Текст книги "Десятий учень. Книга 1 (СИ)"

Автор книги: Наталья Мазоха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 16 страниц)

У замку Орнагула , як завжди, панували спокій і тиша. Його учні весь час проводили за вивченням магічних книг, виготовленням чаклунських відварів і зілля, тому спілкувалися зі своїм учителем , і одне з одним, лише в разі нагальної потреби. Сама будівля стояла на гранітній скелі , з одного боку якої, була глибока прірва, у підніжжя якої, плескалось море, з іншого– круті схили. з ледь помітною стежкою, по якій навіть дуже сильній людині було важко піднятись до гори. Гості до мудрих старців, ходили рідко, а правильніше було б сказати , їх майже ніколи не було. Спокій замку порушували, хіба що, чайки, що постійно кружляли над ним. Старий чаклун сидів навпроти комину, слухав крики птахів, і дивився на згасаюче полум’я . На душі в нього шкреблись кішки, якийсь неспокій гриз з середини. До кімнати зайшов перший його учень. Орнагул повернувся до нього, в очах старого, світилось питання, зміст якого Фалонд вже знав . Учень уклонився :

– Учителю, оберіг і ніж уже у хлопця. Тепер, Ви, зможете його контролювати.

– Це добре. Я знав, що ти, впораєшся із завданням, хоча для цього, тобі довелося докласти великих зусиль, навіть повернутись в минуле.

– Так учителю. Для цієї мандрівки довелось використати останній запас «зілля переміщення».

– Я радий , що перший мій учень, справдив мої сподівання. Перекажи Манерусу і Кантію, щоб пильнували хлопчину. Він допитливий, і може завдати, не відаючи того, сам собі, шкоди.

– Я все зроблю, вчителю. Не хвилюйтесь.

Учень, щасливий від похвали, ще раз низько вклонився, і вийшов геть. Фалонд знайшов Манеруса в бібліотеці, той вивчав старинний рукопис.

– Друже.– звернувся, перший учень, до нього. – Прийшов відповідальний час. Пильнуй за хлопчиною, щоб він, бува, не уткнув якоїсь дурниці.

– Вже?

– Так. Оберіг при ньому.

Манерус підійшов до полиці, і взяв стару, товсту книгу. Він розгорнув її майже посередині, і став читати заклинання. Поступово, сторінка зробилася прозорою, і чарівник побачив хлопця, який роздивлявся чарівні дари.

– Я так довго на тебе чекав. Твій шлях, сюди, буде нелегким і довгим. Та поки я поряд, з тобою нічого не трапиться, я, і мої друзі, допоможуть тобі. Ми обов’язково, скоро зустрінемось…

Каролові здалось, що на нього хтось дивиться з глибини лісу. Він підвів голову і роздивився на всі боки, та нічого не побачивши, знову схилився над батьковим подарунком . Хлопчина крутив його в руках ,намагаючись зрозуміти, як разом діють амулет і кинджал, він необережно повернув медальйон навколо осі. Сліпуче світло ударило йому в очі, від несподіванки хлопець крикнув, і закрив лице руками. Трохи оговтавшись, і зрозумівши, що нічого страшного не відбулось, він знову взявся вивчати дивну річ. Цього разу, Карол повернув медальйон в інший бік, і знову несподіванка, яскравий , блакитний промінь вийшов з кінчика ножа, і вдарив в найближче дерево, на яке, випадково, навів його юнак. Дерево розірвалось фонтаном іскор, але це, вже не злякало Карола, він сподівався на щось надзвичайне.

– Оце сила! Та з такою зброєю, мені ніхто не страшний! – вигукнув він із захопленням, і вирішив повторити постріл ще раз, але тепер прицілившись у камінь. Та того, що відбулося потім, він зовсім не очікував, замість вибуху з’явилась ледь помітна, біла хмаринка. Вона все росла і почала набувати обриси старого діда, вдягненого в білу , довгу сорочку. Старий суворо глянув на Карола, і промовив:

– В твоїх руках, дійсно могутня зброя, хлопче, але ти не подумав, що вдаривши нею в камін, ти сам, можеш загинути від його уламків , які розлетілися б у різні боки. Я призупинив дію кинджала та амулета, поки ти, не зрозумієш усієї відповідальності яку поклали на тебе ті, хто дав тобі цю зброю. Я приставлений, щоб оберігати тебе, від твоїх же помилок, та від небезпеки, що тобі, може загрожувати.

