче рухнув на бруківку подвір’я. Падіння вийшло невдале. Ейфорія куди й поділася. Мені забило подих, у вухах дзвеніло. Я поволі обернувся, щоб сісти, і побачив, що праве коліно в крові, а вкриті камінцями долоні пломеніють червоним. Тим часом пташки щебетали на деревах, ніби нічого не сталось, а вдалині, із зоопарку, почувся крик віслюка. Голова йшла обертом, коліно боліло, я не міг піднятись і боявся знепритомніти від болю просто перед школою, та ще й на самоті...

Раптом за спиною я відчув чиюсь присутність, і хтось торкнувся мого плеча.

– Рендалле, ти вирішив політати? – почув я запитання англійською. Я обернувся і побачив, мовби у сні, найпрекраснішу дівчинку в світі, яка стояла перед мною на колінах. Було їй, напевно, років дев’ять, вона мала чорне волосся, стягнене ззаду у довгий хвіст, і величезні ніжні очі, а ще золотаво-коричневу шкіру. Шкільний однострій на ній сидів так, ніби був щойно з універмагу «Saks» на П’ятій авеню. Дівчинка була настільки вродлива, що я миттю забув про біль у коліні.

– Тобі відоме моє ім’я? – здивувався я.

– А кому воно не відоме? Ти ж американський супергерой, щойно явлений нам просто з самого Нью-Йорка!

З цими словами дівчинка вийняла з кишені хустинку, намочила її водою з лійки, що стояла поруч із трояндовим кущем, і дбайливо прибрала камінці та кров з мого коліна. Не відводячи очей від її впевнених і водночас дбайливих рухів, я по вуха закохався в неї, хоч вона й була старша за мене.

Я запитав її ім’я.

– Нужа, – сказала вона, взяла мене за руку і допомогла підвестися.

– Мені пощастило, що ти завчасно прийшла до школи.

– Тато дорогою на роботу підвозить мене. Я майже завжди перша – та цього ранку ти побив мій рекорд.

– Звідки у тебе така бездоганна англійська?

– Коли була маленькою, жила у Бостоні, тато вчився там на доктора.

– Моя мама теж буде доктором, – мовив я, бо конче хотів мати щось спільне з нею.

– Правда? Чудово. Тоді вона може подбати про твоє коліно.

– Ні, не такий доктор... Вона – доктор Зла.

– Тобто вона відганяє злих духів?

– Думаю, так... Щось таке...

– Зрозуміло.

Нужа із серйозним виглядом похитала головою, а я подумав, що краще б наша розмова не завершувалась ніколи, але тим часом подвір’я наповнювалось. Задзеленчав дзвінок на урок, і ми розійшлися по класах. Нужа вчилась у четвертому.

Опівдні здалеку, з вікна їдальні, я побачив її, і вона мені усміхнулась – таких усмішок я ще не бачив, – і відчув млість у шлунку. Як зробити так, щоб вона зацікавилась мною? Я зробив би все. Я був ладен померти. Зжерти власне взуття. Одружитися з нею.

 
Нужа... Нужа... Нужа...
Яке дивовижне ім’я.
 

Наприкінці того дня я побачив, як вона йде до сходів. Байдуже, якщо друзі будуть кпити з мене, бо я заговорив із дівчиною, старшою за мене, – я перестрів її і сказав перше, що спало на думку:

– Слухай... Можеш допомогти? Коліно дуже болить.

Ввічлива дівчинка взяла мене обережно під лікоть, і я почав стрибати зі сходинки на сходинку – уважно та водночас не кваплячись; я спирався на її руку й усміхався вдячно.

– Приємно, що є хтось, з ким можна поговорити англійською, – сказав я. – Коли іврит не твоя рідна мова, навчитися йому складно.

– Це і не моя рідна мова.

– Справді?

– Авжеж. Моя мова – арабська.

– О, то ми тут обоє чужі! – скрикнув я, зрадівши, що нарешті знайшов щось спільне між нами.

– Ні. Б’юсь об заклад, ти навіть не знаєш, у якій країні опинився. Її справжня назва – Палестина. Я – арабка з Палестини, це моя батьківщина. А чужі тут євреї.

– Але ж я думав... що тут...

– Євреї захопили цей край. Ти – єврей і не знаєш історію власного народу?

– Не такий уже я єврей, – зауважив я, з сумом констатуючи, що ми дісталися вже другого сходового майданчика.

Нужа захихотіла.

– Тобто як – не такий?

– Моя мама – не єврейка за народженням, ми ніколи не справляємо єврейські свята. Я американець – от і все.

– Хай там як, а Америка на боці євреїв.

– Я ні на чиєму боці – хіба що на твоєму, бо без твоєї підтримки я ні за що не подолав би ці сходи.

Я дуже пишався цією реплікою, та, на жаль, ми вже дійшли до верху. Змушений стрибати на одній нозі, я аж упрів, а Нужа з усмішкою роздивлялась мене. Насправді вона була не набагато вища за мене. Ставши навшпиньки, я легко міг би її поцілувати.

– Почекаю твого батька з тобою, якщо ти не заперечуєш. Ти перша арабка в моєму житті – дуже цікаво поговорити з тобою.

– Не варто чекати зі мною. Мій тато забороняє мені спілкуватися з євреями за межами школи.

– Невже? Чому ж він... пробач... чому він відправив тебе вчитися до «Hebrew Reali»?

– Бо це найкраща школа у цьому кварталі. Він хоче, щоб його діти отримали дипломи і билися за повернення своєї землі. Ви, американці, нічого не знаєте.

