Текст книги "Десятий учень. Книга 1 (СИ)"

Автор книги: Наталья Мазоха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 16 страниц)

Почали вилазити, і одразу, попровалювалися по коліна в мул.

– Так, дорога не дуже тверда. – спробував пожартувати, Мозус. – З моєю вагою, я можу провалитися на інший бік земної тверді.

– Нічого страшного, я ж не провалююсь. – відповів, йому, Крістур. – Головне, це набагато скоріше, ніж в обхід.

До човнів прив’язали мотузки і потягли крізь зарослі рогозу. Іти було вкрай важко. Стежок і протоптів не було. Рогоз з очеретом, сплелися так, що доводилось прорубувати прохід мечами. Та ось знову заблищала по переду чиста вода. Плесо було спокійним і не глибоким. Та тільки но Карол опустив в нього ногу, вода раптом закипіла і якби не Крістур, який був позаду, то хлопець, не вдержався і неодмінно б упав. Та болотник встиг ухопити його за комір, і потягти назад до очерету.

– Ніколи не вступай у воду, не провіривши спочатку дно. Болото буває дуже підступним. Щойно, ти трохи не впав в черв’ячну яму, а це ще гірше ніж трясовина, бо в першу, ти провалюєшся повільно і в тебе ще є надія з неї вибратись, але в таку яму, ти пірнаєш миттєво і врятуватися з неї неможливо. Черви обплутають тіло враз і істота, що сюди потрапила, каменем іде на дно. – чоловік, все це розповідав з виглядом знавця, безперервно розмахуючи руками.

Карол дивився на нього, і розгублено кліпав очима. Хлопець, швидше злякався, самого Крістура, ніж того, що міг провалитися. З боку, це, виглядало дуже кумедно.

– Годі тобі, Крістуре читати хлопцеві нотації, він вже все зрозумів. – заступився за Карола , Плато. – Сідайте в човни і рушаємо далі.

Весь наступний шлях був майже такий самий, то чисті заводі, то густі , непролазні зарослі. Мандрівники добряче виморилися, поки дійшли до берега. Всі були мокрі і у багнюці з голови до ніг. Та все ж , маленький загін стояв на твердій землі.

– Так, добряче нас вимотало болото. – важко зітхнув Мозус. – Не легке у вас тут життя .

– Не легке. – погодився Крістур.

Він почав діставати з довбанок поклажу, передаючи кожному, його торбину.

– А чому, у нас, сім сумок?– розгублено спитав він. – Нас же лише шестеро.

– Нічого, зайву будемо нести по черзі. Зараз понесу я. – Мозус закинув зайву торбину за друге плече.

Він, якось одразу, став лідером їхньої групи, і з цим ніхто не сперечався. Човни лишили на березі, пізніше з селища прийдуть люди і заберуть їх.

– Дивіться! По переду хтось палить багаття!– вигукнув Івер.

– Зараз побачимо, хто це може бути. – Мозус прискорив ходу і вийшов на перед.

– Мабуть, ще якісь бідолахи, що шукають на болоті порятунку. – мовив Капер.

Біля вогнища сиділи з десяток чоловіків і жінок. Всі вони були похмурі і змучені. Ніхто навіть не підвівся на зустріч маленькому загону, що до них наближався. Втома і голод, майже повністю знесилили їх, і цим людям, до всього було байдуже.

– Що сталося з вами? Чому ви тут, і в такому стані?– спитав у незнайомців, Плато.

– А, ти, себе бачив? – Обізвався молодий, чорноокий хлопець.

– Так, згоден. Вигляд у нас не дуже привабливий. Довелося лізти через трясовину. – оправдувався молодий болотник.

– А нас, серед ночі, з рідних домівок, вижили якісь тварі, що з’явилися в нашому поселенні. Вони нищіли все живе, навіть котів і собак позабирали в свої нори. З усього населення залишилася невелика кількість людей. Шукаючи порятунку, ми пішли в місто Махтер, де завжди продавали своє вугілля. Та коли увійшли в нього, відчаю і страхові нашому не було меж, місто зустріло нас мертвою тишею. Ми побачили напівзруйновані будинки, навколо були плями крові і скільки не намагалися нікого ні живого , ні мертвого ми там не знайшли, а вже підходила ніч. Люди зайшли до найбільш вцілілого будинку і закрилися там . Коли зовсім стемніло ми почули, що з зовні хтось шкребеться, розгрібаючи стіни , намагаючись вдертися до середини, і це їм швидко вдалося. Під стелею висів світильник, ми спромоглися розгледіти нападників. Бридкіших істот, я ще ніколи не бачив. Вони були з іклами і кігтистими лапами. Чоловіки і жінки відбивались як могли, а вони все лізли і лізли, аж поки не прийшов ранок. Зараз перед вами, всі, що змогли вижити. – хлопець показав рукою на своїх соплемінників. – Не знаючи, що робити, ми повернулися назад.