Старий зник, а хлопець розгублено, ще довго дивився на те місце де він щойно стояв. Карол звик до різних видінь, які бачив, ще з дитинства. Та вперше, це видіння з ним розмовляло, та ще й, так суворо. Нарешті крутнувши головою, наче відганяючи сон, Карол підвівся, почухав потилицю і сказав сам до себе:

– Оце так день, за все своє життя, я не бачив нічого подібного. Мабуть на сьогодні досить пригод.

Хлопець знайшов велике , розлоге дерево, заліз на нього і, зв’язавши до купи кілька гілок , улаштував зручне ложе, в якому і провів ніч. На ранок Карол прокинувся від великих , холодних крапель, що падали звідкись з гори. Юнак подумав, що почався дощ, та коли розплющив очі, був вражений красою, яка його оточувала. Сонце мабуть вже було досить високо, бо його проміні майже під прямим кутом пробивали густі крони дерев, і жовтими плямами лягали на землю. Великі краплі роси звисали з листочків, і світилися на сонці немов діаманти , а потім зривались і рясним дощем падали в низ . Саме вони і розбудили юного мандрівника. Ліс був до країв переповнений пташиним щебетом . Скочивши до низу, Карол і сам немов птаха засвистів , і розкинувши руки-крила полетів до свого гнізда. Він побачив те, що хотів, час повертатись. Події минулого вечора здавались йому чудернацьким сном, і він про них майже не думав, а лише мріяв про те, як повернеться додому і розповість односельцям, що ліс зовсім не страшний, що немає,там, чого боятися. І що він, Карол, не побачив на своєму шляху , жодного страшного звіра. Та чим ближче була рідна домівка, тим сильніше огортало його відчуття тривоги. Тіло мимоволі напружилось, почали тремтіти руки, перед очима вимальовувались постаті дорогих йому людей. Лише опівдні наступного дня, він дістався рідного селища. Іти залишилось зовсім не далеко, виднілися крайні хати поселення, та вже звідси, воно виглядало якимось пустим і не привітним. На лузі не паслась худоба, в полі не працювали селяни, навіть гавкоту собак не було чутно. Ноги самі по собі прискорили ходу, Карол побіг , але це вже не був політ птаха, швидше це був біг оленя, гнаного зграєю вовків. Він біг і серце розривало йому груди, у душі посилився жах… І не даремно. Те що відкрилось його очам, не могло відразу дійти до свідомості юнака . Страшнішого, він, не бачив в житті . Це був наче жахливий сон, Карол намагався прокинутись, і не міг. Ніде не було видно жодної живої душі. Важка тиша пекла у вуха. Все навкруги зруйноване, а посеред селища вирита здоровенна нора. У повітрі стояв солодкий сморід, як від падалі. Лише зараз, Карол розчув тихе гудіння мух : зелені, великі вони злітались звідусіль на свій гидкий бенкет. У хлопця в очах стояв туман, ноги не хотіли іти, у роті пересохло так, наче туди, хтось, сипнув пригоршню піску, навіть ковтати було боляче. Карол ледь доплентався до свого подвір’я, та пройти крізь ворота, вже не було сили. Він бачив, що двері хати були відчинені і розумів, за тими дверима, нікого живого немає. Ноги підігнулися, хлопчина сів на землю, притулившись лобом до паркану. В середині голови, хтось лихий, розривав мозок на сотні шматків. Він не плакав, душа наче скам’янила. Раптом Карол почув писк, спочатку йому здалось, що це кошеня. Він озирнувся навкруги , але нікого не побачив. Писк почувся знову, а так, як Карол дослухався, то зрозумів, що звук лунав з сусіднього подвір’я, де жив Іон з родиною, хлопець стомлено підвівся, і на хитких ногах, зробив кілька кроків у тому напрямку. Писк долинав з колодязя, який стояв майже біля дороги, юнак перехилився через зруб і ледь – ледве розгледів світлу пляму. Та поступово, очі призвичаїлись до колодязної пітьми, внизу, на воді, гойдалась дитяча колиска з немовлям усередині. Карол розгубився, не знаючи що робити, та покинути дитину на вірну смерть, він не міг. Мотузка на зрубі, була обірвана і юнак побіг до сараю, з надією знайти там щось підходяще, і не помилився , мотузку довго шукати не довелось , вона висіла на кілочку, біля входу. Біжучі назад юнак прихопив ще й ковдру, яка валялась серед двору. Він подумав, що в колодязі, дитинка дуже змерзла і її доведеться відігрівати. Прив’язавши мотузку до коловорота , Карол потихеньку почав спускатися донизу. Ноги весь час, ковзались по вологих, слизьких стінах колодязя, та йому, не можна було зриватися, бо тоді загине і дитина і він сам. Заспокоюючи себе, Карол шепотів:

– Ще трішечки, ще трішечки. Залишилось зовсім трохи. Тримайся друже! Ти ризикуєш не лише своїм життям. Ну от, вже і вода!

Юнак нахилився, що б взяти немовля на руки, та скрикнув від переляку і несподіванки, і мало не випустив мотузку з рук , з під води , поряд з колискою, на нього, мертвими, страшними очима дивилась Федора. Мабуть вона намагалась врятуватися разом з немовлям , від того жаху, що коївся в селищі, але мотузка обірвалась і вони удвох полетіли до низу. Малюк урятувався дивом , а от його матері не пощастило. Трохи віддихавшись, і заспокоївшись,Карол витяг дитину з люльки і притиснув до своїх грудей. Немовля перестало плакати і стало вертіти голівкою та цмокати крихітними губами.

– Що, цицьку шукаєш? Зголоднів? Потерпи , щось придумаємо. Нам би тільки вилізти звідси. – прошепотів хлопчина до маляти. Він обперся спиною і ногами об стіни зрубу, дістав з люльки мокру пелюшку і прив’язав нею дитину до себе. Потім став повільно підійматись догори. Заклопотаний порятунком дитини, хлопець не помітив, що до селища наближався невеликий гурт людей. Вони, стомлено, брели під пекучим, полуденним сонце. З усього було видно, ці люди пройшли довгий шлях, і потребували відпочинку. Це були «степовики». Їх можна було впізнати, по одежі, і світлому волоссі. Цей народ, рідко покидав свої домівки, лише надзвичайні події, могли змусити їх, піти в мандри. Доля привела їх, до Каролового селища, саме тоді, коли хлопчина поліз, за немовлям. Подорожні, це побачили, і поспішили на допомогу. Вони зрозуміли, що даремно, людина не стрибатиме до криниці.

Підйом, для Карола, був набагато важче ніж спуск, хлопець повністю знесилів і в якусь мить йому здалося, що він вже ніколи не вилізе з відси. Раптом, в горі, хтось смикнув мотузку. Юнак подивився у гору, над колодязем схилилось кілька постатей. Навіть труп Федори не викликав у Карола такого страху, як ці фігури. Можливо, це саме вони винуватці в тому, що сталось в селищі. Хлопчина вчепився рукою за стінку колодязя, що б його не змогли витягти.

– Ти, бач, який важкий.– промовив, один зі степовиків, своєму товаришу.– А з гори виглядає, наче курча.

Карол почув голоси, та нічого не розібрав, йому здалось, що то був батьків голос, серце радісно закалатало, і він гукнув:

– Тату, то ти? Тягни швидше, бо я зовсім знесилився!

На горі знову почулись голоси і мотузка по тихеньку поповзла в гору, тягнучи за собою Карола і дитину.

– Тримайся міцніше , зараз ми тебе витягнемо. – нарешті чітко пролунав голос, над головою.

Двоє чоловіків підхопили юнака під руки і висмикнувши з колодязя, поставили на землю. Він захитався, і ледь не впав від утоми, після колодязної темряви, сонце сліпило очі. Карол намагався розгледіти, хто його тримає, та одразу не зміг. Йому допомогли сісти. Відв’язали і забрали маля. Почувся жіночій голос. Нарешті юнак відсапався, і роздивився навколо. Серед людей, що його оточили батька не було, його голос йому лише учувся, та й самі люди були зовсім не знайомі. Їх усього було п’ятеро . Два чоловіки і три жінки, одна з яких вже тримала дитину Федори на руках.

– Ми , здалеку побачили, як ти сюди залазиш, вирішили подивитись, що ти тут робиш. Бачу, не дарма ти стрибнув у цю криницю. – промовив один з чоловіків.

Карол хотів було щось відповісти, та слова застрягли в горлі, і він закашлявся.