– А ти мені розкажи! Нужо, чесно, я дуже хочу про все дізнатися. Влаштуй мені урок історії.

– Якщо вже так хочеш, можемо зустрітися завтра під час перерви... Скажімо, під гібіском отам, унизу, бачиш? А тепер швиденько тікай – авто мого тата вже на світлофорі.

Нужа...

Очі Нужі.

Усмішка Нужі.

Рука Нужі на моєму лікті.

«Я закохався», – зізнався я Марвінові.

Віття гібіска низько хилилося під вагою густого листя, утворюючи всередині щось подібне до хижки, пахучого сховку, де нас ніхто не міг бачити. Ми сиділи поруч, піднявши коліна до підборідь і зануривши погляди у глиб долини.

– Зараз я розповім тобі справжню історію Хайфи, – мовила Нужа, і я зрозумів, що доведеться вислухати довгу промову, яку її примусили вивчити напам’ять. Утім, мене це не хвилювало, адже у Нужі був м’який золотавий голос, схожий на кленовий сироп.

– Дуже, дуже давно, в минулому столітті, у цьому місці жило багато дуже різних людей. Насамперед тут завжди жили палестинці, а серед них родини обох моїх батьків. Оскільки порт тут зручний і море глибоке, сюди спершу приїхало чимало друзів з Лівану, а згодом – євреї з Туреччини та Північної Африки, за ними – кілька звихнутих німців, що влаштували колонію тамплієрів, яка згодом перетворилася на німецький квартал; приїхали і бахаї, що звели свій храм, оточений садом, на вершині гори, щоб усі бачили. Аж раптом нахопився сіонізм. Це коли євреї вирішили повернутися до Палестини, де жили раніше, забувши про невеличку деталь: минуло дві тисячі років, і тут уже мешкали кілька мільйонів палестинців, що мали свої традиції та звичаї. Євреї замислили відібрати цей край. Часом вони заходили до арабських містечок і вбивали всіх, як це сталося в Деїр-Ясин. У квітні 1948 року моєму татові було лише вісім, коли Хайфою кружляли єврейські автівки і звідти лунали крики: «Деїр-Ясин! Деїр-Ясин!» З гучномовців розносилися зойки нещасних жителів Деїр-Ясин, яких мордували. Тоді палестинці запанікували, тисячі залишили Хайфу, і тут оселились євреї. Родина мого тата розділилася: більшість моїх тіток і дядьків втекли до Лівану, а його батьки зупинилися у Наблусі, що в Самарії... Моя бабуся там і досі живе.

– А моя бабуся – відома співачка! – заявив я, щоб зацікавити Нужу і своєю історією.

Але вона дивилась на мене байдужими очима, тож я додав:

– Її звати Еррою. Ти мусиш знати її.

Та Нужа тільки похитала головою. Вона дійсно ніколи не чула про Ерру! Я онімів, адже мені здавалося, що Ерра відома в усьому світі. І як вести розмову далі? Я зайшов у глухий кут.

– Своїм голосом вона творить дива... – став я виплутуватись. – І... гадаю, я теж здатен на диво.

– Справді?

– Це таємниця. Але тобі я можу сказати, якщо погодишся не вважати мене надто євреєм і твоїм другом.

Нужа трохи повагалась, але ствердно кивнула.

Я розстібнув сорочку і показав їй бездоганно круглу пляму на своєму плечі.

Нужа уважно її роздивилася.

– Використовуєш це під час обрядів?

– Ні, не зовсім, – мовив я, погладивши свій «аталеф». – Для мене ця пляма – майже жива істота, кажан, який розмовляє зі мною і дає різні поради.

– Схоже на мандалу, – прошепотіла Нужа.

– На що?

– Це таке коло, яке креслять на землі і в якому виконують різні магічні ритуали. У мене теж є знак – захрі.

І вона простягнула мені праву руку долонею догори, і в центрі долоні, одразу над лінією життя, я побачив маленьку цятку фіалкового кольору.

– Минулого місяця, – вела далі Нужа, знов обхопивши коліна руками, – батьки повезли мене до бабусі, до села поблизу Наблуса. Це за кілька годин їзди від Хайфи, але схоже на інший світ... Коли бабуся побачила захрі на моїй руці, то радісно скрикнула. Я дуже люблю свою бабусю... Певно, ти теж?

– Аякже.

– Вона називає мене «назір», а це означає, що я можу бачити малаків – янголів, які віддають накази і ставлять запитання. Кажуть, що тільки діти можуть впадати в транс і бачити малака. Розумієш, бабуся дуже хоче дізнатися про долю свого брата Саліма. Від нього роками не приходило звісток, вона не знає, ховається він чи євреї його вбили. Тож вона повела мене до шейха, він подивився на мою руку, з серйозним виглядом похитав головою і сказав, що наступного разу ми накреслимо мандалу.

Всі ці нові слова трохи збили мене з пантелику, але важливо було не це, а те, що вона вирішила, що ми схожі.

– А що треба робити, – запитав я, – щоб увійти в контакт із цим... янголом?

– Насамперед сам шейх має підготуватися – багато молитися і співати. А у визначений день він палитиме ладан і крапельку чорнила впустить на мою долоню – отак! – а коли чорнило висохне, крапне олією.

Нужа замовкла і потерла ніс. Мені страшенно сподобалось, як вона тре собі ніс.

– І? – повагавшись, продовжив розмову я.

– Тоді моя бабуся запитає шейха про свого брата, і якщо я добре вдивлятимусь у краплину олії на своїй долоні, то побачу там малака, а він моїм голосом відповість на всі запитання.