Мозус з товаришами перезирнулися. Все, що їм щойно розповіли, було для них знайоме і вони знали відповідь. З розповіді хлопця, їм стало зрозуміло, що перед ними, залишки племені вугільників.

– Це були шорхи. – пояснив Крістур. – Вони прийшли на наші землі з півострова Стеркія. Ці тварі, нищать все на своєму шляху. І порятунку від них у простих смертних, немає. Тому ми вирішили іти до чаклунів, може вони нам допоможуть.

– Ви йдете до чаклунів? Візьміть мене з собою. – попрохав балакучий хлопець. —Я не буду для вас тягарем. Я добре кидаю аркан, вмію битися на палицях і мечем. Мозус здвигнув плечима:

– Якщо бажаєш, то пішли. У нас є зайва торба , буде кому її нести. А ви, – звернувся він до людей. – ідіть до берега. Там ми залишили свої човни. По нашому сліду дійдете до селища болотників. І поспішайте, поки не стемніло.

Люди почали поспіхом збиратися, нікому не хотілося залишатися на ніч на березі, після того що вони пережили. Карол підійшов до Мозуса і тихенько спитав:

– Як ти, можеш брати з собою людину, яку зовсім не знаєш?

– А ти , на свої роки занадто обережний. – відповів йому чоловік. – Як що, цей хлопець, після цих страхів , не ховається, то він чогось вартий. Гей, парубче! – гукнув він до вугільника,– Як тебе звуть?

– Теймур. – відповів хлопець.

– Познайомся з товаришами по пригоді. Мене звуть Мозус, це Карол, Плато його брат Капер, Івер, а оцей велетень Крістур.

Теймур вклонився всім, і промовив:

– Я радий вашому товариству і зроблю все, щоб ви не пошкодували, що взяли мене з собою.

Закінчивши свою промову, хлопець посміхнувся білозубою посмішкою і трохи сором’язливо спитав:

– А у вас бува не знайдеться окрайця хліба, бо від голоду, аж голова вернеться.

– Знайдеться. Та і нам треба трохи відпочити та обсохнути. Багаття вже розводити не потрібно, тут і пообідаємо. Сідай, хлопче, до гурту. – запросив нового товариша Мозус.

Теймур їв з великим апетитом, запропонований йому харч. Карол поглядав на нього скоса. Їхній новий товариш, був досить привабливий парубок, з правильними рисами обличчя, з темним, майже смоляним, коротко стриженим волоссям. Він був вдягнений у довгу безрукавку і мускулисті руки виблискували мідним загаром. На вигляд, йому було років двадцять.

– А куди саме , ви, направляєтесь? – спитав Теймур.

– До узбережжя. – і показав напрямок рукою.

– Так вам не пройти. Недалеко з відси починаються густі зарості «липучки». Треба пройти трохи вздовж болота в бік нашого селища, а вже потім, в потрібному нам напрямку. – пояснив хлопець.

– Добре, що ми тебе залишили з собою, а то б зависли серед лісу!– захоплено вигукнув Івер.

– Кароле, покажи но мені ще мапу. – попрохав Мозус.

Хлопець дістав із за пазухи згорток і простяг старшому товаришу. Той уважно роздивився шлях.

– Думаю, до кінця дня ми вийдемо з лісу, але далі не підемо. Заночуємо на деревах.

– Тоді, не можна на довго затримуватися. День хоч і довгий та і шлях не короткий. – філософськи промовив Івер. Він, мабуть хотів справити гарне враження, на нового знайомого. Карол аж чмихнув сміхом, почувши від нього таке. Івер ображено набурмосився.

– Я, щось не те сказав?

– Все правильно, друже. Вирушаймо!– Крістур похлопав парубка по плечу, заспокоюючи. – Іти і справді далеко.