– Можеш нічого не розповідати. І так все зрозуміло , наше поселення теж пережило подібне. Живими залишились лише ті, кого ти зараз бачиш.

– Хто це зробив?– нарешті зміг прошепотіти, Карол .

– А ти, не бачив?

– Ні . Мене два дні не було вдома. А ви, знаєте?

– Як тобі, відповісти? Ми, бачили цих тварей, та що воно таке, не знаємо. – сказав перший чоловік.

– Я подбаю про маля. – сказала жінка яка тримала дитину. —В мене, в грудях, ще залишилось трохи молока. Вона відійшла, з іншими жінками, щоб нагодувати, і перепелинать дитину.

– Це, твоє, дитя.– спитав у хлопця, степовик.

Карол подивився на нього. Чоловік був дуже кремезним, майже велетнем. В його тілі відчувалась неймовірна сила. Світлі насмішкуваті очі, нагадували батькові. Не дивно, що і голос був знайомий. Вуса, і невеличка борідка прикривали лагідну, заспокійливу посмішку.

– Не мій. Я лише намагався його врятувати. Там в колодязі, ще його мама, але вона мертва.

– Тоді треба її негайно дістати ! Перусе, допоможи мені. – гукнув чоловік свого товариша.

У трьох, вони насилу, витягли тіло Федори на гору. Вірніше треба сказати, у двох, бо з Карола, майже не було ніякої користі, на стільки він обезсилів. Незнайомці бачили це, але не відстороняли хлопця від справи, бо це, для нього, було важливіше, ніж відпочинок. Коли справу скінчили, посідали в тіні. Лише тепер, Карол, зміг познайомитись з людьми, що так несподівано з’явились в його житті.

– Мене, звуть Мозус.– простяг хлопцеві, міцну, широку долоню, здоровань.– А, ота жінка, що годує дитя, моя дружина Марика. Інші дві жінки, то Мілена і Орика. Одна дочка, а друга дружина Перуса.

– Перус.– представився, інший степовик, і теж простяг, до хлопця, руку.

Цей чоловік, був звичайний, середнього зросту і статури. З приємними, правильними рисами обличчя. Його навіть можна було назвати красенем. Та роки, не пошкодували вроди, розмалювавши лице, глибокими зморшками.

– Дуже приємно. Моє ім’я, Карол.

– Ще хтось, з поселення, залишився живим?– спитав у юнака, Мозус.

– Якщо і залишився, то я його не бачив.

– Треба назбирати дров і хмизу , та розікласти ритуальне вогнище. А ще, треба визбирати останки загиблих людей, поки не стемніло. – сказав Перус. – Мабуть сам, я цим, і займуся. А ви поспішіть з дровами, вже сутеніє.

Карол, і його новий товариш, розібрали кілька огорож. Це був найлегший спосіб добути паливо. Вогнище вийшло гарне, жінки прикрасили його квітами , що нарвали в садибах поселян. Тіло покійниці загорнули в саван , який знайшли в її хаті, рештки загиблих , в покривала, їх поклали поряд з нею. Жінки почали співати поховальних пісень. Вони взявшись за руки, ходили навколо вогнища, тужлива мелодія краяла юнацьке серце. Перус запалив смолоскип і приніс його Каролові:

– Це твоє селище, хлопче, і лише ти, серед нас, маєш право запалити багаття.

Карол розгубився, до цього часу, це робили старійшини, та все ж взяв факела до рук. Ноги були немов ватяні, він ледве ними пересував, руки тремтіли, останнє, що він запам’ятав, це стовп полум’я який рвонув в небо.

Прийшовши до пам’яті, юнак підвівся на лікті, вже була ніч. Він лежав біля звичайного багаття, яке дарувало тепло йому, і його новим знайомим.

– Що, зі мною, сталось? – спитав він.

– Нічого страшного, ти лише втратив свідомість. – відповіла одна з жінок, у неї був приємний , молодий голос.

– Зі мною, раніше, ніколи такого не було. – наче виправдовуючись, сказав Карол.

– Але й таких , страшних подій в твоєму житті, мабуть, ще ніколи не було. – промовив Перус. – Не соромся хлопче своїх почуттів, бо це, туга і біль за близькими тобі людьми, підходь краще до нас, і випий вина за їхні багатостраждальні душі.

Карол підсів до гурту.

– Міленко, подай хлопцеві кухля.– попрохав доньку, Перус.

Карол глянув на дівчину, ім’я якої щойно назвав його новий знайомий, і оторопів . . Такої гарної дівчинки він ще не бачив. В великих , синіх очах вигравали язики полум’я, і від того вони здавалися глибокими і загадковими. Довге , русяве волосся , було звито в товсту , важку косу. Повні, схожі на пелюстки троянди вуста , вабили своєю свіжістю та незайманістю.

– Ти подивись на нього. – вигукнув Перус. – Ніяке лихо не вбило в ньому чоловіка! Як ,він, витріщається на мою доньку.

Юнак зашарився як мак. Йому стало соромно , за свій, хоч і не свідомий, вчинок. І що б вийти з не зручного становища, звернувся до Мозуса:

– Коли, ми з батьком, були останнього разу в сусідньому селищі, дядько Мартін розповідав, що наближається велике лихо. Якийсь старець, розносив чутки про шорхів.

– Так, я чув про них. Існує легенда. Я, її, тобі зараз розкажу, та все ж мені здається, що це все правда, а легендою її назвали лише тому , що не хотіли в це вірити. От же, країна Стеркія, знаходилась на півострові відділеному від великої землі тонким перешийком. Там ,як і на всій нашій планеті, жив миролюбний, роботящий народ. Але його правителі, прийняли в свої душі зло, яке сіє по нашому світі, Магра . Землі Стеркії, були родючими, ріки повні риби, ліси переповнені дичиною, а надра півострова, корисними копалинами , але це, вже не задовольняло володарів цих земель. Вони створили величезну армію і пішли війною на своїх сусідів. Нескінченним потоком, на землі Стеркії стали заганятись раби. Вони, в усіх сферах діяльності, замінили місцевих мешканців. Раби працювали в сільському господарстві , заготовляли ліс , ловили рибу. Та найбільше їх працювало на шахтах, де добували вугілля, діаманти, золото , срібло. Хазяїни цих шахт були най жорстокішими рабовласниками. Вони заганяли рабів під землю і вже ніколи, їх, не випускали з відти. На обмін, за підняті копалини, шахтарям опускали їжу і воду. Та з часом видобуток ставав меншим і меншим , і нарешті зовсім припинявся. Тоді в таку шахту скидали тих, хто був приговорений до страти, серед них були і жінки, і цю шахту засипали. Люди які залишались під землею, у відчаї почали молитись божеству підземелля, Норку . І він, їх, почув. Та будучи слугою Магри , Норк не звільнив їх , а перетворив на підземних істот. Важко уявити когось страшнішого і бридкішого ніж ці створіння, з лицем схожим на морду кажана, з тілом покритим густою , короткою, чорною шерстю крота, з тілом, що здатне розтягуватись і пролазити у розколини та щілини в які навіть дитина не в змозі пролізти , з лапами, що мають товсті, гострі пазурі, яким під силу рити найтвердіший грунт, з неймовірною швидкістю. Та найстрашніше те, що Норк зробив їх м’ясоїдними. Спочатку, шорхи, так назвали цих істот, обходились тваринами, що мешкали під землею, або рили собі нори. Незабаром , цієї їжі стало не вистачати, бо шорхи дуже швидко розмножувались. Вони почали вилазити в ночі на поверхню землі, а так як рухались дуже повільно і тихо, то ніяка здобич, не була в змозі від них втекти. Та і цього було замало. Одного разу, ці тварі, скуштували людського м’яса , це стало початком кінця країни Стеркія. Селище за селищем зникало з поверхні півострова. Ніхто не міг їм протистояти. Тоді, племена півострова, вирішили покинути свої землі і залишити шорхів без поживи, щоб вони виздихали з голоду. Та творіння Норка виявились розумніші, ніж про них думали. Вони знайшли вихід, і слідом за його мешканцями, перейшли через перешийок вийшовши на велику землю. Ось і вся легенда, а тепер, як мені здається, вони знищують селище за селищем, так як знищіли наше, і так як знищили твоє, Кароле.

– То це, вже не легенда, а страшна правда? Як же, з ними, боротися? – спитав юнак.

– Якби ми знали спосіб, то наше селище не було б, знищене. – відповів, на питання хлопця, Перус. – Єдине, чим можна, від них захиститись, це вогонь, і можливо вода. Адже, шорхи, залишили малого живим, а значить, побоялися лізти до колодязя. Ще, вони бояться сонячного світла, і в день сліпі, як кроти.