Загін рушив в дорогу. Під ногами бігла ледь помітна стежина, нею користувалися рідко. Та все ж, вона скоро вивила мандрівників до залишеного вуглярами, селища. На них чикала, така ж страшна картина, як і в інших поселеннях, що відвідали шорхи. Коли минули останню хатину, Теймур на мить призупинився і озирнувся назад, прощаючись з рідною домівкою, та рідне селище, це дорогі серцю люди, а їх вже, там, не було. Хлопець зітхнув і побіг наздоганяти товаришів.

7 Сонце світило над самими головами, але жарко не було. З цього боку болота, ліс був, з більшого, хвойним. Під ногами м’яко стелилася ковдра з обсипаних з дерев голочок. Повітря було свіже, наскрізь пронизане сонячним промінням і пахло живицею. Іти було легко, навіть приємно. Мандрівники, без пригод дійшли до краю лісу. Тут дерева росли не так густо і на просторі розрослися і вшир, і у висоту, наче велетні, розкинули навсібіч руки, захищаючи свої володіння. Друзі зупинилися під одним з них.

– Ану, покажи нам своє вміння. – звернувся Крістур до Теймура і сунув йому в руки міцну і довгу мотузку. – Я чув, вугільники, майстри лазити по деревах!

Юнак узяв мотузку, знайшов на землі невеликий камін, і прив’язав до її кінця, тугим вузлом. Потім розкрутив над головою і жбурнув у гору, між гілля. Мотузка легко злетіла і обкрутилася кілька разів об товсту гілку. Теймур смикнув її, провіряючи чи міцно вона зачепилась, і швидко подерся в гору, закріпивши мотузку ще кількома вузлами. Юнак глянув в низ і сказав:

– Готово. Можете підійматися.

– Спускайся краще сам, ще треба підвечеряти, а вже потім спати.

Розпалили багаття, посідали навколо нього. Вечеряли мовчки. Кожен думав про щось своє, особисте. Каролові прийшло на думку, дивне прощання з Міленою. Дівчина була його першим коханням, навіть страшна небезпека, не могла змусити, його забути про неї. Та той, її спокій, вивів хлопця з рівноваги. Невже її серце, охолонуло до нього, і її було байдуже, іде він, чи залишається? Потім, він згадав прощання Ніки і Капера, і несподівано, навіть для себе самого, спитав звертаючись до Плато.

– А, у тебе, є подруги?

Парубок знизав плечима, перезирнувся з братом, і заперечно покрутив головою.

– Ні, немає. Все якось не до того було. Після смерті батьків, я залишився за головного. Мав дбати і про брата, і про себе. Та і дівчини, підходящої мені за характером, не зустрів.

– У вас, що, в селищі немає підходящих, тобі, дівчат?

– Чому ж, може і є. Ви, ще, кількох привели. Та я, з ними, ще не познайомився. От Каперу , наприклад сподобалась дівчина на ім’я Ніка. Я ж не брешу, брате?

– Ні, не брешеш. Дуже вродлива дівчина і на язичок гостра. Як повернемося, обов’язково на ній одружусь. – підтвердив братові слова, Капер.

– Ніка, моя кузина. – примруживши одне око, повідомив Карол.

– От і добре, породичаємося!– засміявся парубок.

– У мене, теж немає дівчини. – вставив у розмову і своє слово, Івер. – На мене, взагалі, вони не звертають уваги.

– В тебе, ще все попереду. – підбадьорив його Мозус. – От повернешся героєм, вони на тобі гронами висітимуть.

– А ти Теймуре, заручений?– вернувся до вугляра, Крістур.

– Вже ні. Вона загинула, коли напали шорхи. Я не зумів її захистити. – сумно зітхнув хлопець.

Почувши його відповідь, Карол подумав про те, як би він себе почував, втративши Мілену. Потім струснув голову руками, проганяючи лихі думки.

– Тут кожен з нас, когось втратив, Мозус дітей, Карол батьків, я теж, своїх рідних. Лихо нікого не минуло. Тому, ми і йдемо в цю подорож. Щоб допомогти тим, хто ще живий. Всі вони , покладаються на нас. Можливо у нас нічого не вийде, але відступати ми не можемо. – сказав Крістур.

Після його слів, вже не хотілося балакати ні про що інше. Вирішили іти відпочивати.

– Багаття не гаситимемо, нехай горить всю ніч. На деревині зламуватимемо гілки і кидатимемо в низ , у вогонь. – розпорядився Мозус. – На варті , будемо стояти по черзі.

Товариші, по однову, піднялись на дерево. Розділили час чергування, і вклались на відпочинок. Першим чергував Карол. Ніч видалася місячною, було видно все навколо. Десь поряд, голосно вигравав цвіркун, попискували якісь нічні птахи. Взагалі, все було спокійно. Час спливав повільно, від уважного погляду хлопця, не сховалась найменша подробиця околиці. Від напруги, очі поступово втомилися, і почали самі собою стулятися. Карол , як міг , боровся з дрімотою, та вона виявилася сильнішою за нього, він заснув. Раптом, його розбудив жіночий вереск, слідом пролунав чоловічій зойк, всі посхвачувалися і побачили в низу, під деревами, дивну картину. Стояла жінка, затуливши руками рота, поряд з нею , дитина з палицею у руках, а на землі корчився від болю, ще хтось. Спочатку,Карол, не повірив своїм очам, потім радісний вигук вирвався з його грудей:

– Мілена, це ти? О боги, як ти тут опинилася?

Юнак швидко опустився по мотузці у низ, і кинувся до дівчини. Впізнавши його, вона побігла на зустріч і впала в його обійми. Шутім, а разом з Міленою був саме він, стояв героєм. У одній руці, він тримав палицю і злегка постукував нею, об іншу руку.

– Звідки, ви узялися? І що , тут , трапилось?– спитав Мозус.

Вин з рештою друзів, підійшов слідом за хлопцем. Ватажок , нахилився над Теймуром, який сидів на землі і тер забиту ногу.

– Я прокинувся. – почав свою розповідь, вугільник. – Побачив, що Карол, спить. Не став його будити, і став чергувати сам.

Мозус з докором, зиркнув в бік Карола, той від сорому, почервонів і потупив очі.

– Ну, що було далі?– ватажок, знову звернувся до Теймура.

– Бачу, ідуть двоє. – продовжував, той. – Все ближче і ближче підходять. Ну , я взяв і сплигнув з дерева. Навіть рота не встиг розтулити, дівча як заверещіть, а малий з усієї дурі , палицею , мені по ногах, я і впав. Знаєте, з них вийде добра команда, всіх шорхів поперелякують.

– До речі, про шорхів, нам краще знову піднятись на дерево. Від лиха , подалі. – схаменувся Крістур.

З ним всі погодились. Дівчині, допоміг піднятися Карол, всі інші залізли самостійно, навіть Шутім відмовився від допомоги. Хоча зазвичай, він любив поїздити на чужій шиї і в прямому, і в переносному сенсі.

– А тепер, ви, розповідайте. – звернувся до новоприбулих, Мозус. – Як ви, тут опинились.

І Мілена, почала розповідати:

– До мене, прийшов Шутім, він був дуже сердитий на вас, за те, що ви, не взяли його в свій загін. Він попрохав мене, допомогти йому, зібратися у дорогу. Шутім сказав, що однаково піде за вами. Він був дуже рішучій і ця, його рішучість, передалася і мені. Я не хотіла знову розлучатись з Каролом, подумала, якщо нам судилось бути разом , то ми неодмінно будемо, а якщо судилося померти, то помремо теж разом.

В очах у дівчини, заблищали сльози, голос затремтів. Карол ніжно погладив її по руці, намагаючись заспокоїти. Дівчина з вдячністю, глянула на нього, і продовжила:

– Ми, зібрали ще одну торбину, і потайки , поклали у човен до інших.

– То, он звідки взялася, лишня. – посміхнувся, Крістур.

– Так. – кивнула дівчина. – То , наша. Потім , сховали за острівцем , в очереті, човен. Коли ви попрощалися і рушили в дорогу, а люди порозходились у своїх справах, ми теж вирушили. Ваш слід було добре видно, та ми не могли рухатись так само швидко, як ви. По дорозі, зустріли гурт людей, вони направлялись до селища, в них були ваші довбанки. Вони розповіли, що ви стали, їм, у великій пригоді. Потім, ми знайшли вогнище, біля якого ви сиділи. Шутім розгледів ваші сліди , вони нас вивели до поселення вугільників. В, мене, мало серце не розірвалось, поки ми пройшли крізь нього. Скільки разів бачила подібну карти, а ніяк не можу звикнути.

– Так, згоден. – кивнув Мозус. – Важке видовище.

– Далі, – продовжила дівчина: – навкруги, лежала хвоя, на ній сліди не відбивалися, тому ми, пішли навмання, а коли стемніло, вирішили теж знайти собі дерево, для ночівлі. Та раптом, цей. – Мілена ткнула пальцем у Теймура. – Мало до смерті, не перелякав.