– Шорхи, насправді, такі страшні, як розповідається в легенді?

– Гидкіших потвор, марно і уявляти.– подала голос, Мілена. – Ми тікаємо від них вже цілий тиждень, а вони, виявились, попереду від нас.

– То, ми, захищені вид цих тварей багаттям? Адже, вони, можуть прийти сьогодні вночі? – тремтячим голосом, спитав Карол.

– Не думаю. – відповів на його питання Мозус. – Твоє селище, перше, на їхньому шляху, після нашого, де вони зірвали такий великий куш. Тому, зараз бенкетують, і навряд знову полізуть на поверхню.

– Тоді в нас є час, попередити поселення, де живе моя тітка?

– А, до них далеко? – поцікавився Перус.

– Як що вийти в ранці, то до вечора будемо в селищі. – відповів Карол.

– Тоді треба виходити, як можна раніше. Бо цих створінь темряви, не одна зграя, будемо сподіватись, що встигнемо вчасно. А зараз, я гадаю, треба відпочивати, всі дуже втомлені, тому лягаємо спати. В ранці вирішимо, що робити.

Ніхто не сперечався . Полягали навколо багаття. Мозус кинув у вогонь, великий оберемок хмизу. Полум’я жадібно вчепилось в тоненькі гіллячки, відригнувши стовпом іскор. Карол дивився на вогонь, на згадку прийшло, те, страшне багаття, на якому згоріли останки Федори, і ще невідомо кого. По його щокам покотились сльози. Він вважав , що мама і тато завжди будуть поряд і гадки не мав, що так рано осиротіє. Важка рука лягла на його плече, це був Перус:

– Не плач , хлопче. Смерть твоїх рідних була жахливою , але зараз вони в світлому світі, знають, що з тобою все добре, і радіють за тебе. Не журися, в кожної людини своя доля, своє призначення і якщо тобі не судилося тут померти, то ти його ще не виконав. Ми теж втратили багато рідних і друзів . У Мозуса було два сини близнюки, такі ж немовлята, як і дитина яку ти врятував. Шорхи забрали їх , але він тримається і намагається допомагати іншим. Тримайся і ти.

Звісно , чоловік не міг знати Каролові думки, але те що хлопець переживав, він пережив і сам. Юнак був йому вдячний за співчуття. Хлопчина лежав і дивився на вогонь. Спочатку, сон не йшов до нього. Полум’я то пригасало , то злітало догори , розсипаючи жаркі іскри, які злітали в небо як і душі померлих, і там згасали. Та за якусь мить, Карол вже бачить перед собою не маленьке багаття, а велике ритуальне вогнище. Хтось, знову, поклав йому руку на плече. Карол озирнувся, біля нього стояв його батько:

– Сину, де ти був? Я так за тебе хвилювався. Ми з мамою обшукали всі округи. Ми так боялись, що тебе забрали підземляни.

Від щастя, у хлопчини на очах з'явилися сльози :

– Тату! Рідний ! Я теж думав, що ви загинули! Я так радий тебе бачити! А де, мама та сестри?

– За тим пагорбом. – показав батько рукою. Карол побіг, сподіваючись побачити табір односельців . Та за пагорбом він побачив лише кілька довгих рядів, поминальних каменів, що родини загиблих , ставили на своїх подвір’ях і висікали на них ім'я загиблого. Та як Карол не намагався, не міг знайти, на тих каменях, імені жодного з односельців. Камені були пустими. Несподівано перед ним з'явився той самий дід, що і в лісі.

– Не намагайся відшукати тут імена своїх рідних, та знайомих. Вони ще, не висічені, а чи будуть, залежить лише від тебе.

Раптом, юнака, хтось погукав. Він обернувся на голос, та нікого не побачив, коли знов повернувся до старого, його вже не було.

– Кароле! Кароле ! Прокинься, хлопче. – перед ним стояв Перус. – Ну ти ж, і гаразд спати. Ніяк не можу тебе добудитися. Уставай , твоя черга вартувати. Не будити ж мені, жінок!

Хлопець підвівся і сів. На сході, над обрієм , з'явилась світла смужка. Скоро ранок. Яким буде, для них, новий день?

Сон розвіявся, але залишив по собі важку гіркоту у грудях. Навкруги було все спокійно. Завовтузилось і заплакало немовля. Марика схилилась над дитиною і та принишкла. Десь грав на скрипочці цвіркун , затріпотіла чимось сполохана пташка. Потроху розвиднялось. Ранок був свіжий і яскравий, сонце підіймалось як завжди, йому було байдуже, що коїлось внизу. Карол підвівся, до нього підійшла Міла:

– Доброго ранку, юначе! Куди ти зібрався?

Карол хитнув головою в бік свого будинку:

– Хочу зайти до свого двору . Скоро вирушаємо, а я вчора так і не насмілився до нього зайти.

– Піти з тобою?

– Не треба. Я хочу сам. Ти мене розумієш?

Дівчина нічого не відповіла. Вона все розуміла, хлопцеві треба побути на самоті, щоб попрощатися зі своїми рідними, і зі своєю домівкою. Ось і рідне подвір’я . Яким страшним воно було зараз для нього. Як і повсюди у селищі, і у хаті, і у сараї були вибиті двері. Паркан лежав на землі. Юнак ледве насмілився переступити через поріг. В голові шуміло, серце калатало так, що здавалось, ще мить і воно зупиниться, не витримавши цього не людського болю. Хлопчина притулився спиною до стіни, щоб не впасти , бо ноги зовсім перестали слухатись його. Він обвів затуманеним поглядом оселю. Хіба такою він її полишав? Посеред світлиці лежав до гори ніжками стіл, розкидана постіль, місцями, була забризкана кров’ю . Майже на порозі, валялась мамина хустина, вона нею запинала на ніч свої довгі коси, щоб не скуйовдилися. Карол нахилився і підняв полотнину, притулив до лиця, і вдихнув аромат. По за його бажання, з глибини душі вирвалось ридання, він пригорнувся до шматка тканини , наче до матері і так простояв деякий час. Хлопцеві трохи полегшало . Він згорнув платок і сховав собі за пазуху. Потім, ще раз озирнувся по хаті, намагаючись не дивитись на криваві сліди. Нелюдів не цікавили скарби і тому майже всі речі лежали на своїх місцях. Карол знайшов дорожню торбину і почав збиратися. Він поклав в неї деякий одяг, пару нових черевиків, які купив йому батько на весняному ярмарку. У коморі знайшов сир, хліб, крупу, пару кілець ковбаси, і все це, теж поклав до торбини. Витяг зі скрині теплу куртку і капелюха, на випадок негоди. На порозі, юнак ще раз оглянув довгим поглядом рідну, але вже таку непривітну домівку, і вийшов геть. Він пішов з двору злегка похитуючись, наче під важкою ношею, переступивши межу, після якої немає вороття у минуле.

3

До селища пастухів, де мешкали Каролові родичі, треба було дібратись як можна швидше, щоб був час попередити людей про небезпеку. Хоч і вийшли дуже рано , вже через пару годин, почала дошкуляти спека. Води набрали в дорогу багато, та вона швидко закінчилась. Добре було, лише немовляті. Воно задоволено посапувало, пригорнуте до грудей, своєї нової мамки. Дитині було тепло і затишно, а в грудях у Марики, достатньо молока, щоб він був ситим.

– Швидше б уже прийти. – бідкалась жінка. – Дитині потрібен спокій. Не можу дивитись як мале страждає. Довго ще іти , Кароле?

– Страждає?– посміхнувся, до дружини, Мозус. – Хотілося б, мені, так страждати. Він єдиний, кого наші негаразди, не турбують.

Велетень, обережно, наче боявся ненароком нашкодити, обійняв дружину за плечі, і зазирнув в обличчя. Його погляд світився любов’ю і турботою. З боку, це виглядало так мило і хвилююче. Що визвало добрі посмішки, у його друзів.

Карол ішов поряд з Міленою. Він визвався допомогти нести клунок. Своїх речей в нього було не багато, і це йому було зовсім не важко. Він лише молив богів, щоб ці підземні створіння не обігнали їх, і не побували минулої ночі у тітчиному селищі. Він, мимоволі, прискорював ходу. Мілена притримала його за рукав:

– Не біжи так, парубче, я, за тобою, не встигаю. Розумію твою турботу, але що сталось, те вже сталось, і ми, нічого не зможемо вдіяти. Під вечір будемо на місті , і все побачимо на власні очі. Якщо всі живі та здорові, ми їх попередимо, а якщо ні…

Карол зблід :

– Не кажи, так! Ще раз побачити, таке, я не в силі.

– Ми це бачимо весь час, на своєму шляху. – втрутився в розмову Перус. – Та що поробиш? Поки ми живі, треба мати сподівання на краще.

Далі йшли мовчки. Карол подивився на дівчину і посміхнувся, вона посміхнулась йому у відповідь.

– У нас , скоро, повинна була початись косовиця. Трава в цьому році дуже гарна. – сам не знаючи чому, промовив Карол. Мабуть для того, щоб приховати свою зніяковілість. —Я дуже люблю цю роботу. Тільки тепер нікому буде косити, та і нема для кого.

Мілена доторкнулась до його руки, і зазирнула хлопцю у вічі . Погляд ніжний і турботливий. Каролові стало приємно від того погляду, і якось млосно на душі. Яке б лихо не спіткало, але молодість брала своє: хотілось жити, радіти, кохати. Може ці погляди і були початком того дивовижного почуття, яке люди називають «любов»?

Сонце пекло безжально. По переду показалась купка невисоких кущів. Юнак показав на них рукою :

– Там, у верболозі, є джерело, можна трохи відпочити. Ми з батьком, тут, завжди відпочивали.

Мандрівники стомлено сідали у затінок. Тут, насправді, було прохолодно. Джерельце весело дзюркотіло і бігло маленьким потічком в траву. Перус взявся набирати свіжу воду, Міла йому допомагала. Карол спостерігав за їхньою роботою, і тільки тепер помітив , які вони між собою схожі, і не тільки на обличчі , а навіть в рухах. Він теж схожий на свого батька, принаймні, так казали рідні та знайомі. Марика дістала з клунка хліб та печені овочі, і почала ділити між усіма, враховуючи і Карола. Хлопець витяг і свої харчі:

– Ось, візьміть, поділіть і це.

Марика, не кажучи ні слова, розділила і Каролові продукти.

– О, та в нас цілий бенкет! – вигукнув, потираючи руки, Перус. – Сідаймо, швиденько поємо, і в дорогу. Ніколи розсідатись.

Карол взяв свою порцію і відрізуючи маленькі шматочки ковбаси , кидав їх то рота.

До нього повернувся Мозус :

– О, який гарний ніж!

– Це подарунок батька. Він привіз його з війни з каурданцями, а ще, ось цей амулет. – Карол дістав із під сорочки оберіг і показав чоловікові.

– Гарна річ, коштовна, зроблена не в наших краях.

– Коли батько мені його дарував, він розповів мені дивну історію, яка з ним трапилась.

Карол переповів батькову розповідь усім присутнім.

– Справді, дивовижна пригода, з ним, трапилась. – мовив Перус. – Ми з Мозусом, теж приймали участь в тому , останньому бою. Можливо, десь поряд, з твоїм татом. Як дивно переплітаються людські долі. З батьком поряд билися, а разом з сином, тікаємо.

Міла уважно слухала розмову чоловіків, а потім попросила:

– Можна і мені подивитись на твою прикрасу, Кароле?

– Так. – хлопець передав медальйон їй у руки.

Дівчина стала роздивлятися його з усіх сторін.

– А око у змії, немов справжнє. – вона надавила на камінець пальцем. В цю ж мить талісман розкрився наче квітка, на п’ять гостроконечних пелюсток. Від несподіванки,Мілена випустила його з рук:

– Ой, я мабуть його зламала. – винувато прошепотіла вона.

– Ану покажи . – Мозус простяг свою широку долоню.

Мілена положила на неї оберіг. Всередині на одній половині медальйона була висічена якась схема, а на іншій був напис не зрозумілими письменами. Чоловік уважно його роздивився:

– Ти де натискала?– спитав, він у дівчини.

– Ось тут, на оцей чорний камінець.– показала вона пальцем.

Мозус зробив теж саме. Амулет набув попередньої форми.

– Медальйон і ніж справді створені одним майстром. Вони, наче одне ціле.

– Теж саме, казав і батько. Та я, вже їх з’єднував. Ви, не повірите, що з того вийшло!

– Що?– одразу зацікавилась Мілена.

Карол розповів,про те, що з ним трапилась у лісі.