– А , як же, Перус і Орика? Вони ж будуть хвилюватися, не знаючи де ти ділася. – схвильовано, спитав Мозус.

– Я у глечик з крупою, поклала записку з вибаченням. Вони її знайдуть… Потім.

– Ну, а ти, Шутіме, як міг до такого додуматися. Ну ішов би сам, ні, треба було, ще й дівчину тягти. – сердито, звернувся ватажок, до коротуна.

– Він не винен, я сама так вирішила. – заступилась за малого, Мілена.

– Це, його не виправдовує. Він затіяв цю подорож. – не слухав , дівчину, Мозус.

– І що ж, ми , тепер робите мимо. Невже візьмемо дівча, з собою?– запитав Теймур.

– А ти, пропонуєш , покинути її тут?– розізлився Карол. – На поталу шорхам?

– Суперечка, вже нічого не змінить. До ранку, залишилось трохи часу. Давайте спробуємо ще відпочити. – попрохав Крістур.

Та заснути, вже ніхто і не зміг. І на ранок, подальший маршрут, вже вів мандрівників до Махтера. Зі слів Теймура, на друзів, там, теж нічого доброго не чикало. Та все ж, сподівались, що зруйнувавши місто, шорхи залишили, не сподіваючись на нову здобич. Сонце пекло немилостиво. Всім хотілося пити. Вода скінчилася ще у вечері, а струмка так і не знайшли. Ще й, гарячий вітер здіймав хмари куряви, і жбурляв мандрівникам в обличчя. Пісок тріщав, навіть, на зубах. Та виплювати його не було змоги, пересохло в роті. Мілена закутала лице хустиною, аж по самі очі. Та їй, це мало допомогло. Лише стало важче дихати. Та вона не скаржилась, бо боялась, що чоловіки знову почнуть їй дорікати. Та першим, заскиглив Івер:

– Сил, моїх, більше не має. Невже до самого міста, ніде немає джерела?

– Тут, за годину ходи, в бік від нашого напрямку, є хутір. Там є криниця. Може зробимо невеликий крюк?– запропонував Теймур.

Карол , недобре глянув на нього.– «Вискочка! І все то він вміє, і все то він знає!»– подумав хлопчина. Теймур, все дужче, йому не подобався. Йому навіть здалося, що і Міла дивиться на парубка, якось по особливому, не так як на інших, і на нього самого. Перша, в житті хлопця, ревність, закралася в його серце.

– Слушна думка. – погодився Мозус з вуглярем. – Без води, нам однаково не дійти. То краще, трохи затриматись у дорозі. Так що, веди нас, юначе. Я бачу, не зробив помилки, коли взяв тебе з нами у подорож.

Хлопцеві була приємна ця похвала, він розцвів у білозубій посмішці, і сам весь засяяв, як нова монета. До хутора, дісталися з останніх сил, вже навіть розмовляти ніхто не міг. Побачивши колодязь, ринули до нього, і з насолодою припали до води. Ніхто, спочатку, не звернув уваги, на те, що діялось навколо. Попивши, розійшлися по хутору в пошуках їстівних припасів, бо їхні, вже майже закінчилися. Ніде не було, ні душі. Після нашестя підземлян, це не дивувало. Та щось дивне, запримітили друзі на цьому хуторі . Коли на поселення нападали шорхи, все людське добро залишалося цілим, навіть харчі, а тут, було порожньо, і в коморах, і скрині були розкриті, і випотрошені до останньої нитки.

– Може, господарям вдалося втекти, зі своїм добром?– висказав надію Івер.

– Ні , я на порозі бачив засохлу кров. – заперечив йому Мозус.

Несподівано знадвору, пролунав розпачливий крик. Це кричала Мілена. Чоловіки кинулися на зовні. Дівчина сиділа на порозі стайні, з виразом жаху на обличчі. Поряд неї, стояв Шутім, він намагався її заспокоїти. Коли чоловіки підійшли, він мовчки, вказав рукою в глиб сараю. Те, що вони побачили, вжахнуло навіть дорослих чоловіків, тепер вони розуміли переляк дівчини. Ціла родина, лежала на долівці, батько, мати і двоє діток, всі вони були порубані. Каролові стало не добре, він побіг за ріг сараю, і опустився на коліна. Йому не вистачало повітря. Хлопець розумів, навкруги гинуть сотні людей, але він ніколи не бачив смерть, так зблизька, та ще й таку жахливу, він ледве опанував себе. Наче крізь марево , до нього долинув голос Мозуса:

– Важко уявити, що на таке, здатна людина . Та то, є гірка правда. Тепер і в день, ми повинні бути обережні. Бо це, мабуть якась банда, що в даній ситуації, відчула свою безкарність.

– Треба звідси, швидше забиратися. – запропонував Крістур.

– А тіла? Ми що, їх так і залишимо, на харч шорхам?– обурився Теймур.

– Звісно, що ні. Гуртом, ми хутко, складемо ритуальне вогнище.

Так і зробили. До неба, шугнули язики полум’я, несучі у височінь, душі загиблих. Друзі стояли навколо багаття, і полум’я відбивалося в їхніх очах, здавалося, що то палають гнівом їхні серця. Гнівом, до убивць і мародерів, що скоїли, такий, страшний злочин.

– Мені страшно. – тихо прошепотіла Міла, пригорнувшись до Каролового плеча.

– Мені теж. Я розумів, що подорож буде небезпечною, але щоб настільки…

– Мозус був правий, я вчинила по дурному, наражаючи себе на небезпеку. А через мене, і вас всіх.

– Чому, ти, так вважаєш?

– Бо тепер, вам доведеться захищати не тільки себе, а і мене.

– Я радий, що ти, Мілена, нарешті зрозуміла свою помилку. – втрутився в їхню розмову, степовик. – Та вже нічого не виправиш. Буде, як буде.

Багаття поступово пригасало. День схилився на другу свою половину. Шутім і Теймур пішли до криниці, щоб набрати в дорогу води. Вони швидко впоралися з роботою, і ос вже, маленький загін , знову ішов під палючім сонцем. Друзі поспішали, щоб встигнути до міста завидно. Навіть Шутім, що весь час плентався позаду, зараз біг самий перший, швидко переставляючи свої криві ніжки. Наче, намагався втекти, від страху, що його переслідував. В інший час, друзі над ним би посміялися, та зараз мовчали, бо всі розуміли, нова напасть звалилася на їхні голови. Надійної схованки, в Махтері, вони не знайдуть, бо все місто побудовано з глини, а що таке глина, для кігтів підземлян? Таж сама земля! Та все ж, там, мандрівники, відчуватимуть себе, в більшій безпеці. Теймур, розповідав правду. Те, що побачили вони, увійшовши до міста, вжахнуло. Всі будинки були зруйновані. Ні звуку, не долинало, з його вуличок. Тиша була такою, що чутно було найменший шурхіт, їхньої одежі. Навіть розмовляти в голос, було лячно. Друзі уважно роздивлялися навкруги, не помітивши нічого підозрілого, почали готуватися до ночівлі.

– Збирайте до купи, все, що горить. – наказав Мозус.

Робота закипіла, нікому не потрібно було пояснювати, що для них означає вогонь в ночі. Купа дрючків, дерев’яних меблів, ганчір’я швидко росла. Розвели два невеличких багаття, самі посідали між ними, спинами одне до одного.

– Дивно. Ми ідемо вже два дні, але ще не побачили жодного шорха. – обізвався Капер.

– Тьху, тьху. – сплюнув Мозус. – Не навроч, парубче! У нас ще , ціла ніч попереду. Та, гадаю, Теймур правий, вони взяли в цій місцевості, все, що могли і подались далі, а ми , весь час, ідемо по їхніх слідах. Та все ж , треба бути пильними, бо можливо я і помиляюсь.

– Тут, і повітря, пахне смертю. – обізвалась дівчина.

– Ти була тут, раніше? – спитав у неї, Теймур.

– Ну що ти, моє поселення, занадто далеко з відси.

– А я, часто, тут бував. Привозили, на продаж, вугілля. В ярмарковий день, тут було особливо гарно. Грали музики. Вулиці прикрашали різнокольорові ліхтарики і прапорці. Гуляли святково вбрані городяни. На кожному перехресті торгували здобою і цукерками.

Розповідаючи про колишнє місто, Теймур дивився кудись у далечинь, мабуть уявляючи те, про що повідував. Його обличчя, набуло зовсім іншого виразу, якогось замріяного, і по дитячому безтурботного. Мілена, сама того не усвідомлюючи, замилувалась, дивлячись на нього. Страхи відійшли кудись в бік, і дівчина розцвіла в посмішці. Каролові б, радіти з цього, та він би і радів, якби той, дівочий погляд був спрямований на нього, а не на вугільника.

– Найшов, про що базікати. Навкруги, казна що діється, а він про цукерки! – нарешті, не стерпів, їхньої розмови, хлопець.

– Балачки, про лихо, кращі? – відрізав, йому, Теймур.

– Зате реальніші! Не відволікають, від дійсності.

– Не хвилюйся, базікаючи, я на чатах, не засну.

Зрозумівши, на що натякає вугільник, Карол стис кулаки, і вскочив на ноги. Теймур теж підвівся.

– Хлопці, ви чого? – злякано , на них дивлячись, спитала Міла.

– Годі вам! – втрутився в суперечку і Мозус. – Чого зіткнулись, як два барани? Немає, іншого клопоту?

Хлопцям стало соромно, за свою поведінку, і вони, мовчки, розійшлись. Та кожен, залишився при власній думці. Ніч , як і попередня, видалась спокійною, хоч мандрівники і попалили все, що назбирали для багаття. Ранок застав сплячими, майже всіх. Не спав, лише, Крістур. Його розбудив дитячий плач. Чоловік відкрив очі, і прислухався. Можливо , це , лише сон? Та ні, звуки знову повторилися, і до них додалось якесь шурхотіння. Крістур підвівся, і нічого, нікому не сказавши, пішов подивитися, що ж то за писк. Він пройшов, в здовж вулиці, кілька будинків, плач став виразнішим і чувся десь із за рогу наступної будівлі. І справді, повернувши, він побачив маленького хлопчика, той сидів зігнувшись під стіною і плакав. «Як змогла вижити дитина, в цьому знищеному місті?»– запитав сам у себе, Крістур, а в голос , звернувся до дитини:

– Маленький, тобі страшно? Не бійся, я тебе не скривджу.

Крістур підійшов ближче, майже в притул, і простяг до дитини руку. Хлопчик підняла голову, на обличчі не було сліз, а на губах грала зла посмішка. Мить, і малий встромив в руку чоловіка дротика, Крістур оторопів. А малий вскочив, і прудко побіг. Крістур хотів його наздогнати, та ноги чомусь не послухались, перед очима попливли різнокольорові кола, він через щось перечепився і впав. Свідомість згасла. Тупіт, важкого взуття, по бруківці, розбудив решту мандрівників. Їх оточив гурт, вдягнених в чорні балахони, людей. З десяток гострих списів, вп’ялись в їхні тіла, не даючи змоги оборонятись.

– Цього, лишень, тільки і не вистачало. – пробурмотів, собі під ніс, Мозус.

Коли Крістур прийшов до тями, то відразу зрозумів, що міцно зв’язаний по руках і ногах. Навіть, поворухнутися, не було можливості. Він повернув голову, і побачив поряд з собою, Мозуса, той міцно спав, мабуть , його теж отруїли якимось зіллям. Чолов’яга витяг шию, як можна вище, щоб краще роздивитися навколо, але одразу отримав чимось важким по ребрах. Він застогнав і опустився на місце, та короткого погляду, йому вистачило, щоб зрозуміти, вони в великій халепі. Всі його товариші, лежали як оселедці в бочці, поруч з ним і Мозусом, на одному возі, а біля воза, ішли охоронці, всі як один, в чорних, довгих балахонах з червоною оторочкою. Крістур знав, що це за люди. Та звідки вони, тут узялися?

– Мозусе, Мозусе, чуєш? Прокинься!– попробував розбудити, товариша, болотник.

Через деякий час зусиль, йому це вдалося. Мозус, сонними очима, подивився на товариша.

– Де ми?– спитав він розгублено.

– Нас захопили в полон. – спокійно, навіть трохи з іронією, відповів йому Крістур.

– Я, про це, знаю. Питаю, де ми є?

– Їдемо кудись, на возі.

– Хто ці люди, знаєш?

– Жриці Норка. Їхній культ був дуже поширений у Стеркії. Це вони дали ім’я підземним створінням, вважаючи їх дітьми, свого божества. На півострові, жриці, навіть кілька храмів побудували. Мабуть вони, пішли на ці землі, слідом за шорхами.

– Цього нам тільки і не вистачало. – прошепотів Мозус. – Як ти гадаєш, для чого ми їм потрібні?

– Мабуть , для жертвоприношення. – відповів Крістур.

– В голові гуде. Мабуть від того відвару, який вони, заставили нас, випити. – пожалівся степовик.

– Знаю. Мені теж дісталось.

Мандрівники, один за одним , почали прокидатися. Віз поволі сунув, похитуючись і підскакуючи на бездоріжжі. Їх везли в сторону, зовсім протилежну тій, куди вони, йшли . Їхали довго, Мозус та його друзі , то приходили до тями, то знов провалювалися в забуття, мабуть ще діяла отрута. Нарешті коні стали. Полонених стягли на землю і розв’язали ноги. Та кінцівки, так затекли, що вони, все одно не могли йти. Тоді, їх підхопили під руки, і потягли до величезної споруди, що стояла попереду. Чим ближче вони підходили до будівлі, тим більшою і величнішою вона ставала. Перед ними, відкрилася брама, полонених завели на широке подвір’я, посередині якого, стояв страшний ідол Норка, він як дві каплі, був схожий з шорхами. Та мандрівникам, не дали роздивитися все як слід, і швиденько затягли в середину храму. Вони опинилися в похмурій залі. Мілена тулилася до Карола, вона вся тремтіла. Хлопець , заспокоював її як міг, та це мало допомагало, бо сам вигляд, який мало це приміщення, міг злякати кого завгодно. Стіни і стеля зали, були пофарбовані в червоний колір, підлога викладена чорною плиткою. У здовж стін стояли світильники на високих ніжках і полум’я відбивалося на блискучий поверхні підлоги. Вікон не було, замість них, прямокутні, великі ніші , в середині яких на цепах, висіли скривавлені тіла. В кінці зали, стояв трон, покритий чорним лаком, до нього вели кілька високих сходів. На кожному з цих сходів, стояв охоронець з мечем в руках, вони були вдягнені так само , як і ті, що привезли полонених. Мандрівників примусили опуститися на коліна і нахилити голови, вони підкорилися. Почувся барабанний дріб, та самих музик видно не було. Раптом, стіна за троном почала обертатися і перед мандрівниками з’явився, як вони зрозуміли , верховний жрець. Барабани стихли, в мертвій тиші зали , почувся хриплий, старечій голос володаря храму:

– Радий вітати, вас, мандрівники, в стінах святилища великого і могутнього Норка! Сьогодні в нас велике свято, Ніч Народження Нашого Повелителя. І ви , станете головними гостями на ньому!

– В гості, запрошують інакше. – тихо промовив Мозус і одразу отримав по спині палицею, та так, що впав на підлогу і розбив собі обличчя. Кров заюшила з носа, та він не мав змоги її обтерти і вона великими краплями падала додолу, а верховний жрець продовжував говорити , ніби нічого і не сталось:

– Вам , випала велика честь, подарувати нашому Повелителю, свою силу, молодість, розум і вроду, звісно разом зі своїм життям, але спочатку, як на кожному святі, вас запрошено до столу.

Верховний жрець підвівся і пішов до бенкетного залу, полонених потягли слідом. Невдовзі, друзі опинилися в приміщенні , де і справді стояв стіл заставлений усілякими наїдками і напоями.

– Вони що, хочуть нас до смерті загодувати?– спробував пожартувати Крістур і теж одразу отримав стусана, але на ногах утримався, хоча і зробив мимоволі декілька кроків в перед.

Полоненим розв’язали руки і веліли сідати до столу. Ті сіли, але до страв, хоч вони виглядали дуже спокусливо, ніхто не посмів доторкнутися. Так вони сиділи деякий час. Несподівано для всіх, Шутім потягся за куском баранини і з апетитом запхав його до рота. Жуючи м'ясо , коротун промовив:

– Якщо мені судилося померти, я помру ситим, хай їм грець.

І тоді Мозус наказав:

– Їжте усі. Можливо нам , ще знадобляться наші сили. Я не вірю, що Боги Світла і Добра, залишили нас, без жодного шансу на порятунок.

Всі накинулись на поставлені перед ними страви. Коли обід скінчився, полоненим знову зв’язали руки і штовхаючи, кудись повели . Ішли вузькими, закрученими сходами, спочатку в гору , потім до низу і нарешті всі опинилися на внутрішньому дворі. Хоча , як такого, двору і не було , замість нього була вирита глибока яма, стіни якої ,було викладено гранітним каменем, а ось дно було земляне, в ньому зіяла знайома нашим мандрівникам нора, навколо неї лежали понівечені трупи. Це були, мабуть, ті самі тіла, що висіли на цепах в тронній залі. Палали факели в руках жриців, а також на стінах самої ями. Полоненим веліли по драбині , спуститися до низу. Як тільки, останній з них, став на землю, її хутко витягли, залишивши полонених самих, в цій жахливій, напівмогилі. На горі знову почувся голос жриця: